СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина ІІІ. (Автор: Бандра Катерина)

Дата публікації допису: Nov 24, 2018 12:3:53 PM

СМЕРТЬ ДІТЕЙ

Що хата – то утрата. Жив в урочищі Кривець Тишківський Михайло. Одного разу його син Дмитро пішов у ліс рубати тички на фасолю, його убили там москалі-облавці, притягнули в село і почали питати, чий то син. Люди впізнали хлопця і сказали. Тоді москалі приволокли мертвого Дмитро під батькову хату і підперли його патиками. А самі пішли кликати батьків, щоб привітали сина. Побачивши Дмитра, мати заголосила, але сказала, що то не її син. Вона боялась, щоб не взяли з хати ще двох синів і дочку.

Поглумившись над батьками і їхнім сином, повезли Дмитра до Болехова. Що діялось на серці у тої нещасної матері, один лиш Господь знає. Найстарший син, Павло, загинув на фронті, на нього прийшла похоронка.

Село Липа. Біля пам’ятника «Роберту». 2017 рік

Діти Тишківських, Богдан і Катерина, випасали в лісі худобу. На обід додому не йшли, кіз і овець загнали в кошару, а корів прив'язали до смерічок. Коли діти зібрались іти додому по відра для доїння, до них підійшли повстанці і попросили щось поїсти. Діти пообіцяли, що з дому щось принесуть. Мама дала їм ощипки, бо хліба тоді ні в кого не було. Але в лісі їх вислідили облавці. Автоматна черга навіки зупинила босоногих Богданка і Катрусю. Мертвих дітей москалі кинули на фіру і повезли до Болехова. Хлопцеві було 15 років, а дівчинці – 13.

Фірман Креховецький Степан Андрійович розказав батькам про страшну загибель їх дітей. Мати пішла на те місце, руками позгрібала окровавлену землю, насипала невеличку могилку. Ніхто в селі не бачив її веселою, завжди ходила в зажурі.

Були такі випадки не тільки в нашому селі, але й інших. Але час пройшов. Рани загоїлись, живі свідки відходять у вічність, все йде у забуття.

СТРАШНИЙ ВИПАДОК

Тишківського Михайла Юрковича засудили за партизанку, хтось доніс, що він допомагав в лісі партизанам. Жінка померла, залишилось троє дітей. Найстарша, Стефанія, мала десь років 16. Кароліна, віком 10-12 років, була психічно хворою. Славкові було років 6-7. Стефанія мала господарку, обробляла город, все робила сама. Відмовилась іти в колгосп, бо не мала на кого лишити брага й сестру. Тоді влада оголосила її одноосібничкою і обложила податками. Коли Стефанія гнала корову на пасовисько, то Славка брала із собою, а хвору Кароліну замикала у стайні.

Одного рачу Стефанія наказала братикові бути на подвір'ї, сестру замкнула в хаті, взяла серп і шнурок, пішла в ліс нажати папороті, але додому вже не повернулася. Через 2 тижні знайшли дівчину в лісі повішеною. Кароліна невдовзі померла, а Славко поневірявся по людях, аж поки батько не повернувся з тюрми.

Урочистості в урочищі Бовкоти. 2017 рік

СМЕРТЬ АННИ

В с. Кальна проживала Данилів Анастасія (моя стрийна) з двома дочками – Оленою й Анною. Стрия Михайла вже не було, помер за німців. Олену вивезли в Німеччину на роботу. Перед вечором зайшли до стрийни хлопці з лісу, щоб щось поїсти. А москалі оточили хату, почалась перестрілка. Два повстанці втекли, а третього в хаті вбили. Стрийна з Оленою вискочили надвір, а молодшу, Анну, москалі не пустили. Вона хотіла вистрибнути через вікно, але автоматна черга її зупинила. Забрали Анну і вбитого хлопця та й повезли до Болехова.

На другий день стрийна прибігла до нас і розказала про своє горе. Просила мого тата, щоб ішов з нею до Болехова, щоб забрати тіло дочки і поховати. На дорозі виднілися краплі крові. Жінка збирала руками глину з кров'ю і ховала в запаску (фартух).

В Болехові стрийна нічого не дізналася про свою дочку. За містом, у лісі, були глибокі рови, куди німці скидали євреїв. Там знаходили свій спочинок жертви москальських каральних операцій. Убив Анну Стрельніков, виходець з Донецької області. Це був страшний, безпощадний чоловік, який не одну душу зігнав з цього світу. Вбивав навіть невинних дітей.

Стрийнині очі не висихали від сліз до кінця її життя. Найстарший син її, Левко, утопився в Дністрі з кіньми і возом. Голодного року він разом з іншими людьми поїхав за Дністер. Вимінювали сіль, вишивки, коралі на кукурудзу і зерно. Коли повертався додому, на міст його не пустили, бо був аварійний. Не знаючи броду, поїхав через ріку, тут і знайшов свою смерть.

Олена й Павло Крупенник з друзями (зліва). 1959 рік

ЖИТТЯ В ТЮРМІ

Носович Марія Іванівна жила з маленькою дитиною, її чоловік у війну загинув. Хтось доніс більшовикам, її заарештували і засудили на 25 років як "ворога народу". Де вона тільки не була: Воркута, Норильськ, Іркутськ. Відсиділа "від дзвінка до дзвінка". Хату Марії зайняли інші люди. Повернувшись із Сибіру, жінка поселилась в старенькій батьковій хаті, бо її батьки не повернулись із заслання.

Марія втратила здоров'я по тюрмах. Жила з того, що шила людям сорочки, блузки, спідниці. Розказувала, що часто в тюремних камерах помирали жінки, але в'язні не признавались наглядачам, аж поки трупи не починали розкладатися. Тюремний пайок померлих рятував їм життя. Окраєць хліби ділили порівну. Робили вервички з хліба. Кожна жінка давала крихту хліба на одне зернятко. Отак молились.

Марія померла раптово. Коли її похоронили, надійшло з Москви повідомлення про реабілітацію.

Такі випадки були майже в кожному селі. Живими свідками тих подій є мої односельчани: Гора Анна Степанівна, Монташевич Мирослава Михайлівна, Гладун Микола Миколайович. Пам'ять про ті страшні роки стирається, старше покоління відходить за межу і забирає з собою ту таємницю навіки.

