Embedded Files
Дата публікації допису: Jan 21, 2015 5:0:12 PM
Місто мого дитинства
Я народилася в м Перемишляни біля Львова. Це невелике містечко. Тоді тут проживало чотири тисячі мешканців. Крім автохтонних українців, жили тут поляки, євреї, кілька німецьких родин та одна чеська і одна боснійська.
Зліва на право: Любомир Сеник, Уляна Єдлінська,
Галина Горбач і Володимира Сеник
Містечко розташоване над берегами Гнилої Липи при головному шляху Львів – Рогатин – Бережани – Галич – Івано-Франківськ. Археологічні досліди вказують на те, що вже три тисячі років до н.е. околиці Перемишлян були залюднені. Перша письмова згадка про Перемишляни датується 1437 роком. Тоді це було село, але вже в 1671 році Перемишляни згадуються як місто, що мало дві церкви. Кругом міста йшли земляні вали. В ХVI і ХVII ст., внаслідок частих нападів татар, місто перетворилося в руїни. Але воно скоро відбудовується. В 1860 році Перемишляни стають повітовим містом, через яке вже на початку XX ст. проведено залізницю зі Львова до Потутор.
В середині XX ст. в Перемишлянах була 70% євреїв, 27% поляків, і лише 3% становили українці, частина яких була спольщена, бо до цього довела польська адміністрація, яка давала працю лише "своїм" людям. Змінилася ситуація завдяки просвітницькій діяльності місцевого пароха отця Ємельяна Ковча: зростає свідомість української громади, заходами пароха відновлено церкву св. Миколая, Народний Дім зі сценічною залею, утворено товариство "Просвіта", Марійську дружину. Священик був невтомним сподвижником, сповнений силою великої самопосвяти для громади. Цей людинолюбець й поплатився своїм життям за тих, кому самовіддано допомагав. Під час німецької окупації гестапо арештувало о. Ковча за те. що він вихрещував євреїв. Його відправили в Майданек, де й помер у 1944 р., не витримавши знущань.
У місті євреї торгували в крамницях різним крамом, черпали певні доходи з ресторану. Давала їм доходи також адвокатська і лікарська практика. В бічних вуличках жили бідніші верстви євреїв – ремісники.
Не пам'ятаю, щоб виникали будь-які міжнаціональні чвари; усі мирно співіснували, заробляючи собі, як хто міг, на щоденний хліб, а в святкові дні кожна громада йшла в свої храми – в церкву, костьол і синагогу.
Про пацифікацію нічого не пам'ятаю, про неї я узнала вже в дорослому віці. Більшовицькі агенти підпалювали фільварки, але адміністрація звинувачувала українців-селян. (Це, звичайно, не значить, що між агентами не могли бути й завербовані українці). Однак головний удар якраз був спрямований проти українців і українства – проти "Просвіти" з її численною мережею українських бібліотек і хат-читалень, проти кооперативних установ, української інтелігенції і т.д. Вже ці пізніші розповіді старших від мене людей загострювали в мені почуття несправедливості і навіть образи до тих співмешканців міста, які були опановані шовіністичним антиукраїнським і антисемітським духом.
Пригадую, десь приблизно в 1938 р. на обкладинках чи то учнівських зошитів, чи навіть підручників появилися образливі зображення, що ілюстрували в брутальний спосіб визискування євреями християнського люду. В мені, як і моїх товаришів-однолітків, виникло відчуття незручності і навіть якоїсь вини за ті образливі малюнки; адже всі ми бавились на вулиці разом. Та й дорослі – люди різних національностей – також жили і працювали разом. Ситуація таким чином змінювалася, і діти чи не перші реагували на ці зміни. Цим хочу сказати, що атмосфера нагнітання, що котилася "зверху" і дійшла також до дітей, вилилась у збиткування з єврейських дітей – обзивали їх образливо. І хай ці дитячі конфлікти не були, Богу дякувати, з важкими наслідками, але вони, може, й були пересторогою значно гірших, навіть трагічних майбутніх подій. Певна річ, єврейські діти не залишалися в боргу – і все це було наївне, справді дитяче.
Нарешті вдарив 1939 рік. 17 вересня.
Кінець дитинства. Рання юність
У місто з шаленим брязкотом і скреготом заліза увірвався танк з червоноармійцями. Старші від мене хлопці приготували вітальну арку з синьо-жовтими прапорами, і ніхто не зумів їх спам'ятати від цих проявів єднання з "єдинокровними братами" та й ще «визволителями». І лише один-єдиний єврей Льова, переодягнувшись у комбінезон (і де він тільки його взяв?), прийшов назустріч з червоним прапором, виразивши тим велику "класову" свідомість, тим більше, коли скинув синьо-жовтий прапор, він так і сказав: "Це наші прийшли!"
Припускаю, що чимало людей нічого не розуміли, і це підтверджує думку про те, що навіть та просвітницька робота серед українського населення, яку вели свідомі вчителі, священики, різні товариства, була недостатня і не охопила без винятку все українське населення. Щоправда, рівень національної свідомості в Галичині, звичайно, був високий, якщо ми маємо можливість сьогодні порівняти його зі Східною Україною.
Інцидент з вітанням був вичерпаний. Ми мало що зрозуміли в цій ситуації, а по-скільки була пізня година, розійшлися домів.
За якийсь час почалося навчання в школі, досі перерване польсько-німецькою війною і «визволенням» з-під "іга капіталізму". Що ми вскочили або нас ввели в "рай", на початках ще до кінця мало хто з міщан усвідомлював, поки не появилися зримі ознаки цього "раю".
Вчителі були ті ж самі. Як не дивно, заняття велися польською мовою, (ймовірно, в сільських школах було по-іншому). Та незабаром усе змінилося. В місті була гімназія ім. Королеви Ядвіги, дівоча та хлоп'яча школи. В цих школах навчалися українці, поляки та євреї. Тепер євреї отримали будинок гімназії – отже, це єврейська школа. Українцям власті віддали дівочу, а полякам – хлоп’ячу школу.
Певна річ, роздільне навчання за статтями ліквідовано, що ми, учні, сприйняли як надзвичайну подію. Вчителів призначено для всіх трьох шкіл.
Приїхало багато людей із східних областей України, а також з Росії – різних національностей, навіть калмики – новина для всіх нас, не тільки для дітвори.
У місті дислокувався військовий гарнізон, що складався з солдат російських та різних національностей.
Адміністрація була сформована з приїжджих кадрів і, ясна річ, передусім комуністів, нерідко півграмотних. Міліцію укомплектовано з кримінального елементу і євреїв.
Зразу в місті виявилася велика нестача продуктів. Дивувало нас те, що приїжджі буквально все викуповували. Грошей залишали багато, але ж ті гроші були зовсім безвартісні. Ще ми довідались, що життя в них "прекрасне", але всі ті, що це говорили, були одягнені дуже бідно. У зв'язку з цим появилась ціла серія анекдотів.
Нам, дітям, заборонили відвідувати церкву, вивчати релігію. Все це нам говорили вчителі, і самі вони вже не ходили до церкви. Учні перестали їх шанувати, бо до нас ніяк не доходило, що все це вони роблять під примусом і від страху втратити працю.
Настав 1940 рік. Березень. Він врізався в мою пам'ять першими вивозами в Сибір. Пам'ятаю, хтось прибіг до нас додому і сказав з розпачем: "Вивозять людей в Сибір!" Ми, діти, побігли дивитися. Як то страшно було! Собачий холод, сніг трусить з олов'яних небес, а на возах сидять наші люди з малими дітьми, зажурені і заплакані. Біля кожної підводи конвой з міліціонера і червоноармійця, озброєних гвинтівками. Висіло над містом голосіння жінок, плач дітей, а чоловіки, зціпивши зуби, мовчали. То страшна була мовчанка. Може, трохи пізніше я, нарешті, зрозуміла, що й ця мовчанка потім вибухла в збройний опір заклятому ворогові. Нам не дозволили підійти ближче до возів і попрощатись. Деякі жінки прибігали і передавали клуночки. Тепер я знаю, що їм дозволяли брати лише 20 кг, а все останнє залишали. В їх житла ще з теплими вогнищами поселялись сім'ї військових, енкаведистів та всякого іншого чиновництва з наїзників.
В кожній хаті міщани сушили сухарі, бо не знали, хто наступний. Різдвяні свята були сумні, атмосфера непевності глушила будь-яку радість, вертепники не ходили і колядники теж замовкли. З плачем люди сідали за свят-вечірній стіл і не знали, що з ними буде завтра.
Подібний настрій був і на Великдень, гаївок не водили, не ходили на цвинтар. Все робилось нишком, таємно.
У 1941 р. почалися арешти. Хапали людей на вулиці, забирали з дому, з роботи. Арештовували робітників і селян, інтелігенцію і студентську молодь, священиків і ремісників. Арештували Володимира Синицю, який був директором клубу (недавно – Народний Дім). Це він склав вірша, присвятивши його червоноармійцеві:
А ще вчора, мамо,
Тата нам забрали.
А сьогодні, мамо,
Я з солдатом спала.
