Моя коса залишилась в руках у енкаведистів (автор: Матійчин Ярослава)

Дата публікації допису: Jul 22, 2013 3:1:53 PM

20 вересня 1939 р. у зливні дощі Синевідського (У спогадах Я. Матійчин йдеться про події у селище міського типу Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської області (до 1946 р. носило назву Синевідсько Вижне)) здригнулось від військової техніки. Біля сучасного будинку селищної ради висіли два прапори – червоний і синьо-жовтий. Комісар, що супроводжував армійську колону, наказав негайно зняти «петлюрівський» стяг. Солдати, спеціально мобілізовані для пропагандистської визвольної місії, з Вінницької, Хмельницької, Житомирської областей співали українських пісень. Створювалась ілюзія, що на західноукраїнській землі прийшли зі сходу рідні брати.

Але незабаром більшовики показали своє справжнє обличчя. Почались арешти найсвідоміших громадян, особливо членів ОУН, колишніх керівників Просвіти та Пласту та ін. організацій. Лише за півтора року із села на Сибір було виселено 23 сім'ї, арештовано 38 громадян, з яких 31 загинули замучені по тюрмах. Десятки синевідчан змушені були покинути сім'ї, емігрувати та переховуватись.

Хоча червоним зайдам вдалось заарештувати членів ОУН Василя Борща, Богдана Кавку, Адама Кавку, Івана Комарницького, Михайла Кленуца, Семена Масного, Євстахія Струка та ін., але більшість, перейшовши в підземелля, чинили їм запеклий опір. Душею синевідських борців підпільників ОУН був Констянтин Умоць. Двічі він виривався з енкавидиських тюрем Стрия та Дрогобича. Перед самою російсько-німецькою війною 1941 р. його хотіли затримали, за вказівкою секретаря комуністичної організації Шлягегера Лейби, 3 офіцерів НКВД. На їх вимогу показати посвідчення К. Умоць витягнув револьвер і блискавично вистрелив по них, а сам, скористався панікою, втік через поле до р. Опір на Побук.

Тим часом репресивний московський маховик набирає обертів. Були кинуті до в'язниць Стрия, Дрогобича, Львова десятки патріотів. Жахливий терор тривав до червня 1941 р. і завершився масакрою арештованих у тюрмах.

Після відступу Червоної армії рідні привезли 14 трупів замордованих у тюрмі Стрия і кинутих у вапняні ями. Ховали всім селом.

Як вмирали безстрашні сини і доньки Синевідська знаємо дуже мало – немає документів.

Проголошення 30 червня 1941 р. відновлення Української самостійної держави у Львові не пройшло непомітно у Синевідську Вижньому. Подію село сприйняло як свято. Народ радів, що на кінець Україна отримала незалежність. Однак поряд з радістю було велике горе. Майже кожна сім'я в селі потерпіла від рук червоного ката. Наприклад, в сім'ї Данила Собрука вивезли дочку Ольгу Варивода з 4 малими дітьми та чоловіком на Сибір.

А в 1941 р. було вбито в тюрмі Лонцького у Львові двох синів: Миколу 32 р., Євстехія 32 р. Останній колись при польській владі утік з тюрми Береза Картузька, сидів за членство в ОУН, а в 1941 р. врятував 50 студентів від смерті НКВД. Тоді ж був убитий внук, 19-літній студент медінституту Масний Степан. Бідний дідусь Данило Собрук після такого горя осліп. Моя мама, Масна Анна, тяжко захворіла від тяжкої трагедії – втрати двох братів, сестри та дорогого сина Степана.

Всі ми в родині тяжко пережили біду від Червоного Людожера.

Нам всім при Радвладі тяжко було жити, бо цілий час вважали нас «врагамі народу».

Восени 1941 року відновили свою діяльність молодіжні організації, зокрема «Доріб», його очолив духовний незмінний наставник юнацтва Іван Нинка.

