Embedded Files
Дата публікації допису: Apr 04, 2013 7:39:43 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
ЗНОВУ «НА ВОЛІ»
Звільнення
Деякі вчені визнають, що сни є виявом непов'язаної діяльности нашого мозку, що працює й у той час, коли решта організму відпочиває. Може то й є правдивим, але ми, в'язні кацетів, приділяли снам поважну увагу. В невимовно тяжких умовах, перебуваючи весь час на межі смерти, надзвичайно болюче відчували ми те, що є поза увагою людства вільного світу, який не подавав нам навіть моральної допомоги, не підносив голосно протесту через Лігу Націй проти винищення Совєтами кращої частини людства. Тож розуміючи морально духовий занепад цілого світу, в'язні шукали надземної помочі й розради й у духовому напруженню всією своєю істотою звертались до Небесного Провидіння. Кажу тут за ту частину в'язнів, яка відчувала, що вона є не тільки «рабсілою» совєтських таборів, а й духовими істотами, над якими панує не тільки Кремль, а й Бог.
У душевному пориванню до надлюдського ми прагнули й до розпізнання снів.
У кінці лютого приснився мені пам'ятний сон. Ніби я є в рідному Зінькові й помагаю пхати на Бобрівницьку горку бричку, яку тягнуть в'язні, що перебувають зі мною в таборі. Пхати бричку було тяжко, й напівгорки я залишив в'язнів, пішов праворуч попід горою й наблизився до садка, якого в дійсності в тій околиці немає. Перед садком було розстелено кілька шматків-сувоїв білого полотна. Заходжу до садка – там гулянка, багато людей, зодягнених святочно, по старовинному. Проходжу повз знайомих сусідок, зодягнених у вишивані сорочки; вони сидять у холодочку під яблунями (в дійсності ті сусідки померли з голоду, й я це знав). Проходжуюсь по садку. . . і я пробудився.
Вранці розповідав цей свій сон; бухгальтер Іван Білик і ще декілька в'язнів запевнили, що той сон вказує на моє звільнення в скорім часі.
У мене знову в такій мірі спухли руки, що 11 березня ввечері я дістав від лікаря звільнення від праці на три дні. (В кацетах лікарі мали право звільняти в'язнів від праці лише на три дні.) 13 березня, дочитавши «Камо грядєші?», я слухав скарги німця-колоніста, який плакався, що нерозважно зробив, повернувшись з Німеччини в Україну. В 1930 році йому «пришили» шпигунство, і тепер він, хворий на сухоти, вже не працював, чекаючи смерти.
І от того дня писар нашої колони передав мені виклик УРЧ на 14 березня для звільнення. ..
Вістка про моє звільнення принесла радісний настрій для всіх рурівців. Раділи вони за мене – раділи й за себе, бо тепер і всі вони мали тверду надію, що будуть звільнені після відбуття реченця кари.
Ввечері пішов з обходною і здав таборові речі; прощався з усіма в'язнями, з якими так довго терпів усі лиха кацетного життя; од багатьох земляків діставав доручення з волі подати вістку батькам та родичам про їхній побут у кацеті.
Заки заснув, ще й ще міркував про те, до якого міста на Україні мені їхати; я вважав нерозважним повертатися додому; але не хотів я оселюватися поза межами України й вирішив їхати до міста Луганська.
Наступного ранку – 14 березня 1935 року – віддавши своє непотрібне дрантя сусідові молдаванові, що спав на голих дошках, і тепло попрощавшись з товаришами по недолі, які саме лаштувалися йти до кар'єру, глянувши востаннє на свій спорожнілий пілок, я залишив барак.
Вийшовши за браму, я чекав на підводу, що мала везти порожні бочки на базу відділу, бо в мене дуже терпли руки, й я не міг нести валізу шість кілометрів.
Минуло кілька хвилин; ось три таборові придурки винесли за браму відмовника від праці юнака-уркача й, розгойдавши на руках, кинули в сніг, близько від дороги, виснажене тіло невеликого ростом в'язня.
Врешті виїхали з брами сани. За пачку махорки візник погодився підвезти мене й речі до відділу; я став на сани й тримався за бочки.
