Дата публікації допису: Oct 11, 2012 7:19:50 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №298
Дзендровський Омелян Онуфрійович, народився 23 вересня 1923 р. у м. Івано-Франківську (Станіслав), українець, греко-католик, симпатик ОУН-УПА, вчитель, репресований і депортований 25 квітня 1950 р., повернувся в серпні 1959 р.
За Польщі я ходив до української гімназії в Станіславі. До війни (1939 р.) закінчив 3 класи. Під час експедицій працював учителем в селі Загвіздя і одночасно заочно відвідував вчительський інститут у Станіславі. 4 лютого 1950 р. одружився з Ковальчук Дарією Теодорівною, а через три місяці родину дружини і мою вночі забрали та вивезли на збірний пункт депортованих у Коломию, де проводили «акліматизацію» і розподіл. У червні нас доставили на станцію. Як нас заганяли у вагони, неначе в насмішку грав недалеко оркестр. Люди в горі й розпачі, зі сльозами на очах і травмованою душею мусіли слухати сталінсько-беріївські марші.
Про умови транспортування добре відомо. За місяць нас нарешті привезли в Томськ, де знову машинами повезли на збірний пункт. Там вже було багато людей з Львівської, Тернопільської, Волинської областей. Тут пробули ще 3 дні, видали нам хліба, консервів, посадили на машини і повезли на пристань ріки Том.
Як худобу завантажили у трюм пароплава. Ще п'ять днів виснажливої дороги, аж поки не прибули у невеличке селище, розташоване за 7 км від берега. Звідтіль почали розвозити (а було нас більше 100 сімей) у різні селища. Ми попали (нас було 6 чоловік) у Рибінськ Верхнє-Кетського району. Цілий день і ніч возили «двоколками», як казали місцеві селяни, наші «шмутки». Ми ж йшли пішки. Ще молоді здужали йти, а маленькі діточки і старики плакали, молили Бога, щоб якось дістатися до місця. По спинах гуляла нагайка наглядача НКВД, котрий взяв нас під свою «опіку».
Багато родин звалили свої «шмутки» (то дійсно були невеликі вузлики) у школі, яка була пустою, бо ще були літні канікули. Тут відбирали «робочу силу». Молодих погнали через води і болота із селища за 20 км по глухому багнистому лісу. Через болото були прокладені зрубані сосни – своєрідні кладки.
Нарешті наша група дісталась до досить великої галявини, де стояли бараки. Всі лягли на підлогу, щоб хоч трохи перепочити. Другого дня нас погнали ще за 6 км на т. зв. «49-ку» (так називався лісовий квартал). Там ми жили і працювали, тільки в суботу у вечері після тяжкої виснажливої роботи вертали до родин, які жили в селищі.
День у день, влітку і взимку, в жару і мороз пилили ми цей клятий ліс. Їсти спочатку не було нічого, окрім стухлого вівса, який відварювали 2-3 рази, щоб можна було їсти. Купували кілька грудок цукру (видавали нам по 1 –2 рублі в день на особу), йшли в тайгу, збирали смородину (росла вона близько від бараків), варили джем, мазали ним овес і їли. Калорій овес давав мало, а працювати треба було багато і тяжко. Піт заливав очі, а взимку мороз заходив у кожну шпаринку.
Через рік стало трохи легше. В місцевий магазинчик вже завозили хліб, цукор, муку, різні крупи та пляшки зі спиртом. Але хто це купував, коли не було грошей?
Наші батьки почали потроху обробляти землю, садити картоплю, потім навіть помідори, але вони не дозрівали, бо починалися морози. Нам радили класти зелені помідори у валянки: там, у темноті і теплі, вони червоніли.
Через два роки до нас привезли нових людей, депортованих з Литви. От і жили ми з ними і працювали разом, як зі своїми братами.
Після смерті оберката Сталіна трохи пом'якшився режим. Вже можна було написати листа додому, навіть дістати з рідних сторін посилку (ото була радість). На Різдво ходили до хат, побудованих нашими українцями, колядували, а на Великдень – святили пасочки. Я тут був за священика, бо справжнього священика серед нас не було.
Так минуло 10 років. Колись, ще в Томську, нам сказали, що нас вивезли сюди як спецпоселенців навічно. Але в 1958 р. вже почали поговорювати, що нічого вічного нема і що ми скоро будемо вільні, зможемо поїхати до своїх рідних у Західну Україну.
У серпні 1959 р. нам видали паспорти, і ми попрощались з тайгою, виїхали в Станіслав. Нас не хотіли прописати, і змушені були після 2-місячного поневіряння завербуватися у Херсонську область на сільськогосподарські роботи. Та довго я не був в селі. Знайшов роботу на лісозаводі в Новій Каховці, де працював 3 роки, поки не поступив до Харківського університету. Одночасно мене прийняли на вчительську роботу, де і почав викладати в школі німецьку мову. Працював до 1983 р. У цьому ж році вийшов на пенсію. Дістав помешкання, але все ж таки тягне мене до рідних сторін.