Село Іваньки знищене Московією – Частина ІІ (автор: Івасейко Степан)

Дата публікації допису: Jan 30, 2013 6:8:26 PM

Степан Івасейко – уродженець села Іваньки

Дещо з повстанської історії

Від початків створення УПА, тут, у тому невеликому захованому в лісі селі Іваньки, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович. Ця воєнна округа, як самостійна одиниця, мала в своєму складі всі структури необхідні для бойових дій і забезпечення своєї життєдіяльності. І саме окремі бойові одиниці цієї округи весь час знаходились в Іваньках, а також за селом Карів на панськім фільварку Вандзін (в народі його називали Корчунок) і в навколишньому лісі, як часто згадується в документах – в карівському лісі. Але на початку літа 1944-го, коли в час бою УПА з німцями, що відбувався навколо Карева і в самому селі, було спалено карівський фільварок (Вандзін), тоді головною дислокацією повстанців було село Іваньки і навколишній, званий в людях, карівський ліс, або Карівщина. Тут і відбувались всі подальші події. Так в половині місяця червня цього ж року сюди прийшли з Радехівщини дві чоти під командуванням чотових Коваленка і Гонти. На той час тут уже перебував відділ командира Недолі, що прийшов з польських теренів і вище згадані чоти влились в структуру цього відділу, який реорганізувався у три чоти, де чотовими були Бородач з с. Яструбичі, Сагайда з с. Корчин і третій Коваленко. Звідси відділ періодично переходив в інші села – Салаші (нині Діброва), Хлівчани, де мали кілька боїв з німцями і більшовиками, а також під с. Монастирок (нині Жовківський р-н) де к-р Недоля передав свою сотню к-рові Беркуту, бойові дії якого зосереджувались переважно біля Іваньків (в джерелах часто іменується як в карівському лісі). Окрім сотні Беркута тут дислокувались сотні Перемоги, Куліша Недолугого і епізодично інші, що творили курінь під командою курінного Євшана. (ЕМ) Також у місяці травні тут відбував свій перевишкіл, після кількох боїв з польською партизанкою, відділ «Перебийніса» на чолі з командиром Лисом. За розповідями старших односельчан, в Іваньках в ці часи перебували і дві сотні, що прибули з Волині.

Дислокація куреня охоплювала як с. Іваньки так і навколишній ліс. Якась частина розселилась по хатах, а іваньківська лісничівка служила, очевидно, і командним осередком, і спільною харчевнею. Пригадую, для нас хлопчаків, які вже на той час по дитячому орієнтувались у всякій зброї, бо і забавками була переважно не боєздатна зброя, незвичну зацікавленість викликала похідна кухня на колесах, яка певний час стояла на подвір’ї мого діда і де іваньківчанки брали участь у приготуванні страв. Тож нас малюків також не обділяли тими повстанськими кашами, через які ми вже також прилучали себе до повстанців.

І от, саме в цю пору, в кінці серпня, на другий день після спалення села Іваньки, неподалік нього, в лісі відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками. А було це так. Велике більшовицьке угрупування у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушило зі східної сторони (від Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карева і Гійча), з важкої артилерії. Згадують старожили, що зі сторони Карева, з «Лисої Гори», ліс обстрілювали також з «Катюші». На той час повстанські загони зайняли свою бойову позицію в лісі біля «Перехрестя» і ріки Болотні. Як згадувалось вище, Іваньківчани, що було повернулись на свої пожарища, зачувши вдосвіта приближення ворога, миттєво, уже під свистом куль кинулись до втечі, а більшовицькі загони ввійшовши на пожарища, не зустрівши нікого, увійшли в ліс продовжуючи облаву. Тим часом курінь ЕМа, готуючись до бою зайняв в західній стороні від села, в лісі 4-клометрову лінію оборони. Командир ЕМ, як пізніше згадували постанці, особисто обходив всі бойові точки підіймаючи у стрільців бойовий дух. Бій почався зранку. Перший наступ почався саме в напрямку де дислокувалась чота Коваленка. Вона успішно відбила наступ. Згодом почався бій по всій лінії оборони, де були розміщені сотні Беркута, Перемоги і Куліша. І так протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Десятий був під самий вечір. Повстанці, знаючи тактику ворога, його сподівались. Курінний, підбадьорюючи бійців на наступний бій, сказав, що після нього будемо непомітно залишати позиції. Так і сталось. Успішно відбивши ворога, вночі, повстанці непомітно відійшли зі своїх позицій, подавшись (Перемога і Куліш) у східні сторони, а Беркут на північ, за р. Солокію. Наступного дня, більшовики не маючи інформації про рух повстанських загонів, знову, навмання, почали обстріл з двох, протилежних (Карів – Гійче) сторін по опустілих повстанських позиціях, частково стріляючи по собі, але повстанські загони були уже далеко. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих, 4 тяжко і 7 легко ранених. Серед інших загинули «Сокіл» і «Зірка» з с. Забіря. Вбиті похоронені в Іваньківській братській могилі. Серед інших похованих були Ванько Григорій і Боднарчук Микола з с. Карева, Курило Федір з с. Остобіжа (нині Острівок).