Коли сани виїхали на крутий лівий беріг річки Виг, то я побачив колону рурівців, що йшла до кар'єру й була вже на віддалі більше кілометра; всі в'язні піднесли догори руки, востаннє прощаючись зі мною; я взаємно рукою прощався зі своїми товаришами по недолі. Біль-туга стискала моє серце – вони ж, нещасні, страждатимуть і далі. . .
Востаннє глянув на табір. Тіло юнака з розкинутими руками, зодягнене в брудне лахміття, й тепер ще лежало близько брами, чітко визначаючись хрестом на сніговому тлі. Цей гнітючий образ, що був справді символічним для того місця невимовних страждань і смерти, на все життя лишився в моїй пам'яті.
Сани з'їхали з гори, й Шижненський табір зник з моїх очей. Я полегшено дихнув і перехрестився.
В УРЧ дістав я «Удостовєрєніє» про звільнення (див. стор. 144). З цим документом дістав я харчів на вісім днів (по 300 гр. хліба й 100 гр. солоної риби на добу). У фінчастині одержав я на дорогу 15 крб. і мої облігації державних позик. (В кацетах, як і «на волі», була «добровільна» підписка на держпозики – правда, на дуже малу суму, виходячи з мізерної промвинагороди).
На станції мені пощастило уникнути обшуку ВОхр-и й близько півночі я сів у потяг Мурманськ-Ленінград. Отже шкодував, що не взяв із собою брошури про норми харчування в'язнів, на обкладинці якої було надруковано: «Воспрєщаєтся распространять за прєдєламі лагєрєй». Ще в Сосновецькому відділі в'язень-грузин при звільненні взяв з собою таку брошуру. При обшуку на станції її знайшли, грузина знову заарештували, й він ще декілька місяців перебував ув'язненим.
Українці політв'язні намагалися довідатися, за допомогою друзів, скільки всього в'язнів померло в ББЛ. Відомості про це концентрувалися в УРЧ Управління, а по кожному окремому відділу – в УРЧ відділу. Але українців к-р не було на відповідальних посадах у УРЧ. Попри це українцями були добуті цифри смертности у двох відділах; якщо прийняти, що на Мєдвєжєгорському, Повєнєцькому, Вигозерському, Тунгуському, Сосновецькому, Сорокському та інших відділах ББЛ була така сама смертність, то треба припускати, що будівництво Біломорканала відібрало життя кругло 100.000 в'язнів (умерло десять дивізій каналоармєйців). (Я пишу тут про нелюдсько-жахливі умови ув’язнення в совєтських кацетах. Але треба знати, що в СССР були зразкові тябори для показу чужинецьким журналістам та делегаціям. Так у Києві, в будинках Лаври, містився ІСО (Інж. Строіт. Отдел). Там в'язні мали ліжка, матраци, по два простирадла, коци; між ліжками був метровий прохід, на якому стояли тумбочки; харчі були добрі.)
У дорозі до Луганську
Я їхав на Україну разом з ще одним звільненим українцем. До Ленінграду заградотряди дуже часто перевіряли документи; з Ленінграду поїхали ми на Москву.
Обидві московські столиці я оглядав лише близько залізничних двірців; бачив викінчену дільницю Московського метрополітена (підземки) та інше. З Москви я хотів виїхати якнайшвидше, бо думка про те, що я перебуваю в ворожій столиці не в числі вояків-побідників, а як невільник, викликала в мене обурення.
У Луганську на двірці я здав речі до схоронної комори й пішов до міліції зареєструватися; там мене спрямували до детектива тов. Міхайлова.
Дочитавши мій документ до статей покарання, Міхайлов запитав «Каво ти убіл?» (ст. 56-17 передбачає кару за терористичні дії проти соввлади), на що я відповів, що нікого не вбив. На питання москаля, чому я приїхав саме до Луганська, я в гадці казав собі – почекай, прийде час, і я тебе запитаю, чого ти приїхав на Україну – й відповів йому, що приїхав до Луганська, як до промислового міста, де легше дістати працю.
