Дата публікації допису: Jun 17, 2021 3:34:2 PM
ЧАСТИНА 1
Перші її зловіщі звуки далися чути після полудня 23 червня басовитим гулом бомбовозів, що строгим порядком по три летіли з півдня у напрямку Львова.
Хоча можливість війни між СРСР та Німеччиною вже довший час була актуальною темою неофіційної інформації, а найбільш нетерпеливі чекали її з дня на день, – повірити в це, що вона вже вийшла на свої дороги, не всі відважувались. Офіційне підтвердження, однак, надійшло наступного дня по радіо. Грізне слово “мобілізація” понеслося селами, як вихор перед наступаючою грозою.
Четвертого дня із району надійшли чутки про евакуацію членів совєтської адміністрації, школи ФЗУ та про арешти кількох місцевих громадян. Школу евакуювати не вдалось – учні розбіглись, а районний НКВД запідозрив в тому оунівських диверсантів.
Уночі головним шляхом на Львів проходила якась танкова дивізія, сталеві велетні йшли один за одним на півкілометровій дистанції. Ті, хто відважувався крадькома спостерігати цей марш сталевих фортець, шептали собі півголосом, мовляв, кінець Германії!
Перші відступаючі частини Червоної армії появились у Миколаєві ранком у суботу 28 червня. Змарнілі від перевтоми, від безсоння, мовчазні і злі, вони йшли куди попало в напрямі на схід, несучи в руках і на раменах довгі зі штиками гвинтівки та кулемети. Всіх їх мучила пекельна спрага. Але жоден не вступав до хати, щоб попросити напитись. Політруки пильно стежили за кожним бійцем, за його поведінкою. Найменше порушення наказу смерть на місці.
Надвечір уся дорога від Тростянця на Стільсько була завалена військом та технікою, що на всіх можливих швидкостях котилась на схід. Час від часу появлялись над ними німецькі розвідувальні літаки. Пролітаючи низько, майже над головами солдатів, глушили їх диким ревом моторів, але не обстрілювали, не кидали бомб. Причина такої великодушності німецьких пілотів вияснилась уже пізніше. Справа в тому, що ті армійські частини вже тоді знаходились у зоні оточення німецькими танковими бригадами і йшли назустріч своїй загибелі.
Того самого дня запорошена військова полуторка з кількома бійцями у кузові звернула з гостинця і швидко під’їхала до цвинтаря у Великій Волі.
Зупинившись, солдати відкрили борт і зняли на землю тіло мертвого товариша, накрите шинелею. Невдовзі появився там їх командир у товаристві голови сільради та ще двох чоловіків з джаґаном і лопатами. Не затримуючись довше ні хвилини, солдати зі старшиною від’їхали наздоганяти своїх, а голова і гробарі стали вибирати місце солдатові для спочинку.
Покійник тим часом лежав на мураві. То був молодий ще, років двадцяти семи – не більше, чоловік з гарними рисами обличчя. Ніяких документів, посвідчень при ньому не знайдено Не виявлено також на тілі ніяких ознак, по яких можна було б судити про причину смерті. Командир, що його привіз, про це, розуміється, також не сказав нічого.
Біля четвертої гостинець на Стільсько цілком опустів, тільки вітер крутив на ньому хвостаті вихри, наче замітав слід за всім тим, що відійшло.
Коло гробаря зібралась купка селян, переважно жінок і підлітків. Приглядались до покійника, схлипували, перепитували, вболіваючи за своїх, що десь там, хтозна на яких фронтах, бідували.
- Ой, чи хоч трумну хто зробить? – питала схлипуючи одна, що мала у війську молодого зятя. – Щоби сира земленька очей...
- Ой, не скигли, на милість Божу! Та ж не кинемо у яму як худобину яку. Прецінь ще якась дошка і для нього знайдеться... – буркнув нервово голова.
- А панотець прийдуть?
- Аякже. Хто б він не був, небіжчик, а поховати належить, як Бог велить, І гріб запечатати треба... – розважав у гурті старий Савка, почіхуючи об сосну горбаті плечі. – А ось і дяк іде.
За лісом враз почувся монотонний гуркіт моторів, що швидко дужчав. Люди поховались у цвинтарних хащах, і лише гробар залишився на своєму місці, спостерігаючи за дорогою, як з окопу.
Буксуючи в сухім піску, перевантажені спорядженням і гарматами на причепах, виповзали на горбок полуторки. Між ними густо й безладно йшла запорошена піхота.
- Ади, втікають...
- Не знати, чи довго ще?..
- Тисне німець.
- Не тисне, а б'є... І то добре мастить... Але в нас, гадаю, тихо минеться...
- Та хай Бог милує!..
Хтось з гостинця, видно, запримітив у цвинтарних хащах людей. Нагло заторохтів “дихтяр”, бренькнули олов'яні оси, посипались зелені соснові гілки.
