Дата публікації допису: Aug 12, 2013 2:24:38 PM
Соціально-економічному становищу українських заможних селянських господарств кінця 1920-х-початку 1930-х років та їх масовій реквізиції присвячений широкий історіографічний комплекс наукових праць (1). Проте у науковій літературі недостатньо приділяли уваги висвітленню цих процесів, що відбувалися на місцевому рівні. Тому мета нашої розвідки показати нищення заможного селянського господарства і долю окремих заможних сільських трударів на прикладі конкретного села – села Заруддя, що на Полтавщині.
Село Заруддя розташоване в степу, на березі невеличкої річечки Крива Руда, яка впадає у річку Псел, неподалік її злиття з могутнім Дніпром. Це за 90 км на південний захід від Полтави. Після скасування кріпосного права 1861 р. переважна більшість селянських родин отримала за викуп недостатні ділянки землі для забезпечення продовольчих і грошових потреб сім'ї, які до того перебували у поміщика польського походження Галицького. Можливостями столипінської аграрної реформи (1906-1910 рр.) скористалися кілька зарудянських селянських родин: Маклаков Тихін, Маклаков Йосип, Маклаков Костя, Моргун Петро, придбавши землі через Селянський банк. Вони засновують неподалік села Заруддя хутори Маклакових та Савранівський. У селі мешкали заможні селянські родини: брати Краснокутські: Антон, Іван, Яків; Моргун Федір (батько) і Моргун Парфентій (син); Краснокутський Іван Андрійович; Краснокутський Іван Антонович; Моргун Павло Гнатович; брати Тараненки – Корній і Семен; родина Просяників.
Після жовтневого перевороту 1917 року у 1918 році большевики впроваджують розподіл поміщицьких земель. За переказами мешканців Заруддя, хто слухав очевидців, члени заможних хутірських родин залишають Заруддя, їх землі, як і землі поміщика Галицького, підлягали розподілу серед безземельних та малоземельних. Наділяли землю на кожного їдця.
Кобеляцька Віра Давидівна пригадує зі спогадів її батьків. Її дід Плескач Юхим мав 10 десятин землі ще до революції. Землю у них не відібрали, а місцеві активісти (вона так називає тих, хто проводив розкуркулення) відібрали у них дві підводи майна: переважно одяг, речі домашнього вжитку, рядна, килими. Згодом їх одяг бачили на родичах активістів.
Олексій Данилович Гончар (1937 р. н.) переказує від своєї бабусі Гончар Орини Омелянівни (1888 р. н.) про те, що його прадід бідняк Гончар Антон Іванович (1860 р. н.-?) під революцію на п'ятьох осіб отримав 2 десятини землі. Їх обробили, засіяли, засадили, вродило, були раді. Виявилося, що родині не по силах було реалізувати урожай, тому вирішили здавати землю на умовах за половину урожаю із їх землі більш заможному Маклакову Тихону, який до революції мав приблизно до 10 десятин землі.
Періодичні приходи більшовицької влади в Україну і в Заруддя (1918-1920 рр.) позначалися впровадженням так званого «воєнного комунізму», під час якого «воєнно-комуністичними» методами реалізовували податкову реквізиційну системи. Суть таких податкових зборів (продрозкладка) полягала у «добровільній здачі» селянами так званих «лишків» – сільськогосподарських продуктів, що залишалися в сільському обійсті після їх розподілу для потреб на харчування родини, на фураж для худоби і для закладання майбутнього урожаю.
У березні 1921 року радянський політичний режим радикально змінює систему оподаткування на селі. Замість продрозкладки впроваджують фіксований продподаток. Його розмір селянин знав навесні. З середини 1920-х рр. помітно відроджуються продуктивні сили на селі. Вільна торгівля, багатоукладність економіки сприяли господарському відродженню села, стимулювали господарську ініціативу селянина-виробника. «Гарно жилося людям мого села до колективізації, як я пам'ятаю і як розповідали мені мої тато, мама», - пригадувала Волювач Лідія Андріївна, 1921 року народження, жителька Заруддя.
За роки непу декому з господарів вдалося обжитись, придбати худобу, інвентар, навіть паровий. Наприклад, на селі заговорили про господарську вдачу селянина-бідняка Буркала Івана, якому вдалося придбати, навіть, шарабан (тип кінного відкритого візка з дерев’яними сидіннями для прогулянок, поїздок до церкви, на ярмарок тощо). Розбагатів він, виготовляючи мотуззя, налигачі, вірьовки з конопляного прядива і продаючи його щотижня на ярмарку.