Після запитів Міхайлов узяв відбиток моїх пальців, сфотографував мене, а на документі зробив напис: «являлся в управлєніє Луганской горміліції. Дткт. управлєнія Міхайлов 20/111 35 года» (див. відбиток документа).
У дільничій міліції мені, як ненадійній особі, видали тримісячний пашпорт (найкоротшого реченця).
З виснаженим організмом і припухлими руками я не міг стати на фізичну працю й хотів улаштуватися рахівником. В кожній конторі, до якої я звертався, мене перш за все питали, яке було місце моєї останньої праці. На відповідь, що я був у кацеті, мене далі запитували, за що я відбував ув'язнення, й, почувши про СВУ, казали, що праці для мене немає. Я вже намагався пом'якшити справу й став казати, що відбував кару за контрреволюцію, але не допомагала й ця «модернізація – мені все відмовляли в праці. (В ББЛ, в числі інших пільг, казали в'язням, що видано зарядження про те, щоб звільненим біломорканальцям праця давалася беззастережно; нам казали, що у випадку відмови треба звертатися до НКВД, яке допоможе дістати працю. Цю «ласку» ми ігнорували, бо вона крила в собі такі небезпеки: І. І після звільнення НКВД знатиме, де живе й працює кол. в'язень і 2. За подану «поміч» НКВД могло запропонувати бути його сексотом.)
На протязі більше двох тижнів усі мої намагання були безвислідними, й праці я не дістав. Щоб оплатити помешкання й абияк харчуватися чаєм та хлібом, я мусів продати подушку, вишивану сорочку й валізу й врешті вирішив – що Бог дасть – їхати додому, побачити дружину, дітей, спробувати там найти працю, а якщо … взятися за зброю.
Коли вже наближався до залізничного двірця, то зустрів бухгалтера, колишнього в’язня, старшого віком пана Одинця; він з дружиною приїхав до Луганська дещо купити. Він ще в 1926 році потрапив на Соловки, потім на ББЛ і скінчив свій термін ув'язнення років на півтора раніше від мене. То був українець щирого серця; я розповів йому, що не міг дістати працю й мушу їхати додому. Пан Одинець запхав до моєї кишені 12 карбованців – на ті часи це був триденний заробіток некваліфікованого робітника.
Документ про моє звільнення з ББЛ — чільна й зворотня сторінки.
(Відбиток «Удостоверєнія» дещо зменшений проти оригіналу. Прізвище й назва хутора змазані.)
Дома
Коли я наближався до свого хутора, то місяць уже зійшов і ніби глузливо усміхався до напівзруйнованих сіл і хуторів України, ніби докоряв – що ж! Самі винні, що довели свій край до руїни. Треба було всім, і бідним і заможним, ставати в обороні рідної землі від комуністів та соціялістів.
Ступивши на дідівський грунт, все ж таки відчув деяку впевненість, бадьорість – на подвір'ї-пустці стояла ще хата, й виросли посаджені мною садові дерева.
Домашні чекали мого приїзду. Прокинулись діти; хвильку дивились вони запитливими поглядами на моє, а я на їхні змарнілі обличчя. З зворушенням цілував їх, як вони, радісно всміхаючись, тулились до мене.
Діти підросли й стали вже школярами. Питав їх, чи добрий успіх мають у навчанні. Відповідали, що вчаться добре – погано тільки те, що всім учням у школі дають їсти, а їм двом не дають, бо вони, бач, є діти контрреволюціонера.
– Терпіть, синки; як виростете, козаками будете – казав їм.
– Та ми вже, батьку, звикли голод терпіти – відповіли діти.
Від дружини дізнався я, що крім двох відер картоплі та ще відра кісточок з вишень, слив та морелів, родина не має нічого з харчів.
За три дні мене викликало НКВД. Там не було тих осіб, що мене заарештовували; були якісь інші. Начальник, забравши мій тримісячний пашпорт, сказав з'явитись за тиждень і запитав мене: «Почєму так скоро возвратілся? Ти же бил організатором кулацкіх елємєнтов.» Повертаючись з НКВД, думав я, як треба розуміти відібрання пашпорта – чи не є це натяк, щоб я виїздив геть, чи може що інше.
