Дата публікації допису: Mar 06, 2013 7:55:13 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1956
Мертвого ворога я почав роззброювати
При відпочинку в обідню пору наступного дня деякі ще мали кусник хліба чи сухар і могли підкріпити себе фізично; ми тільки молитвою й надією на Бога підкріпили себе й рушили далі. Незабаром ми ввійшли в молодий сосновий ліс, густе гілля якого не дозволяло нам далеко бачити вперед.
Раптом почулося: «Стой! Стрелять буду!». Ми кинулися врозтіч; аж ось, впрост переді мною, вибухнув постріл; з розбігу я не міг зразу зупинитися й опинився на маленькій галявині – там просто мене в трьох кроках мужик років 50 з темно-русявою бородою після пострілу заладовував у берданку патрона. Миттю я вхопив лівою рукою за цівку берданки, а правою щосили ударив у лице мужика; але це було немов ударом у кам'яну скелю – мужик був остільки міцний, що нібито й не відчув сили мого удару. Але в цей момент мій побратим підбіг ззаду мужика й пальцями обох рук вп'явся в його горлянку. Вдарив я ворога ще кілька разів у лице, але й це ніяк не подіяло. Коли мужик відчув пальці на своїм горлі, він зігнувся, стягнувши тим побратима собі на спину, й правою рукою потягнув з-під лівого боку піджака ножа-колія. Ще заки він не розмахнувся ножем, я пустив берданку й обома руками вхопив вище п'ястука його руку з ножем. Момент був критичний – якби не втримав його руки з ножем, він би порізав нас; тож я вкрай напружував решту своїх сил, намагаючись не тільки стримати, але й крутнути його руку. Мій побратим у свою чергу щосили давив на горло; в такій напруженій борні минула хвилина-друга – аж москаль почав поволі хилитися назад, і побратим повалив його на себе; падаючому ворогові я скрутив руку, й він ножем ударив у землю, так що ніж пірнув у мох. В цей момент я лівою ногою натиснув руку з ножем, правою рукою вхопив ліву руку ворога з берданкою, коліном правої ноги давив на груди й великим пальцем лівої руки межи пальці побратима тиснув під підборіддя москаля.
За хвильку ми відчули, що м'язева напруга ворога спадає, й його тіло випростується. Мертвого ворога я почав роззброювати; із зусиллям видобув ножа з його п'ястука, що міцно стискав колодочку, звільнив берданку й витер рукавом своє обличчя, по якому піт котився струмками; з рамена ворога я зняв шкіряну сумку-патронташ, у якій було 10 патронів до берданки, хліб, варене м'ясо й півлітра горілки.
Зійшовши з галявини в лісову гущавину, ми зразу ж наткнулися на трупа – заряд дробу, що вцілив у щоку й ліву частину потилиці, обірвав життя цього козака. В забитому ми пізнали одного з нашої одинадцятки – Осауленка з Київщини.
Скоро після того, як ми зупинилися над трупом земляка, вибухнув стріл праворуч від нас; поглядом ми запитували один одного – як бути? Побратим порадив не бігти в керунку стрілу, бо там живого нікого не буде, а ліпше побігти ліворуч від напрямку стрілу; хутко, як тільки дозволяла гущавина гілля, ми побігли в напрямку, визначеному побратимом, й коли в дещо розрідженому лісі трохи зупинилися, то почули хрустіння сушнику й шелестіння гілля – це визначало, що хтось наближається.
– Дома я без промаху стріляв зайців; дай но мені рушницю – сказав побратим, і я віддав йому берданку та кілька запасових патронів.
Ми залягли, а за хвильку в кільканадцяти кроках від нас з гущавини гілля виринули з перестрашеними обличчями два парубки нашої одинадцятки; підвівшись, я рукою покликав їх. Вони задихалися й ледве могли вимовити: «женеться...», а другий додав ще: «і стріляє».
– Залягайте тут – сказав я їм, але вони не бачили мого побратима, не розуміли, в чім справа, й оторопіло дивлячись на мене, бігли далі.
Поміж дерев з'явилась якась постать, і я побачив, як дві руки взмахнулись догори, й з правої випала двохствольна рушниця.