Заможний селянин Лиходій придбав парову молотарку, інші у складчину – кінну молотарку, тобто з кінним приводом – її ще називали «карусель», тому що доводилося впрягати 3-4 коней і водити по колу.
У селі була приватна крамниця. Там продавали сіль, мило, сірники, засолену рибу, цукерки, пряники, халву, горілку. Іноді урізноманітнювала асортимент товарів крамничка на колесах, власником якої був єврей з Кременчука на прізвище Зелик. Улітку на околицях села лаштували гойдалки, де збиралися дівки й парубки. «А вже сміху та пісень тоді було багато», – пригадувала Волювач Лідія Андріївна, 1921 року народження, жителька Заруддя (2).
Однак на фоні загального піднесення господарської активності і бажання селянина працювати спостерігалася кричуща невідповідність між цінами на товари промислового та сільськогосподарського виробництва. Держава була зацікавлена у такому співвідношенні цін на товари промисловості та сільського господарства.
Суттєвий зиск від цінової різниці вкладався у розвиток «соціалістичної індустріалізації». Оскільки заготівельні ціни були занижені, селяни не повезли хліб на ринок узимку 1927-1928 року. Наприклад, у 1928 році держава платила за центнер пшениці 8 крб. 27 коп., тоді як середня ринкова ціна складала 25 крб. 64 коп., а в 1929 році ринкова ціна хліба досягла 36 крб. 70 коп. (3)
Рубіжними у стосунках селянина-виробника і радянської держави виявилися 1928-1929 роки.
Загальний наступ радянського політичного режиму на українське село, розпочатий у кінці 1920-х років супроводжувався на кількох важливих для села сегментах:
руйнування церкви,
економічні та політичні репресії проти селянина-господаря,
примусова колективізація і врешті голодомор.
У Зарудді церкву закрили восени 1929 року (4). Потім взялися за нищення заможніших селян, т. зв. куркулів. Про сумлінну працю куркулів від зорі до зорі згадує Волювач Лідія Андріївна, 1921 р. н., жителька с. Заруддя. У родини Маклакова Йосипа Івановича земля була за хутором. «Рано-вранці їдуть вони волами удвох із жінкою у поле в'язати снопи. Туди – сидить вона з куделею на гарбі і снує нитки на веретено, а ввечері повертаються з повною гарбою снопів, а вона причепить куделю до снопа, іде і снує, а чоловік поганяє волів» (5).
Тяжко працюючи, заможні родини дбали про власний достаток, прагнули дати освіту дітям, робили матеріальні пожертви на церкву, бідним односельцям. Такі люди мали авторитет серед односельців, їх цінували за вміння господарювати, за освіченість.
Кобеляцька В. Д., 1925 року народження згадує: господарство її батька під час колективізації визначили середняцьким. Вони найману працю не використовували. Їх розкуркулювали двічі – у 1918 році господарство дідуся та у 1930 році господарство батька, який став спадкоємцем господарства дідуся.
Радянський політичний режим задля здійснення «широкомасштабного експерименту соціальної інженерії» в українському селі потребував виконавці. У 1920 році в українському селі створюють – комітети незаможних селян (комнезами, КНС), які проіснували до 1933 року. На початку своєї діяльності комнезами займалися розкуркуленням заможних родин та різного роду реквізиціями на селі, конкурували з сільськими радами у виконанні адміністративних функцій на селі. Така практика продовжувалася до 1923 р., коли постановою пленуму ЦК КП(б)У (29-31.10.1923 р.) «Про комнезами» (6) їх було переведено від статусу державної організації до розряду громадської організації, вилучивши адміністративні функцій з їх діяльності. Однак на кінець 1920-х років, у період запровадження «надзвичайних заходів», коли розпочався відхід від непу, радянський політичний режим відроджує діяльність комнезамів. Радянська влада прагне приборкати опір селян-власників руками ком незаможників.
5 січня 1930 року ЦК ВКП(б) приймає постанову «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», у якій обґрунтовується перехід від «політики обмеження експлуататорських тенденцій куркульства до політики ліквідації куркульства як класу» (7).