Керівництво ОУН для відбудови державності відіслало у східні області України найкращих пропагандистів. Із Синевідська: Миколу Сливку, Григорія Дулина, Івана Мицика та ін. Та недовго існувала незалежна Україна.

На окупованих територіях розпочалася партизанська війна. Чимало синевідчан брало участь у ній. Костянтин Цмоць був членом головної референтури СБ ОУН (служби безпеки), виконував відповідальні та небезпечні завдання Головного Проводу ОУН. У грудні 1942 р. йому доручили операцію – звільнити з німецької катівні видатних діячів ОУН – Дмитра Грицая (Перебийноса) та Ярослава Старуха (Стяга). Розроблений план Р. Шухевича Цмоць з групою оунівців, одягнених в німецьку форму СД, провів блискуче. Подібну операцію він повторив у квітні 1943 р. вирвавши із дрогобицької тюрми видатного військового діяча ОУН – Олексу Гасина («Лицаря»), згодом начальника головного штабу УПА.

Протягом 1943 р. Цмоць виконував завдання пов'язані з організацією структур УПА, розташуванням та охороною радіостанції ОУН в Карпатах, яка діяла в районі с. Ямельниця. Що б йому не доручали, «Модест» здійснював усе з незвичайним завзяттям. Загинув 22 грудня 1944 р. в селі Юшківцях у нерівному бою з енкаведистами.

Загинув і брат Костянтина – Дмитро (Улас). Родину арештовано і вивезено в Красноярський край.

При утворенні 1943 р. стрілецької дивізії «Галичина» 21 синевідчанин записалось до 1-ої української дивізії для боротьби з більшовиками.

У Галичині з літа 1943 р. почала свій бойовий шлях Українська народна самооборона, яка з часом злилась з УПА. На Сколівщині, поряд з регулярними кадровими військами боролись самооборонні кущові відділи. З 1946 р. почався період збройного підпілля в Західній Україні.

8 червня 1944 р. червоні «визволителі» вдруге зайняли Синевідське. Як і в 1939 р., так і в 1940-1950 рр. їхнє правління ознаменувалося масовими депортаціями та вбивствами. У ці роки із Синевідська було депортовано 55 сімей, 120 громадян було арештовано.

На 2 місяці фронт зупинився у Скольому, а мешканців Синевідська було евакуйовано у Любинці, Стинаву, Гірце, Орів. У Синеві влада на добу змінювалася двічі: вдень правили більшовики, вночі – воїни УПА, незважаючи на то, що в селі знаходилося 4 гарнізони з 220 солдатами. Більшість місцевих вояків УПА входили до СКВ (самооборонних кущових відділів), куреня «Бойки» ім. Б. Хмельницького, які сформував Михайло Бобанич (Трясило) за наказом Т. Чупринки в околицях Розгірче. У жовтні 1944 р. цей батальйон передислоковувався в ліси Сокоте та Підгородців, де й перебував до початку січня 1945 р. Синевідчани брали участь в бойових операціях в складі інших загонів УПА, здійснювали рейди на Закарпаття, Станіславщину.

Вже 7 жовтня 1944 р. у складі куреня «Євгена» здобували м. Сколе Микола Сливка, Ярослав Івасиків, Ярослав Шило. Активну діяльність від початку заснування куреня «Бойки» виявили Григорій Дулин (Крук, Всеволод) як політвиховник та Ярослав Івасиків (Гарматій), як командир харчового відділу.

Після вдалих боїв Тарас Чупринка призначив Григорія Дулина політвиховником четвертої військової округи «Маківка».

У послужному списку Григорія Дулина немало особливих і відповідальних доручень.

25 лютого 1945 р. у Нижній Лукавиці Стрийського р-ну стрибками та енкаведистами було оточено будинок, в якому дислокувалася школа політвиховників. У запеклому бою загинуло 25 повстанців. Серед них із Синевідська: Степан Шило (Ярема), Степан Савчин (Марко), Василь Соколовський (Новий). Дмитро Цмоць (Улас) був тяжко поранений.

