Дата публікації допису: Oct 10, 2012 1:52:20 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №293
Губка Іван Миколайович, народився 24 березня 1932 р. у с. Губки Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, студент, заарештований у жовтні 1948 р., звільнений у серпні 1956 р., удруге заарештований в 1967 р., звільнений у 1978 р.
Ми знаємо як працювала московсько-большевицька тоталітарна машина «промывания мозгов», і нині нарешті позбуваємося віри у химерні ідеї. На ґрунті бездуховності, суцільної брехні, відсутності правових державних постулатів прекрасно почуваються лише виконавці, прислужники, бюрократи та злодії. Там, де нехтуються права людини, відбувається зближення кримінальних злочинців з органами правопорядку.
Коли почався великий комуністичний терор, цьому страхіттю не було спротиву як на волі, так і в таборах, де перебували мільйони загнаних за колючі дроти. Нещасні вірили в систему соціалізму, випрошуючи ковток волі у свого ката. Абсолютна більшість була переконана, що їх арештовано помилково, а всіх інших – «за діло». Більшість людей не мала власної провідної зорі твердих політичних переконань, віри в ідеали. Ці люди не були спроможні чинити опір тоталітарній системі. Лише після війни, коли прийшли нові люди з ясним гаслом «Здобудеш українську державу, або загинеш в боротьбі за неї» раби почали підніматися з колін.
Як відомо, до кінця 1947 р. у Радянському Союзі не було окремих таборів для політичних в'язнів, оскільки кримінальні злочинці і правоохоронні органи не вельми відрізнялися один від одного. Зрозуміло, що в таборах найжорстокіше поводилися з політв'язнями, адже на них лягав тягар подвійних знущань – з боку адміністрації і табірних прислужників (КАПО). І лише після організації спецтаборів політв'язні розпочали організований опір режимові. Так звані «государственные лагеря» було створено у Воркугі – «Речлаг», на Колимі – «Берлаг», у Тайшеті – «Озерлаг», Мордовії – «Дубровлаг, Казахстані – «Песчлаг», «Степлаг» та ін.
Політв'язні ГУЛАГу почали усвідомлювати, що лише самозахист збереже їх від остаточного знищення. Одним із перших таких таборів став Кенгір. У 1949 р. туди привезли великий етап зі Львова, в основному молодь і вже з перших днів прибулі не дозволили з себе знущатися. Адміністрація відреагувала негайно – кенгірська тюрма та БУР прийняли нових мешканців Але джина вже було випущено з пляшки. Хочеться згадати добрим словом безстрашну молодь, як-от: Горошка Євгена, Пижа Івана, Горячого Степана, Курчика Миколу, Саранчука, Музичука та багатьох інших. Частину з них вивезли до омської «Долини смерті», про яку згадує О. Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». У 3 номері журналу «Звезда» за 1991 р. Дмитро Панін пише: «Экибастуз, 1951 год. Свыше пяти тысяч заключенных было сосредоточено в лагере. Начальство надумало разделить лагпункт пополам, выделив всех украинцев-бандеровцев. Так предполагали ослабить общий фронт и выделить руководителей». Того ж року, в управлінні Долінка (с. Дубовка) біля Караганди організовано концтабір, куди звозили з інших місць ув'язнення виключно українців. На весь табір було лише два литовці: Риліс Томас та Вошкивигюс Актакис. Як бачимо, скрізь наш брат українець першим виступав на захист людських прав.
Ще кілька прикладів.
Інта, «Північне сяйво». Був грудень 1949 р., наближалося «всенародне торжество» – 70-ліття Йосипа Сталіна. В «лагерных отделениях» спеціального політичного режиму табору «Мінлаг» та Інті траплялися поміж в'язнів наївні голоси, які покладали надії на амністію з нагоди ювілею «батька народів». Марноту рожевих мрій добре усвідомлювали українці, особливо «західняки», а також прибалтійці.
