Коли наситяться ті більшовики людьми?! (автор: Стасів Дмитро)

Дата публікації допису: Sep 09, 2012 9:25:27 PM

Замість передмови...

Поважний Читачу!

Перш ніж перегорнути початковий аркуш цієї книги, повинен собі усвідомити, з чим матимеш справу. Якщо Ти зібрався на відпочинок після тяжкої роботи і надумав відійти від сумних дум за легким чтивом, або ж готуєшся до здорового сну в надії на те, що кілька сторінок незнайомого роману гарно Тебе присплять, – мусиш розчаруватися. Перед Тобою не кримінальний бойовик, не мелодраматична повість, не витвір письменницької фантазії, хоча, направду, крові, нелюдських тривог, болю, наруги, неймовірних пригод, холодної смерті і гарячої любові на цих листках цілком достатньо. Перед Тобою – сувора правда життя, торкнувшись якої, можеш надовго стратити сон і спокій.

У цих рядках – розповідь про те, як Зло намагалося підкорити собі Добро, і як перемогла все-таки Правда та Гідність. Тут, неначе перед Господом Богом, сповідається перед своєю рідною Землею, такою ж дорогою Родиною, перед Тобою, невідомий Читачу епохи третього тисячоліття, Добре знаний на Галичині лікар, випускник трьох європейських університетів, знавець кількох мов, прекрасна людина, він же наш любий батько – Дмитро Іванович Стасів. Події, про які йдеться далі, відбувалися саме з ним, і «доктор Гуменецький», чий образ виведений у книзі, є якраз його літературним прототипом. Прізвище головного героя наш батько підібрав собі за назвою села, звідки походить його і наш рід – с. Гуменець Пустомитівського району на Львівщині.

Всі страхи, з якими зіткнешся Ти, Читачу, на цих сторінках, – не вигадка. Вони мали місце у середині минулого століття, у благодатному українському краї і в суворому Сибіру, з людиною, яка перебувала у розквіті фізичних і душевних сил, і яка понад усе прагнула жити, творити і любити. Тому й оповідь ця має таку несамовиту назву – «Ніч серед Полудня». Вона написана для тих, хто хоче з неложних уст знати правдиву історію України на одному з багатьох гірких її часових проміжків.

Не шукайте тут плавного сюжету, мовних перлів, талановитих літературних фраз, бо руки людини, яка клала на папір ці рядки, були навчені до скальпеля, а не до пера, і ними водило зболене, згорьоване, але завжди чесне і щире серце...

Якщо після наших застережень Ти, шановний Читачу, не відклав цю книгу на полицю, – дякуємо Тобі уклінно за Твій великодушний вибір...

Добровольська-Стасів Оксана

(м. Миколаїв Львівської області, Україна)

Стасів Любомир

(м. Бєлово Кемеровської області, Росія)

Ніч серед Полудня

Рік 1949-ий... Камери пересильної тюрми у Львові аж тріщали віл переповнення (Тут і далі збережено стилістику й орфографію автора, мовні звороти, які були притаманні населенню Західної України у першій-другій чвертях XX століття - примітка упорядників.) Нарядчик підійшов до корпусного лікаря Гуменецького:

– Слухай, докторе! Мені доручили в УРЧ (Мовою росіян, "учетно-распределительная часть"), щоби я тобі оповістив, що сьогодні о 16 годині в приміщенні амбулаторії пересилки, має відбутися виробнича нарада засуджених медичних працівників. Явка всіх обов'язкова.

– Гаразд! Наказ іти – піду! – відповів лікар. – Треба комендантові корпусу о тім доповісти. А не знаєш, нарядчику, які зарядження (вказівки) і накази будуть давати на тій нараді? Не говорили нічого в УРЧ?

– Це тайна, секрет! Що ти, докторе, хотів, щоби засуджений знав, що за декілька хвилин будуть з ним робити? Засуджений має держати голову вниз, руки заложити назад і по наказу йти. Дальше побачить, що буде. Так і ти, докторе, маєш явитися в амбулаторію, а там – побачиш і почуєш Сподіваюсь, будуть підписувати договори соцзмагання між поодинокими корпусами. Надходить 1 травня! (У Радянському Союзі цей день відзначали як свято міжнародної солідарності трудящих. До 1 травня приурочували підвищені виробничі досягнення.) Або, може, новий начальник медсанчастини, що прийшов на місце вашої колишньої Ганчірки хоче побачити всіх медпрацівників.

Ой, та ваша Ганчірка відьма-а-відьма була! Волосся руде, як в старої лисиці, очі злі. Губи накрашені, все затиснені. Ніколи не відповість на поздоровлення засудженого. Говорять, що вона так багато набралась багатств від родин нещасливих засуджених, що її аж розпирає. Сукенок в неї, як в давньої цариці Катерини ІІ. Чотири рази на день перебирається змінюючи все нові блузки чи спідниці.

Бідні галичани подіставали по 10 чи 15 років тюрми чи каторги і не здають собі справи (не усвідомлюють), що вони засуджені! Ще дальше наївно думають, що сьогодні-завтра все це розлетиться, і що російський великан на глиняних ногах впаде, а вони вийдуть на світ, на волю! Їхати у Воркуту, Колиму, чи в непрохідну і зимну Сибір бояться, як смерті...

До тої лисиці-Ганчірки ходять опечалені матері чи жінки засуджених, і що ще в них зосталось найкращого та найціннішого – дарують їй. Покірно благають, щоб вона була ласкава задержати їхнього сина чи мужа на пересилці і не призначувала в далекий етап.

Ганчірка сама не висилає в етап. Висилка етапів – це праця УРЧ, накази московського ГУЛАГу (головне управління лагерів) і львівського ОУВТК (обласне управління виправних трудових колоній). Але вона – начальник санчастини! Все знайде якусь причину, щоб ще на тиждень-два затримати засудженого у Львові, або десь перевести його на якусь працю в пересилці. На пересилці у Львові краще, чим в глухій тайзі. У Львові чути, як на ратуші годинник вибиває години...

– Ти, докторе, знаєш того інженера з Жовкви_, з сімнадцятої камери?!

– Близько не знаю, але бачив його і говорив з ним. Нічого такий. Зробив (справив) враження культурної людини. Мені, як нарядчикові, Ганчірка дала наказ, щоб я перевів його в камеру, де громодять (розміщують) туберкульозників. Інженер сам здоровий. Мені говорили, що жінка інженера дала 15 тисяч рублів Ганчірці, щоб його задержала на пересилці і не направляла в одинадцятий корпус.

Одинадцятого,так званого етапного корпусу, всі бояться як пекла! Хто його не пізнав?! Це дійсно пекло, створений на землі!

– А ти, докторе, чув, як жулік біля 7 корпуса сокирою зарубав коменданта 11 корпусу?

– Як зарубав? Коли?! Як це можливо, щоби засуджений на пересилці міг десь одержати сокиру?! Щось ти, нарядчику, перебільшуєш. Засудженому не лише сокири, але й нічого металічного не дозволяють мати при собі. Ґудзики від ногавиць (штанів) повідрізають, як вони бляшані! Кості поломлять, як голку до шиття знайдуть у тебе!..

– Ох, ти, докторе! Рівно вже стаєш таким тюремним сульфуріком-лепілом (тюремна назва лікаря), що навіть не знаєш, що в пересилці діється. Яка гідність і вартість тих ваших ліків, що в тій пачці, подібній до домовини, носите з камери в камеру? Напуваєте засуджених лікарствами і користь хіба така, що їх дурите і обманюєте. Кружляє приказка російська: «Не обманешь – не проживешь!» Тепер таке лікування по найновіших теоріях і практиках медицини називається психотерапія. А тут бачиш, якою психотерапією лікують жуліки? Довбанув коменданта по башкє (голова) – і піз...ц! (кінець, смерть (груба лайка, яку привнесли в українську мову радянські «визволителі»)) Не встигли віднести коменданта в амбулаторію, а він вже духа віддав. Крови наллялось з нього як з бика. Ще тепер на зоні (тюремне подвір'я) повна калюжа людської крови. Аж страх дивитися…

– Коменданта того прізвища не знаю. Суджений він по «битовій» статті за якесь злодійство чи розтрату. Був капітаном в радянській армії. Додому з війська не доїхав, бо посадили в тюрму. Недавно його привезли в пересилку. Ще, бідака, не ознайомився з тюремним світом. Не пізнав тюремного зла! Тому і загинув.

А сталось це так. З восьмого корпуса пригнали бандерівок (жінки, яких звинувачували у зв'язках з українським національно-визвольним рухом, який очолював Степан Бандера) на одинадцятий корпус, на етап. Між ними була якась дуже-а-дуже гарна дівчина. Я її не бачив, мені розказували. Дівчина, як весна, здорова, росла, повна життя. З лиця дуже симпатична, з добрими очима і з милим усміхом на її поблідлім лиці. Очі великі, добрі, як у лані-олениці.

Як звичайно, під 11 корпусом наглядачі робили шмон (ревізія, перевірка, обшук). Жуліки, які крутилися біля наглядачів, підглянули ту дівчину. Після шмону всіх дівчат, як овець, загнали і заперли в п'яту камеру. А знаєш, які чергові в 11 корпусі? Самі «блатні» (розбишаки) і довірені сексоти (секретні донощики). Вночі, як всі спали, черговий викликав ту чорну красуню з камери...

– Щось-то мені, нарядчику, не хочеться вірити, щоб якийсь задрипаний черговий міг вночі викликати дівчину з камери, не знаючи при тім її прізвища. Бандерівки, правда, є дуже перестрашені дівчата, і ще більше послушні. Але вже не такі дурні, щоби поодиноко даватися викликувати з камери, та ще й до того вночі.

– Що? І ти не знаєш, як в пересилці засудженого викликають? Ввійшов черговий у камеру, перечитав прізвище дівчини, яке мав написане на картонці. Вона на запитання чергового відповіла своє ім'я, по-батькові, рік народження, статтю, по якій її засуджено, сказала початок і кінець присуду. По тій коротенькій офіціальній розмові черговий дав наказ дівчині виходити з камери без речей. Дівчина не знала, що сталось, хто і чому її викликає. У перестрашенім і забитім поспіху вийшла в коридор. На коридорі на неї очікувало вже двох жуліків. Ті наказали йти за ними, і дівчина пішла. Пішли вони не на вихід, а в протилежну сторону, там, де піднімаються сходи на горище. Під сходами очікував їх ще третій жулік. Цей одразу підійшов до дівчини і каже: «Давай по-харошому будем любиться!».

Дівчина спочатку не зрозуміла, збентежилася і не уміла скоро зорієнтуватися, в чім справа. Не вірила своїм очам і ніяк не приходили їй в розум слова, які почула. А тут один, якраз цей, що вбив коменданта, зловив дівчину за груди і крикнув: «Ты, бандеровко, не строй из себе святой! Быстро ложись, давай полюбимся, и убегай. А то кто не будь нас еще попутает!».

Обманена дівчина поблідла, як стіна, подалась втікати. На неї накинулись отих двоє жуліків, що її привели, якоюсь шматою закрили уста, повалили на землю, і один, кажуть, знасилував її. Дівчина дуже плакала. Але хто на пересилці не плаче?! Одні до плачу привикли, і тому не звертають уваги. Другі зі страху, або якихось інших причин вдають, що не чують плачу. Лежать на зігнилій підлозі камери і показують, що сплять.

На другий день дівчина в часі ранішньої перевірки пожалілась комендантові 11 корпусу, і розповіла о всім. Він якось того жуліка віднайшов. В себе, в комендантській камері, намолотив поза вуха, доповів наглядачеві та посадили жуліка на шість днів в кандей (карцер). Товариші жуліка, які допомагали зневажувати дівчину, якимось чудом вкрали сокиру і передали йому. Жулік, як вийшов з камери, чигав-чигав (підстерігав) на коменданта і стрінув його на зоні біля 7 корпуса. Підбіг до нього і крикнув: «Гад! Тебе жалко изменника-бандеровки?!». І рубанув коменданта по голові. Цей одразу впав неживий.

Коменданта занесли просто в трупарню до засудженого лікаря Янди. Янда поріже, порозтинає трупа і розкаже так по-медичному, як глибоко загнав сокиру комендантові в голову жулік. От такі-то діла діються на нашій пересилці...

А ти, докторе, день в день ходиш по тих смердячих і все переповнених камерах, і світа божого не бачиш. Давала ж вам всім, лікарям, Ганчірка школи! Вона ж давно одного нарядчика вислала в етап за те, що перевів засудженого з однієї камери в другу, а їй не розказав.

Ганчірка засудженого лікаря Коцюбу перед другими засудженими хотіла представити, що він недобрий чоловік, нерозуміючий лікар. Що Коцюба не вміє і не хоче дбати про здоров'я радянських людей. Тоді Коцюба сказав пару слів правди Ганчірці, і вона перевела його в той самий день в 11 корпус, на етап.

– І що думаєш, докторе, – Коцюбі не буде гірше там, чим в тім пересильнім чистилищі.

– Нарядчику! Ні один засуджений лікар не так дуже вже й боявсь Ганчірки. Вона – партійний чоловік. Суворого виконує доручення партії. Ганчірка, як начальник медсанчастини, є підлеглою управлінню пересильної тюрми. Що управління скаже, те вона і виконує. Все це побудоване на лжі, брехні, непорядку, балагані. Ганчірка впала в те – і потоне в нім. Вона змушена казати, як вони. Партія каже, що найбільшим скарбом для держави є людина. «Все для людини – все для народу!». Тому перед людьми, не оглядаючись на ніщо, треба брехати, що вона за ними. Вона, вступаючи в камеру, хоче показати засудженим, що радянський стрій найбільше піклується про людину. Вона в камерах дуже часто говорить, називає засуджених дочасно відокремленими від суспільства – «временно изолированные». Перфідія (хитрість, підступність, зарозумілість, зверхність (запозичено з німецької)) і забріханість її доходить до того, що засуджені не бачать коріння зла і свого нещастя в тій брехливій конституції і диктатурі Сталіна.

Найближчим до засуджених є корпусний лікар, дехто приписує все своє нещастя йому. Думають, корпусний лікар винен, що даний засуджений є знеможений, хворіє. Засуджені, які сидять тижнями в тих гнилих, смердючих камерах, не розуміють, в чім річ. Вони думають, що винен лікар, а що Ганчірка – добра, бо вона назвала їх «временно изолированные» від суспільства. Декотрі думають, що вони поскаржаться Ганчірці, вона вислухає і, ану ж, може, зробить так, що вийдуть на волю...

Корпусний лікар ясно і одверто бачить ту забріханість і лож. Деякі засуджені є так певні своєї невинності, свого чистого серця і душі, що не хочуть чути того і зрозуміти, що по двох-трьох тижнях їхній карантин в пересилці закінчиться, і що вони в товарних вагонах, забитих дошками і обмотаних колючим дротом, поїдуть далеко-далеко на тяжкі роботи. Що плодами своєї праці будуть ще більше підносити матеріальну силу і могучість радянської влади. Вони не розуміють, що їх доведуть до того, що вони втратять почуття людської гідності, а на перший план вийде інстинкт самозбереження, де все життя крутиться навколо поданої пайки хліба і варехи баланди! І Ганчірка дбає про здоров'я людини?! Їй потрібне не здоров'я, а радше – сила засудженого! Тієї живої сили потрібно було для будови Біломорканалу. А тепер – для будови каналу Волга-Дон, для вирубки дрімучих лісів безмежної тайги в колимській вічній мерзлоті та інших безвістях.

– Нарядчику! Скільки народу передчасно згинуло, гине, а ще скільки згине в нашій пересилці?! Немає жодного дня, щоб до Янди трупів не приносили.

– І ти думаєш, що я того не бачу і не болію цілим своїм серцем і душею? Кого заносять, чи привозять в трупарню? Нашого брата! Нині він з голоду вмирає. І я, не маючи жінки чи рідних, які кожний день довгими годинами вистоюють перед ворітьми тої проклятої пересилки і подають мені передачу, був би на тій самій дорозі до смерті від голоду.

А миколаївський ветеринарний лікар Чучман Микола, чому помер?! Не було кому йому передати кусок хліба, тому і помер з голоду. Блаженної пам'яті Чучмана я добре знав. Нічим і ні перед ким ніколи не заслужив собі на кару голодної смерті в пересильній тюрмі у Львові. Чучман – вже старший, нежонатий, надзвичайно доброї і шляхетної душі. Все, що мав, чого доробився на ветеринарії за молодих часів, віддав народові. Свій тяжко напрацьований, одинокий маєток – мурований дім, передав українській кооперативі під пекарню. Кооператива не мала грошей, то він сам своїми коштами в своїм домі спорядив кооперативну пекарню.

Ти бачиш і пізнав мене, нарядчику. Я вже старий лікар. Мені ніколи і не снилося, щоб у Львові – в середовищі зелені, в країні ясного і теплого сонця, яке давні наші предки вибрали собі за бога і назвали Даж-богом, тобто, богом, що все дає, в тій країні, наповненій божеськими вітамінами, я буду бачити таку масу-масенну авітамінозу, як куряча сліпота, скорбут (цинга)...

Ти, нарядчику, не лікар, але як людина сам бачиш тих нещасливих людей з розпухлими і смердячими яснами. Скільки крові ті бідні люди наплювали?! Якщо би ту кров зібрати в одну яму, то, напевно, можна було би утопити все начальство пересилки разом з перфідією забріханої Ганчірки!

Скільки народу з розширеними животами, набряклими долішніми кінцівками, з синяками по всім тілі? Ті люди не піднімаються, бо не можуть стояти на ногах. Вони вже і не підходять під кормушку біля дверей камери по баланду, яку, як свиням, приносять в дерев'яних цебриках (відрах), а лише своїми благальними очима дивляться в середину кормушки і просять: «Дай! Дай їсти!».

І перфідія Ганчірки куди міряє, куди іде? Вона наче не бачить, що баланда – це рідина розвареної вівсяної крупи, в якій ні сліду хоча би якого вітаміну. Це її не обходить. Ганчірка підійде під двері, викличе корпусного лікаря і давай лаяти на нього, аж ногами тупотіти, чому, мовляв, лікар не дивиться, що цебрик з баландою поставили на підлогу, а не на лавочку. Мовляв, цебрик з їдою ставити на підлогу не культурно і не гігієнічно.

Гаразд! Поставили цебрик на лавочку. Лавочка та збита примітивно, зліплена, як не руками, без жодного цвяху. Не витримала тягаря, розпалась. Цебрик з баландою перевернувся і баланда розлилась по зігнилій підлозі коридору. Таке сталося було у 8 корпусі. Бідного, висококультурного, добрягу і святого чоловіка – корпусного лікаря Савочку перед всіма засудженими лаяла, аж зубами скреготіла. Засуджені – голодні, як вовки, кричать: «Давай їсти!». Нема що давати... Хто винен? Корпусний лікар! Так, ніби він був винен нещастю засуджених. Так, ніби він був винен в тім, що голодним не дають їсти. Савочка сам голодний, як худа собака, від голоду ледве ногами тягне...

Управління пересильної тюрми цілком не дотримується норм мінімуму калорійних одиниць, які людина повинна одержувати, щоб залишитись при життю. Якщо навіть є якийсь підрахований пайок для засудженого, то це являється звичайним клаптиком паперу. Управління ним не керується і його не дотримується. Дають два рази в день ячмінної баланди (назва тюремної зупи), хочеш, їж, а не хочеш – умирай! Ніхто не зверне уваги. А яка калорійна вартість тієї баланди?!

На недокормлювання засуджених складається багато причин. Найважніша – це політичний чинник: голодна людина за миску їжі продасть тата, маму і навіть самого себе. Отже, треба поставити справу так, щоб засуджений продавав себе. Купців таких на пересилці, що роздирають твою зболену душу, на кожнім кроці дуже багато. Так організовуються сексоти, тобто донощики.

Друга важна причина: у кожній людині є живуча сила, яка підштовхує її на різні подвиги. Треба засудженому не дати їсти, щоб в нім ту силу ослабити. Слабим чи немічним чоловіком можеш робити все, що сам захочеш. Читали ми в книжках, що колись засуджені в тюрмах бунтувались, повставали, ламали залізні ґрати і загородження, втікали. А в нас хто буде протиставлятися, бунтуватися? Та його деменція (втрата пам'яті) від авітамінозу і голоду дійшла до того, що він себе і своє прізвище забув. Ти сам, нарядчику, бачиш, яка то величезна кількість людей від голоду доведена до дистрофії і депресії. І біль, і жаль, і милосердя за серце стискають, коли дивлюсь на них, виголоднілих людей, які свої очі звертають лише туди, звідки сподіваються одержати щось поїсти. Вони подібні до тих старих голодних собак, які вже не піднімаються. Лежать в камерах на долівці і цілими днями держать очі звернені до кормушки, яка вирізана в дверях камери, очікують, коли та кормушка відчиниться, і їм кинуть щось їсти.

Третя причина недокормлювання людей – це та, що організація управління пересильної тюрми сама нічого не має. Вони, ті начальники, самі голодні. Самі, що можуть, те й крадуть, тому і засудженим нестає.

Колись, як поляки йшли проти монолітного українського фронту, то держались тактики «Пустити русина на русина». Хай русини між собою сваряться, б'ються, а полякам це добра вода на їх млин. Так і в нас, на пересилці: пустити засудженого на засудженого! Скаламутити воду – і тоді оперуповноваженому легко вибирати рибу.

Голодний засуджений, який став оформленим сексотом, на пересилці одержує якусь невеличку працю, має право ходити без конвою по зоні, скоріше десь роздобуде поїсти і закурити. Йому стає легше. Він вчепиться руками і ногами тої праці. Дістає страх, щоби його не вигнали, і, як може, так буде вислуговуватися перед оперуповноваженим і різними начальниками. Такому сексотові, як то кажуть, хоч язика виріжи, а він все одно буде доносити.

Ти сам бачиш: якби не передачі бандерівцям, то все на пересилці з голоду померло б. Ваші битовики (засуджені по побутовій, а не політичній статті) чим кормляться, як не білими коржиками і овочами бандерівців?! Передачі бандерівців – це ще одно спасіння перед голодною смертю як для політичних, так і битовиків. Битовики, хто? Це – радянські люди: росіяни, вірмени, грузини, білоруси, калмики і т.д. Всі вони без передач. Скільки возів, наповнених бандерівськими передачами, кожного дня ввозять у пересилку зі світа? Куди ті передачі йдуть? Хто їх поїдає? Ти сам, нарядчику, найкраще знаєш. Найкращі куски солонини, масла, білий хліб, яблука, сливи і т.д. не виводяться з камери, де живеш ти і комендант корпусу. Може, тобі прикро, що я це говорю, але правди ніде діти. Шила в мішку не сховаєш...

Мене тоді на пересилці не було. Голодні неповнолітки кинулись в зоні на жінку-бандерівку, яка несла передачу, ніби вовченята. І що? Вбили на смерть! За що? За сухарі! За кусок солонини, за сушені яблука! Малолітки вбили жінку, бо були голодні. Пустив оперуповноважений засудженого на засудженого, і тепер буде рибу ловити.

Говорили, що в мішку, в якім була передача, знайшли грипс (захований лист). Письмо політичне! Говорили, що жінку за політику вбили! Та, що передавала передачу в будці перед тюрмою глибоко кланялась наглядачеві, принижувала свою людську гідність. Мольбами і гіркими сльозами просила, щоб не відмовив їй, бідній, і прийняв мішок з передачею. Як передала мішок, дуже-а-дуже дякувала за доброту його і благородне серце. Відійшла від будки, аж легше віддихнула. Думала, що вже накормила свою сестру. Вдома, ще як зладжувала (готувала) куски засушеного хліба, вудженої солонини і друге, аж сама з собою заговорила: «Оце буде зараз їсти, а тамте зіставить собі на завтра, а може, ще кого пригостить. Ті засушені коржі і завуджену солонину, буде мати на довше...». Все це докладно і обережно позав'язувала, ще рано-ранесенько сіла в поїзд, щоб у Львові не спізнити години. В мішок положила листа. В листі питалась о здоров'ї сестри, чи скоро думає вийти на волю. Написала про новини в селі. Кого ще арештували. Що хлопці ще скриваються. Більше нічого такого не писала. Як верталась сестра засудженої додому, молилась Богові за здоров'я її і відвернення щастя. Помогла!.. За передачу неповнолітки затовкли її сестру на смерть.

І що?! Попробуй таку неповнолітку покарати! Чи хоч би взяти в кандей. Попробуй наблизитись до неповнолітки: воно як дикий кіт, дряпає тебе і при тім кричить.

Майже всі неповнолітки витатуювали собі на грудній клітці з одної половини Сталіна, а з другої – Леніна. А прямо на грудній залозі – по одній п’ятикутній зірці. В середині тої витатуюваної зірки, де серп і молот, тирчить темнобрунатний відтягнутий і висмоктаний сосок грудної залози. В хлопців-неповноліток, якщо не витатуювана кремлівська зірка, то по середині грудної клітки є орел з розпущеними крилами, який в своїх пазурах несе голу жінку з розпущеним в долину волоссям. Така татуаж – це символіка радянської молоді!

Неповнолітки – це осібна категорія засуджених, це серце всього начальства пересилки. Начальство є найближчим опікуном всіх неповноліток, папкою і мамкою. Неповнолітки – це їх вихованці. Неповнолітки – це нове сталінське плем'я. Тому, що вони на грудній клітці носять витатуюваного Сталіна, і цим заставляють всіх мовчати...

II

– Нарядчику, ти на вранішній перевірці був? Всі живі? Чи, може, хто в камері помер? Для Ганчірки якось не вигідно, щоби засуджені в камерах вмирали. Якщо вже вмирати – то в лікарні пересилки. Тоді на смерть ніхто не звертає уваги, і їй якось легше. Засудженому яка різниця де кінчати життя: в камері чи в лікарні? Всі ті, що вмирають, є вже такі виснажені, вимучені, що їм вже все одно, чи тут, чи там. Прагнуть лише одне: щоби хоч на хвилину перед смертю мати спокою і щоб дали їм чогось доброго з'їсти.

Правда, засуджений в лікарні пересильної тюрми лежить не на зігнилій підлозі, а на ліжку. Ой, ліжка ті ліжка! Який примітивіст видумав щось таке зробити?! Скільки там блощиць?! В ночі, як та чорна хмара, обсідають тіло хворого. Якщо залишилась в хворого якась ще краплина крові, то блощиці за одну ніч всю з нього виссуть.

Ми на все горло репетуємо, що ми не бюрократи. Навпаки, ми боремось із залишками капіталізму, з бюрократизмом і паперовою тяганиною. А папір заповнений все-таки являється документом, який щось свідчить. І як це говорять, що напишеш пером – не витягнеш і волом.

Так і з ними, небіжчиками, в тюрмі. Як помре в лікарні, напишуть в історію хвороби, що помер по причині запалення легенів, або смерть наступила внаслідок упаду сили серцевого м'язу, викликаного затруєнням, інтоксикацією розпадових продуктів. Історію хвороби всю честь-честю напишуть. Всі рубрики позаповняють, попідкреслюють. Трупа перенесуть в трупарню для патологоанатомічного розтину.

Патологоанатомом пересилки назначили засудженого лікаря Янду. А Янда – як Янда. Трупа покладе на секційний стіл, який сам собі змайстрував, і давай писати протокол: труп чоловічої статі, правильної будови тіла, різко пониженого відживлення. З дальших обслідувань бачить, що не запалення легенів, чи інтоксикація, а голод, дистрофія, авітаміноз скоротили небіжчикові життя. Янда напише все чисто і гладко. Протокол анатомопатологічного обслідування обов'язково мусить занести Ганчірці. Вона, як лише погляне на записані причини смерті, аж затрясеться, налає, шпурне йому під ноги історію хвороби і сварить.

– Який ти, Янда, патологоанатом, як навіть на секційнім столі не міг пізнати в небіжчика запалення легенів? Я сама особисто хворого бачила, і в нього було запалення легенів. А ти понаписував якусь чуш (дурниці)! Видумав якусь дистрофію, різкий упадок відживлення! Зараз же протокол переписати і, до одної години переписаний і все докладно оформлений, принести і мені власноручно вручити!.

Янда лише пошкрябається в потилицю, візьме протокол, спустить голову вниз, та й пішов у свою трупарню. За годину приніс новий протокол, написаний так, як наказала Ганчірка. А яка різниця? – думає Янда, – що він дасть висновок, що небіжчик помер внаслідок голодної смерті чи від запалення нирок, чи легенів? Небіжчикові і так нічого не поможе. З Ганчіркою сперечатись неприємно, невигідно, небезпечно. Захоче, то назначить в такий далекий етап, де чорт і «на добраніч!» не каже...

Для начальника УРЧ історія хвороби – велика справа. Має документ, підписаний лікарями, значить, точно, без помилки може засудженого виписати. Борони, Боже, щоби в документах було написано, що даний небіжчик помер із-за голоду. Такого не може бути в нас! Смерть від голоду не може совміщатись з радянською конституцією, в якій написано, що людина – це найбільший скарб держави. УРЧ кожного дня дає рапорт на письмі в ОУВТК про стан і кількість засуджених в пересильній тюрмі. Головне – це точний рахунок. А що там смерть засудженого? Засуджений – це хлам, відпадки і ворог народу

Тихим (у даному випадку – прихованим) гаслом є: засудженого використати, експлуатувати всю його силу. Силу перевернути в працю для будови могутності радянської держави. Немає в засудженого сили – хай погибає! Людей в нас багато, а ще скільки народиться!

Я з тобою, нарядчику, так відкрито розговорився... Гаразд, що немає між нами третьої особи. А то за таке мене чи тебе, нарядчику, вкинув би опер в карцер, де голодні щурі об'їдали би п'яти, волосся, або звели б до божевілля.

III

Амбулаторія пересильної тюрми містилася в третьому корпусі. Вузькими дверцятами від зони, тобто від подвір'я, входиться в коридор, і зараз наліво перші двері – то кімната для амбулаторного обслідування хворого. Йдучи трохи далі коридором, справа є завжди зачинені двері, це аптека пересилки. Посередині амбулаторії стояв стіл, накритий старою, видно, не раз праною скатертю-простирадлом. За столом під стіною стояло двоє дерев'яних крісел. Одне крісло амбулаторне, друге хтось приніс з аптеки. В куті амбулаторії стояв дуже поржавілий рукомийник. Біля нього на дерев'янім кілку, наполовину забитім в стіну, висів невеличкий рушничок. З другої сторони рукомийника висів на стіні апарат, який служить для проведення очищувальних клізм і для промивання сечівника хворим на гонорею. На трьох табуретах, на дерев'янім тапчані і на лавці, внесеній з коридору, сиділи лікарі, фельдшері. Щось говорили між собою пошепки, їх лиця блідно-жовтуваті, неначе присипані порохом, щуплі, вихудлі, видовжені. Очі наповнені тугою, сумні-сумні, без іскорок життя. Всі вони нужденно одягнуті у своє, не тюремне, брудне, запорошене, зім’яте і смердяче лахміття. Сорочки розщеплені. Черевики вже давно як чищені, не застебнуті, декотрі сидять у чоботах. Сиділи, неначе когось очікували.

Відчинились двері. В кімнату амбулаторії зайшов невисокого росту, чорнявий, присадкуватий чоловік. Засуджений лікар Зелінський, білорус по національності, який вже довгий час працював амбулаторним лікарем, піднявся і крикнув:

– Встать!

Всі працівники, як один, зірвались на ноги зі своїх місць і звели очі на входячого чоловіка. Він був одягнутий у військовий, вже витертий, френч, у сині суконні ногавиці-галіфе. Чоботи з довгими, під самі коліна, халявами, давно нечищені. На однім пагоні три, а на другім чотири зірки і емблеми медпрацівника, жовта бляшана чаша з окрученою навколо змією. Пагони, що блищали, були пришиті на раменах френча. З тим чоловіком увійшла жінка, в білім, не дуже чистім, зім’ятім лікарськім халаті. Волосся, яке висувалось з-під берета, хімічно викрашене. Не то воно жовте, не то руде, без виразного кольору. Одним словом, не гарне, якесь бридке. Виглядало, що .два-три дні минуло, як розчісувалась рідкими зубцями гребеня. Повне округле лице, неначе набрякле. Ніс короткий, заокруглений, пропорціонально закороткий до величини лиця. Брів не видно. Очі маленькі, неживі, неначе сплячі. Губи уст наліплені червоною помадою. Сама та жінка повна в тілі, з невеликими грудьми, зате широка і розложиста в бедрах.

Засуджений лікар Зелінський, поблідлий на лиці, підійшов до стола і крикливим, неврівноваженим голосом начав передавати рапорт.

– Гражданин начальник санчасти ...

Начальник санчастини не слухав крикливих слів засудженого Зелінського, відвернувся від нього, злегка підняв голову і змученим голосом, неначе з тяжким трудом, видусив з себе і сказав наказово: «Садісь! Садісь!». Сам сів на крісло. Поруч нього, на другім кріслі, примістилась женщина в лікарському плащі. Начсанчастини пильно глянув на всіх зібраних, нужденного і бідного вигляду медпрацівників. Витягнув з кишені невеличку карточку, зморщив чоло і неначе о чимсь задумався. Жінка, яка сиділа поруч з начсанчастини, без виразних думок, цікаво приглядалась то до одного, то іншого засудженого.

– Засуджені медпрацівники! Дозвольте мені уважати нинішню виборчу нараду за відкриту, – сказав начсанчастини, не піднімаючись з місця. – Ми з вами зібрались на нараду, на якій маємо обговорити, якби-то найкраще піднести культуру медичного обслуговування засуджених. Ми з вами повинні вводити в лікарську практику найновіші здобутки передової радянської науки. Немає ніде в світі, ні в одній державі так високо поставленої лікарської помочі людині, як на нашій батьківщині, Союзі Радянських Республік. Один Союз Радянський Соціалістичних Республік, під зірким і теплим піклуванням комуністичної партії більшовиків, під зірким наглядом нашого світла – Сталіна, допомагає людині, охороняє її здоров'я. Найкращим доказом того є те, що в нас рік річно збільшується число медпунктів. Росте число новозбудованих лікарень, домів віддиху, дитячих ясель, родильних і дитячих домів, курортів і санаторіїв. Ви, засуджені медпрацівники, повинні високо піднести медичну культуру в нашій пересильній тюрмі. Правда, ми з вами вже дійшли до високих показників. Ми знизили смертність засуджених в камерах корпусу. В цьому році ні один засуджений не повинен вмерти в камері корпусу. Ми глибоко знизили завошивість серед засуджених. Нема в нас захворювання такими заразними недугами, як черевний плямистий і поворотний тиф, холера. Але ще до сьогоднішнього дня ми не добилися знижки захворювання дизентерії, тобто червінки. Ще до нинішнього дня деякі фельдшери і лікарі грубо обходяться, як до них зголошуються хворі засуджені. Щоб знали, що в нас на пересилці повинно стати найголовнішим – це профілактика. Значить, треба нам з вами предпринімати різні способи, щоб людина не хворіла. На профілактику ви, засуджені медпрацівники, повинні звернути найбільшу увагу. А не так, як буває в 10 корпусі. Там калові маси кожного дня розливаються по підлозі вихідника (вбиральні), аж течуть по коридору і звідтам перетікають до камер. Засуджений лікар Гуменецький, який там працює разом із засудженим фельдшером, не принімають жадних способів, щоби калові маси не розливались по долівці корпуса. Кожному працівникові є дуже добре відомим, що каловими масами розносяться заразливі недуги, головне, червінка.

Я був у 8 корпусі і бачив, як в камерах роздають засудженим пайки хліба: підносять хлібоноси дерев'яну пачку, наповнену пайками хліба, черговий відчиняє двері камери, а всі засуджені кидаються у відчинені двері. Крик, сварка, нецензурні слова, прокльони, штовхання. Пайки хліба кидають на долівку камери, потім ті пайки хліба староста має роздати всім, хто міг і не зміг пайки хліба взяти. Занечищену, обтовчену пайку ту засуджені з'їдають, не дивлячись на елементарні гігієнічні приписи.

Та не лише при роздачі хліба, але і при роздачі обіду та вечері засуджені підходять під двері камери і тут кричать, як ті голодні свині над порожнім коритом. Корпусний лікар Савочка не приймає жодних мір, щоб навести порядок при роздачі корму засудженим.

Ще мається багато недоліків, їх корпусні лікарів в корінні повинні знищити, щоб надалі не повторялись. Нам з вами треба сьогоднішнього дня підписати договори соціалістичного змагання, на основі якого будуть змагатись між собою поодинокі корпуси. Лікарі-передовики будуть відзначені похвалами із записом в їх особисту справу.

Роботу засуджених медпрацівників глибоко цінить начальник нашої пересильної тюрми товариш Петровський. Він дав дозвіл спати лікарям в окремій камері, призначеній для засуджених лікарів пересилки, носити лікарський плащ, без конвою ходити по зоні, тобто по подвір'ю пересилки, по ділових справах, тобто від корпуса до амбулаторії чи лікарні пересилки.

На тім закінчив начальник санчастини говорити. Він виголосив дуже стереотипну промову. Не сказав нічого ні нового, ні цікавого. Говорив дуже мляво, без життя і нудно. Як закінчив, ще раз глянув на карточку, яку мав у руках. Поглянув на сидячих під стінами змучених медпрацівників і знов заговорив.

– Може, хто має які питання?

Довга мовчанка. Сидячі під стінами медпрацівники неначе бентежилися, що ніхто не забирає слова. З-під чола гляділи один на другого. Підніс руку лікар 8 корпусу.

– Засуджений Савочка щось хоче запитати? – заговорив начальник санчастини.

Савочка якось тяжко піднісся зі свого місця. Не підводячи голови, неначе до долівки, заговорив:

– Що в такім випадку робити? В мене дуже багато засуджених, які хворіють коростою. Я їх перевів у дві камери, які призначені лише для коростових. Два рази в день, рано, по обході всіх камер, і вечором, перед перевіркою, вношу в камери відро мазевої рідини. Даю наказ всім роздягатись до голого, і на моїх очах всі вони втирають ту мазь в тіло. Що це за рідина, не знаю. Рідина та має вигляд солідолу, фельдшер приносить це з аптеки як мазь від корости. Після втирання засуджені скаржаться, що їх дуже пече. Та рідина викликає запалення шкіри, медикаментозний дерматит. На тілі появляються рани, які покриваються сірими твердими струпами. Шкіра перекровлюється, червоніє. Струпи довго не відпадають від тіла. Засуджені не те що ворогують, а нерадо втирають ту мазь, деякі відказуються від лікування. Я вже кільканадцять разів виписував Вількінзонову мазь. В аптеці мені особисто сказали, щоб не виписувати рецептів на Вількінзонову мазь, бо такої в них немає і скоро не буде. Що мені робити в такому випадку? Як лікувати хворих?

Начальник санчастини неначе не знав, що відповісти, схилив голову і очима щось шукав.

– Я недавно прибув в пересилку. Докладно ще не ознайомився з аптекою. Що вони держать на складі, правду сказати, не знаю. Мені відомо, що Вількінзонової мазі в нас немає. Можна коросту лікувати іншими засобами, такими, які є в нас на місці. Приміром, є багато золи, попелу. А попелом можна лікувати коросту!.. Ще які питання хто має? – задавайте. Якщо з вас ніхто не має питань, можете, хто хоче висказатись.

З кута амбулаторії, з під стіни дався чути голос:

– Я!

Лікар з низько підстриженим, цілком сивим волоссям, підніс руку.

– Говори! – сказав начсанчастини.

– Я, засуджений Гуменецький, 1900 року народження. Засуджений по 54 статті, пункту 1 ^го УК УРСР, тепер є на роботі корпусного лікаря 10 корпуса. На праці корпусного лікаря проробив більше чотирьох років. За той час дещо бачив, чув, пізнав, дечому навчився. За мою лікарську працю, за добре поводження, за те, що я був завсіди дисциплінований як в побуті, так і на підприємстві, за добре поводження на основі рішення штабу трудових змагань був три рази зарахований в число передовиків пересильної тюрми. Видали мені книжечку передовика, оголосили благодарность із записом в мою особисту справу. Ось вона, книжечка отлічника. В ній написано:

«Звание «Отличник» – это высокая честь заключенного. Пересыльная тюрьма ОУВТК МВД. п/о, выдана решением штаба соревнований и ударничества от 5 ноября 1946 года. Протокол №3. Действительна только в пределах лагеря. Издание ГУЛАГа МВД.

Статья 12. Труд в СССР является объязаностю и делом чести каждого способного к труду гражданина по принципу: « Кто не работает, тот не ест». В СССР осуществляется принцип социализма: «От каждого по его способности, каждому по его труду».

Дата выдачи книжечки – 7 ноября 1946 года.

Начальник управления ИТЛК. Подпись.

Начальник КВО УИТЛК. Подпись.

Я дякую начальникові пересильної тюрми Петровському за те, що два рази відзначив мене за чесну працю серед засуджених. Та книжечка з червоними обкладинками гарно оформлена і ще краще написана. Але вона мені ні найменшої користі не дає. Одержую ту саму пайку того нещасного хліба, ту саму баланду вівсяної чи ячмінної крупи. Вівсяну баланду їм, бо мене змушує голод. В смердячій ячмінній баланді багато остя, яке зісталось з недбалого і недокладного змеленого ячменю. Мені не раз приходилося витягати остяки ячменю з горла, які в часі їди влізли в слизову горла чи в мігдалки. Корму, який мав би вітаміни, не одержував ні один раз.

Справді, сплю в окремій камері з медичними працівниками. Але та камера нічим не різниться від других. Така сама зійшла, смердяча підлога. В стінах такі самі хмари ненажерливих блощиць. Як лягаю на підлогу камери спати, кладу собі під голову мою шапку-ушанку. Ногавиці і блюзку (піджак) розстеляю під себе і накриваюсь коциком, який приніс з дому і зумів зберегти перед грабежем жуліків. Жуліки, які нічого не роблять, лише кружляють по зоні пересилки, як ті голодні гієни, розвідують про кожного засудженого, і головне про засуджених по політичних статтях. Жуліки якось не попадають в етап. Які причини, хто і чому їх держить в пересилці? – знає тільки оперуповноважений. Жуліки під різними придлогами ходять по зоні, стрічаються з такими самими своїми товаришами з інших корпусів, договорюючись де, коли і кого можна ограбувати. Договорюються, де пограбовані речі можна продати, або, як вони говорять, – сплавити, за махорку, хліб, масло чи горілку. Де і котрий засуджений має ще добрі чоботи, черевики, убрання чи сорочку? В умовний час кинуться на того засудженого і стероризують його, поб'ють і роздягнуть до голого. Вільні наглядачі відносяться до тих грабіжництв цілком спокійно і холодно. Навпаки, дозволяють вештатись жулікам по зоні безкарно. Такий жулік наплював на книжку «Отличника» з червоними обкладинками.

Жуліки своєю нечесною працею з грабежів краще живуть і багато більше зберігають своє здоров'я, чим засуджений лікар з книжечкою першуна (передовика). Лікарі майже всі засуджені по політичній статті – без найменших і жадних прав облегчення їх тяжкого тюремного життя. Вони є позбавлені прав на видження (побачення) з рідними, тоді коли битовикам видження дозволені. За чотири роки моєї чесної праці по докучливих моїх просьбах у начсанчастини, наглядачів, начальника КВЧ (культурно-виховна частина) і начальника пересильної тюрми один раз мав велике щастя одержати побачення на п'ять хвилин з моєю жінкою. Не лише я сам ніколи не одержував, але і ніколи не бачив, щоб засуджений лікар отримав на пересилці яку-небудь сорочку, ногавиці (штани), блюзку (піджак), або щось-небудь взутись. Один-однісінький раз зм'якло серце начальника ОХЧ (господарська частина) над лікарем Савочкою. Йому жуліки вкрали черевики. Ходив до праці босий. Лікареві Савочці видали велетенські, з клоччя сплетені онучі, щось на зразок постолів. Савочка ті постоли шнурками поприв'язував до ніг, щоб не погубити, і так на посміховисько всім ходив. Щойно, як тільки привезли в пересилку засудженого, знайомого Савочки, цей знайомий подарував Савочці свої черевики.

Одним-одиноким щастям засудженого лікаря є лікарський плащ. Він заміняє лікареві блюзку, сорочку, ногавиці. Надягнув лікар на себе лікарський плащ – закрив усе. Навіть такої дрібниці, як кусок паперу, немає. Його треба випрошувати в нарядчика чи в коменданта корпусу. І ті оскорбляють не лише гідність лікаря, але й людини: кинуть кусок зім’ятого, вже давно списаного паперу як прохачеві. А записів усі начальники жадають обов'язково.

Прошу, щоб лікареві, який працює на пересильній тюрмі, збільшили пайку хліба і баланди. Обов'язково, щоби подані харчі мали в собі вітаміни. Потребуючим лікарям видавати білизну, взуття і убрання.

Побачення надавати так, як засудженим по битових статтях. В нас ні один лікар немає ні однієї лікарської книжки, ні лікарської газети, ні журналу. Нові здобутки радянської медицини нам невідомі. Засуджені довідуються про них хіба від тих, що недавно попали в пересилку зі світу. Прошу, щоб при існуючій медсанчастині організувати медичну бібліотеку. Я перший раз довідався від лікаря, недавно засудженого і привезеного до нас на пересилку, що американці виробили пеніцилін.

Праця корпусного лікаря є понад силу. В 10 корпусі є 16 камер. Не було не лише ні одного дня, але ні одної години, щоби камера не була понад норму набита засудженими. Ми, лікарі, повинні звертати увагу на це, щоби засудженому була виміряна кількість квадратових чи кубічних метрів, в якій він днями і ночами перебуває, дихає і живе. В нас на це на пересилці не звертають жодної уваги. Говорять, що в одній камері не повинно більше міститись, як 15-20 чоловік. А в нас в кожній камері 10 корпусу безперервно сидить 70, а то і 90 чоловік. Така велика кількість і згущеність людей доводить до того, що мені, як приходиться заходити в камеру, немає місця, де свобідно стати, щоб обслідувати, хоча би настоячки, зголошену хвору людину. Часто допомагаю собі тим, що, зайшовши в камеру, питаю, в якій стороні засуджений, який захворів і не піднімається з підлоги. З трудом перетискаюся серед засуджених до помираючого на підлозі, витягаю його з камери в коридор і тут обслідую.

Про провітрювання камер вже не говорю, бо маленькі віконця, які розташовані високо над підлогою, не мають ні одної шибки, зістались тільки залізні заржавілі грати. Не було ні одного дня, щоб в корпусі, де я працюю, було менше, чим тисяча чоловік. Прошу, щоб в будущім при поміщенні засуджених в камери придержуватись квадратурних і кубатурних норм для поодиноких засуджених.

Великим горем-нещастям для корпусного лікаря є камери, де сидять битовики. Не говорю о камерах, де поміщені неповнолітки. Я вже практикою навчений, що перш чим входити в камеру битовиків, все з кишень витягую і при собі не зоставляю нічого. Багато разів виходжу з камери битовиків без лікарського градусника чи без слухавки. Злодії-битовики все якимось способом зуміють мене обікрасти. Їх злодійська майстерність високо розвинута, все іде в парі з найчистішим нахальством. Недавно в часі вимірювання температури одному хворому, підійшло до мене двох засуджених битовиків. Я на хвилинку відвернув увагу від хворого, якому під паху вложив градусник. Коли прийшлось вийняти термометр, який я сам вложив хворому під паху, термометра вже не було. Хворий відповів мені, що не знає де є градусник. Не знає тому, бо боїться того хулігана, який перед хвилиною термометр з-під пахи йому витягнув. Боїться, бо знає, що в ночі його б збили би хулігани до пів-живого, а може, і цілком затовкли би на смерть.

Коли я виходив з камери, підійшов до мене староста камери і розповідає:

– Принеси, лікарю, хліба, цибулі, часнику, махорки чи сигарет, і твій термометр найдеться...

Радий я чи не радий, а відкуп за термометр треба дати. Як відкуп не дам, термометр поламають і викинуть в парашу (бочка, в яку засуджені справляють свої фізіологічні потреби).

Старостів камер повинні вибрати самі засуджені. Їх не вибирають, а назначає нарядник або комендант корпуса в порозумінні з вільними наглядачами. В більшості старшинами камер є якщо не самі жуліки, хулігани і злодії, то такі, що тісно зв'язані з жуліками, донощиками та сексотами. Прошу дати наказ, щоб старостів камер вибирали самі засуджені, і заборонити комендантам чи начальникам згори назначати старостів.

По причині величезної скупченості в камерах між засудженими є негодування. Засуджені злі, ненавидять один другого. Кожний старається зайняти більше місця на зігнилій підлозі, щоб хоч на годину міг витягнути свобідно кінці свого тіла. За малі сантиметри підлоги засуджені між собою сваряться і б'ються. В камері більш нічого немає, крім параші.

Параші не накриті, сморід розходиться по всій камері, засмерджує і так вже згущене і засмерджене повітря. Прошу, якщо неможливо в кожній камері набудувати хоч би по одному седнові (унітазу), яким відходили би нечистоти в каналізацію, то параші обов'язково прикрити добре, сильно і солідно прикріпленими кришками.

Нещасливими засуджені є ті, що попадають в камеру із золотими коронками на зубах. Дньом і вночі чигають на них жуліки. В догідний момент такого нещасливця повалять на землю, держаком ложки, яку вкрали, відчинять уста. Держаком другої ложки, або якоюсь залізякою вибивають з уст зуби, на які накладені золоті коронки. Виломлюють кілька зубів, щоб забрати золотий вміст з уст. В них одна поговірка: «Как умрешь – до Бога из золотыми зубами не пойдешь». Ще поки в землю закопають, то золоті зуби начальство накаже повитягати. Засуджених-небіжчиків із золотими зубами не хоронять.

Деякі лікарі, на прохання самих засуджених, витягають неболючі зуби, на яких золота коронка. І роблять це лише тому, щоб засудженого звільнити від страждальних мук, терпіння і болю при вибиванні зубів в камерах. Цей вандалізм обов'язково треба було би припинити і строго, найстрогіше карати тих гієн, котрі це роблять! Виганяти і карати тих, що за золоті коронки приносять випити, закусити чи покурити.

Не від речі сказати, що засуджені битовики самі розносять заразні хвороби. Вони все знають і якимось чудом дізнаються, коли етап, тоді крадуть сорочки від закоростаних і надівають на себе. За кілька днів появляється в них короста. Хворих коростою в етап не беруть. Дальше від них заражаються коростою багато інших людей, котрі в даній камері з ними сидять.

Колись я вів камери, де були посаджені самі каторжани. В камері каторжан можна було навести найкращий порядок і культуру медичного обслуговування хворих. Підвищувати культуру в камерах, де сидять змішані – битовики і політичні, не бачу способу. Просити буду, щоби політичні мали свої окремі камери і битовиків в них не закидали.

В мене в камерах є дуже багато засуджених з авітамінозом, курячою сліпотою, скорбутом (цингою). Захворювання ті проявляються в найрізноманітних формах, таких, що я за час моєї довгої лікарської практики ніколи не бачив. Скорбутні кровоплювання ще до нинішнього дня лікують в нас на пересилці полосканням уст розчином марганцевого калію, що в нас коротко називають марганцовкою.

Пів року назад замість дешевої аскорбінової кислоти давали для скорбутників мішанину скільченого і розтертого зерна гороху з мішаним розтертим червоним буряком. Фельдшер ту мішанину роздавав хворим по 1 столовій ложці раз в день. За тим лікарським вінегретом засуджені билися до крові. Кілька раз хворим давалось по склянці води, в якій мочилися шпильки – листя хвої.

Дистрофія, яка спричинена систематичним недоїданням, голодуванням, являється однією з домінуючих причин смертельності серед хворих. Вона завдає найбільших клопотів корпусному лікареві. Не буду розповідати о найрізнородніших формах і проявах того захворювання. Мені однак завжди стоїть перед очима (і, здається, не забуду до кінця мого життя), один засуджений молдаванин, прізвище його собі тепер не пригадую. Він колись був кремезний, сильний, високого росту, а тепер дистрофік, хворіє подагрою. Він, оцей колись здоровий молдаванин, поїдав свій розріджений кал – бо хотів їсти, бо був голодний! А їсти не дають!

Інші засуджені, щоб наповнити свій порожній шлунок, їдять сіль. Ще інші п'ють солону воду, щоб мати спрагу до пиття звичайної води. Водою наповняли собі шлунки, і тим викликали в собі чуття ситості.

Гадаю, що невелике побільшення кількості і якості їжі було би великою причиною для зменшення смертності серед засуджених. Обов'язково треба змінити стереотипну баланду з ячмінної і вівсяної крупи на більше різнорідну, і додавати до їди більше божеських вітамінів.

Випік хліба абсолютно змінити і процент припіку зменшити. Пайка хліба, яку одержує засуджений, це напівводяне чорне тісто. Хліб – як мило, глина, дуже добрий для виробу птахів, різних фігурок чи пуделок-коробочок.

Мені розказували засуджені, які пекли цей хліб: щоби збільшити процент припіку хліба, після посадки тіста в піч скроплюють його водою, прикривають дверцята. Хліб в печах не виростає, не печеться, а вариться. Тому припік хліба великий. Тому калорійна вартість пайки є дуже-а-дуже низька.

Корпусний лікар, працюючи серед дуже тяжких і невідрадних відносин в камерах, завжди переповнених засудженими, віддає максимумі тобто найбільше свої праці, свого людського сумління і совісті, своєї доброти і найкращого лікарського знання на те, щоб зберегти життя і здоров'я засудженій людині. Засуджені в пересилці це не люди засуджені на повільну голодову смерть, а на обмеженні роки праці в випраних лагерах. Одним прибіжищем якоїсь такої помочі, хоча і найменшої, душевної розради, розради для засудженого є лікар. Найкращим доказом того є те, що лікар серед засуджених здобув собі найбільше довір'я. Найвищу ціну гідного собі побажання. Появи лікаря в камері засуджені очікують, як ангела-хоронителя їх немічного тіла і зболілої душі.

Серед засуджених немає ніякого співдружнього життя або помочі друг другові. В більшості це діється серед засуджених-битовиків. Вони до крайності визуті (позбавлені) з основ людської моралі і гідності. Вони – голі і голодні, не перебирають в засобах. В своїх починах керуються лише своїми звірячими інстинктами самозбереження. Пайка хліба і баланда для них – сам бог!

Не раз і не сто мені приходилось відбирати від жуліка-битовика ту нещасливу пайку хліба, яку він вирвав з рук слабшого. Слабого і немічного затопчуть своїми брудними ногами. Демонічно насміхаються над небіжчиком, котрому тюремне горе-нещастя скоротило життя. Повсякденно бачу ту саму і страшну картину і чую слова розперезаної, цинічної іронії та людського демонізму:

– Смотри, врач! Этот доходяга подох! Не дышит! Пришел ему пиз…ц! Задубарил! Задубарил! Ха-ха! – сміх і розперезаний регіт.

Кожен день бачу картини не лише не культури, але і нелюдськості. Образи, які можна бачити і оглядати десь в непроходимих джунглях, серед дичі, прерій, тайги, дрімучих дівочих лісів, де ще людська нога не ступала або на просторах голодного степу.

Не десять разів приходилось мені уживати фізичної сили, вириваючи з рук жуліка нещасливу жертву з повибиваними зубами, з якої силою стягали останні чоботи, сорочку чи ногавиці чи якусь іншу річ.

Уникаючи погроз жуліків, другий раз з великою обережністю заходжу ще раз в ту камеру. Заходжу лише тому, бо не дозволяє мені лікарська совість залиштти без помочі людину, яка і в день, і в ночі, кожної хвилини сидить в камері під гнітючим терором і погрозами жуліків. Мені завжди стоять перед очима та блідість і похудіння лиць. Благальні очі засуджених неначе говорять і кричать:

– Не відходи від нас, докторе!

– Не забувай! Скоро вернись і прийди знов!

– Докторе, ти одна розрада нашого нужденного, недобрим лихоліттям нанесеного, нещасного життя!

Не всі засуджені – найгірші люди! Лише нерозумні і нелюди кидали на них каміння! Вони ніколи не є і не будуть ворогами народу! З них багато – це глибокоповажні батьки своїх дітей. Декотрі з них є найкращі і найлучші сини своїх опечалених матерів. Інші є любимими надіючими мужами їх заплаканих багатонадійних жінок. Правда, всі вони за приписані їм провини одержали відповідну кару. Але суд не присудив їх на повільну кару смерті. В присудах (вироках) є назначений початок і кінець їх кари. Засуджений має своєю відданою і чесною працею виправити свою провину перед радянською батьківщиною. Вільні наглядачі, які мають найбільше сили і можуть допомогти корпусному лікарю, на жаль, нічим не допомагають, а навпаки різними способами часто-густо бороздять в його відданій праці. На зойки, крики, стони, наглядачі постукують в двері камери ключами з призивом:

– Ану-ка! Тихо там, бандиты!

Звертаюся ще раз до вас з великою просьбою, громадянин начальник медсанчастини! Подійте ви своїм високим авторитетом і силою, щоб поділити камери, де в одних сиділи би тільки політичні, а в других-тільки бито вики.

Хай не чуємо кожного дня жалібної пісні, зложеної самими засудженими:

Передайте передачу,

Бо так люди говорять,

Що у Львові, в пересилці,

Б'ють і голодом морять.

Пісню цю співає майже кожен засуджений, але вона вийшла за границі пересильної тюрми і її начинає підхоплювати нарід на вільнім світі.

Асортимент лікарств є дуже скупенький (малочисельний). Найбільше ходовим ліком є марганцовка. Марганцовим розчином промивають рани. Марганцовкою лікують всякі запалення шкіри, лікують ошпарення та обмороження, різні екземи. Полощуть уста при запаленні ясен, горла, мігдалків. Розчином марганцовки напувають хворих при різних гастрітах і ентерітах. Розчином марганцовки лікують гонорею. Симулянти, або такі що не хочуть їхати в етап, вкрадені кристалики марганцовки вкладають межи головку члена і шкіркою, покриваючу головку члена, і тим самим симулюють мнимо витворену сифілітичну виразку (улькус дурум). Засудженим не дозволяють мати при собі сірники. Кристалики або порошок марганцю з добрим успіхом уживається при добуванні вогню. Капнути кілька капель на кристали марганця, замотати це в шматку, цю грудку ударити – настане вибух. Я замість чорнила пишу розчином марганцю.

З інших ліків для внутрішнього уживання є в аптеці приготовлений чай термопсісу, валеріанові каплі, адоніс і напій з травневої конвалії.

При захворюванні носа дають нюхати амоняк. Порошки саліцелевого натрію, аспірина, мелена магнезія, вугілля у формі карболену, уротропін і салол. З перебоями появляється в аптеці сода.

Це буквально весь арсенал ліків, на які корпусний лікар може виписати рецепт. Засобами тих ліків приходиться лікувати тисячі і тисячі зголоднілих хворих, які говорять, що ті ліки діють психотерапевтично.

Відносно профілактики і піднесення культури санітарного рівня, як чистоти, порядку, людського вигляду камер і в них перебуваючих засуджених. В нас, у пересилці, крім хлорового вапна, вошибийки і бані, більше нічого нема.

Корпуса, які тепер перероблені на пересилку, колись були домом для безробітних. Це магістрат м. Львова побудував ті будинки. Їх називали магістрацькими домами для безробітних. За часів гітлерівської окупації в тих домах поміщалось жидівське гетто. В однім домі для безробітних жило кілька родин. В одній кімнаті мешкало дві-три особи, а тепер в ту кімнату поміщають 70-90 засуджених. Не дивно, що відходові (каналізаційні) труби, які мають відпроваджувати всі відходи до каналу, не можуть пропускати їх у такій кількості, і забиваються. Тому нечистоти розливаються по підлозі камери і витікають в коридор.

Параші – це великі дерев'яні бочки, по береги наповнені фізіологічними виділеннями, які, чередуючись, на руках виносять чергові до вихідника (вбиральні). Не всі засуджені переносять сморід параш. Не без того, що побачивши тягнучийся смердячий гній, блюють до безтями.

Не буває ніколи, щоб після очищення параші не посипалось хлоровим вапном під ноги.

В 10 корпусі ніколи нема і не було віників до замітання підлоги. Засуджені рвуть свою одежу і тими рваними кусками замітають.

Корпусові лікарі знизили завошивленість засуджених до дуже низьких процентів. Можу нині перед всіма похвалитись, що в мене в корпусі не найдеш ні одної воші. Проте боротьба з блощицями дуже низька, примітивна. Відкрито сказати, ніяка!

Для нищення блощиць я один раз одержав 1кг дусту. Цей дуст, як потім показалося, не дуже доброї якості. Я зробив такий дослід: в лабораторії пересилки випозичив скляну пробірку. Насипав туди дусту і положив різного виду блощиць. Одні блощиці округлої форми, вони плескаті, як зерно сочевиці, рудо-червоного кольору. Другі – подовгасті, з горбом на плечах, їх засуджені називають «танками». Вони темноруді. Наловив їх багато, великих і малих, худих і тлустих, голодних і наїджених. Всіх покидав у пробірку з дустом. Зверху, щоби не повилазили, закрив пробірку ватою, їх в дусті вимішав. По 24 годинах виздихали не всі, зостались живі тільки «танки».

Примітивізм знищення блощиць, який практикується і ведеться в камерах – собачий. Собака розкушує блощиць зубами, котрі завелись в неї в шерсті. Засуджені роздавлюють блощиць пальцями на своєму тілі, або на стінах. Тому всі стіни від ноги до висоти півтора-два метра покриті розмазаною кров'ю розчавлених блощиць. Камери мають вигляд приміщень, де забивають і ріжуть тварин. Розказували, що в часі татарських нападів в однім селі схоронилася старенька церква. Татарам вдалося церковні двері відкрити і вирізати людей. Людська кров, яка осталася на стінах церкви, нагадує стіни камер пересилки...

Не має ні одного дня, коли би баня працювала безперебійно. Як є вода, то немає напору, як є напір, то немає води. Якщо є вода і напір, то щось ще не працює: то якісь дроти електричні, то ще щось. Дуже часто вода призначена для миття є або дуже холодна, як лід, або гаряча, як кип’яток. Помитись, як слід, неможливо. Сітки душів несправні. На всю баню є тільки дві сітки душеві, котрі ще сяк-так розсівають воду. В інших вода ллється прямо з рурки (трубки). День графіків миття засуджених завжди неточний. Все так укладено, що вина за не миття засудженого падає на корпусного лікаря.

Не хто інший, а корпусний лікар довів до того, що в камерах зараз нема заразливих недуг, як свіжих випадків плямистого, черевного чи поворотного тифів, червінки, сифілісу і т.п. В разі появи хоча б одного випадку заразливого захворювання, ніхто інший, а корпусний лікар нищить ту іскру, яка могла би викликати велике пожарище.

Праця лікаря, може, не так видна, як, приміром, переплітання книжок, яке поміщається в однім із корпусів пересилки. Праця лікаря є велика. Її може хіба оцінити той, хто здоров'я стратив. Яким великим скарбом є здоров’я, влучно висказав польський поет Міцкевич Адам. Він писав: «Батьківщино, ти є як здоров'я, і той тебе оцінить, хто тебе стратив»

Приїзджаючі з лагерів засуджені говорять, що там за добру працю, крім благодарності та письмових речень, поодиноким засудженим зараховують за 1 день два-три дні відбуваючої кари. Такі засуджені, не відбувши повних 10 років, можуть скоріше вийти на волю. Воля для засудженого, це таке саме, як пайка доброго хліба голодному.

Вас, начальнику санчастини, прошу: ви, як лікар, найкраще розумієте, знаєте і зможете оцінити ту велику і відповідальну працю лікаря. Прошу вас докласти всіх ваших, чисто лікарських старань, свого високого авторитету і сили, щоб лікарям за їх добру і чесну працю зараховували за 1 день два чи три дні. Це дасть всім лікарям ще більше охоти до їх високоблагородної праці. Я скінчив говорити!

Лице лікаря Гуменецького поблідло. Чоло покрилось рясними краплинами поту. Він обезсилено, твердо сів на лавку, спустив голову і ні на кого не глядів.

Не підносячись з місця, начальник санчастини звернувся до лікаря Гуменецького. Наче з примусу почав розказувати. Він чув нарікання і скарги на поодиноких лікарів. Однак він цінить високо працю лікарів. Він буде старатися, щоби лікарям, котрі будуть відзначені та занесені до передовиків, зараховували 1 день за два-три дні. Коменданти поодиноких корпусів мають написані договори соціалістичних змагань. Корпусові лікарі мають їх підписати.

Після начсанчастини встала жінка і різко звернулась:

– Засуджений Гуменецький!

Той відразу зірвався з місця і встав на ноги.

– Ты если не хочешь работать, то не работай!

– Неправильні ваші слова, громадянко начальнику! Хіба ви не знаєте, які обов'язки лежать на засудженім? Засуджений не може чогось хотіти або не хотіти. Як засудженому накажуть так він і мусить виконувати. Всім засудженим аж надто гаразд відомо: відмова від порученої праці може потягнути на себе ще один суд за так званий економічний саботаж.

Я не говорю, що відказуюсь від праці лікаря серед засуджених. Напроти, я говорив, яка тяжка вона і давав свою оцінку праці корпусного лікаря, як її поліпшити для добра і зменшення горя засуджених. Дальше я просив, щоб лікар міг мати за ту працю якесь матеріальне винагородження. Найбільшою винагородою і спрагою кожного засудженою є якнайскоріше вийти на волю! Тому просив, щоби за мою гідну і чесну працю мені зараховували за 1 день – два чи три дні...

Більше ніхто не забирав голосу. Начсанчастини разом з жінкою, в лікарськім плащ, встали і вийшли з кімнати амбулаторії. Відходячи, не сказали ні одного слова на прощання.

Засуджений лікар Зелінський несамовито закричав:

– Встать!