Цей наївний віршик декламувала сестрінка Синиці Оксана Староселець. А саме в той же день арештували її батька – адвоката Старосельця Михайла в Будзанові на Тернопільщині. Ми всі думали, що він комуніст, бо не ходив до церкви. А тут – на тобі! – арештували його. Разом з ним взяли також Богдана Гевка, Богдана Прибилу, трьох братів Трофим'яків і ще багатьох інших – всього 22 особи! Серед них також двох священиків.
Пам'ятаю, як серед ночі прийшов хтось до батька і сказав: "Бери дітей, жінку і покидай місто!" Не знаю хто то був, бо я була спросоння. Серед ночі мої батьки, дві сестри і брат подалися з хати. В темноті не зауважили, що брата немає, і коли прийшли під ранок у село Чуперносів, де нас прийняла одна селянська сім'я, то мама дуже голосила за братом. Вдома залишилася наша бабуня. І гадали, що стару жінку чіпати не будуть. Батько хотів діждатись ночі і піти шукати сина.
Не пам'ятаю, скільки днів пройшло, але одного надвечір'я я сиділа над річкою і милувалась, як гарно сідало сонце, зі смутком я дивилася в сторону Перемишлян. Раптом побачила перед собою брата Михайла, який біг і дуже плакав, щось таке говорив, що мене дуже вразило: «Там страшно, там люди, руки, ноги і очі…». І знову плакав, йому було тоді 18 років, і мені стало дивно, що він плаче, як дитина, бо я ніколи не бачила, щоб він коли-небудь плакав. Накінець за словами та сльозами ми узнали, що там, у Перемишлянах, є вже німці, москалі втекли, що москалі замордували всіх в'язнів у жахливий спосіб, що трупи помордованих ще теплі.
Нас усіх охопив страх. Все село збіглося, і ми пішли до Перемишлян. Всі побігли до того будинку, де вночі на подвір'ї гуділи трактори, і ніхто не знав, чому. Тепер усі прозріли: трактори гуділи, щоб заглушити стогони і зойки катованих. А в'язнів катували жорстоко, по-садистськи: виколювали очі, здирали шкіру, розрізали животи. Я нічого далі не пам'ятаю бо, побачивши те жахіття, так страшно була вражена, що захворіла і боялася виходити з хати. Знаю, що хоронили їх разом у братній високій могилі і на ній поставили березовий хрест.
Треба згадати, що вже 24 червня місто опинилося без червоної влади. Мешканці, особливо жінки, кинулись до тюрми, розбили двері, але в камерах були лише брудна солома, плями крові і серед цього – маленька фотографія в’язня Гевка Богдана. Це був молодий чоловіка, недавно одружений. Його молода дружина Стефа Бойчук чекала первістка. Не заставши нікого в камерах тюрми, люди кинулися до будинку, де містилося НКВД. А там, навпроти, на подвір’ї, вже стояли хлопці і ридали, як діти, дивлячись на жахливу картину. Розрита яма парувала, а з неї виглядали голови без очей, без вух, окремі розчленовані трупи… Плач і стогін лунають у місті. Коли увійшли німці, то наказали похоронити негайно. Всі міщани йшли жалібною колоною, щоб поховати з останньою пошаною нещасні жертви. На цвинтарі висипали високу могилу і поставили березовий хрест.
Стежка до цієї могили не заростає ніколи. Там завжди лежать свіжі квіти, і кожен знав, що з цій могилі спочивають патріоти, які прийняли мученицьку смерть. Німецькі окупаційні війська допомагали хоронити жертви енкаведистського терору, все фотографували. Можливо, десь зберігаються ці фотографії – документи страхітливих часів.
Мені здається, що саме ці трагічні події для нашого народу вплинули на те, що люди, дізнавшись під час відступу німців, що радянські війська є вже у Львові, прагнули в 1944 р. виїхати в невідому чужину. Страх гнав людей із рідної домівки, та, бувало, вони й не втекли далеко – від'їхали лише кілька сотень кілометрів, знову повернулися додому, де на них уже були складені списки на депортації.
Пам'ятаю, як під час бомбардування міста більшовиками ми втекли в бомбосховище; тут жінки тримали ікони, молилися, благаючи: "Господи, нехай краще на нас упаде бомба, ніж мають прийти більшовики!" Це був 1944 рік. А більшовики, після німецької окупації, таки вже прийшли, "звільнивши" місто. Для мене це було несподіванкою: я, наївна, вважала, що "вони" не посміють прийти після злочинів, які вчинили в 1941 році.
Німецька окупація
І так, червоний окупант, проливши багато невинної крові, відійшов. Німецькі війська населення зустрічало з квітами і сльозами радості на очах. Нарешті скінчився страхітливий терор. Люди надіялися на краще. Спочатку німці дуже коректно ставилися до населення, були чемні, культурні. Але – недовго, бо приїхало гестапо, почалися облави на євреїв, насильне вивезення молодих людей до Німеччини. З Перемишлян багато людей не поїхало, бо під час облав німці всіх виловлених поміщали в Народний дім. У Арбайтсамті працював Володимир Заплатинський, який був членом ОУН (псевдо «Люшня»), давав довідки про звільнення від вивозу у Німеччину. Довідки передавалися від однієї особи до іншої і в цей спосіб майже всіх звільняли. Їхали добровольці, бо німці обіцяли багато добра, а в місті панував голод, дошкульна нестача продуктів, село теж переживало нестатки, бо фронт прийшов майже у жнива, і зерно не зібрали з поля. Багато тих, що поїхали, не повернулися, поїхали далі на Захід чи за океан і зажили заможно.
Під час німецької окупації школи запрацювали, відкрилася торговельна школа, де вчилися сільські і міські діти. Школи з українською мовою викладання.
У місті з’явилося багато інтелігенції, яка приїхала з Кракова чи Варшави.
Дуже прикро було дивитись, як німці полонених червоноармійців поселяли серед поля за огорожу під відкритим небом. Там було багато українців, вони дуже голодували, і наші мами ходили з нами і кидали за огорожу хліб і картоплю, селяни несли молоко.
Невдовзі німці їх звільнили, і вони в голоді йшли домів. Люди ділилися з ними чим могли. Мій брат в цей час працював у крамниці, де продавали хліб за карточками. Коли ж ці хлопці побачили хліб, то почали його просити: «Брате, дай хліба», і брат, нічого не бачачи, тільки голодні очі, роздав увесь хліб. І хліба на карточки не стало! Люди дуже обурилися, але потім притихли. За хліб треба було віддати виручку, якої ми не мали. Знайомі колеги порадили братові звернутися в Баудінст, що він і зробив. Але умови там були жахливі: важка фізична праця і напівголодне харчування, тому він звідти тікає.
Саме тоді організується дивізія «Галичина», куди він і вступає, щоб уникнути арешту. Прийнятих у дивізію перекидають на вишкіл у Цаберн, що в Ельзасі (разом з Лотарингією після Першої світової війни відійшли ці провінції до Німеччини). Нарешті дивізію перекидають під Броди. Під час «бродівського котла» мій брат чудом залишився живий, лише поранений, німці встигли його вивезти в Ельзас, і з того часу він залишився у Франції. Рідне місто мій брат побачив лише через 31 рік, не застав уже ні мами, ні батька, ні бабці…
Ситуація в місті в час німецької окупації була така: хлопці 1922-1923 років народження вступили в дивізію "Галичина". Очевидно, це була єдина можливість дістати вишкіл і зброю. Крім того, німці запевняли, що дивізія "Галичина" буде охороняти свої села і міста від більшовиків. Формувалося збройне підпілля. Невдовзі хлопці пішли в ліс, і лише дехто залишився дома.
Під час німецької окупації для євреїв створили гетто, була організована Єврейська Рада (Юденрад) і єврейська поліція (Юденполіцай), які самі порядкували в гетто. Я бачила, як мій сусід-єврей бив нагайкою стару жінку, і коли мама моя почала його ганьбити, то він сказав: «Нехай стара жидівка йде в гетто!» Що може зробити страх з людини! Я бачила, як колону євреїв вели в ліс, де їх, очевидно, розстріляли. Вели їх гестапівці. Це були фольксдойчери із Шлеська. Вони поводилися дуже жорстоко з євреями і вороже ставились до українського населення. Мене дивувало, чому євреї так покірно йдуть на смерть? Чому не тікають, не кидаються на конвой? Напевно, хтось врятувався б? Йшли спокійно, опустивши голови, молоді, старі і діти. Їх багато розстріляли в Перемишлянах.
Одного разу під час облави загинув єдиний син равина, а равин переховувався в Перемишлянах, і його, все-таки, врятовано, хоча син загинув. Багато євреїв переховувались в монастирі і в людей, але дуже багато загинуло під час облав, які німці проводили особливо після якоїсь поразки на фронті.
Друга червона окупація
І знову Червона Армія нас «визволяє»! Населення перелякане, тікають люди на села, не ночують дома, але поступово, хто не має куди тікати, повертається домів. Інші – їдуть далі і не повертаються на Батьківщину. І так місто втратило інтелігенцію, священика і багато молоді.
