Дата публікації допису: Jun 22, 2021 2:58:26 PM
СТЕЖКАМИ ТАЄМНИЦЬ
Досвіт зарожевів на погідний день і вперто заманював до лісу, нагадуючи про найкращу пору збирання грибів.
Я змалку любив ліс у його величавому маєстаті, з непереможною силою натурального життя, яку не могли збороти змінні нищівні цивілізації. Вибиратись мені не довго – і я пішов.
У лісі було волого, парно, пахло жимолостю і грибами.
Власне, я мав їх уже пів кошика, коли ні з того ні з сього почав накрапувати дощ.
У молодому грабнику потемніло. Я глянув на годинник – було вже добре з полудня. І лише тоді я зорієнтувався, що вийшов над знайоме урочище, яке крізь гущавину молодого грабника світилось лисинами своїх піщаних скал.
Ніколи не минаю того місця байдуже. І хоч воно значно змінило свій давнішній вигляд, пам'ятна подія двадцятилітньої давності затримує на ньому увагу, нагадуючи трагічну, увінчану героїзмом і затінену таємничістю, розв'язку.
Проте ніколи тут довго не затримуюсь. Для мене, людини, добре знайомої з іменами, пов’язаними з легендами цього провалля, зустрічі з людьми тут небажані.
Дивлюсь на небо – воно захмарене і не перестає дощити. Ліс безлюдний, темніє, хоч до вечора ще далеко.
Але хтось тут є. Хруст ломаного сушняка, а по ньому – хриплий кашель, і то зовсім близько, – ніщо інше, як ввічливе попередження людської присутності.
Ні, зустрічей мені не треба. Стараюсь непомітно щезнути у гущавині, але, зробивши кілька котячих кроків, виходжу прямо на нього.
- Дай Боже щастя! – вітається сільський грибар, наближаючись до мене. – А я міркував собі, що в таку погоду всі гриби мої. А вже здибати тут тебе, то й зовсім не сподівався, – признався з вдоволенням.
- Дай Боже й вам! – відповідаю. – Грибарство, як і мисливство, – гірше неволі. Але я вже пустився додому. Маю досить тої приємності.
- Та, бачу, і губ трохи маєш, – завважує, зиркаючи у мій кошик. – У таку погоду, то й то добре.
Він положив свою торбину на мокрий пеньок і добув із-за пазухи пачку "Аврори”. – Закурюй!
Матвій Садовий – мій односелець, знаний любитель коней, бджіл і грибів. Тепер ми дуже рідко бачимось, бо я – мешканець міста, а він – у селі на господарці. Зустріч трапилась несподівана і зобов’язувала побути з земляком у рамках пристойності.
- Ого, то вже не той ліс, що колись, – почав знову відкашлявшись. – Тоді чистий був, як парк. Лінії рівненькі, зелені, а грибів було!.. Баранячки у решето не вміщались, а козарів – косою коси... Різних там сироїжок, файок і не дуже тоді брали, бо що то за губа була?..
Я палив, слухав і мовчав. Старий, не дивлячись на кепську погоду, мав охоту побалакати. Зрозумівши, що грибна тема мене мало цікавить, зайшов з іншого боку.
- Я тебе відразу пізнав... І відразу зметикував, що ти приплівся сюди не за грибами, – шепнув прижмурюючи очі.
- А якої напасті, по-вашому, я сюди приплівся?
- Ну, напасті – не напасті. Борони Боже! Я беру по тому, що всім грибарям добре відомо. Над тим провалом уже кілька літ не то що гриба, а навіть старої файки ніхто не надибав.
- То чого ви сюди загнались, не на шпацер, гадаю?
- Добре гадаєш, – зам’явся він і зітхнув. – А прийшов я сюди того, мабуть, що й ти. Мене тота скала, як магнесом притягає.
- Чому, вуйку? Ви ж до того, що з тою скалою пов’язане, ніякогісінької причетності...
- А Бог його знає, – він жбурнув недопалок на мокрий пеньок і розтер гумовим чоботом. – Знаєш, все мені здається, що в тій страшній історії запуталась і якась моя вина.
- Що ви кажете, яка вина?
Побачивши у моїх очах збуджену цікавість, а може, й – хвилеве збентеження, осмілів і заявив з упевненістю:
- Ти що хоч кажи, а так не мусіло бути.
- Що ви маєте на увазі?
- Ну, що б вони всі разом отак... відразу...
- Ви впевнені, що могло статися інакше?
- Повинно було... Ти не знаєш, а я – знаю. Скільки Степан напросився, наблагався Шугая, скільки навзивався до його розсудку! Все марно. Ти десь таке бачив чи чував, щоб воюючі чоловіки, під небезпекою щохвилинної смерті, тягали з собою жінок, ховались з ними по криївках з виходом просто смерті під косу? При тому – жінок вагітних, які мали всі можливості тихо вийти з гри, рятуючи тим самим себе, своїх ненароджених дітей і родину. Чому так не сталося, скажи?
Я вже, було, запідозрив старого в намірі похитнути мою віру у справедливість боротьби, яку вели і в якій загинули ті шестеро молодих людей.
- Чому сталось так, а не інакше? – перепитую мовби сам себе. – Мені здається, вам легше придумати відповідь. Ви були тоді значно ближче тих подій.
- Так, так. Звичайно... Але то не так просто.
- А видите. А ви мене питаєте.
- Та це я так... Бо так могло і не бути.
Вуйко Матвій знову поліз в пазуху за куревом. Запропонував мені, але я подякував. Намочена сірникова коробка не давала іскри, і старий нервував. Врешті, припалив і смачно затягнувся. Ще хвилину кашляв, витирав сльози, а далі знову продовжив.
- Може, ти й не знаєш, що ми зі Степаном були сердешними приятелями. Я йому дружбив, а згодом і кумом став. Але, коли я женився, він уже мав четверо дітей і купу розмаїтих гризот. Правда, то не були тоті гризоти, що доводять людину до сухот або до відчаю. Такі почались пізніше, власне тоді, коли його старша донька почала здибатись з Шугаєм.
Старому, видно, уже потекло за потилицю, бо почав ворушити раменами і поправляти мокрого капелюха.
- Ет, що то за розмова у лісі під дощем та ще й на ногах!?
Старий витер до штанів мокрі пальці, які гасили цигарку, і запалив недопалок.
- Заглянув би ти при нагоді до мене до хати. Посиділи б і побалакали з годинку без чужих вух. Але ти ніколи не маєш часу, як я – грошей, – сказав простодушно, усміхаючись.
- То, виходить, Степан не любив Шутая.
- Ну, ні. Не то, щоб... Що йому Шугай? Зрештою, тоді він ще Шугаєм і не був – ходив під батьковим прізвиськом. Але навіщо, властиво, я про це тобі розповідаю? Ти ж знав його не гірше від мене. Степан теж знав. Шугай вдався з крутою вдачею, маючи притому замало знань для справи, до якої покликала його Організація. Проте прикрий його характер прикрашували хіба що завидна молодеча відвага та пристрасть до всякої зброї, на якій добре розумівся і завжди старався роздобути. Ні, такого зятя Степан не хотів.
- А Катерина?
- Що Катерина? Дівка-дівкою. Для неї він був коханцем і героєм. А тоді, у сорок дев'ятому, коли кінець їх безприкладної боротьби ставав очевидним, вона вже стала мамою, а друге носила під грудьми. Хто може знати, якими почуттями керувався її розум – любов'ю, обов'язком чи страхом?
- Так, так. Це важко сказати, – мені вже хотілося закінчувати цю невеселу розмову, але вуйко Матвій ще мав щось говорити.
- А Степан з Настею сохли, чорніли у постійному страху і мовчазній безпорадності. Бо намови, прохання в сльозах та взивання до розуму нічого не міняли. Жінки слухали своїх чоловіків-героїв, а ці мали свої вимовки. Виглядало так, ніби на щось чекали.
- Я чув, що Степан мав якусь можливість легалізувати жінок. Хтось йому обіцяв допомогти у цій справі. Вам це відомо?
- Так, як і тобі. Хто це може знати певно? У тих страшних часах така “допомога" частенько виявлялась хитро наставленою лапкою. Ого, не один у таку потрапив. То був дуже ризиковний вихід.
- Але все ж таки – вихід, – кажу.
- Тоді і я так гадав. І навіть взявся допомогти Степанові у цьому плані Уяви собі, я пішов з ним вговорювати Шутая погодитись на такий крок.
- І що? – це мене справді зацікавило.