Всі засуджені повставали і своїми змученими очима відпроваджувала виходячих. Після виходу начсанчастини всі медпрацівники заметушились. Знов почали між собою щось говорити. На їх обличчях появилась якась наче невимовна веселість. До Гуменецького підійшов лікар Савочка: «Ти думаєш, що як будеш щось говорити чи навіть просити, то воно тобі щось поможе? Пусті слова, обіцянки начсанчастини, що він щось буде старатись о зарахування для лікарів за їх добру роботу. Тут пересильна тюрма, а не лагер! Що? Ти до нинішнього дня не знаєш, що іншого говорять, іншого думають, іншого роблять?! Ти ніколи не довідаєшся, в чім справа. Хіба тоді, як це все звалиться на тебе, і як опер чи слідчий стане тебе переслуховувати. Маєш робити так, як вони накажуть. На тім щось держава тратить, що ми і багато таких як ми працюємо за пайку недобре печеного хліба і за вареху баланди? Мало гинуло і далі гине народу?! Якби вони могли і мали таку кількість вагонів, то за один раз всіх галичан вивезли б і заперли на будову каналів, шахт, секретних заводів, або запроторили б у глуху тайгу чи тундру.

IV

По зібранню всі медпрацівники з опущеними вниз головами і руками, закладеними назад, з великим горем і сумом на лиці поодиноко виходили з амбулаторії і скорим кроком ішли до призначених корпусів.

– Товаришу Гуменецький! Ви знаєте о тім, що ви сьогодні в ночі є черговим лікар по всій пересилці? – крикнув Зелінський.

– Знаю! Знаю! Я дивився на графік, – не задержуючи ходу, відповів той.

Гуменецький обійшов третій корпус і зайшов в баню. Там стрінув вільнонайманого наглядача. Підійшов до нього і зарапортував: «Громадянине начальнику наглядач, засуджений Гуменецький прийшов чергувати по пересильній тюрмі».

– Хорошо! Организуй сейчас побыстрей баню! Уже привезли заключенных з шопроновського этапу (м. Шопрон знаходиться на кордоні Австрії. Там збирали всіх засуджених з Австрії, Угорщини.). Должны подкинуть еще!

За якісь десять хвилин відчинили високі залізні входові ворота пересилки і заїхала автомашина «чорний ворон». З її задніх дверей вискочив конвоїр з автоматом в руках. За ним велика вівчарка, а потім другий конвоїр, який держав собаку на шнурку. Підійшло ще двоє червонопагонників (солдатів внутрішніх військ). Всі вони тримали автомати, готові до стрілу. Один з тих конвоїрів підскочив і вліз задніми дверима до «чорного ворона». Впередсінку «чорного ворона» покладена дерев'яна лавочка довжиною біля сімдесяти п'яти сантиметрів, призначена для сидження конвоїрів. По другій стороні передсінка на підлозі розпростертий коцик для сидження вівчарки. В глибині «чорного ворона» другі двері, тісно закриті. Засув на тих дверях замотаний дротом.

Конвоїр розмотав дріт, відчинив двері і викрикнув:

– Выходи!!!

З «чорного ворона», як з бочки, почали вилазити чоловіки і жінки. На них одежа зім’ята, брудна. Багато з них держали клунки в руках, в декотрих були наплечники або мішки. Кожен з них радісно і глибоко вдихував повітря.

Собака, яку конвоїр тримав на шнурку, цілий час гавкала, підносилась на задні ноги і рвалась до засуджених. Декотрі, з острахом оглядаючись довкола себе, втікали від злого пса. Одного неуважного, а може глухого засудженого, собака зловила за ногавицю (штанину). Конвоїр за шнурок потягнув її до себе і вона вирвала кусок штанини, оголивши задню половину стегна.

З протилежної сторони підійшло до засуджених два конвоїри з автоматами і один з них закомандував: «Давай, становись по пять!» Всі засуджені, як послушні вівці, стали в рядах по п'ять. Було їх 67 чоловік. Жінки стояли спереду, а за ними – чоловіки.

Відкрили високі, колючим дротом обмотані, ворота. Всіх засуджених перегнали в зону пересилки. Колючим дротом ворота зачинили. Засудженим було наказано спокійно стояти в рядах і ні на крок не відходити.

Послушна собака-вівчарка на наказ конвоїра заскочила в передсінок «чорного ворона», за нею влізли ще двох конвоїрів. Відчинились залізні ворота пересилки і «чорний ворон» поїхав по наступну партію «шопронівців».

Один з конвоїрів викрикнув: "Садись!". Хто прямо на голу землю, хто на свій клунок чи на мішок, прямо падаючи, сідав на землю. На лицях була наче радість, що діждалися відпочинку і неначе щасливого нового життя.

Говорити між собою конвоїри не дозволяли. З-за кута 3-го корпусу ввійшло двох чоловіків. Вони принесли в руках невеличкий дерев'яний столик. Поставили його у віддаленні яких 15 метрів від засуджених. Тут були «личные дела», себто особисті справи кожного засудженого. На кожній написано прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, стаття, по якій засудили, вирок, тобто початок і кінець кари. В середині особистої справи відпис присуду, різні медичні довідки, характеристика і т.п. Оригінал справи засудженого, тобто, присуд, протокол зізнання засудженого, свідків, оборонця, якщо такий був. Працівник УРЧ брав зі столика справи, зачитував прізвища і засуджені підходили до столика на якісь 3 метри віддалі і відповідали. Конвоїри наказували, щоби засуджені йшли і сідали на друге призначене місце.

По перевірці працівник УРЧ взяв зшитки під паху і відійшов. До чотирьох конвоїрів, які стояли з автоматами по сторонах засуджених, підійшло кількох наглядачів пересилки. Один з них наказав всім чоловікам роздягатись до голого. Жінок на той час відвели за третій корпус. Всі клунки, мішки сказали порозв'язувати. Поодиноко кожен засуджений підходив до наглядача і той робив шмон.

Відбувалося це так. Голий засуджений зі всім своїм «багацтвом» підходив до наглядача, кидав все на розстелену на землі плахту. На наказ наглядача, присідав, відводив в боки руки і відчиняв широко уста. Наглядачі заглядали чи не випало щось з прямої кишки, з-під пах, чи нема чогось сховано в устах.

У часі того тілесного шмону два інші наглядачі з великими ножами в руках підбирали речі, які лежали на розстеленій плахті, Докладно, найперше в місцях збирок, рубців, комірів, вишукували пальцями заховане. Бляшані ґудзики відрізали. Залізні ложки, їдунки, голки, підкови в чоботях, бритви, олівці, металаві пряжки, зубний порошок, махорку – все це збирали і викидали в пачку, яка стояла побіч.

Недалеко від місця шмону, під стіною третього корпусу, стояли п'ять жуліків-битовиків з банди їхнього главаря Гріші Огороднікова. Вони ретельно слідкували за речами, які мали засуджені. Наглядач, речі доброї якості і сохранності – ще не подерту сорочку, підштанки, черевики, чоботи, убрання і тому подібне, підносив високо, наче хотів комусь показати, а потім знову кидав на землю. Жуліки-битовики; які стояли під стінами, мали все це добре зауважити і запам'ятати ту особу.

Засуджені, як автомати, підходили на місце шмону. Після цього кожний збирав свої речі руками, загортав, відходив і одягався. По закінченні всіх чоловіків відвели в баню.

Групу жінок, яких привіз «чорний ворон», відігнали на місце шмону чоловіків.

В куті роздягальні бані лежало багато вішаків, змайстрованих з грубого негнучкого дроту. По середині роздягальні, на табуретці, стояла глиняна миска, повна рідкого мазлового мила. В стіні від полудня була вибита широка діра, через ту діру влазилось до фризієрів (перукарів). В стіні від півночі були невеликі, покриті бляхою, дверцята вошебийки.

В роздягальню ввійшло двох чоловіків, одягнутих в брудні і чорні сорочки, подерті ногавиці. На ногах мали подерті і незашнуровані черевики. Чоловіки сильні, добре відгодовані, гарної будови тіла, м'язисті. Лиця – повні, червоні. Волосся пострижене низько. Один з них став посередині роздягалки і об'яснив:

– Засуджені! Всі роздягайтесь до голого! Не залишайте з собою ні одної шмати. Беріть з купи вішаки і на них завішуйте свої речі. Не забувайте всього завішаного на вішаку. Глядіть! В кого є сірники, бензин, або що-небудь, що скоро запалюється, відкидайте! Хліб, масло, тютюн і т. п. кладіть в чистий рушник. Все інше вішайте на вішак!

– А що з черевиками і чобітьми? – викрикнув хтось з гурту засуджених.

– Держіть при собі. По черзі підходіть до миски з милом. Розмазуйте мило по бороді і вухах. Намилені підходіть до фризієрні, де вас поголять. Хто вміє машинкою стригти волосся, хай бере машинку і вистриже волосся з-під пах, на лобку, в ділянці полових органів, на грудній клітці. Обов’язково хай всі пострижуть волосся на голові!

Декотрі із засуджених, які вислухали ці пояснення, не хотіли роздягатись. Інші роздягались нехотячи і ліниво. Кільканадцять засуджених зібралось в куті роздягальні і якось недовірливо гляділи на роздягаючихся. І тут, як грім з неба, заревів дзвінким голосом другий чоловік:

– А ну-ка, падло, давай, раздевайся! Побыстрей!

Ті, що роздягнулись, віддавали свої речі, завішані на вішак, чоловікові, який стояв у дверцятах вошебийки. Самі сідали на лавку і один другому потрохи підстригали, потрохи виривали волосся. Остриженій і оголений підходив до дверей кімнати, де душ. При вході стояв чоловік з мискою, повною 10-грамових кусочків звичайного мила. Навпроти нього стояв медпрацівник, убраний в білий лікарський плащ, з олівцем і куском паперу вруці. Він кожного входящого в душ оглядав і питав про стан здоров'я. Тих, що мали на тілі якісь струпи або висипку, високу температуру, або скаржилися, що кашляють, вказував ставати в сторону. В душ не пускав.

Під душами крик, гамір, декотрі весело охкали. Медпрацівник підходив від одної до другої групи людей, виставляв руку під воду, перевіряв температуру води.

По вимитті банщик закривав воду і кричав на ціле горло: «Всі, хто помиті, виходіть в задні двері! В одягальню!»

Одягальня – невеличка кімната. Під стінами стоять грубо збиті лавки.

Від дверцят вошебийки на підлогу навскоси покладена вигладжена широка дошка. Підійшов дезинфектор, відкрив задні дверцята вошебийки. Сухе, смердяче і гаряче повітря розійшлося по всій одягальні. Дезинфектор вліз у вошебийку і почав викидати по два вішаки одежі. Жмути гарячого клунка зсувались по дошці скісно вниз. Всі засуджені кинулись пізнавати і забирати свої речі.

Чоловік, котрий був в роздягальні, підійшов до одного засудженого і сказав: «В тебе є дві добрі сорочки. Давай махньом (поміняємось) одну на махорку! А то все одно сорочку в тебе в камері заберуть. Не схочеш віддати, ще й порядочно відлуплять. По-харошому, даю тобі одну пачку махорки за твою сорочку».

Цей, якому пропонував міняти сорочку на махорку, не розумів слів. Не відповів нічого і відійшов усторону.

Відчинили двері до подвір'я пересилки. В одягальню зайшов нарядчик 8 корпусу і голосно закричав: «Давай, побыстрей выходи!»

Хто не встих одягнутись, по дорозі запихав сорочку в ногавиці (штанини) або защіпав ґудзики. Нарядчик з карточки, яку держав в руці, вичитував прізвища засуджених і наказав ставати в ряди по п'ять. Перед 8 корпусом знову витягнув карточку, зачитував прізвища засуджених і наказував заходити в корпус. З обох сторін дверей стояли чергові, вони показували дорогу, куди йти. Перед дверима дев'ятої камери стояв ще один черговий. Він точно рахував всіх, хто заходив в камеру. Після викликання прізвища остатнього засудженого, нарядчик підійшов до чергового, котрий запускав засуджених в камеру, і запитав: «Скільки?»

–67! – була відповідь чергового.

– Точно! – сказав нарядчик і наказав: «Закривай камеру!»

Двері камери хльоснули, неначе впали. Задзвеніли ключі. В замку дверей два рази цокнуло. В камері зашуміло.

Черговий Льонька, який стояв біля дверей корпуса, підбіг до чергового Кольки, який запускав засуджених в камеру, неначе з радісною вісткою: «Багато сідорів (тюремна назва наплечника або мішка з речами) повні і набиті. Гадаю, що найкраще запустити в камеру Льошку, Вітьку і Сашку. Вони їх всіх розкарьожуть.

– Хай розмістяться, побачимо, де хто лежати буде. Ніч довга. Як треба, буде світло загашу, – якось вимушено і неохоче відповів черговий Колька.

–Трьох, гадаю, вистарчить! Вони впораються. Ти, Колька, дивись, як і що – зараз давай знати!

По короткій розмові чергові розійшлися по своїх місцях.

В камері шум не стихав. Декотрі стояли і бездушно дивились на гурт людей. Інші поскидали з себе мішки, клали під стіну, сідали на них і простягали змучені ноги на брудних дошках підлоги. В однім куті зав'язалась суперечка за місце на підлозі.

– Ти що, розложився тут, як цар. Ану, посунься хоча на пів хира!

– Ти, гляди і спіши зайняти місце, бо як не стане для тебе місця в камері, то виженуть тебе з криміналу, – розказував жартуючи засуджений. Він лежав на підлозі, прикритій драною курткою, розтягнув ноги, а мішок з речами положив під голову.

– Краще стули писок і не гавкай, що непотрібно. Шукаючий місця взяв свій мішок і потягнувся далі.

– Тіхо! – давсь чути голос з коридору.

– Внимание! Стройтесь для проверки!

За кілька хвилин відчинились двері і в камеру ввійшов нарядчик і комендант корпусу. За ними поволі вкотився в камеру вільнонайманий наглядач. Щоби додати собі поваги, злегка схилив голову, держачи її неначе кількапудовий тягар.

– Тише! – ще раз переразливим голосом закричав комендант.

Всі замовкли.

– Всі зайняли місця?!

– Нема де сидіти... – почувся голос з гурту людей, котрі стояли посередині камери.

– Одні займайте і розміщуйтесь під стінами, другі – по середині камери, таким способом щоб, як будете лягати, то головами до себе. Щоб один другому не смердів під ніс. Виберіть з-поміж себе старосту камери. Він буде рапортувати про кількість засуджених. Буде вашим комендантом, буде одержувати для вас хліб, цукор, баланду, і кожному по рівній порції роздавати. В разі приходу в камеру вільнонайманого начальства староста повинен перший зауважити прихід і дати команду: «Внимание! Все встать!». Підійти до начальника і йому зарапортувати: «Громадянине начальнику, в камері N-9 находиться стільки і стільки засуджених». З різними скаргами звертатись до старости. Він в часі ранкової і вечірньої перевірок буде все це передавати мені, а я, – нашому комендантові корпусу. Зрозуміли всі?

– Зрозуміли, – обізвалось кілька чоловік.

– А тепер розбирайтесь і ставайте в ряди по п'ять.

– Становись по пять!

– Побыстрей! – закричав вільнонайманий наглядач.

До зібраних підійшов нарядчик корпуса.

–Перша п'ятка! – один крок вперед, за нею – друга, крок вперед,третя і т. д. – відрахував всіх, щось на карточці написав, і всі вийшли з камери. Остався тільки нарядчик.

– Я пропоную, щоби старостою камери ви вибрали засудженого Петрова Сергея Тимофійовича. Всі згідні?

– Всі, всі... – відгукнулось декілька засуджених.

Нарядчик вийшов з камери. За ним знову тісно захлопнулись залізні двері. Дверцята кормушки відлетіли. В дірі показалися кілька голів засуджених і заглядали, що діялося в коридорі корпуса. Черговий підняв дверцята кормушки і зачинив їх. В камері знов загуділо.

– Ану-ка, товарищи! Тише! – крикнув староста Петров. – Кому не хватить місця, може сидіти посередині камери. На завтра с утра назначую товарищей Гриба і Сороковського для виноскі і очистки параші. Товарищей Гладкого і Хабібуліна – дежурити в камері. Значить, два перших повинні винести у вбиральню парашу, там виляти з неї все і очистити, принести і знов поставити в камері. Два слідуючі товариші – два рази камеру позамітати. Зробити порядок і навести чистоту в камері. Хай наша камера має культурний вигляд!

Із-за дверей хтось сильно закричав: «Отбой! Ложись спать!»

Декотрі скидали з себе убрання, роздягалися до сорочки. Інші лише повизувались, не скидаючи з себе блюзки (піджака), лягали на підлогу.

Дві невеликі електричні лампочки не гасли всю ніч і вони ледве освічували бліді, тяжкоперетерпілі лиця. Більшість, з підкладеними руками під голову, спала твердо. Черговий ходив по коридору, час від часу підходив до дверей камери, підносив засувку-«візитерку» і одним оком переглядав різні позиції сидячих. Особливу увагу черговий звертав, чи не пиляє хто залізних ґрат у повибиваних вікнах, або чи не вигрібає хто землі з-під підлоги і не готовить утечі підкопом.

Питаючись, підійшов черговий Льонька до черговий Кольки:

– Чи не відомо тобі, в якім місці лежить той з великим сідором. В нього на голові нова кримська шапка і на ногах нові черевики.

– Чого ти так горячишся, Льонька?! – вимушено відповів Сашка.

– Зажди! З камери ніде не втече!

–Ще оброблять і заберуть все до нитки!

– Сьогодні ще не можна нічого робити. Завтра рано по перевірці, або на прогулці розпитаю все в старости камери Петрова. Треба обов'язково довідатись, хто це з сідором, і хто його сусіди. Може коло себе має добру пачку. Між ними я бачив багато пильних і мускулярних «лобів». Ану, не дадуться!

– Ти чув, що було в 12 корпусі? Керюху (товариша по блату) Льошку впустили в камеру, де самі бандери. Хотів хороші «кальоса» (чоботи) стягнути з одного бандери. Цей не хотів стягати «кальос». Льошка дав йому крепкого стусана під груди – бандера впав. В камері зчинився шум, крик, аж цілий корпус задрожав. Черговий десь змився (втік). Викликали нарядчика, коменданта корпуса і вільнонайманого наглядача. Всі вони поблідли, як стіни. Ніхто з них не відважувався відчинити дверей камери. Всі боялись, щоб бандери не вилялися в коридор, як гаряча лава. Закликали лікаря. Знаєш того бандерівця з 12 корпуса? Лікар того ледве живого і збитого Льошку виволік з камери. Якийсь бандера як Льошку копнув в дверях камери, той аж полетів в другу сторону коридору. Зелінський признав, що в Льошки два чи три ребра було зламано. До нинішнього дня Льошка ходить по пересилці, як та курка, що має здихати. Перше був орел! Тепер на послідній поборовій комісії одержав III індивідуальну категорію. В далекий етап вже не поїде, хіба в колонію трудову, де інваліди, – в Ляцьке або Підкамінь. Льошка там між стариками-інвалідами ще заживе, як цар, ще й героєм буде...

V

У Ляцьке або Підкамінь з львівської пересилки висилають або самих III індивідуальної або ІУ категорії. Давніх солтисів, бурмістрів, секретарів і т.п., всіх тих, яких судили за співпрацю з німцями. Росіян туди мало відправили, зате мадярів багато. Майже половина мадярського генеральського штабу. Мадяри не є призвичаєні, загартовані до твердого, невигідного життя російського мужика. Мадяри там всі вимруть!..

Цікаво, ті завмерики-доходяги так голодували на виселенні, що коли перед смертю їм їсти давали, то вони не хотіли. Пайки хліба не з'їсть, лише замотає в ті свої брудні шмати тай ховає під голову, держить, щоб ніхто не вкрав і тримає на чорну годину. Їх деменція і загальна ослабленість доходить до того, що на пайці хліба лежить і з голоду вмирає. Таких треба силою примушувати їсти.

Лікар, той бандерівець, який був з інвалідами в Ляцькім, так тих доходяг кормив. Поналивали на обід в їх горнятка теплої баланди, лікар підходив до кожного, брав пайку хліба, яку старик-доходяга заховав під голову, подробив, всипав в баланду і стояв над ним так довго, доки той все не з'їв.

На інших приходилось кричати, або приговорювати і переконувати, як малу дитину. Часто лікар приговорював: «Чому не їси? Оставиш жінку, дітей, якщо помреш. Що будуть робити? Навіть їм не буде відомо, де тебе, старого, закопали! Де твій гріб! Не буде кому прийти на твою могилу, хіба чорний крук закряче, або чорна хмара заплаче. Їж! Перебудеш це все горе! Це вже і так не довго! Випустимо тебе на волю. Вийдеш за прохідну. А як зайдеш до дому, як в тебе сили не буде?! Хто тебе поведе? Згинеш в дорозі! З’їдай всю баланду – будеш жити! Будеш мати силу!»

Мене самого дивувала терпеливість того лікаря-бандерівця. Святої терпеливості треба було мати до тих стариків. Ті старики через недоїдання і голод ще більше розум втрачали. Були гірше дітей! Не розуміли нічого!

– Я, – далі продовжував розказувати черговий Колька, – був колись доходягою. Сидів в камері з стариками. Не міг дивитись! Мене давило за серце, коли бачив, як та старина плакала. Не гарячі, а холодні сльози капали з їх очей, гіркі-гіркі, як полин, і великі, як горох.

Багато тих стариків під вечір, як лише зачало темніти на дворі, сліпли, як кури. І добрі очі мали і дивились ними, а не бачили. Лікар говорив, що на стариків напала куряча сліпота. Старики часто один за другим ходили до параші, щоби вимочитись. Їх сечові міхурі вже не держать, як в молодих, ослабли замки. Такий старик десять раз впаде, чим дійде до параші. ІІообсикають в округ параші і з того сваряться, ворчуть, один другого ненавидять. Як би в них була сила в руках чи ногах, то би бились. А так нема сили руки вверх підняти, не те що битись.

Багато з тих стариків придумали, щоби не ходити до параші і не падати по дорозі, мочитись в свої горнятка. Потім в ті горнятка, деколи навіть не миті, беруть баланду. Довідавсь о тім лікар Гуменецький і зарядив, що кожний перед тим як їсти, повинен показувати йому своє горнятко, чи воно виполоскане, чи вимите. Допровадили до того, що всі старики опустились. Не дбають про свій зовнішній вигляд і брудні-пребрудні. Їх силою треба гнати митись. Теплою водою, то ще як-небудь миються, а холодної цураються. Декотрі плачуть. Ні в одного старого нема вже ні одної доброї сорочки. Всі порвані, до дір повипрані. Вони колись були пошиті з добре витканого сільського полотна. Одежі, взуття ні в одного нема гідного. Їх всіх вже по кілька раз обкрадали, або «по-харошому» відбирали битовики, які одержали третю індивідуальну або четверту категорії, і живуть між стариками, як королі.

Передачі, які одержують старики, всі йдуть по половині. Хоча старики – скнари, скупі, сваряться, все одно битовики видирають від них з горла. Старик і сам не з'їсть, і другому не дасть. Прийде якийсь жулік, обкраде, оббере все до нитки.

– Ще як я сидів із стариками, – продовжував розказувати черговий Колька, – бачив таке чудовище. Це було по Великодніх святах. Один старик одержав на Пасху два великі буханці білого хліба. Він якось так вимудрував, що меншу четвертинку роздав, а решту сховав. Один великий буханець хліба запхав у мішок. Той старий примістився в куті камери. В часі камерного шмону найшли цей хліб. І таке чудовище: миш вигризла в мішку діру, дісталася до хліба, вигризла там діру і звила гніздо. В тім гнізді-хлібі миш вивела собі мишенят...

Всі так на того старого зворогували, так на нього кричали, що той старий не знав, де йому дітись. З початку відгризавсь, а потім вже й не відповідав на різні докори. Спустив голову і щось бурмотів під носом. Жаль йому було буханця білого, добре випеченого хліба...

Кашляють ті старики, харкають, випльовують, аж бридко між ними було бути. Довго я серед них не прожив. Впросив нарядчика і він мене перевів в другу камеру. Старостою камери був один інвалід без ноги. Лоб! Був во! На стариків так кричав, що аж жаль було слухати. Ті старики боялись його, як вогню. Як комусь передача, то в першій мірі старості приносять!

Той староста камери випасся був, як бик! Його заступник був майором радянської армії. Цей знов не мав ні рук, ні ніг, був злий, як скажена собака. Здавалось, що якби він мав хоч одну руку, то повбивав би всіх стариків. Підкочувався до того, на кого був злий, і кусав зубами. Староста камери розпорядився так, щоби по черзі всі старики його годували. Йому зробили невеличку лавочку, ставили на неї горнятко з баландою. Він брав зубами за край, перевертав і так випивав усю баланду. Нещастя це було не мале, аж страшно було дивитись. Старики його дуже не любили.

На лихо то держать в тюрмі тих стариків?! Що вони в світі розуміють?! Всі вони суджені по 54 статті, тобто є політичні, зрада держави. Які то з них зрадники радянської держави?! Скільки з них є зовсім неграмотних, які навіть не знають, що таке радянська держава, Радянський Союз. Вони хіба знають одне: тепер над ними запанували большевики. А більшовиками вони колись маленьких і непослушних дітей страшили.

Ще як я сидів в камері із стариками, прийшло поповнення. Кинули в камеру одного діда, дуже старого і опущеного. З лиця не дуже той дід мав вигляд розумного чоловіка. За якої пів години в камеру зайшов корпусний лікар, цей бандерівець Гуменецький. Я на свої очі бачив, як до лікаря підійшов отой дід-старик і заговорив: «А-а-а-а-а-а, пане докторе! Добре, що я вас тут побачив. Прошу вас, зайдіть до тих панів, що мене тут пригнали і скажіть їм, хай мене пустять додому. Вони і так не мають, що давати їсти людям. Роботи мені не дають ніякої, а то я пішов би помежи хати. Декому чи води принести, чи дров нарубати, дитину покормив би, хату припильнував. За це мені люди дали би лучше їсти і я не голодував би. А тут чого я буду сидіти і голодувати?!»

Дід думав, що лікар Гуменецький має вагу і значення – таку, як колись. В своїм нерозумінні і непоняттю дід думав, що лікар, то є лікар, і зможе його випустити на волю. Гуменецький як побачив цього діда, аж розплакався!

Цей дідисько виглядав на добродушну людину, просту. Видно по нім, що в житті ніколи нікому не накривдив. Дід не вмів ні читати, ні писати. Він виглядав на придуркуватого...

А знаєш, за що дідиськові всучили 10 років по 54 статті?! За вибори! Бандерівці надрукували листівок, в яких пропагували, щоби люди не йшли голосувати. Щоби вибори бойкотувати. Частину тих листівок вручили дідові і сказали: «Ти, як підеш по селах просити милостині в людей, тобто жебрати, будеш давати ті листівки господарям. Господарі за це будуть вдячні та будуть давати тобі більше прошеного...». Дідисько не розумів, у чім річ, читати не вмів. Втішився, що йому таке щастя і дурничка трапилась. Пішов по селах, та ненадовго натішивсь дідисько щастям. В селі зустрів червонопагонників, які полювали на бандерівців. Дід, бажаючи їм приподобатись, дав кілька листівок. Червонопагонники як дідиська зловили, а почали бити, аж жаль! Одержав дідисько за своє, одержав! Я сам бачив, як лікар Гуменецький витягав пінцетом білі відламані кісточки від його щелепи. Червонопагонники так діда збили, що аж щелепи поламали. Так дід затужив і хотів волі, що хто в камеру з вільнонайманих заходив, в усіх просився додому. Не діждався дідисько волі! Відвезли його в інвалідну колонію. Там і помер від голоду. Помер як зрадник держави! Ворог народу, політичний в'язень, суджений по 54 статті...

– В тім селі Ляцькім Золочівського району (тепер його перейменували на село Червоне), – сідаючи на підлогу продовжував черговий Колька, – була зорганізована інвалідна трудова колонія №12. Дім на тюрму був перероблений з дуже гарної будови інтернату, власності польських законниць «терезіянок». Колись там виховували, вчили дівчат. Дім чотириповерховий, з електричним освітленням, центральним обігріванням, каналізацією і водопроводом. Одною стіною дім був злучений з костелом, до якого дівчата-інтернатки прямо з своїх кімнат ходили на молитву.

Коли прийшло визволення Ляцького з-під окупації німців, дім опустів. Яка військова частина ту будову перебрала, не знаю. Почалась нова господарка того будинку. При видиранні водопровідних рур (труб) і центрального опалення, всі стіни були немилосердно покалічені. Рури, котрі були глибоко в стінах замуровані і їх не вдалось повитягувати, повигинали. Не зіставили ні одної електричної лампочки, ні одної розетки. Остались лише діри і рівчаки в стінах. В одній кімнаті лишився ще невеликий кусок паркетної долівки. З вікон не лише не лишилось ні одної шибки, але й не лишилось ні одної рами. Декілька колись солідних дверей, які не давалися витягнути, порубані сокирами. Поколені куски дверей висіли на викручених навісах. В дверях ні одної клямки, ні одного замку.

У костелі, де колись поміщався орган, з якого ллялись акорди жалібних церковних пісень, зробили вихідник (вбиральня). З хорів, де стояв орган, по стіні вниз стікав рідкий кал, його на підлозі лежала ціла купа. Розігнилось це все, засмерділось, хробаків, різної холери намножилось, аж страшно! Над тим всім бринів рій жовтих мух. Кілька засуджених при самому вигляді тої нечисті, хоча не мали по-настоящому чим блювати, ішли і блювали, аж синіли. Нас були загнали в той костел, щоб зробити порядок і очистити,! Ми всі з того костелу вийшли і відказались робити, бо не могли. А скінчилась та авантура тим, що наказали кільком молдаванам ту нечистоту випрятати...

Я був приїхав першим в ту колонію «Ляцьке»...

VI

– Сідай, Льонька, біля мене отут, на підлогу. Ніч довга, розкажу тобі про ту виправну колонію. Хай вона затрясеться під землю! Хай тому, хто видумав ту колонію, чорти ціле життя душу деруть! Щоби він на старості життя мав таке життя, як та ціла колонія та її порядки! Це не колонія, а правдиве пекло на землі! Мені ще бабка розказувала, що в пеклі є казани, повні гарячої смоли, і в тих казанах грішники виварюють свої гріхи. А в тій колонії і без казанів зі смолою, муки – гірше смерті.

Лікарі казали, що в мене туберкульоз легенів. Дали мені третю інвалідну категорію. Тому вивезли в Ляцьке. Говорили, як завжди, брехню, що в Ляцькім дуже добре. Село, свіже повітря, рядом ліс...

В ночі з камер викликали стариків, інвалідів без рук, без ніг, різних доходяг і мене. Як звичайно шмон зробили під третім корпусом. Окружили всю стару поломану і хворіючу братію конвоїри з автоматами. Позаду дві собаки на шнурках. Розставили нас по п'ять. Наперед вийшов начальник конвоїрів і почав розказувати:

– Увага, засуджені! Ви знаходитесь під конвоєм, далі підете погружатись у вагони для дальшого вашого етапування. В рядах тримати порядок! Не розтягатись! Не переходити з однієї п'ятки в іншу! Не говорити! Не оглядатись в сторони! Голову тримати вниз! Руки назад! Виступ з колони, крок вправо, крок вліво рахується як утеча-побіг! Конвой стріляє без попередження! Направляючий, кроком ма-а-рш !

І ми пішли бічними вулицями Львова, щоб вночі нас ніхто не бачив і нічого не розказував про бідолах засуджених. Загнали нас на товарний двірець (вокзал). Там серед якихось розвалин запровадили до дуже-а-дуже нечистих вагонів. Тими вагонами возили вугілля. Підлога навіть не позамітана, на ній валялись грудки незабраного вугілля.

Наказ сідати в ті вагони. В наш вагон так багато напхали, що не лише лежати не було місця, але й сидіти. Двері вагону засунули і навхрест забили дошками. Хоч погибай в тім вагоні! Просив у Бога смерті, а вона не приходила! Старики, як звичайно, старина, часто мочаться. В стіні вагону, була видовбана дірка, в яку було вставлене коритце, збите з двох дощок. Мочилися старики в це коритце. Сеча стікала по коритцю в дірку, а звідтам вже назовні – на волю. Купки калу лежали в коритці. Не було ні одної тріски, куска патика, щоби його згорнути в дірку. Той вихідник (вбиральня) так був примітивно зроблений, як на злість.

Я розказую за той вихідник, бо на другий день нашої їзди, між стариками зчинилась така сварка, що мало до бійки не дійшло. Один старик не попав струєю своєї сечі в коритце, а на голови і грудну клітку кільком, які лежали біля коритця...

Тому що не було місця де можна було лежати, один битовик-інвалід сам зробився старостою вагону. Дав наказ сідати «смерічкою». «Смерічкою» сідалося так: перший сідав на підлогу і опирався на стіну вагону. Обов'язково треба було розвести ноги на боки. Другий сідав першому між ноги і опирався на першого, теж розводив ноги. Йому межи ноги сідав третій і т.д. Так порозсідались в кілька рядів, зіставили тільки стежинку, якою старики ходили до вихідника (вбиральні).

У Львові ми простояли цілу ніч. Ті, котрі сиділи в середині «смерічки», огрілись і позасинали. На другий день відсунули двері. Начальник конвою запитав, чи всі живі. Дали по 300 грамів хліба, по 2 грудки цукру. Конвоїри відрами підносили воду. І знов засунули двері і забили дошками.

Ранком ми виїхали зі Львова. Їхали дві ночі, один день. На третій день, вже було по полудню, біля другої чи третьої години, привезли нас на залізничний двірець Золочева. Згодом відсунули двері. Знадвору котрийсь з конвоїрів викрикнув:

– Выходи!

Знесилені до межі, виголоднілі і вимучені старики ледве ногами волочили. Конвоїри оточили вагон. Дві собаки злісно гавкали і рвались, хотячи кинутись на засуджених. По одному старики вилазили з вагонів, чорні від вугільного пилу і страшні, як чорти. Кожен, хто виходив з вагону, сідав на землю і глибоко вдихав свіже повітря, радувався, що побачив божий світ. Принесли кілька відер води. Старики кинулись до них, як мухи до меду Пили зі своїх горняток-їдунок по кілька разів, як спрагнені квочки, що сиділи в гнізді на яйцях.

Просили конвоїрів старики, щоби дали їм відпочинок. Всі ослаблені, пішком дійти до Ляцького не ставало сили. По якімсь півгодиннім відпочинку конвой дав наказ ставати в колону по п'ять чоловік. Наперед колони вийшов начальник конвою і заговорив:

– Засуджені! Говорю другий раз. Тепер ви вже підете у вашу колонію. Ідіть у порядку, говорити забороняється! З рядів виходити не можна, бо крок вправо, крок вліво конвой приймає як втечу. Конвоїрам віддано наказ без попередження стріляти! Навіть не думайте втікати, бо з вас ніхто не втече. Смерть втікачам! – викрикнув начальник конвою.

– Кроком марш!

Колона засуджених, як та чорна хмара, поволі посунулася вперед, розтягнулась і розлізлася по дорозі.

Розказують, що колись, ще за самодержавія, тобто царських часів, як переганяли засуджених, то засуджені в поході співали. Співали різні революційні пісні! І мене з ними, стариками, гнали! Ніхто там навіть не думав за якусь пісню, за такої людської тяжкої біди! Вона аж занадто добре була видна! Незгода була написана кожному зосібна!

Скільки років я, Льонька, буду жити, – до кінця буду пам'ятати похід засуджених стариків у трудову виправну колонію в Ляцькім! Це не похід засуджених, а тяжкий похоронний кондуїт (процесія). Хай сховаються похоронні марші Моцарта, Бетховена перед маршем старців в колонію Ляцьке. Тяжко, крок за кроком, з посивілими головами ступали старики по дорозі, яка вела в колонію, де на багатьох і багатьох очікувала костиста смерть від голоду!

Цей похід – це маєстат невинної кривди, тяжкого і гнітючого лихоліття, яке впало на них, з світлими іскорками чаяття і певного сподівання кращого завтра.

Знаєш, деякі знову глибоко відчували, що йдуть в більшовицьку колонію, з якої не повернуться вже ніколи-ніколи! І плакали! Їх грубі сльози падали в сиру землю. Перестрашені, стероризовані дияволом, всі, крок за кроком, йшли, як ті вівці на заріз у бойню.

Два мадяри, один молдаванин ослабли і більше не могли йти. Від знесилення попадали на дорозі. Навіть отим звіриськам конвоїрам зм'якло серце, вони відказались і не виконували наказу «... крок вправо, крок вліво». І не постріляли тої немічної старовини.

Нещастям, ще більшої невигоди і тягарю, було те, що вже недалеко від Ляцького хлинув рясний дощ. На обрії показалася мурована, на 2 метри висока огорожа, якою зі всіх боків була обведена колонія. Зверху був натягнутий колючий дріт. Побачили це старики, і багато хто з них гірко заплакав. Грубі сльози стікали по їх схудлім лиці і розбризкувались по болоті. Старики плакали і чорна хмара плакала разом з ними. Плакав і стогнав зневолений нарід! І небо плакало!

Я був дуже змерз. Трясся від голоду і холоду. Все на мені перемокло, отяжіло. Робилось болото все більше і більше, старики приставали і не могли йти далі. Тих, які приставали, злі собаки-вівчарки ловили за ногавиці (штанини) і виривали клаптями. В кого ще було трохи сили, тікали від собак і йшли дальше.

Вже сонце спустилось низько, як ми дійшли до прохідної інвалідної і трудової колонії №12 в Ляцькім. Наказали зупинитись. Я оглянувсь навколо себе, ще раз подивився на це все горе, нещастя і подумав: «Боже! Це старики, які все життя вихваляли Тебе в молитвах, молились до тебе і просили. Ти їх тепер так опустив! За які гріхи Ти на них наложив таку покуту-кару?! Ти, Боже, видиш їх горе – і громів не посилаєш!».

Якби я мав силу Бога, я би громами спалив муки всіх стариків і конвоїрів, із їхніми злими собаками, повбивав би! Все спалив би, розпорошив би землю надвоє, щоб більше ніколи така лють одної людини на другу на світ не родилась!

Подумав, навіщо це все?! Кому це потрібно?! Для революції?! Хто опанований тим дияволом, який наказав людям ті муки завдавати?! Мало, що самі людей кусаєте, то ще видресованих собак на поміч взяли, щоби біле, живе людське тіло роздирали!

Хто? Який люципер придумав, щоб на підвалинах людських мук, сліз, горя, нужди, нещастя, побудувати добро і могутність, з яким грядущі покоління могли б радуватися, сміятися, повною груддю віддихати і весело жити?!

Могили зрівняються з землею. Високі кургани, під якими догнивають похоронені людські кості, заростуть травою. Глибоко в серці та душі сина, дочки чи внука жевріти буде жаль, і гадюкою буде витися злість, ненависть і бажання помсти за нічим неповинну смерть їх тата, діда чи прадіда. Так і з того родиться людська ненависть і злоба, і месть віддяки....!

У прохідній будці від дощу схоронилося начальство. Вони по «дєлам» поодиноко викликали стариків і казали йти в зону колонії. Шмону не робили, бо дощ лляв. До нитки перемоклим засудженим не було як роздягатись і скидувати з себе всі лахи і давати на ревізію.

Всіх розділили в три камери. Ні дверей, ні вікон, ні підлоги. Старики, як тільки прийшли під дах над головою, наче тяжко змучені коні, що цілий день натягались тягарів, полягали в сухий пісок, щасливі і раді, що вже відпочивають. Декотрі навіть по декількох хвилинах засипали, тяжко постогнуючи.

На вечерю дали по 300 гр. хліба і по варесі (велика ложка) вівсяної баланди. Всі ту баланду з такою жадобою їли, що аж страшно було дивитись. Кожен держав темне горнятко-їдунку і притискав до тіла. Не було сили, щоби хтось посмів від нього те горнятко відібрати.

По перевірці та вечері полягали всі старики, як снопи в пісок. В ночі з камер ніхто не виходив. Параші не було, старики ходили в другий кінець камери на пісок мочитись.

На другий день, вранці, всіх підняли на перевірку. Після перевірки перед засудженими виступив начальник колонії Кузниченков. Дуже хрипло говорив. Чи в нього сифіліс завівся в горлі, чи якась інша хвороба, точно не скажу. (Кузниченков недовго був начальником. Кудись виїхав. Ще при мені на його місце прийшов капітан Оліярник).

– Засуджені! – захрипів Кузниченков. – Ви приїхали в ту колонію першим етапом на те, щоби ту будову, в якій прийдеться вам жити, зробити ще більш прекрасною, чим вона була, будинком. На зоні наробимо клумб, насадимо квітів, щоб наша колонія культурно виглядала. В камерах положимо підлогу. Вставимо вікна і двері. Заведемо електричні проводи, водопровідні рури і наладимо каналізацію. Маємо до зими все це скінчити. Тому, хто з вас має якусь спеціальність, як слюсарі, столярі, токарі і без спеціальності, зголосіться зараз до праці. Пам'ятайте, засуджені! Чим скоріше ми з вами доведемо ту будову до порядку, тим скоріше ви будете звільнені. Закінчимо капітальний ремонт цієї будови, буде празник. Багато з вас, хто буде добросовісно і чесно працювати, будуть достроково звільнені та відпущені додому. Ті, котрі будуть краще працювати, будуть записані як передовики в праці, і їх комісія трудових змагань не лише відзначить похвальними грамотами із записом в особову справу, але й буде їм зараховувати за 1 відпрацьований день від 3 до 6 днів. Значить, за півтора року вашої чесної і відданої праці вам можуть зарахувати три роки вашого присуду. Хто не має спеціальності, хай підбирає. Вимагати буду чесної і добросовісної праці. Вас поділять і будете робити по бригадах.

З рядів засуджених один підніс руку.

– Громадянине начальнику, я хочу вас запитати!

Говори, – хрипливо відповів Кузниченков.

– У мене спеціальність лікаря. Як всі засуджені будуть працювати при ремонті того будинку, то їм будуть записані проценти виробленої ними праці. Я також хотів би працювати при ремонті будинку і заробити собі скоріше звільнення. Я вже 3 роки в засудженні, осталось мені ще 2 роки.

– У тебе дитячий присуд! Чого тобі спішитись? Ти, як лікар, будеш мати дуже багато роботи. Тобі в першій мірі треба організувати амбулаторію. Запровадити амбулаторне приймання хворих. Дальше: тут, в колонії, має бути відкрита лікарня, яку прийдеться тобі організувати і віддати в експлуатацію. Побудуєш це, будеш відзначений комісією. Може, перший і найскоріше вийдеш на волю...

А тепер ідіть в свої камери! До вас прийде нарядчик, і ви записуйте в нього свої спеціальності. Ще раз звертаю увагу: ви люди в більшості старші, не обманюйте! Як хто вміє, так буде працювати. Треба до праці відноситись чесно, гідно і солідно. Яка буде праця, така і заплата! Тепер розходіться і беріться до праці!

Старики, коли почули обіцянки начальника колонії Кузниченкова, зароїлись в камерах, як бджоли у маю. Декотрі вже почали один одному заздрити. Називали себе кращими і гіршими столярами, а з того – більші і менші зарахування. В кожного іскрилося в очах за 2-3 роки вийти на волю. Це не те, що 10 років, від дзвінка до дзвінка каратися.

Я знаєш, дався також тому Кузниченкову обдуритись. Зголосився в бригаду робити цвяхи. Коло УРЧ стояв старий заржавілий верстат. Нам привезли кільканадцять звоїв грубого дроту. Той дріт ми пересікали. Другі збирали перерізані куски дроту і пресували на цвяхи. Цвяхів наробили до дверей, вікон, підлог. Друга бригада вистругувала дошки. Бригадири точно записували кількість виробленої праці. Перераховували це все на проценти і звіти давали начальнику. Інші з одної камери в другу носили пісок під підлогу. Другі носили і розправляли землю під клумби для квітів. Різними, примітивно зробленими лопатами, підстригували стежки, доріжки коло клумб Тим також щось записували. Тому що в колонії не було місця, де би ходили засуджені зі своїми фізіологічними потребами, один мадярський єпископ з двома цивільними мадярами копали яму на вихідник (вбиральню). Цей єпископ вирахував, що за викопування ями і поставлення огорожі йому зарахують 3 роки. Засудженому його бригадир говорив, що за ту яму дадуть 2 роки. Був ще один єпископ, але цей вже не з Мадярщини, а зі Львова, з вірменського єпископату, Каятан Каятанович. Йому лікар Гуменецький видав титул: «Ваше ексцеленціє». Цей чомусь не довіряв словам начальника Кузниченкова, і не дуже брався до тяжкої праці. Сам невеликого росту, худощавий і чорнявий, все живий, усміхнений, в гуморі, колись, видно, був любимцем жінок богомільних. Він прийнявся за дуже таку легку працю, а саме – збирав по зоні порозкидувані куски цегли і обкладав ними клумби. При тій праці складав жартівливі віршики про жуліків, роботу начальства, про більшовицький рай і таке інше... Він їх часто читав Гуменецькому. Обидва зі сміху аж реготали. Дуже велика шкода, що з тих віршиків, афоризмів не запам'ятав жодного. Добрий і надзвичайно гідний був той Каятан Каятанович. Душа–мужик!

Робота в колонії закипіла, як в кузні. Та ненадовго. Старики трохи попрацювали, та помучились. Їсти не давали: всього лиш два рази в день вівсяна, рідесенька (така, якою новонароджених телят напувають) баланда, 2 кістки цукру і 500 грамів чорного, не випеченого, а звареного, як мила, хліба. Щоби вівсяну баланду не солити і не давати до неї якогось смальцю, кидали в неї малесенькі кусочки солоної риби, званої «кілька». Розварена кілька розпливалась в тій баланді. Зіставлялись лише маленькі головки, дрібненькі кісточки з хребта, плавців і хвоста. Треба було це дуже обережно їсти. Дрібненькі гострі кісточки влазили в ясна, в слизицю горла, або в мігдалки. Овочів, чогось зеленого не давали нічого. В стариків появилася цинга-скорбут. Ясна позагнивались. З уст смерділо, як з вихідника (туалету). Обігнилі зуби старики самі пальцями витягували. Кинулось межи стариками розвільнення, вроді червінки, появились синяки по тілі, болі в суглобах, не могли старики ходити. Поволі зачали вмирати – відразу кілька в день. Найскоріше гинули мадярські офіцери. Вони не мали ніяких передач.

Спочатку трупів з колонії вивозили на цвинтар в селі Ляцькім. Ляцька сільрада побачивши, що тих трупів багато, що кожен день привозили небіжчиків, не дозволила приймати трупів на їх цвинтар. Говорили: «На своїх, ляцьких мешканців, не стане місця де хоронити!»

Більше трупів з колонії вже не везли в село, а прямо на поле. Під горою закопували тих, що смерть не дозволила їм докінчити рішення присуду. Домовину збивали з чотирьох дощок. Вона мала форму довгого корита. Ту домовину з трупом клали на візок, який тягнула дуже дохла шкапа. Вона на поломанім візку підвозила домовину на прохідну. На прохідних воротах назустріч виходив один з наглядачів. Він піднімав верхню дошку тієї домовини, оглядав мерлого, штиком наскрізь пробивав його, щоби переконатись, що труп неживий. По скінченню тієї роботи дозволяв везти його за прохідну трудової колонії.

Як правило, на шию і до великого пальця ноги трупа прив'язували дощечку, на якій було написане ім'я, прізвище, по-батькові засудженого небіщика (мерця), рік його народження і якесь зашифроване число. Третю табличку з тим зашифрованим числом прибивали на стовпчик, який запихали в могилу. Отак виглядали похорони засудженого...

Родини декотрих засуджених через лікаря Гуменецького довідувались, де і під яким номером закопаний їх рідний. Вночі викопували, викрадали трупів, завозили до себе і там десь їх хоронили.

Окремої трупарні в колонії не було. Не було, де трупові лежати, поки збили корито-домовину. З партеру інтернату на перший поверх побудовані були сходи. Нахил між сходами і підлогою забили дошками і там зробили трупарню. Завхоз лікарні через тих небіжчиків із розуму зійшов.

А було це так.

Одного дня вмерло два старика. Їх не роздягали, а в убранні затягли під сходи. В колонії відбував кару за якусь крадіж в колгоспі молодий хлопець з Каменець-Подільської області, він був трохи придуркуватий. В колонії його називали «дурний Івась».

Нещастям було те, що в ночі Івась під себе мочився. Деколи і сусіда підливав. Засуджені били і виганяли Івася з камери. Не було йому, бідоласі, де спокійно ніч переспати. Він вліз до тої трупарні під сходи. Положився рядом з тими двома трупами і заснув. В ночі знов один старик помер. Завхоз лікарні заволік трупа того старика в трупарню під сходи і там кинув. Рука старикового трупа впала на сплячого Івася. Івась з просоння почав до трупа сваритись і заговорив: «Що ти так розвалився, як дама?». Завхоз ще не вийшов з трупарні, як Івась заговорив, і не впізнав його. Думав, що труп оживився – і так налякався, що з перестраху збожеволів. Бігав несамовитий по всій колонії, рвався, кричав.

Ніхто не знав, що сталось. Викликали лікаря Гуменецького. Гуменецький з фельдшером залізли в трупарню під сходи, дурного Івася звідти витягли, а збожеволілого завхоза вивезли на пересилку до Львова. Там його помістили в лікарню до вар'ятів (психічнохворих).

Вівсяною баландою кормили два тижні, день у день. Одного разу привезли дрібнесенького бобу. Він недобрий на баланду, бо не давав ніякого навару. Засуджені, сьорбаючи юшку, ловили ложками маленькі зернятка того бобу, як рибку у воді. Кому попало зернят бобу більше, той вночі повзав по підлозі від болю у животі.

Мадяр з Будапешту, майор генерального штабу (він засуджений був на 10 років «за підготовку бактеріологічної війни»), одержав від баландьорів цілу вареху того бобику. Був голодний і все з'їв. По короткім часі живіт мадярескові здуло, як бубен, ніс загострився, очі впали, лице поблідло, лице покрилось краплинами холодного поту. Качався по підлозі і дуже кричав, що болить живіт. Якби не лікар Гуменецький, то був би помер.

Ой, він коло нього находився! Під шкіру колов і колов, вводив камфору і ще щось. Прямо в жили, у кров вливав розчин солі. Глибоко в крижі (спина) вводив новокаїн. Робив клізми з сіллю. Шматами гарячими обмотував мадяра, як малу дитину. І мадярисько вийшов! Не помер!

Гуменецький ходив до самого начальника Гегекала, просив і голосив, щоби заборонити варити цей біб.

Я також їв ту бобову баланду. Цікаві ті бобики. В кожнім бобику був хрущик. Така маса тих хрущиків намножилася, що не було ні одного зернятка бобику здорового.

Після різних комісій бобик заборонили варити. Перейшли знов на вівсяну баланду. Тим разом, вже трохи кращу, без кільки. В колонії забили дві шкапи. І засуджені тих коней поїли з копитами.

Гуменецький порадив начсанчастини Гегекалу, щоби він продав кільку, або поміняв її на бульбу чи капусту. Я їздив з начальником до Золочева. Дві бочки кільки селяни аж розхапали, а ми за це накупили яєць. Одного дня кожен засуджений одержав два яєчка! Що то було говорення, шуму і хвальби! Говорили: ніде немає так добре, як в Ляцькій колонії. Там засуджених яйцями кормлять!

А в Ляцькій колонії засуджені з голоду здихали! Був такий великий політик молдаванин на прізвище Георгіца. Він не хотів записатись в колгосп і йому 10 років вліпили, як зрадникові держави і ворогу народу. Він одного разу був такий голодний, що своє взуття поїв! На перевірку став босий. Начальник колонії Кузниченков зауважив, що Георгіца босий. Вчепився до нього, почав йому мораль читати:

– Як тобі не соромно, Георгіца, на перевірку босим ставати?! Некультурно і негарно старшому і поважному чоловікові таке робити!

Георгіца звісив голову вниз і не відзивався. Другий молдаванин, який стояв в ряді, відважився і сказав:

– Георгіца не має в що взутися, бо він свої постоли поїв!

Кузниченков вдав, що не чув тих гірких, але правдивих слів, дав команду всім засудженим заходити в камери.

В Георгіци зігнилі зуби хитаються, ледве держаться. Як вони тверду шкіру могли покусати і з'їсти?! Георгіца відкрив загадку. Я, каже, порізав постоли на дрібні куски. Положив на бляху, розпалив вогонь. На тій блясі шкіра гарно всмажилась на вугілля, і я то все вугілля з постолів з'їв. Пив багато води і так насичувався від голоду...

Двоє стариків-колгоспників з Чернігівщини майже все подвір'я колонії зрили, як дикі свині, шукаючи за корінням дикої моркви, гречки і румбамбару (ревеню).

Західняки не так часто вмирали. Вони одержували передачі. Найбільше передач одержували декотрі священики, – молоко, масло, білий хліб, сухарі, яблука і т. п. Колись говорили, що священики це брати по хресті. Апостоли правди і науки. А вони то такі скупердяї, егоїстично налаштовані, з ніким ніколи не хотіли ділитись. Не вміли жити в однім суспільстві. Не голосили між своїми засудженими своїх правд і моралей. Їх по ночам найбільше обкрадали.

Від прохідної до корпусу йшов один священик. На лиці радий і усміхнений, бо одержав передачу. В одній руці ніс повний сідор, а в другій держав пляшку з молоком. Навпроти священика надійшов інвалід без ноги, шкутильгав на протезі. Спритний був інвалід. В один момент, раз! – і вирвав священикові пляшку з молоком і давай утікати. Священик за ним з криком. Чим добіг до корпуса колонії, інвалід витрубив (випив) все молоко. Священикові кинув вже порожню пляшку. Ой кляв священик цього інваліда, проклинав:

– Щоби тебе розтріскало! Щоби тобі живіт здуло і до завтрашнього дня не діждався!

Надійшов другий інвалід і каже: «Пане отче! Гріх сварити! Бог не казав проклинати, а любити ближнього, як самого себе. В Святім Письмі написано: голодного накорми, спраглого напій».

Пішов священик, голову схилив, замовк, нічого не говорив і не проклинав. Замкнувся сам в собі і словом навіть не хотів обмовитись...

На першім поверсі вже поклали підлогу. Рами і вікна вставили. Два бандерівці одержали з дому дві німецькі штучки для нарізання скла і поставили шиби. Не стало дощок, тому в однім крилі підлогу поставили з цегли.

Бліх в цегляній підлозі намножилось, аж страх! Бліх також є багато родів. Одні – великі, грубі, не такі злі, мало кусають і недалеко скачуть. За то менші, чорно-бурі, – ох, злі! Говорять, мала собака гірше кусає за велику. Такої малої блохи не зловиш. Вкусить і втече. Свіжий чоловік, який перейшов через камеру, де цегляна підлога, виходить з чорними ногами. Так багато понаскакували і попричіплялись до ніг, що хоч мітлою згортай. Безжалісно кусали голодні блохи...

Довго не могли збудувати вошебийки, довго засуджені не мились, не купались і білья не прали. Вошей намножилось безліч. Старики позапускали бороди, в них повиростали довгі нестрижені вуса. У вусах, у бороді, в бровах, під пахами, на грудях, на лоні, – всюди, де лише виростало волосся, намножувались блохи. Під кожним волоском ховались по кілька бліх. Там, де засуджені ставали до вранішньої перевірки, по землі повзали воші. Велике щастя, що не кинулась тифозна вош. Ціла колонія згоріла би, як на пожарищі.

Гуменецького всі старики проклинали за те, що дав наказ фризієрові постригти волосся, де лише виросло воно на тілі. Найбільше було сварок за бороди і вуса. Ходили старики до начсанчастини. Але що начсанчастини розумів в тім? Гуменецький був лікар, а Гегекало – хто? Адміністратор. На медицині мало розумівся. Одного разу приїхала комісія ОУТК зі Львова. Викликала до себе Гуменецького і давай розпитувати. Гуменецький не боявсь, розказав за все-все. За голод, за смерть, за скорбут, за грабунки, за бобик, за воші, за все і все. Комісія вислухала. Правда, щось трошки помогли. Наказали, в першу міру, побудувати вошебийку і баню. В стінах повирубували діри, позакладали рури. Змонтували баню, душ. О-о-о! Тоді стало трохи легше. І воші вибивали, і помитись було де. Найкраще було митись під кінець бані: повітря і стіни нагрілись та вода була тепла.

Гуменецький під кінець бані збирав всіх знайомих: вірменського єпископа Каятан Каятановича, священиків йому ближче знайомих, медпрацівників, дуже поважного адвоката Навроцького, суддю львівського апеляційного суду Давидовича.

Суддя Давидович, з страху перед крадіжками, кожний день в своїм сідорі перекладав-перев'язував і знов складав та зав'язував у вузлики свої шматки, пуделочки та інші «цінності», які не мали ніякої вартості і надавалися хіба викинути. Це все Давидович тримав в дуже скрупульозному порядку.

Давидович мав курячу сліпоту. Закликав його Гуменецький в баню. Він втішився і був вдячний. Теплою, доброю водою гаразд помиється. Вечором йшов, як сліпий кінь, вибалушивши очі. Руки витягнув уперед і щупав, як сліпий кінь.

В місці, яке було призначене на роздягальню, була яма незакритого каналу. Давидович не бачив тої ями і впав в неї. Ледве старика витягнули і відтерли. Доповідалося о тім випадку начальству. Себто хтось доніс. Оперуповноважений викликав Гуменецького до себе на сповідь. Якось викрутився з цього. Не був караний і в кандей не посланий.

Як тільки пригнали нас в колонію, то лікар навіть не мав приміщення, де міг би хворого обслідувати. Гуменецький ходив з пачкою від мармеладу. В тій пачці лежав жмуток вати, порошок марганцю, аспірина, ножиці, пінцет, термометр, в ампулах – амоняк. І тим лікував Гуменецький хворих. Кому дав випити розчину марганцю, кому аспірину, іншим чистив розгнилі рани і накладав перев'язки. І така була медицина трудової виправної колонії №12.

При кінці ремонту першого поверху, кімнатку, де колись був вихідник (вбиральня), призначили для амбулаторії. Зробили це тому, що там залишилась підлога вимощена кахельними плитками. Таку підлогу легко було очистити, тобто вимити і замести. Діру, де була труба вихідника, забили деревом. На столі, збитім з дерев'яних дощок, який стояв по середині амбулаторії, провадили записи. Три табуретки, одна довга лавка і ще на однім стільчику розкладав лікар свій інструмент.

Засуджених зголошувалось масами, найбільше – то старовина. Все немічне і хворе. Інваліди, як не хворіли, то були до безтями нервові.

Лікар мав право звільнити від праці на один день двох засуджених. Засуджений нарід найбільше хворів скорбутом (цинга). Як вже скорбут був насів на всіх засуджених, із Золочева привезли дерев'яну пачку з вітамінами С в таблетках. Вирахували лікарю по горошині, і він з тим недовмерлим мадярським майором-фельдшером давав кожному засудженому до ранкової і вечірньої баланди по одній горошині. За два-три дні всі засуджені перестали плювати кров'ю, синяки на тілі спочатку позеленіли, пожовкли, а потім почали сходити! Давали тих вітамінів всього один тиждень.

Під лікарню визначили дві камери у лівім крилі будинку. Ті камери були не добрі, бо в них була виставлена підлога з цегли, а в ній безліч бліх. Кожний хворий лежав на своїм ліжку. Сінники (матраци) були заповнені листям, яке група засуджених принесла з лісу. Подушки так само наповнені сіном. Два простирала на одне ліжко. Коц для прикривання. Це були всі привілеї, які мали хворі.

Вихідника в лікарні не було. Була одна яма на подвір'ю, яку викопали мадяри. Хворі з лікарні не могли ходити туди. Дошками забили кут коридору і там поставили дві параші. За парашу була бочка від бензини, розрізана на дві частини. Щоб можна було сідати, на одну половину бочки було покладено кусок дошки.

Кожний день фельдшер зливав те приміщення водою, в якій було розпущене хлорне вапно. В ночі в лікарні чергувало два санітари. Як було потрібно, санітари будили лікаря, який спав на дерев'яній лавці в приміщенні амбулаторії.

Одному молдаванину привезла жінка передачу. Небагату, мішок кукурудзяної муки. Молдаванин був голодний і за один раз всю ту муку з’їв. В ночі здуло йому живіт, як барабан. Шкіра на животі мало не тріскала. Кричав від болю, бідний і нещасливий молдаваниско, на всю колонію. В ночі в аптеці села Ляцьке взяли лікарства, які Гуменецький вводив йому прямо в жили. Робили клізми. По клізмах санітари стягли того молдаванина з ліжка на ту бочку від бензини. Молдаванин ослаб, осунувся на край параші і вагою свого тіла перевернув бочку. Впав на підлогу і вся погань, нечистота з параші на нього вилилась. Щоб не втопився, санітари витягли молдаванина і визвали лікаря. Поставили молдаванина на ноги і вперли до стіни. Вся та нечистота стікала з молдаванина, аж бридко було дивитись, брало на блювання. Щоб хоч з грубого змити з нього ту нечистоту, лляли з відер воду.

Молдаванин той був завмерок-доходяга. Бракувало йому три чверті до смерті. Завдяки Гуменецькому задержав в собі життя. Молдаваниско навчився в колонії дуже спритно ловити воронів. На верху костелу була невелика вежа, в якій колись висів дзвінок. Ним скликували вірних до костелу. Дзвінок хтось забрав. Вежа завмерла і в ній ворони поробили собі гнізда. Молдаванин якимось способом влазив у ту вежу і там заздалегідь наставив багато сильців. Ворони спочатку кричали і не залізали у вежу. А потім молдаванин мав їх у своїх руках. Скручував головку вороні, обскубував, вичищав. Воронячим росолом (бульйоном) і м'ясом відганяв від себе і від своїх друзів голодову смерть. Довідалось о тім начальство і заборонило молдаванину ловити на вежі ворон. Мовляв, щоби не втік з колонії.

Утекти з колонії ніяк не вдавалось, і було неможливо. Однак на різні способи нарід придумує всілякі протиспособи. Колонія була обведена на 2,5 метра високим муром. На верху тої мурованої огорожі була верства, залита цементом, і в той цемент було багато понасипано і понатикувано набитого скла. Скло тирчало, хто хотів би зловитись рукою за край, напевно, порізав би собі руку. На залізних стовпах, які були зацементовані на верху мурованої огорожі, був протягнутий колючий дріт. На 2 метри від мурованої огорожі, в сторону зони колонії був протягнутий колючий дріт. Стовпів з натягнутим колючим дротом було два ряди. Між зовнішнім і внутрішнім рядами стовпів була доріжка перекопаної землі. Ту доріжку кожний день чистили, виривали бур'ян. Між мурованою стіною і зовнішнім рядом стовпів з колючим дротом бігали вівчарки на довгих гладких дротах.

Підходити до загорож було строго заборонено. Кожний засуджений знав, що хто наблизиться до огорожі ближче як на два метри, то попка (вартовий) без попередження стріляє. Начальник колонії виразно пояснював і розказував, що до «запрєтної» зони не лише не можна підходити, але і не можна на неї дивитись.

Один засуджений поляк, чи не розумів слів начальника, чи може думав, що вдасться йому втекти, наблизився до забороненої зони і був пострілом ранений в стегно. Куля поламала і розтрощила йому кість. Того поляка відразу вивезли з колонії. Куди вивезли і чи живий зістався, не знаю.

Вдалось втекти з колонії лише одному бандерівцеві. Він був суджений на 15 років. Комендант червонопагонників набирав на роботу засуджених для нарубання дров конвоїрам-попкам. Бандерівець якось заплівся між дев'ятьма засудженими, які були вибрані для рубки дров, і з ними вийшов за зону. Конвоїри, що сторожили тих засуджених, якось не зауважили бандерівця. Бандерівець з подвір'я утік, як говорять, «на чисто», «з кінцями».

15-літників не дозволено було брати до праці за зону. Від дня втечі бандерівця режим для політичних став ще більше тяжким. Видження (побачення) засудженим по політичним статтям заборонили всім. Передач не приймали. На кожнім кроці нецензурні слова і лайки. Всіх бандерівців, не оглядаючись на їх категорію труда, знов вивезли в пересильну тюрму до Львова.

Лише один раз втекли два битовики. З волі одержали ножиці для перетинання дротів. Втеча була добре продумана і організована. Це було в ночі, надворі – темно, хоч око вибери. Лляв дощ. Битовики на животі підповзли до огорожі з колючим дротом. Ножицями дріт перетяли. На животі переповзли доріжку землі до зовнішньої огорожі і ту перетнули. Великим їх щастям було то, що лляв дощ і собаки не почули запаху людського. Біля муру росли старі дерева і вони по них перелізли на мур. Перейшли по мурі і поскакали вниз за зону, на волю! На другий день начальство наказало всі дерева на зоні зрізати і спрятати. Це були чудесні старі акації, посаджені ще в давніх часах коло церков і костелів.

А битовиків-утікачів на другий день зловили в сусідньому селі – в домі селянки, в якої вони пили молоко...

Одного німця, який їздив в ліс по дрова, конвоїри застрілили. Говорили, що втікав. Трупа того німця положили на дрова і привезли назад в зону. Збили пачку і під горою закопали.

Попки, щоби додати ще більше страху засудженим, часто пострілювали на своїх будках. Ці будки цілком такі самі, як на пересилці у Львові. За муром на дерев'яних високих стовпах була побудована будка, зверху накрита дашком. Ті будки, як їх називали вишки, були віддалені одна від одної на 50 метрів. Попка, який сидів в тій будці, мав задачу стерегти свої 50 метрів, щоби його сторожову ділянку ніхто не переходив. Другий попка – пильнував наступних 50 метрів. Так округ цілої колонії стояли вишки і на них сторожили попки.

На заскородженій полосі-доріжці були сліди, де на животах повзли втікачі-битовики. Попку, котрий вартував ту ділянку, зняли з роботи на вишці і передали в суд. Засуджений він був на чотири роки за недбале відношення до повіреної йому роботи.

На місце молодих бандерівців, котрих вивезли з колонії, привезли старих і молодих жінок – горбатих, покручених і поламаних дівчат. Як лише пригнали жінок, в колонії стало веселіше. Позав'язувалось багато пар гарячої любові, головне, межи молодими. А надзирателям стало більше роботи. Як лише надзиратель яку пару стріне, його і її зразу відпроваджував в кандей на кілька днів...