Монташевич Мирослава після заслання. 1975 рік

ДОПИТ

У 1947-48рр. в селі ще оперували гарнізонники. Слідчий Ходотович викликав людей на допити, в тому числі і школярів.

Одного разу до класу зайшла директорка на прізвище Онодало і щось сказала моїй вчительці Кобзар Марії Петрівні. Вчителька наказала мені скласти зошити та книжки і йти в учительську. Там сидів стрибок, у нього був карабін. Він повів мене до сільради. Там Ходотович почав мене випитувати спочатку про навчання, а потім про батька. Його цікавило, хто приходить до нас додому, про що вони розмовляють з татом. Я все заперечувала. Він взяв мене за руку і підвів до пічки, на підлозі була купка колотих полін. Ходотович поскладав дрова гострими ребрами догори і наказав мені клякнути на них. А сам всівся за стіл і почав щось писати.

Мені було дуже боляче. Я зняла з плеча торбинку з книжками і поклала собі під коліна. Слідчий замітив це, підбіг до мене і вдарив кулаком по носі. Я впала на підлогу, тамувала кров. А він крикнув: "Вставай, щеня нещасне". Подав мені склянку води, щоб умилась. "Нікому ні слова, бо вб'ю," – пригрозив Ходотович і вигнав мене з кімнати.

Я йшла додому заплакана, обличчя запухло, губа трісла. Люди питали, що сталося. Вдома боялась розказувати правду, але пізніше наважилася. Тато взяв мене за руку і повів до сільради, прихопив з собою закривавлену торбинку з книжками.

В кімнаті сиділи стрибки та голова сільради. Мій батько заявив Ходотовичу при двох свідках, що подає на нього до суду. З'ясувалось, що слідчий викликав на допит інших дітей. Тишківському Миронові Йосиповичу попідривав вуха. Але його мама боялася заявити на Ходотовича. Мій тато пішов до школи й попередив учителів, щоб без його відома не відпускали дочку з уроків. Учителі дивились на мене і плакали.

Я більше тижня не могла ні їсти, ні говорити. Після цього випадку з нашого класу нікого не забирали. А зі старших класів слідчий допитував дітей. То був страшний кат, мав до 2 м росту, більше 100 кг ваги. Не одна людина відчула на собі його кулак. Шкода, що був українцем, говорив чистою літературною мовою.

ДЕСЯТНИКИ

В селі працювали фінагенти (десятники), за кожним було закріплено 10 хат. Щодня ходили по дворах і випитували селян, хто що здав державі й скільки. А тоді здавали звіти в сільраду. То був подоходний податок, який призначала сільрада. Наприклад, план м'ясопоставки становив 35-50 кг м'яса великої рогатої худоби. Був заготовлювач, який брав у людей гроші, а тоді їхав на бойню, купував м'ясо, здавав державі, а людям віддавав квитанції.

Щовесни була державна позика, сільрада визначала, хто скільки чого має здати. Від кожної корови здавали по 250 літрів молока, від вівці – 2 кг вовни, від курки – 150 штук яєць. В кого була свиня, мусив здати свинську шкуру.

За нашим селом був закріплений фінагент Анцупов Іван Гаврилович, татарин за національністю, ходив завжди п'яний, лазив по курниках і крав яйця.

Ганущак Розалія (праворуч)

ПРОВІДНИК «БЕРЕЗА»»

До нас у 1946-47 рр. часто приходив з лісу на вечерю провідник "Береза". Він завжди в наплечнику носив якісь книжки. Часто говорив, що Україна буде. Повстане учений народ і приведе Україну до незалежності.

"Березу" поранили москалі у Широкому Щовбі, він спалив наплічник з книгами і вистрелив сам собі в скроню. Що то були за книги – не знав ніхто. Ця тайна пішла з ним у могилу.

СВЯЩЕНИКИ

Уродженець Витвиці, Витвицький Павло Степанович, був священиком. Батьки його були вивезені до Караганди і там повмирали, бо їхні сини Остап, Тарас і Володимир були в партизанах, всього в сім'ї було 8 братів. Навчався в Станіславській духовній семінарії та духовній академії. Був членом ОУН і брав активну участь в націоналістичному підпіллі. Відвідавши останній раз батьківську хату, залишив братові Михайлові рушницю. Павло мав парафію в Жаб'євському (Верховинському) районі. За німців він переховував євреїв та переправляв їх за кордон. На Трьох Святих о. Павла заарештували. У 1942 р. німці його розстріляли у Чорткові.

Інший священик, наш земляк, Лабенський Мар'ян Васильович, мав парафію у селі Кальна. Був одружений, мав двох діточок. Його знайшли замордованим в лісі, йому повикручували руки й ноги. Хто це зробив, невідомо. Мама похоронила його у 1949 р. біля нашої церкви. Дружина з дітьми виїхала з Кальни до родини.

ВЕЛИКА РОДИНА

Жила в нашому селі велика родина Витвицьких (по-вуличному Гаврилюк): батько, мати і вісім синів.

Батько Степан (1871-1948рр.) похований в селі Велика Тур'я.

Мати Софія (1884-1948рр.) похована в Караганді.

Син Михайло, 1907р.н., загинув на війні в Чехословаччині.

Син Павло, священик, 1912р.н. розстріляний в 1942р. німцями в Ягольниці (біля Верховини), там і похований.

Син Тарас, 1914р.н., мав псевдо "Рад", "Нанашко", був у повстанцях, місце загибелі невідоме.

Син Богдан, (1921-1989рр.), лікар, похований в Болехові.

Син Володимир, 1923р.н., лікар, псевдо "Доктор Копитко", час і місце загибелі невідомі.

Син Євген, 1929р.н., жив в Червонограді, там і помер.

Син Остап (1924-1997рр.) 25р. відбував покарання в Сибіру, помер в Івано-Франківській обласній лікарні, похований у Витвиці.

Син Олександр (1910-1984рр), ветлікар, був вивезений до Караганди. Повернувся до брата в Червоноград. Там і помер.

Хату Витвицьких спалив комуніст, ветлікар Голоднюк, так що після повернення додому родина не мала де жити. На тому місці побудував хату Потятинник Василь. У селі залишилась лиш згадка про цю родину.

