Дата публікації допису: Mar 13, 2013 8:47:4 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Мене арештували
Підпільники, яким загрожував арешт, не поспішалися з виїздом, а це затримувало й мене, бо я вважав, що, як капітан, маю останнім залишити потопаючий корабель.
Тоді однієї ночі приснився мені сон, що проти вікна кухні мого будинку лежить на землі сповите дитя, й я його колишу з боку на бік; що ту дитину принесло ГПУ й наказало мені її доглядати. (У нас існує таке повір'я – коли сниться, що няньчиш немовля, то матимеш клопіт). А наступного дня опівдні голова СОЗ-у прислав мені записку, в якій дуже просив прийти до канцелярії СОЗ-у допомогти скласти виробничий плян. З міста прийшов комсомолець Мальований, приніс блянк виробничого пляну, який треба було скоро виповнити, щоб він міг у той же день його забрати назад до району. Мальований зауважував, що плян є досить складний, і малодосвідчений рахівник СОЗ-у не зуміє його скласти добре, а тому радив голові попросити мене (як найбільш письменного в громаді) для допомоги – тому то голова й прислав запрошення.
По обіді прийшов я до канцелярії СОЗ-у, й ми почали складати плян; праворуч від мене сидів голова й польовод, а ліворуч – рахівник СОЗ-у й комсомолець Мальований, який поклав на коліна свій згорнутий плащ. Працювали ми вже з годину, аж перед моїм носом спустився з стелі маленький чорний паучок; я дмухнув на нього, й паучок поліз догори, але за кілька хвилин він знову гойдався перед моїм носом. Я звернув на це увагу присутніх, кажучи: «Маєш, чорний паучок двічі спустився перед моїм носом – про що то він мене попереджає?». (У нас існує таке повір'я – якщо перед обличчям спускається чорний наук, то це означає пересторогу про наближення чогось поганого, якщо спускається сірий паук, то це знаменує якусь добру новину.)
Я дужче дмухнув на паука, він прудко поліз догори й уже більше не турбував мене.
Але за якихось півгодини мене знову «потурбували» два «пауки-кровопивці»; до середини кімнати увірвались дві особи з наганами в руках. Були то знані мені явні агенти ГПУ – Вишневський (жид), а прізвище другого я забув.
– Кто здєсь Суслик? – гучним голосом запитали вони. Я озвався.. .
– Рукі ввєрх! – і до цього посипалася брудна московська лайка.
Відчувалося, що гепеушники нервувалися. Підносячи руки до гори й підводячись з лавки, я помітив, що комсомолець Мальований тримає нагана, що був у плащі у нього на колінах.
Обшукали мене досить поверхово, перевіряючи лише, чи не маю я при собі зброї. Два гепеушники і я сіли в лінійку, й баский кінь скоро привіз нас до районового ГПУ. Оце в такий спосіб в кінці серпня 1931 року організувало ГПУ моє заарештування; брати мене дома не наважились, бо вже попеклись на Удовиченках.
У ГПУ мене завели до кімнати з ґратами на вікнах, де я сів біля стола; в сусідній кімнаті був міліціонер з гвинтівкою й пильнував мене. Пригадавши, що при мені є одержаний сьогодні лист, який міг компрометувати моїх земляків-агрономів, я випросив води й хліба й – непомітно для міліціонера – з'їв той лист.
О одинадцятій годині вечора мене відвели до районової міліції й замкнули до камери, в якій було багато в'язнів; спали вони на нарах, під нарами й на підлозі. Ліг і я на підлогу, близько дверей, але заснути не міг – думки, як вівці в сполоханій отарі, стрибали одна через одну. Мав я жаль на самого себе, що дався на гачок, і мене заарештували – я мав був намір не датися живим до рук ГПУ.
У Полтавському обласному ГПУ
На світанку наступного ранку мене викликали з камери, посадили в особове авто, в яке крім шофера сіло ще два агенти ГПУ. Коли ще в нашому місті авто на Полтавській вулиці доїжджало до мосту, краєчок сонця вже кидав на землю перші промені, й воно видавалось прижмурено-усміхненим оком ласкавого дідуся, і я в думці питав – чого ти, сонечко, усміхаєшся? Чи надію мені посилаєш, чи кепкуєш з моєї тяжкої козацької долі?
