Криваві сторінки – Частина XXІ. (автор: Суслик Р.Л.)

Дата публікації допису: Apr 02, 2013 7:57:40 PM

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія – 1955

Історія України Аркаса

Літньої пори я проходив повз барачок пошти-цензури й крізь відчинені двері побачив на полиці понад сотню переважно товстих книжок – були то ті книжки, що їх цензори конфіскували в пакунках, надісланих в'язням.

У помешканні пошти цензорів-москалів у той час не було, а був там лише українець-перекладач, який усно перекладав цензорам на московську мову листи, писані українською мовою. Я зайшов до середини й, повітавшись, взяв з полиці книгу, яка була Історією України Аркаса. На моє прохання, перекладач дозволив мені взяти ту книжку почитати.

Мені подобався уклад матеріялу з підзаголовками на маргінесі. Пригадавши, що ГПУ забрало в мене Історію України Грушевського, використовуючи обідні перерви й ранки перед початком праці, я став з захопленням списувати в стислій формі, історію України, щоб мати хоч конспект. Той конспект я зумів зберегти, так що маю його при собі й тепер.

Почуття огиди й жалю

Щойно затока звільнилася від криги, як розпочалися підготовчі роботи до будівництва Сорокського порту. З Архангельська припливли дві землечерпалки – «Чернишєвскій», а назву другої забув. Одна чистила-поглиблювала фарватер (прохід для пароплавів), починаючи від брами «волнолому». У звільнену від намулу смугу в'язні забивали з обох боків густо одна попри другу ялинові палі, й таким чином у воді поставили дерев'яні паркани, що захищали очищене місце від поновного нанесення намулу. Друга землечерпалка очищала від намулу площу, визначену для будови порту

На звільнену від намулу площу буксири довозили берлини, навантажені розібраними ряжами; водолази-в'язні уставляли ряжі на дно затоки – вони виступали поверх води метрів на півтора. Піднятий черпалками з дна затоки намул відвозився шаландами поодаль, і в'язні викидали його у воду.

Роботи по будівництву порту були тяжкі й вимагали від в'язнів особливої напруги ще й тому, що праця відбувалася на воді, й усе треба було бути обачним. В'язні поверталися з праці стомлені, мокрі й забруднені намулом.

Влітку океанські велетні західніх країн ставали на рейді кілометрів за сім від Сорокського тартаку, й берлинами до них довозили пилований ліс. Вантаження на пароплав провадили тоді вже не в'язні, а вільнонаймані робітники. Щоб афішувати перед чужинцями «добробут» робітничої кляси в СССР, робітникам на час вантаження видавали шкіряні чоботи з довгими халявами й комбінезони та гарні харчі – білий хліб, ковбасу, шинку, масло, консерви, горілку й вино.

Коли ми, в'язні-українці, бачили пароплав, на який вантажили ліс, то відчували огиду до тих, хто купував той ліс, і жаль за братами та сестрами, що від виснаження передчасно померли при заготівлі того лісу. Ще й тепер, коли бачу в Англії потяг з пиломатеріялом, я хвилююся – в моїй уяві постають жахливі, бачені двадцять років тому образи. Так узимку 1935 року, коли я йшов під конвоєм повз Сорокський тартак, то бачив, як вітер завівав дрантя спідниць, і на голі, сині від холоду литки прилипав сніг – бригади виснажених жінок укладали в штабеля довгі товсті дерева. Козачки з Кубані та Дону, що після заарештування чоловіків були заслані на північ, заробляли так для себе пайку хліба.

Алярм

Одного разу влітку вся охорона таборів була алярмована; більшість вохрівців 3-ої частини, по кілька чоловік разом, вибували з терену табору. В 3-ій частині безперервно чергували слідчі, що весь час тримали телефонну слухавку біля вуха. Напруження й метушня тривали декілька діб.

Ми дізналися, що з Соловецького політізолятора втекло кілька важливих політичних в'язнів. Вони організували втечу в такий спосіб. На березі острова лежали перерізи старих човнів. На протязі деякого часу змовники дістали з таборових майстерень цвяхи, інструменти та дошки, туманної ночі збили до купи човни, нап'яли з коців вітрила й залишили острів.