З перших днів московської окупації почалася мобілізація, брали 1925, 1926 річники. Старших не було. На села відправляли з району облави і ввечері привозили багато хлопців, яких відправляли на фронт. Село ставило опір, тому був створений із злочинного елементу "істребітєльний батальйон", їх називали "стрибки". Вони разом з військом вирушали в села на облави проти опору. В лісах уже діяли відділи УПА, в селах – боївки. Часто зав'язувались нерівні бої. Кожен раз після облави привозили трупи повстанців, яких залишали на ринку для впізнання. Своїх солдат окупанти хоронили з великими почестями, окремо, за містом, створивши таким чином кладовище для окупантів, що загинули від рук "бандитської УПА". Інших термінів москаль не придумав, тільки лайку і властиву його мову. Досі цей цвинтар там же.
Ранком, ідучи до школи, я бачила юнаків, які загинули в бою з ворогом. Усі покоління – мої сучасники – бачили подібні сцени в усій Галичині, Волині і Закарпатті, на всіх наших землях, де діяли повстанці. Цілий день лежали трупи на видному місці, а сексоти ходили біля них і стежили за кожним, хто тут, затамувавши подих, затримувався. Одного разу я не могла стриматись, коли побачила, як один мій однокласник гепав ногою в голови мертвих воїнів УПА, я почала ганьбити його. Він здивувався і сказав, що це "бандити". Однокласник не був місцевий, звідкись приїхав манкурт, хоча й розмовляв по-українськи. Називався він Коваль Альоша, може, й відприск якогось емгебешника. З цього часу, мабуть, сексоти почали пильно стежити за мною, винюхувати кожний мій крок.
Я поклялася, що запам'ятаю, де поховають воїнів УПА. Вночі, коли вдома всі спали, я вилазила крізь вікно і тайком ішла на ринок. Хлопців забирали на підводи і везли в липову алею – улюблене місце закоханих. Там була вирита неглибока яма, туди всіх поскидали і засипали вапном та невеликою верствою землі без насипаної могили. Довгі роки тут від ранньої весни до пізньої осені стиха шелестіли липи про трагедію і героїзм нашого молодого цвіту, що передчасно зійшов у могилу задля нашої свободи. Тепер там є городи, але саме цю скромну смужку землі ніхто не орав упродовж усього часу, відколи емгебешники закопали там героїв УПА. Ніхто туди не ходив, лише буйні трави вкривали це місце. Кілька років тому міські власті Перемишлян, громадські організації міста влаштували урочисте перепоховання на міському цвинтарі. Правда торжествує, але куплена вона високою ціною – молодими життями.
Мене прийняли до «Юнацтва» (сітки ОУН). Нас було небагато. Ми прагнули допомагати підпіллю всім, чим тільки могли, виконували накази. Ще в 1943 році крайова провідниця «Калина» запропонувала мені, щоб я організувала юнацьку сітку ОУН. Я радо погодилась. В скорому часі я створила групу з 5 дівчат. Ми вивчали історію України, одержували підпільну літературу і розповсюджували її. Крім того, старалися мати багато симпатиків. Ми прагнули допомагати підпіллю всім, чим тільки могли, виконували накази.
Коли фронт наближався, було дуже страшно, чути було гуркіт гармат та іншої зброї, часто доводилось людям ховатися в бомбосховище, але я ніколи не ходила туди, бо не хотіла загинути в підземеллі. Бомбосховище спорудили мешканці нашої вулиці Шкільної під садами. А я завжди тікала звідти і молилася, дивлячись в небо на літаки. Ніхто в нас не загинув, лише вчителька-пенсіонерка на сходах свого будинку. Вона теж не ходила в бомбосховище.
Пам'ятаю, двічі мені пощастило бути в сотні Ханенка. Мені було вже 16. Отож – я «доросла». Дуже здивував порядок і дисципліна в сотні. Дивилась я на юнаків, трохи старших від мене, і подумала, яка велика любов до Батьківщини, до волі покликала їх взяти в руки зброю і виступити на захист рідної землі, В усіх були матері, рідні домівки. Це були молоді студенти, робітники, селяни. Скільки їх потім загинуло! А скільки, натерпівшись у тюрмах, на виснажливих етапах в Колиму, Караганду і т.д., на лісоповалах, у шахтах, на жахливих і принизливих рабських роботах, потім, вийшовши з "малої зони", у "великій зоні" – на окупованій рідній землі – не мали права... на життя. І все ж вони виживали – мимо наказів і прагнень ворога.
Селяни дуже прихильно ставились до повстанців, бо серед них були ті ж таки їхні сини й дочки, чоловіки і батьки. За допомогу їм селяни зазнали жахливих депортацій, виселень у північні райони імперії. Їхали матері і жінки повстанців, їхні бабусі та сестри – часто на вірну загибель, бо наші люди не витримували антилюдських умов.
В цій кризовій ситуації нація вистояла. Наших людей депортували в Кемеровську область, на шахти Зиряновка, Прокопівськ та ін. Там нещасних поселяли в бараки без жодних вигод. Моя бабуся, яку щойно тільки привезли на Північ, одягнула чисту сорочку, новий одяг, який тримала на свою смерть, і нічого не їла й не пила, лише молилася. Бог прийняв її душу 17 січня 1948 р. Вона перенесла страшну дорогу і жила в Сталінську лише 10 днів. Де її могила, я не знаю. За що ці нещасні жінки терпіли?
Моя бабуся по батькові рано овдовіла, сама виховувала двоє дітей. На ті часи то було дуже важко. Зазнала холоду й голоду. Чи була вона ворогом большевицької системи? Вона ж нічого не розуміла, що діється "в світі", і була свідком змін окупантів австро-угорських, польських, німецьких, російських. Була вона глибоко віруючою християнкою, ходила до костела, бо вважала себе полькою. А її син (мій батько) – українець, одружився з українкою, але в нас, у сім'ї, не могло бути будь-яких непорозумінь на ґрунті міжнаціональних стосунків. Вивезені, батько й дві сестри, напівголодні, працювали на шахті, добували для імперії комуністичного раю вугілля.
Тюрма. Етапи
А мене чекала інша доля. В ніч, коли вивозили мою сім'ю на Сибір, мене повели в тюрму. Прокинувшись в ту ніч десь коло 4 год. ранку, я побачила повну хату озброєних солдат і таке ж стовпище озброєних товклося навколо хати. Спросоння я нічого не розуміла, звідки вони взялися, чого їм треба, хто їх впустив у хату. Наказали всім одягтися тепло, а мене конвой вивів з хати, так що я навіть не встигла попрощатись з рідними. Побачила лише, що бабця чекала від мене якихось слів, а я нічого не могла мовити, і ворог підганяв.
Це сталося 21 жовтня 1947 року. Пам'ятаю, падав сніг, під ногами мокро, і розкисла дорога, слизькі тротуари. В'їдали собаки – в район, видно, наїхало солдатні, емгебешників. Мене кинули в камеру, де було вже багато людей, жінки, старі й молоді. Я мовчки сіла в куток і нічого не говорила, В камері ніхто нічого не знав, що робиться в місті. На другий день я сказала моїм соузникам, що в місті вивозять, але кого – на знаю. Всі почали дуже плакати, бо знали, що їхні сім'ї також можуть вивезти. Не пам'ятаю, скільки осіб було в камері. Ми спали покотом одне біля одного на цементі, ні стільця, ні лежанки тут не було, в куті камери лише смерділа "параша".
Через пару днів мене викликали на допит. Начальник МГБ полковник Чернов заявив мені, що моя сім'я – батько, сестра і бабуся –знаходяться в ешелоні на станції Бібрка. Матері і ще однієї сестри в момент вивозу не було дома, і полковник запевнив, що їх знайдуть і також відправлять у Сибір. Але, якщо, підкреслив начальник, погоджусь на співпрацю з ними, допомагатиму їм знищувати "бандитів", він негайно піднімає телефонну слухавку – і мене звільняють і сім'ю повертають домів. Я ще тоді не говорила, тільки заперечливо похитала головою, і полковник наказав одвести мене назад у камеру. Тут слід нагадати, що я вже вчилася на першому курсі львівського університету на біологічному факультеті.
За кілька днів мене знову викликали на допит, і я знову мовчала, тоді слідчий (не пам'ятаю його прізвища) схопив сердито шомпол і замахнувся на мене вдарити, а я, схопивши шомпол за другий кінець, почала сильно верещати. Звичайно, слідчий був сильніший від мене, хотів одібрати шомпол, вириваючи його, повалився на землю, а я продовжувала верещати на весь голос. На падіння слідчого і мій вереск увірвався в кабінет ще один емгебешник і, сміючись, питає: "Ти што, с дєтьмі воюєш?" Той, перший, розсердився не на жарти, матюкаючись, з ненавистю випалив: "Какоє дітьо – гадьониш!" Мене одвели в камеру. Більше на слідство не виводили, бо наближалось їхнє свято – 7 листопада. Нас на відкритих вантажівках одвезли до Львова на Лонцького,
На цій же машині везли священика з Унева і багато чоловіків та жінок. Тут же сиділи емгебешники з автоматами. Біля тюрми в Перемишлянах зібралося багато людей, серед них я побачила свою товаришку і сусідку – вона плакала, і навіть це слізне співчуття було тоді ризиковне для неї.