Полтавське ГПУ містилося тоді в будинку колишнього Селянського Банку; в пивницях цього будинку був Тюрпоз (тюрємноє політічєскоє заключєніє). До революції 1917 року в тих пивницях банк переховував золотий фонд та інші цінності, а після революції москалі там «переховували» золотий людський фонд української козацької Полтавщини.
Мене завели в простору кімнату, яка ремонтувалася; там я сів на ослоні й роздумував, як маю триматися. За півгодини мене викликали до слідчого. В глибині кімнати стояв письмовий стіл, за яким сидів слідчий – кирпатий, невеликого росту, років понад тридцять; проти його стола стояв невеликий столик. Слідчий сказав мені сісти на стілець біля того столика.
– Знаєте, за що Вас заарештовано? – запитав мене слідчий російською мовою.
– Ні, не знаю – відповів я.
Слідчий довго радив мені щиро признатися, бо тоді будуть полегшення при судовому розгляді моєї справи, а під кінець сказав, що я заарештований за участь у контрреволюційній організації.
– Гаразд. Тепер я знаю, за що заарештований, але покази в цій справі я хотів би давати завтра, бо минулої ночі я зовсім не спав і цілу добу не їв, а тому дуже втомлений – сказав я, маючи на думці виграти час, щоб зорієнтуватися, а може й дізнатися, кого ще заарештували з нашого підпілля.
Слідчий з хвилину подумав і сказав:
– Добре, йдіть відпочивайте.
У камері
Мене завели до камери, довгої метрів на чотири, широкої метрів на два; вона мала велике заґратоване вікно, верх якого лише сантиметрів на 20 був поверх землі, й на цей отвір була поставлена коробка з овальних кусників матового шкла, а тому в камері й удень був присмерк. Понад стіною стояли два ліжка, на яких лежали дощані щити, а два матраци з ліжок лежали на асфальтовій підлозі.
В'язнів у камері було чотири: хлібороб з Кременчуччини Куріп'яткин, років сорока з розкішними козацькими вусами – підпрапорщик царської армії з скаліченою від поранення рукою; другий – працівник кооперації, веселий балакун, що на волі керував кооперативом на будівництві механізованої цукроварні в Гадяцькому районі (забув його прізвище, а треба було б пам'ятати), третій і четвертий – лікар і фельдшер з села. Крім кооператора, всіх обвинувачували в належності до контрреволюційної організації, й усі це обвинувачення відхиляли.
Мене, прибувшого з «волі», розпитували про новини в світі (в тюрпозі не давали читати ні газет, ні книжок); питали, хто я, за що заарештований? На останнє я відповідав, що слідчий сказав, нібито я був членом контрреволюційної організації. На це кооператор зразу ж запитав мене, чи я справді був членом такої організації; я відповів, що щось чув про існування такої організації. Кооператор почав радити мені докладно у всьому признатися, кажучи, що так буде для мене ліпше, що ГПУ безпідставно нікого не заарештовує і т. п.
Мені припало спати на матрацах (на двох матрацах нас спало троє), й я проспав години дві – до обіду.
У той час в'язнів водили на обід по-камерно. Там же в льоху під їдальню була використана комора, що не мала вікна; в ній посередині стояв стіл, за яким могло уміститися понад десять осіб. Наглядач камер насипав з баняка кожному з нас грамів двісті юшки.
По обіді я знову ліг і все думав, як маю давати покази. Вирішив я, що найліпше буде вдавати, що я признаюся в усьому, але подавати про нашу організацію тільки те, що вже знає шпигун Кривко, а решту приховувати; надумав я починати свої свідчення, називаючи Кривка, як свого спільника – цим я досягну того, що ГПУ не вважатиме, що я підозріваю Кривка в агентурній роботі, а тому мої з ним розмови прийматимуться за основний матеріал для мого обвинувачення, й це заведе слідство на манівці.
Дуже непокоїла мене ще така справа. У нашу підпільну майстерню я віддав був через Теслю для припаяння зламаного курка пістоль системи «Сміт-Віссон» (які за царя мала поліція). Тільки я знав, кому саме належав той револьвер; отже, якщо на слідстві виявиться, що той револьвер був у ремонті, й мене запитають, чий був той револьвер, а я скажу правду, то цим видам підпільника, а той знає ще одного, озброєного гвинтівкою. Для мене ходило про те, щоб зберегти тих двох озброєних підпільників. Я вирішив повести цю справу так – на запит, чи я мав зброю, відповідатиму, що мав два револьвери: наган у рижієвому снопові в хліві (там він справді був) і сміт-віссон у житньому снопові, в першому полукіпку від садка. Цього останнього там не найдуть, але для цього буде цілком переконливе пояснення, бо копи стояли поза садибою, близько дороги, й будь-хто з пастухів міг його знайти.