- А ти послухай, бо то – головне, – старий підступив на крок до мене, але перше, що я почув, – це тишу, яка настає по дощі. Вуйко Матвій продовжив майже шепотом.
- Така нагода трапилась, може, й цілком випадково. Ми зустрілись з ними у хаті Маринки Грибишки у самий великодній вівторок по півночі, – тут старий стишив голос і підступив майже впритул. Дощ, здавалось, настав, і німа освіжаюча лісова тишина озвучувалась де-не-де голосами дрібної пташини.
- Разом з Шугаєм сиділи в хаті Верба, Чорний, Чумак і Голуб. Жінок не було. Маринку відразу попросили до другої кімнати, а Голуб вийшов надвір, на стійку, – вуйко Матвій похитав головою, розтер на мокрій землі куций закурілий недопалок, втягнувши при тому у груди довгий вдих повітря. – Розмова почалась відразу, без підготовчого вступу. На зайві слова не було часу. Зрештою, вони вже знали, чого ми навідались і про що говорити будемо.
- Чи хтось, окрім вас, знав про цю вашу зустріч? – запитую ніби так, між іншим.
- Напевно, ніхто. Але про те, що околиця їх перебування, якщо брати по колу, не більша трикілометрового поперечника, не важко було домислитись. Тільки де саме місце їх криївки – не знав абсолютно ніхто. Навіть їх довірений інформатор і постачальник зустрічався з ними лише в умовлених місцях і про криївку не мав навіть уяви.
Старий пружно випрямився і повернувся лицем до провалля.
- Ти тільки поглянь ще раз на цю скалу. Чи це не ідеальне укриття, яке, наче спеціально для них, створила сама природа? Вони лише вміло його приспособили. Уяви собі, тої дірки нізвідки не було видно. Тільки гола десятиметрова майже вертикальна скала на висоті ще двадцяти метрів від днища провалля. З жодного боку – ніякого підходу - підлазу. Ні тобі знаку, ні сліду, ні найменшої підозри. А вони – там. Не день, не місяць, а, може, й не один рік... Хто це може знати? Заходили, виходили, днювали, ночували і... тримали на прицілі місцеву совєтську владу. Аякже. То була правдива цитадель Свободи... Нездоланна цитадель.
- То правда, – погоджуюсь. – Але найміцніші фортеці падали, коли перебували лише в обороні. Поза тою скалою у них вже не залишалось ні безпечного місця, ні дороги назад. Безвихідна ситуація...
Старий взявся шукати у пазусі свою “Аврору”, але змокріла одежа злиплася і він витяг руку з мокрою розклеєною цигаркою. Сплюнув, чортихнувся і шпурнув куриво геть. Я почастував його своєю папиросою, і він з задоволенням запалив.
- Треба втікати додому, – сказав нарешті, – а то, чого доброго, відлежимо ще нинішню лісову стрічу. Слава Богу, тепло, то, може, обійдеться.
- То бувайте здорові, вуйку Матвію! Свою цікаву історію докінчите іншим разом.
- Е, ні. Чекай-но. Мушу доказати до кінця. Бо ти ніколи не маєш часу, як я грошей, – старий хіхікнув, вдихнув свіжого повітря і випрямився. – До сумерків ще встигнемо вдома повечеряти. Смаженими губами, розуміється. Бо то ще нема далі, як шоста. Так ось, слухай і поміркуй. Коли ми вже всьо виговорили і пояснили, а вони – вислухали і втямили, запала важка німа пауза. Чорного і Чумака Степанові пропозиції мало займали – вони зі собою жінок не водили. Верба мовчки вичікував, що скаже Шугай. Нам залишалось терпеливо чекати, розуміючи, що мовчати довго він не має часу. Але ті хвилини тягнулись... Ну, сам розумій, – він на хвилину замовк, ніби ще щось пригадував. – І справді. По хвилині Шугай спокійно підвівся і, звернувшись до Чумака, буркнув: ‘‘Скажи їм, Павле”. І Павло, тобто Чумак, сказав: “Ми вже сім років боремося за вашу і нашу свободу. І воюємо, звісно, не для того, щоб самим когось неволити. Запам’ятайте це!.. Якщо твоя, Степане, донька і її подруга захочуть скористатися з ваших ратівних послуг – можуть покинути нас уже зараз, сьогодні... Оце й вся наша відповідь вам”.
По тих словах вони, як по команді, всі встали і почали виходити надвір. Останнім виліз з-за скрині Верба. Вже на порозі повернув до нас голову і сказав до мене на відході. “А ти, Матвію, ліпше свою пасіку пильнуй!”. Слово “свою” він вимовив з притиском. Я його зрозумів.
- ?..
- Зрозумів, зрозумів, друже. І потім не одну ніч не міг спокійно заснути, – старий похитав головою, почав розтирати вологі долоні і обличчя.
- Коли ми зі Степаном вийшли за ними, – подвір’є вкривала густа темінь. Навіть вулиця почорніла і розчинилась у пітьмі. Було тихо і моторошно на душі. Ми йшли мовчки, напомацки, як привиди двох мерців. Коло Степанової хати побажали собі спокійної ночі і, навіть не поділившись враженнями від щойно почутого, розійшлись.
- Чи знав хтось у селі про те, що жінки ховаються разом з боївкарями?
- Можливо, хтось здогадувався, але певно ніхто не міг сказати. Не знав того навіть їх зв’язковий. Проте жінки інколи появлялися в селі, хтось міг з ними бачитись і, звичайно, поговорити. Але цікавитись, де були і чому щезають, – не було сміливого. Взагалі, краще було не знати цього.
- А що Степан? Гадаю, по тій вашій розмові з Шугаями ви ще не раз зустрічались з ним. Він більше не ділився з вами своїми гризотами?
- Повір, ніколи. Я вже було думав, що все пішло на лад. Не смів його випитувати, але виглядало, що він заспокоївся. Однак... Хто такого сподівався?
Десь далеко буркнув грім, ніби сигнал, що пора закінчувати розмову. Вуйко Матвій попросив у мене ще одну папіросу на дорогу і простягнув руку, яку я сердечно потиснув.
- Тепер різне шепчуть, – додав старий на відході. – А це, напевно, тому, що насправді ніхто нічого не знає. Домисли стають дійсністю, дійсність – легендою, а легенди – історією. Такий тепер світ.
СВІДЧЕННЯ ПЕРШОГО ОЧЕВИДЦЯ
Чи пригадую, який то був день? Здається, п’ятниця. Так, п’ятниця і дуже рано. Пастухи виганяли на толоку худобу, а я вибрався в ліс на гриби. Було тепло, хмарно і якось сутужно на душі.
Чи не запідозрив я чого? Нічогісінько. Навкруги було тихо, спокійно, як завжди буває ранком за селом. Отож, полазивши добру годину по лісі, я зайшов аж на корчунок, але нічого не знайшов. Зустрів якусь кобіту з Радіва – мала в кошику заледве кілька старих губ. Е, думаю, шкода ніг та часу. Підкотив мокрі ногавиці та й пішов навпростець додому.
Почав накрапувати дощ, і я пригадав собі, що мав з’явитись з кіньми на колгосп до керату. Тому приспішив кроку і за думками незчувся, як вийшов на гору, на Барбарську. Вже був звернув з дороги на толоку, коли раптом – вистріл... а за секунду – другий і третій. Я, напевно, здригнувся, бо відчув таке, ніби вітер мене остудив. Зупинився, оглядаючись, чи не по мені часом б’ють. Часи були такі... сам знаєш. Не дай Бог ще раз подібне пережити! Того вже ніхто не витримав би!
Роздивляюсь навколо – ні душі! Тихо, тільки дощик накрапує. Повертаюсь і... вйо в село. Але супокій вже пропав. Пригадую, почув ще кільканадцять вистрілів з крісів і автоматів, але я вже не ставав і не наслухував. Гнав щодуху в село.
На подвір’ї мене чекала мама, стурбована, перелякана. В її хрипливім голосі-шепоті було безліч питань, які тоді можна було довіряти лише найближчим рідним. Сам пам’ятаєш, в ті страшні роки найкраще було взагалі нічого не знати, не бачити і не чути. Я також хотів, щоб мене мали за глухого, сліпого, німого або ще краще – за дурного. Не завжди мені це вдавалось. Але на цей раз я справді нічого не знав. Стріляли, напевно, в лісі, але хто до кого – не міг додуматись. Звуки розбігались луною, повторюючись у різних напрямках. Отже, заспокоївшись трохи, я вивів зі стайні свої конята і поїхав на попівщину до молотарки.