Нам не було відомо, чи добрались втікачі до материка, чи загинули в морських хвилях – але розшуки НКВД були безвислідними.

Капеля бандуристів

Будинки, в яких містились частини відділу, не були огорожені. Близько будинків була комора-ларьок для вільнонайманих – отже не тільки в'язні, а й вільні люди вешталися біля будинків відділу. Одного разу біля ларька я спіткав чоловіка років сорока в старенькому вбранні. Незнайомий звернувся до мене з проханням купити для нього в ларьку рибних консервів (у той час харчі й одяг продавалися на картки). На мій запит, хто ж він такий, я дізнався, що то був артист Київської капелі бандуристів, що, проїздом до Мурманську, зупинилась у Сороці, щоб дати тут концерт, що мене дуже врадувало.

Зайшовши до ларька, я купив за три карбованці бляшанку рибних консервів (продавець-жид був мені знайомий) й передав її артистові, який за це щиро подякував. Запитав я, чи вони не мають чого їсти, що купують рибні консерви; артист відповів, що тут вони мають що їсти, але він хоче кілька бляшанок привезти додому, бо в Києві з харчами тяжко.

Я пообіцяв попри всі перешкоди прийти на концерт і принести ще бляшанку консервів, яку сподівався дістати через іншу особу.

У канцелярії я сказав усім українцям, що в неділю в Сороці відбудеться концерт бандуристів – кожен став обмірковувати, як дістати перепустку. Я надумав дістати перепустку за допомогою Сучкової. Та дівчина була засуджена по 35-ій статті й працювала писарем. Вона казала, що її батьків і старших братів – родовитих шляхтичів – большевики забили, а її, чотирьохлітню, залишили й віддали до дитячого притулку ну; й – як це часто-густо буває у висліді комуністичного «виховання» – вона стала блатною.

Приязні взаємини з Сучковою у мене утворилися так. Мій місячний раціон – 250 грамів кускового цукру – я розподіляв на два тижні й під час праці споживав 150 грамів хліба, кухлик кип'ятку й кусничок цукру, що було «люксусом» мого другого сніданку. Одного разу Сучкова зайшла до нашої канцелярії, саме коли я снідав, і, побачивши, що я маю ще кілька кусничків цукру, притулила своє гарне личко до моєї щоки.

– Що Сучкова хоче? – запитав я.

– Кусничок цукру.

Я дав. І так разів три вона випрошувала в мене по кусничку цукру.

Тож я сказав Сучковій, що в місті відбудеться концерт бандуристів, але мені, як ке-ар-ка, перепустки не дадуть, й попросив її взяти перепустку на двох, не зазначаючи прізвища другого.

Сучкова погодилася й свою обіцянку виконала. У коридорі театру я побачив артиста, з яким познайомився, віддав йому другу бляшанку консервів й, щоб не наразитися на начальство, скоріше подався на гальорку; там скупчилося кілька десятків в'язнів. Так, віддалені від Батьківщини, ми відчули велику моральну й естетичну насолоду, слухаючи рідні пісні й думи в виконанні Київської капелі бандуристів.

В'язні з чужини

На півночі я зустрічав декількох німців, що прибули до СССР, як фахівці, за писаною умовою, з дуже високою платнею. Пізніше ж, щоб позбутися цих витрат, їх обвинувачували в шпигунстві, засуджували на п'ять років до кацетів, і вони працювали далі за мізерну пайку хліба.

Пам'ятаю інженера Вайде, що під його керівництвом кількадесят кілометрів Мурманської залізничної магістралі було перенесено із зони затоплення. Вайде так добре уклав нову колію на болотистому грунті, що викликав подив тих фахівців наркомату шляхів, які приймали від нього залізницю. За це він дістав дотермінове звільнення й останній час працював на будівництві Сорокського порту, одержуючи місячно 500 крб. платні. Восени (1934 р.) Вайде одержав, за лікарською посвідкою, двохмісячну відпустку до Відня для лікування – й тільки його й бачили.