– Не тікайте, повертайтесь! Він забитий – гукнув я навздогін хлопцям. Вони повернулися, наблизилися до забитого ворога, й на їхніх обличчях з'явилась радісна усмішка.
Мій побратим поцілив ворогові в обличчя, вище рота й убив його відразу; забитий був молодий, міцної будови чоловік, років 25 віком. Забрали ми у нього рушницю централку, «ведмежого» ножа-колія й патронташ з 22-ма патронами.
Ми вже мали рушати в дорогу, як помітили, що в одного парубка дробини зрешетили наплечника й частину теплого піджака.
– Як вибухнув постріл, я почув, що мене ніби хтось у спину штовхнув, але я гадав, що то мені так з ляку здалося – казав, роздягаючись, поцілений стрілом.
На його спині ми нігтями видряпнули три дробини, що, пройшовши теплий одяг, пробили лише шкіру й зупинились. Ранки ми промили горілкою й, подерши запасову, пробиту дробом, сорочку, перев'язали поранене місце.
Зброю розподілили так: я мав берданку, мій побратим – двохствольну куркову централку, решта дістали ножі. Наявність зброї піднесла нас на дусі, й ми рушили в дорогу певніші себе.
Переслідування нас ми не дуже боялися. Ми гадали, що родина «охотніков» припускатиме спочатку, що їхні чоловіки піймали хахлов і повели їх до району для одержання нагороди, й повернуться тільки завтра чи навіть через два дні, а за цей час ми вже далеко відійдемо.
Так міркуючи, ми пройшли від місця «бою» кільканадцять кілометрів і підійшли до невеликого, з кілометр у промірі, озера й дуже втішилися, що можемо вдоволити спрагу. Відчували ми й велике зголодніння та ослаблення на силі.
– Що, не козаки, – звернувся я до всіх – я маю в торбі не тільки горілку, а й хліб та м'ясо. Ми з побратимом сьогодні ще нічого не їли, а сонце вже на вечір схилилося; отже давайте перекусимо й відпочинемо, а тим часом може надійде хто з решти наших товаришів, що розбіглися.
Сіли ми на відпочинок. Харчів у другого «охотніка» не було (отже, очевидно, то був син першого), а від першого ми мали грамів 350 вареної яловичини й грамів 800 хліба на трьох, бо четвертий сказав, що їв сьогодні хліб і ще має маленький кусник на завтра.
Вирішили ми випити й горілки, але побоялись пити нерозведеної, щоб з-за загального ослаблення організму не сп'яніти. Розвівши третину півлітра горілки наполовину з водою й розливши в кухлі, я запропонував випити за спокій душі нашого земляка Осауленка, що загинув сьогодні від пострілу ворога. Всі побожно перехрестилися й випили за упокій небіжчика.
Сиділи ми й згадували, що сьогодні Бог допоміг нам, знесиленим, подолати силача «охотніка». Казав я при цьому, що якби всі наші заслані на північ люди, взявши вила, сокири чи що інше, уперто оборонялися в своїх садибах, то може й не поталанило б нашим активістам так скоро повиганять нас із своїх хат і вивезти у московські пущі, висипати нас на сніг, чи пакувати нами церкви та монастирі, нищачи старовинні українські козацькі роди.
З цим не погоджувався киянин Степан, кажучи, що не треба всю вину звалювати на наших активістів, що наш ворог є москаль і що це він наказує нашим комсомольцям і активістам арештовувати нас і спроваджувати на заслання. Боротися, воювати нам зі своїми комсомольцями й активістами – це значить лише веселити москаля, бо він тільки того й хоче, щоб українці були поділені й сварилися між собою.
Я ж не погоджувався з цим і казав, що Москві куди важче було б підкоряти й нищити український нарід, якби їй не допомагали зрадники нашого народу, комуністи й комсомольці українські, ворожі запроданці. Тож для спасіння української нації треба рішуче приборкати український большевицький актив і взагалі всю голоту з єдінонєдєлімцями включно.
