Embedded Files
Дата публікації допису: Oct 09, 2016 11:28:5 AM
МАРІЯ
Марія вимішала старанно кулешу, відсунула баняк з гарячого місця на край кухні і підійшла до полиці за мисками, щоб подати на стіл вечерю. Двері відчинились зі скрипом і до хати увійшла сестра Ольга.
- Ти знала коли прийти, – зустріла радісно Марія. – Кулеша домліває, готова і молоко свіже є. Щойно від мами принесла. Разом й повечеряємо...
Ольга зняла з голови теплу хустку і сіла біля вікна на широку лавицю. Михась – чоловік Марії, – взяв з колиски сина, що якраз прокинувся, підкинув його до самого сволока, покружляв ним по хаті і теж сів до столу, примовляючи:
- Козаки прокинулись і теж захотіли вечеряти! Мамо, подавай і нам.
Петрусь витріщив чорненькі, як вуглики, оченята і посміхаючись, крутив голівкою, почергово придивлявся до всіх, розмахуючи рученятами.
Марія поставила три миски з гарячою кулешею, гладун з молоком і підсіла до гурту.
- Молоко самі наливайте... До смаку.
У незаслонене вікно заглядав осінній вечір. Темний, захмарений, непроглядний, які тільки бувають у цю передзимову пору на Прикарпатті. Вийдеш за поріг і на крок від себе нічого не побачиш. Як кажуть – хоч око виколи.
Ольга першою впоралась з вечерею, відсунула порожню миску і порушила мовчанку:
- Я прийшла, щоб домовитись: коли яблука повеземо на ринок? Бо скоро можуть вдарити морози, а з таким товаром не вигідно в холод сидіти. Поморозити можна і самим вріхтуватись.
Михась не відривався від ложки, сьорбав і про щось думав. Коли миска спорожніла, широко перехрестився, повернувши голову до образів, відповів:
- Ти правду кажеш, що відтягувати не треба. Над цим я вже міркував і вирішив, що треба їхати у цю ж таки п'ятницю. Базарний день! Бог допоможе і продамо. Коней візьмемо у тата і виїдемо так, щоб розвиднилось на ринку...
До цього питання більше не повертались, а балакали про інші господарські справи. Не забули поговорити й про те, що ж планують купити на виручені гроші. Дірок, які потрібно залатати, виявилось досить багато! І для себе купити, і для хати потрібно дещо придбати. Бо зима, справді, не за горами. Може замести так, що з хати й носа не висунеш.
Марія запропонувала добавки, та всі відмовились.
- Може не смачна моя вечеря? – пожартувала.
- Та що ти, сестро, видумуєш – відповіла Ольга. – Дай Боже, щоб і на далі так було. Голодні не ходимо. Хіба прийдуть та повимітають наші визволителі. Вони це вміють робити. Не даремно ж бігають по селу і нишпорять по всіх закутках...
Марія приклала руку до вуст, озирнулась на вхідні двері і застерегла:
- Не говори так голосно, Олю, бо й стіни вуха мають. Донесуть і лиха не обберешся...
Бліде світло, що падало з високої лампи, висвітлювало скромну обстановку, якою встигли обзавестись молоді господарі у цей важкий повоєнний час Вихлюпнулось крізь шибки і застигло квадратом на подвір'ї.
Ольга виглянула у потойбіччя і підвелась.
- Буду йти, бо зовсім стемніло. А ще треба на кладку потрапити. Хіба через брід піду.
- Може заночуєш у нас? – запропонувала Марія. – В таку темінь небезпечно самій йти. Знаєш сама, скільки молоді замучили отак серед ночі. Зустрінуть на вулиці, затягнуть в безлюдне місце і нема людини...
Та Ольга напосілась, що конче мусить бути вдома. Накинула на плечі теплу хустку і направилась до виходу.
В цю мить двері відхилились і на порозі виросли повстанці, їх було троє. Побачивши посеред хати господарів, запитали:
- Кудись збираєтесь?
- Це я іду додому, – відповіла Ольга. – Вже пізно. А вони залишаються. Господарі!..
Марія придивилась і впізнала Остапа. Родом з Тисмениці, що за Кам'яним. Стрілець гарний, стрункий. Ще влітку заходив з хлопцями і з тих пір не було. Думала, що й в живих вже нема...
Остап підійшов до Ольги і сказав:
- Я вибачаюсь, але ви мусите затриматись. Підете тоді, як ми вийдемо з хати... Так треба.
Підступив до Марії.
- Впізнали? Ми були у вас. Здається – влітку.
- Так-так! Пізнала. – відповіла Марія і запропонувала: – А ви сідайте і трохи підкріпіться.
- Дякую! Ми сядемо, але заслоніть вікно, бо все знадвору продивляється. Надійдуть гарнізонники і біда буде всім...
Марія вишкребла залишки кулеші, з полиці дістала хліб, сир і все поклала на стіл.
- Вибачте, хлопці – чим хата багата
- І за це дякуємо, – щиро відповів Остап.
Зброю притулили до лавиці біля себе і взялись за ложки.
Ольга зняла хустку і присіла на ослінчик біля кухні. Михась поклав Петруся на ліжко і сам присів біля нього. Всі мовчки спостерігали, як з апетитом вечеряють хлопці. Видно було, що добряче проголоднілись, бо після кулеші взялись за сир і цибулю. Лиш хрумкіт розносився по хаті.
Марія поставила ще гладущик квасного молока, щоб запили.
- Пийте, їжте що є А за гарячу страву вибачайте, бо не сподівалась сьогодні гостей.
- Ви нам вибачте, що потурбували, – сказав Остап. – Самі розумієте, що не до кожного зайдеш. Різні люди є і час важкий.
Втрутився у розмову і господар, що весь час мовчав. Він поцікавився, що нового у світі і як партизаниться.
- Доброго нічого не має.. З кожним днем стає все важче і важче. Основні сили відійшли за кордон, а залишились, боївки. Та здаватись чи зголошуватись не думаємо. Будемо боротись, поки вистачить сил...
Марія з мисника дістала останню хлібину, кусень сала і поставила на стіл перед повстанцями.
- Оце візьміть з собою. Пригодиться...
Дякували всі разом.
І в цю мить знадвору долинули приглушені голоси, тупотіння і, зупинившись під вікном, загрюкали.
- Откройте!! – пролунало з потойбіччя.
- Совіти! – прошепотів Михась, пригортаючи до грудей сина
- Хлопці, що будем робити? – забідкалась Марія.
Повстанці вмить розібрали зброю і опинились біля дверей.
Остап глянув на збентежених господарів і тихо наказав:
- Без шуму і паніки всі залазьте на піч. Дитину візьміть з собою. Непрошених гостей зустрічати будемо самі...
Марія швидко зі стола зібрала посуд, поскидала у цебрик, щоб не залишилось доказів, що повстанці вечеряли.
А в двері і вікно вже стукали, грюкали, аж стіни здригались.
- Швидше на піч залазьте! – повторив Остап, розбезпечивши автомат. – Будуть питати: хто був, говоріть всі одне: приходили, вимагали, та ви вчасно прийшли...
По вікні випустили чергу. Погасла лампа, на лавицю посипалось розтрощене віконне скло. Заплакав на печі Петрусь. Повстанці вискочили у сіни і залягли.
Відчиняти не спішили.
По хаті стріляли і продовжували грюкати у двері. Повстанці зрозуміли, що енкаведисти понапивались і вирішили осінньої ночі "повеселитись". Черга прошила і сінешні двері. Кулі пройшлись горою і погасли в протилежних стінах.
Остап підвівся, відсунув в сутінках дерев'яний засув і звернувся до побратимів:
- Двері відчинені. По всьому видно, що більшовики про нас нічого не знають. Я вискочу першим і стріляю. Ви – за мною. Відходимо до лісу. Відбиваємось по черзі. Патрони бережіть!... Зустрінемось, на випадок, якби хтось відстав, біля мосту на ворониці... З Богом!..
Двері тихо відхилились і в сторону непрошених гостей посипались постріли. Це було такою несподіванкою для більшовиків, що вони, мов зайці, кинулись тікати – хто куди! Капітан Касецький з переляку зірвався з крутої гори і полетів, покотився аж до річки.
Повстанці скористались розгубленістю енкаведистів і відійшли до лісу. Навздогін летіли поодинокі постріли, освічували осіннє небо ракети, освітлюючи доокілля.
З урвища виповз озвірілий капітан. Він навіть не почув, що партизанська куля зачепила ліву руку. Думав, що коли падав, то пошкодив її. З бур'янів позлазились і його спільники. Підбігли гуртом до хати, де кілька хвилин тому сиділи повстанці, кинули у розтрощене вікно гранату. Громовий вибух розлігся серед ночі, відлунням відбився від протилежного берега і погас на долині
З хати донісся крик дитини.
Присвічуючи кишеньковими ліхтариками, енкаведисти вбігли до хати. Під чоботами хрустіло розбите скло. Висвітили всі закутки і зосередились на печі, звідки доносилось схлипування дитини.