Початок листопада, легкий морозець, а на машині дуже холодно від вітру. Я була зодягнена легко, бо про ніщо не думала, якась збайдужіла.
Мама повернулася зі Львова 23 жовтня, по дорозі зустріла мою сестру, яка тікала з Перемишлян і все розповіла мамі. Вони обоє повернулися, криючись садами, до Перемишлян і там заховались у сусідів з другої вулиці. Мама не хотіла нікуди їхати, бо не знала, що буде зі мною. Коли мене повезли до Львова, а батька з сестрою і бабцею вантажним ешелоном в Сибір, мама з сестрою поїхали у Львів. Так почалося їх скитальське життя. Часи були важкі. Львів голодував, а вони, бідні, в голоді і холоді , без даху над головою, з настійливими питаннями: що з ними буде і за що ці кари? По довгих скитаннях мама влаштувалась домогосподаркою, а сестра де лише не працювала – і санітаркою в туберкульозній лікарні, і робітницею на панчішній фабриці. Потім маму й сестру таки посадили в тюрму. Повернулися вони на волю тільки в 1955 р., а батько з молодшою сестрою був на висилці в Кемеровській області.
Важко все це згадувати, Я нікому не могла розказувати страхіть тюрем, таборів, етапів. Завжди стискається серце і сльози напливають при згадці про ті часи, про молоденьких дівчат, які потрапили під колеса страхітливої імперської колісниці. А їм, молоденьким, тільки любити і жити б в любові, і їм тільки світ відкривався, а повернувся до них диявольським злом. Вони ще не знали світу, ще не відірвалися від батьків – і тут найсуворіша, найжорстокіша дійсність. Дивилась я й на старших жінок, які весь свій вік прожили в праці, а нині вони гляділи на свої працьовиті руки і не знали, що робити, бо звикли до праці. Ніколи вони не стогнали, не проклинали, тільки молились з вервечкою, виготовленою з хліба.
Коли нас привезли до Львова. на Лонцького, то повели в лазню, а там була величезна дизкамера. Я не знала, що це таке, і подумала, що нас будуть... варити, як в'язнів у Бібрці під час відступу москалів у 1941 р. Своїми здогадами я поділилася з подругою по камері Іванкою Яремчук. І коли нас примушували роздягнутися і здати речі, то я сказала, що ми не роздягнемося, нехай нас варять одягненими. Лазню і дизкамеру обслуговували мужчини. Не знаю, чи це емгебешники, чи вільні найманці. Ми вперто стояли на своєму, не роздягаючись. Тоді вони почали брутально лаятись всеросійським багатоповерховим матюком. Нарешті вони пояснили, що потрібно позбавитись вошей, для чого служить дезкамера. Нас, роздягнених, повели в лазню, а одяг забрали в дезкамеру. Після лазні ми його одержали, прожареного, звичайно, пожмаканого. Чекала нас ще одна неприємність – санобробіток, що теж виконували мужчини. Було багато дівчат і жінок різного віку. Соромно стояти оголеними. Почали плакати і кричати, але це нічого не допомагало! Тоді я зголосилась, що вмію голити машинкою, і сама це зроблю. Наші "лазники" погодилися, а я ніколи машинки до гоління не тримала в руках. Я таки добряче щипала дівчат, але ніхто не жалівсь, бо я їм сказала, що не вмію голити. Після всіх цих процедур нас розвели по камерах. Я потрапила в 76 камеру старого корпусу. Дівчата мене зустріли дуже гарно, навіть не поклали біля "параші", бо я була маленька і дуже щупленька. Мене пожаліли. Тут я розповіла їм, хто і звідки я, а вони зразу навчили мене, як вести себе на слідстві. Я мала багато часу для цих "студій", бо аж три тижні мене не викликали на допит. Аж ось одної ночі я почула брязкіт ключів, черговий питає, хто на "К". Поки всі дівчата говорили свої прізвища на букву "К", я лежала тихенько. Черговий вже почав лаятись своєю поганою мовою, бо всі вже відповіли. Тоді я назвала своє прізвище і пішла під конвоєм на допит.
Слідчий (прізвища не пам'ятаю) довго мене допитував, а я й говорити не хотіла. Я дуже журилася своєю родиною. Думала про них і уявляла, що мама і сестра голодні, навіть не мають де переночувати. А бабця? Батько й сестра десь в цьому проклятому Сибірі. Я не хотіла жити, а слідчий грозив, що засудить мене на 25 років. «Коли ж зізнаєшся, – говорив він, – термін буде вкорочений, та й не відвезуть тебе далеко».
Я, звичайно, цим байкам не повірила. У відповідь я сказала, нехай він веде своє слідство так, щоб мені дали розстріл, бо я не хочу жити. Нехай пише так, як йому заманеться, як стукач доніс, бо я не знаю, за віщо мене заарештували й посадили в тюрму. Слідчий став мене переконувати, що я – молода, переді мною, мовляв, життя, і я колись повернуся додому. Я ще раз сказала йому, що все дарма і хочу смертної кари. Перший допит на цьому й закінчився.
Наступні допити були подібні. Слідчий садив мене в куті кабінету на табуретку, і так я сиділа мовчки кілька годин, а він щось писав, час від часу розмовляв по телефону з дружиною чи ще там з кимось.
Одного разу він привів мою подругу Ліду Бодак у ролі свідка (Див.:Національно-визвольна боротьба у світлі ворожих архівів // Ратуша, 9 грудня 1993 р. (Державний архів Львівської області. Колишній партархів ОК КПУ. Фонд П 3, опис 1, справа 228, аркуш 17–20. Опрацював Орест Дзюбан. Друкується без змін). – Примітка Л. Сеника. Зберігається в особистому архіві Л.Сеника.) Вона розплакалась, і я заспокоїла її й кажу: «Я не відмовляюся від того, що радила тобі приходити до мене вчити історію України». Ліда, плачучи, підтвердила. Ось так виглядала очна ставка, і такий був мій "злочин".
Накінець слідство (якщо це можна назвати слідством) завершилось, і мене перевели в іншу камеру. Тут знову інші люди, з якими я швидко зжилась. Протокол зізнання я підписала, і мене більше ночами не викликали. Однак ночі були жахливими. Цілісіньку ніч дзенькали ключі, гримотіли чоботищами, скрипіло та деренчало залізо дверей. Найгірше долітав до нас стогін і плач тортурованих в'язнів. Ми молилися за тих, кого повели на допити – на тортури, щоб вони мужньо трималися на слідстві і щоб їх не катували. Тепер уже дозволяли передачі. Дівчата з камери діставали їжу, але я ні, бо нікому було принести. Я дуже тужила за рідними, від туги й їсти не хотілося, хоча дівчата ділилися зі мною всім, що мали. Удень ми змушені були сидіти, не дозволялося прилягти. Сиділи на долівці, а вночі лягали покотом, як оселедці в бочці, тісно притулившись одна до одної. Повертались усі за командою, було тісно і твердо. Я ще й досі можу спати на лаві і не відчувати ніякого дискомфорту.
Минали дні. Вже й січень 1948 р. Відбули ми й перше Різдво в тюремній камері. Тихенько колядували й згадували своїх рідних. Мушу сказати, що й з-поміж чергових емгебешників іноді траплялися нормальні люди. Усі ми придумали прозвиська: Яструб, Ворон, Вовк, Кат. А був один веселий хлопець, що дозволяв нам співати, сміятися і розмовляти, навіть вишивати. Річ у тім, що не дозволялося мати голки і нитки. Хтось умудрився зробити голку з рибної кістки, а для ниток пороли все, що могло пригодитися як нитка до вишивання. Ліпили таки вервечки з хліба. Отож цей черговий дозволяв усе це робити. Ми його прозвали Котигорошком. Але це один-єдиний виняток, який підкреслив правило –антилюдяність і жорстокість усіх без винятку тюремних служб.
12 січня 1948 року мене викликали з речами. Цілий день сиділа в камері з кримінальними злочинцями. Мені було дуже страшно. Я знала, що кримінальники накидаються на наших дівчат, усе відбирають – речі, харчі, брутально лаються. Проте на етап до Золочена. політичні їхали окремо, без кримінальників. Видно, тюремна адміністрацій перед етапом спеціально кинула нас між злочинців – для приниження. Вночі машинами нас завезли на залізничний двірець, а далі столипінкою до Золочева. Тут нас розмістили по камерах, де ми й чекали вироку.
Тюремні будні нудотно одноманітні: підйом, обід, вечеря, перевірка, сон. А харчування таке: ранком баланда, в якій плавала неочищена картопля, капуста, і – кип'яток. Хліба на 1 в'язня – 400 г. Це денна норма. Тоді людям важко жилося, то й політв'язні не нарікали. На обід – «щі», це щось таке, як кисла капуста у воді, притому капуста гнила; на "друге" – розмазня-каша. Увечері теж баланда і кип'яток. Я не звертала на все це уваги, бо й далі вперто не хотіла жити. Не плакала ніколи, але дуже сумувала.