В одній миті цвинтар опустів. Тільки покійник залишився лежати на свойому місті, прикритий кошлатою гілкою, що впала йому на груди. А за кілька хвилин із недокопаної могили виліз рачки гробар і чкурнув хильцем у гущавину.
По тому інциденті і село заніміло, як цвинтар. Навіть пси замовкли – поховались від людських очей. На думку мудріших, це був найкращий спосіб показати свою благонадійність і нейтралітет.
А військо все йшло і йшло. І не лише шляхами – всі поля і пасовиська навколо села вкриті були пішими й кінними армійцями. Втомлені, запорошені, у наскрізь пропотілих ґімнастьорках, вони тяглись, як на страту, пониклі від смутку і резиґнації.
Вночі у селі не світилось, але люди не спали. Замкнувшись у хатах, сиділи біля темних вікон, слухали, наслуховували. Наближення фронту навіювало тривогу від можливих непередбачених наслідків і від безсилля що-небудь зарадити. На щастя, коротка ніч минула спокійно.
Коло восьмої ранку заторохтіла дорогою підвода. Сам голова своїми бідовими конятами віз між низькими бічницями нову, бездоганно змайстровану труну. Коло плебанії він зупинив коней, замотав віжки за ручицю і пішов до священика.
Отець Теодор зустрів його, як завжди, добродушною довірливою усмішкою.
За двадцять місяців свого урядування голова ні разу не порушив традиційних парафіяльних уложень, дарма що така некласова позиція доставляла йому чимало гірких годин. Районне начальство прозвало його “пролетарським лібералом", дорікало за слабохарактерність, погрожувало всякими доганами, але терпіло і мирилось, зважаючи на його проворство та кмітливість.
- Ого, ви ще, бачу, при владі, пане Данчевський, – пробував пожартувати панотець, – а у районі, здається, вже повне безвладдя.
- Наразі – при конях, отче. Сьогодні, бачиться, бути нам без влади, а завтра – як Бог дасть, Вибачайте, що у неслушний час докучаю... Не за своїм прийшов…
Голова витирав хусточкою брунатну лисину і потилицю, поправляв заяложений комірець смугастої сорочки.
- Треба поховати того бідаку, а то полежить ще день на такій спеці і ніхто не приступить до тіла.
- Добре, Юрку. Мені вбиратись недовго, але... як там навколо? Ми тепер, здається, на самій-самій фронтовій лінії... Щоб знова, як вчора... не нарватись.
- Повірте, навколо – ні душі. Сам дивуюсь. Так тихо, аж сумно. Правда, від моєї стодоли видно в полі два трактори: один тут недалеко, на тростянецькій межі, в другий ген коло смерек на дорозі. Стоять собі, а війська не видно...
- Труну, кажеш, зробили?
- Аякже, ще й яку! Акуратну, глянцовану, дай Боже, і собі такої дочекати...
- Ну, буде. Не лихослов,,, І на такий комфорт не плекай заздрості.
Тим часом групка селян уже стояла на цвинтарі коло готового гробу. Їхні невеселі розмови несподівано нову перервало виразне гудіння мотора. Люди миттю скочили в гущавину, поховались за дерева та камінні фігури.
По кількох секундах з-за лісу показався чорний мотоцикл з “колискою” і трьома солдатами в шоломах,
- Німці! – крикнув на весь рот гробар, плеснувши з радості в долоні.
- Та тихо ти, йолопе! Бодай ти замкло! – зашипів злякано голова, напружуючи зір до болю в скронях.
- Присяйбо, вуйку! Я їх по гелмах пізнав...
- То можуть бути перебрані большевики або... А ти стули писок і... сиди тихо, бо з нами діти. Ні мур мур…
Мотоцикл тим часом гнав у напрямі Стільська, розтягуючи за собою хвіст жовто-сірої куряви. Похорон знову довелось відкласти.
Всі розуміли – панотець не прийде, бо з плебанії теж добре видно гостинець, який тепер під пильним спостереженням. Зрештою, хто може знати, що трапиться за одну-дві хвилини?
На далекому закруті дороги, за кущами вільшини, знову показалася хмарка копоту, яку тягнув за собою чорний “жучок”. Люди принишкли, притулились до камінних хрестів, вичікуючи його наближення до найкоротшої відстані.
- Вертається...
- Подивіться-но! Та там якісь дітиська на дорозі. Вони щойно повилазили з жита... Ще якої напасті наведуть!
- Чиї то бахурі? – запитав не знати кого голова.
- Не маю люрнети, вуйку, але то можуть бути і ваші...
- Та їх би яс-сний грім...
Мотоцикл по секундах зближався до дітей, а на цвинтарі всі здусили віддих.