Вшанування пам’яті полеглих героїв. (2 жовтня 2011 р.)

Як писалося вище, на той час значна частина нас, мирних іваньківчан, волею щасливої долі, втікаючи під градом куль, опинилась дещо в стороні від основної лінії, від перехресних куль, але все таки під кулями тих завойовників які прочісували ліс, не зустрічаючи в цій місцевості збройного опору. Тобто кулі були тільки з однієї сторони. Це було в північно-східній стороні від села, недалеко дібровського присілка Пільце. І так пролежавши тут в багні (матері з дітьми) три тяжких доби, рятуючись від смерті ми, як описувалось вище, вийшли з лісу, зібрались в гурт і назавше покинули свої рідні пожарища. Отака моя Іваньківська земля.

Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, знаходиш собі відповідь. Найперше це те, що наші повстанці, займаючи оборонну позицію, були надійно захищені рідною землею; більшовики наступаючи і не орієнтуючись в лісовій ситуації, завжди вимушені були бути на виду, під прямим обстрілом, а додати ще їхні артилерійські обстріли, що часто падали на них же. А що означає 10 наступів впродовж одного дня? Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни має безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

Дуже мало залишилося свідків цих кривавих і героїчних подій, але їх мусить знати кожне наступне молоде покоління, цілувати той клаптик землі який поливали кров’ю наші батьки, борючись за свою свободу. Знати і наповнюватись духом тих великих месників, сенсом життя яких було – всіма силами і власним життям захищати свою землю.

То ж, щоб бути продовжувачами ідей цих відважних жертовних борців за свободу, мусимо наповнюватись тими ж ідеями, духовно єднатися. Бо тільки так ми зможемо стати міцним народом, розвиваючи власну економіку, свою національну культуру і релігію. І хай наша історична пам’ять, пам’ять Іваньків, минулих наших трагедій і перемог глибоко проникне у наші серця, пробуджуючи у нас високі почуття патріотизму – любові до свого народу, своєї землі, держави і відповідальності за неї перед світом і Богом.

Історія Іваньківської лісничівки

Час заснування в Іваньках лісничівки мені невідомий, але з розповідей старожилів і з наявності старих фруктових дерев, що збереглися після спалення засвідчують, що вона існувала ще у XIX столітті і була своєрідним центральним осідком карівського лісового господарства. До неї належали три будинки «гаївки» де жили тодішні лісники, (в народі тоді називали їх гаєві, від слова гай). Одна гаївка знаходилась на виїзді у с. Гійче, біля австрійського цвинтару, тут жив гаєвий Семен Василюк, друга на виїзді у с. Карів (тут проживав останній гаєвий – на прізвище Дворак) і третя – західніше від карівської, на виїзді у с. Михайлівну, Піддубне (Піддубці) і у маєтки власника лісу – Корчунок. Останній гаєвий тут проживав на прізвище Мілянчик. Останній лісничий в Іваньках (в час німецької окупації) мав прізвище Майор, після війни жив у Львові. Треба ще сказати, що лісничівка тоді мала уже телефонний зв’язок. На початку літа 1944-го, в часі приближення фронту, тодішній лісничий покинув свій осідок і лісничівка, після вище згаданого спалення фільварку Вандзін, стала своєрідним штабом куреня, що дислокувався тут у лісі і в селі. Після спалення Іваньків і лісничівки, як розповідали очевидці, ще певний час для певних потреб, повстанцями використовувались закриті муровані льохи, що були під лісничівкою. Згодом все затихло. Після встановлення радянської влади почали створюватися нові адміністративні лісгоспні структури. Тоді ж і було створене Карівське лісництво, яке на початку, не маючи власного офісу, свій осідок мало в будинку карівського священика о. Сиротинського, де тоді тимчасово проживав новопризначений лісничий. Григорій Матвіяс, колишній житель Іваньків. Лісниками тоді стали мій батько – Іван Івасейко, Михайло Кулинич (також іваньківчани), з карівчан – Семен Василюк, Квасній, і інші. Згодом лісництво мало свій осідок в урочищі Борки і біля с. Річки.