Чи застав там людей? Так. Було їх щось п'ятеро чи шестеро, але я запам'ятав тільки Заблоцького Степана. Він поручив мені впрягти коней в керат, а сам усе покинув і пішов, здавалось, у село.
Чому пішов? Еге ж, про це я дознався пізніше, коли... але ти не перебивай – я пригадую по порядку.
У гуркоті машини ніхто не почув, як вони під’їхали. Вискочили з “бобика” – всі босі. Чому босі? Сам догадаєшся, коли розповім до кінця. Було їх чотирьох, а може, п'ятьох – жодного обличчя не запам’ятав... Тільки тоті босі ноги... білі, білі, аж жовті... і з брудними нігтями. Один підійшов до мене і без здоров-здраствуй скомандував: “Бросай дело, поедешь с нами!” – “Куди?” – питаю. – “Я нікуди з вами не поїду!“ – “А ми тебя не просим, а приказываем, понял! Садись в машину и помалкивай... ну!”
Завезли мене в другий кінець села, а по дорозі прихопили ще Степана Бриня. Далі – завернули на Барбарську, а там... дивлюсь: у потоках війська, як комашні на стерві. Глянув на Степана – хлопець, мов з хреста знятий. Питаю його поглядом, куди нас везуть, – мовчить, оком не моргне. Страх його скував, як мороз лотоки. І тоді страшна догадка засвітилась у моїй свідомості: то, напевно, вони... То їх, хлопців наших, викрили десь тут близько. Кінець їм? Але навіщо нас везуть, кому ми тут потрібні?
Підвезли до самого лісу, під Теребежі, ти знаєш, де то є. Кажуть йти за ними вгору, стежкою до кринички. Степанові підкосились ноги, не може дальше кроку ступити. Пхнули його і залишили. А до мене підійшов їх старший, капітан Волинець, і каже: “Та ти не бійся... За тобою підуть солдати, страхувати будуть!".
На моє щастя, я не збагнув, чого він від мене хоче і чому солдати мають мене страхувати. Піднімаючись крутою стежиною на гору, бачив поміж деревами багато війська в повнім бойовім риштунку. Сумнівів не стало – розпочалась велика облава. Але – для чого тут я?
Проте розгадка таємниці була вже близько. Кілька кроків вправо – а ми саме туди звернули – западалося стрімке провалля Теребежівського яру. Коли солдати підвели мене на самий край навислих скал, а два із них підійшли з грубим шнуром і почали в’язати петлю, я зупинився і, зібравши всі свої душевні сили, як перед місцем страти, промовив до них якимсь самому собі чужим голосом:
- Чого ви від мене хочете?.. Я ні в чому не винен... ви не маєте права!
- Да ты не бойся!.. Смотри там... – засичав таємничо один із солдатів, показуючи пальцем ледве помітні пасма сизого диму, – мы тебя, понимаешь, на веревке спустим... туда, вниз. Иначе нельзя...
Я глянув вділ, витягнувши до болю в’язи. Але, крім листяної зелені та виступів голого зчорнілого пісковика, нічого не міг побачити. Скала звисала нерівною стіною, на поріжках якої повиростали молоді деревця. Хвилина необачності і – летиш стрімголов у пропасть, невидиме дно якої залягло десь там, в гущі тіней та нудких запахів лісової рослинності.
Струйка рідкого диму ліниво виповзала на гору і смерділа згарищем. Догадка підтверджувалася: там – криївка, яку вже викрито, але “красные герои” бояться до неї наблизитись і це маю зробити я. Вони привезли мене сюди, щоб моїм життям перевірити безпеку входу і виходу. Від самої думки, повір, мене затрясло і я зацокотів зубами.
- Чего ты?.. Смелей спускайся вниз, – сичав облавець, підштовхуючи мене дулом автомата. - Не бойся: им - каюк. Держись за ветки... Смелей!..
Що мені здавалось? Здавалося, що роблю на цьому світі останні кроки. Почав шепотом “Отче наш...”. Дивлюсь: мій босий конвоїр спритно видряпався на тонкого бучка і спрямував дуло свого автомата туди, звідки курився дим. Напевно, я вже був напівпритомний, бо не запам’ятав, яким способом я проповз по цій шершавій стіні і як доліз до самого влазу. Шепчу, як у пропасниці: “Владико Небесний, проста, відпусти... і прийми душу мою, бо я... бо я все одно туди не полізу. Не полізу...”.
- Але поліз все ж таки?
- Поліз, А що мав робити? За виступом скали чатував другий вояка з автоматом і не зводив з мене очей. Вибору не було, хіба що – нурка в пропасть. Зрештою, я й досі не збагну, які сили втримали мене в рівновазі на цій звислій скалі. Може, то дух котрогось із тих нещасних оберігав мене як єдиного очевидця, для правдивого свідчення про їх геройську смерть? Може. Але в цю мить я ще не був певний в тому, що вони вже духи.
Підхожу ближче до влазу, хвилину вичікую на можливий сигнал перестороги, але – нема. Дим виходить так невинно, наче там, усередині, варять обід. Це трохи заспокоїло мій переляк. Відчуваю, що можу вже говорити і починаю кликати голосно, благально: “Хлопці, то я, Степан Подоляків... не стріляйте!”.
- Да ты залазий! Не плошай... им – хана, – чую з-за виступу скали. – Прикроем, если что!..
Поволі втискаюсь у прохід як у комин. Ногами намацую щось м’яке, але очі ще не звикли до потемку і я не бачу, де мені опертись другою ногою. По хвилині трохи прояснюється – і перше, що впало в очі, була зігнута постать. Це я на неї наступив, коли пролазив крізь вхід. Не відразу далось пізнати, хто це. Проте якийсь внутрішній голос підказав, ніби вимовив: то Павло. Він був без шапки і дивився на мене з такою холодною цікавістю, від якої в мене піднялось волосся і неприємно знудило. На колінах у нього лежав совєтський автомат, а на підлозі – кілька патронних гільз. Трохи дальше я побачив й інших, ще п’ять осіб. Вони лежали посеред своєї хати якось так, ногами докупи, і всі були витягнуті, якби їх хтось уложив. Тільки Павло лежав дальше від них, коло самого входу. Та що я кажу? Не лежав, а, радше, сидів скулений і дививсь на мене пильно-пильно, наче здивований моїм візитом. То не годен забути.
Чи були на них сліди крові? Не можу пригадати. То була одна мить, а я, можливо, був не зовсім притомний. Пригадаю лише, що в куті догорали якісь папери і що ніхто із лежачих не ворухнувся.
Підштовхнутий якимсь нервом чи інстинктом, я вискочив назовні, як корок. Дихнувши свіжим повітрям, відчув полегшу. Холодні каплі дощу розбивались на моїх голих руках, на плечах, спотілих і подряпаних під тонкою сорочкою. Ніколи не почував себе таким самотнім і безпомічним. Я, напевно, був схожий на якогось аматора скалолаза, який видряпався на високий стрімчак і не знає способу спуститись вділ. Однак мій відпочинок на поріжку скелі тривав не більше хвилини.
- Ну что? Что там? – посипались питання з усіх боків, як глухі вистріли. Напруга нервів тремтіла на критичній рисці. Не менше десяти вказівних пальців лежали на курках автоматів, спрямованих у мій бік.
- Вони всі мертві, – кажу ніби до всього світу.
- Как – все?.. Ты уверен?.. Так чего же ты вылез, дурак?
- А що мені там робити? – питаю.
- Как – что? Вытаскивать надо! Всех вытаскивать, такую твою мать!.. Прокурор смотреть будет!
- Я не подужаю, самі витягуйте... – кажу.
Вони засперечались, але зараз підійшов якийсь високий капітан і розпорядився, щоб разом зі мною полізли два солдати.
Ні, то не був Жук ані Волинець. Ті два і близько не підходили. То був якийсь інший. Він ще раз розпитав мене, що там у криївці, і, просвітивши наскрізним поглядом, приказав: “Полезешь первым. За тобой пойдут солдаты...” – і тут, щось зметикувавши, додав: “Смотри! Если что – пеняй на себя. Здесь не до шуток, братец!.. Сколько их там?”.
- Здається, шестеро, – кажу, але зараз поправляюсь: – Певно не можу сказати. Темно там і... повно диму.
- Не знаешь, значит. А надо знать, парень...
- То лізьте і подивіться, – відповідаю і сам дивуюся своїй сміливості.
Він витріщив на мене випуклі очі, але промовчав і зараз скомандував:
- Приступайте!
