Дата публікації допису: Aug 09, 2012 8:36:44 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №275
Барвінський Василь Олександрович народився 20 лютого 1888 року в Тернополі, українець, греко-католик, композитор. Заарештований в 1948 році і повернувся в Україну в 1958 році.
Про Василя Барвінського, як композитора, музикознавці писали, напишуть і відведуть йому належне місце в історії української музики. Я ж розкажу про В. Барвінського як людину, котра поєднувала усі чесноти і в своєму страдницькому житті проявила їх у всіх своїх вчинках.
Належав до українського старовинного роду, котрий вніс великий вклад у розвиток української культури і науки. В 1915-1939 рр. В. Барвінський був диригентом Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. Василь Олександрович – один із засновників Спілки українських професіональних музик (1934 р.), спеціального журналу «Українська музика» у 1937 р. З 1939 р. по 1948 р. (з перервами) В. Барвінський директор Львівської державної консерваторії та голова Львівського відділення Спілки радянських композиторів України.
У 1935 р. я, як скрипачка, поступила у Вищий музичний інститут ім. Лисенка у Львові, директором якого був В. Барвінський. Тепер, з перспективи прожитих літ, бачу, як педагоги і студенти, врешті зовсім сторонні люди надуживали його невичерпною добротою, а навіть грабували дорогий його час, відволікаючи своїми справами від головного – композиторської творчості. Але сам Барвінський не міг байдуже дивитися на чужу біду і всіляко намагався допомогти кожному. Так допоміг він і мені багато в чому.
Моя мама, вдова, не могла забезпечити мене порядною квартирою, і там, де я жила, могла лише переночувати, а грати і вчитися мусіла в стінах інституту. Взимку, з огляду на економію, приміщення опалювали лише після обіду. Вчитися, а особливо грати, було важкувато, бо холодно. Проте вправляння в холодному класі тривали недовго, бо зайшов Барвінський і, нічого не питаючи, почав з прохання: «Панночко, дуже прошу перейти грати в мою кімнату. Я маю полагодити невідкладні справи, а коли прийдуть мої учениці, прошу їм сказати прийти на лекції», – вказав день і вечірні години. Так повторювалося і в наступні дні.
По своїй наївності я спершу не здогадалася, що Барвінський робить це навмисне, бо не може спокійно працювати у теплі, коли недалеко від нього мерзне якась незнайома студентка. Не знаю, як справу зі мною розв'язала дирекція, але якось прийшов сторож Андрій і заявив мені, що можу грати в своєму класі з 9 год. ранку, бо буде вже тепло.
За якийсь час підійшов до мене композитор і піаніст Нестор Нижанківський і запропонував іти жити до його самітньої сусідки. Тут я вже здогадалася, що то Барвінський зайнявся мною.
На другий рік В. Барвінський читав у нас гармонію, і ми стали уже ніби знайомі. Щоб допомогти мені хоч трохи матеріально, він знову «просив» доїжджати два рази на тиждень до Рави-Руської, бо там в музичній школі потрібний педагог по класу скрипки.
А тим часом у Європі розігрувались події, які віщували скору війну, і цей передвоєнний рік був дуже важкий для українців. Польські шовіністи посилили до нечуваних меж гніт і терор супроти нас. Прийшло безкарне, типово шляхетське свавілля. В українських селах влаштовувалися т. зв. пацифікації. Налітали на села. Руйнували в першу чергу наші приміщення «Просвіти», крамниці, а далі й селянські хати. Били усіх без розбору – старих і малих. Нищили усе в хатах і щезали.
Внаслідок тих безчинств усі лікарні були переповнені. Лежали люди з поламаними руками, ногами і ребрами. Було досить і похоронів. У Львові в той час почали діяти «ендеки» (націонал-демократична партія). Ця шовіністично настроєна польська молодь збиралася в головному корпусі політехнічного інституту і лавою йшла руйнувати українські установи, яких у Львові було багато. Українське студентство і робітнича молодь скоро організували самооборону, якою керував голова студентського спортивного товариства, загартований Березою Картузькою та польською тюрмою, Омелян Грабець.