Велика то родина була,

І всі спочили в чужині.

Один Остап лишився вдома

На цвинтарі у рідному селі.

УЧИТЕЛІ

Жив у нашому селі Волковецький Михайло Степанович – вчений, грамотний чоловік.

Освіту здобув ще за Австрії у Львові. За панування Польщі зазнав багато принижень, бо виступав на захист односельчан. У фронт збирав нас, дітлахів, у шофах і вчив читати, рахувати. Писати не було чим і на чому, тільки деякі учні мали олівці. Після війни Михайло Степанович став директором школи. Спочатку в нас була семирічка, а від 1950 року – десятирічка.

Ходили до нашої школи учні із семи навколишніх сіл, в селі був шкільний гуртожиток.

Вечорами Волковецький навчав у себе вдома тих, хто не міг відвідувати школу. Це були переважно старші хлопці. Вони приносили із собою гасові лампи, і таке було навчання.

З нашого села вийшло багато лікарів, учителів, інженерів, були навіть три пілоти. І в цьому велика заслуга Волковецького М. С. Він викладав різні предмети: історію, німецьку мову, математику. Віддавав школі усю свою душу.

Одного разу у фронт мадяри вбили німця у Чорному потоці (у Скорусі). Німці сказали, що це зробили наші селяни, і хотіли пустити село з димом. Волковецький М. С. пішов до Гошева у німецький штаб і переконав командування, що наші люди непричетні до цієї історії. Його односельчани дуже поважали.

Від п'ятого до десятого класу вчила мене німецької мови Сабан Катерина Василівна. Це була не вчителька, а рідна мама, її всі діти любили. Ніколи не підвищувала на нас голосу. Старалася, як могла, щоб нам допомогти. Напише на дошці всі нові слова, перекладе декілька разів текст, а потім до кожного підійде, виправить у зошиті помилки.

Заслуговують на добре слово такі вчителі:

Бекеш Данило Федорович,

Гайдай Галина Йосипівна,

Топчій Віра Марківна,

Терницький Іван Данилович,

Утєнкова Ніна Іванівна,

Сабан Катерина Василівна,

Красівська Надія Антонівна.

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК

(присвячую Сабан К.В.)

Останній дзвоник усіх нас

завжди скликав до школи.

І спогади такі прекрасні!

Ми не забудем їх ніколи.

У кожного святковий настрій.

Стоять учні й учителі.

Не знаєш ти, як буде важко

колись у тебе на душі.

Коли згадаєш свою школу

і першу вчительку свою,

і перше слово «мама»,

прочитане у «Букварі»,

душа струною забринить,

і сльози заллють очі.

Згадаєш школу, вчителів

і їх слова пророчі.

Завжди казали: «Будь людиною».

І все це пам'ятаєм,

та в кожного своє життя,

але яке – ми ще не знаєм.

Всі розійдуться по світах,

у кожного своя дорога.

Лиш спогади будуть завжди

про те, що дала рідна школа.

Отак ідемо в майбуття,

І довго будем пам'ятати,

що учителі були для нас

такими щирими, як мати.

Якщо ти будеш десь далеко

й додому вернешся колись,

то не забудь ти свою школу,

стань на порозі й поклонись.

ХУДОЖНЯ САМОДІЯЛЬНІСТЬ

За Польщі в селі була "Просвіта". По неділях сходились до читальні навіть старші ґазди, обговорювали різні питання. Читали журнали "Золотий колос", "Плуг", газети. Приходив і священик. Хлопці й дівчата в читальні розучували п'єси. Але "золотий вересень" все зруйнував, почалась більшовицька пропаганда.

Хор при читальні «Просвіти». 1930-40 роки. Керівник хору Янишівський Іван Григорович

У 1950-і роки культурне життя в селі відродилось. Коли я навчалася в школі, ми з учителями постійно організовували літературні вечори, ставили п'єси. Драматичний гурток організував Терницький Іван Данилович. Хором керував Носович Василь Петрович, пізніше – Янишівський Іван Григорович. Великий успіх мали п'єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.

Сцена з вистави «Ляля Убийвовк». Катерина Бандра – третя зліва. 1950-і роки.

Активними учасниками художньої самодіяльності були вчителі: Магас Іванна Миколаївна, Свирид Степанія Дмитрівна, Виноградова Раїса; працівники ССТ: Мельник Розалія, Мелешко Юлія Петрівна, Янишівський Мирон Павлович; працівники колгоспної контори: Юзьків Іванна Григорівна, Кокоринець Софія Іванівна, Креховецька Марія Іванівна; медики: зубний лікар Черська Ірина, медсестра Лисянська Марія, санітарка Лаврович Марія Йосипівна та ін.

Завклубом був Сабан Дмитро Іванович. Він сам виготовляв декорації для сцени, плів плоти, робив перелази. Ми виступали з п'єсами в Кальні, Розточках, Церківні, Слободі-Болехівській. На зароблені гроші купували тканину, шили шаровари хлопцям та опинки дівчатам, виготовляли віночки та корони, деколи платили музикантам – Ковалевичу Івану Михайловичу та Ковалевичу Василю Михайловичу. Допомагали молоді гармоністи: Коцур Яків Миколайович, Коцур Василь Миколайович, Ільків Йосип.

Коли молодь поверталась із клубу додому, то завжди співала повстанські пісні, хоч це було суворо заборонено.

Після закінчення школи 1953р. я п'ять років працювала в сільській бібліотеці. То були важкі часи. Колгосп ім. Сталіна – справжня панщина. Все робили вручну: чоловіки ціпами на току молотили збіжжя, жінки серпами жали жито, ячмінь та овес, вибирали коноплі й льон, переробляли на волокно. Навіть діти – школярі не мали відпочинку, допомагаючи батькам. Ціле літо ходили босоніж по гриби, ягоди, на пасовисько. Ніхто майже не хворів.

Катерина Бандра (зліва) з подругою. 1955 рік

Хоч люди тяжко працювали, та художня самодіяльність розвивалась. На канікули в село приїжджали студенти зі Львова, Дрогобича, Станіславова та разом з нами виступали. Молодь, як кажуть, трималась купи. Панував такий дух, що кликав усіх до єдності. Часто в село навідувався Зеновій Красівський, який підтримував нас морально. Привозив цікаву літературу зі Львова, аж поки його не засудили.