Касецький присів на лавиці, зняв мокру шинелю, гімнастерку і сказав солдату, аби перев'язав рану. При світлі ліхтариків його очі випромінювали страшну лють. Післав пекучий погляд на піч і загарчав:
- А ну слазьте все до единого!!
З печі зліз Михась, Ольга і Марія з сином на руках.
Петрусь не переставав схлипувати.
Побачивши серед господарів Ольгу, капітан несамовито закричав:
- И ты залетела сюда?! Бандитов встречала?! Жрать приносила?! Говори, сука!!
Підійшов і вдарив правицею зі всієї сили. Ольга, мов підрізана, впала на долівку.
Наблизився до Марії.
- Щенка заберите! – наказав солдатові.
- Дитину не лякайте! – пригортаючи до грудей Петруська, заявила Марія. – Бачите, який переляканий.
Михась загородив дорогу. Та енкаведисти накинулись, мов голодні вовки на добичу, і почали бити всіх. Копали, м'яли, випльовуючи брудну лайку. Справжнє пекло почалось в хаті. Трохи охолонувши, Касецький наказав всіх забрати і відвести до сільської ради...
Вели купно.
Петрусь не переставав плакати. Стрілянина, вибух гранати, крики озвірілих песиголовців перелякали дитину. Марія пригортала, заколисувала, хоч і сама йшла не відчуваючи під собою землі. Боліло все тіло. Та зараз не думала про себе, а про дитину. Аби з ним нічого поганого не трапилось!
Зупинились на подвір'ї батьків. Розбудили маму, наказали забрати Петруся. І повели арештованих на село.
До самого ранку допитували. Викликали до кімнати по одному. Енкаведистів цікавило одне: Хто приходив? Звідки вони? Що хотіли? Відповідали на всі запитання, як і домовились:
- Приходили, щоб їх нагодувати. І всі не знайомі...
Дісталось найбільше Марії. Михась, чоловік її, нещодавно повернувся з армії. Ольга ще молода, а з Марії вимагали, щоб сказала правду. Стверджували, що вона зв'язана з підпіллям, підтримує повстанців, допомагає харчами тощо. Збиткувались, як тільки могли. Не раз втрачала свідомість, коли затискали пальці в дверях, чи били палицею. Досталось Михасеві й Ользі.
Зі сходом сонця, голодних і вимучених, відвезли до району. Цілий день допитували. Та, недобившись нічого, перед вечером наступного дня відпустили...
* * *
Зима відступала. Вгамувались снігопади, послабшали морози і наступила відлига. Відчувалось, що весна ось-ось прилетить на пташиних крилах. І прилетіла... Потекли, побігли з ланів та городів брудні ручаї, розкували ріки і понесли холодну кригу далеко на північ. Визирнуло з-за хмар весняне сонце і заврунилась, забуяла першотрав'ям земля. Теплі промені випили, осушили вологу і люди поспішили в поле, щоб розорати свою нивку, оживити її, засіяти всім необхідним для життя. Ліси і гаї одяглись в зелене листя. З теплих країв вернулись лелеки, прилетіли пташки, щоб уславити людську працю, оплакати горе. А воно не покидало людські оселі. Ходило від села до села, окроплювало землю сльозами і кров'ю...
Серед ночі арештували Маріїних батьків, сестру Ольгу і вивезли в Сибір.
Важко пережила цю розлуку з рідними.
Щоб зберегти батьківську оселю від руйнації, вирішила перебратись до неї. Та одного травневого дня група більшовиків знову з'явилась на подвір'ї. Зайшли в світлицю і прямо до неї:
- Как фамилия?
- Пасакас...
- Звать?
- Марія.
- Собирайся, пойдешь с нами!..
Поцілувала сина, чоловіка і пішла. Думала – знову до сільської ради. Та цього разу навіть не повертали у село, а вийшли за цвинтар і гостинцем попрямували до району. Навіть не сказали, за яку провину!
Крокували мовчки. Насторожені, чимось збуджені. Весь час переглядались і зосереджено поглядали на горизонт, де густою стіною бовванів ліс.
А весняне сонце пригрівало щедро. Де-не-де в полі працювали люди, паслась худібка. Іноді зустрічались перехожі і співчутливо проводжали її. Зійшли в долину до стебника і наблизились до моста, що з'єднував береги лісової річки. Зліва і справа починались густі кущі, що примикали до лісу, який тягнувся аж до гір.
І в цей момент Марію оглушили тріскучі постріли. Два молоді солдати, що крокували попереду, похитнулись, взмахнули руками і впали на дорогу мертвими. Решта – розбіглись. Марія швидко присіла, обхопила руками голову, чекаючи смерті Озирнулась і побачила, як з кущів вибігають повстанці, на ходу стріляючи по втікачах.
Та стрілянина так же раптово припинилась, як і виникла. Повстанці забрали зброю в постріляних енкаведистів, а тіла затягнули під міст. Після цього підбігли до Марії, допомогли підвестись і сказали:
- Підеш з нами, бо зараз можуть надійти більшовики!..
І вже гуртом, прискореним кроком, заглибились в гущаки. Марія йшла, поглядала на молодих дужих хлопців, що врятували її від чергових тортур, і серце повнилось радістю. Здавалось, що це неправда, а бачить дивний сон. До неї тягнулись гілочки з ніжними зеленими листочками, ніби вітали її, старались пригорнутись, доторкнутись до обличчя, рук, ніг. Все довкола буяло, співало багатоголоссям лісових співаків.
Зупинились в дубовому лісі
На зеленій галявині Марія побачила повстанський табір. Стрільці сиділи, лежали, тихо про щось поміж собою розмовляли і чистили зброю. Побачивши її, попіднімали голови і з цікавістю поглядали на струнку фігуру. В очах світились жадібні вогники. Аж знітилась, опинившись в такому оточенні молодих хлопців.
Її підвели до командира, що сидів на старому пеньку і щось записував у зшиток.
- Друже сотенний! – почав доповідати один із тих, що визволили її з енкаведистських рук. – Біля мосту двох більшовиків вбили. Іншим удалось втекти. І ця жінка була з ними. Може працює на них!..
Сотенний відклав записник, відпустив стрільців, щоб відпочивали, а Марії сказав сісти на траву. Поцікавився звідки вона, як звати та прізвище. Марія відповіла.
- А куди ви йшли з більшовиками?
Відповіла і на це запитання. І про те не забула сказати, як прийшли додому і забрали, навіть не сказали за що. А вдома залишився дворічний синок, чоловік. Переживають!..
Сотенний допитливим поглядом глянув на неї і сказав:
- У нас є підозріння, що ви співпрацюєте з більшовиками. Може це не так. Але для того, щоб ви доказали свою невиновність, повинні нам допомогти...
- Чим я, слаба, замучена жінка, можу допомогти?
Сотенний окреслив рукою галявину, де лежали повстанці, сказав:
- Подивіться на них! Теж замучені переходами, щоденними боями. Думаєте, це легко? І вас щойно вирвали з більшовицьких рук. А то б в НКВД вже вас допитували. І ці хлопці нічого не їли... Ваше завдання: підете в село, організуєте серед надійних людей збір харчів і фірою привезете сюди. Згідні?
Марія задумалась. Двом, трьом, навіть десятьом вона зможе і сама, без сторонньої допомоги, приготувати їжу. А для сотні!. Ще раз подивилась довкола, поміркувала, і прийшла до висновку, що з таким важким завданням їй не справитись. Це чоловіча робота. Крім того, – навіщо на себе накликати нову біду? Хтось завтра донесе тому ж таки Касецькому, і він тоді вимотає всі жили. Живою не випустить з рук!
- Робіть зі мною що хочете, але цього зробити я не зможу.
- В чому ж причина, що ви відмовляєтесь?
- Я ж вам кажу, що це для мене завдання непосильне.
Сотенний покликав стрільця і щось йому на вухо шепнув. Стрілець квапливо відійшов. "А може й свої зараз почнуть наді мною збиткуватись? – подумала Марія, помітивши на обличчі командира різку зміну. – Хай діється Божа воля!"
- Так ви не хочете нам допомогти? – здивовано запитав Сотенний. – Та ж ми свої, а не чужі!
- Я ж жінка, зрозумійте мене!
- А москалів то ви годуєте! Прогулюєтесь із ними! – скипів співрозмовник. – Де доказ, що ви з ними не співпрацюєте! Мене ваша поведінка до глибини душі образила! Ви відмовились, інші теж вчинять як і ви, то що нам робити? Піднімати руки і здаватись на милість більшовикам, або вмирати голодною смертю!..
Марія вже хотіла, було, сказати, що пристає до цієї справи. Залучить чоловіка, та ще когось і зберуть по людях харчів, щоб нагодувати хлопців. Не так багато й треба. Та в лісі розгорілась стрілянина. Долинули вигуки, зчинилась метушня. Повстанці вмить посхоплювались і, отримавши команду, побігли вглиб лісу. Сотенний теж взяв автомат і крикнув Марії:
- Тікай, бо більшовики наступають!..
І побіг доганяти своїх. А стрілянина все дужчала. Марія стояла і не знала, куди податись! Постояла хвильку, прислухалась до шуму і пішла в протилежний бік. Не далеко й відійшла, як дорогу перегородили енкаведисти. Оточили і почали глумливо викрикувати:
- С бандеровцами была, шлюха?! Марш вперед, в районе разберемся!