Не діждавшись нікого з шести наших товаришів, ми рушили в дорогу. Йшли ми один за одним; передній і останній були озброєні ножами, а середні рушницями – це на той випадок, якби ми зненацька потрапили в засідку, щоб озброєні рушницями мали можливість залягти. Наступний день минув без пригод; один з нас мав ще грамів 300 хліба, й ми учотирьох спожили його. Тепер ми бажали б натрапити на ведмедя та ба – за день ми ніякої звірини чи пташини не спіткали; це було зрозуміло, бо йшли ми швидко, ламали сушняк, шелестіли гіллям, й це відганяло дичину.
Забили глухаря
Наступного дня в передобідню пору розпочався дощ; ми змушені були отаборитися в гущавині гілля, хоч скоро дощ і там добрався до нас. На вечір дощ зупинився, й ми пішли далі. Відчувалась велика втома, дошкуляв голод, та ще було тяжко й бридко йти в мокрому одягові; в глибині душі наростало невдоволення, навіть розпач, нарікання на долю. Я почав молитися Богу, молитва скріпила мене на дусі, й я став почувати себе краще. Коли зупинилися на нічліг, я вийняв з чайника покійної матушки сірники (там я тримав сірники й сіль, щоб не замокли), й ми запалили ватру, висушили свій одяг та насушили для постелі соснового гілля; лягаючи спати, спожили по ковтку горілки, щоб забезпечити себе від перестуди.
Вранці розгулявся вітер і струсив росу з дерев, так що ми не росилися. Пройшли ми з пів години, як наш товариш з Чернігівщини показав рукою на верх сосни; й мій побратим хутко скинув з рамен рушницю й двічі стрілив; в кількох десятках кроків від нас упав великий сірий птах. Ми всі побігли туди й радісно усміхалися, оглядаючи забитого глухаря-самця. Побратим зауважив, що вітер сприяв нам, бо глухар сидів передом до вітру, й це дало нам змогу наблизитися до нього з противного боку.
Від місця, де було забито глухаря, пройшли ми ще кілометрів десять, заки надибали закрут невеликої річки й. отаборилися там варити глухаря. М'яса було багато, й треба було двічі варити по повному чайнику.
Чайник кипів над огнем; огріті полум'ям, у мрійно-задумливому настрою сиділи ми навколо ватри й чернігівець казав:
– В старовину люди були таки мудріші, духово-кріпкіші від сучасних – мабуть тому й життя протікало тоді спокійніше, вигідніше. От моя покійна бабуся казали мені: «Не забувай ніколи Бога, а в біді звертайся до Нього за поміччю, й, якщо ти заслужив на Його ласку, – Бог допоможе тобі». Тож минулої ночі, коли мав чергу, я пригадав бабусину науку й щиро молився, просячи Бога, аби послав нам будь-що для їжі. Вранці, коли рушили в дорогу, відчуття нашіптувало мені – дивись уважно навкруги; і ось я побачив глухаря.
А ніби в підтвердження цього, покришка чайника від тиснення пари вистукувала та-та-та так, та-та-та так – випускаючи пахучу пару, від якої ми часто ковтали слину.
У навар з двох чайників м'яса ми добавили кухлик води й закип'ятили – кожен дістав по кухлю чудової юшки, яку спожили після того, як поїли м'ясо першого варива. Решту м'яса ми поділили на чотири частини й залишили на наступний день.
Сидів мертвий чоловік-українець
Підбадьорені їжею, ми скоро пройшли кілометрів з десять й увійшли в смугу рідшого й нижчого лісу, який з кожним пройденим кілометром ще рідшав, а дерева ставали ще нижчими; грунт під ногами ставав пухкіший, й усе частіше доводилось переступати через звалені бурею зігнивші, недогнивші й зовсім ще свіжі дерева.
Ось почули ми, що вітер з правого боку доносить сопух. Подались ми в той бік і побачили, що під корчем виверненої бурею сосни, обіпершись спиною й головою об нього, сидів мертвий чоловік; на голові у нього була смушева шапка; зодягнений був у до коліна довгого кожушка; в його відкритому роті ворушились черви; з одягу й шапки видно було, що це був українець.
– З нами таке саме може статися – сказав наш побратим, «лісовик» з Чернігівщини.
– Чому? – запитали ми всі.