Ще мить... і він зупинився, не заглушуючи мотора. З цвинтаря добре було видно, як трохи вищий підліток підбіг до солдат з букетом синіх блаватів. Гробар аж підскочив і підбіг до голови.
- А я що казав! Німці! Слава Україні!..
І, поки голові відпустило в грудях, перескочив цвинтарний рів і погнав назустріч дітям, які теж щодуху бігли в село.
Не довше як за півгодини появився на дорозі невеличкий відділ німецької піхоти. З закоченими рукавами і непокритими головами вони спокійно провадили свої ровери боком дороги, що в тому місці мала пологий підйом.
Добравшись до рівного, вони зупинились, посідали збоку на мураві і взялись до перекуски. Було їх з десяток молодих, статурних і досить елегантних хлопців. Чисті, поголені, з цивільними чубами, вони виглядали більше на маневрове військо, ніж на фронтовиків. У порівнянні з вчорашніми бідовими червоноармійцями контраст здавався разючим. Найбільше дивувала всіх їх безпечна довірливість.
Різними стежками, але майже водночас прибули до “гостей” голова і гробар.
Не були, розуміється, першими. Біля солдат стояло вже кілька підлітків, які з поштивої віддалі оглядали нове військо. Голова незгірше знав німецьку і ще здалеку привітався.
- Ґутен таґ, гер’н зольдатен!
Зав'язалася цікава розмова, а цікава передовсім тим, що ніхто, крім голови та вояків, нічого не розумів. Подібно і голова не все схоплював, бо, як бачилось, чорнявий офіцер розмовляв з ним не тільки словами, а й жестами.
Випорожнюючи консервні бляшанки і запиваючи чимсь із своїх фельдфляш, німці, здавалося, зовсім забули, що вони на війні. Жоден з них навіть не ворухнувся, коли в небі появився мисливський літак, що на надто зниженому леті оглушив усіх несамовитим ревом. Запримітивши неабиякий переляк сільських цивілів, розсміялись, а один вимовив лише одно слово: "Хенкель".
- О, видиш, а кажуть, що німці жидів не люблять і виганяють їх всіх до Палестини. А вони в них па літаках літають, – завважив хтось у гурті, перервавши мовчазне зацікавленим військом.
- А я вам кажу, що тоті Хенкелі, Гензелі, Менделі ще нам всиплять перцю.
- Іди, іди, ґою! Де ти таке чув. щоби жид на літака сів? – картав їх хтось третій. – Та з них не кожний на колію сяде, хіба на віз або на бричку. Файно би тоті німці воювали, якби в них жиди на літаках літали!..
Дискусія на предмет німецької авіації набирала гостроти темпераменту, але раптом обірвалась з прибуттям сільських молодиць, які несли з собою збанята з молоком та зелену городину.
Прибіг і сільський директор школи, Худенький інтелігент підійшов до солдат і підняв руку в жесті вітання.
- Хайль Гітлєр унд ді зіґліхе дойче армее!
Чистота вимови з баварським акцентом відразу привернула увагу чорнявого офіцера. Пан Владек володів німецькою нарівні баварського філолога і тим, як бачилося, справді зацікавив німця. Зараз усі довідались, що ще вчора німецькі війська зайняли Дрогобич і Самбір, а сьогодні – Львів, що Червона армія відступає на цілому фронті, що вояки, які тут сидять, є переважно австрійцями і сам офіцер теж австрієць, у цивілі – вчитель математики.
- Для нас війна вже закінчилась, – переказав не без радості слова офіцера пан Владек, – а до осені вона повинна закінчитися для всіх.
Розмова могла продовжуватись ще якийсь час, але дорогою від заходу почали надходити більші частини мотопіхоти. Тиха, але різка команда підняла вояків, і вони, осідлавши своїровери, поїхали разом з ними.
По кількох хвилинах усю дорогу заповнив розмаїтий транспорт з військом.
Покриті брезентом авта та автофургони були завантажені технікою зв'язку, про що свідчили різні кабелі та антени. Котилися також авта з червоним хрестом га цистернами.
Велике зацікавлення селян приваблювали дивовижні тяглові тварини, подібні водночас на коня і на осла. В одиночній упряжці вони тягли якісь двоколісні скрині, помахуючи довгими вухами. Більшість війська їхала на автах і на мотоциклах, але багато йшло й пішки, правим боком дороги. Їх минали відкриті автомобілі з вищим командуванням, вантажівки з легкими гарматами, гаубицями та польовими кухнями. Наші надії побачити німецьку важку броню виявились марними. Ні один танк не пройшов нашим гостинцем.
- Не збагну, від чого ці большевики так втікали? – шептав “на вухо” кум кумові. – Така купка війська, а, диви, таку силу поперла. Може, вони тих віслюків так перепудились?..
І справді, військо йшло не довго. Вже в пообідніх годинах гостинець зовсім опустів. Тільки легкий вітер розносив ще специфічний запах, незнайомий тим околицям.