Чи міг би я впізнати?.. Кого? Того капітана? А хто його знає. Тепер йому вже десь по шістдесятий буде, якщо... якщо живе, розуміється. То був високий статурний хлоп, трохи рудавий і з помітним шрамом на бороді. По-нашому говорив кепсько, але... що то має до того? Всі вони одної віри.
Кого першого витягли? Звісно, Павла. Він, як я вже казав, притулився біля самої стіни, коло влазу. Важкий був, ми з солдатом ледве двигнули. Другий мій помічник вхопив його автомат і пістоль, який, як виявилось, лежав під покійником. Разом ми пропхати тіло крізь люк, а там вже потягли інші облавники. Вихід став свобідним, і в криївці гейби розвиднілось. Вистачило кількох секунд, щоб оглянути це незвичайне помешкання. Відрізнялось воно від звиклої хати хіба що відсутністю вікон. Акуратно зложена чиста постіль, на поличках – кухонний посуд, книжки. Зліва на стіні висів образ, здається, Богоматері, нафтова лампа та невеличке люстерко. На столику – під протилежною стіною – лежав відрізок полотна і мотки ниток до вишивання. В куті – дубова діжчина, а біля неї – поливане горнятко.
Господарі лежали на дощатій підлозі і ніби смачно спали. Плями крові, які тепер вже можна було бачити на білих їх сорочках, болючо нагадали мені, де я і що тут сталося.
Коли взялись витягати жінок – я цілком здеревів. Руки впали, в голові перевернулось. Чую – сам себе трачу. Ти розумієш, що то таке?..
Солдат – здоровий медвідь – вхопив за ноги Катруську – тягнути хоче. Шарпнув і бридко вилаявся добірним московським матом. А мене, віриш, наче хтось приліпив до підлоги – стою, не ворухнусь. Він знова потягнув і зверещав до мене, обзиваючи всякими плюгавствами. І, ти уявляєш собі, я не відчув образи від того москаля. В його істеричній скверні не чулося злоби чи ненависті, яку добачиш навіть у невинній усмішці. То був брудний вихлюп страху та нервового розладу, що – дивна річ – дало мені краплю наснаги. Я знова відорвався від підлоги, підійшов до тіла Катерини і, взяши його легко попід пахви, потягнув, задкуючи, до виходу. Потім так само ми перенесли Нонку, Шугая, Чорного і Вербу. Верба був останній. Довгий, худий, але, здавалось, найлегший. На ньому не видно було ні крові, ні ран. В кобурі, припоясаній поверх ватяної безрукавки, лежав німецький парабелум, а коли ми підняли тіло – з бокової кишені випала металева тютюнярка. Солдат підняв її і, не розкриваючи, запхав у свою кишеню. Виглядало на те, що моя роль на цьому акті закінчується. Солдати повилазили надвір, а я – за ними, останній.
- Що було далі?
Відчувалось помітне пожвавлення серед військових. Солдати покинули свої засідки, вештались по лісу, тягали телефонні дроти, перекрикувались і сходили вділ на пасовисько, де, очевидно, мав бути їх збір. Мені хотілось подивитись уважніше на побитих, але їх вже не було. Солдати відразу струтили трупи зі скали, і вони котились уділ, аж на дно провалля. Дякую Богу, що не довелося цього бачити. То не для моїх очей.
Обдумуючи своє становище і як найлегше та найбезпечніше злізти з цього урвища, я не добачив довгої драбини, яку солдати десь роздобули і приставили до скали. Кількох вояків з тим самим рудим капітаном полізли ще раз в криївку і почали звідти витягувати все, що давалось витягнути. Але для того діла я їм був уже не потрібний. Обережно, зсунувшись по поріжку на стежину, витоптану солдатами, і поволі почав злазити вниз, на дно яру. Ним я і вийшов на толоку. Ніхто мене не зупиняв, не розпитував, куди і звідки йду. Вже за потоком причулось мені, ніби хтось плаче. Хотів оглянутись, але в тій хвилині усвідомив, що то плакав я сам.
На закінчення розповім тобі й про те, чого я сам вже не бачив, але чув потім від людей.
Шість трупів солдати покидали на підводи і повезли вздовж селом для показу. Перелякані селяни не виходили з хат, і лише випадкові перехожі мусіли подивитись на "бандитов, которые злостно ненавидели советскую власть и мешали трудящимся строить счастливую жизнь”.
Заблоцького Степана вивели на дорогу і підвели до одної підводи.
- Твоя дочь? – запитав Жук.
- Моя.
- От бачиш, а ти крутив мені бублики, що не знаєш, куди поділась, – процідив крізь зуби дільничний Бобела. – Бачиш, знайшлась... А ти не радуєшся... Подивись, надивись на свою бандеровку! Всі ви зволочі! Всі!.. Але тепер ви в мене попляшете!
У Миколаєві їх поскидали під брамою тюрми, де вони пролежали, на пострах і глум, аж до суботнього вечора. Потім хтось із начальства розпорядив похоронити їх на краю миколаївського цвинтаря в одній могилі, що було й зроблено.
Родини полеглих вивезли на Сибір. Разом з нами забрали й Степана Проця, на якому, як повідають люди, тяжить провина за все те, що тоді сталось. Але чи дійсно винен у тому один Проць? Хто це може нині впевнено підтвердити? Є таємниці, які залишаються ними надовго.
Розповідь жінки, колишньої вчительки сільської школи
Саме того дня, 12 серпня, ранком я вибиралась з Миколаєва на село, де протягом двох років вчителювала. Під час літніх канікул мене перевели на іншу посаду, але в селі я мала до погодження ще деякі справи, пов’язані з перевозом речей та поточними розрахунками.
Йшла, розуміється, пішки, стежкою через поля, а дальше – корчами до Барбари, яка тоді, як пам’ятаєш, була невеличким чистим потоком.
Вже на верху гори, звідки добре видно ціле село, почула кілька глухих вистрілів. Не могла відразу зорієнтуватися, де саме стріляють: звуки розбігались розголосою луною по всій Барбарській низовині, а їм навздогін неслись нові, виразніші і так само пропадали в ярах цеї мальовничої околиці. Виглядало на те, що десь поблизу йде бій. “Чи ж би знову якась сутичка з повстанцями?” – подумала я і хвилину зостановилась. Бо хоча, порівнюючи з попередніми роками, перше півріччя 1949-го проминуло досить спокійно, але боротьба з ОУНівським підпіллям не була закінченою і її відлуння час від часу збуджувало тривогу в цілому районі.
Перша думка радила повернутись назад до міста, друга – йти спокійно далі і трохи швидше. Послухала другої і вже за хвилину-дві усвідомила свою легковажність. Вистріли ставали густішими і наче наближались до мене. Гучніші крісові вистріли безладно змішувались з автоматним тріскотінням. Отже, догадки підтверджувалися: справа, не далі Прийменського лісу, кипів бій з усіми можливими наслідками. А навколо – ні душі, я одна в цих вільхово-ліщинних хащах, І взяв мене страх, відчула, що ціла дрижу і не можу вирішити, чи переходити потік, чи перечекати цю біду в корчах. Мала, правда, при собі надійне алібі – посвідчення з печаткою районного ВНО, але чи цього буде досить, коли... не дай Бог!
Нарешті відважуюсь і... рушаю. Передбачую, що мушу пробігти десь з тридцять метрів рівної голотечі, на якій мене можуть запримітити. Далі буде безпечніше: мене закриє від них виступ стрімкого надпотічного горба. Не довго роздумую – переходжу кладку і... вйо!
Відстань цю пробігла, здавалось, із зупиненим серцем і відпочила аж під сільськими садами. Тільки тоді переконалась, що ніхто мною не цікавився і що мій перебіг міг більше пошкодити, ніж допомогти.
Пані Сєрантова, дружина арештованого на цей час сільського пароха, зустріла мене з невимовним переляком. Засипаючи мене шепітливими запитаннями стосовно того, що відбулось, вона, як мені здавалось, намагалася почути у моїй розповіді підтвердження своїм догадкам. Була гірко розчарована, зрозумівши, що я також нічого не знаю і навіть не зорієнтована, де, в якому місці, точиться цей бій.
Десь перед полуднем стрілянина вщухла і все ніби заспокоїлось. На подвір’ї плебанії, яке перетворили на колгоспний тік, заторохкотіла молотилка, і я стала прощатись з їмостею та її дочкою, з якою сердечно подружилась. Але раптом керат знову зупинили, і, поки ми з їмостею встигли це запримітити, до хати ввійшла знайома молодиця і шепотом повідомила, що щойно заїжджали на тік солдати і взяли з собою молодого парубка. Вона була краще проінформована про перебіг подій і, не чекаючи запитань, розповіла, що в лісі рано-вранці облавники викрили якусь криївку і завели бій з партизанами, які були там заскочені.