І повели лісом. По дорозі ще приєдналась велика група солдатів і так гуртом пішли до міста...
Все, що сьогодні відбувалось на її очах, не знаходило відповіді. За кілька годин і стільки карколомних подій! Аж тепер їй не викрутитись! Перед очима з'явились ті два солдати, що залишились лежати під мостом... Повстанці у лісі... Бій... Все це як пришиють на суді, приплюсують, і... прощайте рідні! Шукала рятівної ниточки, та не знаходила.
Завели в НКВД. Коридором підійшли до кабінету. Зайшли. Нікого. Енкаведист, що привів її, наказав сісти. Роззирнулась. Навпроти – стіл, на столі папки, папери, чорнильниця. За столом крісло, а за кріслом, на стіні – портрет Сталіна. І вся обстановка. В прочинені двері хтось увійшов.
Повернула голову і побачила знайоме обличчя. До столу підходив капітан Касецький! Схрестив на грудях руки, приперся до столу і зло процідив крізь зуби:
- Ну, что, голубушка? Допрыгалась? Корчишь из себя невинную девицу? Далее будешь утверждать, что не связана с бандой? Они ж убили наших солдат, чтоб тебя спасти. На твоих глазах! Хватит упираться! Лучше скажи, кто это был? Кто им сообщил, что ты арестована?.. Муж?! Любовник?! Сосед?! Кто!!!
Марія не витримала наступу і розридалась.
- Повірте мені, я нічого не знаю... Не винна я...
- Думаешь слезами меня разжалобить? Напрасно! Только честным признанием можешь искупить свою вину перед нами! Поняла?! Подумай хорошенько, а я сейчас приду.
І вийшов, залишивши одну.
Голова від болю і думок розривалась. В грудях пекло, жити не хотілось. Витерла сльози і якось байдуже озирнулась на вікно. А там, за вікном, весна. Будинки. Поміж ними – вулиці. По вулицях люди ходять, кудись спішать. Життя не зупинилось, продовжується. Не всім так гірко, як їй. І сонце спокійно світить, крізь шибку прямо в очі їй заглядає Ніби співчуває А під вікном чути голоси. Дзвінкий сміх розноситься, в кабінет проникає А їй не до сміху. Жити не хочеться! Поглянула... Ось залізна брама. Біля брами вантажівка і...Марія протерла очі і ще раз подивилась. Біля вантажівки побачила тих двох солдат, що її супроводжували і були біля моста постріляні повстанцями. Стоять живі, здорові і сміються... Чи привиділось, чи дійсно вони? Ще раз виглянула і переконалась, що таки вони стоять. За всю дорогу, поки з ними йшла з села, добре до них придивилась... Здогад ошпарив мозок!..
Так, значить, це не були повстанці, а переодягнені більшовики і їхні прислужники "стрибки"! От хамелеони! Поміняли шкіру, щоб купити її, обдурити! Привези ще й харчі, тоді б всіх арештували, посудили або вивезли, як батьків, у далекий Сибір на каторжні роботи. А її, як організатора, – в тюрму.
Холод пройшовся по тілу.
"Яке щастя, – думала вона, – що Бог розуму дав і не пішла на це діло! А тепер треба триматись і не показати, що фальшивка розкрита"..
Марія відвернулась од вікна, схилила голову на руки і почала чекати. На серці полегшало. Зрозуміла, що причини для арешту немає, так вони стараються знайти. Треба триматись і не здаватись. Можуть бути і ще провокації!..
Слідчі мінялись. Кричали, погрожували, пропонували співпрацювати, а за це влаштувати тихе життя в родинному колі Навіть батьків обіцяли повернути з заслання. Та Марія відмовлялась, плакала, клялась, що ні в чому не винна і прагне одного: бути разом з сином, виховувати його і більше ніщо її не цікавить.
Під кінець дня, обезсилену, голодну, замучену кинули у вологу, темну камеру. Кілька хвилин постояла, щоб очі звикли до темряви. Обдивилась і в куточку побачила дерев'яну лежанку і, мов підкошена, впала на неї. Тіло прагнуло відпочинку, та сон не йшов. Думками летіла в село до сина. Прагнула одного: пригорнутись до нього, відчути незбагненне тепло дитячого тіла, торкнутись ангельської чистоти.
Заскрипіли двері камери і на порозі з'явився вартовий. Він тримав горнятко з чаєм та окраєць хліба.
- Візьміть і підкріпіться, поки начальство розважається. Марія підвела голову.
- Беріть, але швидко. Бо як застануть і мені лихо буде...
Марія з'їла хліб, випила чай і щиро подякувала. Довго не прийшлось відпочивати. З настанням сутінків розпочався допит. І так кожного дня.
Особливо вночі старались. Не давали спати і все випитували, повторяли одне і теж запитання по кілька разів, щоб заплутати, до чогось причепитись, вимучити. Марія не витримувала, зомлівала і падала на цементну доріжку. Її відливали криничною холодною водою, садовили повторно на стілець і знову засипали запитаннями: кого знає з повстанців? З ким підтримує зв'язок? Хто ще, крім неї, зв'язаний з "бандітамі"?.. Від одних запитань голова розривалась! Нагадували минулорічний осінній випадок, коли повстанцям вдалось втекти і врятуватись. Все пов'язували з нещодавньою сутичкою і "загибеллю" двох працівників НКВД.
Якоюсь тваринною жорстокістю виділявся капітан Касецький. Коли допитував, то кричав, бив, залякував, що пристрілить, згноїть в камері і що вона ніколи не побачить сина. А це було найжорстокішою карою!
Згадка про сина, найболючіше вражала материнське серце. Очі повнились сльозами, з грудей виривалось ридання. Та вона відповідала кожен раз одне і теж:
- Нічого не знаю...
Минув тиждень у муках.
Одного ранку її вивели з камери і повели на вихід. Переступивши поріг і ковтнувши свіжого весняного повітря, Марія ледь не впала. За ці дні дуже змінилась: помарніла, зів'яла її врода. Підвалля катівні і цілодобові допити зробили свою чорну справу.
Підвели до "чорного ворона" і допомогли залізти, бо сама не мала сили. Дверцята з брязкотом закрились і машина рушила з подвір'я. Повезли до Станіслава...
В обласній тюрмі, мов у вулику, – людно. Камера переповнена. Арештанти лежать на цементі прямо покотом. Ніде ногу поставити. Марія почала рахувати, дійшла до сорока, і збилась. Різного віку. Жінки, дівчата і навіть діти. З різних куточків області. Є міські. Та найбільше з довколішніх сіл... В камері напівтемрява. Віконце високо, заґратоване. Повітря мало. Сонце ніколи не заглядає. Ніби лякається цієї діри...
Марія найшла місце біля вродливої дівчини і присіла. Розговорились. З карпатського села. Марічкою зовуть. Розповіла, що вже шостий місяць знаходиться у цій камері-мішку. Передач не отримує, бо вдома тільки старенька матуся. Брат ще був, та минулого літа загинув в бою з більшовиками.
- А за що сидиш? – поцікавилась Марія.
Марічка глибоко зітхнула, поправила на грудях довгу косу, відповіла:
- За Іванка... Наречений мій! В лісі з хлопцями ґаздує. За нього мене сюди запхали. Хотять, аби я його умовила, щоб здався, або показала, де знаходиться...
Помовчала хвилину, а потім запитала:
- А ви за що?
- Бігме, Марічко не знаю. Чіпляють мені різні зв'язки з нашими хлопцями, а я заміжня... Дитину маю. Хлопчика... Розлучити хотять із ним.
І материнські сльози оросили очі
- Ой, не плачте, тітонько! – пригорнулась Марічка. – Терпіти треба. Бог терпів і нам велів. Сльозами горю не поможете, лиш себе зведете.
Марія глянула лагідно на свою співрозмовницю і запитала:
- А скільки тобі років?
- Скоро вісімнадцять буде... А вам?
- Двадцятий пішов, – відповіла Марія і посміхнулась. – А ти мене вже тіткою величаєш. Майже ровесниці!
- Та я ж не хотіла, – вибачилась Марічка.
- Ти не винна, – пояснила Марія. – Нас життя завчасно старіє. Тюрми, більшовицькі тортури, знущання. Вже сили нема терпіти...! Коли все це закінчиться?
Марічка підставила спину і запропонувала:
- Підніміть сорочку і подивіться на мої плечі. Переконаєтесь, що я пережила...
Марія глянула і вжахнулась – все тіло в глибоких шрамах.
- Вимагали, щоб я видала Іванка. Так били, що живого місця не було. Та я витримала. Йти не могла! Занесли напівживу. Рани поступово затягнулись. А видала б, серце ніколи не загоїлося б...
Марія слухала цю жахну оповідь і дивувалася: звідки береться сила в нашого народу? Четвертують, голодом морять, розстрілюють, по тюрмах мордують, а народ живе, бореться, живе надією на майбутнє! Навіть ця тендітна дівчина з карпатського села не зламалась, не впала на коліна перед зайдами, а продовжує нерівну боротьбу з клятим ворогом! Та чи надовго нас вистачить?