–Ви ж помічаєте зміну лісу, бачите, що він рідшає й дрібнішає, а ґрунт під ногами пухкішає – це визначає, що ми наближаємось до смуги непрохідних мочарів.
Для нас, синів степу, воно й не було в знаки, але «лісовик» зорієнтувався, бо й Чернігівщина має мочарі. Всі ми зрозуміли, що йти й далі в тому самому напрямку було для нас дуже небезпечним; не знали ж ми, як довгі й широкі були ті мочарі, що ми до них підійшли. Напружено думали ми, як запобігти лихові.
– А що – кажу я товаришам – якби вилізти на високе дерево й оглянути ліс; мені видається, що в тому керунку, де мають кінчатися мочарі, ліс має бути вищий за той, що на мочарах.
І я виліз на найвище дерево. Перед моїм зором на всі боки був безмежний океан лісу; вибалки, підвищення й бугри утворювали хвилястість у різних напрямках. Уважно приглядаючись, я помітив на заході, на обрії, довгу смугу підвищення, й ми пішли в тому напрямку.
Того дня ми пізно зупинились на ночівлю; ранком так само пішли в обхід мочарів. В обідню пору зупинились ми, щоб з'їсти решту м'яса; з годину відпочивали, а тоді я виліз на високу сосну й без труднощів побачив, що ми є саме на тій височині, яку я вчора на обрії побачив. До того ж і грунт під ногами став твердішим, а ліс знову став високий та густий, і ми змінили напрямок.
Ловили рибу
Надвечір переходили ми вбрід невеличку й неглибоку річечку й помітили, що в ній плаває багато щук. Отже вирішили ми спробувати своє щастя в рибальстві. Нарізали ми ножами березових гілок, з них зв'язали не тугих довгих по ширині річки два кулі й ними умудрилися піймати чотири невеликі щуки. Закинули «невода» й другий раз, піймали ще дві щучки й на цім припинили ловлю, бо було вже темно.
В чайник влізло чотири щучки, яких ми й зварили й, поївши, три з нас лягло спати, а четвертий, як завжди, за чергою був вартовим.
На світанку ми знову заходилися ловити рибу; першим разом піймали три щучки, а другий раз жодної й більше вже не ловили; загорнули в траву п'ять щучок, поклали їх до наплечника й пішли далі.
В скорій ході день той минув без перешкод, пригод і здобичі їжі. Надвечір зупинилися ми на нічліг біля річки й зварили щуки.
Наступного дня в пообідню пору ми зайшли в негустий сосновий ліс і за півгодини ходу побачили перед собою дерев'яні хати – нарахували ми їх одинадцять. Наближення до селища бентежило нас, бо тепер ми могли натрапити на «охотніков», з якими довелося б вступати в бій. Відійшовши з пів кілометра назад, ми пішли в обхід «деревні» й до смерку нікого не зустріли.
Лягати спати довелося не ївши, але ми цим мало журилися – більше турбувалися ми тим, що й завтра ми можемо натрапити на «охотніков» й що може ця околиця взагалі більш менш заселена й кожні 30-40 кілометрів ми на шляху свого переходу зустрічатимемо селища.
На світанку ми рушили далі, намагаючись іти скорим кроком; і той день минув без їжі й без пригод, якщо не рахувати того, що нам довелося перепливати річку.
Мисливська хатка
Наступного дня сонце показувало приблизно десяту годину ранку, як ми вступили в глибоку, заросшу лісом, балку, на дні якої протікав струмок. Передній побратим, киянин, вийшовши з балки, подав нам рукою знак застереження, а потім стишеним голосом сказав, що перед нами є невелика будівля – хата чи хлів. Чернігівець зразу подався вперед на оглядини й скоро рукою покликав нас. Він пояснив нам, що це є мисливська хатка, які часто будуються й на Чернігівщині. Він пояснив нам, що такі хатки будуються для мисливців; взимку вони йдуть на полювання на кілька днів і в такій хатці мають нічліг і захист від хуртовини й морозу. Взимку в цих хатках бувають запасові харчі, дрова й світло; в старі часи в них бували ще й запаси пороху, дробу й капсулів.