Тих людей, що комуністичний світогляд спонукував їх залишити свою капіталістичну батьківщину й переступити, поріг царства комунізму, приділяли в табори для «пєрєбєжчіков» – у північному краю, в місті Йотьма, на березі річки Сухоні, на віддалі 350 кілометрів від залізниці. Ті табори не мали охорони, але кожен «пєрєбєжчік» мусів з'являтися щопонеділка до ГПУ-НКВД для відмітки.

«Пєрєбєжчікам» вільно було вибирати собі працю – чи ліс рубати, чи вантажити, чи на сплави ладувати. Були там поляки, румуни, чехи, естонці, латиші, литовці й був навіть один турок. У 1935 році були там волиняки з-під польської окупації – Руденський Яків, Лисиця Микола.

Етапи «вільних поселенців»

Одного морозного листопадового ранку я йшов за «сніданком» до кухні й бачив, що по залізничій колії, проведеній до площі вивантаження лісоматеріялів, паротяг поволі пхав довгий потяг товарових вагонів. Повертаючись, я побачив, що з того потягу вивантажуються люди. Серед плачу дітей та голосіння жінок над мертвими чулася українська мова.

Схвильований баченим, я наблизився до вагонів і, не звертаючи уваги на охорону, повів розмову. Дізнався, що то були українці, вивезені з п'ятнадцять кілометрів глибокої смуги вздовж польського кордону, бо вони для соввлади видалися неблагонадійними, оскільки мали родичів у окупованому поляками терені України. Поселенців примістили в старих, заповнених блощицями бараках. Наступного дня всіх чоловіків погнали рубати ліс, нібито для будови хат для себе. Невдовзі прибув ще один потяг з «вільними» поселенцями – сибіряками. Ми не знали, як багато прибуло потягів з поселенцями на терен усього каналу.

Після викінчення всіх робіт по будові каналу, Сорокського порту та інших менших портів, управління ББК мало припинити господарське обслуговування каналу. Отже, пізніше обслуга шлюзів, ремонти та інші роботи, пов'язані з експлуатацією каналу, мали бути обсаджені поселенцями – так їм про це й казали.

Справа полягала в тому, що Біломорканал при лише п'яти-шести на рік навігаційних місяцях міг би бути рентабельним хіба тільки тоді, коли б він мав міжнародне торговельне значення; він же був побудований з дріб'язкових мілітарних розрахунків та для пропагандивного звеличення Московського совєтського царства. Отже, він неминуче мав приносити щорічний великий дефіцит, для покриття якого державна скарбниця мала видати грубі мільйони. Щоб запобігти цьому, на терен каналу й була привезена майже даремна робоча сила – українські та сибірські селяни, як «вільні» поселенці.

Нещасні поселенці були відірвані від рідних земель, од своїх бідних, але теплих хат і оселені в брудних, дощаних бараках, що не захищали від суворих зимових холодів. Це скоро дало наслідки – тижнів через два по прибутті почали масово вмирати діти поселенців, так що до березня 1935 року з кількасот дітей віком до 12 років залишилось живих тільки декілька (троє чи четверо).

Вбивство Кірова

Одного грудневого ранку, ще до розводу на працю, в таборі відбувся нібито летючий мітінг. Начальник табору сповістив в'язнів, що в Ленінграді ворожою рукою забито тов. Кірова, соратніка Сталіна. Казав, щоб ця сумна вістка не тішила нас, радив не провадити балачок і дискусій на цю тему, а прикладати всіх зусиль до виконання й перевиконання норм.

Але й без балачок, з виразу облич можна було бачити, що ця вістка була втішною для в'язнів – хоч одним катом менше стало. А як «зажурились» з приводу цієї події наші земляки на Україні, видно з такої поширеної тоді приповідки, коментарі до якої є зайвими:

Як Кірова забили –

хлібні картки відмінили

А як Сталіна уб'ють –

по пуду сала всім дадуть.

(Невдовзі після вбивства Кірова в СССР скасували хлібні картки.)