З'явився я за тиждень, і мені повернули пашпорт, не сказавши при цьому ні слова, – немов я мав діло з живими муміями.
За час мого ув'язнення цілком змінилося обличчя рідних околиць. Гайки й дерева на луках майже цілковито вирубали на колгоспні будівлі. В холодні зими всі тини, паркани, хліви та ворота було зужито на опалення хат, бо колгоспникам видавалося дуже мало соломи. Бляшані дахи більшости будинків поржавіли. Зіньків остаточно втратив вигляд міста й не грав уже ролі міста. Міська людність, що з дідів-прадідів складалась з ремісників, шевців, кравців – тепер примушена була працювати в колгоспах, як рільники, для задоволення харчових потреб «старшого брата», й за пророблений день діставали вони, як платню, кіло-півтора збіжжя.
Більшість церков міста були зруйновані. З Спаської, дерев'яної, побудували на станції зерносховище; з Троїцької, цегляної, побудували совгоспні хліви; кладбищенська святого Гаврила пішла на паливо районовій верхівці. Болісно жаль було знищення старовинної, ще козацьких часів, Воскресенської церкви, що містилася в центрі міста; в ній переховувались історичні документи козацької доби, зокрема Полтавського бою.
Інтелектуальний рівень населення нашого міста жахливо обнизився. До революції на 14 тисяч людности місто мало дві гімназії – хлоп'ячу й дівочу; біля сотні молоді вчилося у високих школах. Отже під час Різдвяних вакацій, коли студіююча молодь та офіцери приїжджали до батьків, в місті відбувалися змагання на лижвах, ковзанках, улаштовувались новорічні маскаради та різні забави.
У 1935 році з нашого міста у високих школах учились тільки одиниці; замість гімназій була десятирічка, й студіююча молодь не мала й поняття про лижви, ковзанки, маскаради. Натомість у час зимових вакацій з учнів десятирічки комплектувалися бригади для перевірки сплати колгоспниками грошових податків – сільськогосподарського, страховки й «самообкладання» і натуральних обкладань – м'ясом, яйцями, молоком, вовною, городиною з грядок навколо хати тощо. Тож як колись було колядники ходили з хати до хати славити Христа (колядувати), так тепер молодь ходила перевіряти квитанції про сплату чисельних податків.
Частина молоді ще допомагала «відсталим» колгоспам возити на поле гній, трієрувати посівний матеріял, збирати у колгоспників попіл, курячий гній і т. п.
До революції в нашому місті крім викладів у гімназіях було кілька приватних закладів навчання танків, музики; тепер цього вишколу не було, й зникли забави молоді. Із закриттям церков зник вишкіл співу, який концентрувався в церковних хорах, і молодь росла неспівуча.
Пореволюційний (точніше – понепівський) доріст дітвори не мав уже й поняття про шоколяд, помаранчі, ріжки, грецькі горіхи та інші дитячі солодощі.
За відсутністю взуття й одягу, загал дітвори не мав тепер узимку тих розваг, які колись мали ми – не спускались з горки на санчатах, крижанках, не катались по річці на ковзанках, не крутились на крутілках. Тепер у родині на кілька дітей була одна пара чоботят та одна тепла одежина. В моїй родині на двох школярів я мав одну пару чоботят з старих халяв – один повертався зі школи, а другий узувався й ішов до школи. Щоб охопити більше число учнів, школи працювали на дві зміни, але багато дітей, за браком взуття та одягу, зовсім не відвідували шкіл.
Весною школярів гнали до колгоспів садити городину, копати ями під садові дерева, збирати довгоносиків на цукрових плянтаціях, збирати у жнива колоски на полі, й за кожне зібране кіло колосків колгосп давав школяреві 50 грамів хліба (були колгоспи що й по 100 гр. давали). Восени гнали школярів зривати качани кукурудзи, збирати картоплю та виконувати іншу хліборобську працю. Й, як глум, за таку тяжку долю дітвору примушували вигукувати «Спасибі батьку Сталіну за щасливе дитинство!»
