Кожному мертвому пробивали череп ломом…

Дата публікації допису: Feb 22, 2013 9:18:55 PM

Розповідь Марії Чабан (Яців), 1932 р. н., жительки села Надітичі Миколаївського району

Мого чоловіка Петра арештували у 1954 році. Причина арешту – участь у визвольній боротьбі УПА. Сам він родом із села Полешівка Тернопільської області. Він там був у партизанах, пізніше переховувався від арешту і перебрався у наш район. Тут ми з ним познайомилися і побралися. Одного разу, коли він був у Львові, його впізнала людина з Тернополя і повідомила у НКВД. Раніше за ним не шукали, бо мали інформацію, що виїхав за кордон.

На саму «матку Божу», 28 серпня 1954 року, приїхала машина з Тернополя, і Петра забрали. У тернопільській тюрмі Петро сидів під слідством півроку. Присудили йому 15 років тюрми. Вивезли у Мордовську АРСР, в зону строгого режиму. Оскільки він непогано умів куховарити, поставили кухарем у їдальню.

У цьому ж лаґері відбував покарання і кардинал УГКЦ Йосип Сліпий. Для кардинала була виділена окрема камера. На роботу його не брали. В цій камері він цілими днями молився. За ним доглядали два чоловіки. Одного з обслуги звали Михайлом, він був родом із села Угерська. Для Й. Сліпого їсти готували окремо, забирав їжу один з прислуги.

Я їздила декілька разів до свого чоловіка з передачею. Деколи доводилося чекати тиждень, поки дадуть дозвіл на побачення з ним.

Звільнили Й. Сліпого десь у 1963 році. У цей час я була там. Ця подія була дуже видовищною. За кардиналом приїхали високопоставлені особи від Папи Римського та від керівника Радянського Союзу Микити Хрущова. Ув’язнені повилазили на дахи бараків – для того, щоби побачити церемонію звільнення. Приїжджі представники, при наближенні Й. Сліпого до них, поцілували йому руку. Перед відходом він поблаґословив ув’язнених, перехрестив рукою і низько уклонився. Пообіцяв, що постійно буде молитися за їхнє здоров’я та швидке повернення на Батьківщину.

У перші післявоєнні роки у цьому лаґері було дуже багато ув’язнених. Багато з них не витримували умов утримання, а тому від холоду, голоду та хворіб помирали. До 1948 року хворих на дистрофію ніхто не брав на лікування чи відживлення, так що люди гинули як мухи. Начальство побачило, що при такому порядку не буде кому далі працювати, бо всіх вивезуть у тундру – і почали підліковувати людей.

Усі транспортні роботи в таборі виконували конем. У зоні обслуговували цей транспорт ув’язнені. Цим конем вони і мертвих на санях вивозили. На вахті ходив вартовий, і кожному мертвому пробивав череп ломом, щоби, бува, живого між мертвими не вивезли. З вахти вже вільнонаймані везли далі ці сани з мертвими чи іншим вантажем. Розказували, що в ці часи кожного ранку вивозили за зону по 5-10 покійників. Хоронили померлого без труни, на цвинтарі концентраційного табору, обов’язково з біркою, на якій вказували номер його справи.

У цьому лаґері був випадок, коли чотири ув’язнені вирішили зробити підкоп – тунель за межі зони. Майже рік по ночах вони копали прохід, уже майже дійшли до цілі. Почали проривати прохід в гору. Але не врахували, що там зверху - болото, і воно усіх чотирьох залило багнюкою, хлопці загинули.

На моїх очах в селі Надітичах загинули два партизани. Це було у березні 1947 року. Ярослав Гусак зі села Пісочної та місцевий Микола Проців поверталися з веринського лісу. На човні-чайці вони переплили через Дністер на наш бік. Їх помітив Йосиф Николишин, який у цей час був місцевим «стрибком». Він слідкував за ними. Партизани зайшли на ночівлю у стодолу Василя Яціва, яка межувала зі стодолою Федора Рудки. Николишин цілу ніч їх контролював, а ранком дав знати у район. На цей сигнал зразу зреагували НКВДисти, приїхали машиною. Оточили стодолу і підпалили її запальними кулями. Микола Проців устиг вискочити, але ворожа куля на смерть положила його недалеко. Ярослав Гусак заховався у схрон, який був під сіном. Але це його не врятувало, він там і згорів.

На пожарище вибігла мати Миколи Проціва, яка проживала недалеко. Вона бачила, як розстріляли її сина. Коли один НКВДист підійшов до неї і запитав, чи знає вона убитого, відповіла, що не знає. Тоді вони заставили її взяти мертве тіло на плечі і нести до машини. Миколу Проціва забрали до Миколаєва, місце його поховання невідоме дотепер.

Через підпал енкаведистів згоріли три наших корови та уся птиця, яка була у стайні. Наш тато у цей час зранку поїхав до Миколаєва на базар. Коли повертався, побачив палаючу вогнем стодолу. Коли дізнався, що це – його власна, хотів наложив на себе руки. Ми його ледве стримали.

Через декілька днів, коли все втихомирилося, тато витягнув з ями обвуглене тіло Ярослава Гусака, збив для нього труну. Вночі прийшли партизани і похоронили побратима на місцевому кладовищі.

Знаючи, що цих хлопців здав Й. Николишин, десь через місяць за ним прийшли партизани, забрали його і за селом біля річки Брідниці виконали вирок партизанського польового суду.

Записав Іван Кахнич 23.01.2011 року.