* * *
Камера жила своїм звичним тюремним життям. Вдень і вночі приходили за арештантами і виводили на допит. Одні повертались, інші зникали. Марію цілий тиждень ніхто не турбував, ніби забули про неї. Та одного дня викликали. Повели довгим коридором, потім сходами піднялись на другий поверх і зупинились перед дверима. Супроводжуючий відчинив і пропустив вперед Марію.
За столом сидів слідчий. Тримав у руках папку і читав папери. Підвів голову і показав на табурет.
- Садитесь!
Марія сіла.
Відрекомендувався, що його прізвище Черкасов, і що йому доручено провести з нею бесіду. Розпочав з того, що і попередні слідчі: прізвище, ім'я і по батьку, рік народження і т. д.
Марія розуміла, що він давно вичитав її особову справу і все досконало знає. Але запитує, щоб до чогось причепитись і розпочати новий клубок допитів. Коли вже дійшло до звинувачень, Черкасов нагадав про свіжий випадок, коли вона з чоловіком гребла листя в лісі і до них підходили повстанці
- Помните этот случай? – запитав, уважно стежачи за виразом обличчя.
Марія стиснула плечима і здивовано подивилась.
- Я вам напомню, – вів далі слідчий. – Это было... в начале ноября. По вашему – листопад Вспомнили? Кто они и что от вас хотели?
Так, дійсно був такий випадок. Підходили і вона віддала хлопцям весь запас харчів, що прихопила з чоловіком. Але хто ж їх бачив? Поруч нікого ніби й не було! Та хтось таки бачив і доніс на них. Бо слідчий з пальця не висмоктав!
Та Марія вирішила відкидати всі звинувачення, які будуть навішуватись на протязі слідства. Бо розуміла, що тільки цим зможе себе захистити і вийти на волю.
- Подібного не пригадаю, – відповіла. – І, взагалі, дивно. Кому вигідно мене оббріхувати? В мене мала дитина, роботи стільки, що ніколи й вгору глянути! А тут... Та хоч би й хтось підходив, то я маю за всіх відповідати?
Витримавши паузу, слідчий нагадав про той випадок, що мав місце в хаті, коли енкаведисти стріляли по вікнах, "загибель" двох солдат біля мосту та бій у лісі.
- Уж очень много грехов за вами! Вы ж не будете и эти факты отрицать?..
- Ні – відповіла рішуче. – А що я, молода жінка, могла зробити, коли до хати зайшли незнайомі, озброєні люди? Стріляти? – не мала чим. Виганяти? – у них зброя! Добре, що в цей момент надійшли гарнізонники і вони повтікали. Але скільки страху ми набрались! Дивом врятувались на печі від куль та вибуху гранати. Душа завмирала. А дитина так перелякалась, що думала не заспокоїться ніколи.
Слідчий уважно слухав, не переривав, і щось записував.
- А те, що в лісі відбулось – страшно згадати. Як жахливий сон! Але і тут я не винна... Солдат, що загинули, жалко.
- И все из-за вас! – зауважив слідчий. – Те бандиты, что вышли из лесу, хотели выручить вас! Спасти!
- Неправда, – заперечила Марія. – Я нікого не знала, не знаю і знати не хочу. Не вмішуйте мене в брудну політику, бо вона мені не потрібна. Маю чоловіка, що повернувся з армії, маленького сина і хочу з ними і для них жити. Більше мене ніхто не цікавить!...
- Насколько информируют нас ваши люди, вы постоянно поддерживаете связь с бандитами! Снабжаете продуктами, кормите...
Лагідний тон розмови слідчого підказував, що в них ніяких фактів немає. І тому вирішила не здаватись до кінця.
- Хто вам таке наплів? Хай прийде сюди і підтвердить! Набрехати можна на любого.
- Хорошо! Будет у вас возможность с ними познакомится! – заключив слідчий...
* * *
Тюремне життя проходило за своїми внутрішніми законами: прибирання камери, виніс параші, сніданок, прогулянка, обід, вечеря, постійні виклики тощо. І так щодня.
Згадали і про Марічку. Її забирали і довго затримували. Бувало, що на день по кілька разів викликали. Поверталась вимученою, обезсиленою. Падала на своє місце, обхоплювала руками голову, і давала волю сльозам. Марія не чіпала – хай виплачеться. Полегшає трохи. Щоб розрадити – слів не вистачало.
Одного дня викликали Марічку і вона не повернулась. Минув обід, повечеряли без неї, а її не було. Сиротливо лежав дівочий вузлик, квітаста хустка. Марія знала, – кого викликали на зовсім, заставляли й речі з собою забирати.
Двері камери відкривались і закривались, а Марічка не приходила. Минула ніч, день, а потім іще два дні. Почали думати, що її забрали і забули про речі.
Та на п'ятий день Марічка таки прийшла. Важко було пізнати її. Боса, в брудному подертому одязі. Коси розплетені, очі затуманені, хода важка, сповільнена, обличчя бліде, ніби збожеволіла. Дійшла до свого місця, впала на свою підстилку, не розмовляючи і не дивлячись ні на кого. Це продовжувалось кілька хвилин. Потім розридалась.
Марія нахилилась над нею, обняла за плечі і запитала:
- Що трапилось, Марічко?
Підвела голову, а в очах море сліз. Здригнулась всім тілом, вчепилась руками в розпущені коси і застогнала:
- Я ж свого Іванка зрадила!!
Арештанти замовкли, здивовано позираючи на нещасну дівчину, що горлицею билась у душевних муках.
- Що ти говориш, Марічко? – запитала здивовано Марія, пригортаючи до грудей. - Заспокійся... Поплач трохи і полегшає.
Залягла тиша – важка, глибока.
Марічка підвела голову, побляклими очима обвела всіх присутніх в камері і почала оповідь:
- Вивели мене з тюрми на подвір'я і сказали сідати в кузов машини. Енкаведисти допомогли мені залізти і самі заскочили наверх. Чоловік п'ять. Мене помістили біля кабіни водія і машина рушила з місця. Виїхали за тюремні ворота і взяли курс за місто. Я зрозуміла, що везуть мене в район. Але навіщо?.. А довкола знайомі місця: села в садах, мов у білій купелі. В долині зеленіють рідні Карпати. І так на серці щемно! Хотілось ластівкою злетіти і полинути туди, де мама, пригорнутись до них, вибачитись, щом стільки горя принесла їм! Віднайти Іванка і розповісти про свої муки, які терплю через нього, нашу любов і запевнити, що все перетерплю, лиш би він не забув мене і був вірним нашій спільній справі до кінця. Розповісти, що не одна переношу ці муки, а сотні, тисячі таких мучениць по тюрмах. По всій Україні! І щоб завжди пам'ятав про це і бив наших мучителів, де лиш здибає!..
Машина їхала, я роздивлялась довкола і не могла намилуватись красою рідної землі. Здавалось, що такої краси я ще не бачила. Це, можливо тому, що півроку пройшло, як я опинилась тут. Крім смердючої параши, дежурних та слідчих я нічого не бачила. Весняна пора на мене вплинула.
Я так замріялась, що не помітила, як ми проїхали Косів і заглибились в гори. Вже й село наше появилось на видноті. Хати розбрелись і зупинились на крутосхилах. Настояне на живиці та травах повітря оп'янило мене. Почала думати: "Навіщо в село везуть? На очну ставку? А може Іванка зловили чи вбили?" Всякі думки почали лізти в голову.
Та коли ми заглибились у смерековий бір, машину обстріляли повстанці. Машина з'їхала з дороги, вперлась мотором у стрімкий виступ і зупинилась. Енкаведисти, що сиділи біля мене в кузові, повискакували і, відстрілюючись, порозбігались у різні сторони. Кілька вбитих залишилось лежати. Я перелякалась. Закрила очі і сиділа в кузові, чекаючи кінця.
- Хлопці! Тут дівчина! – почула голос.
Подивилась, а на борту леґінь в гуцульській кресані завис і посміхається. Підбіг цілий гурт.
- Швидше покидай машину і гайда з нами, – звернувся до мене один із них. – Більшовики стрілянину чули і скоро сюди прибудуть!
Допомогли мені злізти і разом пішли у гори. Вони цікавились, як я опинилась разом з енкаведистами на машині. Звідки їхали і куди? Звідки сама родом? Я нічого не приховувала і розповіла все, як є. Розказала за кого мордують... Від радощів хотілось мені співати, гукати, щоб почув Іванко і прилетів соколом до мене. Радощам не було меж.
Відійшли від дороги далеченько і зупинились перепочити. Всі мене жаліють, пригощають цукерками. Я просто очманіла від щастя і... сказала їм, що познакомлю зі своїм нареченим. Та й повела на околицю села до Іванкового схрону. За десять метрів зупинились, показала на смерічку, що прикривала вхід і закричала:
- Іванку-у-у!!! Це я прийшла до тебе!!! Твоя Марічка!!! Виходи!!
Хотіла сама побігти, відтягнути смерічку, щоб він вийшов до нас Та в цю мить мене схопили, рот заткали ганчіркою, відтягнули в сторону і прив'язали до смереки. Я бачила, як оточили криївку і почали вимагати, аби Іванко зі своїми хлопцями вийшов і здався.
