Дата публікації допису: Oct 25, 2013 4:14:56 PM
Не можна побудувати міцної держави без міцної історичної пам’яті, – писав відомий український теоретик державобудівництва В. Липинський. В умовах сьогоднішньої, особливої, нашої державності, де при владі знаходиться багато антиукраїнських сил і продовжується, я би сказав, посилюється антиукраїнська діяльність як всередині держави так і ззовні, проблема української національної державності загострюється. Фальсифікація історії – історичної пам’яті, осудження українських історичних постатей, прямо із серця виривається рідна українська мова: все це відкрите, цинічне позбавлення українців їх правдивої національної пам’яті, руйнація української нації. За таких умов, патріотично-виховна місія мусить виростати з середовища суспільства, активізуватися у районних, сільських просвітніх осередках, базуючись на прикладах живих історичних фактів.
Події національно-визвольної боротьбу минулого століття – стрілецькі і повстанські подвиги найбільше зафіксовані у наших селах – це місця боїв чи поховань і саме вони повинні служити наочними прикладами жертовности і патріотизму для наших молодих поколінь. Особливим прикладом, високої національної свідомості, жертовності для рідного краю є наша Українська Повстанська Армія. Щаслива доля ще зберігає нам горстку її вояків, через яких ми утримуємо живий зв’язок з цією буремною історією. Шануймо, кланяймося їм і піклуймося про них!
Ворожі антиукраїнські сили, як зі сходу, так і з заходу, намагаються очорнити цю сторінку нашої історії і посіяти ті інсинуації в світовій думці, показуючи українців перед світом в негативному світлі. Отож, ми мусимо привчитися завжди бути готові не тільки давати рішучу відсіч усяких мастей нападникам, а і принципово ставитись до нашого українського державобудівництва у себе в краю.
За умов такого викривлення української історії різними засобами інформації, проведення громадських заходів з вшанування нашої історичної пам’яті має стати першочерговим завданням всіх наших громадських об’єднань і державних навчально-виховних установ, надаючи їм державницької ваги. І це мають усвідомити всі і, найперше, різні партійні та урядові структури, всіляко сприяючи проведенню таких заходів.
Розповіді про знищення села Іваньки, місцевість якого нині лежить на самій межі Сокальського і Жовківського районів, уже описувалося в пресі; писалося і про діяльність штабу повстанської військової округи «Буг», і повстанських загонів, що дислокувались в селі і навколо нього, і ті страдницькі і героїчні сторінки нашої історії не повинні бути забутими. Отож і започатковано таке щорічне свято, скликаючи сюди людей з різних куточків нашої землі, не байдужих до долі свого краю, своєї історії.
Побудьмо у тій місцевості, власними очима гляньмо на той клаптик страдницької землі политої кров’ю і сльозами іваньківчан, втікаючи під ворожими кулями з власних палаючих осель; зробімо власні кроки по тих стежках, де ступали ноги наших повстанців, загляньмо в ті укриття звідки давали збройну відсіч наші хлопці ворожим загарбникам, застановімося над тим їхнім високим, часто для нас не збагненим патріотизмом і жертовністю – молоді хлопці, чоловіки кидають свої теплі оселі, матерів, дружин, коханих і добровільно йдуть жити в лісові умови – день і ніч у дощ, сніг мороз…, і так роками, зустрічаючись щоденно зі смертю. І все це задля добра і волі свого Краю, задля добра майбутніх поколінь, задля нас з вами.
Чи можемо ми нині в умовах накинутої нам загальносуспільної філософії споживацтва і користолюбства, такого поголовного гоніння всіх за довгим грошем, забуваючи про вище призначення людини на цьому світі, збагнути цю їхню – повстанську любов до рідної Землі – Матері-України?!
Прибувши в цю іваньківську місцевість, приклонімось і заглибмося своїми думами в серця і душі похованих тут повстанців, збагнімо ті найвищі почуття любові до свого Краю, заховаймо часточку їх у своїх душах, і понесімо їх своєю життєвою дорогою.
Автор статті, колишній житель Іваньків, Степан Івасейко випустив у світ невеличку книжку про село Іваньки, його історію, традиції, де згадується про сусідні села Діброву (Салаші) і Карів, про загибель села і післявоєнний терор російських шовіністів, а також про діяльність УПА у цій місцевості.
Шануймо національну пам’ять – Шануймо себе!