Ми відчинили двері хати (вікна вона не мала). Ліворуч стояла невелика чавунна пічка, а коло неї лежав оберемок коротенько нарубаних дров; бляшана димохідна труба була виведена через стіну. Впоперек хатки був піл з нетовстих кругляків, на яких був постелений мох; на правій стіні була полиця, на якій стояли два бляшані іржаві баняки й каганець. Оглянув я баняки – один виявився порожній, а в другому, на велику радість нас усіх, знайшов я сухарі. Розіслав я піджака й висипав на нього сухарі; було їх біля кілограма, й спідні були цвілі. Розтопили піч, скип'ятили воду й поїли ці сухарі, обмочуючи їх у кип'яток, щоб цвіль не зашкодила. Цим трохи підкріпилися, а також, перебуваючи в помешканні й, маючи гарячу воду, поголили свої досить зарослі обличчя.
Решту дня ми йшли без пригод; ввечері чули, що десь ліворуч від нас гавкав собака – отже недалеко від нас було якесь селище; тому й наступного дня йшли ми з обережністю, час од часу зупинялись і прислухалися.
Корова в лісі
При одній з зупинок, десь о годині другій по полудні, ми почули телень, телень, телень – хриплуватий звук дзвінка. І знову наш чернігівець розгадав, у чім справа, кажучи, що то мабуть пасеться худобина з дзвінком на шиї; в Чернігівщині в лісах худоба теж пасеться з дзвінками, бо інакше її тяжко відшукати.
Обережно ми пішли на звук дзвінка й дійсно побачили дійну корову з великим, у кілограм вагою, дзвінком на шиї. Степан порадив здоїти корову й, вирвавши жменю трави, став підходити до неї. Корова виявилась спокійною, й допустила доїти себе незнайомого. Двоє чухали їй шию, й корова стояла, як вкопана. Тримаючи в колінах чайник, я хутко доїв обома руками й за кільканадцять хвилин надоїв повний чайник. Випивши по кухлю теплого молока, ми були дуже задоволені з того, але були й занепокоєні, бо корова мусила пастись недалеко від якоїсь оселі. Тому далі йшли ми ще з більшою обережністю.
На нічліг зупинились ми в кущах недалеко від якоїсь дороги. На світанку черговий помітив вершника з брезентовою торбиною через рамено – певно, що це поштар повіз пошту до району. Це спостереження дещо допомогло нам в орієнтуванню.
Забили зайця
Вранці пройшли ми з півгодини, як передній крикнув – Заяць! На нього він мало не наступив, й переляканий зі сну заяць біг близько від мене; я вистрілив і не поцілив, але зразу ж почув постріл мого побратима й побачив, що заяць підскочив на метр угору й упав на землю вниз головою.
– Не одну сотню зайців забив я за свої роки полювання, але такого великого не трапляв – казав мій побратим, піднявши зайця з землі за задні ноги.
Підбадьорені з'явленням харчів, ми з піднесеним настроєм продовжували далі йти, аж поки опівдні натрапили на воду й заходилися варити зайця. М'яса, без голови, було на три чайники, а голову довелося пекти на огні. Перший чайник м'яса ми з'їли зразу, а другий і третій ми поділили на чотири частини, й кожен заховав свою пайку до торбини.
Наступного ранку ми поснідали половиною запасу м'яса й весь день ішли скоро, бо ліс тепер був майже без чагарнику з нетовстою підошвою моху, так що ноги не вгрузали. Протягом дня ми без жодних неприємностей перерізали дві безлюдні дороги.
Ніч проминула теж спокійно. Вранці ми з'їли решту м'яса й ішли далі без жодних перешкод. Аж десь о п'ятій годині по полудні ми наткнулись на якесь село чи невелике місто; щоб обминути населений пункт, ми забрали вліво й за кількадесят хвилин ходу натрапили на залізничну колію, а ліворуч від нас, на віддалі пів кілометра, побачили, як ми гадали, залізничну станцію.
Гражданє! Слєдуйтє за мной
Довгий час ми спостерігали й не помітили на двірці прояву життя – так ніби він був пусткою. Ось почувся свисток доїжджаючого товарового потягу; з двірця вийшов залізничний урядовець; потяг не зупинився, проїздячи станцію, а лише зменшив швидкість; коли потяг проминув семафор, то урядовець зайшов до середини, й станція виглядала пусткою. Обабіч густою лавою стояв великий ліс, тож далі ми нічого не помічали, й це нас підмануло.