У селі Заруддя розкуркулення здійснювали голова сільської ради, бригади для організації колгоспів, до яких залучали членів сільського комітету незаможних селян – місцевих активістів, серед яких особливо заповзятливими були Пилип Неїченко, Сварієнко Михайло, Сіренко Михайло (Шанталь – вуличне прізвисько). Загальне керівництво покладалося на так званого уповноваженого – працівника партійних, радянських установ чи органів міліції та ОДПУ Кременчуцького району.
На початку березня 1930 року в Зарудді був організований колгосп ім Чубаря. Напередодні у село прибув із Кременчуцького району уповноважений на прізвище Двірник Павло Опанасович. Зібрали людей на збори. Почав переконувати, як гарно буде жити за колгоспу. На зборах виступив односелець Андрій Плескач, який повернувся із колективізованого села, де він переймав досвід. Він розповів, як «гарно» живеться у колгоспі, але на пропозицію написати йому заяву про вступ до колгоспу – всіляко відмовлявся, сказав, що подумає.
Колгосп все ж таки організували, який проіснував кілька днів і «розбігся», як згадували старожили. Відсутність матеріально-технічної бази (як-от: технічне оснащення, господарські приміщення – комори, стайні, корівники) викликали обурення і розчарування навіть у тих небагатьох, хто щиро бажав об'єднатися у колективні господарства. Людей зачіпало за живе безгосподарське, жорстоке ставлення до недавна ще власних, а тепер усуспільнених тварин. Жінки скаржилися: «Ми наших корів подібно до дітей пестили, а тепер вони змушені переносити важкі муки».
У розпал шаленого наступу на селянина-одноосібника (початок 1930 року) з'являється сталінська стаття «Запаморочення від успіхів» (2 березня, 1930 року) (8). Селянське середовище сприйняло її як можливість добровільно виходити з колгоспу, до якого їх примушували вступати силою. Приводом розгайнувати створений примусом колгосп у Зарудді став «жіночий бунт». Десь 50-60 жінок познімали замки з пристосованих приміщень, куди загнали їх худобу, забрали її і повели до власних осель. Тоді ж вони забрали і сільськогосподарський інвентар, що належав їм (9).
Через кілька місяців після невдалої спроби організувати в Зарудді колгосп, у грудні 1930 року заарештовують куркуля Краснокутського Я. С., а 22 лютого 1931 року, напередодні весняної посівної кампанії і нової хвилі примусової колективізації, Маклакова Самсона Тихоновича (35 років), Волювача Тимофія Матвійовича (43 роки) (10).
Чому саме в цей час? Очевидним є те, що грудневий 1930 року пленум ЦК ВКП(б) директивно накреслив «охопити колективними господарствами степову частину України протягом 1931 року», – це означало завершити тут суцільну колективізацію і ліквідувати куркульство як клас (11).
Село Заруддя, будучи степовим селом, підпадало під цю директиву. Відкрита акція для ліквідації куркульства як класу у Зарудді розгорталася в кінці 1930 – навесні 1931 року. На місцях «під керівництвом парторганізацій, ... долаючи усілякі контрреволюційні виступи куркульства» (12), приступили до виконання збільшених хлібозаготівельних планів.
Архів Управління СБУ у Полтавській області зберігає кримінальну справу арештованого заможного селянина із Заруддя – Краснокутського Я. С., яка подає динаміку репресій радянської влади щодо заможного селянина. 2 листопада 1930 року президія Зарудянської сільради на своєму засіданні розглянула питання «Про стан виконання верхівкою села плану хлібозаготівлі». Там же було зазначено, що Краснокутський Я. С. недовиконав 100 пуд. накладеного на нього плану хлібозаготівель, а також не міг виконати трудгужповинність (місцевий транспортний податок – Г.К.), тверді завдання по м'ясозаготівлі, одноразовому збору, придбати акції тракто роцентру, сплатити внески по землевпорядкуванню.
Прийняте рішення гласило: «Беручи до уваги інформацію голови сільської ради Мелешка, він же голова Центральної комісії по хлібозаготівлі, що вищезгаданий громадянин злісно не виконав доведеного до нього плана, примінити закон уряду від 3 липня 1929 року і накласти штраф таким чином Краснокутському Я С в двохкратному розмірі 200 крб.» (13).