Люди вернулись у село немов з якогось цікавого атракціону, щоб знову взятися до своєї звичайної щоденної праці.
Надвечір на цвинтарі почався похоронний обряд. Тіло солдата положили в труну і, накривши шинелею, забили віко. Дяк запалив свічки, і отець Теодор почав панахиду. Селяни стояли, похнюпивши голови, з затаєним вдоволенням і в серцях дякували Богу за те, що відвернув від села грізну небезпеку. Запечатавши гріб, священник сказав коротку проповідь менш-більш такого змісту
- Ми не знаємо ані імені, ані роду, ні навіть місцевості походження покійного. Але, волею Божою, тіло його віддане нам для погребения, і ми з благочестям виконали свій християнський обов’язок. Сьогодні ця земля, у яку ми його захоронили, не має ще державного володаря, які завжди приходили і відходили. Нині вона належить виключно своєму незмінному і тому єдино правдивому власникові – українському народові. Хай вона і йому стане рідною і легкою, а молитви наші о спасенні його душі хай долинуть до престола Творця нашого, амінь!
Із цвинтаря голова йшов разом з священиком і дяком.
- Ви знаєте, отче, вони цілком як австрійці, – розмірковував дяк. – Може, аж тепер настане якийсь людський порядок?..
- Подібні то подібні, але не австрійці. І лад у них, здається, не австрійський, – відповів ніби байдуже о. Теодор.
- Але найгірше все-таки, слава Богу, пережили, – додав голова. – Фронт подався значно на схід. Навіть канонади не чути.
- Йому не довго пересунутись і на захід, Юрку...
- Хай Бог боронить і заступить, – перехрестився голова.
- Все в Його святій волі. Завтра у восьмій відправлю Службу Божу. Скажіть хто-небудь паламареві, щоби не забув задзвонити.
ЧАСТИНА 2
У четвер ранком люди, почувши дзвін, йшли до церкви. Сонце вже підбігло високо, заповідався спекотний день і селян чекала в полі праця, але вони усе відложили. Спішили подякувати Богу за щасливий для них перебіг фронту, що проминув село без прикрих наслідків.
Утім, о. Теодор ще не почав відправи, коли, здавалось, десь недалеко грянув гарматній вистріл. Один, другий, третій... Люди збентежились, почали виходити надвір, щоб краще почути, де стріляють. Чисте весняне повітря позволило швидко зорієнтуватись. Сорокап’ятки били не далі як у Миколаєві, Але чому і по кім?..
- Що то таке? – питали один одного. Та ж там уже німці... І літаків не чути...
Священник почав правити Службу, але люди не заспокоїлись. Та й який може бути спокій, коли у районі, на віддалі трьох кілометрів, гримить канонада, кипить фронтовий бій?
Стрілянина тривала доброї півгодини, а далі – раптово затихла. Люди наче заспокоїлись, ніби вичікували від когось пояснень того, що почули. Незабаром відправа закінчилась, і люди, виходячи з церкви, обступили якогось хлопчину, який скоромовкою таки дещо пояснив.
- Івахові татусьо ходили чогось до міста, але вернулись. Туди їх не пустили...
- Хто не пустив?
- Не знаю. Напевно, німці... Но вночі до міста звідкись заїхали совітські танки, і тепер вони там з ними б'ються...
Він ще не докінчив своєї розповіді, коли повітря сколихнув потужний вибух, злегка потрясши шибками церковних вікон. Потім усе затихло, і священник, що саме вийшов з церкви, просив парохіян спокійно розійтись, бо нам, мовляв, недалеко від місця події і швидко все стане достеменно відомо.
Нетерплячка докладніше довідатись про цей бій погнала в місто ще до полудня відважніших парубків та сільських учнів миколаївської школи.
Найцікавіше, звичайно, було те, звідки ці сталеві велетні появились у місті вночі і чому їх німці не зупинили десь на дорозі...
Тепер вони стояли в куті площі Ринок, біля будинку Кропельніцких, у вигляді потрощеного брухту. Менший, з гарматою сімдесят п'ятий калібр, стояв покусаний протитанковими стрільнами, з порваними траками і з пробитим наскрізь гарматним жерлом. Другий – більший, з гарматою невідомого калібру, – лежав розірваний на три частини потужною міною. Від обгорілого металу танка тхнуло ще запахом горілих мастил та палених людських тіл.
Очевидці розповідали: танки появились не знати звідки в сумерках над досвітком на дорозі з Комарна. Можливо, мали намір непомітно прорватись до своїх, а може, потребували дозаправитись пальним. Німці, напевно, спостерегли їх ще при в’їзді до міста, але чому не зупиняли – невідомо. Аж ранком, коли добре розвиднілось, вони оточили Ринок і тихо, підтягнувши в ручну гармати, зайняли бойові позиції. Одну гармату поставили за рогом кам’яниці Пришляків, другу – біля костельної дзвіниці, а третю – за каштаном коло магістрату. З усіх сторін об’єкти прицілу були добре видимі. Але бою не починали.