Ми гадали, що пройшли в напрямку на південь далеко, й мабуть уже вийшли з заградзони; тут уже ми можемо наважитися їхати потягом. На цьому маленькому двірці працює мабуть лише один або два урядовці, а тому тут нам не загрожує велика небезпека – ми підемо до двірця за хвилини дві до відходу потяга, аби лише встигнути купити квитка й сядемо в потяг, коли він уже рушатиме; якби виявилась якась небезпека, то тікатимем і схопимо рушниці, які повісимо в гущавині гіллястих молодих ялинок.
Заки робилися приготування, помітили ми, що пасажирський потяг наближається до станції. Взяли ми свої наплечники, запхали ножі в мох під соснами і двійками пішли берегом рову до станції. Йшли ми скоро, щоб не спізнитися на потяг; не доходячи до двірця, наткнулися на два метри високий паркан, який тягнувся півколом від рову колії і якого за деревами нам раніш не було видно. Ми були в чоботах, а тому сміливо ступили в воду й так дісталися на противний бік паркану.
Тоді побачили ми зовсім не те, що ми собі уявляли. На невеликій розлогій вибалці, кроків двісті від нас, був великий дерев'яний одноповерховий залізничний двірець; біля нього з одного боку кілька невеликих будинків, а з другого боку пакгауз та інші будівлі. Кілька десятків людей йшло до потягу; а біля ґанку двірця побачили ми міліціонера.
Поспішались ми до віконця каси, але наше наближення до двірця з глухого боку мабуть було помічено й викликало підозру; біля нас скоро з'явився міліціонер і з словами «Гражданє! Слєдуйтє за мной» завів нас бічним ґанком до приміщення залізничного ГПУ.
Добре відживлений чоловік років 35, що сидів там за столом, задоволено всміхнувся, побачивши нас. Запитав про наші документи, прізвище та місце народження та з якого табору втекли. Ми відповідали, що документів не маємо, що нас, як середняків, відпущено з посьолку Куклова додому, але ми в Вологді відстали від потягу, в якому їхали з родинами. Гепеушник злібно всміхнувся, кажучи, що ми гарну байку розповідаємо, скріпив свої слова московською матерщиною й наказав міліціонерові обшукати нас і замкнути.
Дощана нова невелика будка, що до неї нас замкнули, містилася недалеко від пакгауза; вона була без вікон і ще не закінчена – дах не весь був укритий гонтою.
В будці вже був замкнений один чоловік – виявився він українцем з Херсонщини, що тікав з табору. Хвилин за двадцять до буди привели й двох інших наших товаришів, і ми заходились самі себе сварити, що після довгого вдалого тікання так по-дурному вскочили в цю халепу – певно диспетчерське помешкання нерозважно порахували за залізничний двірець. Вирішили, що з наступом ночі тікатимем, бо наша будка мабуть не охороняється. Вибратися з будки найлегше буде, підірвавши дощану стелю, щоб потім скочити на землю через недокінчений дах.
Було по дванадцятій годині ночі; прислухаючись добре, ми не почули жодного руху біля буди й почали діяти. Нас чотири стали по два, стиснувшись спинами, а п'ятий новий наш товариш, що був найвищого між нами росту й дуже міцної будови, ставши ногами на наші рамена, спиною став тиснути стелю; за хвилину цвяхи голосно зарипіли, й з метр стелі звільнився від дощок.
Але в цей момент ми почули, що відмикається замок на дверях будки.
П'ятий товариш скочив з наших рамен і став близько дверей. Як тільки двері почали відчинятись, він прожогом кинувся в них, ударом п'ястука повалив на землю міліціонера й побіг; вмить ми вискочили за ним, але за кілька кроків від буди натрапили на цівки гвинтівок. Загрози стрілять з додатком матерщини зупинили нас, бо в світлу ніч на близькій віддалі можна було стріляти цільно.