3 липня 1929 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову, яка гласила, що 25% штрафу і грошей, отриманих від продажу майна з торгів, перераховувались у фонди кооперування і колективізації бідноти. Таким чином влада матеріально стимулювала незаможних до експропріації заможних односельчан. Згідно з цією постановою надавалися права сільрадам самостійно накладати «штрафи адміністративним порядком у межах до п'ятикратного розміру вартості хліба» на ті господарства які уникатимуть добровільно виконувати хлібозаготівлі. В противному разі майно такого господарства підлягатиме продажу з торгів (14).
Доля заможного селянина Краснокутського Я. С. далі розвивалася за сценарієм, підготовленим радянською владою для українського селянина-виробника. Зрозумілим було те, що знищене на цей час непомірними податками його господарство не в змозі було виконати нереально визначений хлібозаготівельний план, а тим більше двократно накладений штраф. Практика застосування нових репресій (селяни називали це «кратування») набувала відкритого і закінченого характеру, оскільки і однократні податки для заможних господарств були непосильними, а після кратованого оподаткування сподіватись на відродження функціональної доцільності господарств не доводилося.
27 листопада 1930 року сільська рада у довідці мала формально підтвердити соціальний стан Краснокутського як куркуля. Однак господарство Краснокутського розкуркулили ще у 1921 році. Тому довідка фіксувала його матеріальний стан до 1917 року: «До революції мав 32 десятин землі, паровий гарнітур, жатку, сівалку, вітряний млин, сільськогосподарський реманент; будівлі: хата, амбар, сарай, повітки, клуня; із худоби: 6 шт. коней, 3 корови, гульовий скот – 5 штук, 5 штук свиней; наймав двох осіб строкових та 5 сезонних. Йому було доведено твердого плану хлібозаготівлі 450 пуд., на 27.ХІ.30 р. виконав 361 пуд.
Довідка закінчується вердиктом: «Взагалі Краснокутський Я. С. небажаний елемент, який в мент переходу ріжних банд у 1920 році брав участь в організації заходів проти Радянської влади. В сучасний мент теж вороже ставиться до всіх проводимих радміроприємств... На думку сільської Ради, це господарство в останньому році, беручи до уваги злосність невиплати, підлягає остаточній ліквідації як кляси» (15). Господарство Краснокутського Я. С. відразу описують і продають з торгів.
7 грудня 1930 року Краснокутського Я.С., 1887 року народження, було заарештовано. Цього ж дня йому пред'явили звинувачення по ст. 54-10, 54- 13 КК УСРР у тому, що «він у 1920 році організував загін із заможних селян в с. Зарудді і виступив проти червоних загонів. Проводив агітацію серед селян не здавати хліба державі, цим і розвалив колгосп. На ринку розпродав особисту худобу, за що було виключено з колгоспу». Однак, Краснокутський заперечував власну причетність до організації загону. Він пояснив, що у селі в 1921 році був загін із заможних селян, де він був рядовим учасником (16).
Протокол допиту Краснокутського зафіксував свідчення сільських активістів, які будували свої твердження у руслі вимог радянської репресивної машини. Свідки: Неїченко Пилип Павлович, Сіренко Михайло Мусійович, Мелешко Іван Хомич по шаблону твердили, що «до заходів радянської влади, як-то – хлібозаготівлі та ін. арештований ставиться вороже, ніколи не погоджувався з заходами радянської влади, вважав їх неправильними і був чужим елементом для радянської влади; хліб довелось брати під тиском. Бідняки бачачи, що Краснокутський не здає хліб, і вони добровільно робили так само. Взагалі, він, Краснокутський, є найзапеклішим противником радянської влади» (17).
7 грудня 1930 року, в день арешту, на допиті, Краснокутський засвідчував: «У 1920 чи 1921 році в нашому селі організували загін із заможних селян під керівництвом Моргуна та Мочайла (яких було розстріляно). Був рядовим членом цієї організації, за що мене призивали до волревкому, згодом я був звільнений.
Стосовно хлібозаготівель і організації колгоспу я не агітував проти, а іноді казав, що радянська влада робить неправильно, що накладає побагато хліба на селян, які не в змозі такої кількості хліба виконати перед державою. Наприклад, я молотив 314 пудів хліба, а на мене наклали 450 пудів. Весною 1930 року я вступив в СОЗ, де пробув до травня 1930 року, а потім мене викинули за те, що ... я не передав до СОЗу воли, а продав їх на приватному ринку... В колективі я лише читав статтю Сталіна, що СОЗи це є добровільно і можна з них так же добровільно вийти, а після чого всі члени СОЗа розбіглися і СОЗ більше не існував» (18).