Надійшов січень 1935 року; ми вже й забули були за Кірова. Аж ось одного вечора, під час обідньої перерви, прибіг до фінчастини таборовий придурок й звернувся до мене: «Суслик, скоро з речами до етапного барачка; вже всі на Вас одного чекають».

Упаковуючи речі, безпечну бритву я поклав до кишені, а книгу з різними записами та конспектом історії запхав за поли фуфайки, сподіваючись, що може пощастить зберегти.

Наближаючись до етапного барачка, що був за табором, я побачив там Нєлідову. Вона зустріла мене й схвильовано казала, що всіх ке-ар-ка з «тяжкими» пунктами (статей кодексу) кудись відправляють.

– Поки мене обшукають, візьміть, будь ласка, бритву й книжку; якщо не буде можливости забрати назад, перешлете мені, а ні, то нехай буде у Вас – звернувся я до Нєлідової.

Надєжда Нєлідова

Була вона мешканкою Ленінграду, походила, здається, з аристократичного роду, мала високу освіту й володіла кількома чужоземними мовами. Батько її під час Першої Світової Війни був цензором.

У дореволюційні часи Нєлідова була членом «Общєства трєзвості», організовувала в робітничих районах вечірні школи для неписьменних і взагалі провадила гуманітарну роботу. Їй, що користалась авторитетом серед робітників і могла його використати для успішного ведення протикомуністичної пропаганди – з превенційних міркувань, «пришили» агітацію проти соввлади й засудили на три роки ув'язнення. Вона, понад сорокалітня панна, відбувала цю кару в Сорокському відділі, працюючи писарем у канцелярії й викладачем на вечірніх курсах.

У таборі вона вперше в житті зіткнулась з українцями, побачила багато гарних – відмінних від москалів – прикмет в українській натурі, й душа її тяглась до нас.

Нєлідова завжди трималась товариства українців.

Одного разу Нєлідова в розмові зі мною сказала, що українці прекрасний нарід, всі ніби виховані в спеціяльній школі, й що вона їх уявляла зовсім не такими. На це я зазначив, що вона знала нас лише з книжок, в яких українців виставляли, як п'яниць, розбишак, бруднословів, некультурних, нерадивих, недотепів – одним словом хахол-мазниця; наділяли українцям ті прикмети, які властиві саме москалям.

В етапі

Я зайшов до середини етапного барачку й побачив там переважно українців, серед яких багато мені знайомих, старш. бухгальтерів та інших. Ті в'язні були контрреволюційною сметанкою табору. Всередині була наша ескорта – два слідчі третьої частини та кільканадцять вохрівцїв.

Мені зробили особистий обшук, перетрусили мої речі й забрали 20 аркушів паперу й таборовий коц; але за хвильку коц мені повернули, бо відібрані раніш коци вже були відправлені до госпчастини.

На команду: «Виході і стройся по чєтирє!» я чим скоріше вийшов з дверей, наблизивсь до Нєлідової й у момент забрав у неї бритву й книжку. Нас, оточених вохрівцями, у супроводі слідчих, які їхали на санях, погнали в місто Сорока. Поки ми не відійшли далеко, Нєлідова проводжала нас.

По засніженій пухкій дорозі, що її завівав поземний сніговій, перейшли ми місто Сороку, прямуючи до брами Шижненського таборового пункту, що містився на правому березі річки Виг. Там нас завели до клюбу. Була тиша. Слідчі й начальник таборового пункту, розглядаючи папери, що їх було принесено разом з нами, тихенько між собою розмовляли. В'язні розмістились на лавках і сиділи зажурені – кожен розумів, що він не для ліпшого визначений у етап.

Спостерігаючи цю невідрадну картину, я відчував, що наша журба є втіхою для наших ворогів, й, підійшовши до старшого бухгалтера Чуйка – високого 22-річного красуня парубка, сказав йому – бачиш, Семене, як зажурені в'язні. Треба плюнути на ворога; поклич кількох наших парубків, нехай підійдуть до мене, будемо оповідати байки та сміятись.