Ніби хтось вдарив барткою по голові. Я зрозуміла, що мене обдурили. Що це не були повстанці, а переодягнені енкаведисти та "стрибки". Сльози залили очі. Світ потьмянів. Почала просити Бога, аби послав на мене і цих виродків найстрашнішу кару. Аби небо впало, чи земля розступилась і поглинула, мов останню негідь. Я ж видала катам лютим свою надію, своє кохання!..
Іванко з криївки не вийшов... До мене долетіли пекельні слова, кинуті ним. Вони обпекли душу і серце:
- Суко!!! Зраднице!!! Будь проклята!!!
Затріщали глухі підземні постріли І. вибух гранати...
Я втратила свідомість і прокинулась на тій же машині, щом їхала в гори, в оточенні тих же енкаведистів...
В камері залягла така тиша, що кожен з арештантів відчув биття власного серця.
Гірка сповідь Марічки вразила всіх.
А наступного дня її викликали з речами і вона не повернулась...
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ
Грудневий вечір швидко збіг на доли, заполонив ущелини і простір густою сутінню, витіснивши рештки дня за хребти. Оголена земля скоцюрбилась під холодним подихом вітру, чекаючи снігового покривала. А сніг не падав, хоч хмари постійно вештались над самою головою, обгортаючи високі смерекові гори.
Євдокія нагадувала своїх домочадців – чотирьохрічну Орисю, бабусю – і послала спати на теплу піч. Нахилилась над колискою, де вовтузилась, перевертаючись з боку на бік, двомісячна Олюнька. Дитя прилипло до маминих грудей і почало жадібно смоктати молоко. Погойдуючись разом з дитиною, Євдокія тихенько заспівала. Співала не голосно, та пісня заповнила всі закутки давно не біленої хати, хилила до сну всіх присутніх. Навіть цвіркун під піччю замовк. А пісень їй не позичати і співала так, що могла змагатись з найкращими співаками. Була першою в церковному та сільському хорі. Брала активну участь в драматичному гуртку. Односельці захоплювались її грою на сцені і дзвінким голосом. А коли до спідниці прилипла дрібнота, прийшлось залишити сцену. Та з піснею не розлучалась – співала малюкам біля колиски, готуючи їжу, на городі та в полі, хоч, відверто кажучи, й не до співу було. Війна шаленим вихором пронеслась над землею, полишивши страшні рани. Кров і сльози не перестали литись. Відступила брунатна чума, на її місце приповзла червона. На боротьбу з чужинцями піднялись повстанці. То тут, то там точаться запеклі бої. В нерівних сутичках з клятим ворогом гинуть молоді хлопці, серед яких є рідні і близькі. І виростають на поруйнованій землі безіменні могили. А більшовицька кічня лютує. Майже щодня до хат вриваються облавники, все перевертають догори дном, нишпорять, проштрикуючи довгими залізними піками. Шукають криївок. Арештовують хлопців і дівчат, вивозять на Сибір цілі родини.
Заколисавши дитину, Євдокія тихенько вийшла у сіни і причинила за собою двері. За порогом зіткнулась з сином Олесем, що вигулькнув несподівано з-за рогу хати.
- Якщо до хати, то не грюкай дверима. Малі щойно поснули, – застерегла його.
- А ви, мамо, куди зібрались?
- Загляну до Ващучки. Трохи посиджу, поки тато прийде.
- Тоді і я з вами...
Олесь не рідний син. Після наглої смерті матері Євдокія увійшла в їхню сім'ю, щоб продовжити рід Гуралів. Замінила Олесеві матір, наділила його своєю ласкою і ніжністю. Жаліла, голубила як рідного, щоб не почував себе сиротою. Ласки і доброти у чуйному серці вистачило на всіх, бо сама зросла без батьків. З вдівцем пов'язала свою невтішну долю, бо з маленькою Орисею взяв її Микола. Любов і злагода запанували у родинному колі, а поява Олюньки зміцнила сім'ю.
Олесеві пішов десятий рочок. І до школи ходить, і вдома допомагає, бо найстарший! Добрим і слухняним росте. Що Євдокія не попросить, без вагань виконає
Ващучка стояла біля кухні і щось помішувала у баняку. З кухонних дверцят пробивалося світло і лягало на змащену долівку химерними візерунками. Подібні світлячки бігали і по її повнуватій фігурі, обличчі.
- Вже кілька днів без світла вечеряю і спати лягаю, – пожалілась сусідка. – Каганець спорожнів. А позичати нафти не хочу...
Євдокія з сином присіли на широку дубову лавицю біля вікна і час від часу поглядала у потойбіччя, чи не з'явиться чоловік. Пішов оце ще за світла до різника і затримався. Надумала кабана різати. Хоч, правда, можна було ще почекати та підгодувати, та час такий непевний, що можуть прийти і забрати зі стайні. А шкода. Самі чудово впораються. Є кому їсти. Та й до зимових свят не так багато залишилось!
А надворі завечоріло.
Євдокія розмовляла з сусідкою, а розмова, чомусь, не йшла. Думки летіли за вікно у вечоровий простір, навівали нерозгаданий смуток. Він огорнув серце і душу. За чоловіка турбувалась. Бо з сутінками виповзає на світ Божий і всяка погань, щоб поживитись на людському горі.
Раптом вечорову тишу розірвали гучні постріли, вигуки. Озирнулась і побачила, як відстрілюючись, три темні постаті блискавично збігли на долину у відкриту хвіртку і зникли. Подвір'я заповнилось енкаведистами. Вони бігали, стріляли, товпились біля хати. Пролунав вибух гранати і крізь розтрощені вікна повалив дим. Донісся плач і крики дітей, прокльони переляканої бабусі. Розштовхуючи чужинців, Євдокія вбігла до хати. За нею увійшли енкаведисти. Побачивши всіх живих і неушкоджених, Євдокія різко повернулась до очманілих катів і закричала:
- Що ж ви робите, душогуби! Ви могли всіх повбивати!
- А бандитов кто прятал?! – просичав офіцер. – А ну иди вперед и вместе их поищем!
Вивели, виштовхали у сіни і заставили піднятись по драбині на горище. Все там обдивились, общупали. Потім повели до стайні, стодоли і скрізь старанно проштрикували довгими піками, шукаючи криївки. Не знайшовши нічого, зупинились на подвір'ї і почали по-звірячому бити.
- Не скажешь, сука, где бандиты, тебя больше не жить! – лякали кати. – Они у тебе были и сбежали! Где они?!
Євдокія, обливаючись кров'ю і сльозами, клялась своїми крихітними діточками, що нікого не бачила і нічого не знає. Та це їх не переконувало. Кинули під ноги і грубими кирзаками почали топтати жіноче тіло, осатаніло лаючись. Натішившись, зіштовхнули покалічену в яму від гною. Та не полишали подвір'я – продовжували ходити шукати. А коли надійшов господар – накинулись і на нього...
З цієї варфоломієвської ночі і почалось безпідставне гоніння та переслідування родини Гуралів.
Постійні арешти, холодні, смердючі підвали НКВД, виснажливі тривалі допити, які закінчувались нестерпними тортурами. Завойовники вишукано знущались. Після такого сеансу і жити не хотілося. Одного разу Євдокія взяла з собою найменшу донечку Олю, з надією, що може немовля розтопить крижані серця катів. Бо ж повинні у них бути свої діти, дружини і матері! Не упирі ж вони, а люди. Та це не хвилювало їх. Щоб зламати опір арештованої і добитись зізнання, кати заводили молоду матір у камеру наповнену по коліна холодною водою. Кілька годин такої профілактики, та ще й з дитиною на руках, наближали Євдокію до божевілля.
І це нелюдське катування продовжувалось кілька довгих місяців. А з настанням весни арештували всіх і відправили товарняком у Сибір...
А був це 1950 рік.
Більше місяця їхали бранці до далекого міста на Обі Томська. Поки сюди добирались в гурті з іншими родинами, наступило літо. А воно в тих місцях примхливе і коротке. Вдень пражить сонце, а наступить вечір – наповзає прохолода, кидаються в атаку цілі хмари бридких комарів і заїдають. Арештованих вивантажили з вагонів і загнали у величезний барак, від якого залишились одні стіни. Замість даху небо височіло над головою, а під ногами – забур'янена земля. Бранці розмістились попід стінами зі своїми мішками і почали чекати своєї подальшої долі. Минали дні, а за ними не приходили. Здавалось, порою, що про них забули, чи, просто, нікому не потрібні Але вартові, що стовбичили довкола, ретельно виконували свої обов'язки і не дозволяли нікому відлучатись. А тут пішов дощ, похолоднішало, ніби хтось навмисне вирішив позбиткуватись над приреченими. Люди повитягували свої верітки, розіп'яли над головами, і так захищались від негоди.