30 квітня 1931 року слідчий, що вів справу Краснокутського, дійшов висновку: «Попереднім слідством доведено, що куркуль Краснокутський Я. С. ставив перед собою завдання зриву заходів, які проводила радянська влада на селі, внаслідок чого ці заходи зривались. Організовані СОЗи переважно розпадались, а тому пропоную справу по звинуваченню Краснокутського Я. С. в злочинах, передбачених ст. 54-10 і 13 КК УСРР направити до судової трійки при Колегії ДПУ УСРР із застосуванням до Краснокутського Я. С. соціального заходу – розстріл» (19).
На цій сторінці заведена кримінальна справа на Краснокутського обриається, лише короткий лист на адресу ДПУ в Полтавській області від 17.07. 1936 року з Сев-Лагу інформує про те, що його «було виселено на Північ в адміністративному порядку у період масового виселення» (20).
Це засвідчили і місцеві мешканці, свідки тих подій: Я.С. Краснокутського з дружиною Лукією Федорівною і двома неповнолітніми синами, а також Федора Моргуна з дружиною Палажкою Іванівною було виселено в терміновому порядку на північ Уральської області. Звідти вони з розпачем писали родичам у рідне село: «Тут тільки небо та земля». (Згодом, відбуваючи покарання у м. Первоуральську за перебування на примусових роботах у Німеччині під час Другої Світової війни, мешканець с. Заруддя Мочайло Петро Андрійович, 1922 р.н. зустріне випадково у крамниці виселеного односельчанина Якова Краснокутського. Яків першим запитає у Петра: «Чи ти часом не син Андрія Єгоровича Мочайла?", тобто батька Петра, якого він запам'ятав ще з тих часів. Старий Федір Моргун не міг змиритися з принизливою долею репресованого і звідти пішки добирався додому, щоб, повернувшись восени 1932 року в село, через кілька днів померти на рідній землі (21).
Серед інших заможних зарудянських родин спостерігалася тенденція саморозкуркулитися і вступити до колгоспу, і в такий спосіб уберегти себе і свою родину від політичної розправи. В дійсності надії на толерантність виявилися марними, а тому, зваживши ситуацію, кілька селянських родин вдаються до щемно болючого кроку – залишити домівку, рідну землю, село і згубитись на новобудовах соціалістичних п'ятирічок: три родини Невмиваків (9 осіб), родина Моргуна Парфентія (5 осіб) – осідають в Дніпропетровську, родина Маклакова Олександра (6 осіб) – виїхала на Донбас, брати Тараненки: Семен та Корній – до Харкова (згодом очолюватимуть управлінські державні і наукові установи республіки і зрештою потраплять під великий маховик політичних репресій 1937 року), родина Моргуна Павла Гнатовича опиниться у сусідньому містечку Кобеляки. Залишать село родини Просяників, Краснокутського Івана Андрійовича, Краснокутського Івана Антоновича.
Пригадують старожили, як їм роїлося в головах безліч думок та одна найзворушливіша – повернутись на свою малу батьківщину. Таки повернувся у гості, у степ, де колись був батьківський хутір (Савранівський), Костя Маклаков у 1960-х роках. Там побачив лише горби від зруйнованих будівель та могили хутірського цвинтаря, які мовчанкою зустріли подорожуючого. Неподалік, тут у степу пас колгоспну худобу сільський хлопець Олексій Бондар (Льонька Лізчин, як кликали його по-вуличному). Підійшов до хлопця незнайомець, став розпитувати, чий він онук. Зав'язалася розмова. Тоді відкрився, хто він, чого сюди забрів. Хлопець пригадав розповіді старших: примусова колективізація, розкуркулення, голод. А міцні куркульські хати у селі, переживши лихоліття, нагадували і понині про тих господарів, що назавжди залишили їх. Льонька, набравшись сміливості, став запрошувати подорожнього до села. Той подякував за запрошення, за подаровані зворушливі хвилини спогадів, – відмовився, тому, що там, у селі, ще жив активний розбудовувач колгоспного ладу Пилип Неїченко на совісті якого покалічені долі, загублені десятки людських душ. «Передай людям старшого віку, вони мене пам'ятають, що на свій хутір приходив Костя Маклаков», – попросив літній чоловік, зняв кашкета, поклонився хлопцеві і попрямував туди, де сходиться небо і земля (32).