По закінченню ремонту першого і другого поверхів перейшли на перебудову костелу на камери. Поміщення костелу розділили на горішній і долішній поверхи. На ті два поверхи положили дерев'яні лєгарі. Всю поверхню костелу розміряли і розділили на кілька камер. Поодинокі камери розділили мурованими стінами. Костел, де перше молились і виспівували побожні пісні, переробили на тюрму, де воцарилось горе, нещастя, плач, прокльони, сварки, брехня. Одним словом, із святого місця зробили місце гріхів.

Засудженого народу нагнали в колонію біля 3000 осіб. Щоб можна було би ще більше люду нагнати, в камерах наставили двохповерхових залізних ліжок (звали їх нарами). Старики наложили на ті ліжка своїх різних шмат і так на них спали. Бувало, зайдеш в ту камеру з двоповерховими ліжками – аж страшно було слухати: вся та старовина в сні стогнала, як корови...

Кандей містився в півницях інтернату. Так наказали зробити засудженим. В камері кандею не було ні підлоги, ні вікон, ні світла. В оббитих бляхою дверях камери вирізали дірку (візитерку), і через неї заходило повітря і світло. Під візитеркою в дверях – дверцятка кормушки. Їсти давали лише один раз в день: 300 грамів хліба і 250 грамів баланди. Довше, як 6 днів, ніхто там не видержав сидіти.

Але нашому братові-битовикові кандей не був страшний. Одного головоріза посадили в кандей за любов з лагерною сукою (жінкою легкої поведінки). Вночі покараний кандейом інвалід гримав у двері, доки до нього не прийшов черговий. Інвалід йому зразу згори: .

– Ти, гад! Пусти мене до суки (себто в жіночу камеру, де сиділа його любовниця). Тобі, гад, все одно, чи страдаю я в тій чи другій камері! Пусти! Як вийду, винагороджу! Не пустиш, гад?! Клянусь перед тобою: до тижня попрощаєшся зі своїм життям! Я тебе, гад, задушу, або горло перегризу, чи кирпичом уб'ю! Пустиш – не підведу! Я сам рано перейду в свою камеру! Прошу тебе, пусти! Що, тобі жаль тюрми?! Всю ніч буду гримати в двері! Руки зв'яжеш – кандалами буду копати, гримати! Ноги зв'яжеш – кричати буду на ціле горло! Пусти! Прийде, чи попутає мене надзиратель – всю вину на себе візьму! А тобі що?! Заберуть тебе з тої собачої роботи черговий! Ти такий самий засуджений, як і я! Не будь ланцюговою собакою! Нині я в кандеї, а завтра ти будеш махорки просити! Тим лягавим надзирателям-псам нема більше чого робити, як над нами знущатись! Перекажи Віті, хай завтра підкине чогось пожерти і покурити! А ти, я тобі клянусь, як не я, то Вітька, або хто інший з керюх тобі глотку перегризем! Погляди, що вона там, сука, робить?!

– Спить, – відповів черговий кандея. – Ти тепер відійди від дверей і лягай та спи. Наглядач повинен прийти на контроль. Як він відійде на прохідну, я тебе пущу до суки на дві-три години. Іди, блядь, і лягай!

Невдовзі прийшов наглядач. Черговий карцера зарапортував йому, що в карцерах всі сплять, є тихо і все в порядку. Наглядач поглянув в усі візитерки, попробував усі замки. Не говорячи ані слова на прощання, вийшов.

Була друга година вночі. Черговий кандея відчинив двері і перевів інваліда в жіночий кандей, де сиділа його любовниця. Нічого собі дівка – росла, висока і гарної будови тіла, чорнява на лиці. Точно договорилися, що інвалід о п'ятій годині ранку сам вийде і сяде в свою камеру.

Інвалід, виходячи з камери суки, сказав: «Гад! Раз я тобі сказав слово – це закон! Не бійся!».

А вранці лагерною автомашиною дві дівки – скровавлені, бліді-блідесенькі, відвезли до Золочева в лікарню. Вершком їх гарячої любові був кримінальний аборт. Дівки з волі одержали йодину. Розчиняли мило. Розчин мила з йодиною вприскували собі в матицю. Мучились дівчата, на колінах по підлозі лазили, зубами землю гризли від болю в животі. Природа однак сильніша всього! Не страшне нічого перед статевими зносинами. Дівчата, віддаючися хлопцям, забували про все!

Мені до нинішнього дня жаль одної неповнолітки! Гарна, молоденька, рум'яна на білім личку, виглядала ще не винною дівчинкою, а завела любов з бандитом Сашкою. Бандити, як звичайно, все рознюхають. Довідався Сашка, що його сучку мають забрати з колонії і перевезти в пересилку. Вкрав з амбулаторії стрикавку (шприц) з голкою. В стрикавку наплював з два мілілітра своєї слюни і то вприснув неповнолітці-суці під шкіру стегна. На другий день сталося почервоніння, гарячка. Почалося загальне зараження. Лікар Гуменецький в сімох місцях розрізав стегно. З рани витікав смердячий-смердячий гній. Лихорадка так неповнолітку трясла, що аж на ліжку підскакувала.

За неповнолітками дбають! На просьбу лікаря Гуменецького, відвезли неповнолітку в лікарню до Золочева. Але зараження зробило своє. Неповнолітка не видержала і розпрощалася з життям! Вмерла! Трупа неповнолітки привезли із Золочева в зону. Сашка відпроваджував її аж до прохідної. Плакав, як мала дитина...

Ті, що не хотіли працювати в зоні, самі себе калічили, щоби їх не виганяли на працю. Робили так звані мастирки. Засуджені десь роздобули собі голку і нитку. Пхали нитку в голку, мочили нитку в слині і пропихали попід шкіру. На другий день те місце напухало, червоніло і робилось гарячим. Засуджений прискакував на одній нозі до лікаря. Гуменецький всіх таких відправляв в лікарню. Там набряк цей розрізував, випускав смердячий гній і далі лікував перев'язками з солі. Гарячка пропадала, засуджений не працював, чувся гаразд, філонив (симулював), і перевертався в ліжку, як баран. До кінця загоєння ран засуджений валявся 3-4 тижні в ліжку.

Жінки, яких прийняли в колонію, в основному – старі нещасливі селянки. Всі вони були засуджені по 54 статті пункт 1^ий УК СРСР. Їх всіх конвоїри кожного дня гонили на поля підсобного господарства колонії. Всі вони, вертаючись в колонію, тихцем відмовляли молитви, щоби Бог відвернув від них кару голоду, нещастя і неволі. Котрі вже не могли ходити в поле, залишалися в колонії, і їм давали зашивати і латати різне тюремне лахміття.

Було в колонії кілька жінок польок. Ті – завзяті. Ні одна не хотіла говорити по-російськи. До начальства завсіди говорили по-польськи. До праці польки не були дуже цікаві. Завсіди знаходили в собі якусь хворобу Вони або вигадували приступи жовчних камінчиків, або симулювали запалення нирок. З поляків лише трьох засуджених ходило на поле.

Прийшов наказ і начальство, нікому нічого не говорячи, зібрало всіх поляків і повезло в Польщу. Польща за громадян польської національності упімнулась (потурбувалась). Зажадала, щоби поляки жили в Польщі! За українців нема кому поінтересуватись, взяти тих всіх нещасних в оборону, чи під свою опіку! Є та Україна, але вона лише по формі Україна, а по суті – соціалістична. Значить, інакша Україна. Вона за своїх українців ані слова. Все то є брехливе, перевернене. Все іде до того, щоб того українця, по формі навіть соціалістичного, під ноги взяти, потоптати, з болотом змішати, назвати його недозрілим. А потім його, немічного, викинути на наругу людей!

Гай! Гай! Як згадати скільки тих українців ще за старого режиму, за царської Росії вигинуло! Скільки гарячих сліз вилилось з українських очей на те, щоби на болотах Неви побудувати місто і вибити вікно в Європу! І багато, багато інших трагедій, де нарід прощався зі своїм життям.

А думаєш, тепер щось змінилось?!

Перше царська Росія називала українців сепаратистами, або якось по іншому. Тепер Росія, котра назвала себе Союзом Радянських Соціалістичних Республік, свідомих українців називає кулаками, куркулями, середняками, націоналістами, фашистами, бандерівцями і, чорт знає ким ще, і що ще видумають. І давай українця як не вбити, то голодом виморити, або вивезти, де чорти «надобраніч» кажуть.

Кричать: «Радуйся, Україно! Ти цвітеш, молодієш!». От висота брехні! Ніхто в світі так не зумів і, гадаю, не зуміє, як наш старший брат! Українців назвали дурними хохлами! І ті бідні терплять, бо не мають кому поскаржитись. Слово «українець», «українська мова» насуває (викликає) підозріння зрадника батьківщини, так званого «изменника родины», або ще гірше – ворога народу! Багато є такого народу, щоби ради святого спокою, щоби не попасти в підозріння націоналіста, із боязні говорять і називають себе рускими. Хохол свою рідну мову забув, яка визначала його національну приналежність, а другої мови, як слід, не вивчив. З нього сміються і дорікають, що він хохол. Йому це не дуже приємно, втікає від цього і говорить, що він хохол. Такий стає правдивим хохлом, мазницею.

Не пам'ятаю, котрого дня змішаним етапом – тобто бандерівців разом з битовиками, жінками і чоловіками привели українського артиста Стадника на «исправление» в трудову колонію у Ляцьке. Засуджений Стадник по 54 статті на 10 років, як зрадник батьківщини і ворог народу. Суд, який відбувся над Стадником, такий самий як другі суди над славними дочками і синами українських галицьких земель. Ті російські суди під назвою воєнних трибуналів – це трагедія всього українського народу. Це питання «бути чи не бути українському народу на Україні», зі змістом слова «Україна», як колись «Малоросія», себто територіальна назва земель на півдні Росії.

Старий Стадник – ворог українського народу!

Ота велика людина, що в тяжких часах українсько-галицького народу серед розперезаного польського шовінізму разом зі своєю родиною не лише не покидав свого народу, але навіть ніколи не подумав таке робити...

Як кочівник-циган їздив з театральною групою від містечка до містечка, від села до села. Де була лише якась «Просвіта» чи «Народний дім», де була якась театральна сценка, він одразу їхав туди з жінкою, своїми дітьми і виступав там. Вносив серед збіднілий нарід життя, культуру України – не лише по формі, але й по суті. Ніс її не якимсь панам, куркулям, глитаям, експлуататорам, а простим, добродушним, затурканим селянам...

Вже старенького, зі сліпотою правого ока і починаючою катарактою лівого – його арештували і кинули в тюрму на 10 років, на поправу. Ходив старенький артист, підкошений віком, підпираючись палицею в корпусі колонії. Як лише появився Стадник в зоні, до нього підійшов Гуменецький і забрав до себе. Розказували собі про старі добрі часи і про теперішнє горе-лихоліття. Сльози капали Стадникови з його сліпих очей. Не знаю, чи плакав він з радості, що стрінув в Гуменецькім людину і душу, який, пам'ятав про нього і розумів його як слід, чи оплакував свою страшну і мучену старість?!

Стадник був колись великим артистом. Вже не даром записали і помістили його фотографію в енциклопедію. А вільна радянська українська держава дала Стадникові, глибоко і високо заслуженому артисту, 10 років життя в темній, смердячій і все голодній камері більшовицької тюрми. Будуть старого артиста перевиховувати, тоді коли з-під його руки вийшло багато-багато людей, котрі душею і тілом віддані своєму українському народові...

І тим, котрі робили, і тим, котрі філонили, і тим, котрим бригадири записували по 150 і 220 процентів виробленої продукції, не впало нічого. Зароблених процентів не зарахували ні одному. Зате всіх, в один день зігнали на зону, перечислили і знов погнали в пересилку до Львова.

Начальник тюрми Кузниченков на 100 процентів обманув засуджених. Йшло йому о тім, щоби засуджені задарма побудували ще одну тюрму, самі для себе. За одну весну, літо і половину осені, давній дівочий інтернат з костелом перебудували на колонію з кандеєм. Тюрма хоч куди!

Бачиш, Льонька, який тепер світ?! Самі засуджені оббрехані начальником колонії. Своїм потом, кров'ю і життям, в смерті голоду побудували ще більшу тюрму для себе і для грядучих поколінь.

І говорять, що є Бог! З святого костелу спочатку зробили вихідник (вбиральню), а потім тюрму! І Бог громів не посилав на тих, що таке робили, чи наказували чинити?! Скільки в тому костелі проллялось сліз прохання! Скільки гарячих молитов! Скільки разів приносив себе Ісус в жертву на престолі? Кричали: «Пристіл – це святе місце!» А тепер що? В тім місці, де колись стояв пристіл, тепер стоїть параша. Повна калу і гидоти. І кому тепер вірити? Параші? Чи святому пристолові?!

VI

Гуменецькому посивіло волосся, став білий, як голуб. Кожного дня просив начсанчастини Гегекала, щоби привіз ще одного лікаря. Так багато намножилось хворих, що сам не давав собі ради. Привезли з львівської пересилки молодого лікаря, Панчишиного Славка. Він гарний, рослий, пристойний, дуже сильний хлопець. Засуджений на 10 років, арештований у Відні і привезений в пересилку тюрми до Львова. Мав першу категорію труда. Розказував, що призначений був в етап на Нову Землю. Його мама комусь грубо «підмастила», і хоч він вже сидів в етапнім вагончику, втіхаря забрали його в інвалідну колонію в Ляцьке.

Начальником ОУВТК був якийсь Резніков. Мав секретарку, її називали Катя. Мати Панчишиного Славка правдоподібно до Резнікова прийшла через Катю. Було так заведено, не тайна і не секрет. Як хто хотів зробити так, щоб довше сидіти на пересилці у Львові, або попасти на роботу десь в поблизьку колонію, в ремонтно-вагонний чи ламповий завод у Львові, чи на спорядження Холму Слави, чи їхати в давню німецьку колонію Лінденфельд (тепер званою Липівка) для будови радіолокаційних установок, в етап до Підкаміня, до Ляцького, у Дроговиж (Заклад), у забудування бувшого графа Скарбка, чи які інші місця Львівської області – треба було в першій мірі (чергу) говорити з Катею, і з нею точно договоритись. Катя, щоб більше взяти, переглядала особисту справу даного засудженого, тоді називала суму. Як одержала хабар, то писала наказ, а Резніков підписував.

Без цього не було, що Катя мала коло себе велику зграю посередників і поклонників. Від них довідувалась, що представляв собою засуджений на волі. Каті ходило о це, чи можна в його рідні щось брати, чи представляє собою якусь цінність, і який хабар найбільший можна здерти. Ті посередники – рівно ж ті темні типи з різними стежками-дорогами, підходами до засуджених, осмілювались подавати ціну в тисячах рублів. При тім говорили, що їх брат, батько, син чи дочка будуть крутитись якийсь час на роботі ОТК Львівського, а потім вийдуть на волю. Якщо були спротиви, то ті посередники застрашували, або навіть тероризували і говорили: «Якщо не дасте, то життя вашого сина, мужа чи дочки погіршиться». Говорили прямо: «Поїде в країну, де білі медведі, де царить вічна мерзлота. Завезуть в сторони, де на світі пів року – день, а пів року – ніч. Багато сонечка ніколи не буде бачити. Скорбут (цинга), холод і голод доведуть його до зниділого кінця».

Жінка Гуменецького дуже побивалась за чоловіком. Довідались о тім посередники Каті. Під невинною обіцянкою, що щось з Гуменецьким дасться зробити, щоби облегшити його долю, запізнали (познайомили) його жінку з Катею. Катя, коли вже довідалась зі всіх боків, і мала певні дані, навіть не заїкнулась і прямо жінці:

– Вашого мужа недавно пересудили в Москві і зменшили кару з 10 на 5 років. Я можу зробити так, що протягом кількох місяців його цілком випустять на волю. Вернеться до вас, до своїх діточок. Але це буде дорого коштувати. Я чула що у вас ще є срібний лис (комір з лиса сріблястого кольору), який муж купив вам ще за польських часів в робітні Глушевського. Хочете, я вам ту услугу можу зробити? Не хочете – хай муж відбуває кару до кінця. Йому осталось ще півтора року, це ще не скоро. Одно вам скажу: не схочете ви нічого зробити, вашого мужа з колонії в Ляцькім заберуть і вивезуть в далекий етап. Куди його повезуть сказати не можу, однак одно вам скажу, що місцевість, в яку вивезуть вашого мужа, буде далека і глибока Сибір. Ви ідіть додому і разом з діточками вашими подумайте!

Розпрощалась жінка з Катею. І дня, і ночі не має, не спить і не їсть. Що робити? – стало питання великим сьогоднішнього і завтрашнього дня. Віддати Каті срібного лиса, значить віддати всю свою послідню резерву, котрою хотіла прокормити своїх діточок. Віддасть Каті срібного лиса – вийде муж на волю! Насунулась радісна думка: він здібний лікар, запрацює не лише на себе, але і на дітей і на мене. Віддам Каті усе, останусь в однім лахмітті. Щоби лише він вийшов! Щоби скінчились муки і горе його!

А як Катя мене обдурить, не зробить нічого, лис пропаде?! Остатню резерву віддам! Що далі буду робити? За що я завтра куплю дітям молока і хліба?! Чим своїх маленьких і любимих діточок кормити буду?! Жаль мук мужа, а ще більше жаль мук невинних діточок...

– Мамусю, я хочу їсти! – піднесла кучеряву, як золото, головку дочка Оксана.

– Мамусю, як прийде до нас татусь, то принесе нам великий круглий калач?! Мамусю, а чому до нас татусь не приходе?! Завтра прийде?!

Цілуючи і притискаючи до серця свою маленьку донечку Оксану, мати тяжко і тяжко розплакалась. Не могла задержати плачу і рішити загадки своїх тяжких терпінь.

На другий день, не видержала, пішла жінка до своєї подруги. Тихими словами, в глибокій тайні, розказала подружці про її розмову з Катею і про все-все. Обидві в сльозах радились. Нічого не видумали. Рішила сама поїхати в Ляцьке. Не знала, що в колонію вже прийшла телеграма з ОУВТК такого змісту: «Засудженому Гуменецькому без дозволу ОУВТК ніяких виджень (побачень) не давати. Підшукати іншого лікаря на його роботу».

У Ляцькім було дві жінки-битовички розконвоїровані, такі, що по світі могли ходити без конвоїрів. Ті жінки-битовички мали відбувати кару до одного року. Вони жили в колонії і одержували баланду в колонії але могли виходити в справах колонії через прохідну без конвою і поза колонію їхати туди, куди начальство видало їм письмове відрядження. Через розконвоїровану жінка передала до мужа письмо. Гуменецький відразу же відповів: «Не давай тим шакалам ні шага! Це і так нічого не допоможе! Уважай на себе і на наших діточок. Мене сила і здоров'я не покидає. Я видержу і витерплю ті терпіння до кінця. Ще заживемо щасливим життям. Катя – шантажистка, вона нічого доброго не може зробити. Цілую тебе і діточок. Держись в крепкім здоров'ю!».

Відповідь передав в руки розконвоїрованої. Далеко на полях стояла його жінка і дала знак, що письмо одержала.

За кілька днів викликав до себе Гуменецького Гегекало і в дуже великому секреті розповів йому:

– Прийшов наказ, підписаний Резніковим, щоби тебе переправити на пересилку для дальшого розпорядження ОУВТК. Мені невигідно, щоб тебе забрали і колонія залишилась без лікаря.

Гегекало в погодженні з начальником колонії (вже не Кузьмиченковим, а новим, Оліярником), домовилися, щоби Гуменецький завів на себе історію хвороби, так як в інших хворих, котрі лежали в лікарні, – і так залишиться в колонії. Відходячи, Гегекало Гуменецькому ще раз наказав, щоби він нікому не говорив ні слова.

Чому Гуменецького хотіли забрати з колонії Гегекало не знав. Він думав, що Гуменецького будуть ще раз судити за якусь видуману провину. Людей до праці потрібно, треба когось засудити!

Від того часу Гуменецький ходив, як затруєний. Не ходив, а плентався по колонії. Все щось глибоко думав. З другим лікарем Панчишином Славком рідко стрічався. Панчишин працював в амбулаторії, а Гуменецький в лікарні...

Нічого не помогло: ні історія хвороби, ні Гегекало. Через два тижні знов прийшов наказ з ОУВТК: «Невідклично і негайно доставити осудженого Гуменецького в пересильну тюрму у Львові». Гуменецький о тім наказі не знав. Робив ранішній обхід в лікарні. Підійшов до нього нарядчик і наказав кинути всю роботу. Забрати свої речі і виходити на зону: конвой очікує!

По дорозі задержали тягарову автомашину, яка везла якийсь товар із Золочева до Львова. Посадив конвой Гуменецького в ту автомашину і лише порох закурився. Лікаря в Ляцькім не стало! Вся праця звалилась на молодого Панчишина.

Про розмову жінки з Катею і обіцянку Каті, що вона може видістати (визволити) Гуменецького з тюрми, жінка розказала братові чоловіка, Степанові. В нього переховувала срібного лиса. Степан довідався, що Гуменецького перевезли на пересилку і, нікому нічого не говорячи, чим скоріше пішов до Каті.

Катя дуже ввічливо стрінула загриженого (зажуреного) брата. Попросила навіть присісти в м’який фотель, який, напевно, в когось забрала. Почала улесливими словами обробляти брата Степана:

– Тепер боюсь, щоб не було запізно. Чи зможу я ще щось зробити? В першій мірі треба переглянути і довідатись, у чім справа. Може, прийдеться декому за це щось дати. Гадаю, що срібного лиса мало буде. Може, зможеш роздобути і через мене дати кілька золотих монет, американські долари? Попробую звільнити вашого брата. Мені треба буде говорити з великим начальством. Кажу вам, що дасться все зробити, якщо ще не запало (прийнято) рішення направити вашого брата в далекий етап сибірської тайги...

Степан, почувши слово «Сибір», аж задрожав. Холодним морозом перебігло попід шкіру.

– Уважаєма пані Катю! Ви жінка благородного серця і ніжної душі жіночої, найкраще відчуєте благання невинних діточок мого брата. Вони кожен день, як лише пробудяться, своїми благальними голосами все питаються мами, коли прийде до них їх улюблений тато. Клякають на коліна перед святими образами і по-дитячому молять Всевишнього, щоби повернув їм тата. Як завезуть брата в Сибір, чує моє серце, що він ніколи не вернеться до своїх діточок, і що я його ніколи не побачу. Діточки залишаться сирітками і знати не будуть, де є могилка їх улюбленого і дуже гідного батька. Я приніс лиса. Хай вам буде на здоров'я його зносити...

Розвернув брат срібного лиса і очі Каті стрінулись зі скляними очима лиса. Підійшла Катя до лиса і хватонула його так сильно, що аж пальці, які зайшли в шерсть, судорожно скорчились. Певно, не було сили, яка ті пальці могла б відірвати від лиса – хіба відрубати!

– Добре! – відповіла Катя. – Зроблю це, щоби лікар вийшов на волю! Ідіть додому! Гадаю, що ви мене не підведете і ще постараєтесь кілька золотих монет. Я вже іду в справі вашого брата говорити з начальством.

З добродушних, прибитих тяжким горем людей Катя душу би вирвала – якби лише їй вона була потрібна.

Ще раз приходив брат Степан під двері «благодійної» Каті. На стукання у двері вийшла сусідка і розповіла, що Катя кілька днів тому виїхала, а куди – не знає...

По вивезенні Гуменецького з колонії, смертність засуджених підскочила дуже високо. Між собою говорили старики: «Нема того ангела, який своєю стрикавкою відганяв костисту смерть від завмериків і охороняв їхнє, на дуже тоненькій волосинці висяче життя...».

Начсанчастини Гегекало – людина з душі незла. Хохол з Сумщини, він не був такий кровожерливий, як інші. Жаль йому було голодуючих дядьків з Чернігівщини і старих бабів з Камянець-Подільщини, котрі були засуджені за крадіж в колгоспі кілька розсадників помідорів. Гегекало разом з начальником колонії Оліярником врадились за всяку ціну знов Гуменецького привезти. Говорили: без Гуменецького вся колонія вимре!

На другий день, по раді Гегекала, оперуповноважений виїхав до Львова. Викликав до себе Гуменецького і прямо йому в очі: «Я тебе приїхав забрати в Ляцьке! Нікому нічого не говори, бо може все вийти не гаразд. Іди в свою камеру, забирай речі і виходи в зону. Через прохідну я тебе без перешкод переведу! В Ляцькім за тобою суджені тужать, а декілька – померло».

Збентежений Гуменецький одразу не зорієнтувався, в чім справа, побіг в камеру. Стрінув засудженого Савочку і розповів йому розмову з опером. Савочка порадив не опиратись. Іди, каже Савочка, дорогий друже і людей спасай! Помагай нещасливцям всією силою своїх знань і великим твоїм благородним сумлінням! По тих словах Гуменецький попрощався з Савочкою, взяв свій сідор на плечі і пішов.

Так оперуповноважений викрав Гуменецького з пересилки у Львові. Щасливо Гуменецький перейшов з опером за зону тюрми. Була вже пізня ніч. На дворі йшов дрібненький дощ. Вулиці навколо пересилки недостатньо освітлені. Темно і страшно було ходити. А тоді багато по вулицям Львова шлялось «чорных кошек» чи «красных перчаток» (назви банд). Бандити – хоч до них не попадай!

Гуменецький знав опера як великого любителя випити. За горілку в нас можна все зробити. На пропозицію Гуменецького випити із закускою, опер з радістю згодився і пішов на помешкання, де жила тітка Гуменецького. Там пили. Гуменецький – з горя, опер – з радості, що дібрався до горілки з доброю закускою. Гуменецький стримувався, а опер аж хляв. Впився до безтями. На добрих і гідних людей потрапив опер. П'яного, як колоду дерева, положили опера на ліжко. Там він не просипаючись пролежав цілу ніч...

Знов привезли Гуменецького в колонію. Тихо, ніхто нічого не бачить, начебто нічого не перейшло. Небіжчиків позакопували в землю під горбочком, а Гуменецький знов пішов в лікарню відганяти смерть.

Думаєш, що лікареві щось зарахували за те, що знеможеним і хворим вертав здоров'я і силу, якої, конечно, було потрібно для перебудови костелу на тюрму? Ні одного дня не врахували! Лише одного Ґеґекала, видно, сумління мучило. Гегекало, як медик, добре бачив, якою силою Гуменецький охороняв хворих. Виписав йому характеристику з підписом начальника колонії Оліярника і прибив округлу гербову печатку. Сам дав в руки Гуменецькому ту характеристику і радив держати на будучі дні. Характеристика, писана по-російськи, була такого місту:

Характеристика на заключенного врача Гуменецкого Дмитрия Ивановича, 1900 года рождения, осужденного по ст. 54, часть 3. УК УССР на 5 лет. Начало срока 11.07.1945, конец срока 11.07.1950 года.

За период нахождения в пересыльной тюрьме врач Гуменецкий относился к своим обязанностям честно, аккуратно, с любовью. Участвовал в трудовых соревнованиях, за что был отмечен приказом по пересыльной тюрьме во Львове:

1. По приказу за № 98 от 12.11.1946 года за отличную роботу на основании решения штаба трудсоревнований от 5.11.1946 года зачислить в состав отличников пересыльной тюрьмы с выдачей книжечки отличника. Объявить благодарность с занесением в личное дело.

2. По приказу №3, от 2.01.1947 года на основании решения штаба трудсоревнований от 11.01.1947 года за отличную роботу, хорошую дисциплину и поведение в быту объявлена благодарность отличнику производства с занесением в личное дело.

3. С 7.03.1947 года врач Гуменецкій по наряду ОУИТК по Львовской обл. был направлен в новоорганизующуюся инвалидную колонию №12. За период этой врачебной роботы в И.Т.К. №12 заключенный Гуменецкій проявил себя как знающий свое дело. Активное участие принимал в организации амбулатории и стационара. Дисциплинирован как в работе, так и в быту. За отличную работу был отмечен приказом ИТК №12 от 7.05.1947 года с объявлением благодарности и с занесением в личное дело.

Начальник Ляцкой ИТК №12 МВД капитан Олиярник, начсанчасти Гегекало.

Таку потіху отримав за свою працю в Ляцькій колонії. Не знаю, чи Гуменецький папір той тримає, чи в часі шмону червонопагонники забрали. Гадаю, що не так Гуменецький тішився тим папером, а тим що життя в тяжкім горю наповнилось радістю, що він робить благородні діла і що він, неначе той цілющий бальзам, допомагав і допомагає в оздоровленні як душевно, так і тілесно захворілих засуджених.

VII

От бачиш, і нам не наскучилося тут сидіти, і я тобі коротко розказав про ту «добру» інвалідну трудову колонію в Ляцькім. Коротко, бо дуже багато призабув. Там діялось стільки нелюдських страхіть, що неможливо було запам'ятати. Одне велике страхіття випирало з голови друге – ще більше. І це перше вже забувалося...

У 1949 році прийшов наказ ОУВТК зі Львова: «Забрати і вивезти всіх тих, що ще лишились живими, і яких пригнали ще першим етапом».

Забрали мене і Гуменецький з нами їхав. Я ще сяк-так держався. Гуменецький постарів і дуже посивів. На пересилку їхав з необстриженим волоссям. Воно на його голові біле-біле, хвилювалось, як спінене море. В мені душа плакала, як я дивився на його надлюдську терпеливість, доброту і любов до кожної засудженої людини.

З уст засуджених в Ляцкім виходили лише прокльони, сварки, нецензурні слова. Доброго і гарного слова ніхто ніколи не чув. Гуменецький ходив між ними, як істота доброти і спокою. За це його ніхто із засуджених не скривдив і не обікрав.

При відході перед прохідною конвоїри-червонопагонники мало його на мушку не взяли.

А було це так. Ми відходили. Засуджені, які зостались, повилазили до заґратованих вікон і на прощання своїм лахміттям вимахували, кричали: «До скорого побачення на волі!». Гуменецький, в очах повних сліз, підніс руку на прощання. Конвоїри подумали, що це знак для утечі...

За Гуменецького тому тобі так багато розказав, бо добре його пізнав в колонії. Я в колонії спочатку виробляв 120 – 220% цвяхів. Як побудували вошебийку, перейшов на працю дезінфектора. Моя робота була така: в дезкамері жарив воші, блощиці, блохи і всяку іншу погань. Вихідники і лятрини змивав хлоровим вапном. Там навчився ремесла фризієра. Стриг на «нульку» волосся на голові, бородах і всюди, де воно виростало.

Як приїхав на пересилку, то не хотів іти на працю фризієра. Там ті фризієри мордасті лоби, нещасливих засуджених грабують, обдирають все остатнє. Я не хочу тим займатись. Я знав нарядчиків, і через це мене назначили на працю черговим. Праця чергового – це робота ланцюгової собаки. Іншої праці на пересилці я не міг одержати. Праця не тяжка. Більше свіжого повітря і вільніше сидіти в коридорі, чим в камері.

Для засудженого, що найголовніше – кормушка і повітря! Піднесуть баландьори баланду в дерев'яних цебриках (відрах), я відчиняю двері. Одну повну вареху баландьор набере з самого споду цебрика, другої півварехи каші бере з верху... Ще не було ні одного разу, щоби якийсь засуджений получив передачу і мене не пригостив куском хліба, сухарями, куском солонини, яблуком, або щоб не всипав мені в кулак махорки, або якогось іншого тютюну. А мені, що більше в тюрмі треба? Наїстись, покурити, бути завжди ситим, щоби не стратити сили і здоров'я!..

Увечері чи завтра запишуть мене в список етапників. На зоні роздягнуть до голого, перешмонають, накажуть підняти догори руки і поженуть мене десь далеко-далеко. Собаки будуть гавкати, а конвоїри з автоматами будуть кричати:

– Давай, подтягивайся!

...Хтось кулаком загримав у входові двері. Чергові Колька і Льонька підскочили на ноги і розійшлись по своїх місцях. Увійшов в теплій на голові шапці-ушанці і в білім лікарськім плащі Гуменецький.

– Черговий! В корпусі спокійно? Нема у вас в камерах тяжкохворих, умираючих людей? – питав, ідучи по коридорі. Потім наказував відчиняти двері поодиноких камер.

– Буду заходити і перевіряти рани!

Відчинились двері камери №2. Тяжким, смердячо-зігнилим і здушеним повітрям подуло на входячого лікаря. На питання, чи нема тяжко хворих, не відповідав ніхто. Так переходив третю,четверту і подальші камери.

– Камера №9 з новоприбулим етапом! – зарапортував черговий Льонька.

– Відчини! Загляну...

На питання, хто тяжко захворів, до лікаря підійшло трьох чоловік з пожовтілими лицями, мали скарги на біль в животі.

– Ви, хворі, вийдіть з камери, – була коротка відповідь чергового лікаря.

Направо від параші лежав напівроздягнений засуджений. Губи його спалені, покриті легким нашаруванням. Хворий бурмотів якісь слова без пам'яті. Нагнувся над ним Гуменецький, взяв за живчик (пульс) і щось глибоко задумався.

По середині камери лежало двох чоловіків і тяжко стогнали. Один в разі кашлю ловився і цупко держався за грудну клітку. Ще один хворий несміло підійшов до Гуменецького. Мав повні уста слини. Не говорив, лише рукою показував на болі в горлі.

– Всі хворі виходіть в коридор! – ще раз спокійно повторив Гуменецький.

– Хто не може на ногах держатись, прошу сідати на підлогу коло стіни. Ті троє хворих, які скаржаться на болі в животі, беріть папір і прошу йти у вихідник (вбиральню), здати кал на папір. Черговий! Підвести хворих у вихідник і прошу ще раз кожному осібно (зокрема) розказати як здати кал для обслідування.

По довгому обслідуванні лікар Гуменецький написав направляючі карточки в тюремну лікарню і передав їх черговому.

– Ідіть, черговий, до наглядача і розкажіть йому, що був черговий лікар і назначив отих трьох хворих, яким обслідувалось кал, зараз відвезти в інфекційну лікарню. В них червінка. Того, який лежав біля параші, – в тифозну камеру. А тих, що сидять під стіною в коридорі, теж направляю в лікарню. Просіть, черговий, наглядача, хай на тих направленнях поставить свою резолюцію, що він годиться випровадити тих хворих з камери і відпровадити в лікарняні камери. Без такої резолюції хворих в лікарню не приймуть! Такі в нас на пересильній тюрмі є зарядження (інструкція). Тих інших хворих знову запустіть в камеру, розкажіть і поясніть їм, щоб вони завтра знов зголосились до корпусного лікаря, який буде робити обхід по камерах.

На першому поверсі всі камери набиті жінками. В одній камері в куті лежала вдвоє зігнута жінка. Побачила лікаря, протягнула до нього свою висохлу руку і начала благати:

– Докторе! Дайте мені чогось, най закінчаться мої муки! Живіт мені страшно здуло, болі в животі ріжуть ще гірше, як при родах. Душу випирає, а вона держиться і з тіла не хоче йти! Благаю вас цілим серцем! Дайте якої трутини, хай умру!

– Нічого, мамуню. Все буде добре! Вам кишка завернулась. Відправлять вас у лікарню. Не зможете самі іти, занесуть на ношах. В лікарні легко вам відвернуть скручену кишку, позбудетесь болів і будете жити. Жити вам треба, є вам для кого жити. Там, на волі, очікують вас і ждуть з дня на день, кожної хвилини ваші улюблені діточки. А скільки у вас дітей?

– Четверо, а п'ятого сина, як сокола, вбили окаянні! – з плачем відповіла страждаюча жінка.

– Не плачте, мамуню, все горе скінчиться, і ви ще заживете в гараздах.

Гуменецький сильно загримав в двері камери, які черговий замкнув. Принесли санітарні ноші. Дві дівчини положили на них хвору. Черговий приніс направлення в хірургічну камеру. Гуменецький ще раз підійшов до хворої жінки, поклав руку на її спітніле лице і приговорив: «Держіться кріпко. Лікарів не бійтесь. Лікарі – це люди, які роблять добро. Пам'ятайте, що ніякого зла вони вам не зроблять».

Гуменецький ще сказав кілька слів на прощання і пішов по других корпусах. В камері корпуса №12 стрінув жінку, яка мучилась від тяжких болів в животі. В неї була защемлена кишка. Дав нове направлення хворої в хірургічну камеру лікарні, і знов морока з дозволом наглядача на вивід хворої з камери.

Переступаючи між жінками, які твердо спали на підлозі, почув, як кілька їх збудилося зі сну. Одна із них, як лише відкрила очі, зірвалася на рівні ноги, протерла ще раз очі, і на весь голос закричала:

– Пане докторе Гуменецький! Невже ж це ви той самий?! Де ви тут взялися?!

– Якщо я не помиляюсь, то ви – пані Стефа Білінська? А я той самий Гуменецький, що ще будучи учеником п'ятого класу гімназіальної школи бачив вас в нашій церкві. Пам'ятаєте, ви все стояли в захристії і наші, тоді ще молодецькі очі, стрічались разом.

Я не колишня панна Стефа, я – засуджена на 25 років. Сина, мою одиноку дитину, вбили. Муж, не знаю де подівся. Татко, як мене арештували, не видержав горя, помер. О смерті мого татуся довідалась в тюрмі. Горе! Тяжке горе! До чого ми, пане докторе, діждались? Ніколи мені ані в сні не снилось, що на нас впаде таке лихоліття. Любенького мого, милого соколика, кулями від автомата прошили! Розлука, смуток, тяжкий жаль і в день, і в ночі тисне моє серце. На розраду і потіху думок, які таяться в моїй висохлій голові, наносять на моє спечалене серце одну-однісіньку відраду, що згинув син радісно і весело, з піснею на устах «Слава Україні». Його мукам кінець! – і Стефа тяжко-тяжко розридалась.

– Не плачте, пані Стефо, – положив їй на голову руку Гуменецький, стараючись успокоїти.

– Не все, пані Стефо, пропало, не все ще доконане!

– Ні!

– Пригадуєте собі, пані Стефо, як то ви колись в нашій читальні «Просвіти» на концерті Шевченка декламували:

З покон-віків Прометея

Там орел карає.

Що день божий довбе ребра

й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живучої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Ми віруємо в твої сили,

Український народе,

І твому духу живому!

Встане правда! Встане воля!

– Зберігайте здоров'я і свою силу, пані Стефо! Вони ще вам придадуться! Знаю, ви голодні! Вас очікує ще далека дорога етапів і каторжних робіт. Викупити вас від цього нещастя я не в силі. Я такий самий засуджений, як і ви! З тою лише різницею, що лиха доля мене пожаліла і мене засудили лише на 10 років, а не на повну котушку, так, як вас. В мене є сухарі і цукор. Маю заховане ще одне, таке гарненьке, рум'яно-червоненьке яблуко. Завтра вранці корпусний лікар буде робити перевірку по камерах, будь-ласка, зголосіться до нього, а я вам все це передам через нього. Чи пам'ятаєте, пані Стефо, коломийку, яку ми колись співали на вечорницях?

"Ой сестричко люба, сестро,

Як ми сі любили.

Як ми мали одне ябко,

То ми сі ділили ".

На лиці заплаканої 25-літниці зарисувалася усмішка.

– Прощавайте, пані Стефо! На прощання вам бажаю, щоб якнайскоріше прийшов кінець вашим і нашим мукам, і щоб ви скоро-скоренько зажили повним життям на волі! Як тільки вам буде потрібно що, прошу звертатися до мене через вашого корпусного лікаря. Між нами, лікарями, сексотів не має!

– Пане докторе! З того горя мене тепер часто і часто болить голова. Якщо у вас там найдуться які порошки, не забудьте передати.

– Гаразд, пані Стефо! Не забуду! Прощавайте! Не падайте духом! Держіться!

VIII

...Щоби випровадити хворого з камери, треба було особисто лікарю доказувати перед наглядачами, що дальший побут хворого в камері може скінчитись смертю або розходженням зарази на других засуджених.

Чергові лікарі, як обходили камери всіх корпусів, завжди лишали 11 корпус як послідній.

У 8 камері, так званого режимного корпусу, підійшла до Гуменецького невисокого росту дівчина. Лице її поблідло. Рівним півкругом над її очима розташувались брови. Блідність лиця і чорні брови робили дівчину гарною з личка.

– Ви, певне, мене не пізнаєте, пане докторе? Я вас дуже добре знаю. Я дуже втішилась, що вас побачила і так несподівано стрінула. Мені ще в слідчій тюрмі говорили, що ви тут. І синенькі очі дівчини наповнились сльозами. Відразу дівчина розплакалась, аж хлипала.

Гуменецький, щоби якось заспокоїти її, заговорив:

– В тюрмі не можна плакати, а, напроти, треба більше набирати мужності і калитись (гартуватись), як сталь.

– Простіть мені, пане докторе! Я не плачу. Мене гризе моя совість. Я хочу перед вами відкрити всю мою зболілу душу. Хочу розказати вам чисту і саму святу правду, розповісти вам про свої гріхи, як на святій сповіді. Із-за мене, із-за моєї невмілості, наївності, незнання і дурності, чи як там називається, нині багато і багато людей чистить і гарячими своїми сльозами змиває зігнилу підлогу тюрми. Вони глибоко проклинають мене, невинну! Я не хотіла! Я через своє невміння, нерозторопність видала багато людей енкаведистам. Їх побої я чую на своїх плечах. І в день мене гризе коло серця, і в ночі не сплю. Яка я була нерозумна! Яка я була дурна! Краще, щоби куля прошила моє серце і скоротила моє жалюгідне життя, чим тут мучитись...

Я була попала в підлу засідку! Мене огидно обманули!

Як ви знаєте, я скінчила педагогічне навчання в «Рідній школі». За Польщі не могла одержати якоїсь гідної праці. Працювала в дитячих садках по сезонах. Я вас, пане докторе, пізнала, як ви приїжджали до нас в садок. Як прийшли більшовики, наші люди казали іти і вчити їх дітей. В райвно мене затвердили і я стала більшовицькою вчителькою. Що я могла в своїм біднім, але дуже гіднім селі дітей навчити, крім грамоти та рахунків? Як знаєте, селяни більшовиків не любили. Ніхто навіть і не хотів слухати за їх комуну. Про добро колгоспів дітиська по всім селі виспівували:

А в колхозі добре жити,

Є що їсти, є що пити,

Ні корови, ні свині,

Лише Сталін на стіні.

Весь народ стояв одною монолітною лавою проти колхозів. Більшовики насилали в села своїх різних агітаторів, збирали і під примусом гонили на мітинги, брехали, як лише могли. Ніхто їх не хотів слухати. Нічого не помагало. Декілька разів викликали мене до себе більшовицькі агітатори. Давали мені різні ради, плани і все намовляли до підлої зради. Я не давалась – так як і цілий наш нарід. Дихала одним і тим самим повітрям нашого села.

Одного дня прийшов мені наказ явитись в райвно. Нічого не підозріваючи, рано зібралась і пішла. В райвно зустріли мене обьятно (радо). Завідуючий райвно пояснив мені, щоби я не боялась, що не він, а начальник МГБ майор Гудков (керівник Миколаївського районного підрозділу Міністерства держбезпеки), хоче мене навчити, як я маю обходитись з печаткою і штампом, яку я недавно одержала в школі, де і на які документи її прикладати.

Без злих думок я вийшла з райвно і скоро пішла до НКВД. До майора Гудкова мене одразу не пустили. Наперед якийсь черговий енкаведист зателефонував до Гудкова, що я прийшла. Гудков зразу вийшов зі свого кабінету і ввічливо попросив, не задержуючись, зайти до нього. Як я прийшла, він держав в руках якусь печатку. Спочатку розпитував мене про моє здоров'я, про школу і дітей, про нарід і про все село. Розказав мені, на яких документах я повинна прикладати печатку, а на яких штамп. Попередив, що прийдеться написати акт нашої розмови.

Протоколів, чи актів я ніколи не писала, тому на них не розумілась. Гудков сам писав, як тепер, звичайно, більшовики пишуть. Я якось не думала, що Гудков сам видумував і писав про мене самі похвальні справи. Писав, що дітей виховую в строго радянськім дусі. Сама заложила (організувала) кружок безбожників. Що на найближчій олімпіаді мої діти будуть співати пісню про мудрого Сталіна. Дав мені той акт власноручно підписати. Заявив, що мені прийдеться ще їхати до Стрия і там я повинна сама це розказати.

За якусь годину-дві мене посадили мене на борт якоїсь тягарової автомашини. На неї сіло кількох енкаведистів. Один держав мій акт в папці. Переїхали ми Дністер, і в лісі на Більчій-Волиці з двох сторін гостинця (дороги) почав хтось нас обстрілювати. Автомашина стала і енкаведисти закричали: бандерівці! Та повискакували з автомашини. Декотрі полягали в придорожній рів, інші сховались в лісі. Я зі страху навіть не зауважила, що енкаведист кинув ту папку з моїм актом на борт машини. Ніхто з енкаведистів не відстрілювався. Шофер вийшов на перед машини і підняв руки. За кілька хвилин після стрілянини підбігло до автомашини кількох озброєних обірванців. Вони до мене:

– Слава Україні! Вас арештували, а ми вас відбили, виходіть з машини!

Один з тих обірванців вискочив на машину і одразу підняв мою папку з актом. Другий обірванець, який стояв біля машини, закричав:

– Бери і давай скоро в ліс!

І так я опинилася в лісі в супроводі п'ятьох невідомих чоловіків. Відійшли ми якого пів кілометра від гостинця. Один з них підійшов до мене і запитав:

– Ви мене не знаєте?

– Ні, не знаю! – відповіла я.

– Ми з сотні «Явора», оперуємо в тім лісі! Звільняємо арештованих, яких везуть в тюрму, в Стрий. Так і вас звільнили!

– Мене не арештували! Мене везли на якесь переслухання до Стрия.

–«В'юн»! Подай папку, побачимо, за що арештували нашу дівчину! А то, як видно, ви учителька нашого району. Українка! З наших хлопців кого знаєте?

– Я всіх людей нашого села знаю і хлопців знаю!

Цей, що забирав папку з актом, встав і до мене грізно закричав:

– Бачу! Ти не лише продала за рубля себе, але й наших дітей продаєш! Кружок безбожників заложила! Пісню про кровавого Сталіна діти будуть співати на олімпіаді!

– Товариші! Передати її в суд, чи зараз застрілити, як зрадника Українського народу?

– На чорта з нею возитись! Покінчимо як із зрадником, і підемо дальше!

Я задерев'яніла! Сама в лісі серед незнайомих мені людей, не знаю, що зі мною діється. За якийсь час прийшла до себе і почала говорити:

– Що ви, хлопці! Я – своя дівчина! Я працюю, як всі люди! Я можу вам представити багато свідків, що я за одне. Акт той видумував і писав майор-енкаведист, дав мені та казав підписати, і я підписала. Я знаю багато хлопців з сотні «Явора». І подала кілька прізвищ...

Той, якого звали «В'юн», сидів і записував мої слова. Випитували мене за всіх. І за вас мене, пане докторе, питали. За вас питали, чи ви не були санітарним лікарем УПА. Я відповіла, що не знаю, і що, правдоподібно, ні. Питались за криївки. За місця, де захована зброя. Я відповіла, що не знаю.

– «В'юн»! Напиши протокол і впиши всіх свідків, яких вона подає.

«В'юн» стояв коло дерева і писав, а я йому диктувала. Потім підійшов до мене, подав той протокол і я підписала.

По підписанні «бандерівського» протоколу, мене знову завернули до місця, де стояла обстріляна автомашина і передали знов тим самим енкаведистам, які мене везли. Папку з актом, написаним Гудковим і «бандерівцями», передали разом зі мною в стрийську тюрму...

Не буду вам, пане докторе, розказувати, що я мала в слідстві, самі то переходили. Мене завжди викликали в ночі. Били, знущались, насміхались, називали мене такими словами, що я ще і не чула. Роздягали до голого, казали лягати на підлогу, палицею били по стегнах і штуркали в полові органи. По тих моїх муках засудили мене на 25 літ.

Мій присуд мене не гризе, мене мучить совість, що я багато невинних людей видала, і ті люди не знають, що сталось. Мене проклинають, і я їх прокльонів боюсь. Гарячі сльози тих людей падуть і наче гарячим залізом печуть моє серце.

– Недавно стрічав хлопця з твого села, – відказав Гуменецький. – Він воєнним трибуналом засуджений на 10 років. Дуже скаржився на тебе... Що тобі можу сказати на потіху: сталося! Не вернеться! Попала ти в добре продуману більшовицьку засідку. Дурна, що так просто далася негідникам обманутись! Таких, як ти, і подібних тобі – тисячі і тисячі! Час, дитино, час покаже все! Час буде для тебе найкращим лікарем.

Для засуджених вашої камери вже готуються товарні вагони для етапу. Котрого дня повезуть вас, не знаю. Повезуть дуже далеко, аж під Японське море. Там є Приморська бухта, і там вас призначили. Бажаю тобі в повнім здоров'ю і силі перебути це лихоліття, скоро вернутись на волю, до свого збідованого села.

– Дуже-а-дуже вам, пане докторе, за ваші сердечні побажання дякую. Це, що я вам коротко розказала, мені дуже легше зробилося на душі. Тішусь дуже, що я вам про все розказала, і прошу вас: як будете стрічати кого з мого села, будьте ласкаві, передавайте глибокий поклін і найсердечніший привіт від учительки «Рідної школи», а тепер каторжниці-25-літниці. Будьте ласкаві розказати їм, як до мене підійшли, обманули, знівечили і засудили на 25 літ...

IX

У дванадцятий, так званий режимний корпус, без дозволу нікого не пускали, навіть нічного чергового лікаря.

У 7 корпусі караються засуджені, призначені на роботи в пересильній тюрмі. Там сидять кравці, столярі, теслі, механіки, каналізатори, мулярі і все, що хочете.

У долині 4 корпуса є кухня пересилки, піщеблок. Лікарський нагляд над персоналом і над харчами начсанчастини призначино вільнонайманому фельдшерку. Засудженого там стрічають з виробленим підозрінням, як великого злодія. Краще туди не ходити, щоб не дивились кривим оком і не підозрювали.

На верху, в двох камерах, міститься загальна картотека пересилки. Там записані всі до одного засуджені. Картотекою завідує засуджений жидок. Сам він невеликого росту, на тонких ногах, з великанською головою. Жидок цей – феноменальної пам'яті. Його запитати, де знайти засудженого такого і такого прізвища, він, навіть не користуючись картотекою, скаже, коли привезли, де і в котрім корпусі, навіть в котрій камері перебуває. В нього 4 чоловіки до помочі. Всі вони спали в 7 корпусі. Соломон Абрамович, так називали жидка, ні в день, ні в ночі з картотеки не виходив.

– Здорові були, Соломон Абрамович! Вже так пізно, а ви ще сидите над своїми карточками і не відпочиваєте? – черговий лікар подав руку на привітання.

– Як ваше здоров'я, як поживаєте?

– Нічого собі, харашо! – відповів Соломон. Абрамович.

– Жаль лише, пане докторе, що теперішньому життю ніхто не завидує.

– Мені, Соломоне Абрамовичу, потрібно віднайти засудженого Дрогобицького Зенона. Я одержав з волі вістку, що його недавно привезли в пересилку. В камерах всіх корпусів його немає. Захворів?! Або, може, як лише пригнали в пересилку, зараз кинули в кандей?

– Зараз-зараз скажу, – відповів картотетчик-жидок.

– Прошу сідати на моє леговисько (ліжко), і показав на пріче (дерев’яний настил для спання).

– Воно чисте. Без вошей, а за блощиці я не ручаюсь. Пане докторе, невже медицина не знає якогось трійла на ту пакість – блощиці? У нас, в пересилці, говорять і називають так: блохи – це націоналісти, бандерівці! Вкусить щось трошки, лизне крови і втече. Попробуй злови, не зловиш!

– Але, Соломоне Абрамовичу, бандерівців половили!

– І блоху деколи зловиш, – відповів Соломон.

– Воші це правдиві експлуататори. Воно накусає, нажереться крові і поволі повзе собі до жінки. Соціалісти – це лобкові воші. Вони жирують більше разом, в колективнім суспільстві. Зате блощиці – це правдиві комуністи. Вони все держаться в колективі. Дуже витривалі на голод і холод. Їх бий, дави, души, а вони лізуть і лізуть. Найбільше жирують тоді, як людина відпочиває, спить, не обороняється...

– Я бачу, Соломон Абрамович, ви крепкий безпартійник.

– Дивіться, щоби і вам деякого космополітизму не пришили...

– Не потрібно, докторе. Я перед вами наболтав таких слів, що якби почув який опер, то загнали б мене в такий лагер, що і світу Божого не бачив би. Ви, докторе, чули, що крім тих всіх лагерів, є ще такі секретні лагеря. Бандерівців відправляють в так звані спецлагеря. Що це, докторе, на світі тепер таке діється? Понабирали різних бабів, дядьків, сільських парубків, дівчат, назвали їх якось так дивно, що і не порозумієш, що до чого. Німецько-українські націоналісти, фашисти! А вони всі так на націоналізмі розуміються, як я на теперішній демократії. Бандерівці німців знищували. Німці вбивали бандерівців, палили їх села. А більшовики називають їх німецькими запроданцями, холуями, українсько-німецькими фашистами...

– Дрогобицького Зенона, як лише привезли, зараз прямо з бані відвели в камеру лікарні пересилки, – нарешті сказав учотчик.

– В корпусі його не було. Тепер його можна знайти в камері лікарні пересилки.

– Спасибі вам, Соломон Абрамович, зайду в лікарню. Подрімати би вам хоч одну годину, завтра – нова праця.

– Дякую, дякую вам, докторе. Блощиць боюсь і тому не лягаю. Вони, паскудники, багато крові з мене виссали. Після покусання це місце в мене опухає і дуже свербить...

Вже було по півночі. Жінка з перекрученою кишкою скінчила своє життя на операційному столі.

Санітарка закликала з 12 камери засудженого Дрогобицького Зенона.

– Зеноне!

– Пане докторе! – і припав до грудей Гуменецького, як до рідної мами, і тяжко розплакався, як мала дитина.

Зенон мав обстрижене волосся на голові. І лице зробилося мале, похуділе, пожовтіле, очі – жовті.

– Товаришу докторе, – згодом заговорила медсестра. – Ви накажіть Зенонови, хай буде більше боєвим, а то голову його зірвуть. Знаю я, що він ще маленький хлопчик, але дивіться, що виробляють, неповнолітки! Вони нікого не бояться!

– Не плач, Зенку! Плач тобі нічого не поможе. Я попрошу лікарів, щоби гаразд слідили за твоїм здоров'ям. У мене, Зенку, є цукор, він, конечно, тобі потрібен. Передам тобі. На волю дам вістку, що я тебе тут стрінув.

– Пане докторе! – через сльози ледве проніс Зенон. – Не передавайте мамі, що я в лікарні. Мама ще більше буде плакати. Мама тепер одна-однісінька, як палець, перебігає з місця на місце і ховається як наполошений горобець під стріхою. Сестра Ліда зробила ще краще, виїхала за границю, втекла з того пекла. Я зіставився коло мами, хотів їй допомагати. Краще мене були би вбили разом з моїм любесеньким татом. Тата вбили! Він вже заснув, навіки і не чує наших страждань. Ще як хоронили мого тата, мене дуже тягнуло в спільну яму. Як би мені було добре, якби мене закопали разом з татом...

– Успокойся, не плач, мій любий соколику! Прийде ще час, Зенку, що і в наше віконце засвітить сонце! Перебудемо і витерпимо горе, яке впало на нас всіх. Розказують, що цигани тішаться, коли їм недобре. Тішаться вони тому, що їм буде добре! Твоя надія, що ти будеш поміччю для своєї мами, переведе тебе через всі гори терпіння і смерть віджене. Я мамці передам, що ти повен здоров'я, сили і скоро побачишся з нею. Мати буде тебе виглядати з вікна кожного дня і та надія на скоре побачення теж піддасть їй сили до життя. Як лише виздоровієш, будеш виходити з лікарні, то постараюсь зробити так, щоби ти попав в корпус, де я працюю. Будемо разом ділити одну долю і недолю. Тепер тобі допомагаю скоро виздоровіти і не плакати. Як лише буду мати можливість, буду тебе навідувати кожний день. Бувай здоровий, любий Зеноне!

Гуменецький обняв 17-літнього хлопчину, поцілував його заплакані очі і відійшов.

Не діждавшись 14-дневного карантину, забрали Зенона з лікарні. В рядах по п'ять, з другими засудженими, погнали його в далекий етап. Разом в тім етапі був лікар Троїцький. Просив Гуменецький Троїцького, що як лише зможе, то щоб взяв під свою опіку того неповнолітка. Він добрий хлопчина і є родичем дуже добрих людей...

Обійшовши всі корпуса, вже аж над ранком вернувся Гуменецький в камеру, де сплять лікарі. Дві дощини, котрі лежали на козлах, чекали, коли хто прийде і положе своє змучене тіло для відпочинку.

По лівій стороні цього пріча твердо спав лікар Макогонський. В нього була велика борода. Немита вона закривала всю шию, сягала аж до половини грудної клітки.

З правої сторони на дошках в клубок скрутився лікар Савочка. Прикритий військовою шинелею, він спокійно і зрівноважено дихав. Звідки взяв Савочка того накривала, ніхто не знав. Савочка все мовчазний. Спить і не знати, о кім снить. Чи сняться йому Кути, а може, зелені Карпати? А може, сниться йому, що гуляє на широкій полонині з дівчиною Стефою?..

Лікарі Янда і Білявський лежать на чотирьох дошках. Вони, як завжди, нерозлучні друзі. Напевно, в сні видять Золоту Прагу, Градчани...

У куті камери на двох дошках, накритих ватованими ногавицями, і шапкою-ушанкою під головою, прикритий старою вовняною рядниною, в сні скреготав зубами лаборант Волинець. Навпроти, з двох невигибльованих дощок, збив собі ложе лікар Коцюба. Чоботи порозкидував – один лежав коло Янди, другий – в ногах Коцюби. На мішок, з якого висів рукав сорочки, положив голову і спав. Накривсь курткою з бархатовим коміром. З тою курткою не розлучався Коцюба ні вдень, ні вночі.

Два лікарі-росіяни спали на підлозі, для них ліжко – це буржуазні предрассудки: «Нас Сталін вчив на сирій землі спати, під колесами»...

Лікар Марків примістився в другім куті камери, здалеку від усіх. В душі його кипіло. Він був онуком бувшого москвофільського посла, ще за часів небіжки Австрії. Вихований в москвофільськім дусі, говорив на «общепонятном русском языке». Твердий русин! Хотів Росії. Тепер має її по саме горло!

Лікар Фотан цілий накрився з головою коцом (покривалом), в руках держить вервицю, на якій молиться. Для нього найбільша святість – це його люба жінка.

На двох прічах горілиць спало ще двох лікарів.

Кільканадцять засуджених спали на підлозі, між ними – один лікар з Київщини.

Переразливий крик чергового «падйом!» побудив всіх. Найскоріше піднявся Савочка. Він поскладав своє лахміття, взяв горнятко і пішов митись. Коцюба ще гаразд очей не відкрив, а вже почав клясти: «Шляк би того чергового трафив! Чого то він так верещить?! На холеру він нас так скоро будить?!».

– Вставайте-вставайте і не проклинайте, а то прийде наглядач, та ще в кандей попре! – спокійно відізвався Макогонський, натягуючи на себе ногавиці.

– Най його матері хрін з наглядачами, – пробурмотів Коцюба і став з пріча.

– Де мої чоботи?!

– Щось той наш Коцюба опускається і за себе не дбає. Належало би його оженити. Холостяком тюремну академію скінчить. Всі дівчата від нього як від кримінальника будуть втікати. Жадна не схоче...

– Ви, пане Макогонський, не журіться, мені не один слідчий пророкував, що женитися захочу, але не зможу. І жити не буду, і не помру. Тонкий, дзвінкий і прозорий буду. Худі, філігранні чоловіки подобаються тлустим бабам. Ще собі колись таку бабу знайду, як перину! Ви, пане докторе Макогонський, вже старший чоловік, колись були господарською дитиною, а цівком (повністю) забули сільську мудрість, що лише худий когут є добрий для курей. Як буде мені зле, вступлю до загону жуліків. Але не до таких жуліків, як в мене в корпусі, – шестьорки, фітілі, гномики («фахова» приналежність злодіїв). Вступлю в законні жуліки. Буду гадів вбивати! Це тепер найкраще діло. В нас, у пересилці, чим більший бандит, тим більша йому повага, а за тим і поводження! А що нашому главареві Гріші зле?!

Перед Грішою всі наглядачі на ципочках ходять! У Гріші дівка квітуча, широка і щедра, як теперішній радянський світ. Пусте, що Гріша має сифіліс, хай собі і десять сифілісів має. Вона його хоче. Вона перед Грішою розперезана, розложена. Вона має право насолоджуватись вільною любов'ю, бо вона – радянська жінка. Живе нині з Грішою. Говорить, ми недавно зійшлись. Називає з гордістю: мій муж. Завтра щось між ними зайде, розійдеться з Грішою, покине і зараз же зійдеться з другим. Він жениться на ній, і вона радо буде знов називати другого: мій муж! Що дальше буде – наплювати! Завагітніє – вискоблять хоч 25 разів. Захоче дитини, вродить і буде одержувати від держави по 50 рублів. Жулікові що? – їсти дадуть, а як ні, то сам «по-харошому» пограбує! Наглядачі за сорочку, черевики чи яку добру шапку і їсти дадуть, і випити, а сука сама прибіжить, і так сховається, як будуть паруватись, що ніхто і не побачить! Іду, докторе Макогонський, в жуліки, бо то тепер – найкраще!

Не вспів Янда відкрити очі з просоння, сів на край дошки, і сильним голосом закричав:

– Колеги! У мене велике питання. Хто з вас знає, але так добре знає, хай відповість. Що таке бетон?

– Що вам, колего Яндо, якийсь бетон вліз до голови? – завжди спокійно запитав Макогонський.

Між лікарями розвинулась широка і палка дискусія. Одні говорили, як приготовляється бетон, другі – про залізобетонові сховища. Відповіді не заспокоювали Янду. Надійшов Савочка, напівголий, як індійський Ганді. Окуляри на носі перекривились, з одної сторони гачком заложені за вухо, з другої сторони тонким шнурком прив'язані до вуха. Побачив його Янда і крикнув:

– Савочка, ти в нас, як ходяча енциклопедія. Розкажи, що таке бетон і чим можна бетон розпустити?!

– Або я вам, Яндо, бетоняр чи муляр, щоби знати всі секрети бетону? Знаю, що бетон – це матеріал, який представляє собою дуже тверду мішанину піску, води і річних камінців. Цементний бетон виробляється з використанням таких гідравлічних матеріалів, як глина, пісок, вапно, вода. Не знаю рідини, яка розпускає цемент. Цемент не розпускається і рентгенівських променів не пропускає.

– А я, як лаборант, розкажу вам, що таке рідина, яка розпускає цемент, – викрикнув Волинець.

– Ви, товариші, не плетіть. Такої рідини, що розпускає цемент, нема, – пробурмотів Савочка.

Між лікарями зав’язалась палка суперечка. Одні твердили, що є рідина, яка розпускає цемент, другі, що нема.

– Цей Янда все щось видумає, щоби спокою не було, і люди сварились.

– Кінчайте ті суперечки, а то баланди не буде.

Серед крику і шуму лікарі один за другим виходили з камери.

Доходила 11 година. Гуменецький по обході всіх камер зайшов до коменданта корпусу. Там містилася картотека корпусного нарядчика. Гуменецький передав список засуджених, котрих він мав випровадити з камери і завезти в амбулаторію пересилки, до зубного лікаря і в лікарню.

– Докторе! Перед кілька хвилин пригнали до нас новий етап, біля 100 людей, – каже комендант. Народ різний – політичний, жулікувато-битовий та індиферентний. Саме горе! Нема місця, де їх помістити. Всі камери набиті людьми. Помістити їх треба було десь. Я всіх загнав у підвал корпуса.

Підвал – це бувші півниці, де безробітні хоронили картоплю, капусту, дрова, вугілля і т.д. В півницях не було ні підлоги, ні вікон. В день і в ночі освічувалися одною лампочкою. Стіни, як звичайно в півниці, покриті пліснею. Вихідника не було. В трубі колектора вибита діра. В округ неї положено кілька цегол.

У 1945 році тим колектором втекло кільканадцять поляків з пересилки. Вони зробили це дуже тайно, мудро і організовано. Засуджений інженер-поляк знав план каналізації всіх будинків для безробітних, а тепер – пересильної тюрми. Він був організатором і провідником утікачів. Під п'ятим корпусом був головний, себто збірний колектор, до якого стікали нечистоти зі всіх домів, і головним колектором виходив у недалеку річку Полтву. Поляки в часі каналізаційних робіт вирубали діру в колекторі, це було в п'ятім корпусі, і цим колектором дістались до забетонованого русла Полтви. Щоби не навести на себе негайної погоні, всі вони після вечірньої перевірки вийшли нібито очищати каналізацію. Після утечі ту діру в колекторі зацементували...

У підвали нагнали народу, як джмілів. Гамір, крик, сварня, прокльони, – тяжко було це все слухати. Засуджені, котрі були стомлені, тихо сиділи на своїх сідорах. Інші, як худі поросята, лежали в півничнім бруді. Декотрі переходили то тут, то там, і придивлялись до стін.

Гуменецький, одягнений в білий халат, ввійшов в те шумне середовище. Один засуджений, котрий перший побачив його, подумав, що це хтось з вільнонайманого начальства, і на весь голос закричав:

– Внимание, встать!

Гамір притих. Ті, що сиділи, або лежали, пробували піднятись зі своїх місць.

