Михайло Федун вирішив взяти долю у власні руки. Відслуживши строкову службу у польській армії, він подався на заробітки аж за океан. У Канаді працював на рудниках та шахті; робота тяжка, але оплатна – таких грошей у Клекотові годі було заробити. У 1930-му році Михайло повернувся у рідне село, одружився із сільською дівчиною Теодозією Панасюк, купив поле, збудував муровану хату під бляхою, завів господарку. Окрім праці на землі, заробляв на прожиття і кравецькою справою, особливо восени та взимку, – шив штани, костюми, сорочки, мішки.

У молодій і щасливій сім’ї народилися Василь (1933), Богдан (1936), Ігор (1940). Але недовгим було щастя. У вересні 1939 року на західноукраїнські землі прийшла радянська влада. У кожному селі чи місті Червону армію тоді зустрічали тріумфальними арками і квітами – вірили, що то визволителька. Ілюзії розвіялися швидко – вже у вересні – листопаді відбулися перші масові арешти; у грудні 1939-го – лютому 1940-го репресії набули лавиноподібного характеру. Окремих осіб арештовували вночі, і вночі ж вивозили цілі родини у Сибір і Казахстан. І це без жодного суду, слідства, юридичного захисту. У краї запанував гнітючий страх, він не оминав жодної домівки, ніхто не знав, чия настане черга цієї ночі.

Саме з допомогою важелів страху радянська влада заганяла селян у колгоспи. Михайло Федун писати заяву на вступ до колгоспу категорично відмовився – не задля того він чотири роки поневірявся за океаном, аби нажите тяжкою працею віддати комуні.

У ніч із 20-го на 21-е грудня 1940 року до хати Михайла і Теодозії Федунів у Клекотові увірвалися енкаведисти, вони провели обшук і заарештували господаря. Як записано у постанові про арешт: «...за подозрение в принадлежности к ОУН и за проводимую им антисоветскую агитацию». Саме так записали старший слідчий УНКВД по Львівській області лейтенант держбезпеки Івченко та його начальник Шумаков. Арешт здійснювався Бродівським райвідділом НКВД під керівництвом капітана Євграфова; безпосередній виконавець обшуку та арешту – оперуповноважений Бродівського райвідділу НКВД Яковенко. У всіх документах трьохсотсторінкової справи прізвища комуністичних катів подано без їхніх імен та навіть ініціалів.

В анкеті арештованого вказано, що Федун Михайло Васильович працює у «своєму господарстві одноособово» та ще підробляє кравцем. Коротка характеристика заарештованого варта того, аби її подати повністю у перекладі з російської.

«Ця характеристика дана на жителя села Клекотів Бродівського району Львівської області Федуна Михайла Васильовича, 1902 року народження, за національністю – українець, за соціальним походженням – із селян-середняків, за соціальним станом – селянин-куркуль, який має наступне майно: землі орної – 11,6 га; сінокосів – 3 га, коней – 2; корів (до 1940 року) – 7, тепер – 2; бугай – 1, свиней – 10; пасіка – 50 вуликів; жатка кінна – 1; молотарка кінна – 1; житловий цегляний дім під бляхою, стайня – 1, хліви – 2 та дрібний сільськогосподарський реманент. Із найманої робочої сили має одного робітника та одну няньку. На сезонні роботи наймав по 8 –10 робітників.

При колишній польській державі був активним членом української націоналістичної організації «Просвіта», а в 1931-1934 рр. був головою організації «Просвіта». Крім цього, перебував в організації «Сільський господар», «Кооператива», а також активно допомагав грошима організації «Луг».

Голова Клекотівського виконавчого комітету депутатів трудящих Кравчук

Характеристика потребує коментаря. До речі, цей малограмотний чиновник, який навіть власну посаду написав невірно, очевидно, мав особисту зацікавленість у справі – після репресії сім’ї Федунів його родина посіла їхню хату, господарку, сад, город.