На допиті
Ранком наступного дня я, як і всі в'язні, одержав чайну ложечку цукру, грамів 250 сірого хліба й нічим не заправлений кип'яток. Після цього «сніданку» мене викликали до слідчого. В кімнаті посередині стояв невеликий столик, а недалеко від нього був письмовий стіл, за яким сидів слідчий. Коли я ввійшов, він встав з-за столу; був це невеликого росту, щупленький, білявий, кучерявий жидок років двадцяти п'яти.
Він взяв зі свого столу кілька аркушів паперу, поклав їх на столику, що стояв поодаль від його стола, й сказав мені: «Садісь, піші показанія».
Я сів писати, а слідчий тим часом стояв біля вікна й дивився на вулицю. Коли я написав уже пів сторінки, він підійшов до мене, взяв аркуш, став читати мої покази й, перечитавши, порвав написане мною.
– Ти пиши за себе – кричав він, додаючи матерщини.
– За себе я зможу й через місяць написати; в першу чергу я мушу написати за того, що лишився на волі – мені слідчий учора казав, що, коли я добровільно про все показуватиму, то дістану легшу кару – відповідав я.
– Ти не валяй з себе наївного мужичка; ти інтелектуально розвинена людина, й так і тримай себе – казав запінений від злости слідчий.
– Я є такий як я є, й ніхто не може відібрати в мене права захищати себе. Кривко зараз на волі, а через деякий час він, як і я, буде заарештований і даватиме покази на мене, а в моїй справі не буде показів на нього – тоді мене обвинувачуватимуть, що я не признався в злочині – казав я.
– Я знаю все за Кривка й не потребую твоїх доповнень – знову ричав слідчий з домішкою матерщини.
– І я знаю й хочу і вважаю необхідним для слідства, щоб і мої свідчення були зафіксовані.
Не відповідаючи на ці мої зауваження, слідчий відчинив двері до коридору й сказав: «Товариш стрілок. Заберіть до камери цю сволоч, а то я його застрілю.»
Йдучи до камери, я відчував задоволення тим, що замилював очі слідчим їхнім шпигуном.
У камері кооператор зразу почав мене розпитувати, що мене питали й які я давав свідчення. На таку його «цікавість» я відповідав коротко: «Бісів жидок матюкався, сволоччю мене називав і бравнінгом загрожував; щастя його, що в кімнаті був ще один гепеушник, а то я б його голову об підлогу в оладок розплескав». Ввечері кооператора викликали на допит і потім на «допит» його викликали майже кожного вечора.
Наступного ранку, як і щодня, усіх в'язнів по-камерно водили до виходка, що був на подвір'ю; оглядаючи написи олівцем і дряпання на стінах всередині виходку, я надибав напис великими літерами високо на стіні «Привіт Суслику від Т і X». По письму я пізнав, що писав Тесля старший, а значить і Хоменко був з ним. Це дало мені змогу краще орієнтуватися щодо свідчень на допитах.
Годині о десятій того ранку мене покликали до слідчого. На цей раз мене завели до іншої кімнати; за письмовим столом сидів добре відживлений чоловік років 27, високого росту й міцної будови. Гепеуська школа не стерла в рисах його обличчя селянської простоватости. До його стола був приставлений маленький звичайний столик, біля якого слідчий і сказав мені сісти.
– Я є слідчий Грушевський – відрекомендував себе слідчий українською мовою й зробив після цього павзу, очевидно чекаючи, що його прізвище справить на мене враження й викличе певну реакцію. По підпільній лінії я був уже поінформований, що в кожному обласному ГПУ на Україні можна натрапити на слідчого під псевдом Грушевський, а тому я не виявив жодного здивування.
Слідчий запитав мене, якою мовою я бажаю розмовляти – українською чи російською мовою? Я відповів, що це мені байдуже, бо я розумію обидві мови; й на цей гачок я не дався, й слідчий став розмовляти зі мною російською мовою.