– Не потрібно вставати. Всі сідайте. Я – не начальник, а такий самий засуджений, як і ви. Я працюю тут лікарем і прийшов обслідувати стан вашого здоров'я. Більшість з вас по тюрмам не сиділи. Не знаєте, що таке пересильна тюрма. Тут довго вас держати не будуть, не довше як два тижні. За тих 14 днів маєте перейти карантин. Будете обслідувані лікарями, і вам кожному подадуть категорію працездатності, то що тут називають категорією труда. Сильні одержать першу категорію. Слабші і здорові – другу. По категоріям труда вас розподілять і відвезуть етапом у лагеря на працю. Режим тут тюремний, однак легший від тюремного ізолятора. Звідси можна кожному написати один лист на волю. Якщо хто з вас має олівець і папір, хай пише. Лист віддайте нарядчикові, або коменданту корпуса в часі ранішньої або вечірньої перевірки. Передачі можна одержувати кожний день.

– Слухайте уважно дальше. Майже всі, хто до вас буде заходити, це не начальники, а такі самі як і ви. Цей, що вас привів в цей підвал, це засуджений. Він на роботі нарядчика корпуса. Ті, котрі тут стоять і держать ключі від камер, це засуджені, які на роботі чергових. Комендант корпусу, рівно ж засуджений. Надзираючим органом, тобто начальником над всіма, є вільнонаймані наглядачі. Є наглядачі над наглядачами – це все є для нас начальники. Всіх їх можна пізнати по тім, що вони носять нашивку – зірку з гербом. Крім мене, до вас в білім лікарськім плащі може зайти ще вільнонайманий фельдшер або начальник санчастини пересильної тюрми. Вони контролюють працю корпусного лікаря – такого, як я.

– Вам бажаю, щоби ніхто не хворів. Раджу не спішити йти в пересильну лікарню і не розлучатись зі своїми товаришами. В лікарню йдеться, коли з вас хтось сильно захворіє. Буває так, що хтось з вас захворів, не міг попасти в етап, котрим відвезли вже ваших товаришів, з котрими ви вже співжились, пізнали одне одного. По виздоровленню вас випишуть з лікарні і переведуть в камеру, де ви стрінете нових засуджених. Ті можуть вас до голого роздіти, побити, чи іншого якого лиха накоїти. Пам'ятайте, що на пересилці не залишиться з вас ні один. Хіба помре. Все одно не залишать, а трупа заберуть, вивезуть і закопають.

–Я практикою вже навчений, що більшість з вас буде переді мною скаржитись на різні болі, недомагання. Декотрі з вас будуть думати, що якщо поскаржитись на те чи інше, то, можливо, буде присуд лагіднішим, або режим легшим. Я вас запевняю, що ви глибоко помиляєтесь! Хворих буду лікувати тут, в камері, або буду направляти в камери тюремної лікарні. В тюремних лікарнях лікують теж засуджені лікарі, а над їх роботою наглядають наглядачі та вільнонаймані лікарі та фельдшері. З різними скаргами та недомаганнями голосіться у своїх корпусних лікарів. Ті найкраще вас зрозуміють та найкраще вам порадять.

– А тепер всі сідайте під стіни, другі, котрим не стане місця, сідайте по середині. Я до кожного з вас прийду і буду говорити. Прошу не спішити і заховати тишину. Хто з вас дуже ослаблений, що його сили опустили і не може на ногах стояти? В кого тіло свербить? В кого розвільнення і в стільці зауважив кров? Хто хворіє венеричними хворобами, такими, як гонорея або сифіліс? Прошу не боятись і не встидатись, а мені про все розказати.

Усі засуджені посідали, звернули свої благаючі очі, насторожили вуха і прислухувались до кожного слова Гуменецького. Він підходив від одного до другого. Розпитував про стан здоров'я, звідки привезли, за що суджений і який має присуд. Декотрим словами надії, декотрим жартами розганяв тугу і в них вступав інший дух. Декотрим наказував роздягатись до половини тіла, вислухував працю легенів і серця...

Не далеко дверей, на півничнім піску, сидів вже старий чоловік, Гуменецькому знайомий з лиця. Мав коротко пострижене волосся. Лице бліде, набрякле, під очами – набряк форми мішків, які звисали вниз. Одягнутий в подерту, порозривану, брудну блюзу. Ковнірець сорочки розірваний, незащеплений. На ногах подерті, незашнуровані черевики. Ноги набряклі. Живіт великий-великий. Тяжко дихав.

– Якщо я не помиляюсь, то ви – полковник Альфред Бізанц?

Бізанц хотів по-військовому швиденько встати, але не зміг і тяжко піднявся на ноги. Збентежений і з лиця дуже услужний.

– Звідки ви тут взялися, полковнику?

– Мене арештували у Відні, на моїм помешканні. Забрали мене в ночі. Тепер привезли з Києва. Я ще не засуджений. А вас, пане докторе, знаю з видження (вигляду). Я дуже голодний. Не знаєте, дадуть нам сьогодні щось їсти? – то були послідні слова полковника і бувшого організатора СС «Галичина» Альфреда Бізанца.

– Значить, вас привезли тут транзитним етапом. Вас тут не залишать, повезуть десь далі. В нас, в корпусі, для таких переїжджих, як ви, є спеціальна камера. Я постараюсь, щоби вас ще сьогодні з цієї півниці забрали і перевели в камеру. Як скінчу працю, постараюсь ще сьогодні до вас зайти і вам дещо принесу, щоби перегнати голод.

– Дякую! – відповів старий, не маючи сили довше стояти і знеможений опустився на пісок.

Вже вечоріло. Гуменецький викликав Бізанця з півниці. Обидва скритно посідали за будовою корпусу. Гуменецький витягнув з кишені кусок хліба, два помідори і одно варене яйце, вручив йому. Бізанц цілим тілом кинувся до тої поживи і ще, як говорять, добре не оглянувся, а вже все з'їв.

Був ослаблений. Не міг багато говорити. Розказував про дивізію СС «Галичина», що вона розбилася на дві частини. Одна залишилася в Аусбургу, другу перевезли в Рішіні. Написав письмо-грипс до Барвінського і вручив Гуменецькому. У грипсі просив передати йому їсти. Це письмо зараз, на другий ранок, було вручено жінці музиканта Барвінського (з дому – Пулюй), дочці славного фізика, українця, професора університету у Відні. Передача для Бізанца була зладжена і передана наглядачеві. На нещастя, по дорозі хтось її вкрав і Бізанц передачі не отримав. Бідному, голодному завжди вітер в очі!

Щоб знеможений голодом Бізанц не помер в камері, зараз, на другий день, вивідний з трудом затягнув його до лікарні. По кількох днях відпочинку там окремий конвой забрав Бізанца і «чорним вороном» відвіз на залізничний двірець (вокзал). Правдоподібно, в Київ.

З голодовими набряками ніг та живота, подібно до Бізанца, було ще декілька молдаван. П'ятьох засуджених з явними об'явами червінки доставили до лікарні. Краще хай лежать на ліжку, на так званій койці, або на підлозі, ніж мають лежати на сирому і мокрому півничному бруді, докінчуючи своє голодне і зморене життя. Сімох з коростою відвезли до камери для коростяних. 300 людей обійшов до полудня і упорався до вечірньої перевірки. На одну ніч з камери-півниці вигнав смерть!

X

Подібно до голодної собаки, жуліки чують нюхом, де є їжа. Так Льошка, Вітька і Сашка десять разів переходили попри камеру з новоприбулими з Шопрону. Вони вже все докладно знали і продумали, як найкраще, найлегше і найспритніше їх обікрасти дочиста.

Роздягали шопронівців «по-харошому» зі всього. Стягали чоботи, черевики, знімали шапки, блюзки, сорочки, ногавиці, светри. Забирали від них коци, носові хустинки. Все-все, що тільки мало яку-небудь цінність, попадало під їх брудні і ненаситні руки.

Писк, зойк, плач, сварки, прокльони, просьби, стони – все то змішалось разом в камері, серед ніколи не бувалих в такім горю людей.

У той час грабунків Льошки, Вітьки і Сашки наглядач корпусу, переходячи коридором і ледве переступаючи з ноги на ногу, залізним прутом вистукував в двері камери і кричав:

– Тише там, бандиты!

Награбували барахла багато! Говорили, що навіть золоті монети понаходили. А на другий день жуліки пирували: білий хліб, ковбаса, м'ясо, масло, помідори... Не обійшлося і без пів літри на трьох. Замісник Гріші взувся в такі чудесні буксові (хромові) чоботи, хоч куди. Такі, ніби спеціально по примірці для нього шиті. Шестьорки заховались в кут камери і з газет ліплять карти для гри. Завтра будуть «буру катати» (грати в карти).

Як ті голодні вовки гризуться над стервом здохлого коня, так і наглядачі не могли між собою поділити зграбованих речей. По їх роботі понаписували доноси один на другого до львівського прокурора. Прокурор зложив акт оскарження на начальника наглядачів – «за связь из заключенными жуликами». Був суд, начальника з роботи зняли, а поставили на його місце другого – бідного, голого і голодного...

Щоб засуджені організували між собою протиграбіжну оборону з жуліками – це було майже неможливим. Між засудженими були сексоти. Не було ні одної камери, щоби в ній не було хоч одного сексота. Без такого камерного щура, робота опера була би ніякою. Що діялось, говорилось серед засуджених, знав опер від сексотів. Для опера всякі ті бійки, грабунки, крадіжі, це нічого! Головне, це за всяку ціну – чи побоями, чи грабленням, чи насилуванням – виявляти ворогів народу, себто таких, що не хочуть славити радянської влади...

Стіни камер давніх тюрем були так побудовані, що в них були так звані тюремні вуха і тюремні очі. Тюремне вухо – це діра, вибита в стіні камери, яка своїм вершком витягалась округлою дірою і виходила на зовні камери, тобто в коридор. Коло тої діри сидів ключник і відбирав голоси, які розносились в камері. Око камери – це вироблена діра в дверях камери. Вона зі сторони тюремного коридору прикрита засувкою, яку по потребі можна було відсувати, як маленьку шпарку, або цілком відсунути. І тоді через таку візитерку-віконце можна глядіти, що в камері діється. Функцію тюремного вуха і тюремного ока тепер виконував сексот камери. Сексотами були битовики, головне жуліки. Їм за це тихо дозволялось грабувати засуджених. Не виключним було і те, що сексоти рекрутувались із політичних засуджених. Засудженим-сексотам по політичних статтях, якими би вони не були запопадливими, начальство не довіряло. Ні білий хліб, ні ковбаса їм не попадали! Вони доносили задаром. Ті сексоти запізно взялись доказувати свою безмежну відданість радянській владі. Фальшивими і не розумними думками успокоювали свою душу, що сексотством доб'ються недалекого звільнення. Така надія називалась надією дурних, нерозумних і чорних, брудних осіб...

З криком, зовсім несподівано, вдерлась зграя наглядачів у камеру, де проживали лікарі.

– Руки вверх! Все становитесь к стенке!

Збентежився Савочка. З властивою йому повільністю, непевним і вільним кроком підійшов до стіни і забув піднести руки в гору.

– Ну-ка, стерва, руки вверх! – заричав один з наглядачів.

– Становись побыстрей! – заревів другий наглядач.

Всі лікарі, як один, підійшли до стіни, обернулись до неї лицем і з піднятими руками вгору непорушно стояли. За той час наглядачі кинулись ламати все, що було в камері. В першу чергу, ламали і так поломані вже пріча. Всі мішки порозривали і докладно кожну шматинку м'яли в руках або розривали на куски. Цей шмон тривав одну годину. Савочці руки зімліли, поволі самі опускались. Він пальцями вчепився за шию і так держав.

– С камеры не выходить!

У камеру ввійшов черговий. Розстелив на підлозі подерту ряднину, і все, що наглядачі в часі шмону понакидували, зібрав на ту ряднину і мовчки вийшов.

Що сталось, яка причина такого наглого і несподіваного шмону? – одне і те саме питання рисувалось на лицях лікарів. Шмони, як закон, бувають перед святами. А до 1 травня ще далеко.

– Невже ж тим блядям немає іншої роботи?! – з глибини душі сварився лікар-східняк.

– Ви, колего, не висказуйтесь так різко, нам і так вже від того «общепонятного языка» вуха пухнуть, – спокійно проговорив Макогонський.

А де Янда і Білявський?! – викрикнув Коцюба.

У камеру ввійшов лаборант Волинець. Оглянувся вправо-вліво, чи нема кого чужого, і притихлим голосом зачав розказувати:

– Товариші! Знаєте, що сталося?! Янду і Білявського заарештували! Я сам на власні очі бачив, як Янду гнали троє наглядачів. Один ішов спереду, а двох – збоку. Всі три мали в руках нагани. Янда йшов в середині, з піднятими руками. Блідий, як стіна, лише борода почорніла. Убрання було поляпане свіжою, незасохлою глиною. Розказували, що Янду витягнули наглядачі з ями, яку викопав в трупарні аж до бетонних труб, якими пливе Полтва. Янда робив підкоп! – ще тихше розказував Волинець. – Хотів втекти з пересилки!

Інженер-поляк, який побудував трупарню в пересилці і в якій Янда працював патологоанатомом, втаємничив Янду, що з трупарні по рурі (трубі), яка відпроваджує з трупа кров і всякі нечистоти з секційного столу, можна дістатись до Полтви. Себто до рур, якими пливе Полтва. Та утеча мала бути така сама, як утеча поляків у 1945 році.

Янда копав, Білявський допомагав копати. Той українець, що працює фельдшером, теж допомагав копати. Ту пристійну дівчину-фінляндку, яку привезли з Гельсінок, вже посадили в кандей за зв'язок з підкопом. Вони всі вже кілька тижнів над тим працювали. Вириту землю кидали в руру, а вода змивала її і несла в Полтву. Янда вже був дійшов до бетонових рур, якими пливе Полтва. В підкопаній канаві найшли якусь пляшку, на дні якої якась рідина. Можливо, то рідина, про яку допитувався Янда. Він хотів розпустити бетонову руру Полтви. І знаєте, яку, хитрий Янда, дурню впоров?! Слухайте, розкажу:

– Підкоп робили самі медики. Тоді йшло все гаразд. Ніхто не зраджував. Ніхто не знав. Канал, яким могла людина свобідно протиснутись, досягнув до забетонованої Полтви. Пляшку з рідиною приніс вільнонайманий зубний лікар. Перед кількома днями Янда зв'язався з одним битовиком з 7 корпуса. Той битовик робить слюсарем в пересилці. Він зробив і передав Янді три майзлі-долота і два молотки. Дурак Янда відкрив йому тайну підкопу і завербував того битовика до своєї пачки (групи) утікачів. Той битовик вчора дістався аж до самого начальника пересилки, зрадив Янду і всіх остальних. Начальник пересилки обіцяв за це звільнити битовика. Білявського одиноко «чорним вороном» вже повезли в якусь тюрму в місті. Того українця-фельдшера теж одиноко «вороном» вивезли. Фінку посадили в кандей. Янду, як я виходив з лабораторії, повезли до опера.

– От і вона, рідина, колего Волинець! А я вам казав, що рідини, розпускаючої бетон, немає. Треба було вам добровільно зголоситись в етап. А то як припишуть попытку к побегу, тоді поминай і не згадуй, як звали. Секретні лагеря! На особистій справі приб'ють таку довгу печатку на першій, лицевій стороні. На обкладинці особової справи буде написано великими буквами БЕГЛЕЦ. Тоді тобі, товаришу Волинець, як блатні привикли виражатись, на кожному кроці, буде піз...ц!

По закінченню розслідування в пересильній тюрмі, на зоні, був організований лагерний суд над «беглецами». В посліднім слові Янда відверто розказав, що це він організував підкоп для утечі. Хотів утечі, бо бачив ту всю несправедливість, брехню, злобу і людське горе, на яке не видержали його сили глядіти.

– Ніяк не знаю і не здаю собі справи, за що мене засудили на 17 років як зрадника, – говорив Янда.

– Я син родичів, які в 1917 році виїхали до Чехословаччини. Ніякої батьківщини не зраджував, бо такої батьківщини не мав і ніколи не бачив. Я – руський, але є громадянином Чехословакії. В Празі на медичнім факультеті скінчив медичні студії. У бувшій Чехословакії я міг висказувати свої думки, як хотів, ніхто мене за це не арештував і не судив. А тепер за що мене заарештували, засудили і кинули в ті зігнилі, смердячі і наповнені людським горем камери?!

Дальше Янда, змучений тим говоренням, знаючи, що воно не облегшить його справи, звернув свої жалі і думки до судді. Не заглиблювався, а говорив коротко:

– Громадянине суддя! Мої остатні слова і просьба до вас: кінчайте ви ту всю комедію, яка для мене є великою трагедією, і кажіть відпровадити мене в баню, а то воші обсіли і заїдають.

Янду суд засудив ще на 6 років – за організацію втечі з пересильної тюрми. Других – від 1 до 3 років. Битовика, котрий зрадив і видав товаришів утечі, суд звільнив від вини і кари. Ані слова не було сказано, що за зраду його випустили на волю!

Янду в камеру для лікарів не пустили. Найближчим етапом вивезли в лагеря Далекого Сходу, так звані ДС-лагеря. З лікарів на пересилці зіставили Савочку, Гуменецького, Макогонського, а других всіх лікарів розвезли по різних лагерях. Так сумно і невдало закінчилась спроба втечі лікарів з пересильної тюрми у Львові.

Вже пізно ввечері вернувся Савочка з роботи в корпусі. Щось під носом бурмотів, був злий. Йому хтось пріче поламав, не буде мати на чім спати.

– Коли наситяться ті більшовики людьми?! Привозять вдень і вночі! Кінця і краю в тім не має! Ненаситну потвору вже би міг накормити! Ненаситна потвора вже могла би віддихнути, а тут – якась патологія. Дивитись на муку людей вже не можу! Не мають де примістити людей, а в пересилку пруть! Щоби хоч набудували ще один корпус. Собака в господаря має буду, щоб хоч, як вже не тепло було їй, але щоб хоронилась від вітрів і дощів. А людині і того не дають. Знову прийняли якихось молдаванів, циганів, мадярів. Не мають де помістити, то загнали під корпус. Колючим дротом огородили кусок зони і під голе небо загнали людей в ту загорожу, як тварин на забій! Дощ! Всі помокли до нитки! Декотрі понакривались подертим смердячим лахміттям, полягали на голу, змочену дощем землю, як ті голодом зморені коні, що навіть на ношу негодні підніматись, та лише тяжко вздихають та стогнуть. Люди вимучені нелегкою дорогою, гарячкують. Короста, червінка – невідступні супутники цих людей! Не маю що робити, відправляю в лікарню. Там вже немає місця, не хочуть приймати. Цей Мошко, львівський засуджений лікар, який робить в інфекційній камері, зробився такий гойх (зарозумілий), гейби був вільнонайманий. А його, суку, теж колись візьмуть в етап, і ніде не дінеться. Жуліки підріжуть йому крила, лише би тільки довідались...

XI

Щоби люди мали де вийти з фізіологічними потребами, начальство додумалось викопати в куті тої загорожі рів – латрину. Нічим безстидники тої латрини ні не огородили, ні не прикрили. Навскіс з одної сторони на другу положили кусок грубого дрючка, на який мали би потребуючі сідати Ногавиці люди кидали вниз, сорочки піднімали вверх, оголювали голі стегна і ягодиці, сідали на цей дрючок, перевішуючись, аж сором!

Недобре завсіди веде до недоброго і ніколи до добра! Якийсь бідака-молдаванин перевісився на дрючку. Дрючок той якось схилився і нещасливий цілий впав у рів-латрину. Береги рову високі, рівні, хоч пропадай, а звідти не вилізеш!

Гадаєте, що хтось підійшов до молдаванина аби помогти?! Та де там! – сміх, регіт розперезаної жульні. Молдаванин, може, був би згинув, задушився в тім смороді, як би не корпусний фельдшер. Цей викликав протипожежну охорону пересилки. Знеможеному молдаванинові подали жердку. Вчепився за неї і цілий забруднений зігнилим калом видістався вверх Молдаванина поставили коло стовпа огорожі, веліли держатись і лляли на нього з протипожежної сикавки (шланга) воду, так відмивали його від нечистот.

Ой горе, горе! Прийдеться повіситись, або як інакше своє життя вкоротити, щоби не бачити, не дивитися на це нещастя, яке впало на людей! Цікаво: життя в тюрмі таке тяжке, а засуджені його собі не укорочують, не вішаються! Колись серед військових рекрутів, які не зазнавали стільки горя як зараз в тюрмі, було більше число самогубців. Очевидно, держить всіх надія, що все так не буде. Що це зміниться! Що всі ті засуджені будуть колись рівноправними громадянами, і що вони потрібні для людства. Не вірить із засуджених ніхто, щоб над людством запанувала така погань! Кожний знав, що це все держиться на наглядачах, які звивалися, як чортівські гадюки!

XII

На кілька днів перед 1 травням головний нарядчик УРЧ зайшов в камеру 10 корпуса і велів, щоб лікар Гуменецький кинув всю роботу і зараз прийшов до нього.

– Докторе! Забирайте свої речі! Я одержав наказ відпровадити вас^: в режимний 12 корпус.

– Нарядчику! Що ви, смієтесь? А мене за що ви хочете саджати в режимний корпус?! Я – передовик на роботі. Книжечка передовика з червоними обкладинками десь тут в мене, а ви мене в режимний корпус! За що?' За яку провину?! Мені додому збиратись, а не в режимний корпус іти.

– Ви, докторе, не гарячіться! Не забувайте, що ви в тюрмі! Я вам розкажу все. Сьогодні мене викликав сам начальник УРЧ і наказав: «Іди і лікаря Гуменецького – в 12 корпус! Посади його в якусь камеру, де режимники сидять».

– Чому такий наказ? – зніяковів і зі страхом питає Гуменецький.

– Слово честі даю вам, що сам не знаю.

– Що ж, збиратись, то збиратись! – вже рішучо і спокійно відповів Гуменецький. – Ви, нарядчику, заждіть тут, а я піду і принесу свій сідор.

– У вошебийку не підемо, волосся вам пострижуть, як підете в баню разом з режимниками вашої камери!

Гуменецький попрощався із засудженими лікарями – Фотаном, Панчишином. На відході просив, щоб обов'язково якимись способами довідались про причину наказу начальника УРЧ. Взяв на себе мішок і разом з нарядчиком вийшли на зону.

12 режимний корпус відгороджений від загальної зони дерев'яним на 2,5 метра високим парканом. З верху паркана протягнений колючий дріт. В режимну зону, тобто на невеличке подвір'я біля корпуса, входилось дверцятами в тім паркані. Днем і в ночі завжди коло дверей стоїть черговий. Без особистого позволення черговий нікому дверцят не відчинить і не впустить в режимну зону корпуса.

– Чому так довго не приходите? Вже більше одної години очікую приходу лікаря 10 корпусу!

Нарядчик УРЧ перед парканом передав Гуменецького черговому і сам відійшов. Черговий відпровадив Гуменецького під входові двері 12 корпуса і сильно загримав.

– Відчиняй і прийми нового пасажира!

Тяжко відчинились залізні двері, і Гуменецький ввійшов в темний коридор корпусу. Там вже очікували його вільнонайманий наглядач, комендант корпуса і трьох засуджених обірванців.

– Роздягайся до голого! – наказав наглядач.

– В мене нема нічого залізного, – скромно відповів Гуменецький.

– Раздевайся и не разговаривай! Увидим!

Блюзку, сорочку, ногавиці, чоботи, все-все, до рубчика перевіряли двох засуджених. Третій стояв і наглядав над роботою. Наглядач дивився то на голого Гуменецького, то на його лахміття.

– Не забирайте і не знищуйте фотографії моєї жінки і дітей, – ласкаво просив лікар наглядача.

– Молчи, скотина! – була відповідь наглядача.

– А ну-ка стерво присядь, руки в боки, открой рот!

Трьох засуджених взяли дерев'яні молоти і чекали наказу. На тихий наказ наглядача, деяких режимників тими молотками товкли по голім тілі.

...Підлога коридору – сіро-чорна, цементна, дуже холодна.

Черговий! Відчини камеру № 4 і приймай! Карточку сам передам нарядчику. Двері камери, невисокі, малі і залізні. Ручка і замок – по зовнішній стороні дверей. З внутрішньої – ні ручки, ні замка немає. По середині вирізані малі дверцята, тобто кормушка. Через неї подають режимникам хліб і баланду. Високо над кормушкою, виверчено дев'ять дір, це так зване око камери. Говорили, що дев'ять дірок в дверях режимної камери замість однієї виверчено тому, щоби через широку одну дірку-візитерку не моглося вколоти в око тому, хто підглядав в камеру.

Гуменецький ввійшов в камеру, зняв з голови кашкет і в повний голос енергійно та весело сказав:

– Доброго дня, товариші! Хто між вами староста камери? Прийміть мене до свого гурту і виділіть мені місце, де буду берложити.

– Я староста! А чому ти просишся до гурту, а не в колектив?

– Бо я – проти колективу! – була коротка відповідь Гуменецького.

– Ага, зрозуміло! Значиться, контрик! Дивися: може, коло вікна найдеш собі місця на пів хира!

Рама вікна без шиб. Вікно лише заґратоване, дує холодом. За це, подумав Гуменецький, більше повітря і блощиці менше будуть лазити. Підлога камери така сама цементована, як в коридорі. З полудневої та північної сторони – двоповерхові нари. На них повно напівголих людей з поблідлими і набряклими лицями. Всі сиділи брудні, неначе запорошені сірим порохом. В кожного в очах туга. Волосся пострижене на «нульку», і в кожного легкий заріст бороди та вусів. Тіло їх брудне, смердяче, у кожного на ногах незашнуровані черевики або чоботи.

До Гуменецького підійшов повний, блідий на лиці чоловік і м’яко запитав:

– А звідкіля вас пригнали і в камеру пустили з непостриженим волоссям? Перший раз бачу такого засудженого.

– Я, отче, вже віддавна тут караюсь, працював лікарем на пересилці.

– А як ви знаєте, що я – священик?

– Це видно по вас, я так ніби десь вас бачив, але не можу собі пригадати. Може на пересилці, як переходив зону, або в бані?

– Ходіть тут коло нас, буде нам веселіше, – відізвався якийсь хлопець, що сидів на другому поверсі нар.

– Гаразд! Зараз прийду, лише своє лахміття зложу в мішок.

Гуменецький вліз на другий поверх нар, біля діри, де вікно без шиби. Вікно заґратоване грубими залізними округлими штабами. В куті камери була вибита діра, в округ оцементована. В діру постійно стікала вода. В камері було душно і парно. По лівому боці від Гуменецького лежав молодий жидок, засуджений по 54 ст. пункт 1.1 – за приєднання до УПА. Його зловили в лісі, в якійсь повстанчій сотні. Жидок лежав на нарах спокійно, від розмов які були в камері здержувався, і до кожного слова дуже пильно прислуховувався.

Ще не встиг Гуменецький як слід приміститися на нарах, як черговий загримав ключами в залізні двері і закричав:

– Собирайтесь на прогулку!

–Вот добро! – радісно вигукнув цей, що причепився до Гуменецького – «чому до гурту, а не до колективу?».

Коло дверей згуртувались засуджені. Гуменецький зіскочив з нар і замішався серед інших. Відчинились двері.

– Выходи по одному! – закомандував черговий.

– А руки назад кто будет держать?!

Всі стояли в рядах по п'ять, Гуменецький стояв в четвертім ряді.

– Шагом марш! – була коротка команда наглядача.

– А ты, старик с долгим волосом, чего так рассматриваешься по сторонам? Ты еще не был у нас в «финской избе»?! Ану-ка, опусти голову вниз!

Засуджені із закладеними руками назад та з спущеними головами вниз повільно, неначе лінивим кроком, обійшли п'ять разів по 72 кроки. Наглядач знов дав команду.

– Ану-ка, ставай по одному и заходи в камеру!

Засуджені заходили в двері корпусу дуже-а-дуже повільно. Черговий, який стояв у дверях камери, голосно рахував заходячих режимників. І знов двері захлопнув, тяжко і щільно закрив, два рази цокнув замком. Засуджені порозходились по камері, позалазили на нари, посідали і, неначе дикарі з камінної доби, очікували надходячого з гущавини щура.

Найбільше говірливим був священик з Карпатської України. Він засуджений, бо не підписався на православіє. Дістав 10 років. Він своїми оповіданнями і розповідями найбільше піддержував дух в цілій камері. Свято вірив в недалеку зміну. Як чеський Гус (Ян Гус – національний герої чеського народу) доказував: «Ргаvdа vіtеzi!» – правда побідить!

По вечірній перевірці священик з козацької України організував загальну молитву: «Царю небесний.» По молитві обов'язково всі засуджені клякали на обидва коліна і тихо-тихесенько співали: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни! Боже, дай нам волю, дай добро всему народу!»...

Спільна молитва глибоко заходила в душу кожного засудженого. Через грубі залізні грати було видно далеко-далеко на небеснім небосхилі кілька весело мерехтіючих зірок. Божеські світила неначе усміхалися до засуджених, немов кликали їх до себе. Це все ще більше розпікало зболені душі режимників. Вони зі сльозами на очах хилилися до землі і ще більше просили мерехтячих зірок: «Боже! Дай волю! Дай добро всьому світу!»

По молитвах і співах священик теплими словами успокоював опечалені душі заплаканих. Знеможені переживаннями і горем, режимники лягали один коло другого, мов ті виголоднілі свині в колхозній фермі, і так огрівали себе...

Бідний студент Бойко, якого пригнали в камеру в таких подертих ногавицях, що навіть не прикривали грішного тіла, був заторможений, в психічному шоку. Він сидів безпорадний. Не міг прийти до себе, до нормального розсудку. Не вірив у дійсність свого положення. Часто питав засуджених, чи це правда, що він в тюрмі. Говорив, що в нього враження недоброго, жахливого сну. Казав собі: нині-завтра пробудиться, і сон-мара тюрми зійде, зчезне, і він знову буде людиною між людьми...

Більшість режимників нерадо заводили між собою розмови. Мовчали. Змученим зором своїх зтужених очей хотіли пробити грубі, бетонні стіни камери. Які думки перебігали в їх головах – ніхто не знав...

Битовики донесли наглядачеві, що в сусідній камері бандерівці вже вибили діру в цементній підлозі і пальцями, мов собаки, вигрібають звідти землю. Роблять підкоп під мурами корпусу. Режимників тої камери ні одного не залишили, а всіх поодиноко пороскидали по одиноких камерах. Робити голіруч підкоп – це рівносильне, що вибиратись з мотикою на сонце!

На другий день в камеру № 4 запустили двох обірванців-битовиків. Один, не здоровкаючись, ввійшов без шапки, в дуже драній блюзчині і ногавицях. Другий – також обірваний, але на вигляд солідний. Не говорячи ні слова, той другий розглянувся по камері, сів на цементну підлогу. Витягнув з-під свого подертого черевика маленьку бритвочку і двома різкими рухами поперек порозрізав собі шкіру на животі. Краї рани порозходились, і під шкірою показалась жовтуватого кольору товщева (жирова) клітковина. Кров з рани розлилась великою калюжею по цементовій підлозі.

Староста камери сильно гримав в двері і закричав:

– Черговий! Давай лікаря!

– Не надо мне врача! Пусть знают, гады, как судят! Я не виноват! Пусть помру!

За кілька хвилин відчинились двері і зайшов корпусний фельдшер. Порізаний довго впирався і не хотів, щоб фельдшер перев'язав йому рани. Фельдшер порізному переконував порізаного і в кінці перев'язав його. Потім взяв попід руки і випровадив з камери.

Різання живота, грудної клітки, або відкусування зубами кусків тіла на руках – то були протести засуджених проти судової несправедливості. Голодовок засуджені не використовували, може тому, що і так всі в'язні були голодні. На голодуючого не звертали уваги. «Умер – така йому дорога!».

Двоє завзятих поляків, по старій привичці, об'явили голодовку. Не приймали ні пайки хліба, ні баланди і від двох кісток цукру відмовилися. Другі в'язні їх переконували, що голодовкою нідочого не доб'ються. Напроти, голодовка може прискорити їм дорогу до голодної смерті. І, що найгірше: на їх смерть ніхто не зверне уваги, бо і так в тюрмі багато вмирає від голоду.

Поляки голодували два повних дні. Їх пайки вкрали і поїли засуджені битовики. Поляків за кілька днів забрали в 11 корпус і етапом відправили в лагеря.

Не від речі сказати, що політичні не мали жодних прав на поліпшення режиму. Тому голодовок та інших протестів проти несправедливості не робили.

Велику сенсацію в камері наробила відправка битовиків етапом на роботи Волга-Дон-каналу. Один засуджений битовик, щоби його не взяли в етап, якимось чудом витяг цвях з нари і прибив ним свою мошонку до нари. Першим відкрив ту чудасію наглядач режимників. Він спіймав опираючогося битовика за руку і хотів витягти з камери. Не міг, бо мошонка прибита до нари цвяхом, придержувала його.

Другий битовик перепхав собі попід шкіру живота дріт і прив'язав себе до стовпа нари. Інші, щоби не датися взяти в етап, закапували собі очі рідиною, в якій був розпущений хемічний олівець. Кусок мила, який одержували для миття в бані, запихали собі в пряму кишку. В цей спосіб діставали розвільнення. З ранених ясен випльовували до калу кров. Кров з калом змішували і так симулювали червінку.

Засуджені не так боялись робіт в далеких лагерах, як самого етапування, довгої дороги в забитих дошками і перевантажених вагонах, якими колись перевозили тварин.

Етапованого засудженого, який захворів в дорозі і вимагав швидкої і невідкладної хірургічної помочі, забирали і відправляли в найближчу тюремну лікарню.

В режимному корпусі просидів Гуменецький вже більше двох тижнів. На лиці дуже поблід, пострашнів, очі запалися, зуби неначе виросли більші. Був дуже непевний і сильно гризся (переживав). Ніяк не міг довідатись, чому його посадили сюди. Лікарі Фотан і Панчишин нічого не могли довідатись. Найбільше Гуменецький боявся, щоб його не взяли знов в слідчу тюрму і не організували якихось нових допитів. Речинець (термін ув’язнення) його присуду вже добігав до 1 року. Засуджених лікарів, які працювали лише за баланду, було потрібно. Арештовувати свіжих, місцевих, вже нема кого. Більшість лікарів ще перед приходом більшовиків втекли на Захід. А ті, які залишилися на волі, напевно, якщо не всі, то переважаюча більшість, були підписаними сексотами. Вони, більше чи менше, але все доносили в еМГеБе. Інакше їх не держали б на волі! Хто не з нами – цей проти нас!

Гуменецького найбільше мучили думки, що йому вліплять нових 10 років. За ніщо, як говорять жуліки-фраєра.

Прийшла черга, і всіх режимників 4 камери погнали в баню. Гуменецький вже роздягнувся до голого, своє лахміття повішав на гак і віддав у вошебийку. Рукою намазав бороду-вуса рідким милом і став в чергу до фризієра. В роздягальню ввійшла жінка в яскраво червонім береті, яка сиділа праворуч начальника санчастини на передтравневій нараді. Та, в якої Гуменецький забирав голос і домагався прав засудженого. Гуменецькому спала думка підійти до неї і прямо звинуватити, що це вона загнала його в режимний корпус. Не думаючи довго, вийшов з рядів, голий і з намиленою бородою, підійшов до неї.

– Громадянине начальнику! Чим я провинився, що ви мене тримаєте в режимнім корпусі?! Я все був передовиком в праці!

Вона не сподівалася такого. Не зорієнтувалася, чому Гуменецький так питається. Видно, була не з старих більшовиків. Довго не думаючи, відразу відкрила Гуменецькому секрет.

– На передтравневій нараді ти говорив як не радянський лікар! За кару тебе відправлять в далекий етап! – злісно подивилася на Гуменецького і відійшла.

Неначе якийсь тяжкий тягар зсунувся з серця і Гуменецький аж легше віддихнув. Хоч були злі слова жінки, але вони його порадували. Що не нове слідство його чекає, а що він поїде в етап і там вже буде досиджувати до кінця свого присуду.

Три тижні і кілька днів просидів Гуменецький в режимці. Одного дня черговий відчинив кормушку і через неї крикнув:

– Гуменецький! Забирай свої речі – на вихід!

Всі засуджені піднялись, радісно поздоровляли, кричали:

– На волю! На волю!

Врадуваний Гуменецький скоро зложив своє лахміття в мішок, став коло дверей і з нетерпінням очікував, коли черговий відчинить залізні двері. Як лише ключ заскреготів в дверях, Гуменецький глибоко поклонився всім і сказав:

– Прощайте, товариші! Не згадуйте лихим словом. Бажаю вам всім повного здоров'я і скоро побачитись на волі!

Черговий відчинив двері камери і голосно викрикнув:

– Выходи!

За парканом режимної зони на Гуменецького очікував нарядчик 4 корпусу. Четвертий корпус – це транзитний корпус. В його камерах сиділи засуджені, яких спеціально етапом привозили з інших тюрем для перевезення їх в інші тюрми. Сиділи там не засуджені а ті, що під слідством. Сиділи по кільканадцять днів. Вони чекали на свій дальший етап.

Гуменецький знав нарядчика 4 корпуса з вигляду. Як лише підійшов до нього, зараз запитав, куди він його бере і чи відома йому путь дальшої дороги. Нарядчик на задані питання змішався, зніяковів і не хотів конкретно на них відповідати. Йдучи з Гуменецьким по зоні, наче на своє оправданням почав розказувати:

– Тому, що я вас знаю, докторе, як чесного чоловіка і доброго лікаря, я вам, що знаю, те розповім. Гадаю, що вам не потрібно говорити цього, щоби ви це задержали для себе і нікому не говорили. Прийшов наказ щоб вас транспортувати в ниробські лагеря, а там дальше вже буде вами розпоряджатись МВД ниробських лагерів. Куди вас дальше поженуть, не знаю. Ще раз вас прошу, нікому про це не розказуйте. Всюди поводіться так, ніби ви о нічим не знаєте.

Гуменецький подякував нарядчикові за його добродушність і за його добре серце. Запевнив о повній секретності.

У корпусі нарядчик передав Гуменецького наглядачеві і цей дав наказ днівальному замкнути його в 4 камеру.

У 4 камері був різний народ. Самі битовики. Один підійшов до Гуменецького і хотів провести шмон в його мішку. По кількох нецензурних словах битовик зорієнтувався, що Гуменецький – старий тюремщик і «по-харошому» не дасть себе обграбувати. Тому відвалився від нього і Гуменецький розложив своє лахміття на підлозі та й спокійно заснув, очікуючи завтрашнього дня.

На третій день нарядчик знов викликав Гуменецького з речами.

«Виходити з речами» означає більше в ту камеру не вернешся. Передав карточку вивідному і наказав відвести його в баню. Вийшли на зону, на подвір'я. Лице Гуменецького повеселішало. Глибоко вдихнув свіжого повітря і подивився на голубий небосхил.

У бані відразу віддав свої речі для дезінфекції у вошебийку. Облився холодною водою, бо теплої не було. Після бані двох червонопагонників запровадили його коло колючих воріт пересилки і наказали сідати на землю. Там в рядах по п'ять вже сиділо декількох засуджених. Говорити між собою не дозволяли. До них приганяли засуджених більше і більше.

Відчинились входові ворота пересилки і в зону в'їхав «чорний ворон». З нього вискочило двоє червонопагонників, а за ними – вівчарка, яку тримав один на мотузку. Прийшов робітник УРЧ. З особистих справ вичитував прізвище в'язня, цей підіймався і, як автомат, виговорював своє ім'я, по-батькові, рік народження, статтю по якій засуджений і кількість років присуду. Урядник УРЧ пильно перевіряв правильність записів в особових справах. Вичитаному червонопагонники наказували залазити до «чорного ворона». За кожним засудженим, який залазив туди, вівчарка рвалася, начебто хотіла його розірвати.

У «чорнім вороні» зовсім темно. Сидіти не було на чім. Ні віконця, ні найменшої щілинки ніде не було. Так багато в'язнів напхали в кабіну, що не було місця ні повернутись, ні зігнутись. Всі стояли притиснуті один до одного, як оселедці в банці. Конвоїри заперли двері і машина рушила із пересилки. Так вивезли Гуменецького.

XIII

Львівська пересилка буде записана в історії Львова, як місце, залляте гіркими сльозами галицьких та українсько-карпатських дівчат і хлопців, батьків, матерів, синів, мужів, жінок, дітей і стариків.

Хоч в «чорнім вороні» було не до думок, але жаль огорнув Гуменецького душу. Жаль було йому, бо в остатній день розлуки не міг він попрощатися ні з одним домом, ні з однією вулицею, по якій бігав ще молодим гімназистом. Не чув тоді Гуменецький ні зітхання, ні сварні, ні нецензурних слів. По закрутам, які робив «чорний ворон», орієнтувався, де і яку вулицю переїжджає. Як піднісся «чорний ворон» вгору, і помчав по рівній дорозі, видалося, що виїхав на кінець вул. Сикстуської (тепер Дорошенка), біля польського костелу. Там в часі боїв стрілецтва УГА (Українська Галицька Армія) з поляками був попав у засідку і лише чудом вийшов живим.

Прийшла думка наробити крику, переполоху, запалити на собі одежу, розбити стіни «чорного ворона» і втекти. Втекти і бачити Львів! Не датись живим вивестись зі Львова! Фантазії! Абсурдні мрії!

А «чорний ворон» все мчався далі... Щоб не бачити його темноти, Гуменецький закрив очі – на душі стало легше і серце повеселішало. В закритих очах привиділось йому, що ще малим іде по гімназії. Побачив довгі коридори на третім поверсі, підлогу, таку слизьку, що можна впасти. В уяві бачив свого давнього учителя Чучмана, завжди чистенького і акуратного. Він був з коротко постриженим волоссям «на їжака». Ніби докоряв Гуменецькому, що він – брудний, і, що хоч є в тюрмі, а треба дотримуватись форм доброго і культурного тону. Учителя математики проф. Білинського бачив у повнім образі. Він, в очах повних сліз, підійшов до Гуменецького, зловив за руку і неначе тягнув його з «чорного ворона». Бачив проф. Тячевського Василя – веселого, усміхненого. Стояв біля географічної мапи і показував розлогі степові поля України. Показував, де Київ, Харків, Херсон, Суми. Гуменецького огорнула радість. Він, хоча засуджений, під конвоєм, але його очі побачать випещений в душі і вимріяний в думах золотоверхий Київ. Неначе вві сні привидівся завжди скромно і бідно убраний проф. Крип'якевич. Затривожилось і наче якимсь тяжким тягарем придавило серце Гуменецького. Ніяк не міг успокоїтися і гаразд зрозуміти, щоби Крип'якевич міг змінитися! Він же був Гуменецького учителем історії. День в день, годину в годину товк йому в голову любов до України, до українського народу, до величі українських князів, до славних гетьманів, їх державницьких починів і здібностей, до славних і геройських запорожців...

Зголоднів і почув запах капусняку, який колись собі з великим смаком з'їдав, будучи бурсаком Руського Педагогічного Товариства у Львові при вул. Вірменській, №2.

У думках Гуменецького повітав професор Карманський. Він наповнив його духом бодрості і відваги. Пригадав собі Карманського, який сидів разом з ним, селянським хлопцем, в чорній блюзці, купленій в жидів «на Краківськім». «Не бійся, – говорив професор Карманський. – Ти хлопець здоровий! Здорових родичів! Даш собі раду зі всім! Не лякайся! Перенесеш і то нещастя!»...

По яких вулицях їхав «чорний ворон», Гуменецький вже не знав. Огорнений теплими думками минулого, із закритими очима, він не бачив ні чорних стін «чорного ворона», ні нікого. Не хотів бачити.

Машина зупинилася. Відчинились двері і нараз – крик:

– Выходи!

Гуменецький ще стояв кілька хвилин і не хотів виходити. Він радів, що від'їжджаючи зі Львова, бачив всіх тих, що вчили його ще маленького, що таке добре, а що – зле. Вчили шанувати добро і ненавидіти брехню, нелюдяність і хамство. Його душа була непорочна і чиста, як пристіл.

Ще не цілком позбувся цих думок і вискочив з «чорного ворона». Собака, яку червонопагонник тримав на шнурку, сильно загавкала. Гуменецький збудився, неначе з глибокого сну. Аж мороз попід шкіру перейшов, як побачив знов конвоїрів з автоматами, зверненими дулами на людей.

Засуджені взялись попід руки. Якимись закоулками на головнім двірці (вокзалі) у Львові їх загнали перед вагон, який засуджені називали «столипінський».

Столипін – це давній міністр внутрішніх справ царської Росії. Ярий нелюд. За його правління море українських сліз і потоки крові вилилося і скровавило українську землю. Столипіна - душогуба вбили в Києві...

Щоби в'язні, яких перевозили, не могли зі світом порозумітись, або ще, не дай Бог, тікати, ще в 1906 році Столипін наказав побудувати вагони-тюрми. В честь його імені вони названі «столипінські». Не покинули більшовики царсько-столипінських ідей і винаходів. Набудували ще більші тюрем-вагонів. Завели там ще більше строгий режим.

Столипінський вагон, на зовнішній вигляд, такий самий, як і інші, з той різницею, що в таких вагонах вікна не заґратовані. В середині – коридор вздовж цілого вагону. Зліва від коридору грубими масивними стінами вагон поділений на купе-камери. В камеру заходиться через відсутні двері. На верху у дверях є вікно, заґратоване. По сторонах камери – по одній масивній лавці. Над лавкою, на висоті голови сидячої людини, є груба дошка-полиця. Вона ділить камеру на горішню і долішню камери. В задній частині тієї полиці вирізаний отвір. Через нього в'язень мав вилізти на другу полицю і там лежати. Вентиляції в камері не було ніякої. Отвір на даху вагону більшовики щільно забили, щоб в'язень не міг через неї викинути якогось листа. Конвой строго-настрого наказав лягати головою до відсувних дверей, а ногами до діри, через які влазилось. Цей наказ був виданий тому, щоб у випадку, якби в'язень лежав головою до стіни вагона, не вибив там діри в стіні, якою міг би втечи на волю.

Начальник конвою з особистих справ вичитував прізвища засудженого і давав наказ заходити у вагон. Коли Гуменецький зайшов, то всі сидячі місця вже були зайняті, тому він поліз через діру на полицю. За ним виліз на полицю циган, засуджений на 25 років за душогубство. А ще за ним – молодий росіянин, також засуджений по битовій статті. На полиці могло поміститись двох, а не трьох чоловік. Ще не добре було те, що там – дуже душно. Всі випари і сморід клубами підходили вгору.

Двері купе-камери конвой засунув і замкнув на ключ. Сам з автоматом, готовим до стрілу, ходив вздовж коридору.

На пересилці кожному в'язневі видали по 300 грамів напівпеченого напіввареного хліба, дві кістки, тобто 14 грамів цукру і 150 грамів солоної риби «тріски». Це – пайок на один день. Гуменецький, як лише розположився на полці, витягнув з мішка ті сніди, і на очах його товаришів-в'язнів з'їв все, не зіставляючи нічого ні на вечерю, ні на другий день.

Почала палити спрага по солоній рибі. Води в купе-камері не було. В'язень міг напитися води у вихіднику (туалеті) вагону. Два рази в день конвой туди випускав в'язнів. В часі того збиралось чотирьох конвоїрів. Один стояв в однім, другий стояв в другім кінці коридору, третій конвоїр – коло дверей камери, а четвертий – коло дверей вихідника, які були відкриті. З камери випускалось лише по одному в'язневі.

Щойно над вечір, цей столипінський вагон причепили до поїзду, який, по словах цигана, мав відходити в напрямі Києва.

Вже пізно вечором Гуменецький, загружений думками о своїх рідних, старенькій мамі, яку любив над душу, о своїх братах і сестрах, виїхав зі Львова. З однієї сторони радувався, що виїхав з пекла пересильної тюрми, а з другої сторони, бентежила його невідомість і незнання, як проживе дальше. Їхав в тюремному вагоні, заґратованім залізними ґратами, замкненім на ключ, і не бачив світа! Знав і цілим нутром переживав, що, як мама, брати, сестри довідаються, що його у Львові немає, що його повезли десь далеко-далеко в незнані сторони, будуть від плачу заливатись гіркими сльозами з їх і так вже виплаканих очей. Перед від'їздом передати слова вістки не міг. З режимного корпусу вислати листа не міг, а з 4 транзитного також не зумів вислати письма. Не знав, в котрий день його зі Львова заберуть...

Змучений думками, обезсилений тяжким і дурним повітрям, Гуменецький на полці заснув. Ранком пробудився розбитий, ослаблений і не скріплений сном. В голові шуміло, у вухах гуділо. Ніс заложило, тяжко дихав відкритими устами, оглух. Не чув говору слів, лише стук коліс вагону.

Доїхали до Києва чи ні – ніхто не знав. Конвой ходив по коридору, відсував двері купе-камер і наказував виходити з речами. Як звичайно, на дворі біля вагону стояло багато червонопагонників і дві вівчарки, які на мотузках рвалися і скажено гавкали на в'язнів, які поодиноко зіскакували зі східок вагона. Неподалік стояв «чорний ворон», до якого запихали всіх в'язнів. В'язні не лежали, а прямо стояли, повитягували якнайвище голови, старались якнайбільше втягти в себе повітря. Всіх огорнув один страх – щоб не вдушитись. В'язень, притиснутий з правого боку Гуменецького, молився, щоби це все якнайскоріше закінчилося, і щоб поскоріше доїхати до тюрми.

Пополудні «чорний ворон» довіз засуджених до зони – дерев'яних, брудних, негарних, нашвидкуруч збудованих бараків-лачуг. Коло тих лачуг провели шмон і після бані всіх погнали в зону кількаповерхових, мурованих домів. Це була Київська тюрма на Лук'янівці. Гуменецький знав, що колись за царських часів на тій Лук'янівці родився теперішній український фізіолог, президент академії наук УРСР, лауреат Сталінської премії Богомолець.

Камера на третьому поверсі, в яку кинули Гуменецького, просторіша, вища від камер львівської пересилки. По одній стороні – двоповерхові дерев'яні нари. Бруд і нехлюйство в камерах ще більше, ніж у Львові. Муровані стіни – грубі, давно не білені, брудні. На них плями розмазаної крови від роздушених блощиць.

Гуменецький звернувся до старшого камери, щоби вказав місце, де буде сидіти і нетерпеливо очікувати виклику на дальший етап. В куті камери побачив бочку з водою. Кинувся до неї, почав жадно пити воду, бо тим хотів вгасити спрагу і голод. Вода переварена, тепла, м'яка і смердюча. Гуменецький задовільнився тим, що вода – мокра. Випив одне повне горнятко, яке висіло на ланцюжку прибитім до бочки. Виліз на другий поверх^: нар, не роздягався, чобіт з ніг не стягав. Положився на брудних дошках нар, під голову поклав мішок і свобідно витягнув ноги.

Вечором всім засудженим через кормушку подавали по одній варесі баланди. Баланда ця – вода, в якій плавали куски квашених огірків і кусочки картоплі. Засуджені скоро дерев'яними ложками набирали ту баланду і сьорбали з великим апетитом. Гуменецькому баланди не дали. Він запитав про причину невидачі вечері. Старший камери відповів, що він ще не взятий в рахунок в'язнів на перехарчування. Пайку хліба і баланду буде одержувати зі завтрашнього дня.

По вечірній перевірці визувся з чобіт, поклав під голову і старався заснути. Але сон не брався. Жаль стискав серце. За що, за які гріхи він так мучиться?! Колись, як ще був маленьким гімназистом, наказували йому вивчати історію Києва, про заснування його, історію Київського князівства. Знав правду, що Київ – це мати всіх українських міст. За Київ, як за рідну мати, Гуменецький готовий був душу віддати!

Засуджені в камері – в більшості українці. Майже всі говорили не чисто українською, а ламаною, російською мовою. Не далеко біля вікна стрінув адвоката з Галичини Крижанівського. Він був хворий, не міг ходити. Розказував, що в тюрмі на Лук'янівці працював лікарем засуджений Барвінський Олекса – професор, викладач Українського університету у Львові, в якого Гуменецький був студентом і пильним учеником. Побачити і, хоч би одним словом, зложити глибоке поважання професорові Барвінському Гуменецькому так і не вдалось. Др. Барвінського також засудили, бо він – українець, який любив і ділом доказував свою любов до України. Судили професора за те, що в душі не признавав Москви як батьківщини, але тебе, Києве, вважав батьком і матір'ю!

По кількох днях сидження на Лук'янівці нарядчик-жидок викликав Гуменецького на вихід з речами. По шмоні, бані, вошебийці і перевірці особистої справи посадили Гуменецького у «воронок» і відвезли знову на залізничну станцію. Загнали в столипінський вагон. Над вечір причепили до поїзду, який мав їхати до Москви. З Києвом навіть в душі не попрощався.

Був дуже голодний. Хотів їсти. Йому вже стало однаково. Пайку хліба і кусок солоної риби, яку одержав на двохденне харчування, з'їв за раз і не наївся. Голод – це найбільший пан! Ще будучи на волі, не один і не десять разів наслухався пісні: «Москва моя, родная моя. Ты самая любимая...». З цікавістю хотів подивитися на ту Москву, о якій москалі завжди з гордістю повторяли: «Масква - всему миру голова!».

На станції в Москві червонопагонники з собаками так сторожили засуджених, як і по інших тюрмах. «Чорним вороном», правда, вже не так сильно набитим, перевезли в тюрму на Красній Пресні. Колись читав і запам'ятав, що Пресня – це робітничий район Москви, який брав участь у заворушеннях декабристів.

Будова тюрми солідна. Муровані доми – чотириповерхові. Подвір'я для прогулянок дуже маленьке. Підлога – зацементована, подібно до пересильної тюрми у Львові. В камері більше чистоти, ніж в Києві на Лук'янівці. Режим для засуджених строгий, але більше порядку. Дерев'яні двоповерхові нари повні блощиць. Баланду подавали в алюмінієвих мисках. Ложки також якогось алюмінієвого сполучення. Засуджені – росіяни. В камері повно набито народу. Всі спали на нарах. Сиділо там кількох російських жидків. Всі вони були засуджені за космополітизм.

У тюрмі на Красній Пресні держали 4 дні. По шмоні, бані, вошебийці, «чорний ворон» і столипінський вагон-тюрма довезли Гуменецького у тюрму у Вологді.

Там на станції мало статися велике нещастя для нього. При виході з вагона, на східках, стояв нелюдський і дуже злий червонопагонник. Як завжди, був даний наказ «Побыстрей выходи!». Гуменецький зачепився за якусь залізяку, і не міг пулею вилетіти з вагона. Злий червонопагонник зловив його за плечовий мішок і так його пхнув, що той, не дотикаючись східок, вилетів прямо на залізні рейки. Щастя, що мішок схилився на бік, і він впав тілом на мішок. Але головою сильно вдарився об залізну рейку. Задзвеніло у вухах, потемніло в очах, посипались іскри. Гуменецький стратив пам'ять і лежав на землі. Щойно, як всі засуджені вийшли з вагону, до нього підійшов другий червонопагонник, зловив його за комір, потряс і допоміг піднятися. Щось до нього кричав, але Гуменецький не розумів. Бачив лише гурт засуджених, які стояли неподалік вагону і заточуючись, як п'яний, поволікся до них.

Тюрма у Вологді своїм брудом і нехлюйством нічим не відрізнялась від Львова і Києва. З Вологди Гуменецького перевезли до Кірова. Кіров це давня В’ятка. В бані кіровської тюрми засуджені мились не водою, а своїм потом і парою. Пара виходила з рур, які звисали з-під стелі. По тій бані чувся дуже недобре. З неї вийшов не освіжений і не скріплений в силах. Чув, що по тілі осталося незмите мило. Одягнув щойно викинене з вошебийки гаряче убрання і так огрівся.

Баланду давали не ячмінну, а рідесеньку пшоняну кашу. Пшоно тверде і не повністю зварене. З пайкою хліба, яку подали через кормушку, за якісь 2-3 хвилини, неоглядаючись з'їв всю баланду.

З Кірова знов відвезли на стацію. Столипінським вагоном доїхав до Молотова – колишньої Пермі.

З станції Молотова перший раз в тюрму везли не «чорним вороном», а відкритою автомашиною. Всім був виданий наказ сідати на підлогу. Засуджених багато, на всіх місця не стало, тому додатково була дана команда «садись елкою».

Тюрма в Молотові – це кільканадцять переповнених бараків. Всі вікна повибивані. Грати у вікнах повигинані, в декотрих – повідривані. Двері камер нещільні, тяжко відкриваються на тяжких завісах.

Нарядчик, який приймав етап, наказав всім засудженим по політичних статтях виступити з рядів один крок вперед. Думалося, що хоч один раз під кінець етапів попадеться в камеру для політичних в'язнів. Російські жиди, засуджені за космополітизм, ще в Москві говорили, що вийшла секретна інструкція: «засуджених по політичних статтях держати окремо від засуджених по битових статтях». Це зроблено тому, щоби політичні «не заражували» битовиків. Мимо добрих надій і сподівань, і в молотівськім свинарнику-тюрмі всі політичні попали в камеру де в більшості були битовики.

Великою радістю всіх засуджених було те, що баланду не давали в брудних, смердячих камерах, а водили в тюремну столову. В столовій сідали на довгі, невигибльовані лавки, котрі стояли вздовж довгих столів.

У молотовській тюрмі великою новиною для Гуменецького було те, що він перший раз в своїм житті їв баланду з сушеної картоплі. Це була брудно-чорна рідесенька юшка, в якій плавали кружечки не розвареної сушеної бульби. Поїдаючи їх, ніяк не міг зорієнтуватися, зрозуміти смак.

У столовій хліб давали два рази в день, один кусок – до обіду, а другий – до вечері. Цукру не давали, зате кожний засуджений одержував 200 гр. хлібного квасу.

Режим у тюрмі тяжкий, але вже не такий садистський, як Гуменецький бачив в інших тюрмах. Чим більше їхав на схід, тим більше бачив грабежів серед самих засуджених. Грабіжниками були битовики, у політичних злодійства між товаришами не було. В камері збиралось п'ять-шість грабіжників. Вони тероризували, побоями або «по-харошому» відбирали від засуджених те, що мало яку-небудь цінність.

Гуменецький мав на ногах добрі чоботи, які йому ще на пересилці у Львові пошив був буковинський артист. Чоботи були трохи вузькі і тяжко знімались, він їх скидав лише тоді, як ноги вже порядно пекли. Жуліки крутились біля чобіт Гуменецького, як кіт коло пахучої кишки. Одного разу до Гуменецького підійшов сильної будови тіла молодий з лиця жулік і запропонував йому таке:

– Старик! Давай «по-харошому» махнем твои кальоса (взуття) на мои шкаретки (черевики).

За це обіцяв Гуменецькому дружбу з ним і запевнив спокій в камері.

– Никто тебя в камере не посмеет тронуть!

Гуменецький відповів, щоби він так «по-харошому» відійшов, як і прийшов. І не смів більше чіпати старшої людини, якщо не хоче, щоби зуби йому повилітали відхідною кишкою, або щоби його кости не позастрягали в стіні камери.

Грабіжник став ще більш агресивним. Обсипав Гуменецького негарними і гидкими словами блатно-тюремного жаргону. Гуменецький зі спокійною стійкістю пояснив грабіжникові, що він не на того наскочив, що є вже старим каторжником, правдивим бандерівцем, засудженим на вищу міру покарання, але замінену на 25 років каторжних робіт. Говорив виразно кожне слово:

– Я – бандерівець! А ти, московська сволоч, як лише до мене діткнешся, кинусь тобі на горло і тоді за твоє бандитське життя не ручаюсь! Відходи, доки я ще добрий і не випроваджуй мене з рівноваги.

Слова не переконували і не відстрашували грабіжника. Бачив, що Гуменецький добре складений і розвинений, та й побоявся його чіпати. Гадав, що Гуменецький – душогуб, нелюд, звір.

– Ты, мерзкое, лягавое стерво, бандитская сволочь пермская! Меня, старика не задевай, как только хочешь воздухом подышать! Помни, что ты не попер на фраера!

Ці слова Гуменецького переконали грабіжника, і він від нього відійшов.

Грабіжник виліз на другий поверх нар і розказав своїм друзям, що нічого не дасться зробити, що цей старик – завзятий бандера. А жуліки боялись бандерівців.

Загально в тюрмах було так: як хто хотів, щоби до нього не підходили з грабежем чи іншим, то обов'язково треба було себе зарекомендувати і представити як крайнього бандита, який засуджений на найвищу кару, на смерть за душогубство або грабіж і т.д. Інших завжди обкрадали, били, висміювали або знущались над ними.

З тюрми в Молотові Гуменецького в числі інших засуджених столипінським вагоном відвезли в Солікамськ. Солікамськ – це послідня залізнодорожня станція, далі поїзда не йдуть. В столипінськім вагоні засуджені сиділи з дві години. Кільканадцять червонопагонників оточили вагон. Один з них поодиноко викликав засуджених. Собак не було. Переганяли через рейки на перон. По середині залізничної станції стояла величезна статуя обкуреного чорною сажею чоловіка, який простер поперед себе руки і показував дорогу в сторону безлюдної і безмежної тайги. Це був пам'ятник Леніна.

Росія вдячна Ленінові, і тому по всіх закутках понаставляла йому пам'ятників.

Ленін – це пройдисвіт, який зумів російський месіанізм одягнути в червону плахту (матерію) світового комунізму, і посадити цей месіанізм в московську тєлєгу, і запрягти в ту тєлєгу коні міжнародного соціалізму обманюваного і підсиченого брехливими агітками та обіцянками раю на землі для всіх країн.

Цей рай на землі схарактеризував один в'язень, який сидів в режимнім корпусі пересильної тюрми у Львові. В камеру зайшло кілька офіцерів-емгебістів. Не маючи, що говорити, один з них запитав: «Как живете заключенные?!» «Як в раю!», – була відповідь обдертого, виголоднілого, худого, блідого на лиці, низько-обстриженого, ще молодого в'язня. «Сидимо напівголі високо на нарах, їмо ячмінну баланду, яку скидають нам, як історичним євреям скидав Бог манну на пустині. У вірі на краще майбутнє люди помирають з голоду. Так заробляють на рай на землі при комунізмі...».

Гуменецького разом з другими в'язнями перевели повз той чорний пам'ятник, попри сильний і соліднобудований будинок, величний на весь Солікамськ. Будинок цей – то бувша церква, тепер перероблена на тюрму.

Гуменецький був дуже обезсилений. Не ішов, а ледве ліз. Мішок на плечах видався йому дуже-а-дуже тяжким. В мішку був витертий, старенький вовняний коцик, яким колись накривав ноги, ідучи до хворого, накидка, яка вже сотні разів побувала в різних вошебийках, одні підштанки, два рушники, щіточка до зубів і дві пари потертих шкарпеток. В шматки завинена фотографія його жінки і дітей. Мішок так вгризся в рамена, що якби не сентименти до тих речей, які забрав ще з дому і хоронив – держав як святі реліквії, то, неоглядаючись, скинув би все в солікамських пісках, не залишаючи собі ні шматки. Крім фотографії жінки і дітей.

Спрага мучила до загину! Сіль морської риби «трески» хотіла води!

Перед колючим дротом, обведеним навколо тюрми, на наказ начальника конвоїрів всі засуджені посідали на землю. Гуменецький припав до землі, як кусок глини. Нічого не думав, лише хотів води, щоби вгамувати спрагу.

По вичитанні особистої справи і відповідях, шмоні, загнали всіх у баню. Речі віддав у вошебийку. В бані аж затрясся, як побачив в цебриках воду. Вся баня брудна, стіни ослизли від покриття тоненької верстви мила і від плісняви, яка росла на дерев'яних стінах. Брудні, зігнилі цебрики, загальне нехлюйство в бані так опротивились Гуменецькому, що він води не пив, боявся щоби не захворіти червінкою. Поливав по собі воду і так гасив-відганяв спрагу.

Бараки пересильної тюрми в Солікамську – це дерев'яні, округлої форми, звані фінськими домиками. По середині домика стояв грубезний, глибоко вкопаний стовп. Від нього лучево розбіжно покладені крокви. Ті опирались на платвах, які лежали на стовпцях, теж закопаних в землю. Стовпці нижчі від стовпа посередині, тому крокви ішли скісно, вниз, як дах. В домик заходилось одними вузькими дверима, там свобідно проходив один чоловік, двоє не поміщались. Віконця в стінах дуже маленькі. Голова через це віконце не пролізе. Шиби вікон не миті і так дуже запорошені та брудні, що через них нічого не було видно. Не можна було розпізнати: на дворі день чи ніч.

У щілинах дерев'яних нар сиділи купами, масами-масенними різних родів блощиці. Бочки з перевареною водою в домику не було. Невеличка дерев'яна параша стояла оподалік дверцят.

Як лише загнали Гуменецького в той фінський домик, він скинув мішок свій на нари, які лучево виходили від головного стовпа і його окружали, а сам свобідно вийшов на зону шукати води.

На зоні тих фінських домиків – як грибів, всі одинакові. Нарахував біля п'ятнадцяти. Пізніше, по розповідям засуджених, які вже віддавна відбували свої вироки в тих домиках, діялись в них неймовірні грабежі та убивства. Так що не одного засудженого покинуло життя, і так він звільнявся від мук. Вся зона обведена високим частоколом у формі паркану. Він зроблений з молодих яличок, тісно поставлених одна коло другої. Вишки, в яких сиділи попки з автоматами, стояли яких 40-50 метрів одна від другої. Угорі від фінських домиків стояв колодязь на два відра. Гуменецький крадькома підійшов до колодязя і почав повертати велетенське колесо. Витягнув одне відро води, а друге відро занурилось в криницю. До задоволення три рази напився її з відра. Вода – холодна, здорова, смачна. Відсвіжений вернувся у фінський домик...

По отбою, лягаючи спати, Гуменецький стягнув чоботи з ніг, положив їх під голову і твердо заснув. Пробудився коло 6 годин над ранком. Чоботів під головою не було. Самі вони, чоботи, не пішли – хтось вкрав. Не дивлячись на це, що ще не було підйому, переглянув всі місця під і над нарами, але чобіт не знайшов.

Гуменецький не один раз бачив, як злодії сплячих засуджених обкрадали. Не тяжка це штука. Робили так: злодій приміщався біля сплячого і пильно слідив за його віддихом. Нерівномірність дихання сплячого наказувала злодієві, щоби залишити його в спокою так довго, доки в сплячого не відновиться рівномірне дихання. Підтягне злодій яку річ – дихання сплячого зміниться. Сидить злодій, далі не тягне, чекатиме доти доки в сплячого не відновиться спокійне дихання.

Як лише черговий закричав «Падйом!», Гуменецький босий вибіг на зону і пішов на прохідну. Там зголосив надзирателеві попків і конвоїрів о крадежі чобіт. Просив, щоб міг бути присутнім при перевірці засуджених, яких будуть перепускати через прохідну на зону. Простояв більше одної години на прохідній. Чобіт не знайшов. Була рання година, стояв босий, змерз, аж трясся.

На наполегливі прохання наглядач виділив двох червонопагонників-конвоїрів, і з ними босий Гуменецький ходив від домику до домику. У восьмім з рядів домику Гуменецький витягнув з-під нар дерев’яну пачку, і в ній пізнав свої чоботи. Зараз взувся. Подякував червонопагонникам за їх присутність і пішов в свій барак.

Історія крадежі чобіт була така. Ще як Гуменецький стояв на вечірній перевірці, жуліки підглянули на нім не злі чоботи. Один з них підвів до Гуменецького розконвоїрованого засудженого шофера і «продав» на ногах Гуменецького йому чоботи за 100 рублів. Гуменецький за ту продаж нічого не знав і навіть не здогадувався, що зайшла така транзакція на його ногах. Жуліки, як завжди, порозумілись з черговим, і той впустив їх в домик. Гуменецькому, в часі глибокого сну, витягли чоботи з-під голови. Шофер мав їх вивезти за зону і обміняти на хліб, м'ясо і махорку.

До Гуменецького доходили слухи, щоб держався на обережності Чотири жуліки «катали буру», і один цей, що програв, мав зарізати Гуменецького, як «гада».

Гуменецький віддав чоботи в камеру для переховування, у так звану коптілку. Натягнув на ноги якісь подерті черевики і сидів у доміку, рідко виходив з нього.

Голод в Солікамську морив його до крайності. Чув, що за тиждень-два не буде міг зовсім ходити. Стопи і долішня частина гомілок почали набрякати. Бачив, що ноги пухнуть від голоду! В суглобах дуже боліло Сила в ногах така маленька, що довше, як п'ять-десять хвилин на ногах би не встояв, тому часто мусів сідати. Комендант грозив кандеєм. Слова і погрози вже не діяли на Гуменецького. Він кожний раз ставав більше цементним. Забував за все, знав лише одне – хотів їсти!

Їсти давали два рази в день. Баланда – це дуже рідесенька пшоняна юшка, в якій плавало 2-3 кусочки сушеної картоплі. Ні один раз не бачив ні одного очка плаваючого тлущу (жиру) в баланді. Чорного, консистенції як мило, хліба діставав 500 грамів. Дві кістки цукру цілком чомусь не давали. Хліб з їдав за один раз.

XIV

Вже минуло 6 тижнів, як вивезли Гуменецького з львівської пересилки. 500 грамів хліба, кусок солоної «трєски» і дві кістки цукру довели Гуменецького до голодових набряків ніг. Голодову смерть відганяли від нього кількаденні перебування в різних тюрмах: у Києві, Москві, Кірові Молотові. Там була, хоч малокалорійна баланда, але тепла, додавала сили. Щоб менше тратити сили і енергію, старався менше ходити, в основному лежав, старався нічим не денервуватись.

Одного дня по ранішній перевірці щось йому стрілило в голову. Підійшов до коменданта пересилки і йому заявив:

– Ви мені дайте якусь працю, щоб я міг заробити на підвищену пайку хліба і баланди. Мені з голоду починають ноги пухнути. Чую, що на відбуванні вашої пересилки за які 2-3 тижні з голоду помру. Життя від мене відходить, гражданін начальник!

Комендант поглянув на нього злісними очами і відповів, що для політичних засуджених в нього на пересилці праці нема. Гуменецький не відступався, показав набряклі ноги. По довших торгах комендант згодився, щоб Гуменецький спрягся ще з одним засудженим.

– Будете вдвох два рази в день черпати воду з колодязя, наливати в бочку і завозити в дім, де живуть конвоїри і наглядачі. Будете добре робити – одержите від мене подвійну порцію баланди без хліба!

Взяв до себе лікаря з Києва, і вони в двох черпали воду з криниці. Бочка була приміщена на двоколіснім возику. Гуменецький запрягався в шлею, брав в обидві руки дишель і так тягнув бочку. Зі заду підпихав її лікар з Києва.

У домі конвоїрів працювала прибиральницею старенька жінка. За те, що поналивали їй води в різні бочки і горщики, жінка давала їм кожного ранку по півбуханки хліба. Лікарі були задоволені тією працею. За працею і час скоріше минав, не було так скучно. І завсіди до баланди мали кусок хліба.

У нещастю прямо Бог послав Гуменецькому засудженого, але розконвоїрованого. Він хворів хронічним нефрітом, себто запаленням нирок, з цього і набрякали йому ноги. Гуменецький взявся хворого лікувати, і зложив йому дієту та виписав рецепт на мішанину порошків. Хворому багато покращило. За це він йому посилав листи на почту, приносив їду і махорку! Так Гуменецький відганяв від себе голод біля двох тижнів.

При кінці восьмого тижня, рахуючи від від'їзду зі Львова, в Солікамську пересилку приїхав начальник санітарної частини ниробських лагерів – майор Худяков.

Гуменецький довго крутився біля домика, де була управа пересилки, завдяки чого вдалося йому зайти до того майора. Гуменецький представився, що він лікар, засуджений по 54 статті, що йому осталось відбувати всього один рік присуду.

– В Солікамську я умру з голоду! – сказав Гуменецький і показав свої набряклі ноги.

– Дайте мені якусь працю, або вивезіть мене з пересилки, щоб я зміг заробляти на пайку хліба.

Майор Худяков показався доброю людиною. Кращим від коменданта. Чи переконали його набряклі ноги, чи може, як лікар, своєму товаришу по спеціальності не хотів відказати в помочі – став перед Гуменецьким виправдовуватись і просив вибачення, що він зараз не може допомогти йому. Обіцяв, що видасть наказ на перший етап. Як поженуть засуджених в тайгу на роботу, то візьмуть Гуменецького за лікаря, задачею якого буде давати лікарську поміч засудженим в дорозі до місця прибуття. Гуменецький ще раз дав своє прізвище Худякову і не відходив від нього так довго, доки той не записав. Вийшов, задоволений тим, що говорив з людиною іншого покрою...

За кілька днів збирали і формували етап засуджених на роботу в тайгу. В яку місцевість мали гнати засуджених, не знав. Не було знайомих, щоб розвідати. Довго не думаючи, пішов в медпункт пересилки. Там представився як лікар, якому доручено нагляд засуджених в дорозі. Взяв вати, йоду, кілька бинтів, виудив ножиці і пінцет, лікарський термометр, кілька ампул амоніяку, порошку марганцевого калію, аспірини в таблетках. Це все зложив в дерев'яну пачку. Довідався, хто начальник етапу, підійшов до нього і категорично заявив:

– По наказу начальника санітарної частини майора Худякова я призначений лікарем, якому доручено супроводжувати етап і давати лікарську поміч етапованим!

По полудню, в супроводі багатьох конвоїрів, без собак, вивели засуджених з пересильної тюрми. Їх гнали не дорогою, а по піскових пустелях. За якісь пів години етапування на небі показалась невеличка хмара. З неї полляло на всіх грубим і рясним дощем. Гуменецький йшов в посліднім ряді п'ятки із здоровенною пачкою під пахвою. В перших рядах ішли неповнолітки. Вони по намочені дощем почали дико кричати і свистіти. Конвоїри дали наказ всім сідати на землю, для більшого постраху почали стріляти догори. На звук стрільби з поближнього лагеря набігло ще більше конвоїрів. Не питаючись нічого, почали бити усіх засуджених. Гуменецький скинув з плечей мішок і сів на нього. Сусід, який йшов коло нього, побоявся сісти в калюжу, яка зібралась на землі, присів. До нього підбіг конвоїр і так сильно вдарив прикладом в крижі, що цей лише йойкнув і відразу розпростерся на землі, як жаба, витягаючи вперед руки і назад ноги. Гуменецький сидів на мішку напівмертвий і чекав, коли прийде пора дістати прикладом. Боявся, щоб лише не по голові...

Дощ лляв недовго. Знов появилось ясне сонце. Повіяло веселим, освіжаючим повітрям. На наказ «Встать!» всі засуджені, перемоклі до нитки, повставали і потягнулись дальше.

Побитий сусід не міг піднятися. Конвой не стріляв в нього, лише викликав лікаря. Гуменецький обслідував його, перелому хребців не знайшов. Пояснив сусідові, що той мусить набиратись сили, піднятись і йти дальше, якщо не хоче бути застріленим.

Ще в пересильній тюрмі у Львові Гуменецький читав секретний наказ: конвоїрам дозволяється фізично знищити засудженого, якщо із-за різних причин конвой не в силі доставити його до місця призначення.

...З трудом допоміг побитому піднятися на ноги. Піддержуючи під руку, взяв його речі, і поволі поволоклись в дальшу дорогу. Конвоїр, який залишився біля них, дав наказ, щоб йшли в сторону темних тайожних лісів. Гуменецький ішов поволі, а в душі в нього таївся страх, щоб не розігралась в тайзі трагедія. Ще більше вліз під побитого. Цей цілим тягарем тіла навалився на Гуменецького, і вони ледве лізли. Перейшли кілька кроків і Гуменецький заявив конвоїрові, що дальше провадити побитого не зможе, бо сам дуже ослаблений. На превелике щастя, з лісу невеличкою тєлєжкою над'їхав дядько. Тєлєгу тягнула одна конина. Конвоїр задержав дядька. Той розказав, що їде до ріки Ками. Конвоїр наказав побитому сісти на тєлєгу, положити мішок і пачку з лікарствами.

Нога за ногою, в супроводі конвоїра дотягнулись, придержуючись тєлєги, до ріки Ками. Кама біля Солікамська – широчезна, розлога і, видно, глибока ріка. Коло берега ріки стояла баржа. На палубі вештались конвоїри. В трюмі баржі вже сиділи засуджені, яких пригнали з Солікамська.

Конвоїр, який пригнав побитого, дав наказ залізати в трюм. Піднесли дерев'яні двері, які були одночасно палубою баржі. На наказ конвоїрів залізати в трюм, Гуменецький заявив, що він лікар, і на наказ майора Худякова має задачу супроводжувати засуджених. В пачці має лікарства і металічні ріжучі предмети, які не можна тримати серед засуджених. Ліки можуть повикрадати і наробити якого лиха, нещастя.

Конвой недовірливо прийняв ті слова. Наказав йому іти до коменданта баржі. Комендантові баржі Гуменецький заявив те саме і додав, що майор Худяков наказав не спускатись в трюм баржі, а приймати зголосившихся хворих на палубі. Так рівно і категорично брехав комендантові баржі, що цей повірив. Комендант ще раз поглянув на Гуменецького, який виглядав дуже нещасливо. Худий, змарнілий, блідий, промоклий до нитки. Недовірливо запитав в нього, чи не думає втікати.

–Я не те, що втікати, а ходити не можу, на ногах ледве держусь!

Комендант дав наказ відвести Гуменецького під будку стернового (керманича) баржі. Будка стернового баржі – це дерев'яний домик, побудований на палубі баржі. В тім домику жив стерновий і якась жінка, правдоподібно його дружина.

Вже пізно, вечоріло. Гуменецький приволік свій мокрий мішок під будку. Сів, скорчився в клубок, оскільки сильно змерз. Зуб на зуб не попадав. Почало трясти. Ніяк не міг зігрітись, ще більше корчився. В кінці так ослаб, що не міг витягнути скорчених ніг. Знеможений, держачись в сидячій позиції, повалився на палубу. Лежав коло домику стернового, як та забута і нікому не потрібна собака, що нині-завтра має здохнути.

Надійшов катер. Зачепив довгою, грубою линвою (тросом) баржу і потягнув вверх по Камі.

Було вже по півночі. Гуменецький лежав на дошках палуби і тяжкої дихав. З води тягнуло холодом, вогким повітрям. В устах стало сухо. Чув, що в лице вступило тепло. З будки вийшла жінка, здивовано поглянула на чоловіка, який лежав під її будкою. Гуменецький зібрав всі сили, підніс і голову і тихо проговорив:

– Хазяйко! Може, у вас є гарячий чай? Я дуже змерз і спрагнений!

Вона винесла півлітрове горнятко гарячої води і подала Гуменецькому два цукерки. Обидвома руками обняв гаряче горнятко і з великою жадобою випив життя і силу. Розв'язав мішок, витягнув з нього мокрий коц, розстелив його по палубі і накрився мокрим. Під голову положив мішок. О нічим і нічого не думаючи, заснув.

Біля 6 годин вранці світало. Крик голодних ґав, які літали над Камою, збудив його. В трюмі баржі було тихо, лише через палубу продиралось хропіння ще сплячих засуджених. Сонечко піднімалось по небосхилі і почало своїми теплими променями огрівати. Гуменецький повитягав з мішка мокре лахміття і порозстеляв по палубі. За якісь пів години сонце пригріло краще, і з лахміття густими клубами почала йти пара. Конвоїри ще спали на соломі, яка була розстелена в куті палуби. Над ними була розтягнута плахта. Прикривались коцами і шинелями.

Напроти баржі плило багато плотів зв'язаних дерев. На переді плоту стояло 2-3 чоловік, які направляли їх на середину Ками, де була найскоріша течія. Деякі плоти, зв'язані один до другого, доходили довжиною до кілометра. Їх тягнув за собою катер.

Крик голодних птахів збільшувався. Вони злітали низько над водою, шукаючи поживи. Одній вдалося з води витягнути рибку. Вона з криком відлетіла в ліс, в тайгу. За нею кинулися багато таких самих голодних, як вона. Крик і боротьба за рибку ще більше зросли.

Виголоднілий Гуменецький сидів на палубі і якийсь невимовний страх огорнув його. Дійшов до висновку, що тайга не золота, як в піснях співають. Тайга – це голодна країна. Жити в ній може лише сильний тілом, спритний, безпардонний, рішучий, відважний і бездушний. В дикій тайзі на перший план висувається інстинкт самозбереження і боротьба за своє життя, за своє буття.

О сьомій годині ранку конвоїр підняв вхідні двері до трюму і на весь голос закричав: «Падйом!».

У трюмі знов загуділо. З його діри величезними клубами підносилась до гори, із специфічним смородом, пара. Як пара зменшилась, конвоїр ще раз підійшов до трюму і закричав: «А ну-ка, давай парашу».

Чотирьох засуджених на руках винесли повну смороду парашу і поставили на дошки палуби. Піднімаючі переглянулись між собою і виляли всю нечисть в ріку. Відром черпали воду з ріки, полоскали парашу і як цінний скарб знову занесли в трюм. По недовгім часі других чотирьох засуджених винесли другу бочку, похожу до параші. З неї остатки води виляли в ріку. Відром начерпали свіжої води і занесли в трюм. В тій бочці була вода для пиття засудженим.

Гуменецький зайшов в трюм і, несходячи з останньої сходини, запитав, чи нема таких, хто тяжко захворів. Всі в'язні кричали: «Ми всі хворі!»

У трюмі дуже тяжко – гаряче, духота, сморід. Всі засуджені сиділи напівголі і голодні, як собаки. Митцеві, який би хотів змалювати людей в пеклі, вистарчило би спуститись в трюм, де сиділи етаповані в'язні.

Багато засуджених зголосилися на біль голови, інші кашляли, були закатарені. Семеро вилізли на палубу з синяками, закривавлені, з набряками під очима. В декотрих були невеликі рани на голові. Всі вони скаржились, що їх побили жуліки. Жуліки стягали з них сорочки, неподерте убрання. В кількох на шиї були сліди душення.

Гуменецький пішов до коменданта баржі і йому докладно про все розповів, подаючи прізвища побитих і душених. Просив коменданта, щоб двері трюму були цілий день відкриті. Комендант згодився під тою умовою, що ні один засуджений не вийде на палубу. При найближчім построю обіцяв провести шмон серед засуджених. В кого знайде крадену річ, буде строго карати. Грабіжникам не буде видавати пайки хліба і на руки буде накладати кайдани.

Біля будки стернового стояла висока, здоровенна пачка. Там був захований і на замок замкнений хліб. Коло пачки стояло дві бочки засоленої риби. Коло полудня комендант розважив рибу і хліб, наказавши пильно слідити за рівномірними пайками.

Широчезним горлом в Каму вливається ріка Вітера. Катер виплив з Ками і потягнув повну баржу засуджених у ріку Вітера. По ній поплили ще яких два кілометри і катер притягнув баржу близько берега на постій.

Кинули дошку на берег. Всі дуже радувались, що могли зачерпнути освіжаючого повітря. Декотрим в'язням конвоїри дозволили підійти до ріки і помитись. Ті, котрі наїлись солоної риби, лягали на крайчик ріки і пили воду прямо з неї. Птахів налетіло ще більше. Переразливе кричали, спускаючись в леті над засудженими.

Простояли більше однієї години. Гуменецький пораненим повистригав волосся з окровавлених ділянок. Рани вимив розчином марганцівки, перев'язував їх. Воду для розчину брав прямо з ріки. Ті, котрі жалілись на головну біль, одержали по одній таблетці аспірини.

Конвоїри дивились, як Гуменецький вистригав волосся і перев'язував рани, і від цього часу відносились до нього, як до лікаря.

Після команди начальника «Садись в баржу!» конвоїри з автоматами оточили засуджених, які по дошці переходили на баржу і залазили в трюм. Гуменецький свобідно, без оправдань і наказів залишився коло домика стернового.

По ріці плило все більше дерев, збитих в плоти. Кілька разів катер зупинявся, бо не міг перебитись через ту гущу.

Вже пізно в ночі пронизливий вереск збудив сплячого Гуменецького.

– Рятуй!

– Конвой!

– Блядь!

– Сука!

Гамір, вереск! Всі слова змішались в один хаос. Догадувався, що жуліки вже не крали сорочки чи черевиків, а прямо роздягають або б'ють засуджених. Один з конвоїрів підійшов до дверей трюму, схилив голову і легко підніс двері. Гуменецький виразно бачив, як якась рука через діру в трюмі, передала конвоїрові щось звернене в клунок, з якого звисало щось подібне до рукава. Конвоїр скоро відійшов від дверей з тим клунком, заніс і сховав під солому в леговищі конвоїрів.

На другий день рано, в часі виносу параші з трюму, вирвався на палубу засуджений вірменин. Він був одягнений в порозривану сорочку. Права сторона лиця набрякла. Під очима синяки. На шиї подряпаний, місцями виднілися струпи засохлої крови. Він кричав:

– Я хочу начальника конвоїрів!

Конвоїри кілька разів наказували зайти в трюм. Грозили, що будуть стріляти. А вірменин далі кричав:

– Хоч ви мене зараз вбийте чи застрільте, – я не піду, поки ви мені не дасте начальника конвоїрів.

Гуменецький сидів під будкою стернового і дивився на чергове велике нещастя-горе людини. Вірменин не рухався з місця, лише кричав, щоб дали йому начальника, або хай застрілять. Вийшов з будки начальник етапу. Вірменин почав розказувати: вночі напало на нього трьох жуліків-грабіжників. З нього силою стягнули суворівський френч. Він боронився, кричав, нічого не помогло. Його душили, били. Жуліків він не пізнає з лиця, бо в трюмі темно, як в гробі. Лишився в подертій, покривавленій сорочці. Немає в що одягтись. Просить, щоб начальник допоміг йому знайти і відібрати френч. Начальник наказав бідолашному зійти в трюм, а він зараз накаже провести шмон в трюмі.

За якісь пів години зібрались всі конвоїри і залізли в трюм. Засуджених, як отару овець, зігнали в один кінець баржі та почали проводити ревізію. Засуджені підходили до конвоїра зі своїм мішком, роздягалися до голого і вивертали всі речі з мішка, а конвоїр пильно приглядались до кожної речі, наче вибирав гірше від ліпшого.

Ревізію робив і той конвоїр, котрий в ночі з рук якогось жуліка взяв френч і заховав під солому. Френча не знайшли.

Гуменецький дивився на ту трагікомедію, і ні одним словом не міг обізватись, бо знав, що якби сказав, що френч захований в соломі конвоїрів, то конвоїри його би викинули у воду, або застрелили і сказали, що хотів втікати. В кращім випадку передали би його в руки жуліків. Ті або повикручували йому руки, або покалічили би очі. Таких і багато подібних випадків бачив багато, ще будучи лікарем на пересильній тюрмі у Львові.

Засуджених, які на них доносили або скаржились, жуліки програвали в карти і убивали як «гадів». Людей, названих жуліками «гади» не рахували за людей. Дуже часто жуліки хвалились: «Я вбив гада!», а не «Я вбив людину!».

За рухами конвоїра, який сховав френч, Гуменецький пильно слідкував. Засуджені по дошці сходили на берег ріки. Сам на свої очі бачив, як один конвоїр передав жулікови повну пляшку горілки, кусок ковбаси і дві пачки махорки. Жулік це все ретельно сховав і по скінченні постою вліз з цим всім в трюм...

У часі обслідування зголосившихся хворих, підійшов до Гуменецького незнайомий грузин. Він говорив, що суджений по 58 статті УК РСФСР, політичній. Грузин в деталях розповів, котрі жуліки били вірменина, і як здерли з нього френч. Гуменецький порадив грузинові, щоб він непомітно, але пильно слідив за жуліками, а він слідкуватиме за конвоїрами. Горілку, яку одержали від конвоїрів, випили троє. Закусували ковбасою. Кілька разів підходили до бідного і обдертого вірменина і грозили:

– Ты, гад! Жалко тебе френча?! Будешь болтать, убьем на смерть! Пойдешь с потрохами у воду!

В часі плавби по Колві захворіла жінка. Різкі болі в животі!

–Врач! Врач! – чути було її голос.

– Давайте врача!

Вийняли жінку на палубу. До неї зараз же підійшов Гуменецький. Жінці біля 45 років. Повна в тілі, бліда на лиці, слизова посиніла. На чолі краплі холодного поту. Гази не відходять. Стільця від вчора рано не було. Жінка весь час кричить і мечеться на палубі. Намагається блювати. Блювотні маси не виходять, бо нема чим блювати. Кричить:

– Киньте мене в ріку, хай втоплюся! Хай прийде кінець моїм мукам!

Після обслідування легко пізнав, що в жінки защемлена кила (грижа) в правій пахвинній ділянці. Зараз потрібна операція! Зі слів начальника, найближче – до Нироба, до нього треба плисти одну добу, а може, і більше. Не поспішиш. На воді дуже багато і густо пливе кльошів (товстих колод). Що робити? Жінка – в страшних муках, в ще в страшніших погибне. Положив її на дошки палуби. Сів біля неї і прямо ангельським голосом успокоював страждаючу жінку. Положив руку на вип'ячання і взявся вправляти защемлення. Крутив, вертів, розтягав в сторони. Другим пальцем правої руки вліз під вип'ячення, зверху надавив рукою. Вип'ячення з гуркотом в животі щезло. Жінка зараз же почула себе краще. Вхопила Гуменецького за руку, протягнула до себе і десятки разів цілувала його руку. Врадуваний успіхом своєї праці Гуменецький усміхнувся. Начальник конвою бачив ту всю роботу. Підійшов і сказав:

– Поздравляю тебя, врач! О ты какой штукар неплохой!

XV

...На четверту добу плавання катер підтягнув баржу під берег ріки Колви, поблизу місцевості Нироб. Конвоїри відкрили двері трюму і наказали всім засудженим виходити нагору. Багато засуджених повилазили тільки в подертих сорочках, або без них, лише в накинутих, подертих блюзках. Декотрі без ногавиць, інші босі. З синяками на лиці, закривавлені. Всі бліді-блідесенькі. На лицях їх тяжке зневолення і замучення. Гуменецький подивився на ту всю братію і пригадав собі польський афоризм «Widzjalem prawdziwy obraz nendzy i rozpaczt» (я бачив правдиву картину нужди і розпуки)

Вже на березі Колви конвоїри оточили всіх засуджених і ще раз зробили шмон. В котрого знайшли другі ногавиці, давали тому, котрий лишився без них. Навіть голих одягнули зі своїх ресурсів і повзували в яке-небудь дрантя.

Від берегів Колви, по стежці тайги, всіх загнали пішком під пересилку «Управление Ниробских лагерей».

Нироб – тепер районний центр. За царських часів була це невеличка оселя, де на засланні бував луганський слюсар Ворошилов. Колись це було інакше, чим тепер. Суджений Ворошилов спокійно зі зброєю в руках ходив по тайзі і полював лосів. Там тепер музей.

Тепер руками засуджених із зрубаних дерев побудовано багато одно- і двоповерхових будинків. Доми всі дерев'яні, а дахи домів покриті дерев'яною тріскою (дранкою).

Найкращі доми – це доми Управління Ниробських лагерів, райміліція, клуб, кіно, універмаг і багато інших будинків. Населення Нироба – це колишні переселенці, або колишні засуджені, котрі відбули покарання і не мали можливості повернутись в свої сторони. Їх називали – челданами (чоловік, прибувший з Дону). Вони понаходили собі якусь працю і, бажаючи себе представити 105-процентними громадянами СРСР, під небеса вихваляли Сталіна і радянський устрій.

Дерев'яні бараки лагерної пересилки тюрми в Ниробі поставлені на узгір'ю піскової землі. Всі оточені високим частоколом форми паркану.

Перед воротами пересилки всім наказали сідати на землю. Вичитаний з особової справи переходив в сторону і там розбирався до голого. Конвоїри робили шмон. По шмоні всіх відігнали в баню.

За вісім тижнів ескортування зі Львова до Ниробів Гуменецькому підросло волосся на голові. В Ниробі в бані хотіли його зістригти. А Гуменецькому щось сіло на ніс, ніяк не давався фризієрови стригтись. Доказував, що він лікар. Видумав якусь хворобу і переконував всіх, що по стрижці отримає запалення шкіри на голові. Викликали вільнонайманого фельдшера, і Гуменецький перед ним категорично доказав видумане, що в нього себороїчна екзема на голові. Фельдшер наказав Гуменецькому волосся на голові не стригти.

Скоро по всій пересилці розійшлася вістка, що зі Львова пригнали лікаря.

У камері, по бані, трохи відпочив, був дуже голодний. Підійшов до чергового і йому заявив, що він лікар, і йому треба зараз іти в лікарню, там здати звіт, віддати ліки, які залишились. Черговий, дурний хлопчина, не розумів, в чім річ, і випустив Гуменецького з камери без найменшого спротиву (в пересильній лагерній тюрмі не було такого строгого режиму, як у Львові).

По дорозі розпитав, де є лагерна лікарня, і зайшов туди. В лікарні працював лікарем-хірургом др. Митропольський, засуджений на 10 років по 58 ст. УК РСФСР. З Митропольським на місці запізнався. Розпитав про працю і просив, може, він довідається в УРЧ, куди дальше його поженуть. Митропольський приніс йому горня солодкого і гарячого чаю та кусок не чорного, а сірого хліба, непогано спеченого. Розповів, що в лікарні працює медичною сестрою дівчина-полька зі Львова, і що він тій польці розповів про прибуття Гуменецького зі Львова.

Гуменецький відпочивав на дерев'янім тапчані в хірурга, як підійшла до нього молода, весела, повна життя на лиці дівчина і заговорила по-польськи:

– Чи пан доктор приїхав зі Львова? Коли пан опустив Львів? І які новини кружляють у Львові?

Гуменецький, не встаючи з тапчану, розповів їй про Львів. Про поляків, яких зустрічав по тюрмах. Про утечу поляків з пересилки. Про те, що вже давно всіх поляків вивезли з тюрем у Польщу.

Дівчина дуже пильно слухала розповідь Гуменецького і радувалась, що стрінула земляка. Припала до Гуменецького, як до рідного брата. Говорила лише по-польськи. Засуджена була по 54 ст. УК УРСР на 10 років за приналежність до тайної польської організації «АК» (армій крайової). Відходячи, обіцяла обов'язково розвідати в УРЧ, куди поженуть Гуменецького далі, і казала, що принесе йому поїсти щось таке, чого він вже давно-давно не їв. За кілька хвилин вернулась і принесла величезну байду білого хліба і огірок.

– Бачу, що пан доктор хворіє скорбутом (цингою). Хай їсть цей огірок. Він тут великий клад, він панові докторові вийде на здоров'я. Хай пан доктор не боїться червінки – я сама його обмивала гарячою водою. Я постараюсь довідатись, де пана доктора оприділять, і зараз прийду та розкажу. Вклонилась і відійшла.

Більше тієї польки-дівчини не бачив. Хірург Митропольський розповідав, буцімто жуліки донесли на неї, що вона організувала утечу з тюрми. Куди вивезли, ніхто не знає.

За цілий час перебування в Ниробській пересилці Гуменецький спав в камері, там одержував пайку хліба і баланду. Кожний день виривався з камери і ходив до Митропольського. Не маючи що робити, читав «Гнойную хирургию» і підручник для фельдшера.

У Ниробській пересилці знаходився рівно чотири дні.

Митропольський довідався в УРЧ, що Гуменецького забирають і поженуть в ОЛП (отдельный лагерный пункт) Бубил – на працю лікаря по екстерній хірургії.

Нарядчик пересилки довго шукав Гуменецького, поки знайшов його в лікарні. З криком, лайкою і сваркою викликав до дальшого етапування. Знов баня, знов шмон. Вже цілком перегоріли шмати, витягнуті з вошебийки. Волосся знов силою не дав постригти.

Засуджені, яких вичитували, виходили через прохідну за зону і сідалі на землю в рядах по п'ять осіб. Гуменецький лише вийшов за зону і на превелике здивовання побачив старого знайомого, гловаря жуліків з пересильної тюрми у Львові, Грішу Огороднікова.

Є приказка: «гора з горою не сходиться, а людина з людиною завжди може зійтись». Побачив Гуменецький Грішу і чогось врадувався, одразу крикнув до нього: «Гріша!».

– А ты, сука-блядь, где здесь взялся?!

Гріша пристав до Гуменецького, як малий син до батька. Зараз підійшов до нього. Засудженого, який сидів біля Гуменецького, попросив одразу сісти на місце Гріші. Гуменецький врадувався, що коло себе має таку охорону, що за нього віддасть свою грішну душу. По дорозі Гріша розказував про свою роботу ще на пересилці у Львові, і що забрали його звідтам, бо довідались, що він зграбовані речі засуджених передавав начальнику надзорчої частини, себто начальникові конвоїрів. За це одержував від начальника горілку, їжу і американський пеніцилін.

Гріша хворів і заражував других сифілісом. Через своїх шестьорок довідувався, який настрій серед засуджених, основне серед політичних. Грішу з тюрми вивезли в Донбас. Там задушив якогось наглядача, його ще раз судили і направили в Ниробські лагеря на роботи. Слово «робити» Гріща розумів, як два слова: «Роби ти!». «А не я!»

Сам Гріша був пристійний (гарний) і дуже сильний чоловік. В тюрмі силою йому ніхто не дорівняв. Нікого не боявся. Як кого вдарив у вухо, той одразу валився на землю. І наглядачів Гріша не боявся. Йому було краще в тюрмі не робити, а займатись грабежом і доносити. Добре жити, кормитись, одягатись, ковбаси їсти і завжди щось нове одягати міг в тюрмі, а на волі треба було б працювати і не кожен день горілку пити.

Що Гріша хворів сифілісом, тим не журився. Він знав, що лагерних сук, себто засуджених жінок, він міг мати, скільки захоче. Тюрма – це був його рідний дім! Чому йому в тюрмі не жити?!

Гріша вже довідався, що в ОЛП є лагер «на Дорожній», де збирають сифілітиків. Він ніде не дасть себе забрати на роботу, лише піде в той лагер. Там є корпус для хворих жінок-засуджених, і він собі там найде якусь красавицю, буде з нею жити.

Тішився Гріша стрічею з Гуменецьким, як мама сином. Просив Гуменецького, щоб він йому допомагав в його починаннях, а він не дасть його нікому скривдити.

XVI

По тропах-стежочках, серед пустих пнів вирубаних дерев тайги, конвоїри гнали з автоматами 60 засуджених, змарнілих, худих, блідих. Йшли дуже поволі та часто відпочивали. Між собою не говорили. Всі тримали руки закладені назад. По боках і сторонах йшли червонопагонники з автоматами. Собак-вівчарок, які безжалісно кидались і відривали тіло та шмаття, не було. Недалеко нашого постою росло кілька деревець рябини. На них звисали китиці червоних ягід. Засуджені кинулись на ті дерева. Всі поламали і ягоди зірвали. Ідучи дальше по стежинці, їли і цямкали ті ягоди рябини, як свині.

Лагер-станція Колва – це кілька бараків із дерева, побудованих виключно руками засуджених. Один одноповерховий дерев'яний дім, що був мешканням начальника станції, бухгалтерії і ще якихось канцелярій. Колву тому називали станцією, бо бараки побудовані серед лісів глухої тайги над річкою Колвою. Кльоци зрублених лісів звозили на Колву. Тут в'язали в плоти, плоти в секції, або поодинокі кльоци і спускали на ріку. Води Колви несли це все у води Вітери. Вітера в Каму, Кама у Волгу, а Волга у Сталінград – для відбудови його.

На Колві в тюрму не заганяли. Начальник УРЧ розділив засуджених на кілька груп і передав конвоїрам. Гуменецького одного віддали конвоїрові і наказали відвезти в лікарню ОЛП. Він лише рукою помахав на прощання з Грішою, який, правдоподібно, перейшов між сифілітиків в лагер «на Дорожній».

Гуменецький вузенькою стежкою серед корчів і пнів, вирубаних дерев тайги, в супроводі конвоїра дійшов до нешироких але високих берегів річки. З одного берега на другий там був перекинутий круглий стовп дерева. На руках і ногах переліз на другу сторону і перед його очима показалась невеличка людська оселя, кілька невисоких дерев'яних будиночків. Це була оселя Бубил.

З Колви до Бубила п'ять-шість кілометрів. Лагер ОЛП Бубил оточений, як всі інші лагеря, високим частоколом форми паркану. По верху паркану розтягнутий кільчастий дріт. Вишок для попків – 4, по одній вишці в кожному куті. В лагер можна було зайти лише через прохідну.

Конвоїр привів Гуменецького до прохідної, та передав його наглядачеві. Цей хмурно, з-під чола, поглянув на Гуменецького і запитав:

– Водки у тебя нет?!

Питання це дуже здивувало Гуменецького і він відповів наглядачеві, що в нього не лише горілки нема, але й ні дрібки хліба. Щоб почати якусь розмову і щоб зорієнтуватися, яка сила ненависті наглядача до засуджених, почав обсипати словами:

– Горілки не потрібно пити. Горілка – це трутина. Горілка змішана з дівчиною – це смерть.

Наглядач зі здивуванням подивився на Гуменецького, як на чудака. Запитав, чи він не баптист. Коли довідався, що ні, побачив що вони один другого не розуміють, ні всерйоз, ні в жарт, запитав про прізвище його, що буде в лагері робити. Шмону не робив. Щось записував на брудній карточці паперу, яку тримав у руках. Щось подумав і наказав йти в зону, в лікарню.

Через вузенький коридор прохідної частини Гуменецький вийшов у зону лагеря. Домик прохідної побудований на горбочку. Вниз, від прохідної по виструганій стежці-доріжці, можна було дійти до властивих домиків лагеря-лікарні. Праворуч доріжки в сторону лагеря, в маленькім дерев'янім і дуже нечисто держанім домику, містилась кухня для засуджених, дровітня і приміщення для підручного харчового складу. Ліворуч складу – трохи більший і чистіший домик. В тім домику в одному крилі містилась управа лагеря, УРЧ, КВЧ, (культурно-воспитательная часть) і бухгалтерія. В другім крилі того домику лежали хворі на внутрішні хвороби. Від цього бараку дальше, ліворуч, був барак для венеричнохворих. Той барак розділений дошками на два. Йдучи по доріжці вниз, поперек стояв дерев'яний барак для хірургічних хворих. В тім приміщенні поміщалась кухня для хворих і лабораторія лікарні.

Оминаючи хірургічний барак і переходячи ще далі вниз, стояла новозбудована невеличка будка. Це була трупарня лікарні. Тут Гуменецький робив розтини трупів. В трупарні невеличкі двері, одне віконце. Не було ні печі, ні підлоги, а гола земля. Трупи зимою замерзали. Працювати було дуже тяжко. Вся труп'яча нечистота скапувала на долівку і всмоктувалась в землю. Відтоку, рівчака, чи якоїсь рури не було. Наліво від бараку, в якім лежали хірургічні хворі, стояв ще один дерев'яний домик. В нім лежали хворі туберкульозом, була аптека, баня, фризієрня, сушарня і приміщення для сільськогосподарського інвентаря. Всі бараки стояли на вкопаних в землю стовпах. Між землею і підлогою бараку на яких 0,5 метра була порожнеча. Всі бараки будувались на стовпах, бо зимою грубою верствою випадав сніг. Весною впродовж кількох днів сніг танув. Майже вся тайга покривалась водою, як море. Вода сходила потічками в ріку Колву. Тому, щоб вода не затоплювала домиків та інших будівель, їх будували на стовпах...

Перед хірургічним бараком стрінув Гуменецького литовець, який представився одним словом: Костя. Костя – бувший студент медицини, засуджений на 10 років за приналежність до Литовської організації. Цей Костя вів, тобто був ординатором хірургічних хворих. Говорив дуже ломаною російською мовою. Він запровадив Гуменецького в малесеньку камеру, яка містилась в самім розі хірургічного бараку. В камері по одній та другій стороні стояло по одному прічу. Пріче – це були до купи збиті дві дошки, покладені на козли. Між прічами, в головах, стояв дуже малесенький і примітивно збитий столик. Над столиком – дуже нечисте віконце. Залізних ґратів у вікні не було.

На однім прічу спав студент-литовець, а на другім – лікар-терапевт, засуджений, бувший полковник естонської армії. Також одержав 10 років. Полковник – вже старий чоловік, з сивим, коротко постриженим волоссям. Риси обличчя у полковника грубі. Довге перебування його в тайзі наклало на нього злобу, невдоволеність і безоглядність. Очі – невеликі, злі. Убраний був у ватовані ногавиці, ватовану фуфайку. На голові – шапка-ушанка, свого виробу. Лікар-естонець привітав Гуменецького з приходом в лагерну лікарню і відразу висказав велику радість, що прийшов хірург. Нещасливих випадків кожен день в тайзі багато, а лікувати нема кому.

Литовець – студент кремезної будови тіла. З вигляду лиця – добродушний хлопець. Чорне, кучеряве волосся, убраний так, як лікар-естонець. Як лише Гуменецький сів на табурет, приніс з кухні лікарні пів-буханця хліба і горнятко солодкого чаю.

Литовець з естонцем договорились, що литовець буде спати на тапчані в лабораторії, а Гуменецькому відпустить своє пріче.

Говорили про новини, які Гуменецький привіз, про режим в лагері, про працю в лагерній лікарні. Побачили, що Гуменецький дуже ослаблений і ледве повертає язиком, довго його не затримували. Литовець порадив, щоби ляг на його пріче і не вставав. На вечірній перевірці він зголосив надзирателям, що новоприбулий лікар захворів. Обіцяв, що зайде в кухню і скаже, щоб Гуменецькому щось приготовили на вечерю. Обидва вийшли і оставили його одного.

Гуменецький ще раз докладно оглянув камеру. Витягнув свої речі з мішка, визувся з чобіт. На пріче застелив коц. Врадуваний, що більше не будуть його переганяти, і що скінчилось його голодне скитання, роздягнувся до сорочки, ляг на пріче і скоро заснув.

Вже пізно вечором приніс литовець вечерю. На залізній тарілці – сушена, м'ята картопля, кусок звареного сухого м'яса, чай і кусок хліба. Поставив тарілку на столик. Побажав, щоб він з'їв все, а то дуже-а-дуже худенький.

Розповів, що лікарня ОЛП обслуговує шість лагерів, в яких міститься біля 6000 чоловік. Назва ОЛП – окремий лагерний пункт, є обманна. ОЛП – це не пункт, а радше район, в розпорядженні якого є лагеря. Лагер, в якому перебуває по 1000 чоловік, офіційно називається не лагерем, а командіровкою. І так тут є лагеря чи командіровки: 1) Бубил; 2) Колва; 3) Кедрова; 4) Лісна; 5) Дорожна; 6) Гранична. Властива управа ОЛП находиться в Колві. Там живе начальник ОЛП. Він по національності жид. Жонатий. Жінка – жидівка і має трьох маленьких діточок-жиденьчат. В начальника є кількох заступників. В Колві живе оперуповноважений зі своїм штабом. Оперуповноважений через завербованих сексотів в поодиноких лагерях старається бачити і чути, що робиться серед засуджених. Дальше в Колві є різні секції, які займаються експлуатацією лісів тайги.

XVII

Найбільший лагер – це Кедрова. Граничний щойно організовується. Він розташований далеко в глухій тайзі. Там ще ніколи людська нога не ступала. Засуджені з вирубаного лісу побудують бараки і домики, проб'ють до них стежечку і там наженуть людей тьму-тьменну. Будуть працювати, одержувати підвищену пайку хліба і баланди. Не схочуть працювати – повмирають з голоду!

Силу засуджених використовують для вирубки лісу. Кожний день з лагерів засуджених гонять на так званий лісоповал. Засуджених, котрі працюють в лісі, називають лісорубами. Вони поділяються на дві бригади: лучники і сучкарі. Лучники спилюють дерева вручну, а сучкарі обрубують все гілля з дерева. В зимі це можна назвати каторжною працею. Дерево, котре важить понад людську силу, треба стягнути в потрібне місце. Важка праця і велика норма. Якщо її виконати, то одержиш 300 грамів хліба і звичайну порцію баланди. Бригада, яка виробляє понад 100% назначеної норми вирубки лісу, очищення, складання дерева і спалення кострів, одержує подвійну пайку хліба і подвійну порцію баланди. Передовикам об'являють благодарність на цілий ОЛП, або на даний лагер, в якім передовик працює.

У лагері «на Граничній» не багато засуджених. Вони будують бараки і домики. Харчі та потрібні речі довозять. Вони мають побудувати декілька будинків. Підготовляють місце для новозавезених туди засуджених. Щойно там підготовлять домики, одразу нагонять купу засуджених і почнеться експлуатація багацтв тайги та експлуатація живої сили засуджених людей!

Всі лагеря злучені телефонною сіткою. Центр телефонної сітки в Колві. Це є дуже важливий чинник для швидкого порозуміння у всіх відносинах.

У лісах поміж лагерів є вузько-торова (вузькоколійна) залізна дорога. Вона побудована лише руками засуджених. Говорять, що кожний поріг, себто дерев'яний балок (шпала), на якім покладена шина (рельса), – це скінчене життя одного засудженого. Цього ніхто не рахував, але цей факт є дуже близький правді. По тій вузько-торовій залізній дорозі ходять два паровози з вагонами. Довжина цієї залізної дороги 70 кілометрів. В плані ОЛП є провести дорогу ще дальше в глибину тайги і злучити з Печерською залізною дорогою. Шини (рельси) покладені на тій дорозі дуже несолідно, примітивно. Часто бувають аварії, а з того як не смерть кількох, або кільканадцять засуджених, то різні каліцтва. Два паровози не зрабовані, а, як тепер привикли говорити, трофейні. Привезені з Німеччини. В тайгу їх привезли на баржах. Сама висадка тих паровозів з барж на берег коштувала не одного життя. Засуджені тягнули паровози на своїх плечах і ставили його на шини (рейки). В паровозах топлять деревом нарубаним в тайзі. Обслужують ті паровози і управляють ними засуджені за пайку хліба і порцію баланди.

У кожнім лагері, командіровці, є медична санітарна частина, так звані медсанчасть. Задачею її є нагляд над санітарною частиною цілого лагеря і нагляд за здоров'ям засуджених. В санчастині працює фельдшер. Обов’язком його праці є прийом хворих в амбулаторії. Йому дано право звільнити хворого від роботи на 1 день. Рішення фельдшера чи медпрацівника, який працює в амбулаторії, може завсіди змінити начальник лагеря, оперуповноважений, начальник надзорчої частини. Фельдшер в лагері «на Лісній» після амбулаторного обслідування звільнив 10 чоловік Він дає список звільнених в УРЧ. Цей список переглядає начальник лагеря, начальник надзорслужби і з нього викреслює 2 або 3 засуджених. Список звільнених від праці передає нарядникові. Нарядчик говорить даному хворому, виходити чи не виходити до праці.

Вихід засуджених до праці відбувається так: в 7³⁰ рано всі засуджені стають в ряди по п'ять чоловік перед прохідною будкою разом зі своїм бригадиром. Бригадири вичитують і викликають своїх працівників. За цим докладно слідкують наглядачі, і як не сам начальник лагеря, то хтось з начальства. По контролю, засуджених переганяють у ворота лагеря. Там очікують їх конвоїри-червонопагонники без собак. На наказ конвоїрів, всі йдуть до місця праці. Як дійдуть, конвоїри докладно визначають границі праці. Хто вийде за межі цієї ділянки, конвоїри без попередження стріляють. Конвоїр повинен дати перший вистріл вгору, коли порушник втікає. Як порушник не зупиняється, то другий постріл конвоїр спрямовує в нього. В нас в тайзі практично буває таке: перший постріл червонопагонник спрямовує у засудженого втікача. Якщо засуджений не впав, то другий та інші постріли спрямовує у втікача. Так що ніхто ніколи не докаже, перша чи друга куля прошила тіло втікача.

Засуджені працюють 9 годин, без відпочинку. Вертаючись з праці, кожний засуджений зобов'язаний взяти кусок дерева і занести його в кухню. В зимі, як температура нижча 40°С, засуджених в ліс не виганяють, а призначають якусь працю в самім лагері. Зимою засуджений, який виходить до праці, повинен бути так одягнений, щоб він там працював, а не сидів біля багаття. Щоб не відморожував собі рук або ніг. Засуджений повинен працювати, давати відповідну норму лісу. Всім лісорубам видають звичайні сокири, підштанки, ватовані ногавиці, ватовану фуфайку, шапку-ушанку і рукавиці, а на ноги – валянки. Зимою, хто докладно не вбраний, в тайгу не можна випускати, бо замерзне, або відморозить якусь кінцівку. Вся та одежа стара, зношена, повитирана і недбало полатана. Ті лахи привозять в лагер з військових частин, де їх списано як не до уживання.

Перед виводом до прохідної будки зобов'язаний вийти лікар. Він оглядає, чи нема серед них хворих або температурних, чи всі добре одягнені. Медичний працівник має право випровадити хворого, або недостатньо убраного з рядів, представити перед начальством і обстояти, щоб його звільнили від праці.

У літі робота на лісоповалі, хоч не легка, але терпима. Кожному засудженому призначені відповідні норми, які він без слів обов'язково повинен виконати. Багато засуджених, мимо своїх найбільших зусиль, не можуть виконувати призначені норми. Ті засуджені одержують зменшену пайку хліба і лише одну порцію баланди. Вони, щоби удержати себе при житті і не вмерти по причині виснаження і голодової смерті, в глухій тайзі серед дрімучих лісів, відрублюють собі пальці або руки. Їх називали саморубами. Далі їх доля була така, що їх відставляли в лікарню ОЛП. Тут їх лікували, як кожного іншого хворого. По вилікуванні передають в суд. Саморуба судять як економічного саботажника по політичній статті, та ще до цього – лагерна стаття. При судженні лагерною статтею нема права ні на які полегшення. Присуд відбуває від дзвінка до дзвінка. Так битовики-саморуби доробились до політичних статтів. Засуджений саморуб, одержує 3-у інвалідну категорію труда і його більше в тайгу рубати ліс не гонять, бо він без руки чи пальців не в силі вдержати сокири чи якого іншого інструменту. Саморубів призначували на працю в лагері, або переганяли в інший лагер.

Щоби не дати себе умертвити у лісі і не гноїти своїми костями тайгу, деякі засуджені по два рази відрубували собі тіло. Один засуджений, молоденький поляк, не міг виробляти назначених норм. Ослаблений і голодом зморений, з великим трудом ледве залазив на місце праці. Одного разу, зморений і голодний, він поставив на пень свою руку і відрубав пальці. Але зробив це так по-дитячому – відрубав лише самі кінчики пальців, пушки. Його забрали в лікарню, лікували, присудили 3-ю інвалідну категорію труда і знову погнали на працю лісоруба. Тих сил, яких він набрав в лікарні, йому не надовго стало. При тій праці сили його покидали і покидали. На подвійну пайку хліба напрацювати не міг. Він, щоби не погинути в тайзі від голоду, другий раз клав ту саму ліву руку на пень і відрубував пальці. Цей раз він рубав пальці всі, залишаючи лише долоню. Того молоденького поляка судили лагерною статтею і куди-то погнали.

Нині лежить в лікарні молодий хлопець, українець. Він засуджений у теперішній Польщі по 125 параграфу польського карного кодексу на 25 років. Його, як громадянина УРСР, вже засудженого, перевезли в СССР і пригнали в лагер «на Кедровій». Бідачисько, не міг видержувати тягарів, які на нього були накладені в тайговім лісі, і на пні відрубав собі цілу руку. Тепер він лежить дуже ослаблений в лікарні. Багато крові з нього витекло поки доставили його з Кедрової на Бубил. Зайдеш до нього, а він з голоду став дементним, плаче, як дитина.

Саморуби, котрі бояться другого суду, тобто лагерного, просять своїх товаришів рубати їм руку, але не ліву, а праву. Вони перед оперуповноваженим викручуються і говорять, що це стався нещасний випадок.

Між засудженими ниробських лагерів вкорінилать така поговірка: «Свидетель – тайга, топор – прокурор». Себто, що зробили, то тільки одна глуха тайга може бачити і свідчити. Ніхто про це не сміє розказувати, бо неминуча смерть йому. Топор – це сила засудженого, це прокурор, це суд.

Життя між засудженими в лагерях не дружне. Голод, тяжка праця, різні невигоди допровадили засудженого до того, що один на другого ворогує. Всі злі, як голодні вовки. Кожен інстинктивно зберігає своє життя і дивиться, щоби якнайменше стратити на здоров'ю. Зароблена пайка хліба і ложка баланди в дикій замерзлій тайзі рішають о житті або смерті засудженого! Сентиментів, пожалування нема найменших! Вони і так голодному, і змерзлому засудженому не допомагають! Щастя засудженого – дістатись в лікарню. Там хоч в теплі, без бійок і сварок, можна спокійно полежати і чогось гарячого одержати з'їсти.

Передержувати виздоровілих засуджених лікар не може. Кожного тижня начальник санчастини через своїх сексотів або через оперуповноваженого контролює хворих і сам виписує. Тих засуджених, котрих брак їди допровадив до такого стану, що їх називали; «завмериками» або «доходягами», на внесок медпрацівника, збирали в одну бригаду, до так званих оздоровлюючих пунктів – ОП. В ОП держуть їх один місяць. На працю в тайгу тих «завмериків» не гонять. Їм дають збільшену пайку хліба і по дві миски баланди. «Завмерики» працюють не 9 годин, а менше, – на упорядкуванні зони лагеря, носять воду до кухні, рубають дрова, виносять сміття і т. д. По одномісячнім побуті в ОП їх важать, комісують і дають їм таку категорію, що вони можуть працювати в тайзі та виконувати любу працю. Не зла штучка це ОП. Там приймають в більшості молодих і працьовитих засуджених.

XVIII

У тайзі при вирубанню лісу часто бувають нещасні випадки. Зрізане дерево падає на землю. Лучкар в той час кричить: «Бойся!». Всі, що близько роблять, повинні від дерева тікати. Невстигаючих дерево досягає своїми великими гіллями – або убиває, або калічить, ламмає кістки голови, рук чи ніг.

Найбільше пошкоджень дає перевезення дерева вузькоторовою колійкою. На це складається багато причин. По-перше, це примітивізм і несолідність будови полотна залізної дороги. По-друге, це те, що територія і атмосферичні умови тайги є тяжкі. Колійка замерзає, скривлюється від морозу і т.д. Механізмів таких, як електропили чи бензопили, немає. Все засуджені виконують і роблять виключно лише руками. Лучок (пила), сокира, різні мотузки – це весь інструмент, якого вживає засуджений при вирубці, очистці і звоженню лісу. І тим лучком чи сокирою засуджені, сила котрих ще не опустила, спасають себе від нещастя і смерті. Інші, слабші, гинуть, не витримавши тяжких і суворих законів тайги. Правдою законів тайги є: лише ті засуджені, які, дякуючи не лише сильному організму, але завдяки своїй спритності вміють дати собі раду, задержують своє життя і виходять з тайги більше чи менше ущерблені на здоров'я.

Багато в лікарнях ОП лікуються з відмороженнями рук та ніг. Декотрі відморозили руки чи ноги із-за недоброякісної чи браку одежі чи взуття. Декотрі засуджені, щоб дати тілу віддих і звільнитись від мук, самі виставляють чи обголяють свої кінцівки на мороз. Їм відмерзають всі чи поодинокі пальці рук або ніг. Загально можна сказати, що всі засуджені є мало опірні і сильно піддатні на відмороження.

Велику смертність засуджених доповняє і літо. Голодом виморені, вони в тайзі збирають та їдять мох, бо більше нічого доброго там не росте. Десь на берегах ріки можна знайти кропиву. Мох має квасноватий смак і дається їсти. Захворювання після цього моху подібні на отруєння отруйними грибами. Хворий часто блює, є без пам'яті, живіт вздувається. Кал, гази не виходять. Наступає паралітична непрохідність кишок, загальна інтоксикація і смерть. Лікувати це дуже тяжко та в лікарні ОП нема чим.

Практично за смерть засудженого не відповідає ніхто. Написаний акт смерті дається в УРЧ для списання його з обліку засуджених. Обов'язково на кожного засудженого, котрий лежить в лікарні, має бути заведена історія хвороби з відповідним епікрізом в разі смерті.

У тайзі нема спеціально відведеного місця на цвинтар. Трупа вивозять в ліс, десь під пень, де м'яка земля. Там викопують яму, кидають до неї небіжчика і закопують так, щоби дикі звірі не розрили і не розтягали трупа по цілій тайзі. На могилі не ставлять ні хреста, ні стовпа, ні таблички з шрифтом, ні номером. Нічого.

Кожного засудженого, котрий помер в лікарні, секціонують в трупарні, значить роблять розтин тіла. Пишуть протокол секції і подають в УРЧ. Звідти, правдоподібно начальнику ниробських лагерів, висилають відповідь.

Історію хвороби і протокол секції читає оперуповноважений ОП. Те, що не подобається оперуповноваженому, наказує викреслити, дописати, підправити чи дописати. Так що лікарі дуже часто переписують історії хвороби на наказ оперуповноваженого. Слово оперуповноваженого лагеря має більшу вартість і більшу силу, ніж начальника лагеря. Слово оперуповноваженого – це закон.

За кілька днів перед нашим приїздом в лагері сталась така трагедія. Конвоїр в часі ескортування застрілив засудженого. Говорив, що засуджений втікав. Цей засуджений не втікати, а ходити не годен був. Куля пройшла через живіт. Розірвала кишки і печінку. Цього засудженого товариші на руках принесли в лікарню, ще живого. Він розказав все, як і що сталось. Лікар записав все це в історію хвороби. Ранений, не діждавшись тяжких операцій, помер. Лікар цю історію хвороби передав в УРЧ. На другий день його викликав оперуповноважений і дав порядочний «наганяй» тому лікарю. Назвав лікаря дураком. Наказав історію хвороби переписати і як слід оформити. Серед яких обставин і як помер – писати непотрібно, це напишуть слідчі органи...

Не далеко від жіночого лагеря сталась знов трагедія. Засуджених жінок вигнали в тайгу рубати ліс. Довідавсь о тім засуджений, котрий працював недалеко в бригаді, і йому конче захотілось піти до жінок. Вийшов за границю робітничої ділянки і конвоїр стрілив в нього два рази. На розтині в трупарні стверджено, що перша куля перейшла м'язи стегна. Друга куля попала прямо в серце. Видно, куля ввійшла в ліву комору серця в момент скорочення. Комора лівого серця була розірвана надвоє.

Конвоїри – це молоді хлопці. Їх забрали служити в армію, тобто в НКВД. Ще чим призначать їх конвоїрами, вони проходять відповідний вишкіл. В першій черзі в тім вишколі їх дуже ворожо настроюють проти засуджених. Всіх засуджених називають бандитами, непотрібним хламом, якому уряд з гуманізму дає життя. Конвоїр, якому втік засуджений, відповідає перед судом. За таке конвоїрові дають 4 роки тюрми або лагерних робіт. Тому конвоїри подвійно сторожують засуджених. Ні на хвилину не спускають ока з ескортованого засудженого. Якщо який засуджений не послухає наказу конвоїра, цей прямо в упор стріляє в засудженого. Як пишуть слідчі органи протокол о смерті засудженого ніхто не знає. Від початку лагерів дуже багато в’язнів було застрелено конвоїрами, але ні одного конвоїра не було покарано за вбивство. Хто знає правду, той мовчить, бо говоренням небіжчика не воскресиш, а собі біди наробиш.

Серед 20 мільйонів засуджених, котрі зараз сидять в різних тюрмах, вбивство людини – це крапля в морі...

XIX

Вже була пізня північ, як литовець закінчив розповідати про страхіття життя в тайзі. Ослаблений Гуменецький ліг на пріче, щоб відпочити.

На другий день, по ранішній перевірці, із студентом-литовцем пішов перебирати хірургічний відділ лікарні ОП. Першою хворою, яку оглянув Гуменецький в тім відділі, була середнього віку, зморена нелегкою працею, знищена жінка. На праці в лагері придавило їй праву ногу деревом, і в неї був перелом обох кісток гомілки. Лежала, держачи ногу в дерев'янім коритці, яке зробили засуджені. Кістки зрослись неправильно.

– Чому не положили ногу на стандартну шину Белера?!

Студент-литовець відповів, що такої шини в лікарні нема, і він о шині Белера не чув і не знає, як вона виглядає, як використовується. Перев'язок не робили і нікому не роблять, бо матеріалу в тайгу не привозять. Переломи рук та ніг лікують вирізаними з дерева дощечками, які прикладають на переламане місце і прив'язують шнурками...

В іншої хворої переламана долішня щелепа зліва. На праці в тайзі чогось посперечалась з другою засудженою і та її вдарила дрючком в щоку. Хворій накладена звичайна м’яка перев'язка, а шини на щелепу накладено не було.

Переді мною – старенька вже жінка з хронічним остеомієлітом кістки стегна. В неї були дуже виражені так звані кардинальські рукавиці. Хвора мало пам'ятала, дементна і скаржиться на розвільнення.

У куті палати лежала жінка, дуже-а-дуже вихуділа, з діагнозом: веред 12-палої кишки. Дуже легко можна було пізнати, що не веред 12-палої кишки виснажив її. Лабораторні аналізи сечі показали і підтвердили хронічне запалення нирок. Та жінка на третій день вмерла.

Перший свій лікарський обхід Гуменецький робив довго. Випитував про стан здоров'я, про самопочуття, як довго хто лежить, який присуд, речинець і за що суджений. Всі хворі відповідали дуже ввічливо. В їх очах бачив благання помочі.

На другій стороні коридору, напроти жіночої палати, містилась мужеська палата. Там лежало кількох саморубів з відрубаними пальцями. Один – з відмороженими стопами, і ще один – з переломом черепа.

У день приходу Гуменецького в лікарню з лагера на Дорожній привезли одного хлопця з переламаною кісткою стегна, з переміщенням обломків в сторону. Його, конечно, треба було лікувати скелетним витяжінням. Але ні спіци, ні шини Белера в лікарні не було.

Того самого дня з дощечок збили шину і, на щастя, серед різних поржавілих, викинених і нікому не потрібних інструментів, покритих зацвілою ржою, найшлися клями Павловича. Їх очистили, виварили і аж пізно в ночі Гуменецький вбив клями в долішню кістку стегна. До боку ліжка прибив дерев'яний стовпчик, на кінці того стовпчика прибив колісце. Шнурок, який прив'язав до клям Павловича, положив на колісце, а в долі шнурком прив'язав дві цегли і каміння вагою 8-10 кг. Все це робилось примітивно. Коштувало багато часу, клопоту, кмітливості та праці.

Другий молодий хлопець через те, що мав потріскані кістки черепа, не міг розповісти, за що засуджений і як побило йому голову. Все забув. Знав лише одне, що він – син кубанського козака. Його батько колись носив козацьку шаблю.

У куті палати лежав без пам'яті і мотався по ліжку молодий хлопчина з високою температурою. По смерті при розтині було показано, що в нього – розсіяний міліарний туберкульоз легенів і мозкових пеленок.

Дальше по коридорі була невеличка кімната для родючих жінок. Ще дальше дві невеличкі кімнати: одна для чоловіків, друга – для жінок. В тих кімнатах лежали і лікувалися лише вільнонаймані, незасуджені. До тих палат заходити засудженим заборонялось.

У палаті для вільнонайманих лежала лише одна дівчина з аднекситом. На другім ліжку в родових болях мучилась жінка. Вона вночі родила двох хлопчиків.

У чоловічій палаті для вільнонайманих лежав один чоловік. Біля його ліжка стояло декілька пляшок з горілки.

Напроти тих палат в одній кімнаті містилась лабораторія лікарні. Там працювала молода дівчина-литовка. Мала мікроскоп і кілька реагентів для аналізів сечі і шлункового соку, фарби для закрашування туберкульозних паличок. Все це – з німецьких виробів, привезене як трофей.

Були тут дві невеличкі кімнати, призначені для операцій. Воду для миття рук персоналу вливалось в залізний баняк, який стояв на залізних штабах, вбитих в стіну. В дні того баняка була дірка, в яку було впроваджено гумову руру, вона до баняка була прикріплена лейкопластиром. Рурка звисала вниз. В середині передавлена двома залізними лапками. Лапки злучені з педаллю, яка лежала на підлозі. Ногою надавив на педаль – і текла вода. Мила достатньо, а щіток для миття рук не було.

В операційній палаті було два вікна, одне до сходу, друге до полудня. По середині стояв дерев'яний стіл, призначений для операцій. Сконструйований він так: в ногах і головах дві дерев'яні дошки, прибиті літерою X, зверху ті дошки злучені одною поперечною дощечкою. На них покладено дві дошки. Дошки покриті білим простирадлом. Ноги стола літерою X, палками прибиті до підлоги. Значить, стіл був стабільний лише на своїх ногах.

Підлога помазана червоною фарбою. Між дошками підлоги широкі щілини. Кров і лікарства, які скапували з операційного столу, перетікали під підлогу. Стерилізація інструментів відбувалась на кухонній плиті, де варили їжу для хворих. Автоклав стояв в куті коридору, в нім палили деревом.

Барак, в якім лежали хворі з внутрішніми захворюваннями; так звані терапевтичні хворі, – найдовший. В кімнатах стояло по 14-15 ліжок. Поставлені вони дуже густо, одне біля другого. Ординатором тих хворих був бувший полковник естонської армії. Найбільше хворих було з цирозом печінки, дуже багато – з жовтухою. Лікар вважав це як звичайний катаральний гепатит. Показалось, що тут гепатитом хворіли ті засуджені, які споживали продукти занечищені калом щурів. Щурі бігали тут під підлогою, пищали так сильно, що будили хворих в ночі і наводили на багатьох страх. Котів, яких привезли в лікарню для виловлювання щурів, засуджені половили, повбивали і поїли. Лишився тільки один коцур (кіт). Його держали в себе медпрацівники і завжди пильнували, щоб він не заліз в барак до лісорубів.

Чистота в терапевтичнім відділі була найбільша. Медичними сестрами, санітарами працювали тут лише молоді дівчата, які мали якісь дефекти або каліцтва і були зараховані до III категорії труда. Черговими працювали також самі дівчата. Аптеку лікарні вела засуджена фармацевтка. Лікарств була мала дуже кількість, порахувати можна на пальцях рук. Через це лікарям часто приходилось сперечатись з аптекаркою.

Найбільше було жалісно і страшно перебувати в бараку, де лежали хворі на туберкульоз легенів: тяжко дихати, сморід, душно, провітрювання палат не було, подвійні вікна забиті цвяхами навічно. Ліжка стояли тісно, одне біля другого. На них виснажені хворі – самі лише шкіра і кості. Всі вони – з обстриженим на коротко волоссям, голови виглядали великими, пропорціонально до будови тіла. Уста широкі. Лиця бліді, висохлі. Очі в усіх блистіли, великі, повні бажання жити. Убрані в білі сорочки. Біля кожного стояв черепок, наповнений піском. В декотрого на піску в черепку було видно зігнилу, висохшу і виплювану кров.

Палати невеликі, 6-8 ліжок. Більшість хворих – чоловіки. Вони зі своїх леговиськ не підносились. Лежали, сповнені думками о своїх рідних, о своїх сторонах. Умирати в тайзі ніхто з них не хотів. На превеликий жаль, всі вони вмирали від туберкульозу. Лікували їх посиленою дієтою, сульфовояколовими препаратами, кадеїном і внутрішнім вливанням хлористого 10% розчину. Апарат для пневмоторокальних вдувань був. Але фельдшер, який вів палату туберкульозників, не володів тим апаратом і його не вживав.

З лагеру на Дорожній зібрали всіх венерично-хворих і пригнали в Бубил. Їх загнали в барак таких розмірів, як терапевтичний. Обвели колючим дротом, щоб ніхто там не заходив. Цих хворих лікував лікар, по національності жид, із м. Сталіно. Він засуджений був по 54 статті, за співпрацю з німцями. Багато начитаний і високо освічений чоловік. Вільно володів німецькою, французькою і англійською мовами, дуже добре говорив по-російськи. Німці вбили його батька в Сталіно. Він, завдяки покровительству одного німця, оберігав своїх сестер і мати від смерті. Сам дуже нервовий. Перебуваючи довго в тайзі, трохи здичавів. Пристрасно любив грати в шахи, але лише на гроші. Під шахматну дошку він сам і його противник клали по 5 рублів. Котрий виграв, брав 10 рублів. Деколи приходилось йому програвати, лише тому, що він тішився, або денервувався. Виграна партія огортала його дитячою радістю. Часто затирав руки. Думав головою. Це, що було в нього на думці, висказував словами. Говорив сам до себе. Йому дорікали і сміялись з нього. Казали, що в невдовгім часі зійде з розуму. Він на це відповідав, що політичному засудженому все заборонено. З мудрою людиною йому ніхто не заборонить поговорити, тому він говорив сам з собою.

Венеричні хворі, це в основному засуджені, які впали на сам низ гнилого життя, як тілесної, так і духовної гнилизни. Між ними – бандити, душогуби, злодії. Це – люди, визуті з основної людської гідності і почуття. Це дикі вовки тайги. Для них головне, щоб десь допасти жінку. А для жінки – щоб приманити до себе чоловіка та йому своїм хворим тілом віддатись, заразити і мати ще одного товариша-нещасливця. Багато з них не хотіли і відказувались від приймання ліків. Видумували різні причини і в більшості вину складали на лікуючого лікаря.

Одному сифілітику в часі внутрівенного вливання якась невеличка кількість вливаного лікарства попала під шкіру. Рука заболіла. В тому місці появився невроз шкіри. За це той сифілітик поклявся лікаря вбити. Зібрав таких самих бандитів, як і він, програли лікаря в карти, і одного дня, коли лікар вливав лікарство одному хворому у вену, в кімнату амбулаторії забіг бандюга з сокирою в руках – із наміром зарубати лікаря. На превелике щастя, під час вливання, лікареві допомагав фельдшер, засуджений, також хворий сифілісом. І коли бандит замахнувся сокирою на лікаря, фельдшер все бачив і цупко зловив за сокиру. Перестрашений лікар поблід, як стіна, прибіг в хірургічний барак, і просив Гуменецького, щоб він його сховав між хворими.

Черговий повідомив це все в управі лагеря. Барак з венеричними хворими оточили. Шайку бандитів закували в автоматичні наручники, і того самого дня відвели в бур (барак усиленного режиму).

Кандей (карцер) – це є тюрма в середині тюрми. Бур – це є лагер в лагері. В бурі всі засуджені сидять під замком. З камер їх випускають лише по одному і відразу їм накладають наручники. Бігцем їх гонять на працю в тайгу. По одному в лісі підходять до конвоїра і цей знімає їм наручники, вказуючи, де лежать сокира, лучок або мотузки. По закінченню праці поодиноко підходять до конвоїра. Цей знову закладає їм наручники і бігцем їх заганяють в бур. В бурі є такий тяжкий режим, що лише сильний організм може видержати реченець (термін) кари.

Барак для венеричних хворих розділений стіною на дві половини. Полудневу частину займали жінки, а північну – чоловіки. Суворо забороняється жінкам з чоловіками зустрічатись, щоб не повторювались нові зараження. Не так може еротика відіграє значну роль зараження, як упадок гідності і людськості. Гниль жінок була більша і глибша, ніж чоловіків. Жінки робили все, щоб собою заражувати якнайбільше людей, мати ще більше «керюх», себто товаришів по нещастю. Твердять, що зараження венеричною хворобою, це не ганьба, а нещасний випадок. Їх девізом було – заразити всіх людей! Нещасливий і ще більше з розхитаними нервами лікар-жид не міг зрозуміти звідки беруться нові хворі з сифілісом. Звинувачував чергових. Мовляв, що вони в ночі або в день дозволяють зустрічатись парам. Через це декілька чергових зняли з їхнього посту і вислали до праці в тайгу. Все одно нічого не допомагало. Зараження сифілісом не зменшувалось, а росло.

Одного дня в хірургічний відділ принесли на ношах молоду, з лиця симпатичну, жидівочку. Вона родом з Галичини. Втекла в Радянський Союз. Попала в тюрму за злодійство, хворіла сифілісом. В лагері стала любовницею хлопця-росіянина, він також хворий сифілісом. Жидівочка зраджувала, і стала невірною цьому хлопцеві. Зустрічалась з іншим, котрий, крім сифілісу, хворів ще хронічною гонореєю. Довідався о зраді перший любий. Вліз до неї в камеру і так сильно побив її дрючком, що поламав кістки обох передрамен. Побита і чудом врятована від смерті, жидівочка розкрила тайну венеричного бараку. Вона розказала:

– Жінки довідались, що між властивою підлогою бараку, а землею є щілина, якою свобідно можна проповзти на животі. Жінки в своїй камері зірвали підлогу і на животі повзли до камери, де є чоловіки. Там чоловіки позривали дошки підлоги і прийняли до себе жінок на ніч. Над ранком ті жінки повзли назад до своїх камер. Це підбаракове «метро» працювало довгий час, біля місяця. Жінки перелазили до чоловіків, чоловіки до жінок. В камерах на очах інших відбувались полові оргії. Багато жінок, хворих сифілісом, завагітніли. Зрадити тайни підбаракового «метро» ніхто не смів. Зрада рівнялась смерті!

Побита жидівочка не видержала і розказала тайну «метро» начальнику надзорслужби. При перевірці показалось, що дошки в камерах як чоловічих, так і жіночих, були зірвані. Через те на границі між чоловічим і жіночим бараками глибоко в землю понабивали грубі стовпці. Так було зліквідоване «метро» сифілітиків.

Жид-лікар аж віддихнув. Тішився, що тепер з більшим успіхом буде вводити по 3 мл біохінолу. Багато сифілітиків знов перегнали в лагер на Дорожній.

XX

Гуменецький працював в лікарні всього 3 дні. На четвертий захворів. Температура піднялась до 39,4°С. Він не міг підніматись, лежав на прічу в камері, де його поселили. Лікар-естонець кілька разів обслідував його, але, крім голодового виснаження, нічого не бачив. Запалення легенів виключав. Дихання в Гуменецького було нормальне, хрипів не відчувалось. Болю в грудній клітці чи кашлю не було. Обіцяв, що за 3 дні температура повинна спасти до нормальної. Лікувався аспірином і кофеїном. На п'ятий - шостий день температура трималась висока. Боліла голова. Гуменецький сам запропонував студенту-литовцю, щоб цей вляв йому у вену 10 мл уротропіну, одинокий лік, який був в аптеці. Литовець ходив коло Гуменецького з посвятою. Хотів, щоб той чимскоріше піднявся і йшов до праці, бо на нього чекало багато хворих. По введенню ліків біль голови не переставала, та ще й в ночі треба було по 10-15 разів вставати з пріча, бо уротропін гоне сечу. При тім Гуменецького немилосердно пекло в сечовім каналі. Лікар-естонець зі страху незнаної хвороби покинув своє пріче, яке стояло коло Гуменецького. На його місце прийшов студент-литовець. Він ще більше щиро і з душею заопікувався до крайності виснаженим Гуменецьким...

До кухні лікарні з Нироба привезли для вільнонайманого персоналу молоко. Литовцеві якось вдалося взяти півлітри і принести хворому Гуменецькому. Цей тремтячими руками зловив горнятко і ще гаряче пив з жадобою. Більше чотирьох років пройшло, як Гуменецький не лише не пив, але й не бачив молока. Молоко любив дуже, бо, як він сам говорив, на молоці виріс.

На дев'ятий день огорнула його велика туга за своїми рідними. На прічу до половини піднявся. Хотів сісти – не міг. Глянув через запорошено-брудне віконце в тайгу. Тайга мовчала тихо-тихо. Вітер ані колихнув. Ні співу пташини, ні голосу не чути. Було глухо, як в могилі. Огорнув Гуменецького страх і думка, що тайга очікує його. Голі, високі пні стирчали і робили враження, ще це голодні вовки сидять на задніх лапах і дивляться в сторону хатини, очікуючи чи не вийде звідти яке живе створіння, щоб в момент напасти і прокормити себе. Мовчазність і глуха тиша тайги так пригнітила Гуменецького, що він повалився, знеможений, на тверде своє логово і сам перед собою тяжко розжалівся. Розжалівся, бо сам до тепер не знав, за що на нього впала така велика кара самих нещасть і тяжкого горя. Він опущений всіма. Накрився коцом, з головою, щоб не бачити тих сірих, брудних стін камери, ні бідності обстановки її. В уяві побачив своє село – засмічене, болотисте, але рідне, миле і любе. Село, звідки виріс і вийшов добиватись кращої долі. Своєю добротою, ніжністю, простотою воно наносило цілюще благо на його наболілу душу. Свіжі промені золотого сонця і подув тепленького, освіжаючого, чистого сільського вітру пестили його лице, бороду і гладили його наболілу голову. Йому видалось, що він – в лляній сорочині і таких же ногавицях, вшитих із тих кусків полотна, які мочив у воді в цебрику і розстеляв по зеленій траві на сонці, щоби вибілилось. Сидить під хатою та вистругує палички до колеса, до возика, який майстрував. Надійшла його висока, рівнесенька, як тополя, мамуся і каже: «Кинь, любий синочку, стругати. Візьми собі прутика і зажени гусей на стійло. Бачиш, як кричать, ґеґають, і все кудись лізуть». Він встав, подивився на матусю, і ще з більшою любов'ю прилив за нею. Мамуня – його кормильниця, не лише тому, що його маленького годувала, але дала йому працю, котра облагороднює і підносить його та веде в ряди працівників життя. Мамуня робітниця, їх всіх разом 9 дітей. Для всіх одна добра. Всіх їх однаково, по-материнськи любить, голубить і до серця пригортає. Всіх їх під вечір до хати кличе, вечерею накормить. Накаже, щоби всі помолились Богові, положить спати, понакриває, а потім і сама ляже. Перша ранесенько встає. Всіх побудить. Розподілить відповідною працею, повчить, як треба зробити, а сама коло пічки порається з варевом на обід.

Його мамуня, хоч і не письменна, однак в неї така висока культура, така ніжність душі і простота в житті, що її без напімнення (нагадування), без наказування і без навчання само любиться. З її уст ніколи не виходило якесь негарне слово. Тяжко працювала цілісінький день, так довго, як Бог день давав. Пильним і лагідним своїм оком берегла кожну дитину свою від нещасливого випадку і по-своєму відганяла хвороби. У вечірніх гарячих молитвах просила кращої долі для себе і своїх діточок. В її здоровий і розсудливий розум ніколи ані приходило, щоб її добру дитину на такі тяжкі муки послали. Вона в своїм простім селянськім розумі знала одно: її син виріс на добру людину. Вона не навчила його чогось такого, щоби він міг комусь другому щось погане зробити. Судити і мучити його нема за що. Невже ті суди, які засудили її сина на 10 років виправних лагерів, робили людям більше добра, ніж її син?!

До краю розжалився Гуменецький, лежачи на прічу, розплакався, як мала дитина перед рідною мамою, просячи помочі. І мамуня сказала: «Кріпись, рідний мій сину, голубе, соколе мій любий! Я тепер безсильною стала. Нічим не можу тобі помочи. Потерпи, дитино, ще день-два, це вже недовго. Тепер такий недобрий світ настав. Я вже стара, зледащіла, не можу. Щоб я знала, що полегшу твої муки, назбирала би всі свої старечі сили, взяла би палицю в руку і пішком пішла би в ту Москву просити тих червоних душогубів. Знаю однак, що це нічого тобі не допоможе. Тому кріпись і сам собі давай раду! В моїм житті, завсіди заповненому працею, я ніколи нікого о ніщо не просила. Сама була ковалем свої долі, щастя, життя. Мій простий селянський розум мені говорить, що там, в Москві, самі кримінальники піднялись радити чесним людям. Свого царя, якого колись величали Богом, вбили. Своїх міністрів, чи інших провідників, повимордовували, або в морі потопили, а тепер самі поробились міністрами, генералами. Червоні вони тому, бо облиті червоною кров'ю. Та невже можна, де помістити з здоровим глуздом і чесним поступанням, щоб 20 мільйонів, а може, і більше людей карається? Невже ж добро для людини – тюрма?! В них немає в серці, щоб любити ближнього свого! Найвищим вершком їх моралі є: убий, спали, грабуй! Будеш героєм! Причіплять тобі зірку!

Я вже, любий мій сину, стара. Старість зробила мене немічною. Колись, як я могла, всіх вас кормила і клала під материнське серце. Я цілим тілом і душею радувалась тобою. Я гордилась на цілий світ. Ти був радістю, гордістю і потіхою всіх твоїх старших братів і сестер. Дивись, твоя старша сестра Параска, вона найбільше тобою радувалась. В своїй дівочій душі завжди хотіла бачити тебе милим, ніжненьким і чистеньким. Пам'ятаєш, в нас не було желізка (праски) для виглажування білья і одежі? Твої грубі сорочки сестра катала дерев'яною ложкою і так їх вигладжувала, хотіла щоби ти був чистенький і акуратно одягнений? Не було кінця і краю задушевних розмов, як твоя сестра тебе любила, бо ти був гарним, чемним і послушним її братчиком...

Гуменецький, аналізуючи своє невідрадне положення, потішав себе і брав за гордість, що він вірний своїм ділам. Не втікав перед більшовиками, так як другі, бо любив свій нарід. В біді народ не хотів покидати. Колись ще люба його мамуня вчила і говорила: «Твоя, сину, любов на зле не вийде». Завсіди повторяла: «Я умру і не дочекаюсь змін. Однак кажу тобі, що твоя любов до свого народу вийде на добро, і гріху тобі за це не буде». Пригадав, як вона колись йому розказувала: «Знаю я, своїми власними очима бачила, як люди зі сльозами в очах молилися Богові і в церквах за твоє здоров’я, дякували за те, що ти їм рятував життя і вертав здоров’я. Ніхто не намовляв і не підказував людям, а вони самі по своїй власній волі ходили до священиків, замовляли в них і платили їм гроші за службу Божу на твоє щастя, поводження і многих років життя».

У гарячковій безпам'яті ще раз побачив свою мамуню і почув її здорове рішуче намірення: «Кріпись, любий сину, в тім лихолітті. Колись наші предки серед татар, може ще й гірше лихоліття перейшли. І ти, сину, видержиш, бо ти – нащадок здорового батька і матері, здорового народу!».

Хоч високо гарячкував, однак знав і свято вірив, що найбільше побивалась за ним його жінка, вірна дружина його життя. Ні в день, ні в ночі не спала. Кидалась на всі сторони, як ранена львиця. Вона всіма способами хотіла вирвати його з нещастя і стерпіти його нещастя на собі. Ні один і не десять, а сотні разів серед різних невигод, пішком, на возі, чи подорожньою автомашиною добиралась до Дрогобича, Львова чи Ляцького. З щирої душі, не жаліючи свого здоров'я, а деколи і ризикуючи своїм життям, жити чи вмерти, за остатній гріш купувала передачу і передавала, щоб з голоду в тюрмі не погиб. Ходила по пораду до різних знайомих, юристів, адвокатів, ворожбитів, щоб їй сказали, як довго їй з діточками очікувати повороту його.

Пригадав собі письмо від жінки, в якім вона писала, що його діточки Любко, Яромир і дворічна Оксана, кожний день і в ночі своїми заплаканими і сумуючими очками виглядали його, рідного і любого тата. Кожний день раненько ті маленькі клякали на коліна і просили: «Боже! Боже милостивий! Зроби так, щоб скоро наш любий тато до нас повернувся!».

Гуменецький відчув, що горе, і то тяжке горе впало на його жінку і дітей! Жінка, щоби втекти перед арештом, в ночі покинула дім, забираючи діточок з собою. Вона втекла до його сестри, яка в той час мешкала у Львові. Сестра з щирою душею, без боязні і страху прийняла їх.

Говорили і були слухи, що всіх громадян «визволених» областей України, як ненадійне населення, будуть з рідної землі вивозити для освоєння далекого Сибіру. Інші протиставили фізичну неможливість вивозу всього народу. Нарід скривався в сараях, клунях, горищах. Інші викопували собі ями, сховища, лізли в них і жили під землею. Другі, проливаючи гіркі сльози, покидали свої рідні села, хати, свою святу кормильницю-землю, і втікали, куди очі дивились і думки несли. Ті, котрі бачили постійну і послідовну злобу, ненажерливість і ненаситність Москви, і ті, котрих вже покинула сила боротьби, здавались на Боже змилування. Зрезигновані і впавші духом просили Всевишнього смерті. Смерть не приходила!

Гуменецький, порівнюючи своє нещастя, голодне життя в тюрмі з життям його народу «на волі», здригнувся в гарячці і не бачив оцінки, котра краща. Під своїм гарячим серцем держав листа, який йому жінка написала з Сибіру після вивезення.

Прийшов проганьблений на цілий світ жовтень 1947-го.

Сімнадцятого його дня зібрались вночі зграї голодних, голих, охочих до грабунків і крадіжей молодих комсомольців на чолі з партійними членами комуністів і начальниками, які давно прокляті всіма людьми світу, чекістами, а тепер енкаведистами і емгебістами. По точних списках, запроваджених і показаних виродками, насильно розбивали або виважували двері, вривались в помешкання. Під загрозою ножів, наганів, автоматів виволікали чоловіків, жінок, стариків, дітей, садили на тягарові автомашини, які спеціально організували на ту ніч. Діти плакали, жінки лементували, маленькі хлопці, як викинені з гнізда собачки, пищали і скавуліли. Старики в гірких сльозах падали на коліна, зносили руки в гору і просили Бога відвернути кару. Такого плачу Львів не чув від часу його заснування! Якби король Данило почув і побачив, що Росія з русичами творить, в гробі перевернувся би лицем в землю, щоб не бачити страждання свого народу.

За 375 років, рахуючи від Варфоломіївської ночі, прийшла Львівська ніч більшовицьких вивозів!

Писала жінка: прийшли енкаведисти під помешкання сестри Софії, де жила з дітьми. Вирішила втікати. Взяла маленьку Оксану на руки і сховалась. Плач маленького дитяти зрадив місце схову. Як голодні вовки, безжалісно кинулись на свої безборонні жертви. В ночі 17 жовтня забрали жінку з 16-літнім сином Любомиром, 11-літнім сином Яромиром і 5-літньою Оксаною. Забрали сестру Софію і два сини брата Степана – Богдана і Мирослава. Ті два хлопці ходили в школу. У Львові, не маючи де приміститись, жили разом в помешканні їх тітки. Забрали п'ять маленьких діточок і дві безпорадні жінки, боячись бунту чи повстання народу проти влади, яка звільнила цей нарід від польського ярма і дала народові свободу «самоопределения вплоть до отделения»!

...У закритих і забитих дошками товарових вагонах, під ескортою озброєних в автомати червонопагонників, разом з тисячами других, на яких впало те горе-нещастя, завезли в далеку Азію, на холодну Сибірську землю в Кемеровську область. По довгих тяганинах всіх загнали в землянки.

Землянка – це барак, побудований в ямі. Зверху прикритий дошками, які присипано землею. Рівно з поземом поверхні землі в стіні пробите маленьке віконце, через яке можна було пізнати ніч і день. В землянкам були хмари блощиць, які немилосердно гризли і кусали втомлених та горем прибитих людей. Місцеві, ще до приїзду їх, були відповідно настроєні. Проінформували, що виселенці зі Львова – вороги народу, душогуби радянських солдат і цивільного населення. Всіх назвали одним словом «бандерівці» – від слова «бандити». Офіційно виселенців назвали «спецпереселенцами». Інші називали оунівцями або западніками.

Кожного тижня спецпереселенці мають голоситись в спеціально організовані комендатури НКВД і там підписуватись. Тим доказувати, що не втекли. Виходити за межі оселі заборонялось. В об'явах для спецпереселенців, підписаних міністром Молотовим, є наказ, який зобов'язує кожного обов'язково працювати. Жінку і сестру Софію призначили до підземних праць в шахту добувати вугілля. 16-літнього сина Любомира призначили працювати коло шахти. Йому дали візок, до якого прив'язані телефонні дроти. Любомир запрягався в ті дроти, як кінь, і тим візком возив трачиння.

Сибір – холодний край. В Анжеро-Судженську морози доходили до -50°С. З спецпереселенців ніхто не привик до таких морозів. Всі убрані не по-сибірськи. Любомир на роботі обморозив пальці і лице. Захворів. Хвороба довела до того, що вже ніхто не міг відновити його молодої сили.

Найбільшого горя і смутку принесла маленька Оксана. Вона в землянці захворіла скарлатиною. Мама замотала її в капу (покривало), яку змогла ще у Львові з собою взяти, і на плечах занесла у відділення заразливих хворіб лікарні імені 14 Жовтня...

Висказувати слова нарікання чи негодування заборонялося. Напроти, треба хвалити Совєтскую власть за добро, за те що дала можливість переселенцям жити не на дворі під голим небом, а в землянках.

XXI

...Говорять, що людина твердіша скелі. Так сталося і з Гуменецьким. Він був знеможений голодом, гарячкою, довгою і невигідною дорогою та душевними переживаннями. Для свого лікування попросив студента-литовця принести гарячого чаю або гарячої води і дві таблетки баєрівської аспірини, яка довезена в лагер як рештки трофеїв з Німеччини. Литовець – хлопчина послушний, довго не думаючи, приніс все. З лабораторії приніс ще один коц. Гуменецький випив півлітри перевареної гарячої води з двома аспіринами, накрився трьома коцами і скоро заснув. По півночі пробудився цілий мокрий від поту. Витягнув з-під голови рушник, обтерся і знов заснув. Пробудився ранком, вложив термометр під паху. Показалося, температура впала до нормальної. Хотів пити щось острого, квасного. Студент-литовець приніс кілька кристаликів цитринового квасу. Ще раз випив півлітри перевареної гарячої води, накрився коцами. Не спав, роси поту покрили ціле чоло. У вухах шуміло і гуділо...

А вже на одинадцятий день Гуменецький знову робив обхід в палатах хірургічного відділу, давав призначання. Засуджені радісно вітали його.

Першою операцією, яку зробив в тій лікарні, була великанська атерома на долоні засудженого лісоруба. Асистував литовець. Легко і скоро вибрав все разом зі згрубілою кожулею. При зашиванні рани руки Гуменецього так тряслись, що мусів опиратись ліктями до операційного столу. Легко завстиджений (присоромливий), виправдовувався перед литовцем, що руки трясуться з ослаблення. Вони в нього ніколи не тряслись.

На другий день в лікарню явився вільнонайманий фельдшер, начальник санчастини. Він розказав, що в складах органів НКВД є кілька трофейних рентгенівських апаратів. Він хоче один взяти в лікарню ОЛП. Справа з електрикою буде вирішена в такий спосіб. Баржею вже тягнуть локомобіль, рівно ж трофей з Німеччини. Його опалювати будуть дровами. В ОЛП на складі є два електродинама німецької фірми. Матеріал на будову бараку для локомобіля стягнуть засуджені і почнуть будувати. Інсталяцію рентгенапарату доручили Гуменецькому.

Робота в лікарні пішла дальше своєю дорогою. Кожного дня привозили і приганяли різно-прерізно хворих. Нарядчик УРЧ приніс телефонограму з лагера на Дорожній: зараз вислати коні в тайгу і готовитись до операції. Засуджена жінка вагонами вузкоторової колєйки відвозила кльоци, призначені для сплаву. Кльоци розсипалися, жінці придавило і поломало руки...

Тут же черговий одержав наказ затопити в печі. Операційна сестра – затопити автоклав для стерилізації матеріалу і поставити в кухні потрібні для операції інструменти. До часу привезення хворої з тайги все було приготовлене. Температура в операційній піднесена до +10°С. Привезена жінка середнього росту, дуже бліда від втрати крові. Дуже нарікала, кляла всіх і голосно плакала. Праве рамено було перев'язане грубим мотузком. Перші слова хворої, була просьба розв'язати і зняти мотузок з рамена. Кровотеча із рани невелика. У хворої було повне розможження кісток передрамена. Поки операційна сестра, студент-литовець і Гуменецький помили руки, хвору положили на операційний стіл. Не маючи докладного запевнення щодо стерильності новокаїнового розчину, хворій подано етеровий (ефірний) наркоз. Світла не було. Принесли дві свічки, якими освічували операційне поле. Судини, з яких витікала кров, на щастя, скоро знайшов і перев'язав. Пилкою перерізав раменеву кістку вище ліктьового суглобу. І щойно тоді Гуменецький не мало налякався, щоб від полум’я свічки не загорілись і не вибухнули пари етеру.

Вже майже в потемках зашивав шкіру з ампутованої руки. Радувався, як мала дитина о скорім і вдалім проведенні операції. Ще більше втішився, що не було вибуху пар етеру. Зарікся і поклявся раз на завжди: операцій під етеровим наркозом при світлі свічок не робити!

Того самого дня з лагеря на Кедровій привезли лісоруба з відмороженими ногами. Прийшлось ампутувати хворому всі відморожені пальці. Знайдено було кілька ампул новокаїну, яким зроблено інфільтраційну анестезію.

Гуменецьішй злостився на аптеку. Оперованому однак легше з того не було. Разом з лісорубом з відмороженими ногами привезли з Кедрової ще одного нещасливця. Худий, як гонча собака. Без пам’яті. Уста широкі, зуби вискалені, очі запали. Живіт вздутий, як гора. Він, голодний, десь в тайзі під снігом знайшов мох, наскубав і наївся його. На лиці хворого рисувались страждання. Із загального стану хворого видно було, що його мукам невдовзі прийде кінець. Товариші, які привезли хворого, розказували, що він жонатий. Двоє його діточок з дня на день очікують повороту батька. Жаль людини! Сам колись з голоду доходив!..

В аптеці вистерилізували 20%-го розчину кухонної солі. Сім раз промивав шлунок розчином марганцю. У виполосканих водах було багато неперетравлених стебельців і корінчиків моху. За ціле своє життя чоловік той, напевно, ще не мав такого чистого шлунку, як по тих полосканнях. Виходила вже чистенька вода, як сльози його заплаканих дітей. Найбільшою радістю за час побуту Гуменецького в лікарні ОП були слова хворого, що йому відходять гази.

– На лиха, ти той мох їв?! – повчав Гуменецький хворого.

– Скільки разів вам говорити, що мох – це трутина. Не один із твоїх попередників із-за моху попрощався із життям. Маєш жінку, двоє діточок, які тебе кожного дня і години виглядають! Помер би, і діти навіть не знали би, де могилка їх батька..

Хворий не відповідав ні одним словом, лише плакав.

– Не плач! – заспокійливо говорив Гуменецький.

– Зарапортую начальнику санчастини, і буду просити, щоб тебе передав в ОП. Поїж трохи, підкріпишся, і знову підеш в дрімучі ліси тайги. Пам'ятай назавжди, що мох – це тобі не наїдок!

Засудженому естонцю в лісі дерево поломило обидві гомілки. Гуменецький вирізав і вистругав з піхти тонкі дощечки. Дощечки на гомілці зв'язав шнурком і наказав лежати не рухаючись. Все це недокладне, примітивне, але в глухій тайзі все здавалось достатнім. Обслугувати себе своїми власними силами – така була головна програма лікування засуджених в ниробських лагерях.

Найбільше праці і переживання завдав Гуменецькому хворий, якого привезли із лагеря «на Колві». Нещастя сталось таке, що хворий в злім гніві хотів зарізати начальника лагеря. В момент нападу на нього, нарядчик штрикнув його ножем у живіт. У хворого – всі ознаки запалення черевної порожнини.

Оперувати необхідно і якнайскоріше! Покликав операційну сестру і чергового, щоб якнайшвидше приготовили операційні інструменти та огріли операційну. Сонце заходить за небосхил, а при світі свічок оперувати не рішався... Оперував під новокаїновим обезболюванням. Знайшов продиравлені петлі тонкого кишечника. Різані діри в кишках позашивав.

Ще довго не заходило сонце, як Гуменецький у півшоковім стані відійшов від операційного столу. Скинув з себе маску, халат і цілим тягарем свого тіла повалився на пріче. Чергові взяли хворого на руки і занесли в палату на ліжко.

По операції хворий мучився сильно. Вздуття живота держалось. Гази не відходили. В лікарні був всього один лік, яким можна воювати з цією хворобою – розчин солі. Наказав вводити внутрівенно по два і три рази в день. Подав телеграму в управління лагерей з просьбою, щоб переслали яких-небудь антибіотиків. Безрезультатно! «Своими средствами помогайте себе!»...

XXII

На четвертий день по операції прийшов черговий до Гуменецького і наказав, що він має зараз виходити на зону. Такий наказ конвой одержав від начальника санчастини ОЛП. Ніхто не знав, у чім справа. Розгублений Гуменецький догадувався, що зараз, напевно, хтось буде потребувати негайної лікарської допомоги – в тайзі щось недобре сталось. Прямо-таки з прохідної потелефонував до помешкання начальника ОЛП. Одержав наказ: забрати всі лікарські інструменти, які потрібні до родової помочі, і прямо зараз з конвоєм йти в тайгу. Орієнтуватись на гудок локомотива, який буде його очікувати. Сісти в локомотив і чим швидше їхати в лагер «на Лісну». Там з’явитись до місцевого фельдшера. Жінка начальника лагеря родить. Правдоподібно, поперечне положення плоду.

Студент-литовець нашвидкоруч допоміг зложити всі інструменти в стерилізатор. Стерилізатор обвинув рушником. В кишеню дав йодини і карболової кислоти. Оскільки Гуменецький мав лише чоботи, в яких в морозну тайгу не можна було пускатися, литовець дав йому свої валянки. Гуменецький ноги огорнув в онучки і на це одягнув валянки.

– Ні пуху, ні пера! – викрикнув литовець за відходячим Гуменецьким.

Серед ночі в супроводі конвоїра вийшов в напрямку дрімучих і мовчазливих лісів тайги. Локомотив свистав часто. Западаючи в сніг по пояс, пройшли яких три кілометри, поки дійшли до постою локомотива.

Локомотив обслуговував машиніст і кочегар. Обидва засуджені. Скоро з місця рушили. З Бубила до Лісної біля 26 км. Годинника не було ні в кого. Локомотив гнали на всю пару. Гуменецький зі страху лише держався за якусь залізяку, яка на бігу нахилялась то вправо, то вліво, грозячи переверненням. Конвоїр, молодий хлопчина, комсомолець, ляг животом на колоду дров, призначених для топки. Налякався, не говорив ні слова. Кочегар твердо сів у куті паровозу і не вставав. Таку карколомну подорож можна було лише в тайзі відбувати.

З душею в п'ятах, ледве живі, вийшли з локомотива, який, дякувати Богу, не перевернувся. Мертву тишу перервав пронизливий крик з вишки, де сидів попка:

– Стой! Кто идет?

–Свой! – спокійно відізвався конвоїр.

Перейшли прохідну лагеря. Наглядач лагеря запровадив Гуменецького до родючої. На дерев'янім тапчані лежала середнього віку жінка і мучилась в болях. Біля неї в білім лікарськім плащі стояла жінка, яка зарекомендувала себе акушеркою. Гуменецький переодягнувся в білий лікарський плащ, помив руки у воді, другий раз – у розчині карболевого квасу (кислоти). Підійшов до родючої і відразу визначив поперечне, занедбане положення плоду з випавшою, посинілою і набряклою ручкою вже неживого плоду.

Жінка дуже мучилась і страждала від болю. Хоч вона, жінка начальника лагеря, колись з відразою, з погордою дивилась на засуджених, як на тварин, – тепер душею і тілом благала того засудженого о помочі.

– Не бійтеся, громадянко! Я розв'яжу вас і звільню від мук. Прийдеться ще кілька хвилин потерпіти.

Гуменецький нахилився і дістався до руки вже неживого плоду. Забув, що він ще десь далеко, не в рідних сторонах, а в глухій тайзі, в лагері. Забув за жінку, за дітей. Вложив свої довгі, худі і висохлі пальці в піхву родючої, ввів глибоко гак Бравна, зловив за шийку плоду, покрутив ним вправо, за стрілкою годинника, і шийка плоду лише хрупнула. Не минуло більше, як 10-15 хвилин і декаплітація плоду була зроблена. За випавшу руку витяг все туловище плоду, і за кілька хвилин рукою видалив відірвану голову. Широка плацента вийшла сама, за головкою.

Жінка начальника лагеря не мала слів вдячності за так вмілу і скору поміч. Слова вдячності не дуже радували його. Вони були йому навіть неприємні. Він не вірив в них. Знав, що, якби та жінка в крайній біді його не потребувала би, то і не глянула би на нього як на людину.

За яких дві години положили жінку в ліжко. Він вернувся на прохідну. По телефону говорив з начальником ОЛП. Розказав про хід проведеної декаплітації і розв'язання жінки, її добре самопочуття. Сказав, що очікує наказу, що йому дальше робити.

Начальник санчастини наказав чергувати і не відходити від жінки до «падйому». А потім з конвоєм пішком вертатись в Бубил.

Гуменецький був дуже ослаблений, тому просив відложити його повернення на два дні.

– 26 кілометрів я не зможу перейти за один день, я не в силі!

– Дойдеш! Дойдеш! – були останні слова начсанчастини.

Він кинув трубку на телефонний апарат. Вернувся з прохідної в амбулаторну кімнату, ліг на дерев'яний тапчан і твердо заснув. По «падйоме» якась вже старша жінка принесла йому повну миску баланди і одну пайку хліба. З'їв все до чиста. Підійшов ще до родючої. Дав рекомендації акушерці. Зібрав свої інструменти в стерилізатор, зав'язав рушником. В супроводі конвоїра пішов глибокою тайгою в Бубил.

Ні Гуменецькиий, ні конвоїр дороги не знали, тому дійшли до вузькоторової залізничної дороги, якою паровоз їх привіз. Вже пізно, пополудні дійшли до лагеря «на Кедровій».

Бараки лагеря побудовані на горі. Гуменецький заявив конвоїрові, що дуже ослаб і до Бубила в голоді не дійде. Конвоїру також не хотілося вночі йти ще яких 9-11 км. Згодився переночувати в лагері «на Кедровій». Залишив Гуменецького під наглядом наглядачів на прохідній, а сам пішов в управління лагеря проситись на ніч.

В амбулаторії працював засуджений на 20 років, молодий, ще не закінчений (без закінчення вищої освіти) лікар, українець з Галичини. Щирим серцем хотів якнайкраще прийняти несподіваного гостя. За якої пів години приніс неповну плящину горілки. Гуменецький побачив горілку і признався молодому, що вже п'ятий рік не пив її. Налляв Гуменецькому 100 гр. горілки і зі щирого серця просив його випити.

Зі страхом, щоби не сп'яніти і не попасти з другом-земляком в кандей, випив все до чиста. Закусив солоною рибою «тріска» з вареною сушеною картоплею і куском солоного м'яса. Попили кип'ятку.

Довгу ніч розказували собі про рідний край, про Львів і спільних знайомих, про страшне лихоліття Української Галичини. Він розказав, що на вирубані поляни тайги привезли і поселили селян з Тернопільщини. Вони дуже бідують. Працюють в тайзі лісорубами. Розповідав, що ті спецпереселенці призначені на повільну неминучу смерть з нужди, недостатків, голоду і авітамінозу. Вони, як голодні собаки, підходять під лагер, дарують свої речі і просять пайку хліба в засуджених...

Малокалорійна пайка в'язня не надовго продовжить життя засудженому!

Ніч переспав на тапчані в амбулаторії. На другий день рано, прощаючись з молодим лікарем, обговорив з ним про тактику, щоб начсанчастини ОЛП був змушений дати дозвіл побути в лікарні Бубил яких 3-4 тижні.

По обідніх годинах перевів конвоїр Гуменецького через прохідну лагеря Бубил і випустив його вже без опіки в зону.

Дуже радісно стрінув його студент-литовець. З немалим задоволенням розказував, що пораненому в живіт стало краще. У хворого направилась праця кишок, відходили гази. Хворий став веселіший, говорить і захотів їсти. Пульс, температура доходять до нормальних границь.

Гуменецький зробив вечірній обхід по палатах. Всі хворі поздоровляли його з приходом. Чоловіки розпитували з цікавістю, як виглядає жіночий лагер.

– І там лагер, і тут лагер. Різниця між ними є лише та, що там жінки, а тут чоловіки. Приймали мене баландою і пайкою хліба. На ближче ознайомлення не ставало часу. Жінки в лагері дуже бідно одягнені, і такі непривабливі, що радше з жалем на них треба дивитись...

XXIII

У лагері «на Дорожній» дався чути Гріша Огородніков, главар банди. Перший і найсолідніший сексот, права рука, вуха і очі оперуповноваженого. Гріші знудилось нічого не робити. Гріша вечором підійшов до чергового по кухні, засудженого Казанцева. Казанцев також не з малих бандитів. Просидів 12 років, залищилось ще три. Гріша зажадав від Казанцева, щоб той вкрав йому пів літри оливи. Казанцев запропонував Гріші «пососати палець». Гріша, роз'ярений образою, як дикий тигр, кинувся на Казанцева і ножем пробив йому грудну клітку, ранячи легені.

Тїєї самої ночі при світлі свічок Гуменецький ушивав відкритий пневмоторекс Казанцеву. Два місяці лежав Казанцев в лікарні ОЛП, гарячкував, кашляв і скаржився на болі в грудній клітці. По причині абсцесу, який витворився в місці поранення, ослабленого і дуже похуділого Казанцева відвезли в лагер «на Чусові», де звозили хворих на легені.

Грішу замкнули в кандей. Для дальшого лікування пригнали в лікарню Бубил, в замкнену зону бараку для сифілітиків. В лікарні Гріша знов зажив, як кум королю. Обложився шестьорками. Найшов собі лагерну суку, яка також хворіла сифілісом. Браги, горілки, м'яса, хліба, тютюну Гріші ніколи не бракувало. Однак йому молодому, сильному скучно було жити без праці. Знайшов собі таку «роботу»: двох бандитів, яких пригнали в лагер, тяжко побив. Бандитів положили в лікарню, а Грішу знов замкнули в кандей. Всього два дні він там просидів. На третій день викликали Гуменецького спасати життя Гріші. В кандеї голкою пробив шкіру, і по-під неї протягнув нитку, змочену у своїй слині. Витворилась флегмона гомілки.

По кількох днях після операції підійшов до Гуменецького Гріша з просьбою, щоби дозволив йому в означеній годині виходити з лікарні до свої суки. Обіцяв, що нічого злого не вчинить і Гуменецького не підведе.

О тім, що Гріша виходить з лікарні вечором, черговий лікар доніс наглядачеві. Грішу викликали на прохідну лагеря. Йому сказали, що на прохідній очікує на нього сука, яка хоче з ним попрощатись. Її забрали і переганяють етапом в другий лагер. Гріша, неначе попарений, побіг на прохідну. Там очікувало його декілька наглядачів. Гріша витягнув праву руку, щоб відчинити двері, а в той час наглядач наложив йому автоматичний наручник. Другий зловив його за ліву руку і підвів її до правої, і кільце автоматичного наручника захватило ліву руку.

Того самого дня погнали його в бур. Яка подальша доля того бандита, невідомо. Гуменецький допитував багато засуджених, но довідатись не міг.

Мурин (негр) зробив своє – мурин може відійти! – гласить пословиця. Гріша оперові не мав вже що давати. Він став йому не потрібним і не бажаним. Ходили слухи, що його місце зайняв один з бандитів, яких Гріша побив на Бубилі...

XXIV

Осінь в. тайзі після короткого літа перейшла дуже скоро. Дождів випало дуже мало, їх зовсім майже не було. За це від ранку до вечора тихо і спокійно, грубими платами падав білий сніг і покривав голі пні зрубаних дерев. Покриті снігом дерева деколи приймали дивні, навіть застрашаючі форми. Хто не знав стежок-тропінок і дерев в тайзі, того в тайгу нема чого пускати. Блуд тайги все заводив незнайомця до смерті!

Наближалась зима, в тайзі ставало все тихіше, спокійніше і більше глухо. Горобці, які літом приносили веселість життя, пізньою осінню відлетіли на далі. У лагер кожного дня почали прилітати чотири довгохвості сороки і один чорний крук. Це були любимці і прообрази вільного життя. Засуджені кидали їм куски недоїдженого хліба, зігнилої риби або твердого солоного м'яса. Крук своїм кремезним дзьобом ламав пересолені та стверділі кістки, як галуззя тополі. На ніч птиці відлітали в ліси тайги. На другий день чотири довгохвості і чорний крук прилітали знов...

Зима в тайзі тиха, спокійна, однак морозна і тріскуча. Замерзлі брудні шибки тріскали від морозу. Вони покривались інеєм, як кожухом. Хворі в ліжках лежали тихенько, зігнуті в клубок. В печах і в день, і в ночі горіли поліна. В лахміття одягнені чергові пильно доливали оливи до горіючих коптілок, кидали в печі замерзлі нерозколені поліна. Вони спочатку в печі сичали, а потім, горячи, тріскали і переривали сон хворим. Щілини в дверях засуджені затикали ганчірками, які примерзали. На другий день доводилось сокирою прорубувати заморожені двері.

...Це було в ночі. Мороз тайги вже доходив до -40°С. Начсанчастини викликав Гуменецького до телефону і наказав:

– Взяти валянки від студента-литовця! Добре одягнутись! Взяти з собою лікарський інструмент потрібний для обслідування хворого на легені і серце. Зараз виходити на прохідну, там буде очікувати конвоїр, котрий відпровадить Гуменецького в Колву, в конюшню. З конюшні приготовленими санями по замерзлій ріці від'їхати в Нироб! Там захворів запаленням легенів начальник опергрупи. Виїхати треба зараз, в ночі, щоб приїхати до квартири хворого ранком. Хворого докладно обслідувати і лікувати! Своїм життям будеш відповідати за життя хворого! В Ниробі залишатись до повного виздоровлення хворого!

– Надворі тяжкий мороз. Не ручаюсь, що я живим заїду в Нироб, – була відповідь Гуменецького.

– Наказ: зараз виходити з Бубила, щоб спасти життя начальника! Більше жодних слів! – Гомін в телефонічній трубці втих.

Збудив литовця. Взяв від нього валянки. Натягнув ватовані ногавиці. На блюзу вбрав ватовану фуфайку. На голову взяв шапку-ушанку, яку кілька днів тому подарував йому українець, лікар з лагеру «на Кедровій». Ноги, як звичайно, обмотав вонучками і всунув у валянки. На руки натягнув рукавиці. В праву кишеню положив пів пачки махорки і жмуток газети. Студент-литовець відпровадив його аж до прохідної. «Ні пуху, ні пера!» – сказав на прощання.

З конвоїром вийшов за зону в напрямі лагеря Колва, віддаленого від Бубила на 6 км. Мороз іскрився. Під ногами скрипіло. Північне сяйво – неначе великанська пожежа, яка розгорілась на півночі земної кулі. Хоч ніч на дворі, але темно не було, було сіро. Гуменецький йшов вперед, а за ним слід-в-слід якийсь дурачок – молодий конвоїр, боячись, щоб Гуменецький не втік.

– Врач! Спирта с собой не захватил? – були перші слова вже старшого в роках візника.

– Дай Бог, дібратись в Нироб. Мороз страшенний. Над ранком буде ще сильніший. Рано нам потрібно вже бути в Ниробі, а то кінь на великім морозі не піде. В дорозі можна дуже легко замерзнути. Обов'язково треба було взяти спирту, щоб в біді погрітись.

Гуменецький сів в санки по лівій стороні візника. Цей повернув коня в сторону замерзлої ріки, вдарив батогом по грубих стегнах коня і помчались по Колві.

Мороз пробирав цілого. Найбільше зимно чув в кінчиках пальців рук. Ноги у валянках теплі. Руки враз з рукавицями втиснув в рукава, положив на живіт, зігнувся і цілим тілом притиснув до живота. Візник тупав замерзлими валянками об сани. Проїхали не більше 4-5 км, і візник почав скаржитись, що його валянки худі і йому замерзають ноги. Зіскакував зі саней пару раз, вдаряв коня і переразливо починав кричати:

– Давай! Быстрей! – підскакував, кричав і біг побіч саней. Кінь біг ліниво і дуже не охоче.

Гуменецький сидів цілий продроглий і промерзший. Сам зіскочив з саней, крикнув до коня «давай!» і побіг поперед саней. Декілька разів вдарився руками, обіймаючи грудну клітку, і біг вперед.

Мороз безжалісно тиснув все сильніше. Візник кричав до коня: «Давай, давай!». І все бив батогом по стегнах. Кінь обернувся з санками задом – і хоч його вбий! Не хотів іти. На волосках ніздрів звисали сосульки, замерзлі соплі. До коня прибіг Гуменецький, з саней стягнув ряднину, якою прикривали собі ноги, і прикрив нею коня. Підійшов до обмерзлої голови, взяв за поводи, і спокійно, наче до розпещеної дитини, заговорив:

– Ану-ка, конику, давай за мною!

Кінь повернувся з санями і повільно пішов вперед. Бігти не хотів, лише голову хилив вниз.

Приблизно на половині дороги межи Колвою і Ниробом високо на березі ріки стояло два бараки, в яких були замагазиновані (зберігалися) продукти для засуджених. Їх охороняв сторож. В одній шибці бараку мерехтіло світло каганця-коптілки. Гуменецький залишив візника з конем на замерзлім леді і сам виліз на берег, пішов в сторону світла. Через дві-три хвилини, не сходячи вниз, крикнув до візника, щоб цей разом з конем виїжджав на берег ріки.

Сторож прийняв їх дуже ввічливо. Посідали коло печі, в якій тріскали і горіли поліна. Гуменецький витягнув руки в сторону огнища, затирав їх і грів. Візник насипав у відірваний кусок газети махорки, закрутив, послинив і, розм’якшуючи газету зубами, заклеїв. Вогника дістав з печі і закурив. Гуменецький вибіг надвір, набрав з саней сіна і кинув перед конем. Знайшов ще якусь ганчірку на санях і нею прикрив худобину. Посиділи якої пів години в сторожа, розігрілись, подякували за приют і подались дальше в дорогу...

Щойно зачало світати, як добрались до Нироба. Вся оселя ще спала, на дворі не було ні однієї перехожої людини. Собаки не гавкали, всі навколо замерзли, скорчились і тихо сиділи.

Вулицю, дім, в якім мешкав хворий начальник, візник знав, бо вже не один раз йому приходилось до нього приїжджати. В'їхали на подвір'я. Через шибки пробивалось світло. Гуменецький підійшов до дверей і нервово загримав.

Двері відчинила середніх років жінка. Хворий не спав. Гуменецький скинув з себе замерзлі лахи, положив руки на теплу піч і, не гаючи часу, розпитував, коли і як захворів. Про болі, самопочуття і теперішній стан.

Температура хворого - 38,3 С. Пульс –120 ударів в хвилину. В долішній, правій долі легенів – вологі, грубоміхурові хрипи. Запалення розпізнати було легко. День хвороби восьмий, сьогодні-завтра повинен бути перелом. Температура повинна впасти. Гуменецький після докладного обслідування посидів біля хворого. Розказав про стан його здоров'я. Виписав лікарства. Розповів, як, що і коли хворому подавати, про режим, дієту.

Без слова подяки зі сторони жінки, вийшов з кімнати хворого, одягнувся у свою ватовану фуфайку і підійшов до візника, який грівся в кухні.

– Не хорошие это люди –энкаведисты и их семьи. Неужели в них в дома не нашлось горячего кипятка, чтобы разогреть человека? – падаючи в сон, бурмотів під носом візник.

«Нелюди ви, нелюди – подумав Гуменецький, переступаючи поріг, де лежав хворий. – Лікар, якого ви експлуатуєте до остатньої краплі крови і який своє життя повинен положити за ваше здоров'я, у ваших очах не заслужив на горнятко гарячого чаю! Де таке на світі хто чув, щоби людину назвати ворогом народу! Та вже може бути ворогом сусіда, ворогом якогось режиму, партії, чи що там таке. Але не ворогом всього народу!..»

Надворі був вже день, як конвоїр впустив Гуменецького в зону ниробської пересилки лагерів. На другий день вполудне нарядчик викликав його на прохідну. За зоною стояли санки, запряжені в одного коня. На санах сиділа жінка хворого енкаведиста. Розказала, що муж прийняв три білі і два сиві порошки, зробилось йому значно краще. Він спотів і температура впала до нормальної. Приїхала по Гуменецького, щоб ще раз хворого обслідувати і подати ради, як лікувати. Гуменецький сів біля жінки. Конвоїр, який мав наглядати за Гуменецьким, примістився позаду на санях. Візник вдарив коня грубим батогом і цей побіг по замерзлій дорозі.

Мороз, наче вогнем, пік в лице. По кількох хвилинах їзди лице жінки поблідло, як у трупа. Гуменецький бачив, що це обмороження, але не говорив нічого, він був на ту жінку злий за її негостинність і нелюдське відношення до людей. Подумав і глибоко в душі побажав: «Хай тебе хоч обмороженням лиця Бог покарає, негіднице!».

Хворий вже сидів в ліжку і розказував про чудесну дію прописаних порошків, головне, тих білих. По прийняттю другого порошку відразу почув світлість в голові, сильно спотів. Тепер чується дуже добре, легко йому на тілі і на душі. Нічого його не болить, харкотиння нема ні найменшого, кашель відійшов, хіба чується дещо ослаблений.

В очах хворого Гуменецький виріс на героя. Лікар-чародій, який одним тільки порошком приніс йому таке велике покращення і виздоровлення!

Порадив більше білих порошків не приймати, лише сірі. Просив, щоби відпустив його в Бубил, тому що в лікарні лежить багато тяжко хворих, які кожного дня і години виглядають за лікарем. Кожного дня привозять хворих в лікарню, а лікаря нема.

Вже одягався, як жінка наробила крику, що відморозила лице. Гуменецький заспокоїв її, що нічого страшного нема, що все промине безслідно. А в душі радувався, що дісталось катюзі по заслузі...

З пересильної ниробської тюрми телефонічно доповів начальнику санчастини ОЛП Бубил: хворому дуже покращало, температура і пульс в границях норми. Ходить і чується добре! Гуменецький своє перебування в ниробській тюрмі вважає за безцільне. Просив, щоби вислали конвоїра і санки.

Начсанчастини відповів, що ніякого конвоїра спеціально для Гуменецького висилати не буде. На санки нема чого надіятись і хай не очікує. Ниробський конвой разом з іншими засудженими етапованими прижене його пішком в Бубил!

По телефонічній розмові пішов до начальника ниробської пересилки просити о конвой в Бубил. Той відповів: до знижки морозу до -40°С конвоїра не даю. На тверді жадання, що в лікарні очікує його багато хворих, відповів:

– Ничего, не помрут! Как помрут – не большая беда!

У ниробській пересилці просидів п'ять днів. Морози спали. Довідався, що на Колву мають перегнати шістьох засуджених. Впросив начальника конвоїрів, щоби прилучили його до них...

Вже було пізно вечором, Гуменецький пив чай і розказував литовцеві про свою страшну морозяну дорогу, про Нироб, про хворого із запаленням легенів.

Литовець оповів про новини лікарні, хто помер і якого хворого привезли. Неприємною несподіванкою була смерть молодої жінки, яку прийняв Гуменецький в лікарню з жовтухою у день від'їзду. Ту жінку бачив ще як перший раз гнали їх з Нироба в Бубил. Вона дуже пажерливо їла ягоди рябини. Трупа вивезли в тайгу і десь закопали...

XXV

По черговій контролі лікарні, начсанчастини ОЛП викликав до себе Гуменецького і наказав йому оборудувати кімнату для інсталяції (встановлення) рентгенівського апарату. Сказав, що призначив одну невеличку камеру і кусок коридору для очікування. Рентгентехніка пригнали з інших лагерів. Там він працював звичайним лісорубом. Хлопчина молодий, невисокого росту, блідий на лиці. Сліпий на ліве око. По національності – білорус. Був засуджений за зраду батьківщини на кару смерті, але тоді не стріляли і цю кару замінили на 25 років.

Рентгенівський апарат був якоїсь американської чи англійської фірми. Ні Гуменецький, ні рентгентехнік не розуміли англійської мови. Дивились на ескізи і так складали. Три дні складали, при тім згадували собі про давне минуле. По кілька разів на день забігав до них студент-литовець. Білорус з дуже великою увагою відносився до Гуменецького, як до доброї людини. В часі закручування і відкручування різних трубок і болтиків рентгенівського апарату Гуменецький чогось розквасився (став відвертим) перед молодим білорусом і почав розповідати, що було причиною його арешту. Як арештували, як слідство вели, як судили і як пригнали його в Бубил.

– Слухай, друже молодий, - почав Гуменецький. – Нікому я в тюрмі не звірявся о нічим, а чогось мені захотілось розказати тобі всю правду про себе. Може, я помру, то ти розкажеш в світі про мене. А, може, забудеш за все. Так і буде!

Не один засуджений помер в Бубилі і забрав тайни з собою в яму, з якої ніхто її не добуде і не розкаже, чия правда, а чия кривда...

Отже, слухай, друже, мою розповідь. Ні одного слова неправди тобі не розкажу, і нічого не скрию, не затаю...

XXVI

– По студіюванні медичних наук в трьох університетах, я напостійно засів в однім невеличкім містечку біля Львова, і почав солідно лікувати. Лікував там 15 років, до другого приходу більшовиків. По кількох днях, як прийшли до нас більшовики, викликав мене майор Гудков, який був начальником районного МГБ.

А я мешкав (проживав) зі своєю родиною у власнім домику. Дім мій стояв напроти МГБ, так, що через вікно було дуже добре видно, хто туди входив і хто виходив. На стіні МГБ – чорна пачка, подібна до скриньки на листи. Та скринька появилась зараз на другий день, як заквартирувалось МГБ. На скриньці написано: «Ящик для жалоб». То значить, хто хотів з громадян поскаржитись один на одного, писав і кидав листа в ту скриньку. Кожний день вибирали ті листи і заносили начальникові МГБ Гудкову. Цей після прочитання передавав ті листи до своїх слідчих офіцерів зі вказівками. Тих слідчих було 6 чоловік.

Ближче я тих офіцерів не знав, бо з ними не мав ніякого діла і ними не інтересувався. Знав лише одного офіцера, емгебіста, який почав в мене лікуватися по причині свіжого сифілісу. А другий лікувався в мене по причині хронічно запущеного трипера. Того першого офіцера лікував я внутрівенними вливаннями. Він до мене прийшов з типовою твердою виразкою в ділянці шийки головки полового члена. Був жонатий, жінка ще не встигла приїхати до нього з Одеси, як він заразився сифілісом від учительки. Вона приїхала в наше місто із східних областей радянської України в школу села Держів навчати дітей.

Третього офіцера, по прізвищу Тертекало, знав тому, що він мешкав на другій стороні вулиці мого дому. Його жінка була завагітніла і сама собі зробила кримінальний аборт. Я на дому робив їй вичистку матки. Як я вже був арештований і сидів в тюрмі, на слідстві, тобто на переслуханні, довідався, що цей Тертекало був моїм головним слідчим.

Четвертого офіцера, трохи придуркуватого знав з того, що він забігав часто до наших не дуже то мудрих дівчат. Його загально називали Саша. Через нього я був попав у непотрібну неприємність. А було це так.

Ще як я був студентом в Чехословаччині, в Празі, по вулиці Нова, на одній із кам'яниць довгий час висіла біла хоругва (прапор). Спочатку я не звертав уваги, а потім запитався в одного студента, чому ця хоругва без рисунків і герба. Мені пояснив, що дім цей тюрма. Білий прапор вивішують тоді, як в тюрмі немає ні однієї засудженої людини.

Бесідуючи з Сашою, я якось один раз запитав:

– Коли це і чи прийде колись такий час, що на нашій тюрмі буде висіти білий прапор?

Саша на мене дуже накинувся. Прийняв, що білий прапор – це емблема білогвардійщини. Зрозумів, що я переживаю, коли то до нас білогвардійці прийдуть.

Роз'яреного Сашу я успокоїв і розказав про звичаї в Чехословаччині. Саша ще раз злісно глянув на мене і відказав: «О, врач! Сколько тебя еще надо воспитывать!». Більше я з Сашою не шуткував, бо бачив, що воно якесь таке не з людей.

Других офіцерів МГБ я не знав, бо не приходилось мені з ними стрічатись.

Пам'ятаю, за австро-угорської монархії в місті було три жандарми. За польської власті було шість чоловік поліції з комендантом. Тепер в «освобожденном» місті, за більшовиків, я нарахував 112 чоловік. Вони роблять в органах МГБ, в истребительному батальйоні. Всі обмундировані. Є кілька не обмундированих, яких не знаю.

Як лише прийшли більшовики, місто поділили на 11 дільниць. В кожній дільниці назначили по одному-два сексоти. Сексоти – це місцеві люди. Їх завданням було пильно слідкувати за всіма людьми своєї дільниці. А саме: хто де ходить, хто що робить, де і коли виїжджає, хто до кого приходить, як довго задержується, що говорить, чи задоволений радянською владою? – і таке інше. Це все на письмі або усно Гудкову доносили.

Кожний такий сексот одержав кличку-псевдонім. Як мені відомо, багато порядних людей стояло осторонь від цього, не хотіли бути сексотами. Їх різними погрозами страшили, що вивезуть на Сибір, де білі медведі, або під загрозами, що вивезуть сім'ю або арештують як не радянського патріота, примушували бути сексотами. Кілька таких незначних сексотів не знали, що робити. Їх мучила і гризла совість, що вони віддали свою чисту душу чортові, і через це тихцем приходили до мене за порадою. Говорили перед мною всю правду, як на сповіді. Радились, що дальше їм робити. Вони мучились, бридились самі себе, що сексотами стали...

Для кращого контролю над людьми нашого містечка МГБ робило так. При вирубці приміського лісу працювало сімдесят чоловік лісорубами. Одного дня зібрались емгебісти, енкаведисти й стрибки (члени істрєбітильних загонів), та й всіх лісорубів на праці в лісі арештували у підозрінні зв'язків з бандерами. Всіх їх арештували, загнали в тюрму і позамикали в камерах. Поодиноко слідчі офіцери кожного лісоруба викликали до себе на слідство. В часі того слідства вибирали людей на сексотів. Їх примушували підписувати заяви, що будуть працювати з органами МГБ під такою-то кличкою, себто псевдонімом. Кожного лісоруба перестрашили і стероризували, щоб нікому ні слова не говорив. Всіх лісорубів після того звільнили і наказали йти до своєї праці. Кого з лісорубів арештували, себто підібрали бути сексотом, – ніхто не знав. Та шила в мішку не втаїш і не сховаєш.

Так було і з сексотами-лісорубами. Декотрі не видержали, – чи тому, що їх гризла совість чи страх, – і також під глибокою тайною признавали своїм рідним, чи товаришам. Ті знову не видержували тайни, язик засвербів, розказували другим. І так пішло.

З того породжувалось багато убивств, мордерств (катувань) і багато іншої нечистоти. Таке і тому подібне робили в усіх підприємствах, де працювали люди. Арештовані, а опісля несуджені та відпущені з тюрми МГБ, майже всі працювали сексотами. Більшовики таку глибоку і широку розгорнули сітку сексотів, що не можна було зорієнтуватись, хто який. Старші люди говорили: «Тепер і сам Бог не розслідить, хто патріот, а хто – бандит!»...

Майор Гудков, як викликав мене до себе, запропонував, щоби я випровадився зі свого дому, і що мій дім є потрібен для воєнних цілей. Які це воєнні цілі? – не розказував. Я на пропозицію Гудкова не згодився, напроти, дуже обурився. Розказав йому, що дім цей – мій власний. Я його побудував за тяжко запрацьовані гроші, власними руками. Сам, з моїми рідними братами, які допомагали мені, носив цеглу, складав. Сам з жінкою гасив вапно, збирав дошки й інший потрібний матеріал. В мене в хаті є всі квитки (квитанції), де і коли та яку суму і кому я платив.

Гудков все уважно вислухав. На хвилину над чимось задумався. Встав з крісла і сказав: «Я вам забирати дому не буду. Але краще було б, щоби ви його опорожнили (звільнили». Я думав, що дім, в якім ви живете, – комунальний, а не ваш власний...». По тім гостро наказав мені, щоб я вийшов і зайнявся своєю працею.

Аж закружилось мені в голові, як я вийшов з МГБ. Прийшов до хати розказав жінці про мою розмову з Гудковим. Не хотів жінки лякати, але не видержав і сказав: «На мою думку, не довго прийдеться нам жити в нашім домі...».

Але нічого тепер не вдієш! Пішов, ледве ноги поволік до свої праці в лікарню. А я тоді високий пост займав. Рівночасно працював завідуючим райздороввідділенням, завідував райлікарнею і був ординатором в тій лікарні. Лікарів не було, всі повтікали. Я один, дурень, залишився!

Мій дім оточили темними типами, різними-прерізними сексотами. Спереду, від фронту, стояв стрибок, який сторожив входові двері МГБ. Він мав задачу пильно слідкувати, хто входив і виходив з мого дому. З ще одної сторони була жінка, наложниця начальника міліції, яка цілими битими днями сиділа в огороді і з-за паркану контролювала моє подвір'я. Дім в якім мешкала, це було нелегко напрацьоване майно чоловіка і жінки, гідного подружжя, без дітей. Їх забрали і десь вивезли. Слух за ними пропав на віки віків. Із заходу до сусіда силою впровадився міліціонер, який не спускав ока з мого дому. З ще одного боку, у вікні, постійно сиділа любовниця згаданого мною слідчого Тертекала. Щойно на слідстві в тюрмі я довідався, що вона найкраще знала, хто і коли, в який день і годину, приходив і виходив і з мого дому.

Мешкав (проживав) я в тім домі, як при домовім арешті. Всі боялись і майже ніхто до нас не заходив, крім сусідки Рузьки, яка кожного дня приносила по літрі молока для дітей. Жінка денервувалась, плакала. Я тяжко то все переживав. Ходив і приходив тільки з лікарні, більше ніде не ходив. З того часу минули мої лікарські золоті дні, в яких я вільно ходив, говорив, сміявся, добре лікував і гроші заробляв. Прийшли дні горя, нещастя, печалі і страху.

Діточки мої! Вони того нещастя-горя не розуміли. Ще маленькими грались в помешканню або на подвір'ї і своєю дитячою безжурністю вносили іскорки радості в мою захмарену чорною тучею душу.

15 березня 1945 року сталось щось таке, що мені із роду в сні не снилося. Було вже пізно вечором, я ще працював у лікарні. Прийшов міліціонер і заявив, що мене викликає майор Гудков. В мене душа заболіла, серце забилось. У поспіху, не роздягаючись з лікарського плаща, накинув на себе кожухове футро (пальто з хутряним коміром) і пішов в МГБ. Стійковий наказав мені почекати: майор Гудков зайнятий, мене покличе. По яких 10-15 хвилинах очікування підійшов до мене якийсь тип, якого перший раз в житті бачив, і наказав слідувати за ним. Гудков сидів в своїм кабінеті за столом з якимось мені незнайомим офіцером.

– Товаришу майор, ви мене викликали? Я прийшов.

– Да-да, врач. З вами хоче поговорити полковник Морозов. Будьте знайомі!

Гудков вийшов, залишаючи мене на одинці з полковником обласного МГБ.

– Сідайте, товаришу Гуменецький! – показав пальцем на стояче напроти нього крісло і дуже ввічливо заговорив:

– Як вам працюється, товаришу Гуменецький?

Я розповів полковникові про лікарню, яка новоорганізовується. Багато чого бракує. Все з тяжким трудом треба добувати. Нарід хворіє. Лікарської помочі очікує.

– Нарід – як? Вдоволений радянською владою?

– Та як вам відповісти, товаришу полковнику? Освободженні, то певно, що задоволені. Декотрі нарікають, що до того часу не довезли продуктів, потрібних для життя. Нема цукру. Нема товщів (жирів). Нема хліба, мила. Рознеслась короста, яка переходить з одного дому в другий.

– Нічого-нічого, товаришу Гуменецький, це все наладиться, влаштується. У нас всього много. Росія – країна великанських ресурсів. Завезуть!

Полковник витягнув з кишені срібну папіросницю з цигарками «Северный Памир». Сам витягнув одну і попросив мене закурити.

– То кажете, товаришу Гуменецький, нарід невдоволений радянською владою?!

– Я не говорив, товаришу полковнику, що всі невдоволені, – як в світі, так і в нас. Одні плачуть, другі скачуть. Тих плаксивих, гадаю, більше. Нова влада, нові порядки – а нарід привик до старого. З новим ще не вжився...

– Так-так, товаришу Гуменецький, все старе треба з коріннями виривати і знищувати!

– От я чув за вас як за доброго лікаря. До людей відноситесь чесно і добросовісно. Знаю, що ви – селянський син. Любите свою жінку і дітей. З теплим серцем лікуєте і опікуєтесь хворими. Однак тих ваших порошків і мазі замало. Політично треба підходити до праці, так щоби гриміли на цілий Радянський Союз! Приміром. Ви лікуєте якогось тяжкого хворого. Вилікували. Хворий встав з ліжка здоровий. Вам подякував, або не почувся до обов'язку «спасибі» сказати і пішов. От і вся ваша праця. А я вам розкажу, як можна злучити медицину з політичною працею. Переливати кров вмієте?

– Вмію!

Ви зробили би так. Підшуковуєте хворого, котрому треба перелити кров. Йдете в райком. Там вам поможуть телефонічно замовити кров у Львові. Кров привезе санітарний літак. Перед тим треба договоритися, де і як вам літак має скинути кров на парашуті. За цей час ви організуєте громадян, які мали би чекати на літак. Він, як прибуде, покружляє два-три рази над містом. Гудком своїм підійме всіх громадян. Потім скине кров, яка поволі буде приземлятись на парашуті. З контролюючих громадян хтось прийме кров і занесе вам в лікарню. Ви ту кров переллєте хворому. Хворий скоро виздоровіє. Ви такого хворого посилаєте на мітинг. Відповідно його підготовите. Можете йому написати слова подяки, які він має висказати на многолюднім мітингу. Вам тоді подвійна користь. Вам такий хворий може піднести авторитет на 100 хворих, яких ви вилікували порошками. І так треба робити, товаришу Гуменецький!

– Правду сказати, товаришу полковнику, я затягнений в працю як чорний мурах, ані навіть ніколи не подумав про таку комбінацію: літак-парашут-кров.

Телефонічно я не раз замовляв потрібні мені ліки зі Львова. Мені все передавали або найближчим поїздом або автобусом, залежно, на який транспортний засіб я їм вказав. Послідній раз я був замовив сироватку проти укушення гадів (змій). Аптека у Львові зараз мені передала на залізничний двірець. Попри наше містечко ходив постійний поїзд, і за якої пів години я вже міг забрати лікарство від начальника двірця. Я вам, товаришу полковнику, дякую за інформацію. Якщо буде мені потрібно, зроблю так, як ви мені радили, щоби лише врятувати життя людини чи вернути її здоров'я.

– До вашої сухої медицини вкладайте більше живої, політичної сили, праці, так, щоби ваше ім'я було знане і гриміло не лише на весь округ, але й на цілий Радянський Союз! А зараз, товаришу Гуменецький, поговоримо собі так, по душам. Наказую однак вам: за те, що ми зараз будемо говорити, ви не смієте нікому повторяти і розказувати. Ні своїм найближчим, ні мамі, ні батькові, ні братові, ні сестрі, ні жінці, ні дітям, – нікому! Ви зрозуміли?!

– Зрозумів!

– Ви тепер повинні говорити чисту правду, бо я за вас багато знаю. Знаю все. Від вас потрібно мені ваше слово! Мені відомо, що до вас приходять партизани УПА. Ви їх лікуєте. Передаєте їм ліки. З ними ви маєте тісні зв'язки. Ви не лякайтесь, а напроти, можете перед мною признатись. На своє оправдання можете сказати, що ті партизани вас тероризують, під загрозою смерті вас до того чи іншого примушують. Того вам ніхто не докаже, що ви змушені деякі услуги для них робити. Мені потрібно знати: хто і коли до вас приходить, чого від вас жадають? Ви, як лікар, можете їм допомагати, давати медичну поміч. Але в тій вашій роботі, знов я вам звертаю увагу, треба робити політичну роботу. Знаю, товаришу Гуменецький, що ви недавно їздили в село, де був бій партизан УПА з загонами НКВД. Там ви перев'язували ранених партизан. І по багато інших селах ви їздили. З відкритою душею розкажіть...

– Правду вам кажу, що я тепер так дуже зайнятий, працюю в лікарні, що за радянської влади ні один раз в села не виїжджав. За німецької влади, пригадую, я багато їздив по селах, а тепер – я не був. До мене приходять люди, але вони не були ранені. Партизан УПА я стрічав один раз, ще за німецьких часів. Я тоді вертався від жінки по родах. Це було в ночі. Мене віз дядько на звичайнім возі, вони мене стрінули в дорозі, задержали. Це був загін якихось вершників. Вони були всі на конях. Питали, що я за один, звідки і куди їду. Я їм розказав, мене без слів відпустили. Більше я партизан УПА не стрічав.

До мене приходять і приходило багато хворих людей, деякі з них з ранами, я однак не знаю і не питаю, чи партизани вони. Може, товаришу полковнику, вас не правильно поінформували? Щоби я зв'язувався, лікував, чи що там з партизанами – в мене такого не було. Гадаю, що я не потрібний їм.

Я чував, що партизани УПА мають своїх лікарів, які їх там десь в лісах лікують. Як в них поставлена лікарська поміч – не знаю. З партизанами не говорив, тому і вам, товаришу полковнику, нічого конкретного сказати не можу.

– Неправду говорите, товаришу Гуменецький, неправду! Я знаю за вас більше, чим ви розказуєте! Мені вас жаль, бо ви – син селянина, такий, як і я. Я вас розумію: ви любите свій нарід. Якби ви пішли за радянською владою, ви самі не знаєте, яка велика честь і достоїнство вас очікувало б. Ви в нас можете стати великим чоловіком, але лише в тім випадку, як будете з нами співпрацювати.

Як ні, то вас кинуть на землю, притопчуть. Ви в тяжких невигодах і терпіннях захочете мені ноги цілувати, але то вже буде пізно. Тому подумайте над собою зараз!

– А що мені, товаришу полковнику, думати? Я працював лікарем за польських і німецьких часів. Тяжко приходилось працювати. Як лише міг, так людям і допомагав. Нікого не скривдив і не обманув. Так і буду дальше працювати.

У часі моєї промоції на доктора загальної медицини в університеті в Чехословаччині я клякав на колінах перед ректором, деканом медичного факультету, моїм промотером, професором і викладачем внутрішніх хворіб і перед всіма зібраними в авлі (аудиторії) людьми, що буду людей лікувати по моїм лікарським знанням, моєю людською совістю і сумлінням.

Сивочолий ректор, поважний декан, опікун-промотер і всі люди стояли, знявши шапки, слухали моєї присяги, яку я в тривожній душі висказував. Для мене та присяга по нинішній день є святою. Я її не покину до кінця життя! Політичних методів вводити в медицину мене не вчили! Все, що буде виходити на добро хворим людям, буду застосовувати. Мене, ще молодого медика, вчили, щоби я, лікуючи хворих, завжди пам'ятав давну латинську пословицю: «Primum non mocere» (найперше не зашкодь). Я так і лікую, як мене вчили ...

– Ще на одно питання мені відповідь дайте:

– Чи вам по душі радянська влада?

– На задане мені питання можу відповісти коротко і ясно. Мене особисто радянська влада піднесла високо. Зробила мене завідуючим райлікарні. Найкращий і найсолідніший будинок, який є в місті, передала для райлікарні. Там, де мав бути суд і тюрма за польських часів, добудовується і упорядковується під кузню здоров'я. Праці при організації і устаткуванні є дуже багато. Працю я люблю, бо вона мені додає більше сили і охоти до дальшого поступу вперед.

Факт такий є, що, якби я неохоче чи ворожо відносився до радянської влади, був би виїхав за німцями, так як зробило дуже багато лікарів. Правду тих моїх слів підтверджую тим, що по дорозі від Львова до Карпат я один залишився лікар. Цей факт, що я залишився, може найкраще вас переконати.

Я лишився з народом. Що буде народові, те буде і мені. Буде народові зле, буду і я з тим народом ту гірку недолю життя переносити. Буде народу добре, буду і я тими благами користуватися.

Не заперечую, правдою є, що радянська влада видає більше старань і видатків, як бувша польська влада. За польських часів я майже кожен день їздив в якесь село. Бачив, яка була нужда і неграмотність. Були села, де ні одна душа не знала і не розуміла, що таке лікарський термометр. За це поляки всякими засобами взялись польщити український нарід, не продавали землі, поки ти не змінив свого віроісповідування, не перейшов і не переніс метрики в римо-католицький, себто польський костел.

На українських землях поселяли поляків. Багато-багато інших справ можна було би навести, як польська влада «піклувалась» здоров'ям людей. Одним словом, можна було би сказати, що це все було пусте і дурне!

Дальше, товаришу полковнику, я залишився тому, бо моя душа мені підказувала, що я з більшою охотою буду лікувати якогось Івана чим якогось поляка. І цей Іван, який би він не був, – червоний, жовтий чи синій однак він вже останеться Іваном. Я його і він мене буде більше розуміти, чим якийсь поляк.

Я вийшов з того нещасного селянського роду, насичений кров'ю простої селянки-матері. Тому моїх рідних однокровних селян буду лікувати і допомагати їм – всією своєю силою, знаннями і можливостями!..

Розмова з полковником Морозовим тягнулась ще довго. Була вже третя година по півночі. Він задав ще багато різних питань. Я йому цілком по-простому, відкрито, не маючи ніякого страху, відповдав.

Морозов розказав, що він також – син селянина і завдяки радянській владі дійшов до ступення полковника МГБ.

Рівно ж, як і я, буду відданий радянській владі, буду видавати ворогів народу, бандитів, бандерівців, які називають себе партизанами УПА, буду добре і зажиточно жити. І якщо я вирішився бути порядним і добрим громадянином, то повинен на письмі зложити декларацію...

Полковник Морозов витягнув з свого портфеля папір. Запитав, чи я вже колись і комусь підписував радянську декларацію.

Я відповів, що ні. Морозов подав мені перо і велів писати. Докладно я вже не пам'ятаю тих всіх слів і речень, які мені Морозов диктував, а я писав. Пригадую собі, що зміст був такий: що я все буду виявляти ворогів народу, вказувати органам державної безпеки місце і осіб, ворожих до радянської влади, видавати членів УПА.

Написану декларацію Морозов якось швидко взяв, неначе нервово, вирвав мені з рук і вложив до портфеля.

– Товаришу полковнику, я докладно не зрозумів, що ви мені диктували, і що я писав. Чи з тої декларації не виходить таке, що я мав би бути сексотом?!

– У нас ніяких сексотів нема! Є порядні і чесні громадяни, які допомагають нам викривати ворогів радянської влади.

На це я відповів, що тайним агентом не був ніколи і ніколи не буду. На таких речах, як тайний агент, треба розумітись. Я є лише лікарем, який зобов'язаний держати в тайні і нікому не говорити про хвороби чи якісь інші речі хворої людини.

У кімнату ввійшов майор Гудков. Він кілька разів махнув рукою вниз і вгору, неначе питаючись про щось Морозова. Цей помахав правою рукою вправо і вліво, неначебто щось заперечував. Тих рухів я не розумів.

Потім майор Гудком сів до нас і слухав, як мене полковник Морозов повчав, як і в який спосіб я повинен зноситись (зустрічатись) з органами МГБ. Показав на Гудкова і сказав: «Можете кожного дня і ночі заходити та з ним комунікувати (спілкуватись) ... А тепер можете іти! І уважайте, дуже строго вам нагадую, щоби ви нікому не говорили о нашій розмові!».

Була вже четверта година в ночі, як я вийшов з кабінету МГБ. В голові гуділо і шуміло. Ніяк не міг скоординувати своїх думок. Чуло моє серце, що мене в недалекім будущім очікує несподіване, велике горе.

У дім ввійшов від подвір'я, задніми дверима. Не роздягаючись, відчинив двері до спальні. Жінка ще не спала, очікувала мене. Дуже втішилась, що я прийшов. Розказувала, що була дуже неспокійна. Думала, що мене арештували.

Жінці відразу сказав, що зі мною трапилось гірше від арешту, і що з мене полковник Морозов хоче зробити сексота. Я роздягався і при тім детально розповідав про мою розмову з Морозовим. Жінка плакала. До ранку я вже не заснув. Вся та змора мене мучила. Не міг успокоїтись. Одна думка перебігала за другою. Всі вони видавались мені пустими. Нічого мудрого я не міг придумати. Виходячи з хати, сплюнув на перед себе з відчаю і сам собі дав таку раду: та, на якого чорта, я буду собі забивати голову якимось сексотством. Викликали мене, примусили, заставили, приказали під диктант писати якусь дурну декларацію – і все. Я ніколи не був і не буду якимось донощиком! Був я гідним чоловіком і не поганим лікарем, таким і залишусь!

Закрив за собою двері і пішов в лікарню, так ніби нічого не сталось. Переходячи вулиці, мені видавалось, що всі якось інакше на мене дивляться і від мене стороняться, начебто бояться.

Праця в лікарні не змінилася, і я працював так, як перше. Час був для мене найкращим лікарем. Про розмову з полковником Морозовим почав забувати, а як пригадував – то як недобрий, жахливий сон.

XXVII

За якихось два місяці, рахуючи від того виклику, прийшов в лікарню стрибок з дорученням зайти до майора Гудкова. Був сильно зайнятий хворими, тому відповів, що прийду не скоріше, як через 1-1,5 години. Мою голову знов прошивали якісь неспокійні думки. Одна розрада, яка мені розвеселяла душу, була така: горе тепер впало не лише на мене, а на всіх.

До Гудкова зайшов коло полудня. Він прийняв дуже ввічливо. Попросив мене сідати, та навіть подав крісло.

– З полковником Морозовим ви договорились, товаришу Гуменецький, що будете з нами співпрацювати і подавати нам відомості. На жаль, до нинішнього дня ви не лише нічого не написали, але й ні слова нам не сказали!

– В мене, товаришу Гудков, нема таких відомостей, які би вас цікавили. Я цілими днями від рання до вечора, деколи і по ночах, зайнятий лікарською працею. Не маю ні однієї вільної хвилини, щоби довідуватись, що діється в нашому місті. Ви, гадаю, товаришу майор, знаєте набагато більше від мене. От недавно убито дев'ять хлопців з нашого міста. До мене в лікарню привозили ранених. Начальник истребительного батальона ранений в руку, лікується в нас у лікарні по нинішній день. Заступник начальника батальйону був тяжко ранений в живіт, не видержав і помер. З побитих чи ранених хлопців нашого міста в лікарню нікого не привозили.

– Ви не виломлюйтесь перед мною, я знаю, що ви могли би багато більше сказати. Ви, товаришу Гуменецький, не хочете! – вже неласкаво, а більше сердито говорив Гудков. – Ви, якби хотіли, то могли би дати вичерпну інформацію про деяких громадян нашого міста і селян нашого району.

– Нічого доброго, нічого такого, що могло би вас радувати, товаришу майор, я вам розказати не можу. Знаю, що весь нарід тепер дуже нарікає, бо йому з дня на день тяжче і гірше жити. Безземельні бідняки і селяни, землю яку ви казали їм брати, як самі знаєте, відказуються від цього і не хочуть брати. Говорять, що ту землю хіба що добре оброблять, і за два-три місяці повинні будуть в колгосп віддати.

– Ви, товаришу Гуменецький, на письмі напишіть і подайте характеристику громадян нашого міста. Буду очікувати вашої відповіді. Уважайте, пишіть правду, без провокацій!

– Не знаю, товаришу майор, чи зможу вам що написати. Одне, що я на таких речах не розуміюся. По-друге, в моїй, чисто лікарській практиці з хворими, з будовою, з організацією лікарні, я зайнятий, як говориться, по вуха...

Вийшов з кабінету майора Гудкова, ще не так дуже поденервований і вимучений, не так гостро заскочений, як в ночі 15 березня у полковника Морозова. Від того часу я зненавидів ту організацію МГБ і його працівників. Не лише не хотів з ними приставати говорити, але здалека бачити і чути їх не хотів. Від того часу, як мене викликали в МГБ чи НКВД в справі яких чисто лікарських справ, то я не ходив, а завжди висилав медсестру, яка приїхала зі східної України. Вона, східнячка, вміла з ними говорити, в більшості все сварилася, а я до такого не привик.

Неприємностей в моїй лікарській практиці було немало. Одного дня в нашу тюрму привезли діда. Кинули в камеру без необхідної санітарної обробки. Дід був завошивлений. Нещастя було те, що воші були заражені тифом. По двох-трьох тижнях засуджені, які сиділи в тих камерах, похворіли тифом. Щоби позбутися з тюрми хворих, викликали не мене, а лікарку-жидівку, яку перед кількома тижнями прислали з Росії до нашого міста. Та жидівка написала довідку, що всі хворі – здорові, і Гудков вислав їх всіх в м. Стрий в тюрму. У тюрмі їх прийняли і порозсаджували по різних камерах. Недуга плямистого тифу в тих перевезених розгорілась ще більше. На третій чи четвертий день по приїзді помер інженер Романів – по причині захворювання плямистим тифом. Опечалена жінка Романіва якимись окружними дорогами довідалась о смерті мужа. Яка судьба інших арештованих – не мав можливості довідатись. По тім нещастю із зараженими плямистим тифом викликав мене до себе Гудков. Був дуже знервований. Дав мені наказ, щоби я зараз пішов по всіх камерах, обслідував всіх арештованих, і в кого лише буду підозрювати захворювання плямистого тифу – щоб забирав у лікарню. Я вибрав хворих і Гудкову дав список з 11 арештованих. В більшості були це молоді хлопці. Партизани УПА. Дванадцятого знайшов в куті коридору тюрми, знайомого мені Івана. Він скорчився в клубок, як змерзла собака, лежав без пам'яті. Всіх тих 12 чоловік наказав мені Гудков забрати в лікарню. Камери тюрми очистити.

Судьба арештованих хворих була така. В лікарні я особисто всіх лікував. Якось так вийшло, що всі виздоровіли без ускладнень, лише один хлопець, з поблизького села, після захворювання тифу дістав гангрену пальців на двох ногах. На мене Гудков лютував страшно. Я поясняв йому, що не мав можливості кожного дня і ночі чергувати коло хворих. Мене дуже виручала медсестра, яка приїхала з України.

Від цього тифу з лікарні повтікали всі хворі. Я бачив, що це для мене може недобре скінчитись, і одного дня сам підійшов до Гудкова і йому заявив: «Щоби мене не підозрювали, що це я організовую втечі арештованих з лікарні, хай він висилає стрибків або міліціонерів для охорони, бо нічні медсестри не в силі упильнувати утікача».

Гудков усміхнувся цинічно і обіцяв, що разом з хворим буде посилати одного стрибка або міліціонера. Хворі навіть і тоді, коли їх сторожили міліціонери, по виздоровленню утікали з лікарні. Я в душі тому радувався, бо з мене повинно було спасти підозріння, що організатором утеч є я. З лікарні утекло 29 чоловік.

XXVIII

Такий напружений стан між мною і МГБ тривав до 11 липня 1945 року. День перед тим жінка виїхала у Львів, до дітей, які там ходили до школи. Вдома залишилась моя двохлітня дочка Оксана і дівчина, яка була прийнята до нас додому на працю служниці.

11 липня 1945 року в 8³⁰ годині в лікарні я разом з медсестрою Шестопаловою, котра приїхала з України, перев'язував рани хворому. Враз відчинилися широко двері і в перев'язочну кімнату ввійшов майор Гудков.

– Здраствуйте!

– Здрастуйте, товаришу майор! – разом відповів я з сестрою з України.

– Я прийшов до вас лікуватись. Подивіться, що мені наробила моя старуха, себто жінка!

Обидві руки були покриті розлятим міхуром. Набрякли і почервоніли.

– Де ви, товаришу майор, так попарили руки?!

– Моя старуха зі злості обілляла мені руки гарячою водою!

– Товаришу майор! Міхурів на руках я розтинати не буду. Це вас, напевно, дуже пече. Я зараз вам обмажу руки розчином ріванолу і новокаїну. Наложу на руки і пальці пов'язки білесенькі, будете виглядати, як московський міліціонер в білих рукавицях. Прошу, сідайте, буду зараз вам перев'язувати.

Гудков сів на табурет, наставив дві руки і я йому накладав серветки, змочені в розчині ріванолу і новокаїну. Я нічого не говорив, мовчав, бо не міг видумати чогось такого, щоби почати розмову. Судити його жінку, за те, що йому попарила руки, якось не випадало. Щоби перервати нашу мовчанку, медсестра з України Шестопалова почала розказувати.

– Ви чули, товаришу Гудков, яке нещастя сталось в нашому місті? При вулиці Калічій, там де побудований будинок читальні «Просвіта», старушка, пенсіонерка-полька, повісилась. Їй націоналізували (конфіскували) будинок, вона не мала де доживати свій старий вік, та й з горя повісилась.

– Ви, сестро, о тій старенькій ані не згадуйте, – шуткуючи, втрутився я до розмови.

– Ви знаєте, вона повинна була ще жити яких 4-5 років. До котрого року, дня і години вона мала жити, до того часу її душа буде ходити по тім світі. Будете ви її багато згадувати, то вона колись прийде за вами і захоче вас задушити. Ви знаєте, що тутешні люди, в основному поляки, не дуже-то люблять совітків, а ви –совітка...

– Я не боюсь. Я молодша і сильніша від тої старенької, і їй не дамся задушити, – жартуючи відповіла сестра з України.

Гудков лише усміхався і нічого не говорив. Він чув біль в руках. Руки Гудкову я перев'язав у формі рукавичок.

– Тепер ідіть додому. Нічого не робіть, а завтра, прошу, приходіть знов на перев'язку.

Гудков чемно подякував і вийшов...

– Ви знаєте, докторе, як Гудков недобре живе зі своєю жінкою? Вони вічно сваряться і б'ються в хаті. Чого їм бракує, сама не знаю, і правду сказати, знати не хочу за таких. Мають одну дочку. Пристойна дівчина. Працює, біда з різними хлопцями волочиться. Говорять, що вона – венерично хвора. А в кінці, чорти з ними всіма, підемо, докторе, на обід, а то і так вже через того Гудкова спізнились – сказала сестра Шестопалова.

І далі:

– Ви, докторе, тому Гудкову ніколи нічого не говоріть. Це – давній чекіст. Що таке чекіст, ви чули, але не бачили їх справ, тому докладно не знаєте. Я жила в Києві, не одного страхіття бачила і пережила. А все це завдяки чекістам. Гудков за це одержав орден Леніна. Тепер для мене одна тільки розрада і спокій. Кожного дня, як ранком іду до праці, вступаю до церкви. Там помолюся. Розкрию сама перед собою свою душу. Виплачусь і мені стане легше. Гудков знає, що я ходжу в церкву. В тій справі мене викликали в райпартком. Там добрий дали нагоняй, але я їх не боюся. По обході вже доходила перша година, з полудня побачив через вікно, що в лікарню ввійшов офіцер МГБ Тертекало, а за ним кілька чоловік у цивільному убрані (одязі). Я на них не звертав уваги.

Не пукаючи (стукаючи) в двері, Тертекало вдерся в перев'язочну, а за ним – решту. Не вітаючись, одразу підійшов до мене і заговорив:

– Врач! Вы имеете свое начальство! Слушаете его! Я имею свое! Выполняю приказы моего начальства! Вот вам бумага!

Витягнув скручений в рулон кусок паперу і подав мені. Я розкрутив його і хотів читати. Письмо було написане російською мовою і підписане власноручно майором Гудковим.

– Товаришу Тертекало, тут понаписувані якісь статті і накази, я їх не розумію. Ви мені краще коротенько розкажіть, чого ви до мене прийшли?! Перед кількома годинами був у мене майор Гудков, я перев'язував йому руки, він нічого мені не говорив. А на тім письмі бачу власноручний підпис його. Невже він підписав вам це письмо, та ще й прийшов до мене на перев'язку?!

– Майор Гудков якраз передав мені це письмо і сказав забрати вас з лікарні. Ви скидайте з себе лікарський плащ. Підемо разом у вашу хату. Маю наказ перевести у вас дома ревізію, а дальше – побачимо.

– Як наказ іти – то підемо! Лише, що в мене нема нікого вдома. Жінка поїхала до дітей, до Львова.

– Тим краще! – відізвався Тертекало.

Не сподіваючись нічого злого, думав, що вернусь ще в лікарню. Не попрощався з медсестрою, не подав ніяких доручень по лікарні. Ліворуч і трохи позаду ішов за мною Тертекало, а за ним – решту. На закруті вулиці підійшла до мене знайома дівчина і запитала:

– Пане докторе! Будьте ласкаві сказати мені, коли би ви могли мене обслідувати. Мене знасилувало двох більшовиків, і тепер в мене якась ранка – прищ на половій губі...

– Нічого тобі, дівчино, не скажу, бачиш – мене десь ведуть.

Дівчина глянула на Тертекала і комсомольців, злякалась і одразу відступила.

У моїй хаті дівчина-покоївка варила їсти. Маленька Оксана бавилась на ліжку.

– Покажіть ваші кімнати! Я з комсомольцями буду робити обшук. Лише нічого не скривайте!

– Кімнати моєї хати завжди відкриті для добрих людей. В мене ніколи нічого злого в хатах не скривалось. Хочете, робіть ревізію, я вам заперечити не можу, тим більше, що ви маєте наказ на письмі. Ще раз вам заявляю, що в мене нема ні зброї, ні бомб, ні грошей.

Маленька Оксаночка побачила незнайомих і не дуже-то приємних з вигляду людей, налякалась і почала плакати. Я підійшов до неї, взяв на руки. Дівчина-господиня зі страху побіліла і не знала, що їй робити. До мене підійшла Максимович Ірина Андріївна і зарекомендувала себе як свідок ревізії, надіслана міськрадою.

Почали пильно шукати, відкриваючи всі шафи, нічні столики біля ліжок, перевертали всю обстановку спальні. Ревізію робили комсомольці. Тертекало лише стояв дивився і давав накази. В дитячій кімнаті стояло фортепіано давньої австрійської фірми. Один з комсомольців підійшов до нього. Фортепіано було відкрите. Вдарив по клавішах, фортепіано загуділо, комсомолець налякався і відразу відскочив. Тертекало наказав відкрити великий куфер (велику валізу), подібний до скрині, в нім були зложені зимові речі, мої і моєї жінки. До речей не підходили, лише Тертекало все викидав, а Ірина записувала. Потім перейшли в їдальню, кімнату, кухню і мою ординаційну кімнату.

Тертекало підійшов до бібліотечної шафки. Витягав всі книжки. Один з комсомольців підійшов до шафки з лікарськими інструментами і почав витягати найбільше блискучі. Я попросив, щоб він не витягав, бо він і так в них не розуміється, а радше я всі продиктую, назву і розкажу, для чого вони призначені.

Тертекало і комсомольці перейшли в рентгенівську кімнату. Оглянули рентгенівський апарат німецької фірми, який я купив у посередника-жида у Львові. Оглянули всі квитки, виплачені векселі, які я виплатив Вайнові – жидові за рентгенівський апарат. Потім разом зі мною перейшли в комірку, де стояв мотор-двигун французької фірми «Рено». Я їм пояснив, що це невеличка моя електростанція. Мотор, себто двигун, працює на чистій бензині, крутить динамо, від якого йде електроенергія. Рентгенівський апарат, всю електростанцію Тертекало наказав записати, речі теж.

Відтак перейшли до кухні. В кухні сказав Тертекало, що потрібно зібратись і піти в МГБ. Тому, що мене хоче переслухати обласний прокурор. Всі речі, що Ірина записала, не можна виносити з хати під загрозою арешту за крадіж.

Я ще раз запитався Тертекала, чи є арештований. Він відповів, що мене викликає обласний прокурор.

– Скоро збирайтесь і підемо! – були послідні слова Тертекала.

– Якщо маєте, то не забудьте взяти з собою побільше грошей, може, придадуться.

Я звернувся до дівчини-господині, щоб вона мені вчинила останню послугу: віднайшла мій наплечник, вложила в нього дві неподерті (непірвані) сорочки, двоє кальсон, один рушник, мило і кусок хліба.

– Напевно, я вас вже ніколи не побачу! – дівчина вибухнула ревним і голосним плачем. Речі, які складала, густо були скроплені сльозами.

Накинув на плечі наплечник, маленьку донечку Оксану взяв на руки і вийшов з хати в супроводі Тертекала, оточеного комсомольцями. За нами йшла дівчина-господиня і плакала. Донечка Оксана обняла мене двома рученятами за шию і тихо сиділа на руках. Ми перейшли вулицю напоперек – і вже тюрма. Перед входом Тертекало вже грізним, наказним тоном сказав мені віддати донечку Оксану. Передаючи її дівчині-господині, я сказав їй, щоб вона пішла до своєї матері і попросила, щоб та негайно їхала до Львова і розказала моїй жінці, що я вже в тюрмі.

Оксаночка на руках дівчини-господині розплакалась, витягала свої повненькі рученята до мене і просила: «Я хочу до тата!».

XXIX

...У тюрму мене приймав стрибок Пундяк Микола (прізвище та і’мя змінено). Це той самий хлопчисько, мама котрого гіркими сльозами заливалась перед мною і просила, щоб я на комісії у воєнкомі як-небудь зробив, щоб сина не забирали у військо, у радармію. Я, як лікар комісії, признав у нього червінку. Він тут же одержав відпустку на 1 місяць для лікування червінки. Микола протягом того місяця добровільно зголосився в истребительный батальйон. За час побуту в нім став дуже недобрим, основне, до своїх людей. Він у тюрмі робив в мене тілесну ревізію. Витягнув шнур, який був прикріплений до пасів наплечника. На мої слова: «Микольцю?! Ти мені не витягай шнура з наплечника, він мені весь розлетиться, як же я його нести буду!?», Микола відповів: «Ви можете в камері на шнурку повіситись!»

– Хіба це ти, синок, можеш зробити. Я такого не вмію! – вже люто відповів я. З кишені витягнув Микола мені годинник фірми «Омега» і золотий ланцюжок, який був при нім. З другої кишені – автоматичну ручку фірми «Пелікан» із золотим пером і 1075 рублів, які я був взяв згідно із порадою Тертекала.

У камеру посадили мене одинокого. Камера була свіжовимита. Розстелив на підлогу накидку, під голову положив наплечник і ляг. Думки, які бушували мені в голові, не дали заснути далеко вже по півночі. Ключник, який ходив по коридору тюрми, часто підходив під двері камери, підносив заслінку і заглядав у візитерку, що я роблю. Ранком в 7 годині, відчинилися двері і незнаний мені стрибок наказав, щоби я забирав свої речі і виходив.

У коридорі в супроводі двох офіцерів і Тертекала вийшов у напрямі вихідної брами. Приступив до мене Тертекало і сповістив, що я поїду в Дрогобич до обласного прокурора.

Виходячи з тюрми, я всю свою увагу і голову звернув в сторону мого будинку. Дивився, чи не вийде хто. Дім стояв, неначе старий дід – опущений, понурий і тихий. З нього не виходив ніхто. Мені наказали йти по середині вулиці. За мною йшло двох офіцерів. Тертекало ніс в руках невеличку валізку. На закруті вулиці стояла тягарова автомашина. Тертекало наказав мені влізати на борт. Я вже стояв на борті в супроводі двох офіцерів МГБ і Тертекала, як надійшла до праці в лікарню дівчина-санітарка. Побачила мене і якось так без надуми, а прямо автоматично підбігла до автомашини і подала мені черешень, які кудись несла. Шофер подав в автомашину газу, вона загуркотіла, – дівчина відійшла, обтираючи рукою сльози, які капали з її очей.

Так мене тихо, без шуму, стуку і плачу вивезли з мого містечка в Дрогобич. Жаль мені цілою душею було, що я, від’їжджаючи не бачив ні жінки, ні дітей. Не міг по-батьківськи їх поблагословити на дальше гірке життя, ні сказати жодного потішаючого слова.

Емгебісти щодо мого арешту вибрали таку тактику, як завжди звикли робити. Довідалися, що в мене в хаті нема нікого, що жінка поїхала до Львова. Тому вибрали цей день, щоб без криків, плачу, нарікань, прокльонів і без збіговища людей мене вивезти. Вони знали, що в збіговиську нарід не легко би дав мене забрати. Напевно, їм тоді з недобром було би!

XXX

До Дрогобича доїхали по полудні. Автомашина зупинилась біля новооборудованої тюрми при вулиці Стрийській. Там тепер педагогічний інститут. Тертекало взяв валізочку і наказав слідувати за ним. Він ішов спереду, я за ним, а за мною – двох офіцерів. В коридор тюрми ввійшов я і Тертекало, тих двох залишилось біля брами. У вхідних воротах стояв червонопагонник-енкаведист. Потім Тертекало ввійшов в чергову кімнату і мені велів почекати перед дверима, ніде не відходити. Червонопагонникові доручив за мною слідкувати. Коли, де і якими дверима вийшов з дежурки, не знаю. По якихось десятьох хвилинах вийшов з дверей дежурки якийсь червонопагонник, запитав, яке моє прізвище і велів слідувати за ним.

У куті довгого коридору стояло три будки, подібні до великих шаф. Червонопагонник відчинив дверцята тої будки і велів мені зайти. Як я зайшов, він дверцята за мною зачинив і зачепив на гачок. Та дерев'яна будка широка на яких 60-70 см. По середині прибита дощечка для сидіння. В будці темно, жодного отвору, ні дірки. Вгорі, себто в стелі цієї будки, вирізана діра (отвір), куди входить і виходить повітря. В тій будці просидів цілу ніч. Всю ніч з гори, де переслухували арештованих, наслухався криків, уриваних зойків, голосного плачу.

На другий день, над ранком, почув, що в сусідню будку запустили якусь людину. Я легко запукав (постукав) в стіну будки і півшепотом запитав, хто прийшов.

–Я – арештований, сиджу в камері. Мене тайно привезли зі слідства, В камеру ще не запускають. А ви звідки? – запитав незнайомий?

– Вас з тої будки заберуть в камеру. В 4 камері сидять о. Серант – парох з села Волі Великої і Говикович Володимир з Миколаєва.

Підійшов знов червонопагонник до сусідньої будки і викрикнув:

– Выхади!

Було перед полуднем. Мені наскучило сидіти в темній будці. Кілька разів загримав у двері. За якийсь час підійшов червонопагонник і запитав чого я хочу.

– Як довго я буду тут сидіти? Мені хочеться до вихідника (туалету)!

– Обожди! – була відповідь з коридору.

Чув, як червонопагонник відійшов. Після 5-10 хвилин я знов постукав у двері.

– Чого стукаєш?! Щоби я тебе не стукнув по голові!

– Ви мене випустіть до виходка!

– Обожди! – і відійшов.

Я хотів ще раз гримати в двері, як почув кроки червонопагонника. Він відчинив двері будки і крикнув:

– Выходи! Руки назад! Голову вниз! Иди коридором вправо!

Світло тюремного коридору разило мені в очі. Не доходячи до вихідника, питаю:

– Як довго будуть мене держати в будці?

– Не говори! Иди вперед! Скажут!

Червонопагонник весь час чекав у дверях вихідника на мене. Була вже пізня година, по полудні. Двері відчинив якийсь ключник і наказав виходити з речами. Я взяв наплечник в руку і висунувся з будки. Червонопагонник наказав зайти в дежурку. Там сиділо трьох, а четвертий стояв і тримав в руці здоровенний ніж. Той четвертий підійшов до мене і скомандував:

– Ану-ка, обернись кругом!

Я налякався, не обертався, а запитався, що він буде з ножем робити?

– Повертайся, бандите! А то дивись, щоби ми тобі не помогли! – гострим, з притиском голосом відізвався один з червонопагонників, котрі сиділи при столику в дежурці. Втім, один підійшов до мого наплечника і почав викидати усе, що в нім було.

– Ножа, голки, бритви, олівця не заховав ніде?! Признайся, бо найдемо – будеш битий!

За той час червонопагонник з ножем зайшов за мене і повідрізував всі ґудзики. Я носив ногавиці на шлейках (підтяжках). Ногавиці ізсунулись і мусів їх держати в руках. Ще один з тих, що сиділи, дав наказ, щоб я розібрався до голого. Всі оточили мене. Хто взяв сорочку, хто блюзку, хто камізельку. Все це докладно переглядали і витрушували руками. Голку, яку дівчина-господиня Танька запхнула мені в кишеню, все-таки не знайшли.

Після ревізії, ще докладно не одягненого, мене відвели в тюремну лазню. Речи всі забрали у вошебийку. Я вимився під душем, почувся відсвіженим. Вже був вечір, як червонопагонник відчинив двері 4 камери і крикнув мені туди зайти.

Я дуже врадувався, бо стрінув там двох дуже знайомих мені людей. Вони заопікувались мною, взяли до себе. В камері можна було говорити, але лише шепотом. Розказували про недавнє минуле. Про горе наших жінок і дітей, які залишлиись без нас. Вони мені точно сказали і пояснили, що я попав в слідчу тюрму МГБ, а ще – про звичаї і порядки в цій тюрмі. Про те, що в часі утечі більшовиків, перед німцями в 1941 році, в цій камері діялась мордація (катування, жорстокі вбивства) багатьох людей. Радили, щоб я сильно держався в слідстві, і ні до чого не признавався.

Камера – повна арештованих, які сиділи або лежали на двоповерхових нарах. Двері камери залізні. По середині них, на висоті чоловіка, – круглий отвір-візитерка. В ній маленька шибка. Це так зване око камери. По другій стороні камери – висока тахлева (кахлева) піч. Двоє невеличких вікон, заґратованих залізними штабами. Вікна високо, під стелею. На зовні вікна закриті дерев'яними пачками.

Тієї самої ночі черговий відчинив двері камери і запитав, чиє прізвище починається на букву «Г».

– Гриб! – відізвався один з арештованих.

– Ні! – відповів червонопагонник.

– Говикович!

– Ні!

– Гуменецький!

– Виходи без речей! Скоро збирайся. Заложи руки за себе, назад! Голову опусти вниз! Іди! Як хто по коридору надійде напроти тебе, ти маєш відвернутися до стіни цілим тілом! Руки і голову як держав, так і маєш держати! Не дивитись на нікого! Ні слова не говорити! Стояти до стіни так довго, як я не скажу обернутись і йти дальше!

– Куди мене ведете: тепер – ніч?!

– Іди, бандите, вперед і не говори! Побачиш! – злісно відповів ключник-червонопагонник.

Я йшов вперед, а він за мною. На закруті коридору наказав іти вліво, на сходи, підніматися вверх. І ще раз вліво. Ми вийшли на другий поверх. Червонопагонник відчинив двері і наказав зайти в кімнату. Біля вікна сидів енкаведист, офіцер з пагонами. На них по чотири зірки. Сам худий, вигляд лиця змучений, блідий і злий.

– Добрий вечір! – відізвався я, заходячи в кімнату.

Енкаведист підніс голову, подивився на мене і щось під носом пробурмотів. Відповів криком:

– Ану-ка, садись там на табурет!

Сідаючи на табурет, хотів поправити його, підсунути під себе. Ноги табурета були оббиті бляхою і прибиті до підлоги. Мене це здивувало. Потім мені пояснили, що табурет прибивають для того до підлоги, щоби коли арештований чує брехню і лож енкаведиста, щоб не кинув у нього і не вбив.

За кілька хвилин, як мене лише запровадили до енкаведиста, в кімнату ввійшов полковник Морозов. Я його пізнав, це той самий, який 15.03.45 року перший мене переслухав і намовляв працювати з МГБ. Морозов був одягнутий в темно-гранатове, добре пошите убрання. На нім була біла, як сніг, сорочка, твердий комірець, обв'язаний темного кольору краваткою (галстуком). При появі полковника Морозова я встав з табуретки. Він підійшов до мене запитав, чи я його знаю.

– Ви – полковник Морозов. Я вас всього один раз бачив. Ви тоді були у військовім, а тепер – у цивільнім убранні.

– Не слухав ти мене! Я ж тобі говорив, що буде запізно!

– Ви мене, товаришу полковнику, дуже скривдили! За що мене наказали арештувати!? Я зовсім не винний!

– Що!? Ти ще маєш до мене сміливість і відвагу говорити, що я тебе скривдив?! А то що?!

Морозов витягнув з кишені мою виказку викладів тайного Українського Університету у Львові.

– Ти – бандит! Ти – націоналісте! Та ти, лише вилупився з п...зди, а вже в серці носив тризуба!

Відкрив виказку на другій стороні, на якій була прикріплена моя фотографія. На тій світлині була прибита округла печать з надписом «Український Університет у Львові». Всередині герб-тризуб.

– Це – печать університету. Те що вона з тризубом – я не винен. Я печатки не робив. Це гербова печать тайного Українського Університету у Львові. В мене є виказка викладів Університету ім. Т. Масарика в Брні і Чехословаччині, а на ній печать з трьома гербами і двома хрестами. Я маю викладку з Польського Варшавського Університету з гербом «Білий орел».

– Ти мені хировини не пори! – відповів Морозов. Ти в бандах Петлюри служив?!

– Петлюри в Галичині не було! Петлюра був у вас!

– Ви того бандита переслухайте, так по всім правилам! – звернувся Морозов до енкаведиста-офіцера, який сидів за столом.

– Так точно, по всім правилам переслухаємо, товариш полковник. Відповідаючи, струнко витягнувся енкаведист. Морозов злісно подивився на мене і відійшов.

– То ти є крупний бандит, як за тебе сам полковник взявся! Сідай на табурет! Руки випрями, положи на стегна і слухай, що я тобі буду говорити.

– Встань!

Витягнув папір і читав по-російськи якийсь наказ обласного прокуратора Дрогобицької області. Що арештований я в підозрінні измены родины по ст. 54 УК УССР, за приналежність до банд УПА – ст.54 пункт 11 УК УССР, і співпрацю з ворогом – ст. 54 пункт 3.1 ще по якісь статті, якої я не розумів і не пам'ятав.

– Я, старший слідчий, капітан Ананін, буду тебе переслуховувати, і буду вести слідство. Я бачу, ти – вже старе бандицьке стерво з сивим волоссям і мордою бандита, кровожерливого нелюда. Відкрито тобі раджу говорити на слідстві всю правду. Будеш говорити правду, найбільш гуманний і найбільш правдивий на світі радянський суд візьме твої правдиві і добросердечні признання під увагу, присуд буде до тебе лагідніший.

– Товаришу старший слідчий... – хотів я дальше говорити.

– Я тобі, бандитська морда, не товариш! Я з кровопивцями, бандитами, людожерами, братовбивцями не товариш!

– Простіть, я не знав, як вас величати. В радянськім суді я перший раз.

– Громадянин слідчий! – відповів Ананін.

– Громадянине старший слідчий! Я зовсім не розумію, в чім і за що мене оскаржують статті та пункти, які ви мені вичитали. Я чую їх перший раз в моїм житті. Ви читали по-російськи, а я ще російської мови не вивчив докладно, і тому не розумію і не знаю. Я догадуюсь, що слова «измена родины» – це рівнозначне із зрадою батьківщини. Я ніколи ніяким зрадником не лише не був, але й не думав бути. Я по професії – лікар. Мені життя кожної людини дороге, бо кожна людина хоче жити. Я завжди займався охороною здоров'я і життя людей, а ніколи – якоюсь політикою чи партією. Я свідомий цього, що зрада держави чи батьківщини – це великий злочин і за це карають смертю. Кажу ще раз: я ніколи нікого не зраджував!

– Ти, стара дряхла бандицька морда, багато не болтай! Якби ти не був ізменніком, то тут би не сидів! Ти, вонюче стерво! Якщо ти ще мені одним словом заперечиш, або будеш вносити свої гнусні пояснення, то дивись, що тебе ожидає.

Енкаведист витягнув шухляду зі столика, за яким сидів, вхопив в руки револьвер і скорим ходом підійшов до мене. Тицьнув револьвером під горло і несамовитим голосом закричав:

– Смотри, падло! Куля тебя ожидает! Мне теперь жаль в твою изменнитскую, бандитскую, дурную голову пулю загонять!

Я сидів на табуретці і не піднімався. Поглянув в чорне і темне дуло, і сильно налякався. Зі страху і вражень наче здеревів на всім тілі. В голові мені зашуміло. Дивився очима і нічого не бачив. Хотів зіскочити і впасти з табурета, не міг. Став як дурний, заторможений. Не знав, що діється в округ мене. Погрозами револьвера, який тримав цупко в руці енкаведист, я не лише, що був заторможений, але й в середині все мене викликало бунт.

Інстинктивно люди, які бачать в очах смерть, падають на коліна чи на землю, плачуть і просять ласки чи дарування їм життя. В мене реакція пішла в противну сторону. Мені ані не приходило до думки і навіть сором би мені не позволив впасти на коліна перед енкаведистом і просити його дарування життя. Не приходила мені також і така думка, щоби роззвірено кинутись на енкаведиста і одним стиском задушити його. Я був як безвладний. І смерті не боявся. Мені було все одно. Смерть тоді не була страшною. Ноги в мене отяжіли. Сам на себе нарікав, що в даний момент не міг нічого гострого і мудрого видумати.

Ще кілька хвилин енкаведист крутив дулом перед моїми очима і носом, а потім скорим кроком відійшов. Мені стало це все дивним. Положив револьвер у шухляду і сів на крісло. Голову спустив і задумався.

– Я міг би тебе, бандите, вбити зараз, як пса. Жаль мені троє твоїх маленьких дітей. І жаль нищити дорогої радянської кулі на тебе, гнила бандитське стерво! Кажу тобі і даю офіцерське слово честі, що, як не будеш говорити правду, вб'ю, як собаку! Ти чуєш і розумієш?! Даю офіцерське слово чести! Вб'ю! – і знов спустив голову і замовк.

У кімнаті стало тихо-тихо. Нічна темнота і глуха тишина ще більше гнітили мою душу. Я чувся неначе в гробі.

Нараз відчинилися двері і в кімнату ввійшла круглолиця жінка. Підійшла до енкаведиста і почала щось весело з ним говорити. Енкаведист встав і сказав до жінки, щоб вона побула тут хвилинку, він зараз прийде Жінка сіла за стіл, витягла з кишені зелене, ще недозріле яблуко і приглядаючи його зі всіх сторін, гризла, як мавпа. Лівою рукою перекидувала листки, з яких була зліплена моя справа.

Я, сидячи на табуретці, чув що здеревіння з мене зійшло, знов прийшов до себе, осмілився і запитав в тої жінки:

– Перепрошую вас, громадянко... Ви, бачу, переглядаєте папери моєї справи. Подивіться і скажіть, хто це мене так тяжко оскаржив, що слідчий грозить мені смертю?

– Видно ви – недобрий чоловік, коли до такого доходить. Наш слідчий дуже строга людина. Виберіться, якщо хочете жити. Не заперечуйте йому. На всі питання відповідайте правду, так, як він хоче. У вас бачу дуже багато вини і це тяжко. Мені перечитувати і розказувати не дозволено. Ви не бійтесь нічого, лише щиро признавайтесь до всього. От який ви цікавий, віддай (напевно) у вас багато гріхів.

– А що я маю робити, коли за собою жодного гріха не чую? Буду заперечувати слідчому, то він мене застрілить.

– Застрілити – не застрілить. Порізному може бути, але я, як жінка, раджу вам признаватися до всіх закидів і не заперечувати.

У кімнату знов прийшов Ананін, вже не з таким несамовитим лицем як перше.

– Який це у вас той старик цікавий! – відразу вповіла йому жінка, – як лише ви вийшли, він причепився до мене і хотів, щоби я йому прочитала оскаржуючі справи.

– Той старик – хитрий бандит! – відповів Ананін. – Але в мене не відкрутиться, ні словом не збреше. Ще не таким бандитам я голови скручував.

Незнана жінка пустилась відходити. Я сидів на табуретці.

– Може би, ти встав, як жінка виходить? Ти, видно, і вихований по-хамськи, що не розумієшся на такій простій речі.

Я встав. Жінка пройшла попри мене, не говорячи ані слова Двері зачинились.

– Сідай там знову на табурет, руки положи просто і відповідай на мої питання. Розкажи докладно і дуже детально свою автобіографію ще від твого діда.

– Мій дідо, Микита, родився 19.10.1805 року в тім самім селі, де і я прийшов на світ. По знесенні в Галичині панщини в 1848 році, був караний на два місяці арешту за те, що добивався громадського пасовиська для села. Дідо мав чотирьох синів. Всі були рільники.

– Кулаки! – крикнув Ананін.

– Наймолодшим сином діда Микити був мій батько Іван. Він народився 19.01.1852 року від жінки діда, Варвари. Моя мама, тобто жінка мого батька, називалась Марія, родилась 5.06.1863 року. Була дочкою Хведіра і Таньки. Вони – також селяни.

Я народився 20.04.1900 року, в селі. Мій батько помер 1913 року. По його смерті нас, дітей, залишилося 9 осіб. Я був середущою дитиною. Мій тато і мама були неписьменні, не вміли ні читати, ні писати. Тому що я добре вчився, по двох роках мене послали вчитись в міську школу. Туди я малим хлопчиною ходив три роки, кожний день – 6 кілометрів. В тій школі викладалось польською мовою, тому я вчився і не дуже то й добре. За намовою сільського учителя Прокопова, мене віддали до гімназії, до Львова. У Львові до 1914 року я жив в бурсі Руського Педагогічного Товариства при вулиці Вірменській. В часі наїзду Царської Росії на Галичину в школу не ходив. Працював на ріллі в моїм ріднім селі. По відвороті (відступу) царських військ я знов пішов в гімназію. В 1918 році з гімназії забрали мене в австрійську армію. Служив в 30-ім полку піхоти в місті Замость. Далі мене послали на фронт в Італію. Там був приділений до 7 полку піхоти. По розпаді австрійської монархії вернувся в своє рідне село і в 1918 році зголосився в ряди Української Галицької Армії. Брав участь в боях з поляками. Служив в рядах ЧУГА (Червоної Української Галицької Армії), З ЧУГА попав в польський полон. Потім я утік і пішком прийшов в моє рідне село. Звідти виїхав до Львова. У вересні 1920 року на філії української гімназії у Львові екстерном зложив екзамен 7 і 8 класів, одержав свідоцтво зрілості.

За польських часів українців поляки не приймали до університету. Як лише організувався Таємний Український університет у Львові, я вступив на його медичний факультет. Скінчив один рік і виїхав до м. Брно. Там зарахували мені один рік абсольвований на українському університеті у Львові. В часі побуту в Брні, вступив в тайну організацію Б.О.Г. (бойова організація Галичини).

Цілком випадково, на головнім двірці у Львові, мене пізнав один знайомий польський полісмен і заарештував. Посадили мене в арешт в м. Щирець. Звідтам вивезли в тюрму до Львова при вул. Казимирівській. Зі Львова вивезли до Кракова, звідти я втік, перейшов пішком польську границю і знову опинився на території Чехословаччини. З пограничного чеського міста Богуміна виїхав в Прагу. Там стрінув мого односельчанина. Той дав мені прихисток в своєму помешканні. Зголосився в міністерстві закордонних справ у Празі – там одержав чеський паспорт на побут в Чеській республіці. З Праги переїхав до Брна і взявся за науку – здавати іспити на медичнім факультеті.

Поляки довідались, що я в Чехії, і через польське консульство в Празі позбавили мене громадянства. Я був вніс спротив проти того вироку позбавлення мене громадянства – в міністерство внутрішніх справ у Варшаві та через представництво ЗУНР (Західної Української Народної Республіки) в Празі написав скаргу до Ліги народів в Женеві.

У Чехословаччині заробляв тим, що перекладав з чеської на польську, фотографував, пломбував людям зуби. В 1924 року одержав диплом доктора загальної медицини на університеті ім. Т. Масарика в Брні. Перебуваючи в селі Бокта, одержав з польського консульства в Празі письмо, що з дня 5 листопада 1927 року мені знов вернули громадянство.

Шість років за границею без найменшої матеріальної помочі в боротьбі за існування своєю невсипущою працею зумів не лише удержувати себе при житті, але і скінчити високі студії. Це могло статися тільки в такій культурній державі, якою тоді була Чехословаччина. Я скінчив студії на університеті і не платив ні одної корони (чеська валюта) – тому, що добре вчився. Мене, голодного студента, чехи завжди накормили. По санаторіях, лікарнях я їздив і там вчився, міг заробити пару корон.

Мені треба було полагодити справи моєї служби в Польськім війську в Кракові, тому сам добровільно зголосився в ПКУ (повітова команда узупевнень) у Львові. Там мене хотіли відразу арештувати як військового дезертира. Я викрутився від тої неприємності тим, що сам добровільно зголосився і ніде не збираюсь утікати. На тій підставі в ПКУ мене не арештували більше, наказали відразу виїзджати до Кракова. Я виїхав до Варшави, щоби взяти довідку про те, що я служив в австрійській армії. З Варшави виїхав до Кракова і зголосився в п'ятім санітарнім батальйоні. Там мене одразу взяли до війська і з часом виготовили мені акт оскарження.

Військовий суд в Кракові засудив мене на два місяці тяжкої в'язниці. Я мав одержати щонайменше 4 роки арешту, але о. Кузьма з прокуратором Вороном зробили так, що я одержав маленький термін. Тому що я не прийняв присуд, мене так зразу не заарештували. Дальше служив рядовим санітаром в п'ятім санітарнім батальйоні. Моя служба в тім війську була цілком безпотрібна. Військову муштру я вивчив, будучи ще в австро-угорській армії. Та військова муштра була потрібна, як я вже був на італійському фронті.

У Кракові я не служив, а відслужував при війську. Для праці в рентгенівськім кабінеті я завждие виходив в місто. Крім о. Кузьми нікого не знав. Довідався, де читальна «Просвіти» поміщалась, і там заходив. Як вояка, звичайно, стрічався з молодими дівчатами. Дуже багато з них були такі, що називали і представляли себе українками, а по-українськи слова не вміли, говорили лише по-польськи. В читальні довідався, що на однім університеті в Кракові є Українське студентське товариство. Почав заходити туди. Одного разу я, чогось дуже задуманий, ішов в студентське товариство і забув, що я при війську. Не зауважив і не засалютував якомусь офіцерові, котрий ішов напроти мене. Він мене затримав. Порядно на мене накричав і наказав мені йти туди і назад три рази і салютувати до нього. Я це зробив. Потім, цілий почервонілий і засоромлений перед людьми, які дивились на це, як на якусь комедію, скорим ходом скрився в мурах університету.

Якби не добряга о. Кузьма, були би посадили в паку (гауптвахту). А буле це знов за несалютування. Я йшов з о. Кузьмою по Краківськім ринку, щось дуже цікавого розказував. Не зауважував, що в сукенніщах стояла гонорова варта. А бук наказ: кожний військовий, який проходить попри неї, зобов’язаний салютувати, тобто давати честь. Я знов забув засалютувати. Мене з о. Кузьмою взяли на варту. Вже зняли ремінь і наказали витягнути шнурівки. Тільки завдяки просьбі і інтервенції (вмішанню) о. Кузьми мене випустили.

Мені треба було мій диплом з Чехословаччини показати на якімсь університеті в Польщі. Коли я був на прослуханні тої справи в декана медичного факультету у Львові, то він навіть не хотів зі мною говорити. Був я в тій справі в лікарськім деканаті в Кракові. Декан щось крутив, вертів, але не прийняв. Потім вніс прохання о нострифікації (підтвердженні) мого диплома, на Варшавський університет. Добре, що так зробив. В березні 1928 року одержав з деканату лікарського відділу Варшавського університету належне письмо.

За час переписки і полагодження формальностей в лікарськім деканаті Варшавського університету я звільнився з польського війська. Мені видали військову книжечку. Розрахувався з тим нещасливим військом. Легше віддихнув, бо один камінь впав мені з плечей. Зістався мені ще з війська хвіст, 2 місяці тяжкої в'язниці. На ніщо не оглядаючись, виїхав до Варшави по мій диплом.

Як вийшов з війська, не мав коло себе ні копійки. Позичив від брата 400 злотих. Це є на один місяць життя у Варшаві. У Варшаві був знайшов собі дім при вул. Котикові. Я до того студентського дому зайшов, заніс туди свою валізу, нікому нічого не говорячи, вліз в кімнату на ліжко і там спав. Так я «зайцем» прожив в академічнім домі один місяць. По місяці мене викинули на вулицю. Я тоді собі знайшов помешкання при вул. Бельведерській 26, в якоїсь бідної вдови – за 100 злотих за місяць. Кільканадцять разів бачив нахмуреного Пілсудського. Переходячи, не раз думав, якби я ще був воїном УГА, вбив би зараз того Пілсудського, який при помочі Франції нашу Галичину забирав.

Жити у Варшаві однак треба було з чогось. Через лікарську Варшавсько-Білостацьку Палату знайшов посаду лікаря-рентгенолога в товаристві Каси хворих. Попрацював я там три дні. Директор тої Каси хворих довідався, що я нострифікант і маю диплом заграничного університету, і не прийняв мене до праці. Тоді я знайшов собі роботу шкільного лікаря. Там працював аж до часу арешту мене для відбуття 2- місячної тяжкої в'язниці, присудженого військовим судом у Кракові. Сидів в центральній слідчій в'язниці при вул. Даниловічовській. Сидячи у в'язниці я просив, щоб другий місяць в'язниці дозволили мені відсиджувати в часі вакацій (канікул). Прохання я вислав у міністерство військових справ, мотивуючи тим, що я нострифікант, заробляю на прожиття і в часі шкільного року приймаю екзамени. Міністерство військових справ мою просьбу вислухало, прихильно поставилось, мене з арешту звільнили і наказали другий місяць відсиджувати в часі шкільних вакацій. Цей другий місяць я сам у в'язницю зголосився і там відбув на мене накладену кару.

Прямо таки з в'язниці, того самого дня, виїхав був в м. Гродно, для відбування 2-місячної служби в польськім війську як резервіст. В Гродні знову мав невеличку неприємність. Ішов вулицею як вояка і забув засалютувати. Мене на вулиці заарештували, але я якось вимотався з тої неприємної історії.

15.03.1930 року по нострифікації (захисту) диплому і по розрахуванні з працею переїхав в місто Миколаїв біля Львова, в якім працював до дня мого арешту. Будучи вже повноважним і повнокровним лікарем я оженився. Я батько трьох дітей...

XXXI

Слідчий, спустивши голову дрімав, видно не пильно прислухався до моєї автобіографії. Як я закінчив говорити, він підніс голову і злісно заговорив до мене:

– Як видно з автобіографії, то ти – пройдоха немалий. Ти – сукин син, син кулака, женився на дочці ще більшого ворога робітничого класу Ти націоналіст першої марки! Вислуговувався чехословакам, полякам, лише не хотів служити своєму бідному народові. Якби ти не був сином кулака тебе би не посилали в школу. Бідні батьки на тебе робили, а ти їх продав чехословакам, мадярам – на Закарпатській Україні, Пілсудському – у Варшаві. В Італії убивав бідний нарід! Знаю, що австрійський цар руками такими як твої, убивав стариків, жінок і дітей. Чому не говорив, в яких партіях ти був членом? Ти знаєш, що таке партія УНДО (Українське Національне Демократичне об’єднання)? В націоналістичний, ніби Український університет, ти як заліз? Не завдяки партії УНДО? В націоналістичній «Просвіті» ти був членом? «Просвіта» за польські гроші оббріхувала робітничий клас і бідне селянство! Ти, сучене стерво розкажи про все!

–Я ніколи не був членом жодної партії. Уважав, що партія своїми програмами, доктринами обманює свободу чоловіка. Членом УНДО я ніколи не був. Аж смішно, щоби я був студентом Українського університету з рамени (завдяки) УНДО. В Український університет у Львові приймали всіх студентів українців, бо поляки студентів української національності не приймали. Український університет у Львові – це велика боротьба культури українців в Галичини з напрямом шовіністичної Польщі. Гадаю, що історик, котрий буде писати про університет у Львові, не злим, а добрим словом, згадає і чолом буде бити та глибоко кланятись перед дітьми тайного Українського університету у Львові. На тім університеті вчили чисто фахових, а не партійних доктрин. Як видно з виказки викладів, я слухав лекції фізики, біології, хімії, фізіологічної хімії, анатомії, гістології, мікроскопової анатомії та фізіології. Більше ніяких дисциплін не читали. За партії ані не згадували.

– Всі ви, націоналісти, підмазуєтесь тепер, як зрадливі гади. Гади ви плюгаві!

З моєю автобіографією мучив мене Ананін цілу ніч і ще не скінчив. Від дев’ятої вечора до шостої ранку за кожним моїм словом обзивав мене найгірше видуманими, бридкими і нецензурними словами, понижаючи гідність і достоїнство не лише тої людини, яку обзивав, але й самого себе.

Я скоро зорієнтувався в ролі старшого слідчого Ананіна. Дійшов до твердого переконання і висновку, що він – дурень. Ананін просто хотів мене морально розбити, перестрашити і позбавити особистого думання, щоби я став об'єктом. Він, як схоче, так мене і поведе. Я в душі сміявся з Ананіна, але й боявся, щоби мої слова ще більше його не злили. Бачив, що Ананін стає напів несамовитою і непочитальною людиною, можливо, що він шизофреник. Боявся, що він може витягнути з шухляди стола пістолет і мене застрелити, як скотину, в його розумінні.

Таких слідчих, котрі стріляли, було дуже багато. Слідчих-душогубів не карали, вони все якось вибріхувались. Їх судові органи завжди брали в оборону.

XXXII

Рано в кімнату Ананіна зайшов ключник-червонопагонник і мене, вимученого, завів знову в камеру. У камері всі спали. Найскоріше проснувся о. Серант. Він ноги трохи піджав і я ляг коло нього. Не спав я до підйому. Шепотом розказував про несамовитого слідчого.

О сьомій годині ключник сильно загримав в двері і закричав:

– Падйом!

Підсудні повставали. Черговий камери витягнув якусь онучку і замітав нею підлогу. За яких пів години відчинились двері та в камеру ввійшли два наглядачі та ключник. Всі підсудні поставали в ряди. Наглядач порахував і записав на карточку. Староста камери поскаржився, що в камері завелось багато блощиць. Кусають, висосують кров і не дають людям спати. По-друге, минуло вже два тижні, як людей нашої камери випускали на прогулянку. Наглядач з місця дав наказ ключникові, щоб сьогодні або завтра організувати для камери прогулянку.

Мене о. Серант і Говикович закидували питаннями про новини на вільному світі. Біля десятої години в камеру внесли котел з баландою. Підсудні по черзі підходили зі своїми горнятами, в які баландьор наливав по одній варесі пшоняної зупи. В мене горнятка не було, і я попросив баландьора налляти дві варехи до горнятка о. Серанта. Зупа смердяча, неапетитна, брудна пшонка. Її я не їв.

Після снідання ключник знов відчинив двері і нам наказав виходити на прогулянку. Підсудні із закладеними руками назад ходили по тюремнім подвір'ї.

Вийшов я на подвір'я і над собою побачив кусок синього, ясного неба. Воно було веселе, тепле, ні одної хмаринки. За муром – дерева яблунь, груш, черешень, повні широкого зеленого листя. Мені зробився великий жаль за вільним життям, за жінкою, за дітьми. Спустив ще нижче голову і з очей закапали рясні сльози. Плакав, як мала дитина. Грубі сльози капали і розбризкувались по землі, по якій я ходив неначе не своїми ногами. Нарахував, що в округ подвір'я було 75 кроків. Так обійшов п'ять разів і ключник-червонопагонник дав команду заходити в камеру.

По полудні в камеру вкинули декана (керівника священиків) Левицького з якогось села Жидачівського району. Він, як лише зайшов в камеру, підійшов до нар, обернувся до заґратованого вікна камери і гаряче-гаряче молився. З очей, вже старою рукою, отирав сльози, які валили йому з очей.

У той самий день, по полудні, вкинули в камеру ще якогось селянина з бойківського села. Цей, як лише ввійшов, по середині камери впав на коліна і голосно з розпуки кричав, плакав і молився: «Господи всесильний і всемогучий! Молю тебе щиро, розвали ті страшні сірі та брудні стіни, випусти невинних людей, і мене з ними до заплаканої жінки і осиротілих моїх діточок!».

Він гірко і ревно плакав, бив головою о підлогу камери. Всі підсудні звернули очі на запечаленого селянина. На їх лицях зарисувалось чаяння. Всі вони в глибокій надії і непевній покірності очікували здійснення мольби і просьб гарячої молитви селянина.

Чуда не сталося! Стіни тюрми ані не ворухнулись, стояли...

Високо по стіні лізла груба, насичена людською кров'ю блощиця. Через невеличкі заґратовані вікна камери вдерся глухий голос, вистріл попки, який сидів на вишці.

– Вставай! Вставай, дядьку! – підійшов один з підсудних до селянина, який згорблений клякав і молився на колінах. Підняв його, відпровадив до нар і посадив на долішній поверх.

Лише порозкладались спати підсудні, ключник відчинив двері камери і тихо запитав, хто на букву «Г».

– Гуменецький!

– Побыстрей собирайся и выходи!

Скоро зібрався, заложив руки назад, голову вниз і вийшов з камери. Ключник запровадив в ту саму кімнату, в якій сидів до прийняття в тюрму. Не довше сидів, як пів години. Потім ключник відпровадив до старшого слідчого Ананіна.

Він, як лише мене побачив, визвірився і почав обзивати, що я некультурний, не привів в порядок убрання, навіть не запняв комірець сорочки.

– Мені ґудзики пообрізували в дежурці... – ці слова ще більше розізлили Ананіна. Він з піною на устах, як скажена собака, кидався то вправо, то вліво, видумуючи і обзиваючи мене найрізнороднішими словами: «старе засмерджене стерво», «бандит», «собака», «душогуб», «звір» і т.п.

Я терпеливо мовчав, доки Ананін не визлостився і не викричався. Потім сказав йому цілком спокійно:

– Громадянине старший слідчий, навіщо ви так денервуєтесь, на мене сварите і так тяжко оскорбляєте. Це все непотрібно. Що вам потрібно, я і без принижень розкажу.

Тоді глибоко собі в душі поклявся: умру, згину за ніщо, хоч і зараз нехай пропаду – але ні одного слова правди тобі не скажу!

Я бачив в Ананіна прообраз низької культури, людини голодного степу, мерзості і напористого садизму. Прийшла в мене думка: колись в Італії, будучи 18-річним хлопчиною, я наражував своє життя на смерть за Австрію, за якихось німців чи мадярів. Вони наш край не інакше, як «чекай медведів» називають. Тепер за свою рідну, святу правду, хоч зараз здохну, але не піддамся якомусь душевно збоченому, хворому, кровожерловому садистові-більшовикові.

– Перше питання тобі, смердяче, здохле стерво, даю. Розкажи точно і правду: хто тобі доручив хоронити бандитів-націоналістів, яких радянська влада засудила на вищу міру покарання за напад на червоноармейців?

– При відвороті (відступі) у 1941 році військ червоної армії не лише ніхто не стріляв червоноармійців, але й ніхто не думав чогось подібного робити. Свідками цієї правди є всі громадяни міста і району. Проте, навіщо було стріляти червоноармійців? Вони і так відступали. В нашім місті та районі не було ні одного пострілу в солдат червоної армії. В нашім місті не лише ніхто не мав кріса (гвинтівки) чи револьвера, але й не бачив ніхто навіть кулі.

А правда була така. На другий день нападу німців на Радянський Союз органи НКВД висилали своїх посланців до деяких громадян міста і району, і ті посланці говорили, що їх викликають в НКВД в різних справах. Викликані громадяни, не почуваючи себе ні до якої вини, в добрій вірі, послушні словам посланців, самі, з ніким не прощаючись, нічого не переказуючи, голосились один за другим в НКВД. Їх там всіх задержували в тюрмі і більше вже не випускали.

Так місцевому адвокатові, Здебському Володимиру, посланець сказав, що його викликає підсудний до себе, який сидить в четвертій камері і бажає собі з адвокатом поговорити. Адвокат, не передчуваючи смерті, в добрій вірі (навіть на голову не наложив капелюха) сам пішов, бо думав, що зараз вернеться. Пішов в четверту камеру, а там не було підсудного, який просив консультації адвоката. Самого адвоката замкнули і більше не випустили.