Згаданих вище у тексті заарештованих 22 лютого 1931 року «куркулів» – зарудян Маклакова Самсона, Волювача Тимофія нарсуд кущкамери м. Кременчука 27-28 серпня 1931 року розглянув справу про звинувачення їх за ст. 54-10 КК УСРР у проведенні підривної роботи в колгоспі, дезорганізації мас з метою розігнати колгосп. Про те, що підсудні не відповідали жодному пункту соціального статусу куркуля, визначеному ст. 29 «Положення про єдиний сільськогосподарський податок» (23), звісна річ, розуміли представники влади, а тому сільська влада у довідках, наданих судовим органам на арештованих фіксувала дані зазвичай з дореволюційних часів.
Зокрема, Маклаков С. Т.: «До революції у батька було з майна: хата, 4 повітки, клуня, пара волів, корова, коней не було, 0,5 віялки, 0,5 жатки, землі 30 дес.; батька під час революції розкуркулили, від батька відійшов у 1924 році».
Волювач Т. М.: «до революції 40 дес. землі у батька, 2 пари волів, кінь, корова, свині, хата, сарай, клуня, дві повітки, хлів, саж, член хліборобів-власників. Під час революції розкуркулений. В Червоній армії не перебував, в бандах не був. Закінчив народну школу, позбавлений виборчого права, був членом колгоспу, але вийшов по заяві» (24).
Судовий вирок був для всіх однаковий: позбавити волі кожного протягом 5 років, а наступні 5 років не дозволялось проживати в Україні. Цей вирок винесено на основі показань свідків: Коваля, Неїченка, Сіренка, які вірно прислужувалися більшовицькій владі. Інші свідки, порядні, совісні люди (а саме так їх характеризували односельчани): Гончар Г. Ю., Маклаков П. Й., Моргун П. І., Просяник Я. Н., Мочайло П. Г. заперечували факт причетності цих людей до розвалу колгоспу.
Свідок Просяник Яків Никифорович аргументував свої думки щодо провалу кампанії колективізації: «У колгоспі з початку його організації не могли налагодити роботу, не вміли керувати і тому він розпався, особливо коли почули про статтю Сталіна» (25).
Засуджені винними себе не визнають, подають касаційні скарги 14 вересня до Полтавського міжрайсуду, який залишив вирок у силі. Генеральний прокурор УСРР опротестував це рішення. 7 лютого 1932 року Найвищий Суд України пом'якшив вирок, констатуючи, що «виводи Нарсуду щодо засуджених в агітаційній діяльності, наслідком якої весною 1930 року було частково зірвано колективізацію та розвалено колгосп в с. Зарудді цілком достатньо стверджуються даними слідства по справі, але зважати на те, що агітація проти колективізації тепер не є вже так соціально небезпечною... належить визнати міру соцзахисту за надмірно сувору та не викликану доцільністю». Однак Найвищий Суд ухвалив визнати їх винними в скоєнні злочину за ст. 54-10 КК УСРР, звинувативши їх у «проведенні підривної роботи з метою розвалу колгоспу», і позбавив волі в загальних місцях ув'язнення та обмеженнями в правах по три роки кожному. 22 квітня 1932 року засуджених було відправлено в Сев-Лаг (Северные лагеря. – Г.К.) ОДПУ (26).
Після відбування покарання у село повернувся лише Тимофій Волювач, який ніколи ні з ким не ділився враженнями про своє перебування у таборі, про це згадував Гончар Данило Антонович, 1911 р.н.
Так здійснював геноцид радянський політичний режим щодо українців у часи Голодомору 1932-1933 рр. Продовжувалося подібне ставлення режиму до українців і у роки Другої світової війни. Наприклад, восени 1943 року після визволення села від німецько-нацистських окупантів польовий воєнний комісаріат призвав на фронт ненавчених веденню бою зарудянських хлопчаків, які підросли за часи війни. Матері плакали і обурювалися, виряджаючи на війну своїх дітей, передбачаючи їх трагічну долю. Офіцери польового воєнного комісаріату, виконуючи волю вищого воєнного керівництва СРСР, оперували висловами маршала Георгія Жукова: «Ваші сини ховалися у матерів під спідницею у період окупації, а тепер нехай змивають кров'ю цю ганьбу». Цих новоспечених «вояків» не забезпечили військовим одягом, одну гвинтівку видавали на трьох, а при запитанні як же так можна йти у бій – відповідь була: «Вони (німці - Г.К.) галасу бояться».