Що таке 11,6 га орної землі і 3 га сінокосу? Із теперішнього досвіду відомо, що для більш-менш нормальної роботи фермерського господарства потрібно хоча б 50 га. Це для того, щоб забезпечити якісну сівозміну та виростити врожай, аби заробити на паливо та прогодувати і вдягнути сім’ю! Для забезпечення кормами коня потрібен 1 гектар землі, корови – 0,8 га. Вже сама структура землі і живності господарства М. Федуна свідчить, що воно мало молочний напрям – вирощене в основному з’їдали коні та корови. Молоко переробляли на сметану, сир, масло – з цього отримували прибуток. Сироватка йшла на годівлю телят і свиней, частину яких теж продавали. 50 вуликів давньої української конструкції могли дати в добрий сезон по 20 кг меду кожен, із них мінімум по 10 кг потрібно залишити бджолам на корм, аби вони перезимували. Отже, продати можна було 300 – 400 кг. Трирічної виручки з меду вистачало на купівлю молотарки. Із простих підрахунків випливає, що сім’я Федунів не розкошувала, а жила із праці рук.

Щодо найманих робітників, то Федуни дали притулок бідній сироті – тринадцятирічна дівчина у них росла, як своя дитина, вона жила з ними в одній хаті та їла за одним столом.

Щодо сезонних робітників. В усіх без винятку селах Бродівщини у 20-х-30-х роках ХХ ст. практикувалися роботи із залученням робітників на жнива. У північних селах рівнинної Бродівщини, у тому числі й у Клекотові, хліба дозрівали на 2 тижні раніше, ніж на подільських горбогір’ях Підкамінщини, розташованих на 100 — 200 м вище. Тому, аби заробити, селяни з Підкамінщини роз’їжджалися по усіх селах рівнинної Бродівщини на жнива. Жінки жали серпами, чоловіки – косили. Працювали за десятий сніп. За тиждень чоловік із жінкою могли заробити один-два драбиняки (великий легкий віз) снопів – цього було достатньо, аби забезпечити річну потребу середньої сім’ї у хлібі. Коли починалися жнива на Підкамінщині, спритні селяни із Бродівщини їхали заробляти до сусідів на тих самих умовах. Ніхто нікого ніколи не примушував – це була взаємо-вигідна справа. Так жила і сім’я Федунів. То яке ж у цьому зло угледіла радянська влада в особі комуністів із НКВД?

Записи у справі про використання найманої робочої сили потрібні були для штучного поділу українських селян на так звані марксистсько-ленінські класи – експлуататорів і експлуатованих та створення видимості законності і справедливості дій щодо репресованих, у даному випадку – стосовно сім’ї М. Федуна. Але то була специфічна комуністична законність і справедливість – справедливість по-радянськи. Посилання на те, що Федун є селянином-куркулем, потрібне було і для аргументації репресій супроти непокірного, того, хто не бажає «добровільно» вступати до колгоспу. Крім запису про «куркуля», енкаведисти вдавалися і до інших брутальних засобів, зокрема обмов вибраних ними жертв.

Ось і в постанові про арешт Федуна записано, що він «систематично веде контрреволюційну агітацію проти Радянської влади і підозрюється в належності до контрреволюційної націоналістичної організації ОУН». Забігаючи наперед, зазначу, що в матеріалах справи М.Федуна немає жодного доказу про проведення ним «контрреволюційної агітації», за винятком відмов радянським активістам у вступі до колгоспу, як немає жодного свідчення, хоча б усного, про належність селянина Федуна до Організації українських націоналістів! Отже, Михайла Федуна заарештували лише за те, що відмовився вступати до колгоспу! Це була справжня причина репресій, вона здійснювалася показово – аби залякати всіх інших селян і перетворити їх на рабів – простих гвинтиків комуністичної машини.

Упродовж грудня 1940-го – березня 1941-го Михайла Федуна викликали на численні допити, які проводилися винятково вночі. Заарештованого катували, аби він визнав, що належить до ОУН та займався «антирадянською» агітацією. Ось кілька красномовних витягів:

Із протоколу допиту від 23 січня 1941 року.