Ні, ні. Про наслідки цього бою вона нічого не говорила. Може, й справді ще всього не знала. Все вияснилось за якоїсь півтори години. То був один жах і розпач!
Хто нам про це сказав? Не пам'ятаю. Може, й ніхто. Може, ми самі вийшли на дорогу по зову того душевного відчуття, яке вивело нас з хати на дорогу, щоб стати свідками дивовижного жертвоприношення.
Їх надвезли з села на двох підводах. Так, на двох – я це добре затямила. На кожній було по троє мертвих тіл, з яких уздовж дорогою ще стікала краплями кров. На передній, біля фірмана, сидів солдат і грав на гармонії якусь дику мелодію, а скоріше – какофонію, бо, видно було по всьому, він не був музикантом. Інші солдати йшли по боках цього страшного обозу, мовчазні, понурі і майже всі палили товсті махорочні скрутки. Тіла побитих були, очевидно, ще теплі, бо звисаючі руки і ноги гойдалися, створюючи почуття непевності щодо їх смерті. Облич не годен було побачити, бо були вкриті соломою, тільки по одежі можна було відрізнити чоловіків від жінок. Позаду за підводами бадьоро йшли один з офіцерів МГБ Волинець, слідчий капітан Жук та дільничний міліції Бобела. В останнього на плечі разом з автоматом висів якийсь рюкзак, а у Волинця було аж два автомати. Завершували цей парад смерті товпи солдат, які недбало і безладно тяглись дорогою із своїм бойовим спорядженням. Усі в'їхали на подвір'я колишньої плебанії.
Я стояла цілком здеревілою, як в безтямі. Їмость, побачивши побитих, втекла до хати, щоб не зрадити свого зворушення. Жінки біля керату заціпеніли від переляку і виглядали, як німі статуї з широко відкритими очицями, наповненими жахом. Солдати посідали хто як на траву, на поріг ганку і мовчки курили. То були молоді хлопці, назбирані по всій імперії, змучені, змарнілі, без найменшого вдоволення своєю перемогою. Здавалось, їх очі розсівали пригнічення і смуток разом з холодною байдужістю до всього, що тут відбувалось і до чого вони мимоволі, силою своєї служби солдатської, мали якусь причетність.
Тоді слідчий Жук разом з Волинцем підійшли до Степана Заблоцького, який, аби на все це не дивитись, похнюпившись, підгромаджував солому. Їхньої розмови я не почула, але, коли вони з ним повернулись і зупинились біля першої підводи, мені вже не було потреби напружувати слух.
- Твоя донька? – запитав з їдкою усмішкою Волинець, згорнувши з голов убитих солому. Степан кивнув головою і обома руками схопився за передню ручицю.
- І зятьок твій? – докинув Жук, обпікаючи обличчя старого хижим поглядом. Той похитав заперечно головою і ніби видусив з горла: “Я ще не маю зятя”.
Спостерігаючи все це зблизька, я могла виразно бачити обличчя нещасного батька: воно було мертвецько біле і аскетично спокійне. Більше він не промовив ні слова. Перевівши погляд на сільських жінок, якусь мить зупинив його й на мені і, похитуючись, подався дорогою в село. Я не була певна, що він витримає цей другий фатальний удар невмолимої долі. Адже шість років тому, у 1943-му, німецьке гестапо цілком безневинно арештувало і розстріляло в Дрогобичі його найстаршого сина Миколу.
Ні, ні. До підвод не підходив більше ніхто. Навіть ці молодиці біля керату не піддалися своїй переляканій цікавості. Тільки Бобела весь час крутився коло тих фір, запрошував жінок подивитись на бандитів, які вже не зможуть нікого налякати. ‘Тепер я можу повісити свій автомат на дуба і спокійно виспатись”, – заявив не без гордовитого вдоволення і запалив папіросу. Річ ясна, що в ту хвилину він і в гадці не мав, що не довше як за три місяці його труп, продірявлений кулею месника, піднімуть з дорожного болота і відвезуть в район, щоб там закопати, недалеко від місця, де закопали тих, над якими він так самовпевнено і злорадно глумився.
Це, властиво, мав би бути кінець моєї розповіді, якби не ще один вартий уваги епізод, який хочу додати до повного образу цієї незабутньої жахливої трагедії.
Того ж дня перед вечором, довідавшись, що тіла побитих повстанців поскидали, як водилось у практиці російських каральних органів, біля воріт районного КПЗ, спокусило мене якесь дивне бажання подивитись на їх обличчя. Може, тому, що серед них було дві жінки, знайомі мені ще з шкільних років. Не кажучи нікому ні слова, я сподівалась, що буду там не одна і не зверну на себе увагу.
Що відчувала? Не пригадую, але добре пам’ятаю, що шоковий стан уже минув, а йому на зміну появилось почуття гордості за тих мужніх людей, за їх геройську жертовність. Напевно, воно, це почуття, вабило мене до них на останнє побачення.
Їх розложили в напівсидячих позах на тротуарі, вперши плечима до стіни будинку. В жінок біліли цілком оголені стегна, а в чоловіків в губах сторчали папіросні гільзи. Охота поглумитись над своїми жертвами, живими чи мертвими, була для функціонерів російських каральних служб такою натурально жагучою, як й алкогольна спрага після кожної вдалої облави.
Напроти, на протилежному хіднику, стояло кілька жінок, що нагадували біблійних мироносиць. Вони з острахом вдивлялись в обличчя побитих і по хвилині мовчки відходили. Можливо, котрась із них, пересилюючи страх, прийшла сюди сама переконатись, що між тими нещасними нема того, за ким мліло її серце. Я була рада, що серед них не було моїх знайомих і моя присутність нікого тут не цікавила.
Раптом з-за рогу будинку появилась молода пара з хлопчиною дошкільного віку. Чоловік в мундирі офіцера внутрішніх військ щось півголосом пояснював своїй дамі, яка, бачилось, не виявляла особливої цікавості до його розповідей, що, по всій певності, стосувались подій того дня та їх очевидних наслідків. Вона неохоче йшла поруч, ведучи за руку дитину. Наблизившись до лежачих покійників, вони зупинились біля самих їх витягнутих ніг. Над окровавленими тілами роями літали мухи і відчувався вже запах біологічної смерті. Жінка з огидою обганялась від мушні, стискала пальцями ніс, і це ще більше знеохочувало її продовжувати оглядини.
- Зачем ти прівйол нас сюда? – запитала докірливо і, не чекаючи відповіді, пустилась з дитиною відходити. Все це тривало не більше двох-трьох хвилин. Військовий, що стояв якраз напроти Катрусі Заблоцької, захотів, можливо, поправити кепський гумор своєї супутниці і на відході завважив: “Да ти посмотрі только, ета стерва будто улибаєтся!”.
І тут то сталось несподіване: хлопчина рвучко шарпнувся від маминої спідниці, підскочив до тіла мертвої жінки і плюнув на її оголені ноги. Його мати на мить остовпіла, лякливо зиркнула на жінок, що стояли осторонь, і в цій же миті, мов ошпарена окропом, схопила малюка за плечі, потрясла ним, як снопиком, і, глянувши вовчицею на отетерілого супруга, пішла не оглядаючись.
Жінки лякливо хрестились, перешіптувались, але я вже не хотіла нічого чути. Бігла додому, щоб на самоті виплакатись.
Розповідь рибалки, якого тут ніхто не знав і який не захотів сказати, хто він і звідки
Він зайшов в будку сторожа босий, в одних тільки штанах і, поставивши свої вудки в задверний кут, достав з-за ковбиці лави товсту брезентову торбу. Розв’язавши вузлики, витяг з неї дві бляшані консерви, скляний слоїк з квашеними помідорами та спорий кусень пахучої ковбаси. Сторож тим часом поставив на столик хліб і пляшку мутної оковитої. Коли все це було розложене і між всім тим появилась навіть вилка, обидва мовчки сіли до столу. Сторож взяв пляшку і зубами став виривати тугий гумовий корок. Лише по кількох зусиллях йому це вдалось, він, пом’янувши мать, одним спритним рухом витягнув з-під столу гранчасту склянку.
- Не хочу вас тягнути за язик, але з ваших недомовок догадуюсь, що наші місця вам не чужі, хоча вас тут, здається, ніхто не знає, – вимовив, наливаючи по півсклянки.