Слідчий довго говорив мені про величезний розмах будівництва першої п'ятирічки, казав, що ми, селяни, по селах і хуторах, не бачимо, як розростаються наші міста; вказував у вікно на великий будинок кол. кадетського корпусу, а тоді школи червоних командирів, що на ньому в той час добудовували ще один поверх, кажучи, що скрізь можна бачити будівництво і т. д., і т. п. Під кінець радив мені говорити правду.
На цю його «політгодину» я відповів коротко – дуже гарно, що наші міста розростаються, але зле, що це робиться за рахунок занепаду й руйнації сіл і хуторів.
Далі почалася так би мовити офіційна частина допиту. Слідчий запитав, чи не буду я заперечувати, коли він записуватиме мої свідчення, на що я сказав, що не перечитиму, якщо записуватиметься саме те, що я казатиму. В той час служниця принесла слідчому другий сніданок – відбивну котлету, жарену картоплю й два кусники сірого хліба; слідчий сказав, щоб і мені принесли їсти, й за хвилину я мав такий же сніданок, як і слідчий.
По сніданку слідчий запропонував мені цигарку, але я відмовився, бо не курю. Розпочалося укладання протокола допиту. Слідчий давав запити й зафіксовував мої відповіді; в перший день він написав чотири сторінки й дав мені перечитати – я пересвідчився, що відповіді записано вірно, й підписав.
Після повернення до камери кооператор став мене розпитувати, чи я признався. Я вже був певний, що він є камерним «стукачем», й що завдяки його інформації мене передали від жидка до Грушевського; на «цікавість» кооператора я відповів, що казав усю правду й дуже хвалив слідчого.
Ще два дні зряду мене викликали до слідчого «Грушевського», й кожного разу я мав у нього сніданок і чемне до мене ставлення. Не раз ми довгенько товклися над деякими питаннями, як наприклад: яку я закінчив школу? – слідчий не хотів вірити, що я не маю освіти; або – яка була назва організації, чи була то партія?
Слідчий ставився недовірливо до мого заперечення пов'язаности підпілля з центром – мене турбувало, в який спосіб він перевірятиме це моє свідчення. Я гадав, що мені буде поставлене питання такого характеру – якою мала б бути Україна після повалення соввлади, самостійною чи федерованою з Росією? Я завчасно готував відповідь на таке питання. Але ці мої турботи були марними, бо такого питання не тільки мені, але й взагалі підпільникам не ставили. А проте мене й інших обвинувачували по статті 54 карного кодексу УССР, яка говорила про контрреволюційну організацію, що ставила своєю метою відірвати частину території від СССР. Не ставилось питання про намагання підпільників відірвати Україну від Московії, ніби такого питання взагалі не існує, а «на тіхую» нас саме в цьому й обвинувачували. Це питання трактувалося прилюдно тільки по відношенню до верхівки СВУ, щоб створити враження, що тільки частина інтелігенції хоче відірвати Україну від Московії, а для ширшого українського загалу, таке питання ніби і не існувало.
Про зброю я показав так, як і заплянував, і обставини для такого мого свідчення склались якнайкраще. Коли я вже був засуджений і перебував у звичайній в'язниці, то дружина приїхала до мене на побачення й розповіла таке – Другого дня по моєму зникненню, агенти ГПУ робили обшук у моїй хаті; забрали вони мої цінні книги з Історії України, з літератури, до «Чорної Ради» Куліша включно. Надибали агенти на пачку зошитів з моїми записами по селекції курей, очевидно порахували їх за шифровані й забрали. Четвертого дня по моїм арешті агенти знову приїхали, запитали дружину, де є наше жито, й довідались від неї, що воно було під садком, а щойно його забрали до колгоспу. Агенти зразу ж поїхали до колгоспу, довідались там, що жито Суслика саме молотять, наказали негайно припинити молотьбу, ще незмолочені снопи розв'язували, але зброї не знайшли й, нікому нічого не сказавши, від'їхали з колгоспу. І слідчий мені більше про зброю не згадував. Таким способом я щасливо врятував від заарештування двох озброєних підпільників.
Нові люди в камері
Після арешту минув тиждень, і я одержав передачу з дому – рушник, мило, зубний порошок, подушку, рядно, зміну білизни та харчі й став жити «по-людському».