Запитання слідчого: «Після встановлення радянської влади на території Західної України в яких організаціях ви перебували?»

Відповідь М.Федуна: «У жодних організаціях я не перебував і не перебуваю».

Запитання: «У такому випадку на наступному допиті будемо викривати вас у брехні, а тепер допит припиняємо».

Допит переривали, як правило, для тортур. Комуністи-терористи із НКВД на це були мастаки – катували вони із ленінсько-сталінським запалом.

Із протоколу допиту від 04.03.1941 року.

Запитання: «Ви маєте намір говорити слідчому правду?»

Відповідь: «Так, я буду говорити тільки правду».

Запитання: «Розкажіть про проведену вами антирадянську агітацію в с.Клекотів».

Відповідь: «Антирадянською агітацією я ніколи не займався».

Запитання: «Ви знову говорите неправду. Адже жителі вашого села вже розповіли про вашу антирадянську діяльність, і вам тепер залишається тільки одне – розказати слідству правду».

Відповідь: «Я в це не вірю. Ніхто із жителів мого села не може сказати про проведену мною антирадянську агітацію, так як я ніколи не займався антирадянською агітацією».

Подібними записами рясніють усі протоколи допитів Михайла Федуна – він не визнав пред’явлених йому звинувачень і назвав їх безпідставними. Незважаючи на катування, Михайло не обмовив себе, тому слідство зайшло у глухий кут. 31 березня 1941 року заступник начальника управління НКВД по Львівській області капітан Михайлов виніс постанову «Про перекваліфікацію обвинувачення». У цьому документі чорним по білому написано: «Слідством по даній справі пред’явлене обвинувачення (М.Федуна) по ст. ст. 54-2, 11УК УРСР не підтвердилося». Тобто після трьох місяців ув’язнення і тортур слідство вимушене було визнати безпідставність арешту простого селянина Михайла Федуна із села Клекотів. Але комуністи-енкаведисти своїх жертв на волю не випускали – мабуть, добре розуміли, що понівечені в’язні вже ніколи не стануть їхніми прихильниками.

22 квітня 1941 року слідство у справі №56666 завершилося і капітан держбезпеки Михайлов затвердив обвинувальний висновок по звинуваченню Федуна Михайла Васильовича згідно зі статтею 54-13 УК УРСР (у редакції 1927 р.). У цьому документі сором’язливо замовчується факт не підтвердження причин арешту М. Федуна і те, що початково йому інкримінували розстрільні статті 54-2 і 11 УК УРСР. Разом із тим в обвинувальному висновку читаємо чергові нісенітниці: «Проведеним розслідуванням встановлено, що Федун М.В. при колишній польській державі брав активну участь в ряді націоналістичних українських організаціях, як то – членом і головою «Просвіти», головою організації кооператив «Відродження», членом організації «Сільський господар» і «Районова молочарня». З моменту створення націоналістичної української організації «Луг» останній він допомагав грошовими коштами для її утримання».

Участь у цих організаціях М.Федун не заперечував, але до чого тут радянська влада взагалі ?!

Під час окупації Польщею західноукраїнських земель «Просвіта» була культурно-освітньою організацією і діяла в усіх без винятку українських селах. За умов польського окупаційного та національного гніту, коли переслідувалося все українське, селяни створювали «Просвіту» і, перш за все, об’єднували кошти та будували клуб з кімнатою-читальнею. В клубі проводилися танці, вечорниці, урочисті вечори, ставилися вистави, а у читальні кожен міг позичити книгу, газету, журнал. Чим «Просвіта» у 1931 – 1934 роках могла заподіяти шкоду радянській владі, якої тоді у Клекотові, на щастя, ще не було?

Або кооператив «Відродження». Кооперативи були теж у селах Волині і Галичини. У кожному вони мали свою назву, але суть їх була одна – це споживча кооперація. Селяни об’єднувалися, аби захистити свої економічні інтереси і протистояти неприродно завищеним цінам на найнеобхідніше: сіль, сірники, олію, цукор, цвяхи, тютюн, тканини і т.д. Відкриваючи свій кооперативний магазин, який тоді називали просто «Кооператива», селяни добивалися зменшення цін у десятки разів! Між іншим, на основі цих сільських кооперативів радянська влада створила споживчу кооперацію, яка діє до сьогодні.