- Так думаєте? Може... може, й правда, – відповів ніяково гість. – То було давно... коли появлятись тут чужим людям було не зовсім безпечно.
Він витягнув з кишені складаний ножик і вправно відкрив бляшану консерву.
- А ви, виходить, появлялись і, напевно, не один раз?
- Уявіть собі – приходилось...
Вони випили, і сторож налив ще по півсклянки. Його свербіла цікавість. Гість таки справді щось знав і, як здавалось, мав охоту поговорити.
- А ви давно тут сторожуєте? – спитав, обертаючи язиком помідор, як гарячу картоплю. – Маєте приємну службу.
- Приємна, але не грошева. Бо що то є тих кілька десяток?.. А служу тут від тоді, як загатили той став, – вже з десять років буде. Давніше тою долиною протікав неглибокий потік і було трохи болота, а тепер – глянь, така собі міні-Швайцарія.
- Слушне порівняння! Ви були у Швайцарії?
- У самій Швайцарії – не був, але близько її кордонів у Німеччині доводилось побувати.
- На фронті?
- Був і на фронті, але там... за Дунаєм, близько озера Баден, я працював як остарбайтер. Однак це не стосується того, про що ми завели розмову. Ваша розповідь обіцяє бути цікавішою. Продовжуйте!
- Хочете знати, чого я ночами лазив по тих болотах? – гість глипнув на сторожа, скорчивши гримасу вибачення. – Ви й самі могли б догадатись.
- Та я догадуюсь, – відповів той голосом зацікавленої рівнодушності. – Вам пощастило дожити до пенсії і до такого часу, коли вже можна виявити деякі таємниці. Однак я сумніваюсь, чи ваші розсекречення зможуть змінити усталену думку. Та й чи, взагалі, варто її змінювати? Ви впевнені, що вам повірять?
- На тому мені зовсім не залежить. Але для вас трапилась виняткова нагода довідатись щось більше про ту печальну історію, яка вже обростає легендами. Виняткова нагода! Розумієте?
Голий гість зиркнув на сторожа і, побачивши в його очах більше подиву, ніж зацікавлення, присунувся по лавці ближче. Сторож старанно розжовував закуску і вдавав байдужого слухача.
- В один час, затямте, ми підозрювали, що група Шугая скривається в Кошарках. До такої думки привели нас певні логічні висновки: затишне місце, близькість рідного села, можливість постійного конспіративного зв'язку, входу і виходу – ідеальні умови. Кілька ночей ми пантрували береги того потоку, чатували в корчах і травах, але, як самі догадуєтесь, безрезультатно. На те потрачено досить часу... – він налив ще по півсклянки і, випивши рідину одним ковтком, продовжував: – Потім ми зрозуміли свою помилку, і ось появився новий задум і новий план вирішення. Співавтором того удачного плану був і ваш... сьогоднішній малопочтенний собутильник.
Сторож не переставав жувати. Обличчя його помітно посіріло, кутики рота потяглися вниз, і весь він, сидячи, згорбився, як від важкої ноші. Праву руку, яка почала судорожно тіпатись, він запхав у кишеню, а лівою – уважно випорожнив пляшку. Рибалка з-під ока стежив за настроєм партнера, але охмеління вже псувало йому психічну забаву, тож він почав з іншого боку.
- Мені відомо, що ви перебували з Шугаєм в родинних відносинах... і, власне, в тому криється причина мойого вам довір’я.
- Так, ми були близькі кревні, але якщо вам про те відомо, то мусите знати і те, що у мене з ним не було жодних контактів.
- Розуміється. Інакше – самі знаєте... не сидіти б вам тут зі мною, а, напевно – деінде, – він усміхнувся викривленою гримасою, виявляючи в посивілому зарості бороди невеличкий шрам. – Отже, слухайте. Чому ви повірили, що то Сокіл їх видав? Чи маєте вагомі докази його вини, чи лише – домисли?
- Я тим ніколи не займався. Та й навіщо мені це знати? Люди говорять. Навіть пісню зложили, в якій той Сокіл згадується.
- Он як! Але, повірте, то лише півправди.
- Може, й так. Хто то може знати?
- Я. І хочу, щоб всю правду знав і ти. Я кажу “ти” не із фамільярності, а для кращого розуміння мойого наміру. Все, що я тобі розповім, ще довгий час мусить залишатись таємницею. Це в твойому інтересі, повір.
- Я не хотів би того знати і бути вам зобов’язаним, – боронився сторож. – Знайдіть собі іншого повіреного.
- Не викручуйся і не вдавай дурня! Зрозумій, що більше ніхто вам цього не розповість, а я не маю наміру писати мемуари. Скільки то вже минуло літ?
- Якщо добре пам’ятаю, то рівно двадцять.
- Правильно. І то є досить часу, щоб уже дещо забути. Дещо, але не це, про що хочу тобі розповісти. Така нагода трапляється далеко не всім.
- То кажіть... якщо вам можна розповісти, а мені послухати.
- Можна чи не можна – не в тому справа. Є таємниці, які не повинні бути вічними. І не про Сокола тут мова. Що там Сокіл!.. Ти слухай.
Переконавшись, що на хуторах їх нема, наш Другий відділ знову залихоманило. Обласне начальство не хотіло довше чекати, вимагало нових оперативних звітів, планів операцій, нагло наполягало на негайній ліквідації групи Шутая, яка, на їх думку, мусіла окриватись десь поблизу сіл Стільсько, Воля, Тростянець. Агентурні донесення це підтверджували. Проте натрапити на їх сліди або зачепитись за зв’язок нам ніяк не вдавалось. А між тим терпеливість начальства тремтіла в постійній напрузі, і ми знали, що вона от-от урветься. А цього,повір, треба було боятись не менше, ніж бандерівської кулі.
З вірогідних агентурних інформацій нам стало відомо, що з Шугаєм може бути не більше десятьох боївкарів і що між ними – це було дуже важливе – є один із східних областей України. "Східняка” звали Павлом, а псевдо мав – Чумак. Назбирати деяких даних про нього нам не завдало поважних клопотів. Виявилось, що весною 1943 р. хлопчина втік з німецького транспорту, який перевозив до Німеччини нову партію остарбайтерів, і по своїй волі чи поневолі найнявся на службу до столецького священника. Скоро відомості про нього ми доповнили його справжнім прізвищем, а також точною датою та місцем народження.
Оповідач посміхнувся якимсь своїм таємним роздумам, покручуючи довгими синявими пальцями порожну гранчасту склянку. Сторож зрозумів це як натяк і в тій хвилині перервав цю паузу, наливаючи ще по півсклянки.
- Твоя щедрість не допоможе тобі довідатись від мене більше, ніж я сам захочу сказати, – завважив, відсуваючи склянку набік. - Спряч пляшку і дозволь довести до кінця цю нерозумну бесіду. На чому я зупинився?
- Ви довідались все про Павла...
- Ага! Виходить, уважно слухаєш. Дійсно, про Павла ми довідались навіть значно більше, ніж нам було потрібно. Трапилось так, що в нашій опергрупі служив один офіцер родом з його сусіднього села, який добре знав Павла і всю його рідню. То був шанс, який ми мусіли використати у всіх можливих варіантах. Начальство так повірило в його успішний результат, що всю нашу оперативну роботу прив’язало до пошуків зв’язку з Павлом. Зрозуміло, то була непроста і ризиковна задача. Перша спроба увійти з ним в контакт через працівника сільського медпункту закінчилась невдало і мало не коштувала життя молодої медсестри, спровокованої нашим недолугим функціонером. І тільки одна людина не поділяла надій начальства, слабо вірила в успішність зв’язку з Чумаком, навіть коли такий вдасться знайти...
- Догадуюсь, то були ви.
- Ти вгадав. І пізніші події підтвердили мою рацію. Але... все це вияснилось потім, коли нам трапилось порозмовляти з Павлом.
- Ви розмовляли з Чумаком? – сторож прижмурив очі і затіпав губою.
- Так, як оце з тобою, лише... з трохи довшої віддалі і без оковитої.
- Ну й що?
- Шкодую, що це була наша перша і, на жаль, остання розмова. Але про це я повідаю тобі в кінці моєї розповіді, коли... доп’ємо другу пляшку Ну, будьмо... – і вони знову ковтнули по сто грам, як старі знайомі, які завжди мають за що випити і про що побалакати.
- В нашій роботі – треба тобі знати – ми мусіли навчитись користати не так із своїх успіхів, як з помилок противника. Кожний тактичний промах з боку бандерівського проводу створював нам сприятливіші і безпечніші умови пошуку і ліквідації їх ідеально законспірованих місць укриття. А що вони перебували в далеко гіршій ситуації, ніж ми, то мусіли таких помилок допускати, безперечно, значно більше. Так сталось і на цей раз.