Одного погожого осіннього дня двері нашої камери відчинилися, й чоловік років сорока, вище середнього росту нерішуче переступив поріг і став близько дверей. На його добродушному, з русявою борідкою, обсмаленому вітром і сонцем обличчі була помітна стурбованість. Одяг його – пальто з смушевим ковніром, смушева чорна шапка і хромові запорошені чоботи – свідчили, що то була людина з села і людина діла.
Ми запросили його сідати на ліжко. Почали взаємно знайомитися. Був то Іван Іванович Міщенко, агроном одного з радгоспів Карлівських цукроварень; за соціяльним станом він не належав до заможних, на агронома вчився земським коштом, до жодної партії не належав, любив господарити і цій справі цілком себе віддавав, працюючи не за страх, а за совість.
Минулого дня до радгоспу, де він працював агрономом, приїхала з Москви постишевська комісія. (Восени 1931 року в Україну прибула з Москви кількасотчленова комісія, очолена Постишевим, яка, розбившись по два-три чоловіки, перевіряла засіки радгоспів. Там, де вона находила зерно (був наказ партії все зерно здати державі), керівники радгоспів притягалися до відповідальності.) Вона перевірила порожні засіки радгоспу, найшла на горищі кілька десятків центнерів якісного зерна. На запит комісії, чому те зерно не здане державі, з'ясувалося, що це було зроблено за зарядженням агронома Міщенка; той пояснив, що не мав і в гадці ховати зерно від держави, що то був чистосортний посівний матеріял, який він виплекав на спеціяльно приготованій ділянці поля, й залишив його, щоби весною посіяти на кількох десятках гектарів поля. Вислухавши пояснення агронома, члени комісії наказали негайно здати зерно державі й подзвонили до ГПУ, пропонуючи заарештувати агронома Міщенка.
– Чим же я тут завинив перед владою? – запитував Іван Іванович, закінчуючи своє оповідання.
– На здоровий глузд, Ви не тільки не завинили, а заслужили на похвалу, як добрий господар; але тепер господарем є партія, й Ви мусите сліпо виконувати всі зарядження партії, хоч би як вони були безглузді й шкідливі для загального добра – додав я до оповідання агронома.
Минали дні за днями; Міщенка не викликали на допит, але не позбавили передач, які він одержував кожної п'ятниці. Для в'язнів тюрпозу передачі приймалися раз на тиждень щоп'ятниці і то тільки для тих в'язнів, яким дозволяв слідчий, що вів їхню справу. Отже часто виходило так: на цю п'ятницю Вам дозволена передача, але її чомусь не принесли, а в наступну п'ятницю передачу принесли, але тоді на неї не було дозволу. Ото й зі мною так вийшло – одержав я через три тижні ще одну передачу, в якій був теплий одяг і харчі, а потім аж до весни вже не одержував передач, бо трудно було везти її кіньми 75 кілометрів та ще й не маючи певности, що потрапиш на ту п'ятницю, коли її буде дозволено передати.
За кілька днів Міщенко призвичаївся до камерного життя й був цікавим співбесідником. Одного разу, коли ми, здавалося, вже про все перебалакали, кооператор запропонував оповідати, хто що пам'ятає з прочитаних творів.
Першим оповідав лікар – здається, про княжну Тараканову. Другим кооператор почав розповідати зміст «Чорної Ради» Куліша, але подавав при цьому різні недоречності, і я зауважив, що такого, про що він розповідає, в «Чорній Раді» нема. Кооператор не відповів на зауваження й припинив оповідати; в той момент я зразу ж догадався, що піймався на провокативний гачок, бо кооператор й оповідав власне для того, щоб перевірити мене, наскільки я є начитаний і які теми мене цікавлять.
Невдовзі по цьому до нашої камери завели ще одного «свіжого», чоловіка, років понад сорок з некрасивим обличчям, кирпатого, що весь час дивився собі в ноги. З простого матеріялу теплий старий піджак, на голові шапка-треух – все це зразу непохибно вказувало, що перед нами був наймит.
– Ходи сюди Степане! – перший вітав його з'явлення агроном.
– О! То й Ви тут, Іване Івановичу – озвався «свіжий». Був то робітник того ж радгоспа, в якому Міщенко був агрономом; служив він там ще й за часів пана.
Біда з нашим Степаном, що він частенько здоровить матерщиною совєтську владу, а за панськими часами шкодує; тоді ж бо для наймитів ліпші часи були – так відрекомендував нам агроном нового в'язня.