До революції в нашому місті міщани, вчителі, службовці та їхні родини носили капелюхи, краватки, манжети. В 1935 році я не побачив жодного чоловіка чи жінки в капелюсі; були тільки одиничні «одчайдухи», що носили старі краватки; взагалі ж капелюхи й краватки, як властиві буржуазному суспільству, зникли в нашому місті. Те, чого вже не було в нашому малому місті, ще трохи жевріло у великих містах аж до вибуху Другої Світової Війни.
До революції, коли бувало парубки вночі струсять у нас у садку яблуню чи грушу, то вранці батько сварився на тих розбишак, приговорюючи: «Пропасниця б вас трусила, сякі-такі!». Але щоб кого справді трусила пропасниця, то такого ніколи й чути не було. А в 1935 році пропасницю стали звати по-вченому малярією, й вона стала справжнім суспільним лихом. Особливо багато жінок хворіло на малярію, й вони щодоби мали два, а часом і три приступи. Під час жнив я бачив, як малярійні колгоспниці, лежучи на стерні, перележували години, коли їх трусила пропасниця.
Вину за поширення малярії совєтська влада переклала на комарів й, караючи їх, посипала хемікаліями очерета – так нібито до того часу у нас не було очеретів і комарів. В дійсності ж малярія поширилась у наслідок жахливого зубожіння народу, якби такі «комарі», як московські комуністи, налетіли в такий квітучий добробутом край, як приміром Канада, то напевно невдовзі й канадійська людність стала б малярійною.
У хуторі Удовиченки у 1933 році від штучно організованого Москвою голоду вмерло небагато людей. Вмерла одна родина хлібороба «індуса» (так комуністи та активісти глузливо звали господарів, що воліли ліпше померти, ніж іти в колгосп, й провадили надалі індивідуальне господарювання) та ще кільканадцять осіб – по одному-два в родині. Удовиченківську людність урятував від голодної смерти плескуватий горошок, що, за колгоспного господарювання, родив разом з ярою пшеницею; замість того, щоб (як робили раніше) викидати на сміття, його зберігали на горищах комор і в голодний рік, час від часу видавали по кілька кілограмів на колгоспну родину.
Село Дейкалівку дуже сплюндрували та винародовили п'ятеро партійців та активістів – Григоренко, Мартищенко, Яременко, Шередега та Кулик.
Були села з бідняцьким населенням, що вимерли геть чисто, як от село Хухря. Бідняцьке село Пірки вимерло відсотків на 40. Взагалі вмерло від голоду найбільше бідняків, і то тому що влаштований большевиками штучний голод звалився на бідняків цілком несподівано; більшість бо бідняків ніяк не сподівалася, що соввлада так жорстоко, в рафінований спосіб, поведеться саме з бідняками. Перед тим совєтська преса, радіо, усна пропаганда й урядові розпорядження були пересичені солоденькими, облесливими словами обіцянок про турботи за бідняків, за задоволення їхніх потреб; коли провадилося розкуркулювання, вивезення на Сибір, арешти, то казалося, що це робиться в інтересах бідняків, для їхнього добра, для того, щоб біднякам краще жилося і т. п.
Коли в колгоспах забирали весь чисто хліб урожаю 1932 року, то дехто з мудрішої частини бідняків запитував, що ж з ними буде, бо ж і їм треба щось їсти. Партійці на таке питання відповідали: «Мовчи! Тобі нема чого журитися; ти є бідняк, і тебе совєтська влада не залишить без харчів». Багато з бідняків вірили цьому, а пізніше, за цю свою довірливість, покотом умирали від голоду.
За роки мого ув'язнення бідняки й усі трудівники села змарніли й зубожіли. Одяг мали старий, латаний; багато жінок, та навіть і дівчат носили спідниці з кропив'яних мішків. Жіночі прикраси, що їх мали раніш жінки та дівчата – золоті й срібні хрестики, обручки, сережки, дукачі – були під час голоду обміняні в «Торгсін»-і (торговля с іностранцамі) за кілограми пшона.