Біля двох тижнів мучились бранці у цих стінах. А потім з'явились червонопогонні посіпаки і погнали всіх до ріки. Біля причалу стояли порожні баржі, куди і почали завантажувати живий товар. На хисткому трапі обезсилені люди спотикались, втрачали рівновагу і падали у ріку. Прудка течія затягувала їх під баржу, засмоктувала, а численні водовороти брали свої жертви в цупкі обійми і опускали на дно. Ніхто навіть не наважувався подати допомогу нещасним. А бундючні охоронці поглядали з берега і посміхались, не реагуючи на крики і плач близьких.
Після завантаження підійшов буксир і потягнув баржі на північ. Розтанули на горизонті будівлі міста і до ріки підступила густою стіною дрімуча тайга, що зачекалась на дармові робочі руки невільників. Місцями виднілись гори заштабельованого лісу, що чекав своєї черги на відправку. Продивлялись гурти робітників-лісосплавщиків, що стовбичили на штабелях і проводжали баржі. З-поміж того хаосу виринали поодинокі будівлі-бараки, високі залізні труби тартаків. А за бортом плюскотіла вода, заколисувала людей, що знемагали у тісних трюмах. На палубах сиділи вартові, з нетерпінням чекаючи того дня, коли передадуть бранців в інші руки.
Через кілька днів наблизились до ріки Нюрси і заглибились у її води. Береги підступили ближче до барж, ніби хотіли з короткої відстані подивитись, кого це їм везуть. Буксир часто подавав різкі гудки, особливо на крутих поворотах, щоб не зіткнутись з зустрічним транспортом, чи рибальським човном. Тайга відповідала різким відлунням, яке бігло вперед, випереджаючи сумний караван. А коли з зеленої повені виринули крайні будівлі селища, сторожа посхоплювалась і прилипла очима до берега, на якому зібрались гурти людей. Здавалось, всі жителі прийшли, щоб побачити незвичний караван, заповнений людьми. Дітлашня, стрибаючи з колоди на колоду, наблизилась до самої води. Селище Заводське зустрічало невільників з України!
Чутки про те, що баржами везуть на вічне поселення державних злочинців-бандерівців, миттєво розійшлись і вивело із хат майже всіх мешканців. Сибіряки горіли бажанням хоч краєм ока подивитись на тих сміливців, що не побоялись підняти голос проти радянської влади. В уяві змальовували могутніх людей, не подібних їм. Велись застережливі розмови, що необхідна обережність при спілкуванні з заарештованими. Та коли із барж почали виходити звичайні люди, та ще й вимучені тривалою дорогою, підозріння зникло.
Прибулих зразу почали розміщувати по бараках та хатах, які були завчасно приготовлені для бранців. Працездатних оприділяли на роботу; яка виключно була пов'язана з лісорозробкою: лісоповал, транспортування, штабелювання тощо. У дві зміни працював тартак, що розрізав колоди на дошки та шпали для залізничних колій. Цю продукцію теж складали у високі стоси на березі. А коли надходили баржі – вантажили і відправляли в Томськ. І це тоді, коли по ріці могли плавати пароплави. А наступала довга сибірська зима, життя на ріці завмирало. Та селище, занесене снігами і закуте тріскучими морозами, продовжувало жити. Берег заповнювався заготовленим лісом, дошками та шпалами. Продукти харчування завозились на всю довгу зиму останніми пароплавами та баржами. Траплялось й таке, що серед зими чогось не вистачало. Тоді споряджались санні валки в сусідні райони, щоб поповнити запаси харчів...
Микола пішов працювати у кузню, а Євдокія влаштувалась в робітничу їдальню. Мила посуд, допомагала кухаркам варити їжу. Вчила готувати смачні українські борщі, вареники, бо місцеві куховари крім ухи, окрошки та щей нічого й не варили. Олесь, як старший, сидів в бараці і доглядав за сестричками. Топив піч, бо за вікнами лютувала сибірська зима. А в нього – ні теплого взуття, ні одягу. Вибіжить з барака лиш для власної потреби та дров прихопить, щоб вогонь підтримати.
І потягнулись вервечкою одноманітні дні в сибірській неволі, серед тайгової глухомані. Часто до бараку і на роботу навідувався комендант селища, приставлений органами НКВД до невільників. Перевіряв, чи, бува, хтось не втік. Крім цього – в кінці кожного тижня всі спецпоселенці повинні були з'являтись до нього в кабінет і відмічатись. Ця принизлива процедура гнітила, принижувала людську гідність Без дозволу ніхто не мав права кудись відлучитись. Навіть в сусідні селища. За непослух можна було потрапити за колючий дріт.
А зимові вечори довгі. Щоб погутарити та розважитись, переселенці збирались в просторому бараці на свої вечорниці. Думками линули у рідний край в Україну – до рідних і близьких. А де гурт, там і пісня. А туга за рідною землею збурювала пам'ять, загострювала спогади. Активну участь у цих вечірках брала Євдокія. Пісень знала багато, захоплювала розповідями, читала вірші Т. Г. Шевченка, яких знала немало.
Непомітно і Різдвяні свята підійшли. Молодь організувала вертеп і пішла по хатах. Побачивши таке диво, сибіряки запрошували колядників до своїх осель, щоб послухати, як хохли співають. Захоплювались грою виконавців і заодно дивувались: що це за народі. В неволі, принижений, безправний, голодний і голий, а співає!..
А час не стояв на місці
Відходила зима, наступала коротка весна, а за нею таке ж літо і осінь. Колесо перемін крутилось, торохтіло, уносячи з собою людські долі, а то й життя. Одні помирали, інші народжувались, щоб заповнити прогалину втрати.
Поповнилась і родина Гуралів. Євдокія подарувала Миколі сина, якого назвали Іваном. А через рік з'явився на світ ще й Володя. П'ятеро діточок і їх двоє – семеро душ. І всіх треба нагодувати, одягнути. Навіть у цих важких умовах господарі не втрачали оптимізму, надії на краще життя. Та й люди горнулись серцем і душею до них. Особливо до Євдокії. Вона могла не тільки собі зарадити, але й порадити іншим, добрим словом підтримати. Молода і енергійна мала хист запалити і за собою повести, хоч і була обтяжена сім'єю. Господар більше мовчав, прислухався до розмов. Але коли щось і говорив, то виважено і обдумано.
Якось до кузні зайшов комендант селища Барінов. Низькорослий, непривітний тип. Став біля горна і мовчки спостерігав, як Микола важким молотом відбиває залізо, тримаючи цупко кліщами. Коли наступила невеличка пауза, поцікавився, як працюється, який настрій серед переселенців і недбало кинув:
- После работы зайдешь ко мне...
Розмова була короткою і холодною. Барінов звинуватив Миколу, що в нього збираються люди, які незадоволені радянською владою. Дійшли навіть чутки, що окремі особи готуються до втечі Крім цього – співаються бандерівські пісні, ведуться шкідливі розмови. Попередив, – якщо і надалі подібні зібрання будуть проводитись, то вся відповідальність ляже на нього, як організатора. Місця за дротом вистачить, а жінку і дітей відправить туди, звідки вороття вже не буде.
Повернувся Микола додому засмучений. Розповів за вечерею про це дружині. Після важких роздумів прийшли до висновку, що комусь стали на заваді.
А через кілька днів Микола не повернувся з роботи. Євдокія думала, що може десь затримався у знайомих. Всю ніч не спала, виглядала. Та коли і до сніданку не з'явився – пішла на розшуки. Куди тільки не заходила, всі співчутливо стверджували, що не бачили його і радили зайти до коменданта. Може він щось знає. Але і там нічого втішного не почула. Барінов, сидячи за широким столом, якогось глузливо заявив:
- А может на хохляндию подался? Вы все туда смотрите, не можете спокойно жить и работать. Советская власть не нравится...
Поверталась до дітей надломлена, з оберемком горя на плечах. Серце розривалось, обливалось кров'ю, очі не висихали од сліз. Переступила поріг, глянула на дрібноту і розридалась. Олесь і Орися прилипли до матері і теж заплакали. Лиш Оля, Іван та Володя позирали і не могли усвідомити, що осиротіли. Вже ніколи татусь не переступить порога і не пригорне їх до своїх грудей.
Аж через кілька місяців понівечене тіло Миколи віднайшли в сніговому заметі. Воно лежало на околиці селища в кущах. Люди допомогли поховати і розійшлись по домівках з важкою ношею смутку. А Євдокія почала на очах танути. Обірвалась струною, замовкла пісня, серце виповнилось порожнечею, збайдужіла. Якби не діточки, то хто зна, щоб з собою вчинила. Життя втратило всякий сенс. А жити треба було. У праці знаходила розраду, горе відступало, поки була з людьми.
А коли пішов у вічність душитель всіх народів, Євдокія, разом з іншими невільниками, отримала волю. Зібрала діточок, своє невеличке майно і чайкою полинула у рідний край, щоб дожити віку з дорогими людьми.
Україна скликала своїх дітей до себе...
ВОРОГА САМІ ШУКАЛИ
Липневу тишу розірвала густа стрілянина. Вона долетіла зі сторони лісу, що розпочинався зразу за дорогою, котра пробігала і губилась на західних теренах області. Налякане гайвороння злетіло з придорожніх лип, закружляло в небі над полем і зникло за горизонтом. Під теплим вітром погойдувалось достигаюче жито, ніби теж стривожилось, що від чужинецьких куль можуть загинути ті, що орали, сіяли, і повинні прийти з серпами та косами, щоб зібрати урожай.