21 листопада 1945 р. енкаведисти напали на повстанський бункер в урочищі «Середній». На смертний бій стали – Гнат Бундз (Сват), Юрко Шило (Лісовик). Герої боролись до останнього патрона.

Цього ж 1945 р. чимало подвигів здійснив чотовий, згодом сотенний, районний, надрайонний провідник ОУН Ярослав Івасиків. Його підривники висадили в повітря міст між Крушельницею та Підгородцями, зруйнували казарму і знищили 60 московських прикордонників у Славську.

У липні 1945 р. на всіх перехрестях лісів були поставлені застави, стійки, розстрільні стежі. Уся місцевість перетворилась у військовий табір. Тут зібрались дрібні та більші повстанські відділи. За деякий час було проголошено, що починається рейд загонів УПА. Андрієвський (Зміюка) поділив підготовлених вояків на дві групи. У першій політвиховником був Г. Дулин, а в другій – Я. Івасиків. В обох групах було чимало воїнів з Синевідська.

Не зумівши знищити патріотів Сколівщини у 1944-1945 рр., окупанти кинули на Бойківщину нові дивізії. Вони прочісували за допомогою сталевих прутів, вівчарок кожну гору, яр, хату, с/г приміщення. Днями і ночами блокуючи села і хутори, влаштовували засідки, арештовували і тероризували мирних жителів. Незважаючи на величезну кількісну і технічну перевагу супротивника повстанці чинили відчайдушний опір. Саме в цей час, під час так званої «великої блокади», загін Осипа Мицика (Донського) 30 січня 1946 р. розгромив у лісистій місцевості Синевідська ворожий загін.

З 1946 р. місцеві боївкарі проводили військові операції невеликими загонами, завдаючи відчутних ударів ворогові. У спец. хроніці УПА читаємо:

«24.04.47 під час облави військ МВД на ліс Березовець біля с. Синевідська Вижнього енкаведисти оточили підпільників ОУН «Володимира», «Палія» та старого батька «Палія»»; у завзятому бою було знищено 5 енкаведистів. Загинули «Палій» з батьком, «Володимир» щоб не попасти в руки МВД розривається гранатою.

4-5 лютого 1948 р. обласне НКВД Дрогобицької області проводило ще одну широкомасштабну облаву. У Синевідську відбувся найважчий, найкривавіший бій. Описав його чотовий Олекса (Островерх). Там загинула легендарна підпільниця, медсестра Степанія Вітрук (Мирославна). За чотири роки партизанської боротьби з червоними окупантами Мирославна (Орішна) прославилася як справжній воїн. Було їй всього 24 роки.

У Синевідську включалися у національно-визвольну боротьбу цілі сім'ї: родини Багричів, Барабашів, Борщів, Герасимів, Вариводів, Бундзів, Воркевичів, Головок, Заревичів, Дулинів, Дзюрів, Диміцьких, Івасиків, Кодларницьких, Кавка, Карнінець, Масних, Матисякевич, Мициків, Павкевичів, Савчин, Федірко, Углик, Сливки, Соколовських, Савки, Цмоць, Шило, Яцик, Яцульчак.

Червоні завойовники підкорили 1/6 світу, а тут жменька безстрашних українців роками веде війну проти імперії зла.

Свідомі цивільні синевідчанин, як тільки могли допомагали підпільним воїнам УПА. Червоні завойовники розгорнули кривавий терор проти мирного населення, особливо ж родин воїнів УПА.

Кров холоне в жилах від жахливого акту вандалізму вчиненого 1946 р. над дружиною воїна УПА Миколи Головки (Діброви) – Марією. Енкаведисти Бєлоусов, Благозир арештували її, завели в Дубинський фільварок. Усю ніч мордували жінку,змушуючи показати криївку. Не добившись свого, відрізали груди, випекли на тілі тризуб. Потім розіп'яли на дереві.