Зникли пісні, веселість і жартівлива вдача нашого народу; люди стали похмурі й замкнені, в собі. Але зате й найбідніші зрозуміли й переконалися, що комуністи в дійсності є брехуни й поневолювачі бідних. На цю тему колгоспниками складено було багато приповідок, як от:
Комуністи, комуністи — захисники бідних. . .
Хліб, свині й птиці смакують партійці
Кукіль, послід та качани – їдять в колгоспах бідняки.
або:
Спасибі Ільічу – не вчиняю й не печу,
Треба батька Сталіна попросити, щоб і борщу не варити.
На жаль, ми на еміграції досі неспромоглися видати збірник антисовєтських приповідок, хоч і перевидали старі, дореволюційні
Заходи Кремля – організація штучного голоду на Україні, а потім поселення росіян у багатьох селах України, в яких українці вимерли з голоду – виплекали серед десятків мільйонів живих українців ненависть до москалів, бо ж кожен зрозумів, що голод не був якимсь випадковим явищем, а частиною плянової політики Москви щодо винародовлення українців.
Треба припускати, що ця ненависть до москалів підживлюється й тепер систематичним вивезенням українців на цілинні землі до Сибіру й обсадженням керівних посад на Україні москалями, які на кожному кроці, навіть за оберемок колгоспної соломи карають вдів-колгоспниць. Тож треба думати, що гасло «Геть москалів з України!» буде тепер дружно підхоплене всім Українським Народом.
Мене відвідали підпільники
Конспиративна рація вимагала, аби уцілілі члени колишньої підпільної організації не тримали зі мною сталого зв'язку, ба навіть прилюдно не вітались зі мною – таке було моє зарядження. Через те що на ту пору не було виглядів на збройний змаг, я радив підпільникам тримати себе так, щоб не бути арештованими, з великою обережністю помножувати свої ряди й у слушний час першими розпочинати збройний виступ.
Про те, що в 1931-32 роках були ліквідовані не всі підпільні організації, свідчить той факт, що в 1934 році в містечку Куземині було викрито підпільну групу з півсотні осіб, а в 1938 році там було викрито ще одну підпільну групу.
За час мого ув'язнення були випадки терористичних актів по відношенню до представників соввлади. Так у селі Тарасівці було забито мешканця м. Зінькова з Бойківської вулиці комсомольця Фіялку (так його батька звали по вуличному). Родина шевця Фіялки дала комсомольців найбрутальнішого гатунку. Старший брат забитого вислужився перед москалями вчиненими народу кривдами, й його було призначено парторгом Зіньківської МТС; молодший плюндрував людей у селі Тарасівці, через що підпілля вирішило його застрілити.
Я знайшов працю
Після того як НКВД повернуло мені пашпорт, я звернувся до воєнкомату, щоб взятися на облік. Там вимагали документ про моє звільнення з табору, який у мене відібрали в Луганській міліції і взамін його дали тримісячний пашпорт. Мусів я з власних коштів оплачувати дві телеграми, які воєнкомат вислав до Луганської поліції; коли документ був одержаний, мені видали дублікат військового квитка, в якому написали, ким, коли, по яких статтях і на скільки років я був засуджений; разом з військовим квитком повернули мені й посвідку ББЛ про звільнення, яку й тепер маю при собі.
І дома, як і в Луганську, я довгий час не міг дістати працю рахівника. Наприклад Вільховий (з Заготзерна) давав мені записку до Оробія з проханням дати мені працю, а в себе затруднити мене боявся.
Мені не так ходило вже про саму працю, як про те, щоб добути посвідку, що я працював, але дістати таку фіктивну посвідку не було змоги, бо в установах тепер працювали тільки комсомольці та активісти. Щоб не пухнути з голоду, я час від часу вдавався до поденних заробітків, копав, полов, косив тощо.
Нарешті в серпні я натрапив на відважного старшого віком пана в конторі Чупахівської цукроварні, який не тільки сам не побоявся взяти мене на працю, але умовив і ще двох, які вагалися щодо мого затруднення. Отак працював я старшим рахівником від 1-го вересня аж до 28 грудня 1935 року – майже чотири місяці.