Колись, пам'ятаю, були в нашому селі вечорниці. Дівчата пряли волокно лляне, конопляне, вовну, в'язали светри, шкарпетки. Приходили хлопці, разом веселились. Українська пісня була в пошані. Були толоки картоплю копати, овес жати. І всюди співали. Навіть на пасовиську було чути пісню.

ГОРА ДІЛОК

У 50-х роках я працювала в сільській бібліотеці. Часто тут збиралася молодь. Ми співали, ставили вистави. Одного разу після Маївки в церкві ми пішли на гору Ділок. Посідали і почали співати українських пісень. З нами був Красівський Зеновій Михайлович, він часто приїжджав у село, привозив різну літературу. А проживав він тоді у Львові в Конської Марії Михайлівни. Зеновій каже до нас: "Ану утніть, хлопці й дівчата, такої пісні, щоб ворогам лячно стало".

І ми заспівали пісню, яку склала я.

Ой на горі у Карпатах

Сумно густий ліс шумить.

По-звірячому убитий

Наш повстанець там лежить.

Його кровця червоніє,

Коли сонечко зійде.

Квіточки там розцвітають,

Як весна красна прийде.

Там його замордували,

Там знайшов він свій кінець.

Пальців на руках не було,

А на грудях в нього хрест.

Випалений на нім тризуб,

Очей в нього не було.

А як його хоронили,

То ридало все село.

На тім місці пташки завжди

Цвіріньчать у вишині,

Що загинув славний хлопець

У кровавій тій війні

Будь проклята, вража сило,

Комуністи-шміряки.

А та слава не пропаде,

Буде жить на всі віки.

І раптом чуємо по селу тупіт кінських копит. Участковий Кліменко Федір Мануїлович гасав по вулицях на коні і стріляв з пістолета. Ми перестали співати, причаїлися. Коли переконалися, що він поїхав додому (жив він у Красівського Йосипа Константиновича), ми манівцями порозходились по домівках.

Коли я прийшла на роботу наступного дня, мене викликав Кліменко і почав допитувати про вчорашній вечір. Він цілий тиждень не міг заспокоїтись, всіх допитував, але, не дізнавшись нічого, вгамувався.

А сьогодні можна співати, але ніхто не співає.

БЮРО

Одного разу зайшла до мене в бібліотеку товаришка і каже: "Ходім, Катерино, на Маївку". Це було увечері, бо вдень всі люди мусили робити в полі (так вирішив сільський партактив). Я закрила бібліотеку, і ми пішли до церкви.

Десь через тиждень принесли мені повідомлення, що маю з'явитися на бюро Болехівського райкому партії. Я не розуміла, в чому річ. Коли зайшла в кабінет, побачила за столом більше десяти комуністів. Перший секретар райкому Петрик Михайло Дмитрович повідомив присутніх, що сільський бібліотекар Данилів Катерина ходить до церкви. Я заперечувала. Павленко Анатолій – заввідділом агітації і пропаганди – наполягав, щоб мене звільнили з роботи, бо культосвітній працівник, мовляв, буде проповідувати "опіум" серед молоді.

Тоді виступила другий секретар райкому партії Дика Клавдія Миколаївна, яка запропонувала винести мені догану із попередженням. Більшість проголосувала за цю пропозицію. Так я залишилась на роботі.

Коли йшла сходами вниз, мене наздогнала Клавдія Миколаївна і шепнула: "Як ідеш до церкви, то йди сама". Аж тоді я все зрозуміла.

Одного разу та односельчанка, що донесла на мене, дуже захворіла, то переказала, що хоче мене бачити. Розплакалась переді мною і виправдовувалась, що мусила так зробити, бо це було партійне завдання.

ЗБІР ПОДАТКІВ

Фінвідділ мав у селі своїх постійних агентів: Козоріз, Богомаз, Клинник, Певньон, Лесів. Приїжджав часто в село голова фінвідділу Курта. А ще був постійний фінагент Анцупов Іван Гаврилович, якого ніхто не бачив тверезим. Він завжди вештався з карабіном, міг спати під плотом.

Збирачі податків ходили бригадами. Вони робили шкоду господарям: били посуд, образи, гасові лампи, після чого в хаті був нестерпний сморід. Декотрі посіпаки крали хустки, коралі, навіть яйця та інші продукти.

Кожна хата мала здати подоходний податок 150-200 крб., 35 кг м'яса великої рогатої худоби, від 1 корови 250 л молока, від 1 курки 150 яєць, від 1 вівці 2 кг вовни. Ще була державна позика від 50-300 крб., в кого була свиня, треба було здавати свинську шкуру, яку треба було купити на бойні.

Зрозумівши, що колгосп банкротує, влада перетворила його на підсобне господарство Болехівського лісокомбінату, завідував ним Пластінін Афанасій Фокійович. Стало трохи легше, бо не треба було щодня виходити на роботу. Давали ділянки з буряками, льоном, морквою, кукурудзою, капустою. Доярки, конюхи, телятниці були штатними робітниками.

Жінки льон і коноплі терли вручну на давніх дерев'яних терлицях. Робили такі сушарні: розкладали вогнище на березі річки, чоловіки на плетених лісах сушили тростину і подавали жінкам, щоб легше було терти. В 70-і роки придбали молотарки, що терли льон, а жінки чистили, сортували і возили в Боднарів, звідти відправляли на льонопереробні заводи.

Через кілька років підсобне господарство було розформовано. Замість нього утворено бригаду №3 колгоспу «Прапор Леніна» села Розточки. В бригаді була ферма, сіяли кормовий буряк, льон, кукурудзу, овес, жито, ріпак. Прості колгоспники отримували мізерну зарплату, але працювати мусили, бо інакше в них забрали б землю.

НАШЕ БУДІВНИЦТВО

Не обминула лиха доля і нашу сім'ю. Ми проживали в хаті чоловікових батьків. В одній половині жила свекруха з сином Петром, в другій – ми з чоловіком і малою дитиною. Хата була дуже стара, ще з 1880р. Чоловік працював у Вигодському лісокомбінаті: кіньми звозив деревину до машин. То було в лісі під с. Мізунь. Щосуботи їхав кіньми додому через с. Кальну, щоб переодягнутись і взяти харчів на тиждень.

