А щоб земля вас не прийняла, розбійники-людолови

Дата публікації допису: Sep 04, 2012 6:19:59 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №326

Оприск Лев Григорович, народився 16 березня 1931 р. в с. Сайкові Миколаївського району Львівської області, українець, греко-католик, безпартійний, студент, заарештований в жовтні 1950 р., звільнений у 1960 р.

Неділя 17 вересня 1944 р. Передсвітанкову тишу села Сайків Щирецького (тепер Миколаївського) району прорізали автоматні і кулеметні черги. Село пробудилося від розривів гранат. Запалали крайні хати. Ще з ночі великі сили військ НКВД оточили маленьке село.

Як чайка над чаєнятами, билась над нами мати: «Діти мої дрібненькі, що будемо робити?! Горить! Село горить! Треба рятуватись від вогню, від ворогів проклятих!»

Було від чого впасти в розпач: мені, найстаршому, – тринадцять, Марійці – дев'ять, Ромкові – п'ять, а Петрикові – тільки два роки. А батько? Батькові треба сховатись, бо вб'ють або замордують у тюрмі. Але де? – якщо все навколо буде горіти. Та довго думати нема коли, треба щось робити. Мама каже: насамперед необхідно дітей відправити на великий город, якнайдалі від забудов... від вогню. Там близько саджавка, близько і Струга, що влітку пересихала, а в усі інші пори року наповнювалася водою. Так і робимо. За меншими дивиться Марійка. Тато по черзі усіх нас обійняв, поцілував і говорить: «Помолімося всі разом. Нехай Пречиста Матінка візьме нас під свою опіку». Виносить він образи з хати, ставить до вогню і плаче, дивлячись на всіх, просить Господа, аби поміг йому ще колись побачити нас. Невдовзі іде до стайні, відпинає худобу, забирає упряж, а воза викачує аж до Струги. Поблагословивши діток своїх, щезає у димі, у вогні.

Корови ревуть, не хочуть виходити зі стайні. Насилу ми їх виганяємо. Бігають на подвір'ї, мов ошалілі. То кинуться до тих будівель, що вже горять, то знову повернуть назад. І так багато разів. Коні іржать, корови мукають, жінки голосять, діти плачуть. У селі, як у пеклі. Довкіл дим, полум'я, а постріли все ближче й ближче. Ось і пробіг біля нас та подався на город старого Росяка Олекса Герасим – оглянувся і впав, як підкошений, між рядами картоплі. Догнала його куля. Але як потім з'ясувалось, був ще живий. Підбігає до нього енкаведист, підносить за чуба закривавлену голову, а потім з усього розмаху проколює його багнетом. Та ще не тоді судилось померти. Довелось перенести тяжкі катівські тортури у Львові в тюрмі на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). Там його і замучили. Ніхто не знає, де його, бідного, поховано.

На подвір'ї стрийни Дорки (Теодори Змій) з'являються енкаведисти. Чорні, страшні, у всіх перекошені від люті обличчя. У руках запалені сніпки, щоб пхати їх під солом'яну стріху. Стрийна їм показує листи-трикутники від свого чоловіка Петра, що він їх надсилав з фронту.

– Солдатики, що ви робите? Не паліть хату. У мене ж діти малі, а мій чоловік такий же солдат, як і ви, тільки він на фронті, він воює з фашистами.

– Нє врі! Бандіт твой муж. Жоп... падатрі сєбє етімі бумажкамі!

Така дуже коротка розмова. Збили стрийну з ніг – і хата запалала.

Побігли солдатик на Росякове подвір'я. Сусід Росяк був у нас найбідніший і найстарший на селі – худий, білоголовий, майже столітній дід. Став навколішки, вхопив солдата з палаючим сніпком за ноги, цілує кирзові чоботи:

– Змилуйся, синочку, над нами! Я старий, немічний. Мені вже ніхто хати не поставить. Буду вмирати під чужим плотом.

Визволитель не звертає уваги на мольбу, копає старого чоботом у груди і підпалює хату. А дідусь скиглить біля своєї палаючої оселі, обливається слізьми. Давно вже не було дощу, все сухе, як тріска, полум'я гоготить аж до небес.

Горіли вже наша стайня і стодола. Криниця була близько. Ми з мамою безперервно носили воду і обливали хату з причілків, яка залишилась у кутку останньою, бо була під бляхою... Але велика група паліїв, стріляючи направо і наліво, увірвалась і на наше подвір'я. Побачивши, що ми рятуємо хату, зачинають верещати:

– Тушіте, бандеровскіє сволочі?! Ану атдайтє вйодра!