З початком створення колгоспів вся територія Іваньків була зарахована до Дібровського колгоспу. У лісництві постало питання, щоб якимось чином забрати частину Іваньківської землі для підсобного господарства лісгоспу. Лісники порадились і батько мій вирушив на переговори до тодішнього голови колгоспу на прізвище Кирилко. Договір відбувся. Лісництво одержало частину Іваньківської території, а колгосп за це ‑ певну кількість дубового матеріалу для будівництва колгоспних ферм.

Тоді ж почалася і відбудова села, а водночас і будинку для лісництва. Але невдовзі відбудова села була заборонена, практично знову фізично було вигнано Іваньківчан, зруйнувавши те що почали будувати. Але будинок для лісництва був добудований і ним, десь до половини 50-х років опікувався мій батько, (до виходу на пенсію), влаштувавши у половині будинку сушарню для збору соснового чи смерекового насіння. Цей будинок проіснував ще довгий час, в ньому жило цілий ряд лісників, а поле іваньківське засівалося. Так відбувалося аж десь до недавнього часу. Кілька років тому, із зміною господарських відносин, та частина Іваньків, що належить до лісгоспу зістала, на жаль засаджена лісом, скривши таким чином останні прикмети колишнього села.

У пам'ять спаленого села мною, разом із сином Тарасом, була збудована у 2011р Каплиця і пам’ятник на братській могилі воїнів УПА. Освячення відбулося 2 жовтня 2011 р. Всі нині ще живі іваньківчани з жалем у серці сприйняли факт повного заліснення території бувшого села, як остаточного стертя його з пам’яті. В народній давній українській традиції таке не допускалось – це вважалось наругою, над могилами предків, над історичною пам’яттю українського народу.

Новозбудована каплиця Покрови Прсв. Богородиці.

Роздуми над долею України в контексті долі Іваньків.

«Усе це вже ніби далеке минуле. І хто тепер, з відстані часу може виміряти глибину того людського страждання від втрати рідних, від розлуки з тим найріднішим клаптиком землі, від того ще не зовсім тоді збагнутого почуття, що так раптово впало на голови іваньківчан – почуття вигнанця, безпритульного. А ось ступаючи сьогодні на цю обвуглену землю, що вже перетворюється на лісові зарості, я свердлю свій розум впертими роздумами – чому тут пустирі, а не ошатні обійстя, що дихають предківським духом і живим щебетом малюків?! А чому уже в час нашої державності такі пустирі появляються у всіх наших ще живих селах, а люд уже ніби і добровільно, але таки стає вигнанцем зі своєї землі, розбігаючись на всі чотири сторони світу, шукаючи «кращої» для себе долі, а інша його частина деградує, заливаючи свою свідомість оковитою.