Отже до мене (я сидів посередині) підійшли старший бухгалтер Іван Білик – 28-річний, але від пережитого посивілий, парубок, Чуйко та ще один. Ми вчотирьох стали колом: Білик оповідав дотепи, а ми сміхом заповнювали залю. Начальство, почувши сміх, кинуло на нас суворі погляди, але ми ніби не помічали цього й раз-у-раз вибухали сміхом.

Перебувши з годину в клюбі, ми, на команду, вийшли, й нас погнали до двох бараків, густо обсаджених колючим дротом, де біля брами вартував вохрівець. Ті бараки нам були відомі – то був РУР (рота усілєнного рєжіма).

У РУР-і

До бараку разом з нами зайшов і начальник таборового пункту. Той москаль знав нас, робітників канцелярії, й ми його знали, ще коли він був в'язнем і мав посаду заступника начальника таборового пункту. Він відбував кару за те, що мав у Москві нелегальний будинок розпусти. Після відбуття кари він став по вільному найму начальником Шижненського таборового пункту.

Начальник об'явив нам, що всі ми, в порядку відплатних репресій за вбивство Кірова, призначені до РУР-у й працюватимемо на скальних роботах без зарахування робочих днів. На працю й з праці ходитимем під конвоєм, і під час праці теж будемо під охороною вохрівців, а тому не маємо права відходити від визначеного місця праці. Хліб одержуватимем згідно норм виробітку й баланду таку, як і всі в'язні, тільки її нам приноситимуть до бараку кухарі. В лазню ходитимемо під конвоєм, й до ларька двічі на місяць нас теж водитимуть. Ми позбавлялися права зносин з рештою в'язнів, що перебувають у таборі поза РУР-ом, а також не могли користатися книгами й газетами.

Хтось із в'язнів попросив видати коци, що їх відібрали у нас при відправці до РУР-у. На це прохання начальник відповів, що коци у нас відібрано навмисно, теж у порядку збільшення репресій, а тому ми маємо спати невкриті, без коців.

Барак був вагонної системи й холодний, бо дошки, які на протязі декількох років висохли, дали щілини. В'язні, які, як я, мали постіль, зайняли нижні пілки, а ті, що не мали, лягли вгорі, бо там було тепліше, а в головах, хто чим мав, позатикали в стінах щілини.

Склад рурівців у нас був багатонаціональний. Поверх мого пілка містився поляк, на нижньому пілку, поруч мене був білорус, за ним узбек, з лівого боку від мене два молдавани, з яких один 19-річний юнак мав лише фуфайку й спав на голих дошках; на протилежному боці містився парубок німець – колоніст з України.

Були там і москалі – літній чоловік Уланов, колишній власник друкарні, що не ходив з нами на працю, а працював у таборі; по нім був один освічений і добре вихований, що належав до категорії «бувших», та ще кілька москалів; решта – переважна більшість рурівців були українці.

Наступного ранку ми, рурівці, оточені конвоєм вохрівців, перші пішли по річці Виг на працю. Місце праці було на віддалі кілометрів шість від табору.

Минаючи останню систему шлюзів, якими викінчувався Біломорканал, ми побачили великого розміру ідола – гранітне погруддя Ягоди – що було з одного боку шлюзів, а з другого боку була величезна гранітова п'ятикутня зірка. Ті ідоли мали зустрічати й проводжати пароплави, що пливтимуть до каналу й з каналу. І спало мені на думку – а може ці ідоли не задовольняються скромним місцем на Білому морі; може через деякий час і на землі Вашінґтона замість статуї Свободи, що зустрічає й проводжає пароплави, буде теж стояти ідол – погруддя котрогось з Московських володарів.

Наша бригада була призначена закидати камінням зруби («ряжі») на морі. Ряжами в нас звались колодязні зруби дещо ширшого розміру – здається півтора на півтора метри. Влітку вони ставилися на дно затоки в такому порядкові, який відповідав будові порту. Взимку, коли затока вкривалася товстим льодом, на крутому березі переводилася розробка кам'яного горбка; відти були прокладені рейки до зрубів, і по них спускалися вагонетки повні каміння, яким ми один по одному засипали зруби; ті зруби-колодязі грали ролю стояків, на яких мали кластися підвалини для будови майдану склепів.

