Дата публікації допису: Dec 30, 2013 6:14:28 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №72
6 серпня 1941 р.
Я по матері українка. За большевиків працювала спочатку офіціянткою, а опісля на пошті. Часто-густо викликали мене в НКВД та розпитували про людей. Чи могла я їм, що сказати, як сама про ніщо не знала, по-друге, з ніким ні про що не говорила, бо кожний боявся власної тіні? Намовляли мене вступити в комсомол – не пішла.
22 червня вечором прийшли енкаведисти, зажадали пашпорт, оглянули, «В НКВД пойдьош», – сказали і напівживу вкинули мене до авта. В обласному НКВД розглядали мене, речі забрали і вкинули в малесеньку камеру, де вже і так сиділо 14 дівчат. За цілих 45 годин дали мені тільки 50 дека чорного, як землиця, хліба та води напитися.
24 червня привезли нас всіх під коцами до Стрия «Така… ваша мать, германа хочете! Мы вас всех под стенку, выстреляем, политическая сволоч», – привітали нас зразу. На тюремному подвір'ї, обернені до стіни, дві години стояли на дощі та молились потихенько Богу, поки нас не загнали в камери, де вже, крім нас, було 20 жінок. Уявіть собі, – крізь сльози говорить жінки, нас 30 душ в приміщенні з невеличким отвором, на добу дають деколи по оселедцеві, деколи по півлітри задимленої вонючої каші: ми почали душитися й пухнути,
Ще день, як день, а коли надходила ніч, то тільки під гуркіт моторів було й чути жахливі крики та плач-розпуку, що морозила тіло. Кожна з нас тільки й ждала, наслухувала, що от-от заскрегоче ключ у замку і покажеться енкаведист.
29 червня вночі вдерлось до нас п'ятьох енкаведистів та почали солідно обкладати нас напівпритомних прикладами рушниць приговорюючи: «Ви хочете германа, от маєте й германа», потім вибрали 10 дівчат і розстріляли.
На другий день почула я на подвір'ю божевільний жіночий крик. Останками сил дібравшись до віконця, побачила я жахливу картину: якусь стрийську жінку кинули бандити на землю, поранили важко штиками і ще живу кинули до каналу (згодом з цього каналу витягнули 120 помордованих українців).
1 липня большевики, почувши, що в Дрогобичі вже є німці, почали панічно втікати. Про нас, очевидно, забули, так що рано о 4-ій на тюремному подвір'ї не було вже нікого. Зразу заворушились в'язні, повиломлювали двері, почали виходити на волю. З 35 жінок в нашій камері осталось живими 16, але й тим довелося ще раз заглянути смерті у вічі. Большевики, побачивши нас на дорозі, почали густо обстрілювати з поблизького лісу; на щастя, не потрапили нікого.
Оце я Вам розказала тільки про себе, про своїх товаришок недолі, про одну камеру стрийської тюрми; по інших діялись ще жахливіші речі.
Степанія Ліська,
Дрогобич.
Вільне слово (Дрогобич). 1941, № 13, 6 серп.