Бригадир казав, щоб даром не їхав додому, а вибирав собі якусь деревину. Так за рік мій чоловік навозив дерева майже на хату, ще бракувало на дошки і дранку. Дали йому документи на 7 кубів, а за решту мав заплатити. Дерево ми поскладали не біля хати, а за садом, над потічком.

Це було якраз влітку. Я працювала тоді в сільській бібліотеці. Прийшла до мене чергова з сільради Витвицька Анна Миколаївна і пошепки повідомила, що комісія буде забирати в нас дерево. Під час обідньої перерви я біжу додому, а назустріч їде машина – лісовоз, завантажений лісом. Шофером був мій знайомий, чоловік із Кальни, Будинкевич Степан. Побачивши мене, пригальмував машину і махнув рукою. Я все зрозуміла. Прибігаю додому – свекруха стоїть з дитиною на руках і гірко плаче, бо участковий пригрозив судом.

До комісії входили:

Кліменко Федір Мануїлович, участковий;

Карбівський Михайло Йосипович, голова колгоспу;

Витвицький Адам Миколайович, бригадир будівельної бригади;

Гошовський Василь Михайлович, лісник Витвицького лісництва;

Волковецький Василь Степанович, депутат сільради.

Вивезли наше дерево колгоспним лісовозом і п'ятьма фірами.

Коли комісія зайшла до хати, Кліменко побачив дошки, які чоловік поскладав над сіньми між платвами. Участковий наказав депутату Волковецькому познімати ті дошки. Свекруха почала плакати і сказала, що її покійний чоловік залишив ті дошки на труну. Волковецький категорично відмовився виконувати цей наказ. І ніхто з присутніх не хотів це робити.

У суботу приїхав чоловік і привіз ялицю майже один метр в діаметрі, сказав, що буде на дранку для покриття хати. Я не знала, як маю йому повідомити про біду. Коли нарешті дізнався, взяв сокиру і каже: "Я зараз її зарубаю". Він мав на увазі жінку, яка донесла в сільраду про наше дерево. Хай їй Бог простить на тому світі. Ми з мамою вхопили його за руки, дитина почала плакати. Насилу мій чоловік заспокоївся. Ту ялицю ми цілу ніч різали на метрові ковбани і заховали до шофи під сіно, потім з них кололи дранку для покриття стайні.

Чоловік про той випадок на роботі не розказував. Якби сказав, йому б видали документи, і дерево нам би повернули, але він боявся.

Я вирішила, що хату ми таки побудуємо наперекір владі. Почали збирати гроші на цеглу. Я розрахувалась з роботи, бо свекруха померла, і не було кому дітей доглядати. Ми продавали худобу і купували по 3-5 тисяч цегли.

Коли ми купили 20 тис. цегли і 2 тонни цементу, подали заяву на план під будівництво. Але нам відмовили, бо я не працювала.

П'ять років ми ще промучились в старій хаті. Дві тонни цементу закам'яніли. А тут, як на зло, на підлозі з'явився грибок. Пліснява була на стінах, в шафах, в тумбочках з продуктами. Якось моя півторарічна дочка отруїлася вафлями, які зберігались в тумбочці. Її врятували від смерті лікарі з обласної лікарні. Після цього випадку я запросила голову сільради, щоб подивився, в яких умовах ми живемо, розказала, що моя дитина ледь не померла. А він на це відповів:

- Нічого страшного не сталось би, якби вмерла. Переспиш одну ніч і народиш ще.

Потім головою став Мартин Ярослав Степанович. Він першого тижня провів засідання сільвиконкому і дав нам план.

У 1967р. ми побудували першу в селі хату з цегли. Коли головою сільради обрали Клинник Катерину Рафаїлівну, наша сім'я знову не мала спокою. Зробили збори і прийняли рішення: Бандрі М. і Креховецькому Антону обрізати городи, залишити по 6 соток (Креховецький А. був баптистом, а Бандра К. ніде не працювала).

Прийшла комісія обмірювати город. Деякі люди вже чекали, щоб їм наділили нашу землю, яка належала батькам мого чоловіка. Я подумала: що я варта в селі без городу? Невдовзі подала заяву в колгосп. Так почалося моє "ходіння по муках". Вийшла на пенсію в 50 років, бо народила і виховувала 6 дітей. Дали мені колгоспну пенсію в обсязі 28крб. Ще довго мене заставляли брати ділянки буряка, льону, мотивуючи тим, що я пенсіонерка не за віком. Колгоспний бригадир та голова сільради не давали нам сінокосу, але я більше працювати в колгосп не пішла, а сіно заготовляла на угіддях лісництва.

Я вже стара, мало вже таких людей в селі, але чомусь все добре пам'ятаю, ніби відбувалось вчора. В народі кажуть: добро пам'ятається довго, а зло – ще довше. Хай Бог буде суддею всім тим, що несправедливо кривдили людей.

ПРАПОР

У 60-і роки у нас в центрі села на смереці біля сільради був вивішений синьо-жовтий прапор. То було якраз на Миколая, 19 грудня. На другий день понаїздило з Болехова, Долини багато всякого начальства, почали трясти село. Не обминули й нашої хати. Прийшов слідчий Ребега, а з ним ще 7-8 чоловік. Розпитували, як живемо. Мій чоловік був у лісі на роботі. Мене заставили привести його додому, а потім нас допитували.

Десь через 3 дні прийшли знову. Спочатку мене допитували, а потім пішли в сад. Один з них мав в руках якийсь патик.

У нас за садом, над потічком, росли явори. Вони заступали на грядки, то чоловік їх порізав. А від одного пня відросли молоді пагони. Кілька ми зрубали на держаки для сап, решта ще росли. Один з міліціонерів почав прикладати патик, що тримав у руках, до пеньків.

Як виявилось пізніше, прапор було повішено на яворовому держаку. Якби діаметр древка співпав з діаметром пенька, то мого чоловіка були б засудили. Але, на щастя, цього не сталось. Хтось їм доніс за наші явори. Треба було остерігатись навіть сусідів. Міліціонери ще довго робили обшуки по селу, але нічого не знайшли. Так помалу все й затихло.