Тим часом один з офіцерів з білим прапорцем показався з-за рогу будинку. Помахуючи ним, він зупинився напроти великого танка і крикнув: “Вніманіе, солдати!”. Люк зараз відкрився – і в ньому показалась половина статури танкіста.
“Ваш положение безнадьожной, – кричав ломаною російською німецький офіцер. – Немецкій командование предлагает вам здаться в плен. Жизнь і безопасность гарантіруєт!”
На таку пропозицію танкіст відповів добре зрозумілим німцеві жестом. Оголивши до ліктя ліву руку, правою наче обрубав її і... закрив люк. Німець миттєво скочив за ріг будинку – і в цій же секунді гахнула німецька гармата. Зараз за нею вдарила друга з іншого боку. Очевидно, не певні в мобільності грізних машин, німецькі гармаші першими пострілами потрощили танкові траки. Далі відкрили прицільний вогонь по машинах. Знаки влучень на броні свідчили про добре вишколення гармашів. Особливо дісталось меншій машині, не заслоненій димами від пожежі міського універмагу, що загорівся, можливо, від вибухів снарядів. Танк цілком втратив бойову здатність. На половині видимого жерла дістав велику пробоїну. Друга вм’ятина загвоздила рухомість башти. Стояв тепер глухим нерухомим прицілом і більше канонірів не цікавив.
Натомість друга грізна сталева фортеця могла ще завдати шкоди і... завдала.
Добрим прицілом великий калібр вдарив у ріг будинку Пришляків, за яким стояла протитанкова гармата. Вибух розтрощив гармату і убив двох канонірів. Гірко переконавшись в активній боєздатності танка, німці придумали інший спосіб його знешкодження.
Один із них пробрався між будинками до нього на близьку віддаль і метнув димову шашку. Дим оповив цілу машину. Тоді солдат непомітно заліз під неї і підложив потужну протитанкову міну. Так же швидко і непомітно він вибрався з-під танка, а за хвилин десять місто здригнулось від приголомшливої детонації та радісних вигуків солдат, які вітали свою перемогу.
Результат був вражаючим. Танк розірвало на три частини. У ньому горіли рештки мастил і людські трупи. Містом поповз разом з димом нудкий сморід, який змушував негайно щось зарадити.
Відомо, що німці люблять залишати за собою порядок. По короткій команді солдати розбіглись по жидівських крамничках, і за пару хвилин на тротуарі вже стояла бородата, пейсата, до всякого діла готова бригада дивних “волонтерів”.
Вогонь швидко погашено, і почалося добування обгорілих трупів, скоріше – їх частин, розкиданих вибухом. Для будь-кого така робота не дуже приємна, а для статечних купців – істинна наруга. Але що могли вдіяти?.. Війна є війна, а ставлення німців до євреїв давно вже було загальновідомим. Тому мовчки терпіли і сумлінно працювали.
Останки згорілого екіпажу зложили на господарські вози і кудись вивезли. Однак у місті чекала їх ще одна акордна робота. На Ринок почали заїжджати воєнні вантажні авта. Водії паркували їх біля міської “студні”, себто водної помпи, з наміром помити техніку. Окремі шофери вже було почали мийку, але інший військовий привів “волонтерів” і, строго скомандувавши: "Вашен унд пуцен!”, замінив ними військових.
Бригада відразу взялась до роботи Двоє стали до помпи, решта почали носити воду і мити дужі “фольксвагени”. Ні відер, ні ганчірок не мали. Носили воду і терли авта беретами та капелюхами. Все це стало подібним на якийсь глупий атракціон для несерйозної публіки. Проте зацікавлених роззяв не бракувало. Більшість убогих заробітчан, жидівських боржників, слуг, шабесгоїв, спостерігаючи таке приниження своїх учорашніх працедавців, дозволяли собі навіть в’їдливо пожартувати:
- Гершку, та ти, бачу, поридний маркирант. По півкапелюха воду носиш, та ще й розливаєш... Свого пива ти й краплі не хлюпнув мимо, – гострив кирпатий Юзик, постійний водонос і боржник власника ресторану.
- Йоську, та дай вже спокій тому капоту, а то діру в ньому протреш! – кричав другий, жартуючи з Йоськової надмірної старанності.
Такі та інші “шпильки” пускали молоді міські гольтіпаки, поки один з багатших жидів не скинув сорочки і, подерши її на шматки, роздав мийникам, щоб не поранили собі рук.