- То цікаво, – промовив сторож, наче розбуджений із задуми.
- Дільничний інспектор, що був родом з Тростянця, не мав особливих непорозумінь з Шугаєм, з яким був добре знайомий ще з юнацьких літ. У Великій Волі мав рідну сестру, вдову по солдату, який загинув на фронті. В її хаті у 1945 році переховувався від мобілізації мешканець села, в якому молода ще і досить вродлива молодиця бачила свого другого чоловіка. До ОУНівського підпілля він не пристав, але волів перечекати війну вдома, як, зрештою, багато ваших земляків, яких наші оперативники без розбору зараховували до бандерівців. Хата вдовиці-солдатки здавалась йому найбільш відповідним і безпечним місцем перебути лиху годину. Однак одного ранку його видала власна необережність – він був застрелений оперативником, що його помітив. Вдова з цього приводу мала прикрі неприємності, а її хата втратила безпеку захисту.
Відтоді проминуло три дуже тривожні роки боротьби з бандерівським підпіллям. Брат вдови, колишній член комсомолу, став дільничним інспектором, а збройна активність бандерівців значно ослабла. Будучи певним, що Шугай не порахує його настільки небезпечним, щоб це йому загрожувало, він іноді навідувався до сестри, просиджував у неї до пізніх сумерків і спокійно вертався в сусіднє своє село або в район на службу. Розуміється, ніхто не міг навіть запідозріти, що власне йому було дане завдання шукати контакту з Павлом, з яким, як нам стало відомо, дільничний якось випадково познайомився ще в останніх місяцях німецької окупації, коли той шукав притулку і захисту.
Тут оповідач зробив довшу павзу, наче чекав якогось запитання. Але сторож, здавалося, слухав усю цю розповідь, як стару популярну казку, і байдуже прошпортував сірником зуби.
- Хочеш запитати, чому саме йому? Думаю, що, крім їх давнього знайомства, яке могло вважатись менш-більш надійною запорукою безпеки, ще бралось під увагу й той факт, що хата його сестри стояла на самому краю села і підходи до неї з поблизького Прийменського лісу були найменше помітними. А те, що Шугай зі своєю компанією перебував не тільки в лісах, а й у селах, – в нікого не будило найменшого сумніву.
- Він сам на це рішився? – запитав сторож, ніби так, між іншим. – Пригадую, він ніколи не був ризикантом.
- Може, й не був. Але йому запропонували і... він погодився. Річ ясна, успішність такої операції давала йому право на певну винагороду і, що головніше, підкріплювала довір’я керівних органів, а разом з тим – швидше просування по службі.
- Не виключено, що дільничний посвятив у цю таємницю й свою сестру, можливо, з наміром використати її як надійного посередника.
- Ми теж дійшли були подібного висновку... після того, як це з ним сталося. Недодумались, бач, остерегти його від такого ризикованого підходу. Ти знаєш, як то було?
- Чув.
- Його прорешетили через вікно, коли він вечором у своїй хаті грав на гармонії. Від двох свідків і очевидців того замаху ми так і не змогли нічого суттєвого довідатись. Не знаючи справжньої причини цього нападу, мало хто припускав, що то робота Шугаїв. На своїй дільниці він мав загальну опінію “верного служаки”, а це вже вимагало від нього більшої уважності та обережності. В селах тоді, як знаєш, вешталось досить молодих конспіраторів, які, проживаючи легально, мали тісні зв’язки з лісовим проводом. Боятись їх треба було чи не більше, як тих з лісу.
- Виходить, так чи інакше – доля дільничного лежить на вашому сумлінні. Ви ж бо впутали його в цю небезпечну забаву. Чи не так??:
- Сумлінні? Що за дурниці! Це був справді поважний прорахунок в небезпечній грі.., але не тільки наш... Загибель дільничного пхала нам в руки новий надійний козир і.. він був використаний якнайкраще, швидко і вдало.
Сторож зрозумів: настав саме час налити ще по п’ятдесят і до того відкрити дефіцитну консерву пахучих шпротів. У рибалки світились вологі очі. Він не дав себе просити.
- Нам недовго забавило переконати вдову в тому, що її брат поліг від кулі Шугаїв. Як з’ясувалось – вона була в тому більш впевнена, ніж наше начальство, але не могла збагнути причини такої суворої розправи. Ми були готові допомогти їй в цьому і, обережно наголошуючи на ролі її брата в оперативних планах служби МГБ, про яку, мовляв, якимсь чином дізнались люди Шугая, робили логічний висновок, що таким способом вони вирішили позбутись небажаного “посередника”. Можеш собі уявити її переляк!.. По кількахвилинній розмові з нашим оперуповноваженим, який “відвідав” її під виглядом службовця райфінвідділу, вона не могла підвестись з лави і просила лиш одного: не залишати її в селі ні на один день.
- Вона могла бути з ними зв’язана?
- Не думаю. Проте знала набагато більше, ніж ми сподівались. Уяви собі! Постійний зв’язковий і єдиний інформатор Шугая жив з нею в сусідстві і... того більше – запобігав о її прихильність.
- То був Сокіл?
- Він самий! – рибалка одним ривком вихилив налите і, кинувши в рот дві золотисті рибки, продовжував: – Нарешті нам вдалось натрапити на джерело живлення Шугаєвого “замку”! Тепер залишалось віднайти сам “замок”, який, без всяких сумнівів, ховався десь тут близько, в лісі чи під лісом, – чорт з ним! Це вже не виглядало проблематичним.
Щоб заспокоїти нервове збудження, викликане споминами пережитого, рибалка витягнув з торби пачку цигарок, і оба розмовники розпустили димок пахучої “астри”.
- Розмова з Соколом була короткою. Скоріше – це був ультиматум з пропозицією, яка давала йому шанс врятувати себе і свою сім’ю від очевидних суворих репресій. Зрештою, він ясно усвідомлював своє становище і... розколовся відразу.
- В нього не було виходу...
- Ніякого. Наші все одно були б з нього витрясли це дізнання, але вже з іншими наслідками. Він до того не був готовий.
- І це все?
- Ще один фрагмент варто би вписати в цю давню невеселу історію. Справа в тому, що Сокіл не знав докладно місця криївки, а тільки її приблизні координати. Його здогадки вказували на те, що вона могла знаходитись найімовірніше в двох місцях – в урочищі, яке було названо Теребежів провал, або – в подібній улоговині, званій Яворова. Віддаль між ними не перевищувала й півкілометра, але й у такому радіусі розшукувати майстерно замасковане підземне укриття було б марною і не зовсім безпечною справою. Навіть для цілого нашого гарнізону. Тому ми вирішили розставити тихі чати в умовному квадраті її можливого знаходження. І ось...
Раннім ранком 12 серпня одному з наших спостерігачів вдалось помітити в Теребежах, на високій стрімкій скалі, голову молодої жінки. Голова поволі розчісувала своє волосся і спокійно розглядала добре видимий їй протилежний бік яру. Він оглядав її кілька хвилин, боячись ворухнутись. Виглядало так, ніби вона вилізла з лисої скали сірого пісковика і, не будь солдат бувалим оперативником, міг би сприйняти її за блудний лісовий привид або видіння досвітнього сну. Не довше як за дві години заалярмований гарнізон був уже на вказаному місці, тісним кільцем охопивши територію в кільканадцять гектарів лісу. Пастка замкнулась так тихо і несподівано, що поодинокі грибарі, які попали в оточення, не могли збагнути, звідки ми тут взялись і що, властиво, відбувається. Акція почалась рівно о восьмій кількома вистрілами по скалі, яка стояла глухою і німою, наче здивована нашим глупим бешкетництвом.
- Чи ви хоч знали, скільки їх там і чи є з ними Павло? – поцікавився сторож, не подумавши, навіщо йому це знати.
- Ніхто нічого не знав, – відповів понуро рибалка. – Нам доповіли, що котрийсь із спостерігачів бачив на скалі жінку... А те, що жінці для ранкового туалету не обов'язково залазити на такій стрімчак, – вже наше припущення.
- Що ж далі?
- Далі?.. Далі не було вже нічого цікавого. Наша стрілецька зброя хіба що розбудила їх зі сну і заявила про нашу присутність. Вони мусіли відразу усвідомити своє критично безвихідне положення. Ми, однак, з наших позицій не могли побачити навіть якогось помітного знаку їхнього там знаходження. Дехто вже починав іронізувати з вірогідності донесення спостерігача, який клявся на чім світ, що все це він бачив на тверезу голову.