На десятигодинну працю й на перехід до місця праці й від праці витрачали ми щодоби 13 годин, і на протязі цього часу нічого не їли. З праці поверталися ми дуже втомлені, а до того часто вітер і сніг били нам у обличчя. Після праці ми не мали змоги відпочити в теплі, бо в дирявому бараці було холодно до тої міри, що часто вранці в проході між моїм і молдавана цілком наметено було з пів метра заввишки снігу.

Поза тяжкою працею й жахливими бараковими умовами гнітила нас ще журба за наше майбутнє. Ми не знали, чи репресії щодо нас обмежуються тільки перебуванням у РУР-і й позбавленням зарахування робочих днів, чи нас позбавили й попередньо зароблених пільг щодо зменшення терміну ув'язнення. А може після скінчення, терміну кари нас не звільнятимуть, а відрядять на заслання? Ввечері, гріючись біля пічок, ми намагались найти розгадку на ці питання.

Вирішальним показником мусило бути розв'язання справи першого звільненого. Перепитавши всіх, виявили, що термін мого звільнення (березень 1935 року) був найближчим, та до того ще я мав найтяжчі пункти статей кодексу. Виглядало так, що, коли мене звільнять у цей час, то решті в'язнів не було чого журитися.

Світ не без добрих українців

Минув тиждень моєї праці в РУР-і, як одного вечора писар нашої колони об'явив мені й ст. бухгалтеру Семену Чуйку, що нас викликають до фінчастини відділу здавати справи, які ми в час наглого етапу залишили неупорядкованими. Наступного ранку нам дали конвоїра-придурка, й ми прийшли до фінчастини.

За годину часу я передав справи моєму наступникові. Тоді мене підкликав до себе старший бухгалтер Демченко – щирий, душевний українець. Після закінчення терміну свого ув'язнення він залишився працювати по вільному найму, маючи на меті дістати документа, що він працював у органах НКВД, щоб з таким документом легше було обертатися у «вільному» УССР-івському світі; до того ж, ще як він був в'язнем, його дружина з сином і матір'ю приїхала до м. Сорока й працювала там бухгальтером на тартаку. Поклавши для маскування на вільний стіл багато паперів, Демченко сказав мені, усміхаючись, що, на його клопотання, 3-я частина дозволила викликати мене й Чуйка для передачі справ, й що я за цим столом перебуду днів десять.

– Тут тепліше, ніж у кар'єрі – додав він.

Скориставшись з «волі», я купив пайку хліба й наївся.

О четвертій годині ми кінчали свій «робочий» день і поверталися додому. Йдучи містом, я зайшов, з дозволу конвоїра, до хлібної крамниці й купив двохкілову буханку хліба (хліб тоді продавався вже без карток). Чуйко купив кіло хліба й, перерізавши, запхав до кишені, бо крім того мав за пазухою дві книжки: «Камо грядєші?» Г. Сенкевича й «Пьотр І» А. Толстого (другу частину). Обшуку на брамі не було, так що моє маскування – стиснення хлібини під пахвою бушлата – виявилось зайвим.

У бараці я поклав хліб на стіл, закликаючи підходити, хто хоче хліба та ще й дешевого. Натиснулося багато народу, й мені тяжко було визначити, кому дати. Кожен вп'яв у мене благальний погляд, хтось сіпав мене ззаду, хтось легенько тиснув мені на ступінь. Я віддав хліб українцям.

З подякою мені повернули вартість хліба, що була в кілька разів меншою від таборової ціни. Але я бачив, що кільканадцять осіб лишились огірчені; щоб уникнути цього, я вирішив приносити хліб кожен день на один переділ (4 чоловіки), починаючи від першого, незалежно від того, чи будуть то українці, чи ні, й про це оголосив.