Накінець, 13 березня 1948 року прийшов вирок від ОСО. Мене викликали о 3-ій год. ранку і зачитали вирок: 10 років таборів і направлення в Карабас. Звеліли підписатись. Де цей проклятий Карабас, не мала найменшого поняття, та й ніхто не знав цього.
Знову перевели в іншу камеру – для засуджених. Отже, знову інші друзі, але вже були знайомі зі Львова. Ми вишкрябували на мисках свої дані і передавали в інші камери і знали, де хто є і хто засуджений.
В Золочеві ми перебували до 1 квітня. В цей день знову етапом нас перевезли до Львова, але не на Лонцького, а не пересилку "Полтевна". До поїзда перевезли машинами. Людей відганяли від поїзда, але нас завжди супроводжував гурт співчуваючих людей, які, очевидно, надіялися побачити серед нас і своїх рідних.
У той час я пригадувала, як я, ще вільна, проводжала в Перемишлянах машини з в'язнями, як довго і з сумом дивилась їм услід. Тепер і мене спіткала така доля, і хтось теж дивиться мені услід, і, може, в нього теж, як і тоді в мене, виникає зажура, і серце болить, але нічого не можеш вдіяти – безсилий що-небудь змінити. Державна колісниця безпощадно підминає під себе мільйони невинних людей.
Що ж, либонь, мені нині краще бути ув'язненою, ніж загроженою на постійну небезпеку з боку спецслужб, які тоді чинили свою підлу, криваву справу. Не покидало мене трагічне бажання смерти – я не думала про надзвичайно довгий, бо аж 10 років, строк, а тільки носилася з своїм, як мені здавалося, найкращим виходом із моєї ситуації, і ніхто тоді не вмів мені сказати, що я, мабуть, таки помиляюся. На залізничному двірці я кинула записку, написану на клаптику паперу, і поставила адресу у Львові, там, де моя мама іноді заїжджала. Якась добра душа знайшла цю записку, занесла їх мамі, і я швидко на пересилці дістала першу передачу – кусень чорного хліба і цибулю. Як я втішилась, бо це було від мами, яка тут, у Львові! На пересилці я перебувала два місяці і впродовж цього часу щотижня я одержувала від мами передачу. Звідки вона діставала продукти, для мене залишалося загадкою. Потім я дізналася, що мамі допомагали добрі люди.
Так ось одного дня я мами не побачила, яка завжди, передаючи, з'являлася далеко на насипі. Її вислідили й арештували. Та я про це нічого не знала.
Мамі вдалось втекти. Вона, жебраючи від села до села, нарешті добралася до села Лагодів на Перемишлянщині, де проживала її родина. Мама довго скиталася по чужих людях, поки її не арештували та вдруге і засудили.
З червня 1948 року емгебешники організували великий етап. Нас викликали з камер "с вєщамі". Ми знали, що це буде етап. А куди? Ніхто не знав. Дань був гарячий, нас, голодних і спраглих, тримали цілий день на сонці в дворі пересильної тюрми, В'язні-жінки стояли окремою колоною по п'ять осіб в ряді; а недалеко зібрали чоловіків. Лише час від часу робили шмон у кожного в'язня особисто. Коли стемніло, нас загнали на вантажівки і повезли на залізничний двірець. Їхали ми нічним Львовом, стояла над містом прекрасна погода, а серце щеміло, коли ми бачили юнаків і дівчат, які, обнявшись, вільно ходили тихими нічники вулицями. Львів, дороге кожному українському серцю місто, ми залишали під дулами автоматів.
На двірці нас повантажили в "телячий поїзд". Було темно, і ми не бачили, скільки ж нас у тих вагонах і хто з нами. Не пам'ятаю, з ким перемучувала цей етап, крім однієї дівчини, яку звали Пазею, родом з Бібреччини. Вагон обладнали нарами – причому з грубо обтесаних дощок. Вони, ці імпровізовані леговиська, дуже швидко заповнювались тюремним людом. Коли вагон заповнено (50 осіб), емгебешники, перерахувавши в'язнів, закривали його.
Крім нас, політичних, у вагон загнали також кримінальних злочинців різного віку – зовсім молоденьких дівчат, трохи старших і зовсім старих жінок. Вони лаялися нецензурно, брутально. Зразу ж кинулися на наші клунки, як саранча (якраз дівчата одержали на пересильній передачі від рідних). Блатні все в нас забрали, обчистили до крихти. Вони тероризували нас впродовж усього етапу.
Коли поїзд рушив, ми заплакали, бо, природно, прощалися з рідним містом і невідомо, на який час – може, й назавжди? Заспівали пісню "Ми їдемо в світ, далекий світ". Ніхто з політичних не міг спати. Ми дивилися в шпаринки між дошками стін і догадувались, куди нас везуть. Коли ж побачили крізь вузькі щілини Дніпро, Київ, то від дощок ніяка сила не змогла б нас одірвати. Доїхали до Москви і далі й далі на схід, на схід. Годували нас на день – оселедець і хліб. Так ми доїхали до Свердловська. Тут поїзд зупинився.
Нас вивели з загонів – блідих, голодних, замучених спрагою. Повели в Свердловську тюрму. Несподівано натрапили на велику розкіш – нас завели покупатись, щоправда, ця розкіш нічим не була подібна на купання. Але можна уявити, яке це було для нас благо. Розвели нас по камерах, де вже були політичні в'язні. Ми були дуже голодні і попросили їсти, але нам сказали, що, мовляв, ми свої пайки вже одержали. Тюремна адміністрація, щоб зам'яти явну крадіжку конвоя, який, видно, забрав собі наш пайок, врешті решт, видала нам миску баланди (висівки з кропивою), яка дуже сподобалась, а в додатку ще й горня кип'ятку.
В камері я познайомилась з литовською підпільницею Зосе Грумбінайте. Це була розвідниця підпілля. Вона призналась мені, що її брат також у підпіллі, що буває в Україні, де йому дуже подобались наші дівчата. Два тижні у свердловській пересильній тюрмі ми "відпочивали". Режим тут був легший, порівняно з тюрмами в Україні: дозволялось розмовляти в камері, співати. В камерах перебували жінки з Росії, Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Українки дуже радо розмовляли з прибалтійськими в'язнями, вчили їх мови. В режим менш суворих правил входили також прогулки, які відбувалися на внутрішньому подвір'ї тюрми і тривали 20 хв.
Через два тижні відносного відпочинку нас знову повезли етапом. Ніколи не говорили емгебешники напрямку маршруту. Тільки по зовнішніх рисах будівель чи відповідних пейзажів можна було здогадатися, та й то приблизно, про місцезнаходження маршруту чи прибуття в якийсь невідомий нам географічний пункт.
Цим разом ми побачили якийсь дивний пейзаж: безкраїй степ, ніби якийсь посріблений, місцями невисокі горбочки, кам'яниста дорога і жилі будинки з плоскими рівними дахами і маленькими вікнами. Чогось подібного багато з нас зроду не бачили. Дорога, тобто етап, тривав надзвичайно довго, може, це так мені здалося, але я справді втратила відлік часу від одноманітності днів і ночей.
Нарешті поїзд зупинився перед якимсь витягненим у безконечність будинком – знову ж таки з плоским дахом і маленькими віконцятами, до того ж ще й заґратованими. На подвір'ї вештались люди. Це й була Петропавлівська пересильна тюрма. Словом, їду від тюрми до тюрми, а поїзд – теж тюрма. Кругом тюрма!
Тут, справді, було трохи вільніше: вдень двері були відкриті, і можна було собі вийти надвір, походити чи посидіти на подвір'ї. Барак, в якому я «мешкала», був величезний і "заселений" багатьма в'язнями. На жаль, серед них я не знайшла жодної землячки.
Клімат тут різко континентальний: вдень гаряче, спека, вночі – холодно. Отож, якщо читач здогадується, це Азія – Північний Казахстан. Охоронцями тут були, крім росіян, і казахи. Вони виконували свої обов'язки сумлінно – нам від того не легше, але, щоправда, відчувалось щось нове у стосунках в'язня і влади. Навіть з охорони пропонували свої послуги, наприклад, у купівлі чого-небудь "за зоною". Саме звідси я відіслала листа мамі, правда, не знаючи місця її перебування, тому й адресувала маминій приятельці у Львів.
Табори
Недовго я перебувала на. пересилці. Незабаром приїхала вантажівка з конвоєм, і нас двоє із львівського етапу (решта десь розкидані по інших пересилках) поїхали степом по трудній дорозі на пересилку Карабас. Що воно таке, я не знала: місто, село, селище? Нічого я не бачила, коли проїжджали, тільки час від часу виникали перед очима шеренги бараків, обтягнутих колючими дротами. Ми під'їжджали ввечері, то здалеку було видно багато чотирикутників, які світилися. Це – закриті зони і зони з їх сторожовими вежами і колючим дротом – символом імперії, оперезаної загородами від зовнішнього світу, справді ворожого до цього витвору всеросійського генія – імперії зла.