Мама не віддає відер, енкаведист б'є маму, а я вчепився в нього, намагаючись вкусити за руку. Той, відпустивши маму, хапає мене за ноги і кричить:

– Щас брошу в агонь гадьониша!

Розмахнувся, але за щось зачепив, спіткнувся і впав, страшенно лаючись. Мене вже, слава Богу, в огонь не кинув. І тут лейтенант побачив, що перед хатою стоять вулики, а було їх десь біля двадцяти, та як зарепетує:

– Щас єщо бандітскім мєдком побалуємся! Бистро!

Перед нашими очима відбувається блискавична операція добування меду. Було видно, що це їм не вперше. Робота йшла дуже спритно, професійно. Принесли декілька снопів, запалили одного і тут же обілляли водою. Зі снопа повалив дим. Такий у них був димар. «Пасічник» скинув дашок, зняв мату, багнетом підважив і витягнув рамку, а помічник старався, аби було якнайбільше диму. «Пасічник» багнетом обрізує медові соти і кидає у наші відра. Так забрали мед з трьох вуликів, а решту поперевертали. Все це робили дуже поквапно й хутко пішли. А навколо все горить, тріщить, валиться.

Хтось зі сусідів сказав, що нашого тата забрали, – заридала мати, заголосила:

– Діточки мої милі, що будемо робити без тата? Бідний наш тато, хоч би його не вбили, то може, ще коли повернеться до нас. А щоб земля вас не прийняла, розбійники – людолови!

Не було вже що рятувати. Усе пішло з вогнем. Ми були чорні, як земля. Тільки зуби і очі блищали. Я був весь закривавлений, бо мене зачепив лист бляхи, який летів з палаючого даху нашої хати.

Пішли ми дивитись, чи живі мої братчики і сестричка. Тепер коло них було багато наших сусідів. Ще здалеку чути страшний стогін. Стогнали сімнадцятилітня Пазя Змій (Гордійова). Вона вже доживала свої останні хвилини на цьому світі, бо була смертельно поранена розривною кулею в живіт. Коло неї корчилась з болю її п'ятнадцятилітня сестра Рузя, також поранена. Вони просили пити. Біля них умлівала їх мати. Стогнав батько. Пазя так і померла там.

Коло нашого городу лежав убитий партизанський лікар. Не пам'ятаю його імені, але чув, що називали його доктором. Лежав уже без чобіт і з великою багнетною раною на горлі, весь прошитий кулями.

Вщухла стрілянина. Село догоряло, а людолови вже гнали ясир до Щирця. Серед зловлених були: Іван Оприск (Франців), Гринь Оприск (Балачків), Євген Наконечний (Туриків). Разом з ними був і наш батько, а також Гринь Оприск (Петришин). Знаю, що був партизан «Береза» (Володимир Зінь). Їм пов'язали руки, зв'язали всіх і так гнали. Дуже били.

Ми, діти, побігли дивитись, що залишилось з нашого прекрасного села. Дивимось на убитих, помордованих. Усі роззуті, усі з багнетними ранами на горлянці. Так їх добивали, перевіряючи, чи ще живі. І залишали. Бо тоді ще не забирали до району, як то буде пізніше.

Родичі, сусіди ридали над убитими, чи над живцем спаленими Миколою Оприском (Слотишиним), Володимиром Оприском (Францовим), що був розірваний гранатою, Василем Оприском (Костівим), від якого батьки знайшли тільки спопелілі кісточки, над задушеними Олексою Оприском (Смичковим) і Андрієм Оприском (Копачиним).

З Малої Горожанки, з Вербіжа, з Устя прийшли перші відважні подивитись, чи хтось ще вижив у тому страшенному вогні, у пекельній стрілянині. А в селі справді залишились тільки старі і діти, а також молоді жінки фронтовиків, яких буквально кілька місяців тому забрали на фронт і непідготовлених кинули у бій з німцями.

Залишились вдовами жінки Івана Федаса, Гната Мандзія, Степана Кузіва, Миколи Кузіва, Гната Фарата, Ярослава Оприска, Петра Герасима, Степана Дмитришина, Миколи Оприска.

Треба було хоронити вбитих. Моя мама і стрийна Дорка дали коней і воза. Уже літній Степан Змій і молоденький Володимир Герасим узяли весь тягар на себе. Зносили побитих партизанів. Допомагали їм підлітки Олеся Мудра і Ганна Герасим та інші. Старший Змій запряг коней, поскладав усіх на воза. Герасим Володимир виїхав за село, аж до Маланчиного хреста, а там віддав віжки і батога Олесі та Ганні, перехрестив і сказав: «З Богом». Поїхали дівчата до Малої Горожанки на цвинтар. Коли під'їжджали до школи, на дорогу вибіг Луцький, директор, і попередив: «Повертайте, діти, бо в селі москалі». Йшла облава. Дівчата в нерішучості зупинились, не знаючи, що робити. Тут же оточили їх енкаведисти:

– Зачем їх на кладбіще? Ето же бандіти!