Сонце золотистим дзвоном зависло над землею, ніби збиралось вдарити на сполох. Затихли жайвори, а чи постріли заглушили їх мирний спів. Гуркотіння бою розросталось і відлуння покотилось по довкіллю, викликаючи в людей тривогу за рідних та близьких, що опинились у центрі цього пекельного виру.
Василь відклав ложку на розстелений на траві рушник і. прислухався. Потім мозолистою рукою вхопив кулемет, що лежав поруч на траві, швидко підвівся на ноги.
- Почалось! – процідив крізь зуби. – Більшовики пронюхали про перебування наших і пішли на ліс. Ну що ж, і ми не будемо сидіти, склавши руки. Не для того взяли зброю, щоб вилежуватись на сонці і їсти людський хліб. Хай і наші інструменти приєднаються до цього оркестру. А то іржею візьмуться від безділля.
Глянув на зв'язкову, що сиділа біля розстеленого рушника з обідом і лагідно сказав:
- Дякуємо, Ганнусю, за смачну трапезу, та часу немає доїсти її. Забирай посуд і швиденько прошкуй додому. Увечері, якщо все буде добре та тихо, продовжимо. Не забудь вареників з сиром приготувати. Обов'язково навідаємось...
Зв'язкова поквапливо зібрала посуд і зникла в кущах, що росли в кінці поля.
Василь поправив на собі припасований одяг, ніби збирався на дефіляду. Насунув кашкет на очі, щоб сонце не сліпило, підтягнув пасок, на якому висіли гранати та торба з запасними дисками і підійшов до побратима, що сидів на траві і не міг всунути в чобіт ногу.
- Що ти розсівся, ніби на весіллі! Пора нам йти.
- Перемотав онучу, бо муляла, – виправдовувався Ярослав. – А куди підемо?
- В гості до більшовиків! – пожартував Василь. — Вони нас давно розшукують. Чуєш, яку музику влаштували? І ми приєднаємось до цього оркестру, щоб пам'ятали нас...
Зігнулись, попрямували житом до дороги. Пройшли добру відстань і зупинились. Василь прикляк на одно коліно, зняв з голови кашкет і закосичив колосками жита та травою. Після чого натягнув і виглянув. Уважно обдивився і переконавшись, що нікого поблизу немає, звернувся до Ярослава:
- Теж причепурися. Воно не завадить.
І пішли вперед
Ліс стогнав, земля здригалася від частих вибухів. Там йшло справжнє змагання двох ворогуючих сил. Добре вишколена та озброєна червона орда наступала на малочисельний повстанський загін, що напередодні отаборився. Ворогу важко було збагнути, що рухає цими безвусими юнаками, що взяли зброю в руки і з такою завзятістю йдуть у бій? Слабо одягнені, озброєні, часто й голодні, а героїчно захищають батьківську землю. А коли і потрапляють до рук, то намагаються останнім набоєм укоротити собі життя. Любов до рідної землі, до народу, до поневоленої України – найвищий критерій патріотизму. Він і живить молоді серця, підтримує, рухає до вибраної цілі.
Чим ближче підходили хлопці до дороги, тим гучніше доносилось клекотіння бою. Облюбували невисокий горб, що підносився над житом і попрямували до нього. Звідси дійсно продивлялась добре дорога і поле. Василь поклав кулемет, запасні диски на траву і ліг, прощупуючи очима простір.
Ярослав примостився поруч друга.
- Будеш подавати диски, коли на кулеметі спорожніє основний, – звернувся до побратима Василь. – З міста повинні ж вислати допомогу своїм воюючим товаришам. А ми їх і зустрінемо повстанськими кулями. Нагодуємо так, щоб хліба нашого не змогли більше їсти. Тепер зрозумів, для чого ми сюди прийшли?
- Зрозумів, – перевіряючи свого "емпія", відповів побратим.
Поруч з Василем Ярослав почуває себе безпечно. Перед його богатирською силою схиляються всі парубки селища. Де б тільки не появлявся, там порядок і спокій. Та й відваги не позичати. Не ховається, а сам шукає, підстерігає ворога. Блискавично нападає і так же швидко зникає, ніби розчиняється серед рідної природи і людей. Чудово орієнтується в будь-якій обстановці. З таким і в пекло не страшно відправитись. До сотні не прилучився. Вирішив оперувати на своєму терені, неподалік батьківської оселі. А може, й дівоче серце утримує його, далеко від себе не відпускає? Зачарувала Орися богатиря. При зустрічі з нею стає таким земним, ніби це не леґінь, а звичайнісінький сільський парубок.
Ярослав пристав до нього, бо з таким не страшно в огонь і воду йти. Запасні диски до кулемета носить, в гарячий момент обслуговує Але й свого "ємпія" не забуває. Січе ним впевнено і без промаху. Часто при зустрічі хлопці кепкують над ними – пара, мовляв, не відповідна. Василь, як могутній дуб високий та кремезний, а Ярослав ніби від землі не встиг відірватись – низенький та щупленький. Та Василь цінує побратима за відданість та щирість. А це основне у бойовій дружбі, коли небезпека підстерігає на кожному кроці...
Сонце лагідно пригрівало, зависнувши над самим полем. Хлопці зручно розмістились на горбику, замаскувались, перевірили зброю і, лежачи, не зводили очей з дороги, по якій, на їх переконання, повинні з'явитись вороги. Були впевнені, що рано чи пізно, а з міста вишлють підмогу воюючим товаришам. Ось тут і отримають відповідну порцію свинцю.
В цю мить вітерець доніс віддалене гудіння моторів. Хоч гуркотіння бою заглушувало, та воно проривалось, наростало і через кілька хвилин з видолинку появилась кабіна першої вантажівки, виринули численні голови солдат, що бовваніли в кузові, обвішані до зубів зброєю. Коли перша машина вирвалась на пригорок, появилась і друга.
- Приготуй свого "ємпія" і разом полоснемо, – порушив мовчанку Василь. – Стріляємо по моїй команді. Зрозумів?
- Угу...
Руки прикипіли до зброї, примружені очі ловили нерухомі постаті ворогів.
Коли машини вибрались з долини і опинились на відповідній відстані, Василь подав команду і в цупких руках запрацювала зброя. Різко зупинилась перша машина, за нею – й друга, зчинився крик, метушня, стогін поранених. Відкрились дверцята кабіни передньої машини і на дорогу сповз водій.
- Подай диск! – гукнув до Ярослава Василь, відкинувши порожній. – Ще їм вогню підкинемо!
Уцілілі солдати поквапливо почали вискакувати з кузовів на дорогу і залягли. Просвистіли над головою перші ворожі кулі.
- Переходимо в інше місце! – розпорядився Василь. – Хай думають, що нас багато.
Відбігли в жито і залягли. Після кількох пострілів Василь підвівся, прикляк на одно коліно, на друге поклав кулемет і, зціпивши зуби, випустив весь диск.
- А тепер відходимо! – кинув Ярославові і оба зникли в протилежній стороні поля.
Під вечір бій у лісі припинився. Поріділі загони енкаведистів завантажили на машини побитих і поранених, повертались до міста. По дорозі підібрали і цих вояків, що були зупинені хлопцями біля житнього поля...
* * *
Заслужена слава про сміливий напад відважних побратимів на машини з енкаведистами блискавично облетіла довколишні села, не обминула і рідного закутка. Вона передавалась із уст в уста, переростала в легенду. Люди з гордістю розповідали про безстрашних месників, котрі серед білого дня напади на ворога і не пустили до лісу. Та енкаведистам стало відомо, хто насмілився на цей відчайдушний крок. І вони спрямували всі свої зусилля, щоб зловити сміливців, або знищити їх.
А хлопці не дрімали.
На деякий час покинули рідні місця і перейшли на віддалені села. При підтримці місцевих підпільників влаштовували засідки і колошматили ворога, аж пір'я летіло. При потребі супроводжували і охороняли вози з зібраними у населення харчами у повстанські загони, які, рейдуючи, зупинялись на короткий відпочинок в дрімучому лісі. Ці мандрівники були почесні і небезпечні. Приходилось пробиратись такими дорогами, на які навіть місцеві жителі не звертали уваги.
Особливо запам'яталась мандрівка до Чорного лісу в курінь славетного полковника Різуна. Харчі зібрали односельці і доручили хлопцям супроводжувати. До них приєднався місцевий кущ і гуртом, користуючись бездоріжжям та густими сутінками, обоз був доставлений вчасно. Сам курінний дякував, потискав прибулим руки. А Василеві та Ярославові сказав:
- Наслухався і я про ваші сміливі напади на більшовиків. Дійте, хлопці, але обачно. Ворог оговтається і вислідить вас. Зрадників та запроданців вистачає. А якщо бажаєте, то приєднайтесь до нас Мені такі лицарі потрібні
Зворушені і розгублені хлопці стояли перед уславленим командиром і не знали, що відповісти. Вирішили подумати, порадитись з батьками.