Машина зупинилась перед брамою, яка в моїй уяві асоціюється з брамою до Дантового пекла. Але, мабуть, блідне його поетична візія пекла перед тим, справжнім, в який кидала нерадісна доля багатьох поколінь українців. Вартові щось переговорювались. Дали команду зійти з машини на землю. Ми були сірі від пилюки, замучені, ледве на ногах стояли, бо дорога тривала цілісінький день у спеку, що сягала десь до 40º за Цельсієм. Нас перерахували, перевірили з формулярами – своєрідний тюремний пашпорт: прізвище, ім'я й по-батькові, рік народження і стаття, за якою засуджений в'язень, нарешті термін (строк) покарання.
Завели нас у зону – всіх в один барак, де вже спали жінки на двоярусних нарах. Нам не дали ні помитися, ні поїсти, і ми попадали спати. Ранком перевірка і сніданок: якась каша невизначеного ґатунку, хліб і кип'яток. Я вже звикла до цієї тюремної їжі, так що навіть не могла розпізнати, що каша, а що – залізяка! Байдуже, що інші стали "доходягами" – вельми критичний фізичний стан; ледве ногами тягнеш, а тіло покрилось якимись жовтими плямами. До нього прислужився вкрай виснажливий режим фізичної праці і погане харчування. За словом "харчування", звичайно, дуже важко скласти перелік необхідних для нормального життя людини складників вітамінів та інших речовин, тому має воно для табірних умов дуже символічний, а не реальний зміст.
У бараку було дуже багато жінок. Я була з п. Ромою, з якою їхала ще зі Львова. Ми тримались разом, п. Рома була мені як мама. У Львові вона залишила доньку, трохи молодшу від мене. На перевірці ще одне знайомство – Марія Матковська, учасниця процесу 59. Саме від неї я узнала про такий процес. Заарештована ще в 1941 р. Марія Матковська до того часу перебувала з таборах. Ми були дуже здивовані, що вона так довго перетримала це каторжне життя. І ми задумувались: невже і нам доведеться так довго промучитись за дротами? М. Матковській було 27, але вже не мала зубів і сама надзвичайно худа, кості стирчали з-під блюзки. Проте вона завжди була, усміхнена до людей.
На другий день з лікарняної зони прийшла жінка-в'язень – господарська сестра лікарні і забрала кількох "доходяг", в т. ч. й мене нібито для латання білизни, а насправді для підгодування, аби хоч трохи могли стати на ноги. Тут нам давали навіть молоко і все те, що їли лікарі. Я швидко поправилась і за місяць уже поїхала етапом в інвалідний табір "14 дистанція". Ще будучи в лікарняній зоні, я зустріла дуже виснажених чоловіків, яких привезли етапом із Джезгангана (мідні рудники). Ці нещасні в'язні підходили до смітників і вибирали там картопляне лушпиння, взагалі все, що було їстивне, хоч і не мало, певна річ, вигляду продукту. Мені було дуже боляче дивитись на ці принизливі сцени, але пан-голод не гребує нічим. Мене мучило відчуття несправедливості: нас, "доходяг", тут годують, а ось там нещасні риються в смітнику. Я звернулася до нашої господині, щоб якось їм допомогла, а вона відповіла, що нічого не може зробити, бо коли б хто узнав про таку допомогу, тоді вона взагалі нікому більше не допоможе. Тоді ми загортали хліб і картоплю в ганчірку і перекидали в чоловічу зону в той момент, коли відвертався сторожовий пес з автоматом.
Етапом я їхала одна пасажирським поїздом, за конвоя був один солдат. Казахи дивилися на мене й конвоя і не розуміли, що то за такий злочинець їде під конвоєм. Один молодий казах спробував заговорити до мене російською мовою з акцентом, але конвой – росіянин грубо його відштовхнув і не дозволив розмовляти зі мною, бо я "заключонная". Казах почав сварити солдата-уруса, кажучи, що він і всі такі, як він, засмічують казахську землю, що вони принесли з собою лайку, крадіжки, пияцтво і розпусту. Казах, видно, студент, очевидно, він був націоналіст. Казахи прихильно ставились до нас, в'язнів. Перебування в таборах Казахстану для мене нічим непримітне. Я бачила, що праця в'язнів перетворює степ у сад. Тут будували також поверхові будинки. Але це була дармова праця, в кінцевому наслідку на злочинну імперію зла.
У 1949 році усіх політичних в'язнів зібрали в спеціальний табір з посиленим режимом. Знову пересилка в Карабас. Тут я знову зустрілась з подругами по етапу і камерах у Львові та Золочеві. Але далі нас розділюють: одні – на кам'яний кар'єр, інші – на цегельні заводи №№ 12 і 14, ще інші, найздоровіші, – в Кенгір і Джазганган. Мені випав кам'яний кар'єр в Чурбайнурі і цегельний завод № 14. І тут і там працювали також мужчини, але в першій зміні, а ми – в другій і третій. Ми їх не бачили, але встановили листування. Знаходили земляків і родичів.
Праця була дуже важка і виснажлива, і це особливо відчувалось при зовсім поганому харчуванні. На кам'яному кар'єрі я не виробляла норми – фізично не могла. Зі мною була ще одна дівчина з Тернопільщини – Нуся Романюк, а також литовка Бєруте і білоруска (прізвище забула). Отож ми організували свою ланку. Навантажували у вагонетку каменюки і заганяли її в тупик, щоб наша бригада не терпіла через нас і не сиділа на "штрафному", тобто на обмеженому пайку.
На кам'яному кар'єрі одного разу стався жахливий випадок. Коли ми загнали свою вагонетку в тупик, за нами під'їхала друга вагонетка від німкені Соні. Це була дуже роботяща жінка. Ми знали, що в неї в Караганді є донечка; їхня вагонетка розсипала каміння, і Соня його підбирала, але воно не вміщалося у вагонетку. І охоронець-пес вистрілив у неї з вежі. Соня повалилась на землю, обливаючись кров'ю. Ми зчинили страшний крик, кинули працювати, підняли Соню, покликали нашу медсестру, але їй допомога вже не була потрібна.
Цього трагічного дня наша зміна вже не працювала. Наглядачі на нас кричали, верещали з матюками і погрозами карцера. За правилами табору сторожовий пес отримав відпустку і премію. Система гноблення й переслідування була розрахована таким чином, що її ревнителі – всілякий адміністративний зброд, "служилі", – вислуговуючись, в т. й убиваючи в’язнів, відповідно нагороджувались.
На кар'єрі ми працювали і взимку, і влітку. Влітку була така важка спека, вода привозна, ніколи її не було достатньо, щоб помитись і випрати. Одного разу був такий випадок: на бригаду дали тільки одну миску води. Вся бригада помилась після праці і залишила воду для чергової, щоб помила підлогу, але одна нещасна дівчина захотіла дуже пити. Вона встала вночі і напилась цієї брудної води, бо її пекла спрага після солоного оселедця на вечерю – від нього ми відмовились, добре знаючи, чим усе це може закінчитись.
На кам'яному кар'єрі було багато знайомих з тюрми й етапу. Пані Українська, яку я пізнала ще в 76 камері, залишається в моїй пам'яті назавжди; після повернення у Львів вона допомагала мені. Завжди мала вона що розповісти, бо багато пережила в неволі. Тут же я познайомилася з сестрою Степана Бандери п. Володимирою Давидович. Тендітна жінка, вона зразу загоювала наші симпатії, ходила разом з нами на каторжний кам'яний кар'єр. Ще одно знайомство – дружина Володимира Сосюри – Марина, яка прибула сюди етапом і мала якесь дивне товариство: на загальні роботи не ходили, були далекі до наших ідей і, зрештою, товариства, тому ми й тримались окремо.
Розповім ще про один випадок, коли мене перекинули на каменоломні та цегляний завод. На цегляному заводі я "дійшла до ручки". Велика тачка, залізна і важка, якою я мала возити цеглу, була мені не під руку – я просто не могла її підняти. Вив'язувалась я таким чином, що носила в руках по дві цеглини – працювала. Начальник питає: «Чому не виробляєш норми?». Відповідаю, що працюю. Наглядач підтверджує: "Да, да, совєстно работаєт". Що ж робити? Переводять мене на транспортер, що подає глину на мішалку. Коли дзвінок знизу, я натискую ґудзик – і транспортер або подає глину, або зупиняється. Стою собі – і заснула. Так гарно зробилось, пес Нерон лохматим хвостом б'є мене по литці, чую мамин голос: – Влодзю? Влодзючко! – і відкриваю очі: переді мною кругом стоять розчервонілі обличчя – злі і люті, бо я, мовляв, зірвала "ритм праці", а за те вони дістануть менший пайок. Я спокійно тим нашим дівчатам-рабам кажу, що все сама зладнаю. Натягую рукавиці і преспокійно руками стала відкидали глину. "Гражданін-начальник", дивина, не написав на мене рапорт, що я зірвала працю на заводі. Отаке то.