Розстрілювали старих батьків та маленьких дітей, немовлят.

Пам'ятаю випадок, як енкаведисти, що їхали бричкою, схопили жінку, яка йшла дорогою, кинули її під ноги і топтали, голова її та руки волочились по землі. Той крик болю чую дотепер. За якийсь час тіло закатованої знайшли в лісі.

Випадки знущань були не поодинокі. Після боїв енкаведисти привозили мертві тіла молодих повстанців, волочили їх окривавлених під будинок сільради, складали і зганяли жителів села, щоби вони впізнавали своїх.

Страшно згадувати ці пекельні часи.

Як гірко було бачити молодих повстанців, що ночами пробирались в село, сумно сиділи в хаті, спершись на кріси. Йшли потім в ліс і не знали чи повернуться знову.

Неодноразово повстанці квартирували в нашій хаті (Анни Масної).

Було й таке, що партизанський загін в складі 10 чоловік переховувався на горищі, а до хати приїхали червоноармійці, переїжджаючи через село. Не знаю, яке щастя від всевишнього хотіло, що большевики не зробили огляд всієї хати.

Одного разу до нас принесли записку – естафету від повстанців. Ледве встигли ми прочитати – до хати увірвались енкаведисти з облавою. Мама (Масна Анна), не довго думаючи, схопила папір і проковтнула. Почався крик: «бабка скушала бумагу». Однак доказів уже не було. Вчинили обшук. Після цього нас із братом Мирославом було арештовано і вивезено в Дрогобич у тюрму на Бригідках. Нас били, що б ми признались у зв'язку з повстанцями, показували фотографії до пізнання. За кілька днів мені зробили очну ставку з так званим «повстанцем», який виказав про мій зв'язок з бандерівцями. Після цього почались катування, мене і брата били так, що ми харкали кров'ю, били так, що не було місця на тілі, все було синє. Били ногами, руками, поперечною рейкою від вікна, до втрати пам'яті, потім заставляли витирати від крові підлогу, далі карцер. Наступного дня все спочатку. Я мала довгі коси, а після червоних допитів, коли тягали за волосся по підлозі, моя коса залишилась в руках у енкаведистів.

Не спромоглись нічого довідатись, нас відпустили, і як ми потім довідались приставили за нами нишпорку, з надією вивести зв'язок з повстанцями. Вертатись у село не було можливості. Ми переховувались. Пам'ятаю, якось вже ж таки пробрались додому, щоб побачитись з мамою, а тут облава. Одягнувшись в мамину спідницю і хустку вискочила через вікно. Поки чекісти гримали в двері «откривай бандітка» я вже була далеко.

Додому ми вже не вертались. Переховувались у Львові, потім в Кривому Розі.

Мама залишилась в селі. На якийсь час в будинку розквартирувались енкведисти. Вночі вони переодягались в одяг повстанців і йшли в навколишні села. Наступного ранку оголошували про мордування бандерівцями мирних жителів, що провадили самі. Моя мама (Масна Анна) вирішили піти в штаб і сказати, що в неї живуть повстанці. Большевики оточили хату. Почався бій. Свої били своїх, аж поки хтось не вигукнув пароль.

«Стара бандитка знала що тут живуть енкаведисти, ти би своїх не видала» кричали вони. Але вже було пізно. Відтак мама також покинула село і переховувалась по людях, а потім втекла до Львова.

Довгі роки ми жили у Львові, потім переїжджали з міста в місто від переслідувань. Завжди знаходились провокатори і «неблагонадьожні» мусили міняти місце праці та проживання.

Більшість нашої родини було вивезено в Сибір. Кожна сім'я жила сьогоднішнім днем, не знаючи, що буде з нею: депортація в Сибір, арешт, чи насильницька смерть.

Однак зламати силу духу українців не так вже легко.

У 1991 р. селище урочисто відзначило 750 свого літописного існування.