- То виходить, розмова з Павлом – чиста легенда?
- З чого ти взяв? Розмова відбулась... і ніякої тут видумки. Просто після двох чи трьох залпів поверх дерев ми побачили нарешті смужку сизого диму, що виповзала з верхньої частини скали, на висоті яких сім метрів від її видимої основи. Всі замовкли, як по команді. Це вже було якесь підтвердження даних спостереження. Ще кілька поодинчих вистрілів по уявному “комині” – нічого, крім піщаного пороху в місцях поцілу куль, не виявили. Виникало запитання, що дальше діяти, – брати цю “фортецю” штурмом, як колись монголи Київ, чи розбити її гарматою, яку ще треба було підвезти? Розв’язав проблему начальник обласного МГБ, який прибув по виклику в товаристві прокурора. “Умудріться взяти їх живими, – сказав. – Постарайтесь вговорити їх піддатися і розкаятися – це надзвичайно важливе! За всяку ціну... постарайтесь! З нами приїхали працівники преси”.
Тоді один сержант почепив на кийок шматину білої марлі і, ставши за стовбур товстого бука, став нею вимахувати і кричати: “Гей ви, у криївці! Слухайте уважно! З вами хоче говорити прокурор області! Ми не будемо стріляти, не бійтеся! Послухайте прокурора області!..”.
Чекати на відповідь довелося з напруженими до болю очами і нервами більше десяти хвилин. І ось... на скелі, біля виходу диму, появилось погруддя молодої людини. Чоловік був без верхньої одежі і з непокритою головою. Всі наші біноклі були спрямовані на його особу. Я теж дивився на нього з якимсь внутрішнім тремтінням, з не відомим мені досі містичним страхом. Худощаве подовгасте обличчя бандерівця здавалось висіченим з білого мармуру і зовсім не схожим на життєві, повнокровні, обпалені сонцем лиця наших солдатів. Якесь вперте, підсвідоме відчуття підказувало – то Павло. Ось він стоїть зараз над бездонною пропастю, виритою буремними стихіями історії, пропастю, яка роз'єднала нас, братів по крові, на довгі-довгі віки, зробила нас братовбивцями і стратенцями за інтереси можновладців-сусідів... Ця думка, як світляна ракета, освітила мою свідомість, збудила душевний неспокій і дивне бажання втечі, зникнути з цього місця ганьби і зради... Але це тривало лише одну мить. Різкий голос прокурора перервав мої роздуми і повернув лицем до реалій, які прив’язували до себе всю нашу увагу і мислення.
- Увага, увага! – кричав прокурор. – Усі, хто в криївці, слухайте мене уважно! Ви оточені і на точному прицілі. У вас нема іншого вибору, як тільки благорозумно зложити зброю і довіритись радянському правосуддю! Я гарантую вам усім життя і безпеку до судового вирішення... При цьому попереджую, що будь-який збройний опір в кожному разі не обійдеться для вас без трагічних наслідків. З вами є – ми це знаємо – жінка. Хоч заради неї проявіть великодушність і чоловічу поміркованість. Ми чекаємо вашої розумної відповіді! Ми віримо... голос його урвався, розлетівся луною по лісу і... настала мертвецька тиша.
Сказавши це, рибалка взяв пляшку і вилив усе, що в ній залишилось, у дві склянки. Над своєю він потримав її трохи довше, поки витекла остання капля.
- Бачите, а ви сказали “дальше не було нічого цікавого”..,
- А це я так, щоб перевірити твою вдавану байдужність, – рибалка скривив гірку усмішку і, виливши в горло гіркі рештки, почав ніби про щось інше: – Якби я був релігійною людиною, відчував би, напевно, потребу висповідатись. Ти ходиш до сповіді, громадянин сторож?
- Раз в рік приходиться...
- Жінка гонить чи сам... по свойому бажанню?
- Жінка нагадує, але не гонить. В час Великого Посту – належиться... Здавна у нас так заведено... А чому вас це зацікавило?
- Які там в тебе гріхи, остарбайтере? Хіба що щось поцупив у свого хазяїна або погладив по стегнах його кухарку. Пусте! Випий і дослухай мою розповідь, розповідь нерозкаяного грішника і супостата.
Зворушив тишину звучний голос Павла. “Дякуємо вам, – кричав він, – за милостиве попередження та добру пораду. Я перекажу ваші слова своїм друзям і ми разом вирішимо свою долю. А з ваших гарантій навряд чи щось скористаємо. Гадаємо, краще мати свої, більш певні і надійні”. По тих словах він зник так же миттєво, як і появився. Але за дві-три хвилини ми знову його побачили в тому самому місці. “Що ще хоче сказати нам прокурор області?” – крикнув він голосом з такою інтонацією, що нам важко було зрозуміти, чи справді він хотів ще щось довідатись, чи на такій ноті закінчує з нами переговори. І тоді підвівся на весь зріст один із наших офіцерів і крикнув йому: "Павло! Павлуша, то я, Юра Дорощук! Чи впізнав мене? В Летичеві разом до школи ходили, на Бузі, на Вовку рибачили...”
Павло не ворухнувся. Тепер він ще більше подобав на скульптурне погруддя якогось забутого героя минулих століть. Але в цю ж мить хтось подав йому бінокль, і він приложив його до очей. “Так, я пізнав тебе, Юра! Здрастуй! Що хочеш мені сказати?” – “Сказати маю багато, але зараз тут не місце для наших розмов, – кричав йому земляк. – Прошу тебе, послухайтесь прокурора і зложіть зброю! Заради чого поневіряєшся, за що воюєш, Павле? Ти ж комсомольцем був! Яку дівчину залишив!..” – “Розумію тебе, Юра, розумію! Ми задалеко від себе, щоб потиснути собі руки...”
На цьому слові рибалка раптом закашлявся, потряс головою і схопився за лівий бік. Потім витер заслізлені очі і дальше спокійно продовжував Павлові слова. “Вибач мені і... вона хай вибачить! Я відповів би тобі на твоє запитання, але ти все одно не зрозумієш, поки... поки не поставиш його самому собі. Тобі вже теж близько тридцятки і ти добре затямив тридцять третій та тридцять сьомий роки. Вклонися від мене моїй хаті і дорогам Кармелюка, а їй... не кажи нічого…“
“Досить! – перервав його мову дрогобицький начальник. – Так ви будете здаватись чи ні? Я запитую вас останній раз!” – “Розуміється, – відповів Павло, – тільки дозвольте нам ще спокійно помолитись на початку нової дороги. А тоді вже... візьмете нас”.
Потім він знову зник, як і не був. Солдати, які лежали на своїх позиціях ближче криївки, чули спів, подібний до гімну. Я дивився на годинник, було вже чверть на одинадцяту. Накрапував дощ. Майже всі вояки повставали з землі, ховаючись попід густі кущі. Офіцери видавали останні накази, як приймати, охороняти і конвоювати “бандитов”. До мене підійшов старший лейтенант Жук і запитав, чи не міг би я зайнятися справою Чумака. Я відповів йому, що його пропозиція поки що передчасна. Коли він, здивований, запитав, чому так вважаю, – у відповідь почулась глуха автоматна черга. За пару хвилин – ще один вистріл, як поставлена крапка. Він глипнув на мене з-під лоба, а я подарував йому свою останню усмішку.
- І все ж таки, як ви думаєте, чи всі вони погодились на такий кінець, чи, може, хтось із них не був посвячений в цю таємницю?
- А це, власне, й є ця таємниця, якої ніхто і ніколи вже не розгадає. Та й навіщо, скажи, її розгадувати? Справа, за яку ці люди боролись і полягли, цього зовсім не потребує. Вони закінчили її переможцями, і цього цілком вистачає, щоб про них говорити з повагою. Решта все – не суттєве.
Рибалка підвівся і став зав’язувати свою торбу. Сторож зрозумів, що він відходить, і, зам’явшись, запитав:
- Скажіть, чи ви теж супроводжували цей обоз з побитими через село аж у район?
- Ні, не супроводжував. На таких “парадах” я старався не бувати. Як тільки їх трупи уложили на драбинясті вози, я від’їхав разом з прокурором і газетчиками. Моя роль на цьому була закінчена.
- То хто ж ви все-таки і з якої служби?
Рибалка усміхнувся прижмуреними очима, вдягаючи на себе сорочку.
- Хто я?.. Покинь про це думати. Це теж не суттєво. І бувай здоров! Не супроводжуй мене...
P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.