Для оборони Вищого музичного інституту не дали людей, бо вирішили, що для поляків є важливіші об'єкти для погромів, а людей, придатних для оборони, було не так вже й багато. Директор Барвінський, радник Дрималик, Охрімович та наш сторож Андрій, котрий пройшов усю Першу світову війну, провели нараду, на якій вирішили, що повинні боронитися будь-яким способом. Винахідливий Андрій знайшов надійний засіб захисту: вкрутив до водопроводу грубий шланг, пристроїв залізний щит, а від знайомого пожежника дістав металеву каску. Мені відвели «пост» біля вікна – спостерігати, куди йде юрба погромників. Коли вони минули закрут до вул. Шашкевича, стало ясно, що біда нас минула, про що я з радісними вигуками сповістила.
У ті тривожні дні професор Барвінський інституту не залишав. Приходили іноді д-р Людкевич, Н. Нижанківський, здається, Є. Козак та інші.
Того року в червні я закінчила Вищий музичний інститут і зі сльозами на очах попрощалася з дорогими мені педагогами. Думала, що назавжди, а тим часом зла доля звела нас в мордовських таборах, відомих тепер у світі через культивований там витончений садизм. Порівняти ж характер таборів я мала змогу, бо перед тим була в тайзі за Уралом, в Туринську, де відбувала покарання разом з карними злочинцями.
У 1950 р. створили режимні табори для політичних в'язнів, і усіх нас вивезли у Воркуту. Через деякий час фізично слабших перекинули у мордовські табори.
Найважчим щодо режиму був табір № 6, в якому була дружина В. Барвінського Наталя. Сюди привезли і мене. З чоловічих таким же важким був табір № 7, до якого запроторили проф. Барвінського. Скоро ми довідалися, що до нього вжили спеціальних заходів, щоб знищити його морально, а може й фізично. Заборонили йому підходити до піаніно і писати ноти. В інших таборах конвої, різні начальники виконували свої обов'язки, але було між ними немало й порядних людей, які намагалися полегшити наше важке буття. В мордовські табори, здається, спеціально підбирали садистів, котрі самі видумували важкі режимні «правила», щоб в'язні більше мучилися.
Коли нас привели в зону табору № 6, несподівано прибігла одна знайома росіянка (яку привезли сюди з Воркути попереднім етапом), вихопила мені з рук усі мої речі, крикнула «молчите» і пропала. Як виявилося, табірні чинуші придумали от що: у людей забирали абсолютно усе – одяг, покривала, подушки. Взимку, коли треба було мати щось тепле, ув'язнені мусіли писати заяву і після роботи ставати у довжелезну чергу до начальника. Ті заяви він часто й не підписував, бо мав важливіші справи. Впертих було мало, бо не вистачало сил після роботи стояти, мерзнути на дворі. Швидше б допасти до нар і загрітися за цілий день. А ті, що терпеливо вистояли, пізніше доволі наплакалися, бо коли у заяві були вказані, наприклад, 3-4 речі (сорочки, кожушок, светер, штани і т. п.), начальник підписував тільки щось одне і то найменш потрібне. Мені в цьому відношенні дуже пощастило.
Бригада, в яку я попала, мала важку роботу. Взимку ходили на річку, різали пилами лід і вантажили на машини. Після роботи ми з Наталією Барвінською ішли на сцену і працювали над постановками драматичних класичних українських п'єс. З Воркути я привезла «Наталку Полтавку», «Ой, не ходи, Грицю», «Безталанну», «Сватання на Гончарівці».
Про важку долю Василя Барвінського ми знали і дуже переживали. Але світ не без добрих людей. Одного разу на зльоті художньої самодіяльності мордовських таборів до мене підійшов незнайомий чоловік, вручив маленький згорток паперу і розказав, що, незважаючи на строгу заборону грати і компонувати, доброзичливці допомагають Барвінському, який потай від начальства і стукачів все ж таки щось пише. Твір, який передавав незнайомий, – «Думка» для віолончелі з фортепіано. Підписаний «В. Васильченко» для конспірації. Але почерк я впізнала. Цю «Думку» мені вдалося вивезти на волю і передати у Львів.
Після смерті Сталіна режим став легшим. Уже дозволено професорові грати і компонувати, але зате накинули йому непосильну роботу, про яку мені писав. Я вийшла на волю роком раніше. Цей рік був для стареньких Барвінських дуже важким. Люди йшли і йшли на волю, а їх не випускали, і це ще більше посилювало тугу за домом, за Львовом.