Щодо організації «Сільський господар», то вона об’єднувала практично всіх селян, бо проводила обжинки, різноманітні свята та сільськогосподарські виставки-продажі.

Ну, а звинувачення у належності до націоналістичної «Районової молочарні» – це вершина комуністично-енкаведистського глупства. Молочарні створювалися у кожному селі, вони об’єднували практично всіх селян, які виробляли молоко на продаж. Самотужки транспортувати на базар, особливо із віддаленого села, молоко і молокопродукти було накладно, а у літню пору – проблематично. Виходячи чисто з економічних інтересів, у 1920-х – 1930-х роках у Галичині та Волині виникла сітка молочарень. У селі це була хата з льодовнею (лід заготовляли взимку і зберігали в кагатах до листопада – грудня). На молочарню люди здавали молоко і отримували гроші, а молоко переробляли на сметану, масло. Сироватку і маслянку віддавали селянам пропорційно зданому молоку – ці продукти були прекрасним кормом для телят, поросят, свиней. Унаслідок такої організації сметану, сир возили на продаж не лише у Броди, а й до Львова, а масло реалізовували через Гданськ аж до Англії. Яку ж тут політику та антирадянщину угледіли комуністи-рецидивісти?

А «Луг» – то дитячо-юнацька спортивна організація. У ній займалися фізкультурою, спортом. Для поїздок на змагання, гру у футбол потрібні були гроші. Ось їх і збирали у складчину.

Комуністичні мірки, які штучно пришили Михайлові Федуну в якості звинувачень, при бажанні можна було застосувати до будь-якого селянина, навіть з одним гектаром землі і одною козою. Вже цей факт свідчить про небувалий розмах державного свавілля у перші роки радянської влади у Західній Україні. Про яку повагу, а тим паче любов до червоних прапорів – символів бандитського комунізму, можна вести мову?!

Але повернімося до М.Федуна. Останній запис у його справі зроблено 22 червня 1941 року, тобто в день початку радянсько-німецької війни. Цей запис, у черговій постанові, від руки, нашвидкуруч (попередні всі друковані) зробив слідчий слідчого відділу УДБ НКВД УРСР по Львівській області молодший лейтенант Беліченко. Він постановив: «Справу по обвинуваченню Федун (із поспіху не вказано навіть ініціали. – Д.Ч.) направити на розгляд Особого Совещания НКВД СССР». Далі відомості про добропорядного українського хлібороба, батька трьох малолітніх дітей, Михайла Васильовича Федуна із села Клекотів обриваються.

Уже після закінчення війни дружина Михайла Теодозія почала писати в усі можливі інституції запити про свого зниклого чоловіка. Радянські органи відмовчувалися, давали відписки, а потім нові комуністи-енкаведисти почали залякувати. Погрози мали подвійний зміст, адже Теодозія відмовлялася вступати до колгоспу. Все завершилося несподівано. Під приводом розкуркулення, у 1947 році непокірну дружину Михайла Федуна Теодозію та її синів 11-річного Богдана, Ігоря (7 років) та бабусю Ганну Федун (72 роки) виселили на спецпоселення до Сибіру (Кемеровська область). Хату, господарку, двох коней, дві корови, теля, свині, кури, гуси, запаси зерна, муки, сала та весь сільськогосподарський реманент комуністична влада конфіскувала. Після трагедії з Михайлом Федуном на долю його сім’ї впало нове нещастя. На спецпоселенні міста Осінники сім’я перебувала до 1955 року. Працювали на кам’яновугільних шахтах. Повернутися до рідного Клекотова їм не дозволили, тому завербувалися на роботу туди, де змогли, – у Світловодськ Кіровоградської області.