Довше перебувати на тій праці я не міг, бо голова сільради тов. Мусієнко все запитував мого завідувача, чому у нього працюють небажані елементи – бо я й помічника собі взяв С. Лейбу, що теж повернувся з ув'язнення; партійцям це кололо у вічі.
Отже мене звільнили навіть ще до скінчення річного звіту. Складав я його до 12 січня 1936 року; за ці два тижні мені нічого не заплатили, але – що для мене було найважливішим – дали мені на куснику брухт-паперу довідку про те, з якого й по який час я там працював.
На Старобільщині
Тим підпільникам, що відбули вже термін ув'язнення й зверталися до мене за порадою, я радив виїжджати геть з дому. І я сам, маючи вже довідку з останнього місця праці, від'їхав у січні 1936 року на Старобільщину до земляка, який у листі обіцяв мене затруднити.
Знімаючись з військового й міліційного обліку, я сказав, що їду до Харкова, й те саме казав і всім цікавим. Родини я з собою не взяв, бо тоді довелося б більш менш стало мешкати на одному місці. А мені, з досвіду розмов з іншими, було відомо, що чим частіше переїжджає з місця на місце людина в такому непевному становищу, як я, тим безпечніше це є й тим краще для конспірації.
Приїхав я до земляка в брудне село з московським населенням (по річці Айдар є села, населені москалями), у якому багато мешканців мали хронічні венеричні хвороби. За старих часів у те село (тепер районовий центр) засилали українських революціонерів; за соввлади там перебувало кілька зісланих одинаків (куркулів) з Волині та Київщини.
У сільраді мені пощастило вдало взятися на військовий облік; секретар мав перед своїм столом багато відвідувачів і був дуже зайнятий – ніби допомагаючи йому, я вийняв з кишені військову книжку-квиток, розгорнув ту сторінку, де були записані всі потрібні для обліку дані, й, поклавши на стіл секретаря, притримував пальцями, щоб листки не закрились. Секретар скоро списав і поставив виповнену картку за альфабетом, не записавши в картці про мою судимість. Заховавши квитка до кишені, втішений залишив я сільраду, бо знав тепер, що на місці моєї праці крім земляка ніхто не знатиме про мою судимість. Пашпорт тепер я вже мав трирічний.
Використовуючи службові поїздки, я слав пакунки й гроші для родини пересічно раз на три місяці з різних міст на адресу родича до Харкова, а він пересилав моїй родині, так що точного мого місця перебування ніхто не знав.
Діставати одяг, взуття, мануфактуру для родини було дуже тяжко. Так одного разу в кінці весни 1938 року господиня, у якої я мешкав, пішла з вечора ставати в чергу за мануфактурою; я попросив, щоб вона перед собою зайняла чергу й для мене. О п'ятій годині ранку я наблизився до черги в декілька сот душ – майже самих жінок, що сиділи довгим ланцюгом від дверей раймагу на пісковій дорозі й, опершись раменами одна об другу, солодко дрімали на зорі. В п'ятім десятку я розшукав господиню й розбудив її. Вона встала, а передо мною підвелася літня вчителька, й ми почали розмовляти. Вчителька казала, що коли й сьогодні не дістане мануфактури, то насправді не знає, що й робитиме, й, указуючи на досить стару й, як для літа, теплу трикотажну спідницю й стару кофтину, в які вона була одягнена, запевняла, що то є весь її одяг. Жалілась, що їй соромно виходити перед учнями в такому одязі й, зітхаючи, згадувала, як колись виходила до кляси елегантсько одягненою.
Ще до відкриття крамниці на ґанок раймагу стали сходитися чоловіки, а коли о 8-й годині розпочали пускати по десять осіб до середини крамниці, то понад дві сотні чоловіків натиснули з обох боків черги – так що в першому десяткові зайшло до магазину лише дві жінки з черги. Отже моя господиня, вчителька й кількасот інших жінок тільки даремне змарнували ніч.
Через те що в ті часи в одні руки «давали» (зглядно, продавали) по десять метрів, то до 11 години мануфактури в крамниці вже не було, й я спізнено з'явився на працю.
Page updated
Report abuse