Призвані хлопці загинули у першому ж бою на переправі через Дніпро – жертви великої битви Другої Світової війни. Це були хлопці 1926 року народження. Як свідчить народна статистика, у Зарудді після війни майже не залишилося живими чоловіків 1926 року народження. їх поглинули води Дніпра. Про це згадували Кобеляцька Віра Давидівна, 1925 р. н., Остапець Іван Герасимович, 1923 р. н., учасник бойових дій періоду Другої Світової війни.
З тих пір непростий і болісний шлях пройшли зарудяни задля усвідомлення, бодай хоч не на усі 100 %, того стану безправ'я і приниження особистості, в якому тримав їх радянський політичний режим. А важливими чинниками усвідомлення цих жахливих злочинів більшовицького режиму і людських трагедій для кожної людини є історична пам'ять поколінь.
Література
1 Данилов. В. П. Советская доколхозная деревня: население, землепользование, хозяйство. – М.: Наука, 1977: Очерки развития социально-классовой структуры УССР (1917—1937)/С.В. Кульчицкий, И. К. Рыбалка, Ф. Г. Турченко и др.; АН УССР. Ин-т истории отв. ред. С. В. Кульчицкий. – К.: Наукова думка, 1987; Плешков П. Наемный труд в крестьянском хозяйстве. – М. – Л.: ГИЗ; 1928. Ганжа О. І. Опір селян становленню тоталітарного режиму в УСРР / серія «Історичні зошити». – К., 1996.; Дровозюк. С. І. Словесні форми протесту українського селянства порти сталінського терору в кінці 20-х – на початку 30-х рр.: Історіографія проблеми // Український селянин. – Черкаси, 2002, вип. 6.
2. Ганна Капустян. Пам'ять 33-го кличе молодих: Спогади свідків і слово історика (науково-пошуковий проект). – Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2008. – С. 53.
3. Якименко М.А. Українське село: сім десятиліть перебудови. – Полтава, 1993. – С. 45.
4. Архів Управління СБУ у Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. –
Спр. 10993. – Арк. 15.
5. Ганна Капустян. Пам'ять 33-го кличе молодих: Спогади свідків і слово історика (науково-пошуковий проект). – Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2008. – С. 23-24.
6. Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК: в 2-х т. / редкол. В.И.Юрчук (предс. и др.). – Киев, Изд-во политической лит-ры Украины, 1976. – Т.1. 1918-1941. – С. 278-281.
7. КПСС в резолюциях и решениях съездов. конференций и пленумов ЦК. – М.: Изд-во политической лит-ры. – Т. 5. – С. 72.
8. Сталин И. В. Сочинения. Т. 12. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1949. – С. 191-199.
9. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 4683. –Арк. 7.
10. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 4683; 10993.
11. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929-декабрь 1930 / Под. ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: «РОССПЭН». 2000. – С. 773.
12. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929-декабрь 1930 / Под. ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: «РОССПЭН», 2000. – С. 634.
13. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. – Арк. 4.
14. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933/ Зб-к док-тів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1992. – С. 102.
15. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. – Арк. 4.
16. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. –Арк. 4.
17. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. –Арк .4.
18. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. –Арк. 17.
19. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. – Арк. 18.
20. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. – Арк. 19.
21. Ганна Капустян. Пам'ять 33-го кличе молодих: Спогади свідків і слово історика (науково-пошуковий проект). – Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2008. – С. 62.
22. Записано автором у 1989 р. зі слів мешканців с. Заруддя: Мороз В. В., 1915 р.н., Гончар К.Я., 1915р.н., Гончар Д. А., 1911 р.н.
23. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939. Документі и материалі. В 5-ти тт. / Т. 3. ????? 1930?1933. Конец 1930-1933 –/ Под. ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: «РОССПЭН», 2001. – С. 888-889.
24. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 4683. – Арк. 3-4.
25. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 4683. – Арк. 17.
26. Архів Управління СБУ по Полтавській області. Основний фонд слідчих справ. – Спр. 10993. -Арк. 19.
Ганна Капустин, доктор історичних наук, професор, Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського.