Дата публікації допису: Jul 21, 2021 11:19:0 AM
- Всі будемо, як вчора: теслям кінчати дах, малярі хай перемальовують спальню, штукатури – до свої роботи, а Стропило з Кузьом – на траншею. Та дивіться, не висиджуйте яєць. Хазяїн має бути.
Так сказав бригадир, коли бригада із п'ятнадцяти зеків вийшла за прохідну і попленталась в керунку будівельного об’єкта.
Свіжість весняного ранку підбадьорювала. Пахло бузком та вологим лісом, що саме почав розвиватись буйною смарагдовою пишністю.
Стропило на ходу скручував “козью ножку”. Після двох невдалих спроб йому нарешті вдалось запалити, і пасмо їдкого махоркового диму потяглось над бригадою аж до тих, що йшли на відповідній дистанції позаду з своїм лакованим інструментом і з такою ж гладкою довгоногою вівчаркою.
Тою дорогою вони ходять вже цілий місяць. Це – найдовший і рівно ж найприємніший маршрут за останніх кілька, а для декотрих – кільканадцять років. Майже два кілометри натуральної, вільної дороги, по якій нормально бігають сільські пси, телята, дітвора, а іноді – навіть руді білки.
Правим боком дороги простягався просторий сосновий зруб, що заріс вже гущавиною мішаних листяних деревець, серед яких явно переважала березина. Її свіжа соковита зелень була основною барвою рівнини, що впиралась у темний смерековий бір. Власне там, приглянувши мальовничий горбок піщаної лисини, наш хазяїн надумав будуватися.
З лівого боку дороги тягнувся ряд невеликих стандартних дерев'яних будиночків з огорожами, колодязями та загатами колених дров. Їх мешканці не звертали на нас найменшої уваги. Більшість з них були нашими знайомими – працювали в таборі наглядачами або на фабриці майстрами. Навіть діти звикли до наших щоденних переходів і вже не бентежились і не ховались за воротами огорож.
- Як гадаєш, бригадире, скільки ще разів будемо перемальовувати той будуар мордовської сеньйори? – запитав Дзюник Сороколіт, що йшов у першій трійці з бригадиром. –- Ніяк не підберу фарби під її вишукані смаки. Набридло!..
- Крутить голову баба.
- Аякже... Щоб її так у кишках крутило!..
- Ге, а кому то там такий клопіт? – цікавився молдаванин Яшка, якого чомусь всі мали за цигана і кликали Мора. – Хіба не все одно, де, коли і скільки разів малювати?.. Тягни собі щіткою поволеньки, зітхай і молись Богу, щоб і на цей раз майорша забракувала твоє мистецтво... Шануй добру роботу, Дзюню! – підморгнув Яшка. – Коло тебе і я пофілоню.
Хтось хіхікнув, хтось пом'янув молдавана мать, але Яшка і оком не моргнув.
Йшов, понуривши голову, безпорадно зиркаючи на Стропила, що безпардонно чадів комаровбивчим димом. Молдаванин не палив і не зносив махорочного смороду. Казав, що приємніше посидіти біля виходка, ніж іти поруч із Стропилом.
У білих завихреннях черемхи, що світилися серед ніжної березової зелені, кували зозулі, заливалися дрозди, щебетало всяке інше розмаїття лісового крилатого дробу. На розлогій кричнатій сосні вистукував свою “морзілку” дятел. І все це розголосся зливалось в одну чарівну симфонію весни, що переможно повернулась до цього відлюдного краю, щоби надихнути його новою охотою творчості життя.
Тому ніхто не міг залишатись байдужим, споглядаючи величаву німу гру яскравого сонця і тіней чистих натуральних барв та п’янких ароматів першого цвітіння.
- Як на мене, то я ходив би сюди до осені, – озвався литвин Черльоніс, який, по його розповідях, народився і зріс в лісі на болоті, живився різними ягодами та грибами і цілими днями байдикував, наслідуючи голоси лісового населення. – Якби мене отак водили у Литві – я вже давненько був би десь... у Стокгольмі або й ще далі...
- ...І якби з того корабля, що буржуазні литовці спорудили собі для воєнних цілей, сов’єтська влада не зробила прибережної забігайлівки, – додав в’їдливо старий Череповецький (в минулому боцман Балтійського флоту, на якому й "погорів” через надмірне панібратство з чужоземцями).
- Еге ж! Якби ти був трохи мудріший від першого-ліпшого дурня, відразу зметикував би, що сучасні кораблі, чи то буржуазні, чи ваші, сов’єтські, для моїх планів зовсім не надаються.
- А що тобі підійшло би: дирижабль, літак чи спортивний планер?..
- Ракета, заправлена “перваком”, га? – докинув хтось із задньої трійки.
Всі разом зареготали.
- Оце транспорт! Головне – добре заправитись, і... море – по коліна.
- Тільки щоб до Риги не завернуло, – досипав перцю молдаванин, знаючи Черльонісові слабості.
- Не журися, Черльоніс норму знає... Не перебере.
Литвин постійно працював на табірній мебельній фабриці майстром-лакувальником. Для того йому видавали технічний спиртовий лак, частину якого він своїм секретним способом перетворював на високоградусну “бормотуху”. Рідко коли повертався з роботи тверезим. А щоби відвернути від себе увагу наглядачів – частував тим перегоном своїх “коришів”, і тоді вся бригада смерділа перегаром. При “шмоні” наглядачі лаялись, аж вуха в’яли. Черльонісові перепадало, звичайно, найбільше, проте, будучи постійно під прицілом, литвин не надто тим переймався. У хмільному запамороченні завжди вимовляв лише чотири стандартних слова: “Во рту нє імєл... ”.
- Канчай шуметь, падтянісь! – закричав конвоїр, попускаючи поводок собаці до самих п’ят задньої трійки.
До будівельного майданчика залишалось ще з десять хвилин ходу.
Сонце вже підійшло над верхівки смерек, і хлопці почали розстібати ґудзики.
Вівчарка висолопила язика і стала сумирнішою.
- Ех, і деньок заповідається сьогодні, братва!.. Можна і голі плечі наставити.
- І не тільки плечі. Стропило може явитись у всій своїй сухоребрій іпостасі. Він і так по пояс у траншеї.
- Діла, – буркнув Стропило з ледь помітною усмішкою філософа.
Цей двометрового росту, худющий, із замкнутим характером мовчун цим одним словом з додатком відповідної інтонації умів висказати весь запас своїх понять і почуттів. У спілкуванні з табірним населенням завжди був зрозумілим без докладніших уточнень. Більше слів він тратив хіба що в розмові з Яшкою-молдаванином. Яшка завжди розповідав Стропилові свої незвичайні сни, які вимагали розумного тлумачення, або просив філософа “кинути карти”.
У зоні будівельного майданчика, обведеного двома шнурами колючого дроту, робітники розійшлись кожний до свого діла. Конвой теж зайняв свої місця. То була вже “стара служба”. Солдати звикли до нас, як і до тих обставин, в яких протікала їх військова повинність. Надто не докучали – були вдоволені, коли не мали для цього приводу.
Метрів двадцять від будови росла самотня розлога сосна. Її грубі конари, ощетинені густою пахучою хвоєю, що саме брунькувала, накривали тінню частину подвір'я. На тій затіненій частині в обідній порі бригада розлягалась на перекур. Сосна була стара, крива, з невеликими круглими дупельцями – принадою дятлам та іншій пташині. Її промислова непридатність стала, вочевидь, причиною продовження її життя. Стрункі й гладкі її ровесниці давно вже перетворились у бараки, вишки, в телефонні стовпи та інші табірні споруди, а вона одна собі зосталась живою самітницею, ваблячи красою природної пишності та ароматом хвойної живиці.
І ще одна цікава прикмета рахувалась за цією деревиною: при легкому подуві вітру вона ніжно-мелодійно шуміла. Слухаючи здалеку – нічого особливого в тому шумі не було, але, коли притулити вухо до шершавого, покаліченого зарубами стовбура, ці звуки здавались тихим далеким відлунням якоїсь урочистої мелодії, що нагадувала церковні співи. Часом, у хвилини дозвілля, охочі радо ходили наслухувати. Особливо це полюбляли молдаванин та наш Дзюник, всіми зеками визнаний кращим гітаристом та дотепником.
Цього разу Яшка бігав наслухувати вже втретє.
- То є дивне, – сказав, повернувшись в будинок, – вона мовчить...
- Хто мовчить?..
- Сосна, кажу, замовкла. Чому?..
- Стара вже, голос втратила, – тлумачив смішком Черльоніс. – А може, набридло на халяву концертувати?..
- Е ні, щось тут таки є, – впирався Яшка. – Не може бути, щоб так ні з того ні з сього... З деревом так не буває.
- Не мели дурниць, Мора, – обірвав його романтичні роздуми литвин, крутячи з клаптика “Мордовської правди” товсту махорочну “банкрутку”. – Краще поклич Стропила під сосну на перекур, а то, гляди, в такому темпі твій “кориш” грижу прорве...
- Не журись. Більше норми він і одної лопати не викине, – заявляв впевнено молдаванин. – За свій строк він, повір, накопав такий кілометраж траншей, що ними можна би перебігти з Мордовії до Литви. Не завадило б тобі обмінятись з ним досвідом.
- А на який хрін мені його досвід? Я по траншеях бігати не збираюсь.
- Але мати досвід не зашкодить...
До обіду залишалось ще трохи часу, і довший перекур заощаджував сили.
Відсунувшись набік від махорочного диму, молдаванин постелив собі свою робу і, лігши на неї голим животом, став споглядати, як його довготелесий друг, теж голий до пояса, викидав з рову рудий вологий пісок. І тут він помітив, що разом з ґрунтом філософ викидає на насип якісь подовгасті черенки, схожі на надгниле соснове коріння. “Видно, натрапив на пеньки”, – міркував Яшко і... незчувся, як задрімав. Почало навіть щось снитись, але в тій хвилині він усвідомив, що це не сон, а тільки мислинне його повторення. Цей сон він уже бачив два чи три дні тому.
Знову ця сама околиця. Криниця із зломаним журавлем і... дорога, що потяглася ген-ген, ховаючись за облисілими скалами На тій дорозі – Стропило.
Іде собі з лопатою на оголенім рамені, а біля нього... диви! наче пливе легко повітрям ця сама жіночка у чорно-білій рясі. Здається, що цю молоду монашку філософ супроводжує. Яшка силкується пригадати, коли і де її бачив. Ага, звісно де. У храмі, в церковному хорі... А ще перед тим – біля криниці. Так, так – вона, ця сама. Ясні аквамаринові очі, два рядки перлових зубів, освічених золотою “фіксою”, і незрівнянно милий голос... Але куди вони йдуть? Здалеку Яшка вже бачить двоповерхову будівлю – не то шпиталь, не то в’язницю. Там, біля чорного автофургона, вештаються озброєні солдати в “будьонівках”, а між ними – цивільні чоловіки і жінки. Яшка вже близько, і йому добре видно, як з фургона злазять якісь люди-привиди. Йому стає сутужно і боязко. Але там разом з ними Стропило і... черничка. Яшка не може позбутися спокуси запитати, звідки вони прийшли і куди далі мандрують... Миловидна черничка проходить так близько, що його кортить схопити її за рукав. Ось він вже рішився... простягнув руку, але філософ сердито відштовхнув його і... Яшко проснувся. Над ним стояв бригадир Кудрик і термосив за плече.
- Вставай! Досить хиріти, Мора!.. Ніякої циганської совісті в тебе нема... Хазяїн от-от появиться, а ти... живіт прасуєш, – читав мораль бригадир, зиркаючи весь час убік траншеї, де над Стропилом зависла синювата хмарка диму. – Піди подивись-но, що він там наскладав на піску, – якісь горщики чи яку холеру?..
- Подібно, він натрапив на могилу якогось мордовського імператора, – пробував жартувати Яшка, але Кудрик стояв як заворожений, наче й справді привиділось йому щось з того світу.
І тут Яшка відчув якийсь дивний неприємний запах, що напливав від траншеї. Молдаванин спохмурнів, усвідомивши недоречність свого жарту Те, що йому спросоння привиділось, могло мати реальну сущність.
- Чого витріщився?.. Гони, подивися, що він там понавикопував... і спитай, де Кузьо, – наказував Кудрик, але не відходив.
Молдаванин неохоче пішов до траншеї, не відводячи очей від викопаних предметів, що лежали рядочком на насипу, немов просушувались на сонці.
Раптом зупинився, як окаменілий...
- Митя! – він назвав філософа по імені. – А це що таке?..
Відповіді не було. Стропило завзято продовжував копати і немилосердно чадів махрою.
- Бугор питає, де Кузьо. Чому він не копає?..
- Пішов...
- Слухай, Митю, що то таке? – допитувався збентежений Яшко, хоча не було вже потреби допитуватись; – Ти цілком здурів?..
- Діла-а... – протягнув своє Стропило, ставлячи на насипі ще один “ горщик”, що був нічим іншим, як людським головним черепом.
Провівши поглядом по насипу, Яшко миттю порахував їх усіх, виставлених як на вітрині. Було їх вісімнадцять – число бригади разом з конвоєм...
Яшка не наважувався підступати ближче, хоча філософ кивав йому пальцем, щоб наблизився. Тоді Стропило підняв один з ряду череп і отак, обома руками, подав Яшкові.
- Бери, чого ти?..
Той нізащо не хотів торкнутись того, що колись було людиною.
- Діла, – стогнав далі землекоп, очищаючи з черепа налиплий пісок. Він старанно вишпортував намул з очних ям і зубів, аж поки череп заблистів високим чолом, влучно продірявленим малокаліберною кулею.
- Жінка, здається... Вродлива була – це точно, – бурмотів собі під ніс. – Гляди, Мора, фікса на зубі, – і став натирати шорсткими, як наждак, пушками крихітну жовту бляшку.
У Яшки затремтіли щелепи. Відразу пригадався сон. У тій же миті йому здалося, що це й є продовження сну або сонне марення. У безтямі вхопив череп в руки і відчув тільки, що він теплий і всупереч уяві зовсім легкий.
Це – вона... черничка, розумієш?.. Її треба похоронити, – лепетів Яшка, як у гарячці, тулячи череп до голих грудей. – Вони її замордували... Вони... Я їх бачив...
Чиясь дужа рука схопила його за рамено і шарпнула так рвучко, що Яшка випустив чашку на пісок і сам мало не звалився на насип. Якось утримавши рівновагу, побачив за плечами бригадира, задиханого, наляканого, злого.
- Стропило, матері твоїй мать!.. Це що за штучки такі? Та ти, доходяго склерозний, кумекаєш, чим це пахне?.. У централ закортіло?., у псіхушку?.. – шипів крізь зуби Кудрик. – Паразити ви нещасні!.. З глузду з'їхали?.. Негайно закопати! Все, до останньої кісточки... Чули?! І... щоб тут – ні знаку, ні запаху!..
- Діла, – відповів, хитнувши головою, філософ. Ляклива нервозність бригадира, здавалось потішала його.
- Митя, давай я сам її поховаю. Окремо, розумієш? – втрутився рішуче Яшка, обтираючи пісок з черепної чашки. – Зараз нарву зілля і окремо під сосною закопаю. Вона свята!
- Ти чув, Стропило? Вона свята... – злісно іронізував бригадир. – Звідки знаєш, що то “вона” і свята?.. Ти був з нею знайомий, га?.. Теж мені принц датський знайшовся... А, може, то не вона, а він... і до того – викінчений драбуга?.. Все! Уже беріть за лопати і нацирлах (табірне – «негайно»), щоби тут ні диму ні попелу... Зараз я пришлю ще когось, і всі темпом вирийте яму, згорніть в неї кості і закопайте... Та так, щоб конвой не помітив. Ато... не дай Бог!
Між тим до траншеї бігли вже Сороколіт, Черльоніс, Кузьо та решта бригади, цікаві подивитись на незвичайні викопні знахідки. Пожвавлений рух в зоні об'єкта не міг уникнути уваги конвойних. Один з них наблизився до дроту і, постоявши хвилину, догадався в чому річ. Швидко повернувся до свого старшого і, очевидно, доповів про незвичайний випадок.
- Я ще вчора занюхав той сморід, але... хто би то подумав? Певно, і хазяїн не знав, – розмірковував не на жарт переляканий Кузьо. – Що будемо робити?
- Закопати, кажу. Закопати! – лютував Кудрик, хоча тепер уже був цілком певний у неможливості приховати цю пригоду.
Тим часом у траншею скочив Дзюник Сороколіт. Скочив, але швидко виліз, схопивши пальцями ніс.
- Митя, як ти тут копав? Тебе не нудило?.,
- Голодного не нудить, – відрубав філософ і почав надівати сорочку. На його плечах і раменах рожевіли свіжі сонячні опіки.
- Їх там багато?.. Як ти думаєш, коли їх списали? – допитувався Дзюник. – Подібно, що ще до “велікой отечественной”.
- Може бути, – відповів байдуже філософ. Його це, здавалось, мало цікавило.
- Напевно, комісію виведуть... – міркував Кузьо. – Може, то якась стародавня могила?
- Комісію? Ну, да... С ООН, стало бить, – іронізував Череповецький. І тут, оглянувшись, кивком голови вказав: – Вот ана – легка на помінє...
Біля будівельної зони загальмував “бобік”. З нього вискочила трійка: хазяїн, “режим” та опер. Мовчки, військовою ходою наближались до траншеї. Зеки застигли, дехто стояв, чекаючи непередбаченої реакції начальства.
Трійка проїхалась поглядами по виставці людських останків, а тоді хазяїн, повернувшись до роботяг, гаркнув псом, якого потягли прутом по хвості.
- Ето чья работа?
Повне мовчання.
- Я спрашіваю, чья ето работа?.. Ілі не понятно?
Кудрик поник головою, знітився, як школяр, що напакостив. Йому належалося все пояснити, але він не наважувався тягнути на себе злобу хазяїна. Не хотів підставити й Стропила, бо це було б не по-товариськи. Мовчанка далі з'їдала секунди...
І тоді сам Стропило, ступивши крок вперед, забив у пісок заступ і, сперши свою двометрову статуру на дерев'яне штилисько, вимовив твердо з неприхованим колючим сарказмом:
- Ваша, ґражданін начальнік... Ваша, стало бить...
Усмішка зловленого за руку злодія викривила надуту фізіономію майора. Сміливе недвозначне звинувачення, почуте з уст довголітнього політв’язня, запрудило йому віддих, напружило до нервового сказу. Уже по виразних змінах обличчя можна було домислитися, скільки сили волі коштувало йому утримання статечної душевної рівноваги... По хвилинній павзі скомандував:
- Всех – в зону!
І тут молдаванин ні з того ні з сього виступив вперед. У руках тримав букет свіжої зелені, між якою світилось кілька білих і жовтих квіток. Темні очі Яшка пломеніли якимсь незвичайним душевним збудженням.
- Ґражданін начальнік... ізвінітє і... позвольте похороніть. Там, между всємі, єсть... одна девушка... монашка, кажется...
Трійка застигла в мовчанні, обпікаючи молдаванина зором трьох пар очей.
Першим здобувся на слово начальник оперативної служби – опер.
- По чом узнал, что барішня і... что монашка?.
Яшка мовчав, а начальство лукаво усміхалось.
- Я єйо во сне відєл, ґражданін начальнік, – признався наївно хлопець. – Отак, как на вас, ґлідєл на нєйо...
- Какая досада!.. Надо же... І что?..
- Пазвольтє, – майже молитовно благав Яшка. – Я сам... я – сьчас, нацирлах... – і, не чекаючи відповіді, пустився бігти до траншеї.
- Стоять! – крикнув начальник конвою. – Всем строіться!
Яшка зупинився там, де добіг, чекаючи слова хазяїна.
- Фамілія? – поцікавився опер.
- Моя?
- Да, да – твоя.
- Морава... Морава Яков Лукіч.
- Єврей?
- Да нет, православний я. Моя мать – молдаванка, а отец – с Буковіни, может, слихалі?
- А ти кто?
- Я?.. Здесь, в лагере, все імеют меня за циґана і зовут Мора. Но я – не циган. Мора – ето вроде сокращеніе моей фамілії...
Дехто пирснув сміхом, і тоді Дзюник вирішив, що саме настав слушний момент підтримати дивацьке прохання молдаванина. Звичайно, не був певний, що це йому вдасться, але вирішив спробувати свій підхід.