- Ото, я розумію, патріота! – горлав кривий Базьо, сезонний рознощик і продавець води та лимонаду на Ринку в літні ярмаркові дні. – Навіть сорочки не пошкодував для союзників!.. Та на таку кошулю мені мого заробку за ціле літо замало!..
Він хотів ще щось додати, але до мийників підійшов молодий офіцер і, змірявши строгим поглядом півнагого робітника, зупинив роботу. Спершу почав шваркотіти щось до півголого, вказуючи на тих, що мали в руках шматини сорочки. Не второпавши, о що німцеві ходило, Базьо втрутився в їх розмову і став польсько-німецькою пояснювати німцеві, що нічого протиправного тут не відбулося, що сорочку цей пан віддав добровільно, навіть радо...
Німець здивовано витріщив очі на непрошеного перетрактатора, далі – одним позавушником збив кривого з ніг і могутнім копняком загнав під чистий, як око, фольксваген.
Це, здається, був перший інцидент “визволителів” з місцевими цивілями.
Публіка швидко розходилась. Дорогою молодші по-різному коментували побачене дійство. Старші слухали і лиш кивали головами.
Наступного дня була п'ятниця. Ранком біля розбитих танків можна було помітити купку цивілів та двох військових, які щось там оглядали. Виявилось, що це “щось” – два танкісти, котрих витягли з меншого танка уже мертвими. А сталось це так; ранком якийсь цікавий хлопчина виліз на танк, якого ніхто не стеріг, відкрив прикритий люк, можливо, з наміром влізти до середини і набрати собі розсипаної там новенької амуніції. Він ще не цілком сховався внутрі танка, коли почув під собою два вистріли. Переляканий вискочив з люка, як корок з пляшки шампанського, і зчинив переполох. Заалярмовані німці, частина яких ще залишилась у місті, швидко витягли трупи двох танкістів, які, сховавшись у моторнім відсіку, очевидно, вичікували слушної нагоди непомітно втекти. Однак, почувши, що до танка хтось влазить, прийняли, що їх викрито, і... пострілялись.
Військові німці, як можна було догадатись, були кореспондентами якоїсь газети. Вони фотографували трупи танкістів і все, що витрусили з їх кишень та сумок. Дерев’яні російські ложки, кілька прокопчених тараньок та кисети з махоркою лежали біля них на землі як доказ скупого постачання армії.
Потім наказали похоронити їх на місцевому цвинтарі, біля останків згорілого екіпажу. Тільки, де саме це місце, ніхто у місті не знає. Не цікавилась тим і радянська влада, яка повернулась до міста у серпні 1944 р. Ходили чутки, що їх не визнали героями “Великої вітчизняної”, оскільки нібито зігнорували наказ командування. Так воно чи інакше – теж нікого не цікавило.
Своїх двох солдатів німці похоронили з військовими почестями у центрі міста, при львівському тракті. Там вони пролежали до осені 1943 р. Саме тоді, сподіваючись очевидного відходу німецьких військ з окупованих земель, до Миколаєва прибула родина полеглих і забрала відкопані труни з їх останками до Німеччини.
Другого дня в суботу, на Ринку, біля розтрощеного танком водосвятного хреста, появився священик о. Федусевич у супроводі десятка парохіян, які саме вийшли по відправі з церкви. Оглядаючи зруйновану пам’яткову фігуру, запитав ніби сам себе:
- Хіба він не мав куди обминути хреста?.. Чи, може, в такий ось спосіб хотів продемонструвати нам свій войовничий атеїзм?..
Хвилину постоявши, нахилився, згорнув рукою вапняний порох з погнутого металевого розп’яття і, звернувшись при тому до чоловіків, промовив:
- Занесіть цей хрест до церкви, люди... Він довго не дасть нам забути всього того, що тут сталося...
Сказавши це, вже хотів іти, але підступили до нього три жінки і з плачем почали розпитувати, чи не відомо йому чогось про їхніх чоловіків, котрих два тижні тому арештували службовці НКВД. Священик розвів руками, що могло означати: “наразі нічого невідомо”.
- Сказав нам тутешній міліціонер, що уже тиждень тому, як їх кудись вивезли, але куди – він не знає. Може, до Львова, а може, – до Дрогобича, якщо німці не прийшли туди скоріше... підказала одна з жінок, що теж чекала на якусь звістку про арештованих невідомо за що.
- Нічим вас не можу потішити, – сказав, здушуючи приступ жалю. – Нема і мого сина Юрія... Всього сподіваймось... тільки з надією на милосердя Господа...
Люди поволі розходились, обмінюючись свіжою інформацією, яку невідомо хто розпустив про те, що у найближчу суботу, у Миколаєві на Ринку, відбудеться урочисте читання Акта проголошення Української незалежної держави, на яке запрошуються всі громадяни міста та навколишніх сіл.