Місцевий директор середньої школи Герасимів був аматором радіо. Вмів направляти радіоприймачі. Посланець НКВД підійшов до нього в канцелярію школи і попросив, щоби Герасимів зараз пішов до начальника НКВД і поправив радіоприймач, який чогось перестав передавати. Герасимів положив перо, яким писав, не кінчаючи дописувати речення. Як пішов в НКВД, так більше і не повернувся.

Місцевому нотаріусові Гонтарському посланець сказав, що один підсудний, котрий сидить в четвертій камері, хоче передати йому якісь там повноваження на майно.

Міщанинові Заневичові, який деяк розумівся на ветеринарській справі, посланець сказав, що в начальника НКВД кінь здихає. Просить, щоби він зайшов.

У містечку Розділ кооператорові Харчишину посланець заявив, що його до себе викликає начальник енкаведе в справі відкриття якогось кооперативного складу.

У подібний спосіб викликали з села Пісочна громадянина Фика Данила.

Іншого громадянина з села Дроговиж привезли з перестріляною ногою. Він – давній усус (український січовий стрілець). Бачив своє нещастя, не хотів датися НКВД, котрі підступно намагались взяти його. Вибіг з хати і, не маючи куди втікати, став біля буди, в якій жив злий собака. Собака кусала і не давала нікому приступити до нього. Енкаведисти вбили собаку, а господар почав втікати. Тоді енкаведисти перестрелили йому ногу і цей бідака впав. Його забрали в тюрму. Мене викликали, щоби я йому лікував ногу. Поранення було тяжке, з роздробленням кістки, вимагало лікування в лікарні. Мені начальник НКВД не дозволив забирати раненого в лікарню. Наказав лікувати в тюрмі.

Лісничого фундації ім. графа Скарбека, вірменина по національності, обманом забрали з дому і на його власнім фаетоні привезли в НКВД. Від’їжджаючи з дому, він навіть з жінкою не попрощався...

Не знаю, як прийшов сам в тюрму рахівник сільськогосподарського ліцею з Черниці.

Який був суд і як їх судили, не знаю, це був великий секрет місцевого НКВД. Одного дня всіх їх пов'язали дротом руки назад, зложили всіх у тягарову машину, яка була в тюремнім розпорядженні, прикрили брезентом, зверху прикрили зеленим галуззям (немов замасковані перед літаками) і вивезли. Перед полуднем завезли їх в недалекий гай-лісок фундації ім. графа Скарбека. Там всіх з автомашини висадили. Положили зв'язаних долів і лицем, зверненим до землі. Біля того місця стояв тракторець «Сталинец» гудів, тарахкотів. В той час енкаведисти підходили до поодинокого та стріляли в потилицю, забивали кожного на місці.

У часі тої екзекуції рахівник сільськогосподарського ліцею звернув голову в бік, щоби подивитись, що діється. Він одержав кулю в лице. Куля перейшла через кістку горішньої щелепи. Рахівник, зімлілий, лежав на сирій землі в ліску.

По скінченні мордування людей енкаведисти відійшли чи за лопатами, чи за чим іншим. Ранений рахівник прийшов до притомності. Спочатку повз на животі, відтак встав і втік з того ліску, сховався в житі на полях недалекого села Демня. Руки назад зложені і дротом зав'язані не міг розвязати. В житі просидів до вечора. Вечором підійшов до села Демня. Підійшов до крайньої хати і там йому допомогли розв'язати руки, обмили лице, перев'язали рану. В селі він не хотів зіставлятись. Навернув назад в поля. Дві дівчини, котрі знали про це вандальство і де скривається рахівник, тихцем носили йому молока. Він жив, не показуючись людям до приходу німців. Як лише ті зайняли територію, рахівник вийшов з сховища, розказав і показав місце звірства. Сам той рахівник десь потім зник і ніхто його більше не бачив.

Блискавкою розійшлась сумна звістка в місті і в околиці. Нарід збігся, викопав помордованих. По одному трупові клали на одну підводу. В місті зложили всіх у «Просвіті». Там їх всіх обмили, переодягнули в чисті убрання. Кожному вистругали осібну (окрему) домовину. Всіх відвезли в церкву, там відчитали похоронні молитви і похоронили в спільну могилу на місцевім цвинтарі.

На похорони зійшлося кілька тисяч людей. Всі плакали. І я плакав. Я не міг без сліз терпіти тяжкої печалі жінок і осиротілих дітей.

– Мене оскаржуєте, що я відкопав трупи, це неправда! Я не грабар, а Лікар! Я трупів не відкопував! Відкопували незнайомі мені люди. Тоді було не місце випитуватись про прізвище чи ім'я чоловіка. Я постріляних не хоронив. Хоронили їх родини. Хоронили жінки постріляних мужів, або діти, сини, дочки. В кінці (врешті-решт), якби я вже і похоронив смердячі, зігнилі трупи, то гадаю, в тому нема нічого злого. Трупів треба було як слід похоронити, хоч би і по тій причині, щоб з їх зігнилого тіла не розносився сморід і зараза по околиці.

Я гадаю, що похоронити трупів – це не преступство, і я за те не повинен бути покараний. Преступником є той, хто убиває людину, а не той хто хоронить.

– Ти, бандитська мордо, брешеш! – заревів оскаженілий Ананін.

– Чесний свідок, громадянин Рудер, добровільно і власноручно підписав на тебе зізнання, що націоналістичних трупів ти відкопав і організував похорон. Зганяв людей на мітинг і на тім мітингу промовляв, очорняючи і оббріхуючи Радянський Союз.

– Рудер говорить неправду і підписав акт, неправдиво написаний. Рудер – жид. Він тепер злий на всіх, за те, що німці вбили його батька, маму, сестру і брата.

На мене особисто Рудер злий, бо ще за польської власті Рудер був запідозрений у вбивстві чоловіка, робітника на фабриці «Альба» в селі Розвадів. Я тоді був заприсяженим судовим експертом і робив розтин трупа його вбивства. Залізний лом, який знайшла поліція у Рудера вдома, по відтисках розламаних кісток на голові, був дуже подібний до предмета, котрим був вбитий робітник. Ви, громадянине старший слідчий, самі не повірите словам Рудера, де він зізнає, що на похоронах було щонайменше 3 тисячі чоловік і що я на тім похороні говорив, що жиди є винні в смерті замордованих людей. Що він сам на свої власні вуха чув ті слова, бо був сам особисто на похороні. Рудер – один жид серед тисячі людей. Напевно, якби я був таке говорив, то розлючений натовп людей був би вбив жида, який був винен в помордуванні.

На це Ананін:

– Ти, бандицько-націоналістична мордо, ще дальше дихаєш ненавистю і оскорбляєш євреїв, називаєш їх жидами.

– Українське назвословіє євреям – жид. По-українськи назви «єврей» нема. Колись тут, на західних областях України, себто в давній назві Галичина, слово «єврей» було образливим для жида. Було слово «жид», тою назвою ніхто нікого не ображав і не мав навіть на думці ображати. В польській мові слова «єврей» нема. Є слово «жид». Польський жид ніяк не чується ображеним, як він, заповняючи анкету, сам записує: жидівської національності.

– На тебе не те, що Рудер, ваша українка такі самі зізнання підписала. – Ананін тицьнув мені протокол зізнання свідка, підписаний власноручно Воронович Настунькою (ім’я та прізвище змінене).

Побачивши цей протокол, мені аж в голові закружилось. Настуньку я знав як дочку і порядну дівчину гідних міщан. Була одинокою в своїх родичів. В часі воєнних заворух вийшла заміж за стопроцентного націоналіста Масляка Гаврила. Він був в членах УПА. Не знаю, вів він якусь боротьбу з більшовиками чи ні? Настунька була матір'ю однієї дитинки, батьком якої був Гаврило.

– Істину говорю вам, що Настуньки тоді, як були похорони в місті, не було. Вона тоді перебувала у Львові. Ту мою правду можуть чесно підтвердити її родичі. Настунька Воронович підписала на мене протокол неправдивих зізнань, сидячи в тюрмі в Стрию. Зробила вона це тому, щоби під покровом вислуг органам НКВД її з тюрми випустили. Воронович випущена з тюрми і живе тепер у своїх родичів. Прошу її викликати в суд як наочного свідка і переслухати її родичів.

– Ти, хитрий бандите, думаєш, що радянський слідчий не йде прямолінійною дорогою і заради якихось крутійств і обіцянок випустив з тюрми ворога?!

– Я не знаю, за що Воронович Настунька була заарештована, і чому її випущено на волю. Правдою є те, що вона сказала на мене неправду. Тверджу, що тоді, як були похорони замордованих, її в місті не було.

– Я тобі плюгаве, смердяче стерво, – кричав Ананін, – ще не таких свідків до очей приведу і вони розіб'ють твою підлу брехню. На тебе свідчить офіцер радянської армії.

– Не можу собі щось пригадати, щоби я щось злого робив офіцерам радянської армії. В розмові з ними декотрі висказували свої негодування і незадоволення. Як лише прийшли радянські війська, мене, як одинокого лікаря, змобілізували у воєнкомат, у призивну комісію. Може, в часі праці в тій комісії я зробив яку помилку, і за то кажуть мені тепер відповідати?

– На тебе свідчить свідок – капітан Сипітій. Що ти перед ним під небеса вихвалював бандерівські банди. Жалував за бандитами-бандерівцями. Що не любиш і ворожо відносишся до радянської влади!

З капітаном Сипітієм зав'язалось було таке знайомство. Він працював у воєнкоматі тоді, як я був лікарем у допризовній комісії. Скаржився перед мною, що завжди кашляє і гарячкує, особливо по вечорах. Представлявся перед мною, як українець з Великої України. Батько двох дочок. Читав мені листи. Я чисту українську мову дуже люблю. Як читав листи, завжди йому сльозами наповнювались очі. Скаржився перед мною, що він хворіє і його не відпускають додому. Капітану Сипітію я порадив, щоб він зайшов до мене на обслідування. В мене був рентгенівський апарат і я хотів перевірити йому грудну клітку. Сипітій мене послухав. Одного дня прийшов до нас якраз в ту пору, як жінка накрила стіл до обіду. При обіді Сипітій перед мною багато нарікав, проклинав радянську владу і радянський соціалістичний устрій. Я перед Сипітієм був висказав жаль, що енкаведисти повбивали наших хлопців на Радіві і дальше в селі Устя. Я вказував перед Сипітієм на велику трагедію українського народу в тій війні. Вбиває брат-брата. Один брат з-над Дніпра вбиває свого брата з-над Дністра. І Дніпро, і Дністер несуть свої води по українських землях та вливаються в одне Чорне море. Наддніпрянець вбиває наддністрянця лише тому, що цей назвав себе комуністом, а той – націоналістом. В дійсносте ж ведуться змаганням між Росією і Німеччиною...

Сипітій в мене немало випив, смачно поїв і зараз же, не обтерши собі товщу (жиру), який лишився після їди на устах, з підхмеленою головою пішов в МГБ і зложив на мене обтяжуючі зізнання. Сипітій зробив це дуже не по-людськи. Факт такий, що він сам почав переді мною нарікати і по-різному знеславлювати радянську владу. Він в мене їв, пив і приріднювався до мене як до рідного брата.

Сипітій вже не живе. Він помер в місцевій лікарні по причині розпадової форми туберкульозу легенів. Я його лікував. Був при його смерті і не знав, що Сипітій – провокатор. Не гідна така робота! Перед Сипітієм я нічого такого не говорив, чим би міг показувати свою ворожнечу до радянської влади. Прошу вас, громадянине старший слідчий, це останнє речення записати до протоколу, як мою оборону проти провокацій вже небіжчика Сипітія.

Ананін якось спустив з свого напористого тону і вже спокійніше давав мені питання.

– Громадяни міста свідчать, що ти – фашист. За часів фашисько-німецької окупації бідних земель України ти служив німцям. Ти був бурмістром міста і збивав бідних громадян.

– Бурмістром я не був! Від 29 червня до 3 серпня 1941 року я був назначений головою міста. Головою міста назначила мене районова управа, головою якої був місцевий лікар Локач. Сказали на мене, що я – фашист тому, бо вмію по-німецьки і чеськи говорити. Через наше місто переходили частини німецьких і словацьких військ. Декотрі з них грабували місцеве населення. Я, володіючи їх мовами, різними способами охороняв місцевих громадян від грабунків і насильств. Я лікар, мав своєї праці понад вуха. Головою міста ніяк не хотів бути. Районова управа прямо дала мені наказ – як найстаршому по роках депутатові міста перебрати чинності голови міста. Від найдавніших часів була традиція, що, коли по яких причинах не стане голови міста, то на його місце стає найстарший депутат міста. Головою міста я був до приходу адміністративної німецької влади. Третього серпня я сам добровільно покинув виконувати функції голови міста. Правда є, що всього 6 тижнів був тим нещасним головою. Ради німців я нічого доброго не зробив. За мого головенства містом організував забезпечення населення хлібом, молоком, молочними продуктами. Між населенням міста кинулось грабіжництво – організував громадський суд. Полагоджував різні поточні справи.

Відносно побиття бідних громадян міста, то справа представлялась така. Одного дня в управу міста прийшла гр. Чімчак (ім’я та прізвище змінене) з жаданням, щоби їй видати картки на хліб. А я знав, що муж гр. Чімчак взяв собі пару коней, троє свиней і кілька мішків муки. На тій підставі я, як голова міста, відказав гр. Чімчак у видачі карток на хліб. Вона на мене розкричалась, називаючи мене більшовицьким депутатом, і що вже минулись мої демократичні часи. Ображувала мене різними нецензурними словами, ображувала мою людську гідність. Це мене випровадило (вивело) з рівноваги. На мою просьбу, щоб вона вийшла з дому управи, а я її справу матеріального забезпечення перегляну, вона з приміщення не хотіла вийти, лише дальше викрикувала, що не вступиться. Тоді я її взяв за шиворот і силою викинув з приміщення. Вона побігла від мене зі скаргами до словацького майора, який в даний час квартирував з словацьким військом в місті.

Ту скаргу не гр. Чімчак писала, а хтось інший, хтось, кому я невигідний.

Ананін кинув ще один лист на край столу. Я не вірив своїм очам, читаючи це письмо. Воно написане ще в 1939 році. У часі відвороту (відступу) емгебісти взяли цей лист з собою і переховували до 1944 року, тобто до других «освобождения» західних земель України.

– Моя відповідь. Др. Гольберг був лікарем на Словаччині. У часі окупації німцями Чехії він втік перед німцями і забрів до нашого міста. Не мав, де приміститись і я, як лікар, пожалів колегу, прийняв його до себе на помешкання. Гольбергові стало в мене не зле жити. Знайшов собі жидівочку-учительку і до неї ходив ночами. Мені надоїло кожний день йому відчиняти двері, порадив, щоби він йшов мешкати до його любки. Ще до того Гольберг був дуже брудний і нехлюйний, запаскудив кімнату, в якій жив. Одного дня я на Гольберга взлився, вигнав з хати і більше не пустив.

Націоналіст, це розуміння є дуже розмите в розумінні інших людей. Гольберг підписав протокол, що я – націоналіст, але він не подає ніяких даних, ніяких фактів, які би підтверджували його поняття о мені, як націоналісті.

Слідчий Ананін знову кричав, прерізними нецензурними словами, принижував мою чоловічу гідність. Згодом трохи успокоївся і читав дальше листи свічень свідків на мене.

– Ти не лише бив бідних громадян. Розкажи, хто тебе вибрав і чому ти був в комісії, яка відправила громадян на каторжні роботи в Германію?! На тебе свідчать свідки – товариш Порецький (ім’я та прізвище змінене) і громадянка Трипон (ім’я та прізвище змінене).

– До ніякої комісії, яка посилала людей в Германію, я не належав. У нас в місті такої комісії не було. Тих хлопців і дівчат, які згодились їхати в Германію, громадянин Порецький сам приводив до мене на обслідування. І я мав писати їм в карточках, чи нема в них якої заразної хвороби.

Ніякої категорії праці здібності я не відмічав. Нікого я ні не намовляв, ні не примушував їхати в Німеччину. Як лікар, я не міг відмовитись від чисто лікарських обслідувань. Якщо я би відмовлявся від обслідування, то німці, напевно би, запитали про причину відмови чи необслідування.

– А ти чув за Зою Космодем'янську?!

– Читав. Не всі однак можуть бути такі, як Зоя Космодем'янська. Узагалі, геройство не повинно оцінюватись одноразовим вчинком. Я знаю, що в Радянськім Союзі декотрих людей називали героями, а за деякий час знищували – як ворогів народу...

Відносно зізнань громадянки Трипонової. На її карточці я написав, що в неї немає заразних хворіб, і тим самим не було перешкод, щоб вона не могла їхати в Німеччину. Це знаю певно. Не пам'ятаю, чи я Трипон обслідував. Вона колись була підозрілою на захворювання гонореєю, якою напевне заразила німецького поліціанта. Так свідчив поліціант у Львові в лікарні, що мав полові відносини з Трипон і від неї заразився.

– Тобі, звірюко в людській шкірі, я до очей доставлю, до очей!

– Прошу дуже. Я буду дуже радий їм обом доказати їх лож і брехню. Як буду в камері, може пригадаю собі ще які прізвища. Прізвищ собі зараз не пригадую, бо тоді був час війни, час фронту. Я тяжко, деколи ризикуючи своїм життям, працював. Мені тоді було не до свідків. Допомагав людям, не оглядаючись на їх національність...

XXXIII

О п'ятій годині прийшов ключник і мене відпровадив в камеру. Там ще всі спали. По їх покривалах лазили грубі, повні, насичені кров'ю блощиці. На руках сплячих виднілись сліди застиглої крові...

На другий день, перед полуднем, ключник знов викликав мене на букву «Г», але запровадив не до слідчого, а в канцелярію тюрми. Там сиділо двоє чоловіків і одна молода жидівочка з дуже нафарбованими губами.

– Ви на фортепіанні вмієте грати? – запитався один з сидячих чоловіків?

– Одною рукою зі слуху виграю кожну пісню. На фортепіано ніколи ніхто не вчив мене грати.

– Зараз будете грати двома руками.

Чоловік положив на стіл подушку для печаток і два аркуші паперу. Наказав мені кожен палець ставити на подушку для печаток, а відтак робити відтиски на заготовлених бланках паперу. Робив відтиски всіх пальців. В додаток наказав зробити відтиск цілої правої і лівої долоні.

Він пильно дивився, щоб я всі відтиски зробив точно і ретельно. Відтиски я робив весело і радо, бо в канцелярії ніхто на мене не кричав і не ображав моєї людські гідності. На душі якось полегшало.

На четвертий день після того, як мене закрили в тюрму, не в ночі, а в день викликали мене в кімнату розташовану в партері тюрми. Там за столом сидів капітан НКВД. Він представився, що працює в організації «смерш». Той ввічливо попросив мене сідати. Яких дві години випитував мене за бургмістрівство, гр. Чімчак і за зізнання інших. Я йому відповів так, як свідчив перед слідчим Ананіним. З тим капітаном «смерша» я розійшовся як з чоловіком...

Передачу підсудні одержували один раз в тиждень. Як хто з них чим-небудь провинився, або мав якісь неполадки в слідстві, тому не дозволяли передач одержувати місяць або більше. Мішки з передачею приносив ключник-наглядач в камеру. Цей ключник – високого росту, рудий і був дуже-дуже злий. Не було ні одного разу, щоб він, передаючи мішок з продуктами, не обізвав підсудного бандитом, гадом, собакою або як інше. За це підсудні назвали його «гестапо». «Гестапо» входив у камеру, ложив мішок посередині і викликував підсудного. Той, врадуваний, зіскакував з нар, розстеляв коц чи плахту на підлогу, витягав з мішка все, що там було.

У камері не можна було держати ніякої бляшаної посуди – треба було, приміром, масло, сир чи що інше переложити в глиняну посуду, а бляшанку знов кинути в мішок. Випорожнений мішок від передачі підсудний на очах «гестапо» зав'язував і передавав йому в руки. Той завсіди, коли відходив, грозив і сварив: «Ты – откровенный бандит. Тебя бы застрелить, чтоб ты сдох, а не передачу передавать!».

Мені жінка передавала передачу кожної п'ятниці в наплечнику. Щоб їй хоч словом розповісти, яке в мене здоров'я і хто на мене свідчив, я придумав таке. В камері підсудні держали сердечка олівця, графіту до писання листів. Мені цей графіт передав Говикович Володимир. Під час прогулянки я знайшов на землі маленький дерев'яний прутик. В середині цього прутика я голкою вижолобив дірку і в неї вложив графіт. Зробив олівець. Декотрі підсудні одержували папірці до куріння. Я брав папірці і дрібненькими буквами писав письма жінці. Написані папірці складав у малесенькі квадратики і вкладав їх між пальцями, притискаючи, щоби не випадали. Тоді, як вибирав з наплечника передачу, пальці в середині розводив і папірці непомітно падали на дно наплечника. Зав'язував порожній наплечник і передавав його «гестапівцеві». «Гестапо», що завжди грозив мені кулаком, називав старим бандитом, зі злостю видирав наплечник і виносив з камери.

Ще під мурами тюрми жінка всі заулки наплечника переглядала і знаходила мої записки. Їх перечитувала і передавала мені відомості в такий спосіб. У трубку гусячого пера складала написане письмо. Ті трубки гусячих пер вкладала в тісто сухарів або коржів, які сама пекла. Одержавши таку передачу сухарів і коржів, я нікого не угощав і нікому їх не давав. Сам сидів і ламав на дрібнесенькі кусочки і все находив гусячі пера, в яких були написані листи до мене.

Один раз ключник в коридорі непомітно відчинив візитерку і бачив, як я читав письмо. Дуже тихесенько відчинив двері і скоро вбіг в камеру, хотів у мене відібрати письмо. В часі суматохи я скрутився, вложив письмо в уста і з’їв. До нічого не признався. В очі йому брехав, що ніякого письма я не читав. Ключник не був упевнений. Не мав ясної причини, за що мене замкнути в кандей або відібрати дозвіл на передачу. А тому, що я з ним борсався і ставив опір, наложив на мене таку кару: «задуматись по-американськи на одну годину». Це значило, що я повинен стояти на одній нозі, другу ногу зігнути в коліні на дев'яносто градусів і підняти в гору. Пальці рук розвести, скласти за голову і так стояти одну годину.

– Ключник часто заглядав у візитерку, чи стоїть покараний. Я стояв на одній нозі, бо боявся, щоби мене не позбавили передачі.

Видумана дорога переписки з жінкою була дуже проста, але зате ризикована і непевна. «Гестап» завжди дуже пильно пильнував за передачею і маніпуляціями при відборі її. Ніяк не міг додуматись, що я, вкладаючи руки в мішок, міг щось мати закладене між пальцями. Повторно наплечника «гестапо» вже не перевіряв.

Жінці я вже коротко писав про зізнання оскаржуючих мене свідків А вона знов і знов підбадьорювала мене в дусі.

Інші підсудні передавали свої сорочки і штани до дому, розпорювали рубці і там зашивали свої листи. Потім ключники це відкрили і не приймали від засуджених ніяких шмоток.

Одного дня під приводом витягнути зуб, з камери викликала мене фельдшериця, яка мала обслуговувати підсудних. Ключник запровадив мене в кімнату фельдшера. Там я стрінувся з хірургом міста Дрогобича Романюком. В нього була моя жінка і просила, щоб він мене відвідав. Через нього я передав жінці про все, що мене оскаржують. Через добру услугу жінка дала фельдшерці доброго вовняного матеріалу на сукню. По зустрічі з хірургом Романюком в камері не говорив ні слова.

XXXIV

Біля два тижні сидів в камері бездіяльно. Ніхто мене не викликав ні на слідство, ні в канцелярію, ні в «смерш». Мені дуже наскучилось. Виродилась велика туга за жінкою і дітьми

Час плив.

Поволі в неволі

Сивів мій волос

І серце тугою заросло

І сльози, і смуток,

Тяжке лихоліття

І думи орали чоло.

Я чув, що слабну і знеможію кожного дня. Почав знеохочуватись до всього. Опустився, не глядів за собою. Лише любов до жінки і дітей росла кожний день високо. Жінка і діти стали для мене святощами. Почав молитись Богові, і в гарячих мольбах просив Всевишнього для них кращої долі, чим моя була. Кожного дня я чув благальні слова маленької Оксани: «Я хочу до татуся!». Розривав мені серце плач середущої моєї дитини, сина Яромира. В день і вночі бачив його послушні очі, бажання чим-небудь татові допомогти. До самої глибини душі боліло і гнітило мені в серці за найстаршим любимим сином Любомиром...

Жінку дорівнював до святих. Спільно з нею ділився горем, плачем, безсонними ночами і найрутенними мріями: як вирватись з тюрми до них, до моїх рідних.

Добра не було. Іскорки добра не бачив ні для себе, ні для дітей. А зла! А недоброго! – великі, високі могили! Щоб хоч на хвильку забути за себе, ліпив шахові фігурки з клейкого хліба. В куті камери вискоблював квадратики бруду на підлозі. Ложкою надряпав зі стіни білої вапняної муки, присипав цим вискоблені квадратики і так виробив шахівницю. Запрошував до себе о. Левицького, якому цілими днями капали сльози з очей, і грали в шахи. Деколи забували, що є в тюрмі, і грали завзято. Шахи – це був еліксир на мою згрижену (засмучену) душу...

У камері серед тих нещасть і горя було те добре, що підсудні були самі українці-галичани, які дихали і жили одними і тими самими думками. Розходження в різних поглядах не було. Всі надіялись, що після мук слідства вийдуть на волю. Всі глибоко в душі чулись невинними. Вони вірили в справедливість судів!

...Скупо було з куревом. «Гестап» і ті, які приносили мішки, під дверима камери крали тютюн і сигарети. Сигарет не приймали. Як комусь вдалось одержати сигарети, то тверді кінці, рурочки чи мундштуки – все було повідломлюване.

Режим в камері був дуже строгий. Дозволялось говорити лише пів голосом. Співати суворо заборонено. Вдень спати було заборонено. Їсти давали два рази в день: пшоняну зупу і 300 гр. чорного хліба, кілька штук солоної маленької рибки «кільки», яку оскаржені називали «хомса».

Придумали, щоб одна камера говорила з другою камерою. Це робилось через каналізаційні рури. Той, який хотів говорити, підходив до седеса (унітаза) вихідника. Нахилявся над ним і кілька разів сильно кашляв туди. Покришку, якою накривали седес, піднімав і два, три або чотири рази вдаряв о седес. Підсудні, які були в камері, накидували на говорючого коц. Він пхав голову глибоко в седес і так говорив. В сусідній камері так само. Це був так званий телефон без дроту. Я так говорив один раз з арештованим, мені дуже знайомим. Ключники-наглядачі знали, що підсудні так розмовляють, дуже пильно за тим слідкували. Зловленого на місці карали кількаденним карцером і задержували передачу на один місяць. Без передачі прожити не було можливо. Калорійна вартість пшоняної зупи, 300 гр. хліба і кількох рибок «кільки» навіть і для маленької непрацюючої людини була замала.

Підсудні раз на два тижні ходили купатись, всі речі віддавали у вошебийку. Підростаюче волосся на голові і бороді стригли, тобто вискубували один другому машинкою.

XXXV

Десь за два тижні від останнього переслухання викликав мене в ночі ключник. Запровадив на другий поверх, але не в кімнату слідчого Ананіна, а в другу. В тій кімнаті сидів чоловік біля 50 років. Одягнутий у військовій формі енкаведист, на пагонах відзнаки майора. Лице заспане, поблідле. Ніс на кінці посинілий. Я подумав, що той енкаведист – любимець горілки.

– Я – майор Бороніков! – різко викрикнув до мене.

– Буду тебе переслуховувати. На всі питання, які буду тобі давати, маєш говорити щиру правду. Говорити будеш правду – скоріше скінчиться слідство і тебе випустять додому, до дітей. Я був у твоїм місті. Бачився і говорив з твоєю жінкою і дітьми. Вони без тебе дуже бідують. За тобою тужать і плачуть!

Послідні слова Боронікова вразили сильно мою душу. Не хотів плакати. Самі сльози грубим градом котились по моїм змарнілім лиці, падали на підлогу і розбризкувались на всі сторони.

– Перше питання: хто тобі наказав і з ким ти ходив та проголошував на ринку незалежність і самостійність України?!

– Я незалежності України на ринку в місті не проголошував і ніхто мені такого наказу не давав. Проголошували молоді, яких я прізвищ не знаю. Вони були, правдоподібно, членами ОУН. Я тоді був на ринку і бачив ту імпрезу (подію). На ринку біля аптеки один хлопець з Роздолу проголошував незалежність України. Того хлопця я знав з видження (вигляду). Прізвищем однак його не інтересувався. Знав, що його батько – бувший учитель, згинув в рядах УПА. На ринку було дуже багато міщан і селян з довколишніх сіл. По відчитанні маніфесту я пішов до своєї хати, бо мене очікували хворі...

– Ти мені не смерди своїми хворими, а точно і докладно розкажи. Хто тобі наказував проголошувати самостійну Україну? Я і так все знаю!

– Якщо ви, громадянине майоре, знаєте, то чому мене питаєте? Прошу мені привести свідків до очей, які скажуть, що я стояв і був на трибуні та проголошував незалежність України.

Майор Бороніков довго мене переконував, що я говорю неправду і не хочу признаватись. Грозив мені, що, як я не буду до цього признаватись, що він хоче, то він дасть мені пльотки. Слово «пльотки» я не розумів. Гадав, що хтось на мене чогось наговорив, напльоткував (набрехав). Радувався, що в кінці майор визнає, що все це, що на мене написане, є сплєтні. Відважно і врадувано відповів:

– Громадянин майор, прошу вас дуже дати мені ті пльотки...

Майор засміявся і в сміху відповів:

– Вот тобі бандит! – він сам напрошує на себе пльотки!

Скінчилось питання про проголошення незалежності України. Бороніков записав мої слова так, як я говорив. Написаний протокол підписував я на самому кінці та на кожній його сторінці.

– Друге питання: з якого року, місяця і дня ти є членом ОУН?

Тепер, перед моєю відповіддю, майор мені точно пояснив, що має точні дані моєї приналежності до націоналістичної організації. Моя відповідь була така, як я раніше говорив:

– Я не належав ніколи до ніякої політичної організації.

Бороніков сердився, кричав на мене, кидався на кріслі і курив одну папіросу за другою. Переконував, що я маю признатись так, як він хоче. Грозив мені пльотками, карцером. Крім заперечуючих слів, більше нічого я йому не говорив.

– Я тебе сам бити не буду! Прийдуть тут такі, що тобі кістки поламають і ти тоді захочеш признатись, але вже буде запізно!

Так мене Бороніков мучив кілька ночей від дев'ятої вечора до четвертої-п'ятої ранку. Безсонність дуже мене обезсилювала і мучила. На одні і ті питання було вже якось соромно давати одні та ті ж відповіді. Видумував різні слова.

Одного дня викликав той Бороніков мене в день. Вікно в його кімнаті було відчинене. Хотів закурити сигаретку, не мав сірників. Піднісся з крісла, мені наказав сидіти на табуретці, а сам виходив до другої кімнати. Як відчиняв двері – подуло свіжим вітром. Всі папери, які лежали на столі, здуло на підлогу. Майор кинувся збирати. Я встав з табуретки і взявся допомагати збирати. Мені в руки попав папір, на якім було дуже багато власноручних підписів наших міщан. Не розумів, що це за письмо, і чому так багато підписів. Хотів прочитати. Це зауважив Бороніков і прямо вирвав мені з рук позбирані письма, на мене накричав. Наказав зараз таки сідати на табуретку. Решту паперів визбирував сам.

На другому чи третьому переслуховувані накинувся на мене з грубою лайкою, називаючи мене, так як і Ананін, старим хитрим бандитом. Взяв папери в руки і заявив мені:

– Дивись, бандицька мордо! Більше половини міщан зложила власні підписи і назвали тебе непотрібом, зажерним нелюдом, фашистом, націоналістом. Як дорвався до влади – вбивав і сажав в тюрму людей. В лікарні на ліжку стріляв радянських воїнів!

Не знав, як Боронікову на це відповісти, себто якими словами. Знав і свято був переконаний, що на мене ніхто з міщан не може сказати ні одного злого слова.

– Як це може бути, що люди підписували на мене, що я – негідник, непотріб між ними?! З листів, які я одержував від жінки, знав, що всі міщани за мене, що вони написали колективне звернення в суд, що я порядна і чесна людина та зложили свої підписи. Сказали, що мене нема за що судити.

Того письма на мої жадання Бороніков перечитати не дав. Всі інші протоколи зізнань свідків давав читати. Я і далі вперто та послідовно на всі питання давав заперечуючи відповіді.

Однієї ночі Бороніков так мене вимучив, що я ослаб і не міг сидіти на табуретці. Безперервно говорив якої півтора години, переконуючи признатись. Говорив, що він вже старший чоловік. Є батьком таких дітей, як і я. Жалує мене. Жалує мене, бо, як я не признаюсь, то мене засудять і пропаду. Поволі буде минати день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, і я в тюрмі зігнию. Жінка і діти не будуть знати, живий я ще чи ні. Жаль мені, говорив Бороніков, твоїх маленьких діточок. Ще більше жаліє і співчуває моїй жінці. Вона, як поранена львиця, кидається вправо і вліво, шукає різних доріг звільнення мене. А ти, гаде! Цього всього не бачиш і не оцінюєш! Тобі треба чесно і добровільно до всього признатись. Будеш говорити так, як тобі полковник Морозов радив, будеш в нас великим чоловіком. Не будеш признаватись до всього, засудимо тебе і запроторимо в такі місця, де і не будеш жити, і не умреш! Тобі лише треба признатись до цього, що я тобі буду говорити. А мені треба, щоб ти цей протокол підписав.

У мене в душі заметушилось. Тверда впевненість в мені зм'якла. В голові одна думка вибивала другу. Найбільше жаль було жінки і дітей. Треба розказати все – вийду на волю! Буду тихо між людьми жити! Буду опікуватись тепер осиротілими моїми дітьми!

Бороніков не сідав, стояв і вперто мене намовляв. Я бачив, що він, як та сатана, лізе в мою душу. Ще раз випрямився, вдарився в груди і заклявся своїм словом честі, що все за мене знає. Мені лише треба сказати, від якого року я став членом УПА і під якою кличкою я працюю.

По тих словах, що я був членом УПА, я зауважив що він заговорився. Забагато він говорив, і в мене рухнули всі сподівання.

Подумав собі: ні, гаде! Не по тій доріжці хочеш мене вести, і я не дамся! Майорку біднесенький! Шкода, що ти перед мною представляєшся як старший чоловік і страшиш мене цим. Бідні і заразом підлі твої підходи до мене. Хочеш заробити 75 чи 120 рублів, як підеш з моїм признанням до свого начальства? Святою і невинною людською кров'ю облита твоя бридка, брудна офіцерська честь.

– Санітарним референтом в УПА я ніколи не був і в житті я не виступав під кличкою...

Бороніков сів на крісло, тяжко опер голову на руки, довго-довго сидів, не говорив, о чімсь думав. А може, нічого не думав. Може, грав роль артиста-фокусника? Я дивився з презирством на нього.

– А ти знаєш, що майора Гудкова, того, що підписав акт о твоїм арешті бандити вбили?

– Ні, не знаю! А коли, де і хто вбив?

– Говорять, що за тебе вбили! Ведуться доходження! (слідство)

– Як – за мене?! Я сиджу в тюрмі і світа Божого не бачу!

– Не говори, сволоче, нічого, а то – уб'ю, як собаку! Вчора були похорони полковника, який згинув разом з Гудковим. Полковника похоронили в Дрогобичі. Гудкова – на ринку того міста, де працював.

Я не відзивався ні словечком, страх огорнув мене ще більший.

Бороніков сидів з підпертою головою і мовчав. Я очікував бурі-урагану ще більшої. У вікні почало сіріти. Робився день. По коридору хтось ішов. Стук підкованого взуття було чути все ясніше. Чути було, що хтось йшов до нас. Відчинились двері. В кімнату ввійшов наглядач-ключник. Випрямився перед Бороніковим і коротко, уривчастим голосом запитав:

– Товарищ майор, разрешите его забрать!

– Забирай и уходи! – була змучена відповідь.

Я скоро зірвався. Вийшов в коридор з якоюсь мені невідомою веселістю. Руки зложив назад, голову спустив вниз і скорим кроком подався іти в камеру.

– Не спіши, чому втікаєш? – підбігаючи за мною кричав ключник.

Заснути в камері не міг. Сон не брав. Придумував, в який би це спосіб передати письмо жінці.

Останній раз в ночі ключник запровадив мене в камеру, розташовану біля Боронікова. Там за довгим столом сиділо декілька енкаведистів-офіцерів. Всі вони гарно одягнені, на раменах блискучі пагони. Виголені, і повні лиця. На першім місці сидів полковник Морозов. Праворуч нього – майор Бороніков. Інші енкаведисти були мені не знані. Входячи в кімнату здивувався, що стільки енкаведистів мене очікує, сказав: «Добрий вечір!». Відповіді не почув ні від одного. Ключник наказав сідати на табурет. Один з офіцерів, якось із здивуванням запитав:

– Правда, що ти був за границею?

– Так, я був в Чехословаччині, в м. Брно, там вчився на лікаря.

– Як це було з Петлюрою? Громадянка Кавелюкова (ім’я та прізвище змінене) свідчить, що ти служив в бандах Петлюри! – запитав другий офіцер.

– Петлюра на підставі договору віддав Галичину полякам. Мені нічого було лізти до Петлюри. Я служив в Українській Галицькій Армії. Бився з поляками під Львовом. Потім попав в полон і втік від поляків. У Львові організували тайний Український університет. Як почали його організовувати, я записався на нього.

– Ага! Націоналістичний університет!

Багато питань, на які я вже по кільканадцять разів відповідав, задавали мені знов і знов.

– Ну, що ж, не говориш правди, не признаєшся до діл, яких наробив за часів фашистсько-німецької окупації! – заговорив до мене Морозов.

– Слідчим, які мене питали, я говорив лише правду. За часів німецької окупації я нічого не наробив лихого. Працював лікарем і, як тоді міг, так людям і допомагав.

– За це добро тебе повісити треба! – процідив через зуби Морозов.

Я мовчав.

– Ти бачив ті високі лампи на ринку біля обкому в Дрогобичі?

– Бачив.

– За твої добрі діла на одній з тих ламп тебе повісять!

– Як повісять, то буду висіти. Але моя правда висіти не буде! – з притиском і піднесеним голосом відповів я.

– Вона розійдеться між нарід, і нарід буде говорити, що мене, невинного, повісили!

Більше ніхто з офіцерів уже не питав. Всі повставали і мовчки відходили. Я піднявся з табурета. Не розумів і не знав, на що та вся комедія, яка для мене в теперішній час є трагедією. Залишився лише Бороніков. Він посидів зі мною якої більше пів години і не промовив ні слова. Згодом вийшов за двері, викликав ключника.

XXXVI

На другий день в камері всі підсудні мені порізному доказували і ворожили, що слідство зі мною вже закінчили. Тому, що я до нічого не признався, не мають на мене ніяких доказів. А раз так, на днях мене повинні випустити додому.

З тривогою в душі очікував кожної хвилиночки, коли відчиняться двері і ключник запитає, хто на букву «Г».

І один, і другий тиждень минув. Я сидів. Жив листами від жінки. Правда, вони були писані уривчасто, коротко, але ласкали і успокоювали мою згрижену (стривожену) душу. В голові бушували різні-прерізні думки.

20 листопада 1945 року в 9 годині ранку, ключник тихо відчинив двері і викрикнув:

– Кто – на букву «Г»?

– Я! – відізвався Гуменецький.

– Забирай свои вещи и выходи!

Всі підсудні врадувано кричали: «На волю! На волю!».

Я був приголомшений! Вхопив рукою свій наплечник, обернувся до камери і сказав:

– Прощавайте і бувайте здорові! Бажаю вам всім скоро вийти на світ вільний!

Хотів кожному потиснути руку. Але наглядач злісно викрикнув до мене:

– Выходи побыстрей!

Ішов вздовж довгого коридору. Наплечник ніс в руці. Коло шаф, які стояли в куті коридору, задержав мене ключник. Відчинив двері в одній із шаф і наказав залазити в середину.

Наперед втиснув в шафу наплечник, а потім і сам заліз. Сів на лавочку. Ключник закрив дверцята. Що буде дальше? Чому з речами? І в тій самій шафі, в котрій був, як лише привезли в тюрму? Відповісти на це питання не міг. По годині прийшов ключник і дав команду: «Выходи без вещей!».

–Куди?! – вирвалось з мене.

– Не говори! Увидишь! – була відповідь його.

Я вийшов. При входовій брамі стояло двох червонопагонників з крісами. Мене їм передав ключник. Один червонопагонник вийшов вперед мене, а другий наказав йти за ним, а сам йшов за мною. Вийшли з тюрми. Переводили мене бічними вулицями Дрогобича. Увійшли у двоповерховий дім. На першім поверсі перший раз побачив мою жінку. Вона стояла під стіною коридору. Дивилась, як мене проводили конвоїри. З жінкою не перекинувся ані словечком. Завели у розвалену кухню. Там було двох незнайомих мені хлопців. Вони розповіли, що тут міститься суд воєнного трибуналу. І вони очікують суду. Не хотілось навіть вірити, щоб серед таких розвалин засідав суд, та ще й до цього – воєнного трибуналу.

По якімсь часі підійшов якийсь блідо виглядаючий чоловік і представився, що він адвокат. Буде мене боронити. Він передав мені два яблука від жінки. Адвокат – чоловік середніх років, худий, високий. В справі мої оборони нічого не говорив, лише коротко розповів, що Рудер не приїде на суд, і що він, як адвокат, поставив свідків, свідчення яких будуть уменшувати мою кару за мої провини.

– Я нічого злочинного не зробив, – сказав адвокатові, – і не знаю, за що мене будуть судити.

На це він нічого не відповів. Відійшов у кімнату, де засідав воєнний трибунал.

На суд викликали другого по черзі. Перед мною за столом сиділо двох енкаведистів-офіцерів і третій – в цивільному убранні. Стіл застелений червоним рядном. На яких три метри від столу стояла дерев'яна груба лавка, на якій наказали мені сідати.

Офіцер, який сидів посередині, встав, і запитався, чи я не маю яких заперечень щодо персонального складу трибуналу.

Я встав з лавки і відповів, що нікого не знаю з офіцерів. Потім він дуже скоро на російській мові відчитав акт оскарження і запитав, що я маю на свою оборону.

– Я – невинний! Ви мене відпустіть до моєї сім'ї. Мене не має за що судити! – була моя відповідь.

Почалась судова розправа. Першим свідком виступила місцева комсомолка Кавелюкова. Вона говорила ті самі зізнання, що були написані в протоколах. За її брехню на мене, що я убив двох червоноармійців в лікарні, її треба було судити. На моє питання, чи вона бачила, як я вбивав червоних офіцерів, вона змішалась, не знала, що відповісти, сказала, що не бачила, що це їй так люди розказували. На моє дальше питання, хто з людей їй таке розказував, відповіла, що собі не пригадує.

Другий свідок, котрий мене оскаржував, був Порецький, бувший секретар «арбайтзамту» (служба, яка займалася відправленням робочої сили до Німеччини).

– Ви, громадянине Порецький, самі приходили і приводили до мене тих дівчат та хлопців, котрі мали їхати в Німеччину на роботу, або давали їм карточки на руки, і вони самі приходили на обслідування. Тепер мене звинувачуєте, що я належав там до якоїсь комісії.

– Не біда, що ти обслідував їх, фактом є те, що ти був в комісії, яка відправляла людей на каторжну роботу в Німеччину! – істерично кричав предсідник (голова) тройки воєнного трибуналу.

Перший з свідків, кого представив адвокат – це громадянин Микитка. За польських часів Микитка працював гробарем повітового союзу кооперативів. Говорив, що мене він добре знає, і що я займався лише лікарськими справами.

Головуючий тройки не дав йому дальше говорити. На Микитку накричав. Микитка поблід, налякався, і не знав, що дальше говорити і робити. Так і не докінчивши свої бесіди, відійшов.

Інші свідки, громадяни Гнатів, Нищій, обидва шевці, і незнана мені жінка, бувша служниця, перестрашено говорили, що вони нічого не знають. Що вони або спали, або в той день виїжджали з міста, не чули, не бачили і т.п.

На тім переслухання свідків закінчилось.

Перший говорив адвокат. Він просив, щоб трибунал не засудив мене на каторжну працю, тому, що я – немічно хворий чоловік. Слова адвоката мене дуже здивували і до душі обурили. Побачив, що та судова комедія для мене скінчиться трагедією. Більше не слухав, що говорив мій адвокат, лише задумався, як мені оборонитись посліднім словом, яке мені дадуть.

У посліднім слові говорив, що не почуваю ніякої вини, що я ані навіть ніколи не думав робити якийсь злочин. Просив, щоб мене звільнили з тюрми і відпустили до дітей і до жінки.

Головуючий трибуналу мені перервав дальшу думку:

– Твій батько був кулак!

– Я слова «кулак» не знаю. За радянської влади працював добросовісно і гідно. На доказ того про мене були статті в обласній газеті «Радянське слово», які мене вихваляли. Дальшим доказом було те, що я народом був вибраний депутатом міської і районної ради депутатів трудящих.

Оскарження, яке було видумане на брехні спростував і доказав їх неправду.

Цей, який був у цивільнім убранні, цілий час щось писав. На тім суд над мною закінчився. Тройка пішла на нараду. Мені наказали сідати на лаву підсудних і чекати. За кілька хвилин тройка повернулась. Головуючий наказав мені встати і відчитав присуд такого змісту:

«Приговор военного трибуналу войск НКВД Дрогобыцкой обл. от 20.11.1945 года осудил гражданина Гуменецкого по статье 54 пункт 1 УК УССР к лишению свободы в исправительных трудовых лагерях на 10 лет с конфискацией его имущества.

Гуменецкий признанный виновным в том, что в период немецкой оккупации Дрогобыцкой области служив бургомистром.

У 1943 году Гуменецкий принимал участие в комиссии по отправлению людей на каторгу в Германию...».

З початку мені це все видалось, як лихий сон і мара. Я не вірив в дійсність його. 10 років розлуки з дітьми і жінкою! За що?! Як?!

І тільки як підійшов до мене конвоїр-червонопагонник, потягнув мене за рукав, я неначе пробудився з недоброго сну і побачив правдиву дійсність.

Конвоїр наказав мені вийти з кімнати засідань воєнного трибуналу.

У коридорі побачив жінку. Вона дуже-а-дуже плакала, заливалась густими, гіркими сльозами. Не звертаючи уваги на накази конвоїра, я кинувся до неї, обняв за шию. Жінка плакала ще гірше. Старався успокоїти, потішав, що невдовзі повернусь. Подумав: 10 років розлуки! – і сам тяжко-тяжко розплакався. Ми друг друга вчепились, не говорили нічого, лише так ревно і тяжко плакали, що навіть конвоїр-червонопагонник обтирав сльози, які котились йому з очей. Підійшов до нас і кілька разів просив, щоб ми розлучились, бо «побачить моє начальство – строго мене покарає».

Не пам'ятаю, як з жінкою розлучився. Конвоїр відпровадив мене знов в тюрму.

XXXVII

Посадили мене в камеру № 8. В ту, де сиділи вже засуджені на 10, 15 і 25 років. Не минув і тиждень, як всіх з камери вигнали, посадили в тягарову автомашину і відвезли в центральну тюрму, так звані «дрогобицькі бригідки».

Там було ще тяжче жити, чим в слідчім ізоляторі по вулиці Стрийській. Два рази в день давали картопельну зупу. Картоплин в тій зупі плавало два-три кусочки з величину бобу, не обираної з лушпини, навіть не добре виполосканої. Зупа була від болота чорна. Вода на зубах хрустіла.

Камери поставлені ще за Австро-Угорської монархії, розраховані на двох чоловік. Тепер нас сиділо 17. Було дуже тісно. Не було навіть підлоги для всіх на лежання. Засуджені в тій камері – в більшості, поляки.

8 грудня 1945 року зібрали нас 100 чоловік й бічними вулицями Дрогобича гнали на залізнодорожній двірець. На одній вулиці вилізла якась жінка з розпатланим волоссям, і з порогу свого дому почала нас обзивати: «Бандеровцы! Бандиты! Вас всех расстрелять!» Засуджені не звертали на це жодної уваги. Розлючена баба підбігла ближче, збирала подорожнє каміння і кидала за нами.

Конвоїри йшли спокійно, держали автомати готові до стрілу. На двірці в Дрогобичі викликав мене конвой. Підійшла пані Коломийцева, учителька (до неї моя жінка заїжджала, будучи в Дрогобичі). Вона передала мені пів літри вареного молока, булку і кілька яєць.

Вночі поїздом привезли нас на головний двірець у Львові, а звідти – «чорним вороном» у пересильну тюрму...

XXXVIII

По моїм присуді жінка кинулася по різних адвокатах. Першому, котрий боронив мене у воєннім трибуналі, заплатила за його дурну оборону 3000 карбованців. У Львові хтось їй порадив шукати іншого адвоката – Греся. Той обіцяв жінці, що вирве мене з тюрми. Вициганив 10.000 карбованців. Насправді ж зробив тільки те, що один раз прийшов в пересильну тюрму і там хотів мене заспокоїти. Передав від жінки два яблука. Я радив їй, щоб не витрачувала посліднього гроша і кинула того Греся.

Подружки жінки порадили якогось воєнного адвоката Михайлова. Коли він виїжджав по своїх справах в Москву, жінка вручила йому 3000 карбованців на мою оборону. Той передав мою справу адвокату Турляєву. Не знаю, яким чудом, але мене пересудили. Воєнна колегія Верховного суду СРСР знизила мені кару з 10 до 5 років. В «определении» говорилося, що «приговор суда надлежит изменению», бо я «служил бургомистром всего лишь 3 месяца, за этот период активности в пользу немцев не проявлял». «В бытность его в комиссии в качестве врача он являлся второстепенным лицом, так как возглавляли комисию другие». «Из дополнительного расследования по жалобе показаниями Гусар И. С. установлено, что в 1941 году Гуменецкий принял зависящие от него меры к освобождению из тюрьмы бывшего председателя райисполкома Семяновича». По свідченням того ж свідка, я «с 1943 года, как врач, выдал справку Гусару-сыну, благодаря которой последний был освобожден от отправки в Германию». Свідок Максимович показав, що він сам видів, як я «по ночам приходил на квартиры евреев и заболевшим оказывал медицинскую помощь».

На кінци «определения» говорилося: «При данных обстоятельствах протест Генерального прокурора удовлетворить...»

XXXIX

І так, друже молодий, я тобі розказав коротко про мої провини. Про слідство. Про найсправедливіший радянський суд і про мій присуд. Розказав тобі щиру й істину правду, не таючи ні одної справи і не перекручуючи ні одним словом. Бачиш, я не герой, але послідовний і чесний чоловік. Мене оті люди, яким я допомагав, оклевечували. Та комсомолка, Кавелюкова, яка мене тяжко оклеветала, що я убив червоноармійців, сам не знаю чого від мене хотіла. Може, брехала через те, що була скурвилась з якимось солдатом-москалем. Вона була завагітніла, хотіла, щоб зробити їй аборт, – а я відказав. Вона розказувала, що москаль від неї втік, а вона не хотіла бути такою мамою. Щось сама собі поробила. Скривавлену і ледве живу принесли її на ношах в лікарню. Я тоді на неї накричав, але вичистив. Життя їй врятував на те, щоб вона тепер на мене так клеветала, – що навіть слідчий в її слова не повірив.

Кажу тобі, друже, що краще смерть, ніж тілесні та моральні тортури було переносити від тих різних неврівноважених, душевно хворих, садистів, шизофреників та інших патологічних слідчих типів. Не дивно мені тепер, що багато хлопців, які були в рядах УПА, гранатами розривали своє тіло на куски і на місці умирали, аби лише не попасти в руки оскаженілих енкаведистів. В них ні логіки, ні розумних доказів. Боронись, доказуй свою правду, – все одно засуджений будеш. Не розумію, як держава на такім може держатись?! А ще тим непотрібам держава платить!

І так, бачиш, за кілька місяців скінчиться мені п'ять років моєї кари. Хочу вернутись до дітей, до жінки, які тяжко бідують на засланні в Сибірі. Все оставлю тут, і нічим не зможу допомогти у вашім нещастю, горю, хіба високим співчуттям і повним розумінням...

ХХХХ

Два дні Гуменецький з рентгенотехніком-білорусом складали рентгенівський апарат. Два дні розказував про своє життя.

По інсталяції рентгенівського апарату Гуменецький був не лише хірургом, але й рентгенологом цілого ОЛП Бубил. За 2-3 місяці зробився авторитетним лікарем ОЛП – лікар на всі руки і від усіх хворіб. Деколи, кілька раз викликав його до свого дому сам начальник ОЛП. В нього лікував дітей і його дуже грубу жінку, жидівку. Гуменецькому виходило це на користь. Він відгодувався і з завмерика-доходяги-дистрофіка став вже майже нормально відживленою людиною.

На рентгені білорус майже кожен день включав і регулював електричний струм, а Гуменецький дивився і пізнавав різні темні плями.

Така благодать була завелась в них до весни, тобто до половини травня. Сонечко Боже на небосхилі почало підноситись все вище і вище. Теплими своїми проміннями скоро топило грубу верству тайожного снігу. За кілька днів весни покрилась і затопилась водою майже вся тайга.

26 травня по лікарні рознеслась вістка, що в ОЛП приплило два пароплави, навантажені продуктами для засуджених. Один пароплав називається «Тарас Шевченко», а другий – «Академик Лисенко». На пароплаві «Академик Лисенко» привезли лише муку і овес. Для розвантаження тих двох пароплавів вигнали всіх засуджених. На третій день рівень води дуже різко почав падати і пароплави зі страху, щоб не сісти на дно в річці Колві, відплили в ріку Каму.

При кінці травня підійшов до Гуменецького начальник УРЧ і заявив, що викликає Гуменецького оперуповноважений. Конвой вже очікує на прохідній і відпровадить його.

Серце Гуменецького забилось. Сто думок перейшло через голову. Питання, чому і чого викликає його оперуповноважений, не давало йому спокою. Нарядчик також не знав причину виклику.

– Це – секрет! Прийдеш – скажуть! Як зможеш – так відповіси, а ні, то він сам допише! Про це до кінця життя нікому не смієш розказати!

Крутився, вертівся, щоб не іти до опера. Надійшов конвой, кивнув визиваючи головою і сказав:

– Ану-ка, врач! Пошли!

Рад не рад, наказав однак Гуменецький своїм ногам, щоб його тіло несли.

Оперуповноважений мешкав в оселі Колва. Гуменецький зложив руки назад, голову спустив вниз і повільним кроком ступив вперед, щось глибоко думаючи. Конвоїр прямо по його п'ятам, йшов слід в слід. В почекальні опера нікого не було. Конвоїр відчинив двері та на цілий голос закричав:

– Разрешите войти!

Потім зарапортував:

– Товарищ уполномоченный, по вашему приказанию привел заключенного врача Гуменецкого!

– Хорошо! – відповів опер.

– Заключенный заходите, а вы, конвоир подождите в приемной.

Не піднімаючись із-за стола, опер ввічливо попросив Гуменецького сісти і показав на дерев'яне крісло, яке стояло попереду столика. Опер наказав розказати Гуменецькому автобіографію, за що, коли і ким засуджений. Коли кінчається речинець присуду, куди думає їхати по закінченні речинця кари.

Минуло більше однієї години, опер різними обіцянками намовляв Гуменецького залишитись в тайзі і прийняти працю лікаря в органах НКВД, як вільнонайманий. Обіцяв, що, як лише підпише контракт в найми, зараз же після звільнення із засудження одержить одномісячну платну відпустку. По двох відроблених роках служби в органах НКВД буде мати різні привілеї, яких ніколи не досягне, не працюючи в органах НКВД.

Гуменецького до крайності обурило нахабство і підступ опера. В душі його зародився бунт. Подумав: невже ж той нікчемний опер думає, що по п'яти роках перетерпілого горя, нужди, боротьби зі смертю я захочу стати робітником НКВД?

Відповідь Гуменецького була рішуча і недвозначна:

– Не хочу і не буду я працювати в органах НКВД і дальше дивитись на нещастя засуджених людей. Я – батько трьох дітей. Мій святий обов'язок – якнайскоріше вернутись до жінки і до дітей.

Дмитро Стасів на схилі віку

Від опера не вийшов, а вилетів неначе якою силою, і скорим ходом в супроводі конвоїра пішов в Бубил. В Бубилі вже давно з нетерпінням очікували його студент-литовець і рентгенолог-білорус. При вечері Гуменецький розповів докладно про розмову з опером. Білорус пояснив, що в кожного політичного засудженого перед звільненням докладно ще раз переглядають справу. Пишуть в прокуратуру, яка дала дозвіл на арешт і запитують, чи не має ще яких преступств. Щойно по письмі з прокуратури, опер дає свою опінію (думку) про звільнення засудженого.

– Гаразд, пане докторе, що на вас не має якихось нових наклепів! – обрадувано закінчив бесіду білорус.

Ліг на своє пріче. Заснути однак не давали різні-прерізні думки, які снувались в голові. Голі дошки пріча чогось стали більше твердими і Гуменецький перекидувався з одного боку на другий. На другий день знову пішов до праці. Працювати любив. В праці забував за все. Скоріше час сходив...

ХХХХІ

Весна в тайзі перейшла дуже скоро. Земля покрилась темно-зеленою травою. Появились різні цвіти. З-за зони доносилось цвіркання птиці, яка, не знати звідки і коли прилетіла в тайгу. Появились горобці, які на зиму були відлетіли з тайги. Чотири сороки і чорний крук вже в зону не прилітали. Сонечко зачало пригрівати.

Розконвойована засуджена, яка працювала в лікарні, часто виходила в тайгу, там збирала листя лободи, кропиви і кваску, загортала в лахміття, переносила через прохідну, віддавала в кухню і там варили для лікарів яринову (суп із зелені) зупу. Гуменецький все з великою жадобою з'їдав, не залишаючи ні кусочка зірваного листя.

За тиждень перед звільненням Гуменецького пригнали в ОЛП Бубил другого хірурга – капітана воєнної маринарки (флоту). Працював хірургом на кораблі, а засуджений на 10 років за якусь протирадянську болтавню. Цей слідством допроваджений до безумства. З собою привіз фотокарточку свої дочки. Зробив рамки. Повісив на стіні і кожний день молився до тої світлини, як віруючий до образу Матері Божої. При тих молитвах плакав і ридав гіркими сльозами. Гуменецький старався його успокоювати. Росіянин однак не хотів вірити в щире українське серце.

Так, на наказ начальника санчастини ОЛП, за два дні перед звільненням з лікарні, передав всі функції своєї праці капітанові та сам збирався раз і назавжди покинути працю в лікарні ОЛП Бубил. Сам собі позалатував (позашивав) всі діри в ногавицях і блюзці, сидів і чекав з нетерпінням, коли прийде нарядчик УРЧ і скаже: «Збирайся з речами і виходи на прохідну!»

9 липня 1950 року в повному напруженні нервів діждався радісної-прерадісної вістки. Прийшов нарядчик УРЧ з веселою посмішкою і наказав:

– Забирайте, докторе, свої речі і виходіть на прохідну!

Гуменецького проводжали по зоні до прохідної студент-литовець, рентгенотехнік-білорус і новий хірург, капітан-моряк, росіянин. Майже всі хворі повставали зі своїх ліжок, повиходили на зону з веселими усмішками. У декотрих грубі сльози капали з очей. Всі вони з щиросердечними побажаннями і повні глибокої вдячності махали руками на прощання.

На прохідній зібралось п'ять засуджених, призначених до звільнення. Підійшов конвоїр з крісом, не автоматом, пояснив, що дальше треба вести себе, як засуджені, йти в порядку, не відбігати.

– Ви – дальше засуджені, а не звільнені, щойно призначені до звільнення. Чи звільнять вас всіх – один Аллах знає...

Всі засуджені стали по двох. Гуменецький був у першій двійці. Поволі потягнулись тайгою в напрямі Нироба. Йшли берегом ріки Колви. Всі веселі. Розказували друг другові про епізоди послідніх днів в лагері. Гуменецький ніс в руці валізу, перекидаючи її з одної руки на другу. Перейшли не більше 3 км, як перед ними розложилась широка поляна, де перед кількома роками був вирубаний ліс. Поляна рівної поверхні, як стіл, вся покрита темнозеленою травою і різними синенькими, жовтенькими і червоненькими цвітками.

– Конвоїр! Може би, ми відпочили тут. В Нироб до вечора ще як-небудь доб'ємося. Засуджені радо посідали на отеплену сонцем землю. Гуменецький розпростер кінцівки і цілим тілом припав до землі – відпочивав.

Повних п'ять років гонили його не лише конвоїри, але й підганяли злющі собаки-вівчарки. Ні одної хвилини не мав спокою в душі. Ні один раз за п'ять років весело не посміхнувся. Душа вся захмарена чорними і темними тучами. За п'ять років не мав нічого-нічогісінького такого, що називається добрим. За це, за п'ять років, бачив повну стероризованість людей, неправду, забріханість, обманство, плач, велику печаль, нужду, голод, убивства і смерть. Цілих п'ять років не чув ні одного ласкавого і ніжного слова. Сварки, образи і маси поганих, нецензурних слів, видуманих недобрими, злими людьми...

Відпочиваючи на землі, Гуменецький не хотів згадувати про минуле. Подумав, як би скоріше подати телеграму до жінки і оповісти, що він вже вільний!

Тепле повітря... Сонце промінням пестило і пригрівало всю тайгу. Один з засуджений твердо заснув і захропів на ціле горло. Другі сміялись і кепкували собі з нього. Гуменецький побачив біля себе червоний цвіточок. Прихилив до себе, оглядав зі всіх сторін, дивувався його красі, гармонійності і красоті красок. Дивувався силі сонця, яке огріває всіх однаково і дає життя...

Конвоїр дав наказ підніматись і йти дальше. Пізно по полудні дійшли до знайомої всім огорожі ниробської пересилки. Засуджені не хотіли наближатись до прохідної. Крутились, порізному заговорювали конвоїра, щоб ще одну, ще другу хвилину побути на вільнім повітрі, щоб не дихати зігнилим, смердячим, душним, всяким злом, прокльонами і некультурними словами, пересиченим повітрям пересилки.

Перед воротами всі посідали. Конвоїр-червонопагонник підходив до кожного осібно і наказував вставати і заходити в прохідну. Гуменецький зайшов третім з черги. Наглядач, який проводив шмон, наказав йому таки зараз іти в лазню і постригти волосся.

– Вже йду! – взяв валізу і, не оглядаючись, прямо пішов в лікарню до хірурга Митропольського.

Митропольський прийняв його дуже радо і сердечно. Заздрив йому, що вже за два-три дні буде вільний. Щоби оминути всяких неприємностей зі сторони різних наглядачів, нарядчиків та інших придурків пересилки, взяв кусок паперу і написав черговому офіцерові пересилки, щоб цей дозволив переночувати Гуменецькому в лікарні.

Гуменецький аж надто добре знав, що на камеру, призначену для звільняючихся, вночі нападали прерізні жуліки, бандити, грабували і роздягали до голого. Не обходилось без бійок, покалічень і кровавлень. Надзорслужба на останні ті «хрещення» майже не звертала уваги. «Пускай бьются и дерутся эти бандиты!», – наглядачі витягали з цього немалі користі. Добрі, неподерті фуфайки, ватовані ногавиці, чисті цілі сорочки попадали їм за пачку махорки чи четвертушку горілки.

Відрікся Гуменецький від пайки хліба і баланди. Нарядчик пересилки мав немало клопоту, бо в його підрахунках не доставало одного засудженого.

На другий день викликали Гуменецького в УРЧ і почали питати: куди і в які сторони йому їхати по звільненні?

– В Анжеро-Судженськ! Там – моя жінка і діти!

Начальник УРЧ, підозріваючи, що говорить неправду, велів показати лист, що його сім'я проживає в Анжеро-Судженську. Листа забрали на прохідній в часі шмону-ревізії. Наказав вибрати район в Західній Україні, але такий, що віддалений найменше на 100 км від обласного міста. Гуменецький відповів:

– Миколаїв!

– Ні!

– Щирець!

– Ні!

– Бібрка!

– Ні!

– Нові Стрілиська!

– Ні!

– Поморянський район – знаєте?

– Чув за таку місцевість, але ближче – не знаю.

– Дам тобі маршрут і туди поїдеш!

На другий день викликали Гуменецького до фотографа. Пізно вечором вручили папір такого змісту:

СССР. Министерство Внутренних дел.

Управление ІТ. «Ш» 11.07 1950 года. 2 – АА.

Справка №403 265

Выдана гражданину Гуменецкому, 1900 года рождения, уроженец Щирецкого р-на Львовской обл., гражданство – СССР, национальность – украинец, осужденному военным трибуналом войск НКВД Дрогобичской области 20.11.45 года по ст. 54-3 УК УССР к лишению свободы на пять лет, с поражением в правах на 3 года, в прошлом не судим, о том, что он отбывал наказание в местах заключения МВД по 11.07.50 г. и по отбытом строке наказания освобожден 11.07.50 года и следует к выбранному месту жительства до станции Дунаев Львовский.

Подпись начальника лагеря – Юшмонов.

Выдано довольствие на 3 суток с 12 июля 1950 года.

Выдано денежное пособие в суме 0.

Выдано денег на питание в суме 0.

Выдано билет на поезд до станции Дунаев Львовский.

Возвращено личных денег 0.

Начальник финчасти - (подпись) .

За п'ять років праці засудженого лікаря одержав найцінніший скарб – цю довідку про звільнення. Попри ній – чек на квиток переїзду звичайним поїздом з Солікамська до Дунаєва. А ще три оселедці, два буханці хліба – на прохарчування...

З тим вийшов на вимріяну і довго очікувану волю. Зараз же побіг на почту і дав телеграму до жінки: «Я – вільний!».

Довга-а-довга ніч ніби скінчилася...

13 липня 1959 року, Анжеро-Судженськ, Росія.