- Громадяни начальство! – почав дипломатично. – Дозвольте вважати самовольне викопування людських останків з могил, де би вони не траплялися, ділом у вищій мірі неетичним і аморальним. Тим паче, що недалеко живуть люди і сюди, буває, забігають їх діти і худоба... Чи треба вам, щоби завтра про цю таку нерекламну пригоду защебетав весь Зубово-Полянський район?..
- Правильно, – додав Череповецький. – Болтать начнут, ето точно...
- Хватіт! – крикнув “режим”. Начальство стало перешіптуватись.
Саме в цю хвилину всі помітили жінку, що під'їхала ровером до самої “запретки”. Поставивши велосипед біля конвоїра, рішучою ходою, граючи всім вдало збудованим тілом, йшла до будинку. Ще здалеку зеки пізнали майоршу.
Розуміли, що її візит не обіцяв нічого приємного.
Мабуть, побоюючись компрометуючого скандалу, “трійка” відійшла до будинку, звідки їх перемови з хазяйкою не могли бути почутими ні конвоєм, ні зеками.
Проте конфіденційна розмова тривала не більше десяти хвилин. Першою з хати вискочила майорша і вже за порогом, на стежці, на ціле горло заявила: “Моя нога здесь больше нє ступіт!..”. Це було безапеляційне оголошення вироку нашій місячній праці, а заразом і приємним шпацерам за зону.
Самовпевнене начальство по від'їзді майорші відразу перемінилось у тихих безпорадних бешкетників, які шукають способу вийти з глупого становища.
Врешті хазяїн покликав Кудрика і вже іншим тоном розпорядився:
- Траншею засипать і... с етім... Чтоби – нікакіх слєдов.
На цьому “нальот” начальства закінчився і за “бобіком” закурилось.
За годину траншея була майже засипана. На її дні спочили акуратно зложені кісточки невідомих стратенців, яким мимоволі порушено їх вічний спокій. “Черничку” Яшка загорнув у свою спецівку, роздобув дерев’яну скриньку, в яку робітники складали інструмент, і, уклавши в неї клунок з кістками, положив акуратно окремо, ближче до сосни. Роботу супроводжував справжній похоронний настрій. Яшка плакав, не соромлячись своїх “циганських” сліз. Стропило давився димом, кахекаючи, як сухотник. Тільки Череповецький весь час щось бурмотів собі під носом, поминаючи душі Леніна, Сталіна та кукурузника мать.
Коли траншея перетворилась в довгий восьмиметровий горбок, з будинку появився Дзюник. Його відсутності при похоронах якось ніхто не завважив. На плечі ніс акуратно змайстрованого дерев’яного хреста. Всі розступились, даючи йому право власноруч освятити свіжу могилу незвісних. Але, коли він уподобав для хреста місце посередині, молдаванин став домагатись, щоби хрест поставити ближче до сосни, над останками чернички. Довелося вволити його волю, тим більше, що ніхто не заперечував.
Тихим хором заспівали всі “Вічная пам’ять...”, а далі Дзюник провів тиху заупокійну молитву.
Конвойні з цікавістю спостерігали усе це дійство, але, на диво, не втручалися.
Тільки тоді, коли біля хреста появилась купка заквітчаної зелені, старший гукнув до Кудрина: «Бригадір, построй бріґаду! Уходім!...»
На прохідній Стропила взяли наглядачі і повели прямо в БУР. Відсидів наш філософ під замком всього три доби і вийшов дещо пригніченим. Може, відчував провину в тому, що позбавив бригаду такої дефіцитної у таборах приємності – ходіння за зону подихати волею.
Буде, напевно, зайвим описувати, що почата будова призупинилась. Згодом поплелися чутки, що хазяїн продав цей недокінчений будинок якомусь бідакові мокші. Цей якийсь час у ньому проживав, а далі – теж продав уже не знати кому.
Цікавішою, гадаю, буде така, вибачте, непевна придибашка, яку хтось по роках приніс у наші краї. У якомусь селі Чернівецької області тримає православну парафію священник, колишній політв'язень, отець Яков Морава.
1.05.1997р.