На честь тієї події відлито пам'ятну медаль «Синевідську Виженьому 750 років» та споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку з нашої ініціативи, яку підтримали жителі села.

20 серпня 2000 р. в Синьовидне було посвячено пам'ятник «Борцям за волю України – односельчанам які загинули в боротьбі з різними окупантами за незалежність України 1914-1953 рр.»

Я, Матійчин Ярослава Ізидорівна 1937 р. народилась в сім'ї Масних с. Синевідсько Вижнє Сколівського району.

Моя мама Масна Анна Данилівна, мала чотирьох братів та одну сестру. Двох братів, Струк Євстахій та Струк Микола, а також син, Масний Степан, загинули від рук НКВД. Сестра з сім'єю була вивезена в Сибір на 15 років за зв'язок з УПА. Ми з мамою та братом Мирославом переслідувались НКВД і змушені були переховуватись.

Струк Євстахій Данилович народжений в с. Синевідсько Вижнє Сколівського району в селянській національно свідомій родині. У сім'ї було дві дочки та чотири сини. До утворення ОУН в Синевідську виникли патріотичні організації Пласт, Луг. Старші пластуни (члени «Юнацтва») органічно злились з підпільними ланками ОУН, молодші утворили «Доріст» рідної школи.

Вуйко Євстахій з юних років став у ряди борців за незалежну Україну, за що був переслідуваний польським урядом. Як член ОУН сидів у Березі Картузькій. За різних обставин продовжував боротьбу, підключав до справи все нових членів. Постійно був у тісному зв'язку з молоддю, яку підключав до національно-визвольної боротьби.

В організацію українських націоналістів вступив його молодший брат Микола та племінник (мій рідний брат) Масний Степан.

Струк Микола був розстріляний в 1941 р НКВД.

До 1939 р. Струк Євстахій працював адміністративним директором медінститут у м. Львів. Наприкінці червня відбулись масові арешти національно свідомих українців.

Медичний інститут перебував під «дбайливою» опікою львівського НКВД, який вважав українських медиків «найгіршою шайкою націоналістичних бандитів».

Студенти медінституту, щезали щоразу з лекцій, щоб опинитись в пивницях НКВД, звідки вже не було без вороття. До їх числа попало 50 студентів – медиків, котрі повинні були брати участь в Спартакіаді та проживали по вул. Чарнецького 30 (нині Винниченка). Цих студентів закрили в пивницях інститутського гуртожитку за цією ж адресою. Там вони чекали на свій кирок. Було пред'явлено звинувачення нібито з вікон гуртожитку хтось стріляв. Енкаведисти обшукують студентів, загрожуючи негайним розстрілом. Раптом коменданта роти відкликають до телефону. Вертаючись, крутить він незадоволено носом, забирає чекістів і залишає приміщення. Студентів відводять в підземелля. На те надбігає переляканий комендант гуртожитку п. Малащук: «Пришов наказ! До п'яти хвилин всі мусять покинути гуртожиток. Будинок забирає військо».

Вартові перевіряють наказ і звільняють студентів. В одному моменті студенти розбігаючись по місту. Дивувались в душі, яким чином вдалось вирватись з рук смерті.

Через кілька хвилин будинок оточили чекісти: «Де студенти? Хто дав наказ їх випустити?». Погрожують дулами револьверів двірникам і керівництву гуртожитку.

Автора наказу віднайшли – це був проректор медінституту Євстахій Струк.

Тіло блаженного Євстахія Струка, адміністративного директора медінституту, знайшли між тисячами закатованих жертв, з обдертою шкірою на плечах, ногах, підборідді. Про це писала газета «Ратуша» 20 вересня 1992р. – «Свічка... Щоб жили інші».

Одночасно з п. Євстахієм забрали і закатували його племінника Масного Степана. Вони загинули щоб врятувати 50 студентів.

Могила Є. Струка та С. Масного знаходиться на Личаківському кладовищі поле № 84.