Наступного вечора в'язні першого переділу чекали на мене, що малі діти та матір, і, коли побачили, що я щось тримаю під пахвою бушлата, то вибігли мені назустріч. У першому переділі дістав хліба й узбек, і від нього я мав найбільше виявів вдячности. «Большой спасіба. Карош ти человєк!» — казав він мені.

Українка з Криму, що була закохана в Семена, скоро дізналася, що Чуйко знову працює в бухгалтерії, й уже другого дня, як і раніш бувало, прийшла до бухгалтерії з своєю двохрічною дочкою й від 10 до 3 год. дня просиділа недалеко від стола Чуйка, все подивляючись на Семена своїми карими очима. Я співчуваю тим українкам, що виходять заміж за москалів. Дивлячись на лейтенантову, я шкодував за її життям, але за Семеновим дужче; побоювався, щоб він не був застрілений, й докоряв йому за неї; певно, що він їй про це сказав, бо вона ухилялася зустрічатись зі мною поглядом.

Десять днів ходили ми до фінчастини. При цьому вранці ми проходили повз тартак, хвильку розмовляли зі засланими жінками-козачками, що працювали на штабельовці лісу; жінки ділилися з нами своїми жалями й бідуванням; ми з ними – своїми.

Так добродій Демченко зробив добре діло для мене й Чуйка, а через це й для нас спала можливість робити добре діло – купувати хліб для в'язнів-рурівців. Оскільки краще виглядало б українське життя й українська визвольна боротьба, якби всі українці дбали за те, щоб у своїх поступованнях робити добро один одному й один одного захищати. ..

У кар'єрі

По скінченні відвідин фінчастини мене й Чуйка було призначено до бригади каменярів; працювати там було затишніше, ніж у зрубах на морі. Коли ми приходили до кар'єру, то скеля вже була підірвана; на відведеній ділянці треба було зібрати каміння й укласти в метрівки біля рейок.

Камінюки мусіли бути такої величини, щоб їх можна було нести в руках. Великі кам'яні брили ми розбивали восьмикіловим молотом. Робота та вимагала не тільки фізичної сили, але й умілости в тому, щоб віднайти шари, які під ударами молота дали б тріщину. Я виробляв щоденно два кубометри (ущільнені). Більшість же рурівців виробляла норму – по три кубометри.

Отже, за місяць праці рурівців, Шижненський таборовий пункт «відвоював» перехідний червоний прапір від Сорокського таборового пункту. Рурівці працювали добре не тому, що хотіли заслужити ласку соввлади, а з причини своєї вродженої («куркульска психіка») працьовитости.

Після тижневої праці в кар'єрі руки мої попухли, й лікар (німець-окуліст) дав мені звільнення від праці на три дні; в ті дні я прочитав «Соняшну машину» Винниченка – то була єдина книга на РУР, яку зумів зберегти при обшуку наш земляк, фельдшер. Наші друзі і знайомі, що були в таборах поза РУР-ом, стежили за нашим бідуванням і, як могли, допомагали нам. Так останнього дня мого першого звільнення від праці, ввечері, таборовий придурок викликав моє прізвище, кажучи: «Получай передачу». Я був цілком заскочений такою несподіванкою; розв'язавши пакуночок, прочитав записку: «От душі жєлаю скорого виздоровлєнія. Н. Нєлідова». В пакуночку була бляшанка молочних консервів, що коштувала три карбованці, її денна пайка хліба 400 грамів і грамів 150 цукру – більше половини її місячного приділу. Така жертвенність була показником щиро-християнської душі.

Благеньке взуття наше скоро подерлось об гострі камінці, й нам видали лапті; що другого дня ми здавали лапті до ремонту – заплітати дірки в підошвах. В лаптях ми витримували холод, бо зима 1934-35 року, як для Карелії, не була холодною – мороз не перевищував 25 ступнів Цельсія. Але коли надходила відлига, то наші ноги в лаптях промокали й мерзли.

У РУР-і нас ще більше, ніж будь-коли раніш, заїдали воші. Раніш я міг і серед тижня ходити до лазні, але в РУР-і ця можливість відпала, бо тут нас водили до лазні тільки організовано, під конвоєм.