Іншим разом на каменоломні, де я не те, що не могла порушити вагонетку, а й каменюку підняти, викликала незадоволення бригади, бо я, мовляв, заваджаю виконувати норму і, отже, одержати "положений" пайок. Ото ж одна дівуля-раба, таки десь з наших сторін, спередсердя й кинула мені на руку камінь, аж хруснув палець – кров залила рукавицю, я підняла репет, мовляв, ранена, вимахую рукою, а собі думаю: а таки буду вільна на Різдво! Якраз зближалися Різдвяні свята…
Але на самоті кажу своїй приятельці Наді Мельничук: "Надю, який жах ті наші дівчата – раби рабами: за кусник хліба буде рватися на рабській роботі, "в країні неволі" , як казала геніальна Леся Українка. Звичайно, були й інші – свідомі, не могли й не хотіли працювати, бо добре знали – ця праця на ворога. Власне, така й була наша ланка з "доходяг".
Настав час, коли нас поміняли, тобто існувало правило не творити на довший час колективів, аби не було "змов" і ще яких-небудь небезпек для режиму. Мене відправили етапом на цегельний завод. Позбулися "доходяг", що за станом здоров’я вже були нездатні до фізичної праці.
Вночі ми приїхали на нове місце. Нова зона мала вигляд непоганий: фінські доми і біля них грядки з квітами, які я побачила вперше за сім років – чим не "рай"? Нас завели в лазню, а потім повели в бараки. "Кімнати" були просторі, вікна заґратовані, тут розміщалися двоярусні нари – два місця нагорі, два внизу. Звичайно, як у всіх таборах, був "підйом" – дівчата вставали до праці на 3-тю зміну. Нас "розсиропили" по бригадах, і я одна потрапила в 6 бригаду випалювати цеглу. Не мала найменшого поняття, що воно таке, але наразі ще могла спати.
Вранці прийшли дівчата, втомлені, брудні, якісь аж посірілі. Швиденько почали митися. Виділялося тут лише літр води на особу. Після миття дехто йшов снідати, наші дівчата, з нічної зміни, пішли в барак. Я пішла в їдальню як повноправний член бригади. Оскільки я ще не йшла в цей день на роботу, тому вирішила оглянути зону. Прикметою цієї "точки" ЛАГу було те, що бараки на день не зачинялися. У лікарні я зустріла свою землячку з Перемишлян Міку Староселець. Як ми раділи зустрічі! Трохи старша за мене, вона пам'ятала мене малою і дуже здивувалася, побачивши мене в "дому роботи, в країні неволі", і що я теж була у вихорі боротьби. Довго ми згадували наше місто, спільних знайомих, пережите досі в тюрмах і таборах...
Бригада, в яку я потрапила, була інтернаціональною: українки, одна білоруска, латишки, естонки, росіянки. Жили мирно, без сварок, бо неволя всіх нас зрівняла, ми мали одного спільного ворога.
Після праці, якщо був час і бажання, дівчата вишивали, співали і тим скрашували своє бідне життя. Писати листи дозволялося лише двічі в рік. Зате отримувати можна багато. З нетерпінням і цікавістю очікували пошти, всі виходили на майдан, а начальник КВЧ вичитував прізвища тих, до кого були листи. Радості не було меж, але ті, хто сьогодні не отримав пошти, були сумні і зажурені.
На 14 лагпункті в'язнів використовували не лише на цегельному заводі. Нас возили десь далеко вантажними автами на будівництво залізничного полотна. Довбали мерзлу землю джаганами і лопатами, а земля, як залізо, не піддавалась нашим слабим ударам кволих рук. Однак працювати мусили, бо існувала норма, невиконання якої грозило не тільки зменшення пайка (особисто для мене це була дурниця), а карцером, де людина доходила до грані смерти. Крім того, треба було рухатися, бо інакше замерзнеш на азіатському морозі.
Крім цієї каторжної праці, водили нас також на розвантаження цементу з пульманів. Праця була непосильна, і ми, група дівчат – Нуся Романюк, литовка Бєруте, Марійка Чепіга, – просили інших дівчат, щоб не працювали так ревно, бо ми не встигаємо і не можемо виробити норми. Ми їм казали, що своєю працею ми підтримуємо імперію.
На 14 л/п в мене було багато подруг. Одні ходили зі мною до праці, а інші, хворі, немічні, працювали в зоні. Запам'ятала я добре з тих часів Зеню Гоянюк з Коломиї. Гарна синьоока дівчина лагідної вдачі, підпільниця і в'язень німецької тюрми, вона мала від нас найсердечнішу прихильність. Однодумниця з нами, де все було як одна родина: переконання, настрої, ненависть до заклятого ворога.
Ще одна з нашого товариства – Надя Мельничук з Крилоса, з-під Галича. Підпільниця, радистка і поетка. Усі ці люди були ідеалістами в найкращому значенні слова, патріоти, повні самопосвяти, відданости нашій національній справі. Вони такими залишилися до кінця. Наді Мельничук уже немає між нами але пам'ять про неї і тих, які відійшли, буде завжди в нас.
Особливо багато вільного часу проводили разом з Іванкою Сімків. Це була весела, життєрадісна дівчина, студентка Львівської політехніки. Пам'ятаю, ми дискутували з Іванкою з приводу прочитаних книжок. Особливо гострі дискусії велися навколо складної проблеми: самогубство – це боягузтво чи героїзм? Щодня не сходила ця проблема з наших дискусій. Іванка схилялася до думки, що це героїзм, я, навпаки, дотримувалась іншої думки, бо вважала, що людині не дано права одбирати собі життя незалежно від обставин і наслідків того, коли людина залишається жити – щоб продовжувати боротьбу, адже життя важче від смерти, яка є лише моментом, а життя – це тяглість дій, почуттів, страждання і мук. Мені було дуже жаль тих, хто сам посягає на своє життя. Як би там не було, проблема наших дискусій донині залишилась відкритою.
Важка, непосильна, каторжна праця і недоїдання, недосипання дали свої наслідки. Коли однієї ночі ми йшли на третю зміну на цегельний завод, і тоді я написала в бараці листа мамі і сховала його в рукавиці, надіючись, що чергова наглядачка не побачить "злочину". Але, видно, хтось "стукнув", бо наглядачка-емгебешниця зразу відібрала в мене лист. Тут же вона склала акт, і мене посадили в БУР (Барак Усілєнного Режіма) з виходом на працю, тобто умови відпочинку – екстремальні і таке ж харчування, але праця без будь-якого полегшення. До того ж БУР не отеплювався і на стінах іскрився сніг і лід. В БУРІ я була з білорускою Гуревич Марією. Ми приходили з роботи брудні, втомлені, а пси-наглядачі не дали помитись, зразу видавали баланду з матюками, як всеімперська "приправа" до остогидлої тюремної їжі. Ми обурились і запротестували і, не прийнявши баланди з умовою, поки не дадуть води помитись. У відповідь – брутальна, багатоповерхова лайка, матюки. Але ми, дві беззахисні, слабосилі, тендітні дівчини, не відступали від свого, були рішучі і далі стали вимагати начальника. Нам хотілось показати, що вони – весь цей тюремно-наглядацький і охоронний зброд – має справу з людьми, а не з тваринами. Звичайно, наглядачі таки принесли кип'яток, який називався "чаєм", і ми ним помились. Лягли спати разом на один матрац, щоб було тепліше, а другим матрацом накрились.
Так пройшов тиждень. Очевидно, після того я не відбула покарання повністю, бо мене перевели в лікарню з високою температурою. З лікарні я вже не вийшла аж до самого звільнення з таборів. Це був 1953 рік. У лікарні діягнозували туберкульоз легенів. У лікарні я познайомилась з лікаркою Марією Ясеницькою, дуже цікавою жінкою. Велика оптимістка, вона підтримувала в нас, молодих, добрий настрій. Недовго я перебувала в цій лікарні, бо всіх хворих і непрацездатних відправили в Спаськ.
Спаськ
Про Спаськ я багато чула за допомогою бездротового телефона. Говорили, що там їдуть помирати, і ніхто живий не повертається. Тому ніхто не хотів туди їхати, але наші бажання не брались до уваги.
Списки готові, «собірайся с вєщамі». Знову етап. Знову прощання з подругами, знову сльози.
Етап був невеликий, щось 100 км, 120 жінок. Це були хворі-хроніки, які табірними методами не піддавались лікуванню і були непридатні для важкої фізичної праці, т.зв. «отработанний матеріал».
Везли нас відкритими вантажівками степом, а степ був гарний, сріблистий, і сонце не дуже пекло. Приїхали ми до місця призначення – Спаськ. Кажуть, колись тут був монастир для «опальних» монахів. Це бараки в чоловічій зоні, а бараки в жіночій зоні були кошарами для верблюдів. З правого боку дороги містилась туберкульозна лікарня і загальна лікарня, а зліва – т.зв. пів стаціонарна, тобто для хворих, які видужали, але ще не працюють. Були і бараки для працюючих в’язнів. Зате праця була тут легша; працювала обслуга, водовози, кравецька майстерня, де працювали жінки-в’язні, шили одяг для вільнонайманого персоналу. Відносини між вільнонайманими та в’язнями встановилися добрі.
Коли ми підійшли до воріт, то, крім конвоїрного начальства, нас зустріли жінки і дівчата. Між ними було багато знайомих із львівської тюрми та пересилки, а також з попередніх таборів.