Нас п'ятьох завели до помешкання двірця й там чотирьом наказали лягти на підлогу в кімнаті з попередженням, що стрілятимуть у кожного, хто буде підводитись або рухатись. Два міліціонери в дверях кімнати вартували нас. П'ятого, херсонця, що повалив на землю міліціонера, залишили в канцелярії, а години за дві його, тортурованого, ледве живого, приволокли до нас у кімнату.
Втеча вночі
Ранком нас чотирьох (п'ятий, тортурований, не міг рухатися) відвели до районової міліції в центрі містечка й замкнули в старе, ще з царських часів, арештантське приміщення.
То була невелика кімната з одним заґратованим вікном, що виходило на вулицю містечка. В довжину камери були нари з вершкових соснових дощок, на яких сиділо кільканадцять в'язнів; один з них був юнак-уркач 19-20 років, утікач з табору, що говорив російською блатною мовою; решта в'язнів були українці, теж втікачі з таборів.
Почалося знайомство: найбільше розпитував уркач – звідки втекли? де і як нас «злапали» і. т. п.
– Не журіться, хлопці; цієї ночі втечемо – сказав він, вислухавши наші пояснення. І дійсно, коли почало смеркати, уркач випросив у одного в'язня полотняні кальсони, порвав їх на швах і сплів з них мотузку: вона видалась йому закороткою, й я дав йому ще полотняного рушника, і ним він побільшив мотузку, зробив з неї петлю, що посередині захоплювала грати. В петлю він заклав торцем одну дошку з нар і зарядив усім готуватися до втечі.
Ми всі вдяглися, приладнали на раменах наплечники, й міцніші з нас взялися за дошку . Уркач став на нари близько вікна, подав команду: раз, два, три – й ми дружно налягли на дошку. Почувся тріск, посипались порохи, й вікно з ґратами й підвіконням упало на підлогу; в ту ж мить уркач крикнув: «дайош за мной!» і перший вискочив у дірку; за ним, як щури, по два разом, вискакували в'язні. Уже половина в'язнів була за вікном, коли ми з побратимом теж скочили на землю, й при тому я почув, що відмикають замок у камері. Опинившись на вулиці, ми відрухово кинулися бігти в той же бік, що й попередні втікачі; коли ми відбігли вже кроків 400, ззаду нас почулися стріли з гвинтівок; свист куль – тьюу-тьюу – мов батогом підстьобував нас, і ми бігли з божевільною швидкістю.
Пробігли ми ще пару сот кроків і завернули на греблю, довгу з пів кілометра, що була насипана через болото; за греблею, обабіч дороги, чорнів густий ліс. Міліційна погоня, добігши до греблі й бачучи, що стріляння на ходу є нецільним і безвислідним, вклякла на коліна й у світляній ночі цілючись стріляла по втікачах; під часті стріли й свист куль, не чуючи землі під ногами, щодуху неслись ми греблею.
Минув я одного забитого; другий у корчах качався по дорозі; догнав я ще одного, що тримався лівою рукою за праву, з рукава якої текла кров; він біг підтюпцем і благав – братци, всьо бросайтє мєня; то був уркач. Надбігши до раненого, я хутко взяв його під пахву й сказавши – давай, браток, швидше – побіг разом з ним; біль і уплив крови перешкоджали йому скоро бігти, й нас один по одному минали втікачі. Так, нешвидко, пробігли ми декілька десятків кроків, аж у горлі уркача почувся клекіт-стогін, він заламався на ногах, став на коліна, й голова його похилилася на правий бік. Я зрозумів, що нещасний є смертельно поцілений, звільнив свою руку з-під його пахви, й уркач упав пластом на дорогу.
За хвильку я вибіг з греблі й звернув у ліс.
– Грицю, стій! – гукав мені мій побратим, що обігнав мене й скорше вскочив у ліс, а тепер чекав мене за сосною.
Незабаром стрілянина стихла, але це нас мало тішило, бо ми знали, що нам треба якнайскоріше й якнайдальше тікати; на ранок напевно буде погоня з собакою шукачем – невідомо тільки чи по наших, чи по інших втікачів слідах він піде. А пити нестерпуче хотілося – ми смоктали листя берези, але на ньому не було роси.