Порадившись, сказали рушати вперед, а біля церкви приказали зупинитись. Дуже скоро зігнали людей і організували мітинг, призиваючи «виходіть із банди, ідті в Советскую армію, а то всєх ждьот такая участь».

Віз стояв, на землю капала сукровиця, а промовці все страшили і страшили. Мітинг закінчився, віз рушив. На цвинтарі чекав їх станичний Григорій Грущак і Пін Михасів. Вони викопали могилу (тепер там пам'ятник у вигляді Тризуба), встелили смерековим гіллям, поклали героїв, зверху накрили смеречиною і засипали землею.

Жалібно шумів, наче стогнав ліс: Дуброва, Буковець, Богиня, Добричів. Коса, Під лугом. Не було промов, не дзвонили дзвони, тільки ридали навколишні села, ридала Україна над могилою своїх вірних синів.

Тільки місяць був свідком, коли через два тижні викопали їх вірні друзі і перевезли на партизанський цвинтар до Новосілки Опарської. Там їх склали у велику спільну труну. Було їх одинадцять (три сайківських). Решту місцевих поховали родичі.

Скільки було вбитих енкаведистів, скільки партизан пробилось до лісу, я не знаю.

* * *

Написав я ці слова і задумався: невже ніхто нічого не знає? Коли трохи одужав після перенесеного інсульту, поїхав я до Горожанки Малої, на Сайків, був серед старших людей, був в Олесі Мудрої, був у станичного Григорія Грущака і від нього довідався, що 17 вересня 1944 р. у Сайкові мала бути велика нарада ОУН-УПА. Якого рівня, він не знає. Було коло сорока провідників. З чийогось (?) наказу в суботу відіслали боївку. Грущак знає, що серед убитих був «Ганс» – інженер. Олеся Мудра пригадує, що серед убитих був «Пугач» з Комарна, «Архип» в есесівській формі (в однострою дивізії «Галичина»). Я знаю, що був «Доктор» чи просто доктор.

Олеся Мудра розказує, що десь два роки тому в Новосілці було посвячення могили і що там була жінка «інженера». Може, «Ганса?» Вона приїжджала зі Львова. Обіцяли повідомити мені її адресу. Чекаю.

Тепер довідався, що 17 вересня 1944 року загинули: Ганс, Архип, Пугач, Смерека, Довбуш, Нечай, Холодний, Беркут. Один з них був не «Доктором», а просто лікарем.

Тепер трохи арифметики. Було біля сорока провідників. Так каже станичний. Нікого з провідників живим не взяли. Вісім убили. Забрали пораненого рядового партизана «Березу» Володимира Зіня зі Львова. Тож тридцять чи навіть більше пробилось до лісу. Де вони? Хто вони? Може, із них хтось ще живий і може розповісти про той страшний день, про страшну зраду. Чому зраду? На самому початку писав я, що великі сили військ НКВД оточили село. Уточнюю: Сайків окружили гарнізони військ НКВД Щирецького, Комарнівського, Миколаївського і Мединицького районів. Навіщо було стягувати такі великі сили? Відповідь тільки одна: знали, що буде велика нарада. З чийого наказу відправили боївку? Чому залишились без охорони? Чому? Чому? Чому?

* * *

Примітка перша.

Дехто може здивуватися, чому у такому маленькому селі так багато Оприсків. Не раз чув я від батька, що йому розповідав прадід: десь коло 1740 р. Довбушеві хлопці напали на дрогобицьких чи мединицьких корчмарів. Опришків переслідували жандарми. Один опришок утік аж до Надітич. Там у житі був би й помер від ран, коли б не знайшла його Марійка. Жити у Надітичах Андрій боявся. Перейшли Дністер, вибрали собі прекрасну галявину в лісі, змайстрували маленьку хату біля річки. І діти їх уже були опришкові. У лісі було дуже багато сойок. Отак і виникло маленьке село Сайків з опришками.

Примітка друга.

Станичний Грущак Григорій скоро після бою у селі Сайкові пішов у Червону Армію. Так зробити наказав йому районний провід ОУН. Коли повернувся з армії, був засуджений і відправлений у Воркуту. Після звільнення присвятив себе справі національного відродження, ремонту церков, впорядкуванню могил, спорудженню величавого пам'ятника у вигляді Тризуба. Тепер дуже хворий. Треба б ним владі заопікуватися.