Тут зустріла нас Люба Якубовська з Дрогобича, людина дивовижної біографії і митарств на нашій український Голготі. Її арештували у Відні, коли вона перебувала там за завданнями ОУН(м) і допомагала переправляти в американську зону українців, яким грозило жорстоке покарання з боку большевицького режиму. Коли Люба Якубовська (в одруженні Витвицька) звільнилася, ми стали близькими друзями і часто зустрічалися сім’ями то в Бориславі, де проживали Витвицькі, то у Львові. У Спаську Люба лікувалась і вже працювала в клінічній лабораторії разом з естонкою Вальве Пілєсаар. Після звільнення Люби я працювала з Вальве, з якою листуюся до сьогодні. Це була естонська підпільниця, студентка Талліннського медінституту. Працюючи в лабораторії, я від неї навчилась багато методів медичного дослідження. Живе вона зараз в Тарту.
Я добровільно пішла працювати, бо почувалась добре, ліки приймала та могла виконувати якусь працю, щоб не нудьгувати. Тут же я познайомилася з Іриною Юник з Тернопільщини, підпільниця-зв’язкова. Вона, сама хвора, працювала медсестрою. В цій лікарні хворі самі себе обслуговували.
Медичний персонал з в'язнів, але начальниця медичної частини була військовий лікар-майор Єрмакова, начебто на вигляд приємна, дуже мила жінка, до нас ставилась відносно добре, особливо до молодих, бо, потішаючи, запевняла нас, що скоро ми вийдемо на волю. Допомагала, як могла.
Часу вільного тут було багато, була бібліотека і непогані книжки, то я багато читала.
В кравецькій майстерні працювала Таня Тершаковець, дружина полковника УПА «Федора», який загинув у Бібрецьких лісах. Це була дуже вродлива жінка, горда, маєстатична. До неї і табірна обслуга ставилась з повагою.
Тут була також Нуся Керницька з Бібреччини, дружина крайового провідника з пропаганди «Крилатого». Очевидно, тоді ми не знали, бо ніхто про підпільні справи не говорив, адже в зоні було чимало сексотів, був оперуповноважений «кум», який не дрімав… Правда, наш «кум» – казах за національністю і був, як здавалося, байдужий до українських національних справ. Принаймні додаткового строку не дав нікому.
Серед хворих у Спаську я зустріла Нусю Тхір із Радехівщини. Вона керувала «поштою», хоча була дуже хворою.
Тут ж я познайомилась із Вірою Чумак, студенткою із Київського університету. Цікава, допитлива дівчина, знала багато творів Максима Рильського і з пам’яті декламувала їх, це були поезії переважно доби українського неокласицизму. Вона вчилася на українській філології, а в ув’язненні вивчила англійську мову. Її вчителькою була Катерина Набокова, рідна сестра відомого російського письменника Володимира Набокова, нобелівського лауреата. Катерину арештували в Будапешті як «шпигунку», а фактично вона була працівницею американського посольства. За те, що не погодилася працювати для радянської розвідки, її арештували. Після смерти Сталіна вона звільнилася і виїхала в Париж. Тут жила в пансіонаті, де й померла. (Після звільнення Катерина Набокова виїхала у Францію. Володимира Сеник її відвідала в Панижі під час першої своєї поїздки у Францію до брата, який на той час проживав в Ельзасі. – Прим. Л. Сеника.)
Зліва Люба Старикова і Віра Чумак
Віра Чумак, звільнившись, поступила в Донецький педінститут на англійську філологію. Вчилась, голодуючи, здобувала науку. Батьки її у 1933 році загинули від голоду в Смілі. Після закінчення інституту Віра Чумак отримала посаду в школі в м. Миргород на Полтавщині, де живе й сьогодні (В час написання цих спогадів. Сьогодні вона проживає в Збаражі Тернопільської).
Дуже добра я запам’ятала волинську красуню Любу Старикову. Бункер, де вона перебувала з вояками УПА, оточили емгебісти, хлопці пострілялися, але не посміли застрелити дівчину, і вона потрапила в лабети окупантів, які обзивали її нецензурними словами, ображали. І коли вели її на слідство, то не інакше, обзивали як «бандєровская б…». Це обурило її докраю, і вона категорично вимагала медичної комісії. Після комісії слідчі та охоронці гляділи на неї, як на святу, з великою пошаною (наскільки вони були здатні на такі почування). Її засудили до смертного вироку. Помилування не писала, за неї це зробив слідчий, і смертний вирок змінили на 25 років каторги. Була весела, дотепна. Після її звільнення ми зустрічалися або у Львові, або в Миргороді у Віри Чумак.
Були тут, у Спаську, дуже цікаві жінки. Про всіх не напишеш. Це окрема розмова (В архіві Володимири Сеник зберігаються фото багатьох її соузників. Ці фото, очевидно, слід публікувати. – Примітка Л.Сеника).
Одного разу в нас у зоні сталася незвичайна подія. У чоловічій зоні містився рентгенкабінет, а нас, туберкульозників, слід було перевірити. Ми, дівчата, всі заметушились, стали причепурюватись, бо йдемо "до хлопців"! Ще до того дівчата листувались з ними, навіть там "мав" хтось когось. Але тепер була можливість особисто зустрітись – неабияка подія! Звичайно, кожна дівчина прагнула зустрітись зі "своїм" хлопцем, і тому кожна хотіла потрапити у список дівчат, призначених для пересвітлення .
Причепурених дівчат конвоїри повели в чоловічу зону. Хлопці нас чекали, з цікавістю розглядали, питали: Хто? Звідки? Може, земляки? До мене підійшов чоловік років 40, я не знала його, але він чомусь хотів поговорити зі мною. Це був Дмитро Ілик, який, на жаль, недовго прожив, помер у цьому ж таки році, В мене зберігаються два листи від нього. Стиль і зміст цих листів засвідчує глибоку ерудицію їх автора, спосіб мислення політичного з умінням говорити «езопівською мовою», за якою скривається сенс табірних політичних стосунків. Передані вони мені т.зв. "летунською поштою" з чоловічої зони – перекидали з камінчиком. У кожній зоні були "поштарі", які й приймали пошту і розносили по вказаних адресатах. Цей вельми приємний винахід справляв радість спілкування. Ми обмінювались думками, а також і віршами, прозою, що їх творили в'язні. Були й реферати, спеціально написані для відзначення наших національних свят. У такий спосіб я познайомилась з поетом Юрієм Масяком, підпільником з Бойківщини. Його батько – парох с. Либохора Сколівського району на Львівщині. Листування з ним виросло в дружбу. Таким самим способам пізнала також Ярослава Дашкевича, Ярослава Витвицького, пізніше одруженого з Любою Якубовською, прозаїка Петра Кислого та ін. Листи Ю. Масяка зберігаю й досі і в хвилини смутку перечитую й переношуся в минуле. А з Витвицькими Ярославом і Любою й моєю сім'єю на довгі роки встановилися дуже теплі і сердечні взаємини. Нехай земля їм буде легкою. Люба Витвицька дожила до Незалежності, дуже багато переговорено, її дотепи і "примружене око" завжди в нас викликали жвавість і щирий сміх.
Звільнення
Світлина зроблена після звільнення, 1956 рік
Перебуваючи ще на 14 л/п, я написала під впливом своєї товаришки-киянки Нелі Мотрич (арештована з групою студентів Київського університету за "український буржуазний націоналізм") скаргу в Прокуратуру УРСР, щоб переглянули мою справу, бо «злочин» я вчинила, будучи неповнолітньою. Уже наступала хрущовська "відлига", справи в'язнів переглядались, відчувалися якісь ще не усвідомлені зміни. Відпускали на "волю" неповнолітніх, хронічних хворих. Приїжджав і до мене слідчий з Караганди і ще раз вів слідство, правда, дуже коректно. Через 8 місяців прийшов результат: "дєло прекращено". Я не розуміла, що це значить і дивилась здивовано на начальника спецчастини, казаха за національністю. Той, сміючись, сказав: "Єдєш дамой!» І я божеволіла від радості. Нарешті – воля! (Документ про «прекращеніє» дій постанов по справі № 5975/МГБ Украинской УCCР и УМГБ Львовской области» постановою «прокуратуры СССР, МГБ СССР № 58 от 20.6 55». На підставі цього документа Володимира Кобрин звільнена 8 липня 1955 року. Документ: Справка у форматі 4– №0039853 Міністерства Юстиції, ИТЛ МВД СССР ЖЮ/9 від 8 липня 1955 р. – Зберігається в особистому архіві Л.Сеника).
«Портрет» зроблений політв’язнем Наумцем з Вінничини зі Жмеринки
у 1955 році з фотографії на паспорт на звільнення з таборів
Проте дуже важко було прощатись з друзями, які ще тут залишались. Вони назбирали мені грошей – щось 100 крб., і вся зона вийшла прощатися зі мною. Ось і машина. Це привели хлопців з чоловічої зони, дали на квитки, пайок (риба, хліб) і, розуміється, довідку – клаптик паперу з фотографією, як з хреста знята – пам'ятка для дітей та внуків! І ми поїхали в Караганду. А звідти поїзд на Москву – Львів. Хлопці, які їхали разом з нами, всю дорогу піклувалися мною, бо я ще ніколи не бачила такого великого міста, так багато людей…
Page updated
Report abuse