НАСТУП НА ЦЕРКВУ

За першого колгоспу влада вирішила зробити в нашій церкві склад з мінеральними добривами. Одного дня трактор з причепом привіз міндобрива, але не міг під'їхати до церкви, бо був крутий поворот. Голова колгоспу наказав розкопати дорогу. Старий чоловік Монташевич Іван сказав: "Ми церкву переписуємо на православну і не віддаємо під склад." Люди розвантажили міндобрива до священикової стайні.

Довгі роки в церкві відправляли православні священики. В 90-і роки зроблено ремонт, і церква знову стала греко-католицькою.

Не обминула наше село операція "Хрест." По всіх селах і містечках Галичини знищували хрести, що стояли обабіч доріг, на пасовиськах. Люди чинили опір, але ночами сатана робив свою "чорну" справу.

На хуторі Кривець стояв великий дерев'яний хрест, обгороджений, завжди в квітах. Коли підгнивав, люди ставили новий, він був на повороті до гори Завбіч, де знаходився цвинтар. Коли в нашому селі у 1870р. лютувала чума, померлих хоронили не біля церкви, а в лісі. Ніхто навіть домовин не робив, померлих обгортали в домоткану верітку, в яму клали гілля із смереки або ялиці. Траплялось, що однієї ночі в хаті вмирало 5-6 дітей. Хоронили без священика, пізніше священики відправляли Богослужіння на тому цвинтарі, де було закопано хрест.

У 60-і роки XX ст. лісництво засадило той цвинтар соснами. Однієї ночі (а ті дерева вже були 6-7 м заввишки) у лісі знявся сильний вітер, всі сосни поламав, лише хрест залишився непошкодженим. Той хрест дружинники три рази витягували із землі, але люди знову закопували вночі. Через кілька днів в міліцію викликали всіх тих, хто брав участь у відновленні хреста. Їх було оштрафовано.

Покарання понесли:

Гриндак Михайло Іванович оштрафований на 50 крб., бо своїм конем привіз хрест.

Процак Петро Євстахович – тесав.

Рижан Василь Михайлович,

Сендега Юрій Іванович,

Сендега Роман Юркович – допомагали закопувати хрест.

Тепер на тому місці стоїть гарна капличка, яку збудував Максимів Михайло Маркович з дружиною Любою. Вони уродженці нашого села, тепер проживають в Австрії.

Руйнували церкви по всіх селах на Прикарпатті, перетворювали на склади, музеї, конюшні, грабували майно.

В с. Гошів вночі спалили дерев'яну церкву, у Вишкові – розтягнули тракторами і т.д. На Ясній Горі в Гошеві зробили смітник, там спалювали паперові мішки, дерев'яні ящики, всякий непотріб. Одного разу я з Івасишин Павлиною Миколаївною пішла на Ясну Гору,вклякнули на церковні сходи помолитись. В церкві в той час знаходився дитячий будинок. Завідуючий, побачивши нас, розлютувався і штовхнув вниз. Надворі бавилися діти, вони цілили камінцями в церковні вікна. Важко було на серці за цим спостерігати.

Але Бог всетерпеливий, все милостивий, повернув все на свої місця.

ПОДОХОДНЫЙ ПОДАТОК

У 1950-60 рр. накладали податок на швейні машинки – ручні і ніжні. Люди ховали їх, розкручували гайки, виводили з ладу. По селу ходила бригада з фінвідділу і все ретельно перевіряла.

Тишківська Марія Іванівна шила людям одежу. В неї в хаті знайшли куски нової тканини, призначили податок, до того ще судили виїзним судом у клубі. Винесли вирок – один рік примусових робіт. Але односельчани взяли її на поруки.

Котра сім'я не мала дітей, то платила бездітний податок в розмірі 350 крб. В нас були такі дві родини: Витвицький Михайло Адамович і Янковський Богдан Васильович.

ВБИТІ. «МЕМОРІАЛ»

На горі Копець був убитий повстанець родом із Стрийщини. В кишенях його було повно бобу. На другий рік на його могилі рясно зацвів біб. Лісники обгородили могилку і поставили березовий хрест. Ми часто ходили в Болехів на базар через Копець, десь років з десять бачили на тій могилі густі бобові зарослі. "Меморіал" ті останки перезахоронив у нас на цвинтарі.

Під Чертижом виявили три могили. Хлопців поранили і замордували до смерті. В них були поламані руки, ноги і хребти, повириване волосся разом із шкірою. Біля загиблих знайшли букові дрючки, якими їх били. Більше десяти людських останків було захоронено "Меморіалом" у братській могилі коло церкви. Але ще багато залишилось таких могил по лісах.

Спочатку москалям не платили за вбитих, і тому вони залишали їх на місці. А пізніше, мов дикі звірі, ганяли по лісах за повстанцями, вбивали цивільне населення, навіть малих дітей. Нашого сусіда, Сметаняка Миколу Дмитровича, теж перезахоронили, бо вбили його на горі Плай.

Одного разу через наше село ішли москалі і несли на штиках дві людські голови. Вони марширували і співали "Непабедімая і легендарная".

ЖЕРТВИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

Убиті енкаведистами, загиблі в тюрмах

1. Бандра Іван Васильович (Магадан)

2. Будинкевич Юрій Тадейович

3. Витвицький Василь Степанович

4. Витвицький Володимир Степанович

5. Витвицький Михайло Степанович

6. Витвицький Павло Михайлович

7. Витвицький Петро Миколайович

8. Витвицький Тарас Степанович

9. Волковецький Василь Михайлович

10. Волковецький Іван Михайлович

11. Волковецький Марко Васильович

12. Гладун Михайло Миколайович

13. Гладун Петро Іванович

14. Гриндак Дарія Іванівна

15. Зеленяк Оксана Миколаївна

16. Красівський Євстахій Михайлович

17. Лабенський Мар'ян Васильович

18. Лаврович Адам Степанович

19. Мелешко Володимир Дмитрович

20. Мельник Василь Павлович

21. Мельник Прокіп Павлович

22. Могитич Степан Олексійович

23. Могитич Яків Олексійович

24. Монташевич Іван Михайлович

25. Монташевич Софія Михайлівна

26. Монташевич Ярослава Михайлівна

27. Носович Йосип Миколайович

28. Пигач Дарина

29. Пигач Магда

30. Пигач Софія

31. Сабан Микола Михайлович

32. Сабан Микола Степанович

33. Сабан Михайло Степанович

34. Сабан Степан Михайлович (Львівська тюрма)