Чому?! Одвічний український хлібороб, який понад усе любив землю, тепер поставлений в такі умови, що мусить її зрікатися?. А що чекає українську землю в лещатах її нинішньої приватизації? Така ж доля як і українських заводів, але земля – це Україна, Держава!? Отак не залишитись би без своєї землі. Ось яким чином, без пострілів, можна завоювати державу. Ці нинішні пустирі, ті з воєнного часу, як от Іваньки, чи пустирі голодомору 33-го, що це?... якась випадковість? Ні – це планомірна агресія на винищення українського народу. Тоді робилося мілітарними силами, тепер мирно. А все це робота однієї руки, яка віками (і сьогодні) прагне загарбати Україну, знищити її як націю, використовуючи для цього всі можливі важелі: економічні, політичні, релігійні. А хіба не є доказом дії цієї руки нинішні часті рейди в Україну найвищого сановника московської церкви, патріарха Кирила з його новою імперською доктриною «Русского міра». Що це, прищеплення віруючим високих засад християнства – любові до ближнього? Ні, ‑ це намагання відновити імперію, де не буде уже України з її національною церквою, мовою, культурою, а буде «Русскій мір», яким буде правити божество з московського кремля, насаджуючи свою форму православ’я з печерною ненавистю до інших конфесій і націй.

Посвячення каплиці Покрови Прсв. Богородиці. (2 жовтня 2011 р.)

Не будьмо наївними, затурканими християнами! Уміймо відрізняти, за євангельською притчею, зерно від полови, бо тут уже не про полову йдеться – це страшніша загроза, здатна знищити все зерно. Дуже прикро, що це робиться з поблажливості нашої нинішньої влади. Хоча все це ми бачимо, обурюємось, звичайно не на себе, на владу, але… мовчимо!? Дозволяємо п’ятій колоні розперізуватися у своїх замашках на знищення української державності. Нарікаємо, що влада не українська, а обрати українську не можемо. Покірно сприймаємо все, що чиниться з волі такої влади. І це вже історичне, наше. Хоча ми і чинили опір, боролись впродовж довгої історії, але завжди ворог чужинець вирішував нашу історичну долю, яку ми так любимо оплакувати, шукаючи винних (тільки не у себе), розчаровуючись в сенсі своєї боротьби, волаючи словами Великого Тараса: «За що боролись ми….»..

Чому?!

Здається маємо свою державу, свої віковічні державні символи, а що з цього? Тотальна роз’єднаність суспільства – незліченна кількість ворогуючих між собою партій, конфесій, сект, які вибивають із свідомості українця Дух Єдності, почуття господаря на своїй землі, роблячи з нього заробітчанина, батрака. То ж як при такій «єдності» можна збудувати національну державу? Ця батрацька психологія вбита нам у свідомість за цілі минулі невільні віки, дає про себе знати і нині. Служіння чужинцеві заради власної наживи, поклоніння перед чужими релігіями, чужими ідеологіями ‑ всім цим просякнуте нині наше суспільство, захлинаючись в хабарництві, корупції, бандитизмі і це, в першу чергу, на всіх гілках влади. Немає відповідальності за свою державу, свою землю, ‑ аби тільки для себе. І що маємо?. Знищені заводи, розкрадається земля, вирубуються ліси і це таки руками українців, нашими руками, але керують, користають чужинці і помагають їм наші яничари. А що чекає Україну в найближчому майбутньому – наших дітей і онуків? А де провідна верства нашого суспільства – національно свідома інтелігенція?! Національно свідома?! ЇЇ невелика горстка, а вся решта заклопотана своєю кар’єрою, байдужа до великої ідеї державотворення і саме в її середовищі найбільше культивується хабарництво, корупція.

То що…,опускати руки? Ні! Нам треба твердо собі закарбувати і усвідомити, що за землю-Україну, якою нас наділив Бог відповідаємо ми ‑ Українці. І також усвідомити цілим суспільством слова нашого церковного гімну: «В єдності сила народу…» Боже дай нам ту єдність! Єднаймося – культурно, релігійно і політично, і тільки на національному ґрунті! Тільки так ми зможемо стати міцним народом, розвиваючи власну економіку, свою національну культуру і релігію. І хай наша історична пам’ять, пам’ять трагедії Іваньків і минулих наших трагедій, а також і перемог міцно стукає у наші голови і пробуджує в нас почуття Українського громадянина-патріота. Громадянина, який думає і дбає, в першу чергу, про свій народ, свою землю, свою державу і несе за неї відповідальність перед світом і Богом.

Історична пам'ять не згасає. (2 жовтня 2011р.)