У 1956 році Теодозія дізналася, що її чоловік Михайло разом із молодшим братом Григорієм (мав тоді 20 років) та сотнями інших ув’язнених був розстріляний у Замарстинівській тюрмі НКВД 23 червня 1941 року. Чисто випадково очевидець під грудами трупів залишився живий.

Усе стало на свої місця. Комуністичний режим розправився із простим українським селянином із села Клекотів Бродівського району Михайлом Федуном, варварськи (навіть згідно із радянськими законами) і безпідставно позбавив його життя у неповних 38 років. Його дружина Теодозія у 30 років стала вдовою, а три сини Василь (7 років), Богдан (4 роки) та Ігор (6 місяців) – сиротами.

Нелюдські мордування родини Федунів відбувалися під кривавими символами комунізму – над конфіскованими будинками селян, які стали сільрадою, конторою колгоспу, фельдшерсько-акушерським пунктом у Клекотові висіли червоні прапори, їх ніхто не міняв, тому вони перетворилися на обскубані криваві віхті. Подібне Федуни бачили над будинком НКВД у Бродах і в’язницею у Львові.

Коли родину вивозили у далекий Сибір, то на кожній станції було одне і теж – витріпані червоні шмати, портрети Сталіна, червоні транспаранти із білими написами, що славили вождя світового пролетаріату, радянську владу, електрифікацію і комунізм. Злочини проти народу творилися саме під криваво-багряними символами. І так було не лише у 1940-х роках на Західній, а й в усій Україні.

Під червоним прапорами здійснювалася агресія радянської Росії проти незалежної України у 191-—1919 роках; під ними більшовики розпочали братовбивчу громадянську війну, яка забрала 10 мільйонів життів, змусила 3 млн. осіб залишити Батьківщину; під цими стягами комуністи придушували селянські повстання у 1921-1924 роках на Придніпров’ї та Донбасі; під червоним прапором вони розстріляли 10 тисяч православних священників і всіх митрополитів, арештували та замучили російського патріарха Тихона, знищили вісім тисяч церков; червоні прапори майоріли над усіма тюрмами та ГУЛАГами; під ними здійснювалися голодомори українців 1922-го, 1932-го і 1946-го років, масові репресії 1930-1940 рр.

Під кривавими стягами комунізму лише за два неповних роки (осінь 1939 р. – червень1941 р.) у Західній Україні було репресовано 480 тисяч молодих чоловіків і жінок, стареньких дідусів і бабусь та абсолютно невинних діточок, у тому числі немовлят! Загальну кількість репресованих зафіксували самі комуністи у нумерації справ своїх жертв Львівської, Дрогобицької, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської, Рівненської та Чернівецької областей. А про скількох жертв не збереглося жодних документів!? Узяти б хоча молодшого Михайлового рідного брата, Григорія Васильовича Федуна, його – двадцятирічного студента медінституту – заарештували у березні 1941 року, а вже через два місяці розстріляли. Тепер жодних документів про нього не виявлено.

Ми розповіли про трагедію лише однієї звичайної селянської родини Федунів із села Клекотів Бродівського району на Львівщині. Історія ця вражає небаченою дикістю і нечуваною жорстокістю.

Вже 1989-го родину Федунів реабілітували, як і більшість із півмільйона західноукраїнських репресованих. Але хіба цей вимушений акт радянського режиму може змінити людиноненависницьку суть злочину, – та чи можна його забути, а тим більше – простити?

P.S. Ця публікація підготовлена на основі документів справи №56666, яка зберігається в архіві СБУ у Львові. 2007-го з цієї справи, як і з сотні тисяч подібних, було знято грифи «Таємно» та «Цілком таємно». Архівні матеріали стали доступними для дослідників і родичів жертв комуністичних репресій. 2010 року ця та всі інші аналогічні справи знову стали таємними, і вільний доступ до них припинився. Постає резонне запитання: заради кого і чого теперішня влада незалежної України стала оберігати радянські таємниці комуністичних злочинів в Україні та приховувати правду – правдиву історію Українського народу?