35. Сенюк Микола Васильович

36. Сенюк Михайло Васильович

37. Слабіна Степан Васильович

38. Сметаняк Микола Дмитрович

39. Титуляк Василь Михайлович

40. Тишківська Катерина Михайлівна

41. Тишківський Богдан Михайлович

42. Тишківський Дмитро Михайлович

43. ЯнишівськиЙ Степан Павлович (Львівська тюрма)

44. Янковський Микола Прокопович

НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ

1. Бандра Петро Іванович

2. Бандра Степан Васильович

3. Борис Василь Михайлович

4. Борис Микола Михайлович

5. Борис Степан Іванович

6. Витвицький Василь Михайлович

7. Витвицький Володимир Васильович

8. Витвицький Іван Степанович

9. Витвицький Йосип Михайлович

10. Витвицький Михайло Степанович

11. Витвицький Остап Миколайович

12. Витвицький Степан Михайлович

13. Волковецький Микола Григорович

14. Гладун Степан Іванович

15. Гошовський Василь Іванович

16. Івасишин Йосип Дмитрович

17. Коцур Йосип Якубович

18. Красівський Михайло Степанович

19. Красівський Петро Іванович

20. Красівський Петро Степанович

21. Креховецький Володимир Йосипович

22. Креховецький Йосип Васильович

23. Креховецький Степан Миколайович

24. Курудз Василь Ількович

25. Лаврович Йосип Степанович

26. Лаврович Павло Степанович

27. Мартин Микола Онуфрійович

28. Мороз Петро Юркович

29. Мохник Василь Степанович

30. Носович Іван Іванович

31. П'єлик Василь Іванович

32. П'єлик Йосип Михайлович

33. П'єлик Петро Михайлович

34. Пигач Михайло Йосипович

35. Рижан Йосип Степанович

36. Сабан Михайло Іванович

37. Сенюк Михайло Степанович

38. Сметаняк Степан Якович

39. Тишківський Михайло Васильович

40. Шміляк Ілько Степанович

41. Шміляк Микола Степанович

42. Шолом Іван Миколайович

43. Якимів Михайло Пилипович

44. Якимів Юрій Васильович

45. Янковський Василь Степанович

46. Янковський Микола Степанович

УБИТІ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

1. Витвицький Павло Степанович, священик. Був розстріляний німцями 1942р. біля с. Ягольниця Верховинського району, похований у братській могилі.

2. Процачка (дружина Процака Томи). Убита з двома малими дітьми на призьбі своєї хати.

3. Сметаняк Іван Якимович. Розстріляний біля Стрия.

4. Шолом Степан ? Розстріляний у Болехові.

5. Янишівський Григорій ?

6. Якимів Михайло Степанович. Розстріляний мадярами під Кальною.

ЗАГИНУЛИ З ІНШИХ ПРИЧИН

1. Витвицький Михайло Степанович

2. Волковецький Микола Петрович

3. Ільницький Михайло Іванович

4. Ільницький Степан Іванович

5. Красівська Марія Валентинівна

6. Красівський Василь Валентинович

7. Креховецький Йосип Захарович

8. Курудз Василь Петрович

9. Курудз Євдокія ?

10. Курудз Петро ?

11. Лаврович Варка Йосипівна

12. Мелешко Лазар ?

13. Мельникович Володимир Теодорович

14. Мельникович Теодор ?

15. Рижан Іван Йосипович

16. Семків Петро Теофілович

17. Січка Михайло Тадейович

18. Слабіна Михайло Степанович

19. Тишківський Степан Юркович

20. Халупінський Степан Юркович

21. Цап Микола

22. Штурмах Дмитро Михайлович

23. Янишівський Петро Северинович

ВИВЕЗЕНІ ДО НІМЕЧЧИНИ

1. Витвицька Марія Олексіївна

2. Витвицький Адам Миколайович

3. Кокоринець (Тишківська) Софія Іванівна

4. Креховецький Йосип Захарович

5. Монташевич Розалія Іванівна

6. Мороз Катерина Юрківна

7. Мохник Марія Іванівна

8. П'єлик Василь Іванович (Папіш)

9. Рижан Василь Михайлович

10. Сабан Софія Микитівна

11. Сендега Катерина Василівна

12. Тишківський Мар'ян Іванович

13. Тишківський Петро Михайлович

14. Халупінський Мирон Юркович

15. Юзьків Катерина ?

РЕПРЕСОВАНІ

1. Витвицька Катерина Іванівна

2. Витвицька Катерина Михайлівна

3. Витвицька Розалія Іванівна

4. Витвицький Богдан Степанович

5. Витвицький Остап Степанович

6. Гриндак Іван Васильович

7. Іванків Степан Юркович

8. Ковалевич Степан Михайлович

9. Красівський Володимир Степанович

10. Красівський Зеновій Михайлович

11. Красівський Йосип Петрович (помер у в'язниці)

12. Красівський Мирослав Михайлович

13. Красівський Ярослав Михайлович

14. Креховецька Софія Василівна

15. Мельник Іван Павлович

16. Мельник Олена Павлівна

17. Мельник Павло Павлович

18. Мороз Надія Юрківна

19. Носович Марія Іванівна

20. Сабан Йосип Герасимович

21. Сабан Марія Михайлівна

22. Семків Михайло Михайлович

23. Сендега Степан Васильович

24. Січка Петро Васильович

25. Тишківський Михайло Юркович

26. Тишківський Степан Онуфрійович

27. Шміляк Михайло Пилипович

28. Янишівський Михайло Іванович

Мельник Павло в тюрмі (зліва)

Олена Мельник (Крупенник) з подругою

Мельник Павло (перший зліва) та Мельник Іван (третій зліва) на засланні

Олена Мельник (Крупенник) на лісоповалі в Сибіру

ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ

1. Борис Йосафат Миколайович

2. Будинкевич Володимир Тадейович

3. Витвицький Адам Васильович

4. Витвицький Йосип Васильович

5. Гладун Дмитро Семенович (без ноги)

6. Кокоринець Михайло Іванович

7. Красівський Володимир Степанович (без руки)

8. Мелешко Йосип Михайлович

9. П'єлик Василь Іванович

10. П'єлик Миколи Іванович

11. Сабан Іван Михайлович

12. Сенюк Степан Михайлович

13. Тишківський Микола Васильович

14. Шміляк Іван Степанович

15. Шміляк Йона ?