Докладніше розповідали про цю затію фірмани, які двома підводами привезли на Ринок дошки для спорудження підвищеного помосту, з якого будуть виступати керівники нової української влади.
Хоча ще ніхто не знав, хто стане цею новою владою, висказувались про неї з повагою і гордістю. Особливо раділи українці, пов'язуючи з нею свої вимріяні надії та сподівання.
Уже наступного дня перед полуднем площу Ринок густо заповнив цікавий різновіковий народ обох статей. З піднятим духом і настроями всі слухали слова Акта проголошення, які грімко читав молодий лікар, доктор Зеновій Локач. Біля нього стояла групка міських інтелігентів та відомих представників ОУН. Часто зривалися крики “Слава!”. А коли доктор Локач заявив, що незабаром почнеться призив молоді та кадрових резервістів до українського війська, гучне “Слава!” понеслося далеко за місто.
Кілька військових німців, стоячи на розі Стрийської вулиці, з зацікавленням спостерігали це масове дійство і, як здавалось, не дуже орієнтуючись у тому, що відбувається, спокійно палили цигарки.
Проминуло ще два дні і тут... пробігла містом жахлива вістка. У лісі, біля фундації Заклад, віднайдено свіжу могилу, у якій виявили нашвидкуруч закопані людські тіла. Відразу повідомлено тимчасового коменданта міста, поліцію (ще тоді цивільну) та лікаря д-ра Д. Стасіва. Німецький офіцер з вівчаркою, двоє поліцистів та ще пару чоловіків з заступами у супроводі медексперта Д. Стасіва поїхали у недалекий лісок. Там на них уже чекало двоє чоловіків. Один із них був із сусіднього села Демня, а другий – незнайомий.
Власне, він (житель Дрогобича Лев Куц, який на той час працював у Миколаєві) з неприхованим жахом розповів, що тиждень тому вночі їх дванадцять в’язнів миколаївського КПЗ, пов’язавши руки дротом, привезли у цей ліс на страту.
“Коли нас напівживих скидали з бортової вантажівки, мені вдалося відкотитись за близький густий кущ. В темноті мене якось недобачили, не запримітили, – розповідав заікаючись. – За якісь секунди почув стогін і зойки катованих. Підсвідомий інстинкт самозахисту зірвав мене з місця і кинув наосліп у темну гущавину лісу... Я біг, падав, спотикаючись на пнях, вставав і гнав без оглядки далі, поки не вибіг до рова, за яким простяглись поля... Здалеку почув гавкіт псів і хильцем між житами пішов у той бік до села... ”
Д-р Стасів переповідав німцеві зізнання незнайомого, а цивільний комендант з людьми розкопував яму, з якої вже тягло трупним запахом.
Землі над трупами було небагато, і їх швидко добули. Пізнати теж було не важко, оскільки всі вони були місцевими мешканцями, всіми знаними, статечними людьми.
Як виявилося, вбивали їх не пострілами з вогнепальної зброї, а твердими металевими та деревляними предметами, про що свідчили численні жахливі рани на головах, обличчях та грудях.
Доктор розпорядився звільнити помордованим уже задеревілі руки від дротяних скрутів і загорнути кожного у брезентову накидку, які “забули” в казармі на фундації втікаючі червоноармійці. Заборонив також доступ до них членів їх родин, допоки не підготовлять тіла до похоронів, який відбудеться урочисто коштом міста.
Вечором їх привезли до будинку міської “Просвіти”, де священники відправили Парастас, а парохіяни мали змогу цілу ніч приходити оплакувати і прощатись з людьми, котрі безневинно стали мучениками нечуваного, здичавілого російського терору.
Буваючи вночі біля великого катафалку, можна було почути й про те, як віднайдено у лісі місце страти закатованих людей. Чоловік із сусіднього села Демні розповідав:
“27-го вночі, напевно, по півночі, загавкав мій пес і почувся легкий стук у двері. Я ще добре не заснув і, коли стук повторився, вийшов до сіней запитати, хто там у такій порі має до мене справу. Відсуваю дверний засув і... бачу: на порозі, затіненому вишнею, стоїть незнайомий чоловік. Побачивши його, мене охопив страх. Окровавлений, обдертий, з заложеними назад руками, викликав підозру, і я, вагаючись, тримав двері у руках. Він, напевно, вгадав мою думку і повернувся до мене спиною...
- Не бійтеся, добрий чоловіче, розв’яжіть мені руки і... я все розповім вам, – сказав переляканим голосом.
Я впустив його до хати і хотів засвітити, але він злементів не робити цього, не заслонивши добре вікна. Розбуджена жінка просила зайти до меншої кімнати, де було одно вікно і не було дітей, котрі при світлі могли побудитись. Тоді, затуливши вікно подушкою, я взявся розв’язувати йому руки. Вони були так цупко скручені телефонним дротом, що вже посиніли. Розтираючи бідаці зап’ястя, слухали разом з жінкою його жахливу розповідь, у яку важко було повірити. На щастя, він це розумів і навіть пообіцяв показати місце, куди їх привезли для страти, якщо я... його десь заховаю до приходу німців. У такій ситуації я не міг йому відмовити, хоч ще сам не був певний щодо приходу німців”.