Уже перед визволенням їм приготували важкий удар, який вони пережили чудом. Отже, викликали їх і сказали, що до Львова їх не пускають, а повезуть у дім престарілих кудись у Сибір. Наказали заповнити відповідні документи, але Наталя заявила, що добровільно вони не поїдуть, бо все це незаконно і т. п. Врешті-решт начальники капітулювали і відпустили їх на волю.
Як тільки Барвінські приїхали до Львова, їхній будинок став одним з осередків музичної культури. До професора потягнулася українська молодь. Прийшов Вадим Стеценко, син нашого славного композитора Кирила Стеценка. Він зорганізував музикантів, які стали грати секстет В. Барвінського. Партію фортепіано виконувала дружина композитора.
Коли я приїхала з мордовських таборів, відразу поїхала до Львова, аби дати адресу професора його приятелям, щоб вони писали і морально підтримували стареньких. Зразу пішла до свого колишнього вчителя д-ра С. Людкевича. Від нього я довідалася, як вимагали, щоб він несправедливо свідчив на суді проти Барвінського, на що він, очевидно, не погодився, як знищували твори Барвінського. Розказував все докладно і гіркі сльози текли по лиці такої, здавалося б, твердої людини.
В. Барвінський був людиною виняткової доброти. Після повернення з таборів він простив тим, які брехливо свідчили проти нього на суді і знищили його творчий доробок. Коли оббивали пороги і просили пробачення ті, хто писав пасквілі на його сім'ю, він і їм простив і радів, що люди зрозуміли свою провину.
Буваючи у Барвінських, я часто спостерігала, як професор іде до своєї кімнати нагору, а повертається звідти сумний і похмурий. «Не можу, – говорив він, – відтворити те, що колись створив». Оптиміст за вдачею, Барвінський щиро радів з досягнень молодих композиторів. Захоплено відзивався про М. Скорика, тоді ще студента консерваторії, якого спершу не оцінили, а осудили за надто сміливе новаторство. Він сказав: «Буде Україна мати великого композитора, слава якого пролунає на весь світ».
Дорогі мої приятелі-старенькі переоцінили свої сили. Кинулися надто активно у вир життя. Наталія пішла у пивницю робити порядки і того ж дня її паралізувало. Професор з напруженої композиторської та педагогічної праці дістав мікроінсульт і зовсім перестав чути на одне вухо. Це була величезна травма, а проте обоє не піддавалися біді. Наталія, лежачи на одному боці, багато читала і була в курсі усіх подій у світі. Професор продовжував свою діяльність. У Барвінських було багато друзів, які оточили їх пошаною і любов'ю.
Відомий лікар, братанок професора, Степан Барвінський усе зажурено говорив мені, що не інсульту треба боятися, що біда чекає зі сторони печінки. Так воно й сталося.
За тиждень до своєї смерті професор, ходив зі мною у Спілку композиторів. Почував себе добре. Навідріз відмовився їхати додому – хотів йти пішки. Ще захотів піти в парк на Високому Замку і там захоплювався природою. Це було підсвідоме прощання з Високим Замком.
Того дня я поїхала в Моршин, де лікувалася, а на другу ніч у професора почався розпад печінки. Прибіг Степан, лікар, і тихо прошептав: «Цьоцю, це ще три дні життя». Болю професор не відчував, лише слабнув щораз більше. Дивувався, чому так багато людей його відвідує. Його немічна дружина зуміла все приховати від нього і керувала відвідинами так, щоб він зміг ще побачити тих людей, які були йому любі.
Повідомили телеграфно й мене, але уже після смерті. Дружина Барвінського пояснювала, що боялася мене швидше повідомити, бо знала мій поганий нервовий стан і побоювалася, що не витримаю, заплачу, а він же ж не повинен знати, що помирає.
Так, третього дня вночі помер наш композитор, і дощик рясний став падати, плакати над померлим безвинним мучеником. Не діждався нещасний так бажаної реабілітації. А. Кос-Анатольський, який мав юридичну освіту, зібрав матеріали, що повністю доказували безпідставність арешту Барвінського і суду над ним. Старався наполегливо, але чинуші відкладали і відкладали перегляд справи, бо знали про важкий стан обох стареньких і, мабуть, чекали на смерть. І дочекалися. Реабілітація прийшла вже після смерті композитора. Коли дружину В. Барвінського повідомили про реабілітацію, вона з жалю дістала ще один інсульт, і це приспішило її смерть.