16. Янковський Богдан Васильович

ВИЇХАЛИ НА ПЕРЕСЕЛЕННЯ

1. Івасишин Марія Василівна з чоловіком і сестрою Магдою (Кривець)

2. Ільницький Юрко Іванович із сім'єю (Путна)

3. Мелешко Ганнуся із сином (Солотвина)

4. Мелешко Іван із сім'єю (з-під Розточок)

5. П'єлик Михайло із сім'єю (Солотвина)

6. Сметаняк Розалія Якимівна з дочкою Юлією та онуком Миколою (Кривець)

7. Яремко Євдокія з дочкою Ганнусею (Кривець)

ВИЇХАЛИ ЗА КОРДОН

1. Лабенська Мирослава Василівна (Польща)

2. Лаврович Каролина Степанівна (Польща)

3. Лаврович (Балабан) Марія Степанівна (Польща)

4. Мончинський Степан Степанович (Польща)

5. Процак Катерина Михайлівна (Австрія)

6. Селешко Михайло Дем'янович (Канада)

7. Селешко Степан Дем'янович (Канада)

8. Сендега Юлія Василівна (Чехословаччина)

9. Сірковичм Микола Йосипович (Канада)

10. Січка Тереса Тадеївна (Польща)

11. Титуляк Степан Михайлович (Канада)

12. Янишівський Василь Іванович (Канада)

13. Янишівський Павло Іванович (Аргентина)

14. Янковський Іван Васильович (Англія)

ПРО АВТОРА

Бандра Катерина Матвіївна народилася 30 травня 1934 року н селі Витвиця Долинського району Івано-Франківської області. Зі шкільних років захоплювалась співом, театром, брала активну участь у гуртках художньої самодіяльності.

Катерина Бандра з головою Витвицької «Просвіти» Степаном Штурмаком

Після закінчення десятирічки 5 років працювала в сільській бібліотеці. Її вірші співались як народні пісні, а п'єса «Справжнє кохання» була в репертуарі драматичного гуртка.

Виступ К.Бандри перед учнями Витвицької школи

Дівчині не судилося здобути вищу освіту. Працювала в колгоспі, займалась домашнім господарством. Разом з чоловіком Михайлом виховала6 дітей, тепер має 15 онуків ти 10 правнуків.

Катерина Бандра з головою Витвицької ОТГ Миколою Шикором

Переломним етапом в житті Катерини Бандри став 2014 рік. Революція Гідності надихнула 80-річну жінку на творчість. У 2017 році вийшла друком її книжка «Карби болю», куди ввійшли різножанрові твори: поезія, гумор, оповідання,вірші для дітей, п'єса.

Виступ Катерини Бандри на Яворині-2017. Зліва Віра Тимчишин (дочка «Роберта»

Її активна життєва громадянська позиція може бути прикладом для наслідування. Катерина Бандра бере участь в заходах патріотичного характеру, виступає перед учнями шкіл,односельчанами. «Скрижалі пам'яті» – книга спогадів про побачене і почуте, роздуми про трагічне минуле рідного села й України в цілому.

Під час Святої Літургії на фестивалі «Яворина»

ЗМІСТ

ВІД АВТОРА

ІСТОРІЇ ВІД ОЧЕВИДЦЯ

«ВИЗВОЛИТЕЛІ»

СІЛЬСЬКИЙ ПРОМИСЕЛ

НІМЦІ

«БАУНДІНСТВ»

ВІЙНА

КОЛГОСП ІМЕНІ СТАЛІНА

КОЛГОСПНИЙ «РАЙ»

«ЛЕГКА» РОБОТА КОЛГОСПНИЦЬ

ЗНИКНЕННЯ БРАТА

СУД НАД БАНДРАМИ

БАТЬКОВА БІБЛІОТЕКА

ТІТКА З ГОШЕВА

БАНДРОВЕ ГОРЕ

ВІДРЯДЖЕННЯ В ОДИН КІНЕЦЬ

ОПЕРАЦІЯ «ЗАХІД»

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

КОНТИГЕНТ

НАРОДНІ РЕМЕСЛА

МУЖНЯ ЖІНКА

ПОЖЕЖА В ЧОРНОМУ ПОТОЦІ

СПАЛЕНИЙ ЮНАК

СМЕРТЬ ДІТЕЙ

СТРАШНИЙ ВИПАДОК

СМЕРТЬ АННИ

ЖИТТЯ В ТЮРМІ

ДОПИТ

ДЕСЯТНИКИ

ПРОВІДНИК «БЕРЕЗА»

СВЯЩЕНИКИ

ВЕЛИКА РОДИНА

УЧИТЕЛІ

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК

ХУДОЖНЯ САМОДІЯЛЬНІСТЬ

ГОРА ДІЛОК

БЮРО

ЗБІР ПОДАТКІВ

НАШЕ БУДІВНИЦТВО

ПРАПОР

НАСТУП НА ЦЕРКВУ

ПОДОХОДНИЙ ПОДАТОК

ВБИТІ. «МЕМОРІАЛ»

ЖЕРТВИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

ПРО АВТОРА

Катерина Бандра

Скрижалі пам'яті

Верстка: Михайло Січка

Дизайн та ілюстрації: Мар'ян Кочкодан

Коректура: Марія Кочкодан

Підготовлено до друку 24.04.2018 р.

Формат 60x84/16. Гарнітура Bookman

Папір офсетний. Ум. друк, аркушів: 6,28

Друк ТзОВ «ВГЦ «Просвіта»

м. Івано-Франківськ,

вул. Грушевського, 18.