- Чому ж ти не повідомив про це скоріше?.. Прецінь, німці у нас вже четвертий день? – дорікав оповідачеві, видно, якийсь його близько знайомий. – Адже їх родина у розпачі очей не змикала, досі билась в догадках...
- А хто його знав, що кати втекли і... більше не повернуть?.. То – війна. Я сам такий був насторожений і розгублений, що навіть забув запитати врятованого, хто він, звідкіль тут взявся і як попав у руки НКВДистам.
- То запитай. Це, гадаю, дуже важливо.
- Ага, запізно троха. Вчора, показавши яму закатованих, він неждано обняв мене, просив цілувати руки господині і в сльозах, подякувавши за хліб-сіль, пішов, здавалось, до колії... А втім – хто його знає? Нині таких людей, що неждано появляються і раптово відходять, розпитувати, хто вони і звідкіля тут взялись, – не варто.
У другому кутку залу гурток молодих господарів зацікавлено слухали півшепіт обстриженого парубка, який розповідав про кроваву розправу над в’язнями у дрогобицькій в’язниці:
- ... нас дев’ятьох, останніх, чекало це саме... Але німці раптом вскочили до міста і кати притьмом втекли. Дрогобицькі люди розбили тюремну браму і допомогли нам вирватись на волю... То можна вважати чудом...
- Так, так... але... де ти бачив кроваву розправу?..
- О, то вже наступного дня... На подвір’ї тюрми люди розкопали широкий рів, у якому були засипані землею та вугільним шлаком сотні замордованих чоловіків і жінок... Я все те бачив на власні очі... Не вірите – запитайте дочку адвоката Здебського, котрий лежить між іншими на катафалку. Вона була там зі мною... То був жах, який несила збагнути – не то що розповісти...
Надворі вже почало дніти, і подвір’я “Просвіти” заповнював народ. Згодом хтось повідомив, що похоронна відправа відбудеться на Ринку, і то чим скоріше, оскільки у приміщенні скоро не буде чим дихнути.
Десь коло одинадцятої години прийшли з Розвадова і Дроговижа похоронні процесії у супроводі священників та численних парафіян. Дужі руки молодих чоловіків підняли одинадцять домовин і під музику дзвонів понесли на площу Ринок. Там уложили їх на помості, з якого два дні тому було проголошено Акт Незалежності України. Щось було в тому символічне!..
А дзвони дзвонили і дзвонили. Здавалося, що це не похоронний передзвін, а урочистий призов до акту приношення жертви, яку приносило місто в одинадцяти трунах, накритих живими квітами.
З приходом миколаївських процесій (з церкви та костела) почалась заупокійна панахида, а по її закінченні один із священників виголосив зворушливу проповідь.
Цивільну панахиду почав німецький офіцер. Промова його була короткою, оскільки говорив через перекладача, а перекладач, виглядало, не встигав докладно тлумачити. Висказавши глибоке співчуття родинам покійних, запевнив, що "дикий комуно-жидівський терор буде заслужено покараний і шкоди більше ніде у світі себе не проявить”.
Довшою була промова лікаря Д. Стасіва. Давши волю свойому справедливому обуренню деспотичною сваволею державних російських каральних служб, він рішучо підкреслив дикунський спосіб розправи з уявними опонентами безбожного комуністичного режиму.
“І не тільки у нашому Миколаєві – по всіх містах і містечках нашої Галичини чути розпачливий плач і ридання на похоронах жертв російського терору, якому немає аналогій в історії нашого Краю”.
У словах лікаря, судового медексперта, звучав тон ще не оголошеного вироку не лише прямим виконавцям дикого злочинства, а й тим, хто давав накази та конфіденційно писав у НКВД доноси.
Він звернувся також до кожної родини замучених, які стояли біля помосту у мовчазній скорботі, зі своїм щирим співчуттям. Родині лісничого Неґруша Каютана свої співчуття висловив польською мовою.
Було ще дві чи три промови, а далі скорботний похід рушив на цвинтар.
Запечатавши довгу братню могилу, отець Федусевич в сльозах прощався з своїми парохіянами, а разом з ним ридали рідні покійних та багато миколаївчан.
Так закінчився для нас, галичан, перший етап другої імперіалістичної війни. Він залишив нам купу розбитих надій, примарних сподівань та, врешті-решт, тверде переконання, що у нашому світі свободи народам ніхто не дарує. Її, цю Свободу, треба самому здобувати, без огляду на ціну, яку доведеться за неї заплатити.