«Око» в камері
Скоро після того кооператора звільнили. (Після мого повернення з Біломорканалу в 1935 році я дізнався, що кооператор, прізвище якого я ще тоді пам'ятав, працював у Харкові в централі однієї з торговельних організацій). Я дуже тішився, що нарешті наша камера позбулася сексота; я вважав, що саме через нього змушений був припинити «листування», яке зі своїми побратимами я був наладнав у такий спосіб – у виходку я залишав порожню від сірників коробочку, в яку клав сірникового розміру паперову цидулку, списану належними вказівками або запитами щодо перебігу слідства. А кооператор усе умудрявся останнім заходити до виходка, який був на одне місце; та і в камері він міг помітити, що я щось пишу, лежачи на підлозі. Отже, коли з приводу того листування викликав мене слідчий, то це в душі моїй викликало почуття огиди до кооператора.
Агронома Міщенка перевели до іншої камери, а пізніше звільнили; він пробув у тюрпозі лише три місяці – його власне тільки настрашили, щоб у майбутньому він був покірний та боязкий.
Лікаря з нашої камери теж забрали, а натомість до нас з іншої камери перевели чоловіка років тридцяти, чорнявого, вище середнього роста, Рашевського, який казав, що був учителем з Прилуччини. (Сексоти ГПУ рекомендували себе вчителями, бо в роки Визвольної Боротьби 1917-22 років учителі, особливо на селах, були керівниками національно-визвольною руху, а повстанська діяльність трималась майже виключно на вчителях. Тому цю частину нашої інтелігенції український нарід дуже поважає й учителям довіряє. Тому то агенти ГПУ, щоб завоювати довір'я наміченої жертви, часто називали себе вчителями. Під час Другої Світової Війни – за окупації України німцями – учительство теж активно рушало Українську Національну Справу. Мабуть тому друга еміграція серед свого інтелігентського прошарку найбільше має учителів. Правда – в родині не без виродку – бували випадки, що німецька влада викривала й серед учителів фахових совєтських шпигунів.)
Жодних речей він не мав. Він розповідав, що заарештований, як член підпільної організації, й, як і Кривко, детально говорив про чисельність організації й її зв'язки з центром; казав, що майже всі члени організації лишились на волі і т. п. Але я скоро зрозумів, що він є шпигуном ГПУ, спеціяльно присланим до мене, й, не виявляючи свого підозріння, нібито щиро оповідав йому різні байки про наше підпілля.
Саме напередодні прибуття Рашевського я одержав передачу з дому й, коли їв, завжди запрошував і Рашевського; він не радо приймав ці мої «щирі» запрошення. Робив я це, щоб удавати, що я до нього ставлюся доброзичливо, й щоб через це ГПУ ставилось з довір'ям до моїх оповідань про підпілля.
Коли в'язнів водили на оправку, я побачив у щілину, що Рашевський був серед в'язнів, поміж яких був і Тесля. Тепер мені було ясно, що то Рашевський «обробляє» Теслю – турбувало мене, чи піймається Тесля на цей гачок. Але одного дня я надибав у виходку цидулку, в якій Тесля писав: «уважай – Рашевський є сексот» – і тоді мої турботи розвіялися.
Рашевський пробув у нашій камері 12 днів, і його кожного вечора викликали на «допит». Я розумів, що то збиралися інформації про мене та ще давали йому поїсти, бо «передач» для нього не було. В часі перебування Рашевського, до нашої камери прибув диригент сільського хору, якого обвинувачували в тому, що він брав ноти у відомого композитора, професора Верховинця, який у той час перебував у Полтаві й теж був ув'язнений. Диригент оповідав нам, як він уклякав перед слідчим і заприсягався, що не знав, що професор був пропагатором націоналістичних ідей; слідчий нібито повірив йому й обіцяв звільнити; дійсно, за декілька тижнів його викликали «с вєщамі».
Коли в листопаді Куріп'яткин повернувся від слідчого, ми його ледве пізнали, бо були поголені його розкішні козацькі вуси. Питали його, що сталося. Він оповідав, що слідчий викликав парикмахера, порадив поголити вуси й обіцяв звільнити. Дійсно, незабаром Куріп'яткина було звільнено, але ненадовго – в травні 1932 року я знову бачив Куріп'яткина в тюрпозі.