А ворог тінню ходив за повстанцями. Щоб заплутати сліди і відвести енкаведистів від селища, на яке щоденно налітали гайворонням, хлопці перенесли свої бойові дії на віддалені села.
А тим часом відгоріло літо і наступила осінь. Поля осиротіли, оголились після звезення снопів, лиш лелеки гуртувались на стерні, готуючись до тривалих мандрів у далеку чужину.
Вимучені і виснажені частими переходами, Василь з Ярославом навідались до рідного селища. Вирішили перед очікуваними холодами відпочити, поповнити витрачені сили, замінити, при можливості, зношений одяг, взуття. Крім цього, добряче зіскучились за рідними та коханими, яких давненько не бачили. Зупинились на околиці селища. Вирішили вийти на зв'язкову і довідатись, що діється довкола. Розуміли, що зараз потрібна максимальна обережність, бо більшовики, за допомогою місцевих запроданців, понаставляли сілець, мов на зайців. Лиш задрімай і потрапиш ворогу в руки. Тепер не знаєш, кому й довіритись можна.
Оскільки зв'язкова проживала майже в самому центрі селища і туди йти було небезпечно, Ярослав запропонував навідатись до його тітки, що мешкала в крайній від поля хаті. Від неї довідаються про всі новини і вийдуть на зв'язкову.
Підійшли непомітно і зупинились біля куща калини, що розрослась над плотом. Заходити не наважувались, а вирішили дочекатись, коли вона сама вийде на поріг. На невеличкому подвір'ї було тихо. За незаштореним вікном блимало тьмяне світло, вихоплюючи стіни з образами, дубовий стіл, подушки на ліжку і господиню, що поралась біля кухні.
Довго не прийшлось чекати. Заскрипіли двері і з відром в руці переступила поріг господиня. Вона впевнено попрямувала до криниці, щоб почерпнути свіжої води. Ярослав вислизнув з-під куща і виріс перед нею на стежці
- Йой, а це хто тут? – злякано вигукнула тітка.
- Тето Стефаніє, доброго вам вечора! – привітався поспіхом. – Не впізнали? Славко...
Приглянулась і запитала:
- Сам навідався?
- Ні. Василь зі мною...
Поки вечеря готувалася, сиділи під кущем калини, звідки можна було, в разі потреби, зникнути в будь-якому напрямку. Осіннє небо затягнулось хмарами і сутінки, що опустились на землю, погустішали і розлились по довкіллю. З селища доносилось тривожне завивання собак, дивом виживших. Більшовицькі посіпаки в першу чергу знищували їх, як лиш заходили на подвір'я.
Вечеряли там же, не заходячи до хати. Вже кілька днів не вживали гарячої страви і тому з таким апетитом прийнялись за їжу. Господиня сиділа поруч і пошепки, озираючись, викладала всі новини. Повідомила, що в селищі отаборилось багато енкаведистів, які не тільки вдень, але й уночі нишпорять по хатах. Люди мусять їх утримувати – годувати і поїти. Відкривають комори та скрині і привласнюють людське добро.
- Я не розповіла вам про лихо, яке трапилось: ваших батьків арештували і все майно пограбували, – заключила, схлипуючи.
- Коли?! – стрепенулись хлопці.
- Вчора на світанку, коли всі спали.
- І де вони зараз, не знаєте?
- Завантажили на машини і повезли кудись...
Залягла гнітюча мовчанка. Кожен сприйняв цю звістку, як велике горе, спричинене червоними яничарами.
- Багато молоді забрали, – додала тихо Стефанія. – Серед них і ваших дівчат – Орисю та Марійку.
Ось і зустрілись.
З такою надією спішили до рідних осель, щоб зустрітись з батьками та коханими. А тут – орда налетіла, всіх полонила і поруйнувала родинні гнізда. Здавалось, що сутінки погустішали і чорною смолою обгорнули мозок, серце, все тіло. Хотілось закричати, та так, щоб небо розкололось на дрібні скалки, щоб довідались люди всієї землі, що чинять завойовники з українським народом!
Повертались у ніч травмовані, надломлені, ніби вороги підрізали молодечі крила. Мовчали, перемелюючи все почуте, і ніхто не бачив, як з очей цих загартованих юнаків покотились сльози. Вони падали на охололу землю гарячі, важкі. І кроки зробились важкими, ніби зношені чоботи наповнились свинцем. Руки зрослись з холодним залізом зброї, яка готова була градом куль відгукнутись на їхній біль і втрату – втрату найдорожчих людей. Боляче усвідомлювали, що допомогти нічим не зможуть. Більшовики не відпустять арештованих. Запакують в товарні вагони відправлять в Сибір.
Дійшли до гущаків і присіли під розлогою дикою грушею, звідки продивлялось рідне селище з поодинокими вогниками, що блимали у вікнах окремих осель. У батьківських оселях вже ніколи не запалає вогонь і не покличе до себе. Густа темрява зависла над ними і заповзла у душі побратимів. Відчули себе одинокими, обкраденими долею. Силою забрали кати саме найдорожче, найзавітніше і тепер вже їх ніхто не чекатиме в рідній стороні.
- Що нам робити, друже? – порушив мовчанку Ярослав.
Замість відповіді почув глибоке зітхання. Широкі плечі богатиря розправились і в ніч полетіли грізні слова, викарбовані болем: – Вони дорого заплатять за рідних!
Після короткої паузи і роздумів відповів побратимові:
- Будемо шукати сотню і приєднаємось до них. Іншого виходу нема. А зараз підемо у своє підземелля, бо я стомився...
Криївка зустріла сирістю, бо давно сюди не заглядали. Користувались нею в екстремальних випадках, коли обстановка заставляла зникнути на кілька днів. Не думали сюди заглядати, та горе заставило. Запалили каганець, поправили рядна на лежанках, поклали біля себе зброю і лягли, не роздягаючись. Довго не могли заснути, та усталість перемогла.
Першим прокинувся Ярослав і почав готувати сніданок, якого прихопили з собою від тітки Стефанії. У вузлику виявилась хлібина, сало, цибуля, картопля в лупині, кілька квашених огірків і пляшка молока. Все це багатство розіклав на саморобному столику, витесаному з березових кругляків, і почав будити Василя:
- Вставай, трохи підкріпимось!
Василь підвівся, аж лежанка затріщала. Заглянув в усі закутки, чи немає води, щоб освіжити обличчя, та бідон і відро були сухими. Протер долонями очі, розім'явся і підійшов до столу. Взяв окраєць хліба і... не доніс до рота.
- Що трапилось? - стривожився Ярослав.
- Хіба не чуєш? Гамірно на горі...
Крізь тонкі дверцята, що прикривали вхід до криївки, доносились приглушені голоси, тупотіння. Через якусь мить загарчав собака і почав лапами розгрібати землю, що закривала вхід.
- Більшовики! – розгублено вигукнув Ярослав, по-дитячому глянувши в очі другові.
- Хтось вислідив і продав нас...
Дверцята заскрипіли і відхилились. Згори пролунав різкий, вимогливий голос:
- Вы окружены! Сопротивление бессмысленно! Оружие оставьте, а сами выходите! Гарантируем вам сохранить жизнь! Только поживее!
На горі чекали.
Ярослав вийняв з кобури револьвер і, глянувши на друга, заявив:
- Здаватись катам не буду. А ти?
Василь мовчав. А потім різко підняв голову, підійшов до Ярослава, взяв з руки револьвер і закинув його під лежанку.
- Виходимо наверх оба...
- Я щось не розумію тебе, – здивувався Ярослав. – І це ти говориш? Та краще смерть, ніж ганьба!
- До сих пір слухався мене, друже, то й сьогодні, в останнє, виконай моє прохання.
Тісним кільцем енкаведисти оточили криївку, націливши на отвір всю свою зброю. Та коли побачили, як з-під землі висунулись підняті руки, майже хлопчача фігура Ярослава, обличчя заясніли переможними посмішками. Пальці на спускових гачках ослабли, цівки автоматів похилились до землі. Скептично поглядали на щуплого "бандерівця" і почали навіть думати, що не варто було стягувати сюди стільки солдат.
Слідом за Ярославом піднімався й Василь. Очі горіли вогнем. Пробіг ними по застиглих постатях катів, що стояли довкола в позах переможців і лють серце обпекла, Ніколи не думав, що так безглуздо прийдеться закінчувати свій життєвий шлях. Та що поробиш, така, видно доля.
Коли випхався у слід за Ярославом на гору, і тільки ноги ще залишались на східцях криївки, шепнув в затилок:
- Лягай...
Миттєво вихопив з-поміж ніг автомат і почав сікти більшовиків наліво і направо. Бачив, як вони з перекривленими обличчями падали на осінню землю і котились вниз по схилу.
- Оце вам плата за наші кривди, нелюди прокляті! – вигукнув з усієї сили.
Потім вискочив із люка, розставив широко ноги і стріляв у ворога, не тямлячи себе.
Та хвилина розгубленості пройшла. Енкаведисти оговтались і автоматна черга розсікла могутні груди богатиря. Василь похитнувся, з рук випав автомат, і опустився на землю поруч з живим побратимом, який лежав неушкодженим, виконавши останнє доручення свого бойового друга...
Page updated
Report abuse