Наша родина доглядала за могилою. Під час німецької окупації невідомі врятовані люди приносили сюди квіти.

З приходом Радянської влади знову почались переслідування. Могилу хотіли знищити. Завдяки О. Лизунець (батько якої був замордований і його могила знаходиться поруч з нашою) ми про це дізнались. Моя мама і брат на той час перебували в Читі «на добровільному засланні». Я була не переслідувана і мала можливість приходити на цвинтар, однак вибору не було. Я звернулась в адміністрацію цвинтаря, що в могилі лежать мої рідні, які загинули підчас бомбардувань. На що директор цвинтаря кричав «врьош, бандіт там похоронєн, врагі народа, ім тут не место» Однак, з Божою допомогою, мені далось переконати адміністрацію цвинтаря зберегли могилу. З того часу, зі страхом, я ходила на могилу. Після смерті Євстахія Струка залишились в живих його рідні – дружина Дарія з трирічним сином Данилом, які в 1945 р. змушені були покинути Україну.

Данило Струк став професором університету в м Торонто. З 1982 р. займався підготовкою і виданням англомовної «Енциклопедії України». У 1985 р. став редактором енциклопедії. Національна бібліотека ім. Вернадського НАН України тричі висувала їх на здобуття державної премії України в галузі науки і техніки, однак так і не отримали її.

В одному з томів описані трагічні події 1941 р. зі слів очевидців, що проживають в Німеччині та Канаді. Деякий час Данило Струк очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Зі слів свідка Струк Розалії.

Після розстрілу Миколи Струка (чоловіка) в 1941 р. проживала з півторарічною дитиною в сім'ї Остапа Струка по вулиці Кульпарківській 73.

Перед відходом НКВД почались масові розправи над жителями Львова. Було арештована 50 студентів медиків у пивницях гуртожитку по в. Чарнецького. Їм грозив розстріл, бо були звинувачення ніби з будинку хтось стріляв. Про цей наказ довідався Євстахій Струк, який був проректором медінституту. (Я на той час працювала технічним працівником в цьому інституті). Він дав розпорядження звільнити гуртожиток для військових. Наказ одразу було виконано. Студенти вмить розбіглись. Коли довідались чекісти про автора наказу Струк був миттєво арештований. Його за ноги тягнули по коридору та сходах з другого поверху головного корпусу.

Разом з ним був арештований Масний Степан племінник п. Остапа. НКВД познущались з них як тільки могли.

Я вже маю 84 роки але цей день не забуду ніколи, коли була відкрита тюрма з приходом німців у червні 1941р.

Німці ходили в масках, бо сморід від трупів був жахливий, а люди українці шукали своїх рідних.

Євстахія жінка Дарія, знайшла і впізнала Євстахія та Степана. У Євстахія була шкіра здерта від ніг до голови, руки зв'язані колючим дротом. Євстахія впізнали по волоссю – він мав чорне волосся та вроджене сиве пасмо над чолом, бо лице було страшенно понівечене. Степан Масний мав у голові забитих 10 цвяхів, руки також зв'язані колючим дротом. На ногах по одному черевику. Під нігтями були запхано голки.

На території тюрми було викопано ями, які залили вапном. В цих ямах і знаходились люди. Деякі з них ще були ледь живі.

Мертвих людей та їхні залишки витягували і складали рядами. Деяких неможливо було впізнати. Невідомих ховали в братських могилах.

Євстахій Струк та Масний Степан лежали в церкві св. Петра та Павла, що на Личаківський. На цвинтар їх везли караваном. На похорон прийшли ті студенти, що були врятовані Струком. Проводжали їх співом аж до могили.

Остапові Струку було 32 роки, а Степанові Масному 18 років.

Мені та Дарії було по 22 роки. Дарія відразу посивіла.

Я про свого чоловіка не знаю навіть де його могила. З другим приходом Радянської Влади я була арештована і вислана в Сибір на 8 років. Моя дитина не бачила батька і довгі роки жила між чужими людьми».