Ще на початку вересня 1949 р. у таборі № 1 політв'язні створили конспіративний «мозковий центр» повстання. Було розроблено мобілізаційний план з усіма оперативно-тактичними варіантами для зв'язків з іншими таборами Інти. У таборі № 1 на той час перебувало 4560 в'язнів, з них 60 відсотків – українців з усіх областей України. З їх числа було сформовано три курені по 450 осіб, а також рота смертників-добровольців з 30-ти в'язнів, яку очолив Михайло Загоровський із Запоріжжя.
Не буду докладно описувати деталі підготовки, але керівництво ретельно проаналізувало уроки повстання 1948 р. на «стройке № 501» вздовж залізниці Воркута-Лабитнанги. Було створено докладні схеми та характеристики кожного об’єкту Інти. «Координаційний комітет», план повстання і вся організація одержали назву «Північне сяйво». Крім українських куренів було сформовано російські, литовські, латиські та білоруські роти.
Підготовку повстання було перервано 3 лютого 1950 р. за «допомогою» провокатора Лапіна Миколи Федоровича, якого заздалегідь заслали з Москви. Почалося слідство. На щастя провокатор не зумів довідатися, де знаходиться головний сховок та архів документів «координаційного комітету», зокрема й української його частини.
Слідство очолив начальник УМГБ полковник Желтяков – садист беріївського вишколу, а «наглядав» за справою прокурор «Мінлагу» Шапіс. 15 жовтня 1950 р. в Інті у клубі військ МВД відбувся закритий процес над 31 в'язнем, який тривав десять днів. 26 жовтня 1950 р. оголошено вирок: 11 осіб засуджено до розстрілу, 15 – до 20 років таборів особливого режиму. Ось імена розстріляних: Братусь Петро Володимирович – українець з-під Борислава; Бритів Анатолій Павлович – українець з Лебедина; Добровольський Михайло Олексійович – українець із Бжевська; Загоровський Михайло – українець із Запоріжжя; Кашуба Адам Андрійович – українець з Житомирщини, Лихінін Олександр – українець зі Львова; Павлов Георгій Тимофійович – росіянин із Ставрополя; Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович – українець із Закарпаття; Романчук Юліян Володимирович – білорус із західної Білорусії; Романов Петро – росіянин з Ленінграда, Рутковський Валерій Павлович – білорус із Бобруйська.
27 червня 1951 р. Військова колегія Верховного Суду переглянула цю справу і не знайшла у діях в'язнів складу злочину, оскільки їх було поставлено в умови, що вимагали самооборони від глуму та сваволі. Усіх було реабілітовано, у тому числі розстріляних.
Норильськ, 1953 р. Норильський ГОРЛАГ, «государственный особо режимний лагерь», жив по-своему. «Губернатором» півострова Таймир був генерал Семенов, що змінив на цьому посту такого ж сатрапа Панікова. Всі роботи економічного комплексу Норильська виконували в'язні. Вони добували вугілля, руди, будували місто, обслуговували ТЕЦ, працювали на будівництві гіганту кольорової металургії – комбінату ім. Завенягіна. З тих країв політв'язнів не вивозили на Велику Землю, а залишали на вічне поселення. У 1952 р. до Норильська привезли з Караганди великий етап і розпорошили його по всіх таборах. Це було зроблено для того, щоб у норильських таборах зліквідувати дух опору, що зродився і зріс у концтаборах «Карлагу». Однак ці заходи мали зворотний результат: в'язні усвідомили, що треба боротися за своє існування.
Після смерті «батька народів» якщо не повіяло свободою, то сподівання з'явились, та й адміністрація якоюсь мірою втратила запал, і це використовували в'язні. Причиною вибуху стала автоматна черга, що нею вбито молодого в'язня з Волині Ковальчука. Відтак зупинився Норильськ, або, як казали, Норильськ-40, тобто 40 тисяч в'язнів відмовилися працювати. Це – політичні концтабори, зони каторжан: жіноча, 4:та, 5-та, «Мєдведка», «Каеркан» та інші. Було висунуто вимоги: переглянути всі справи, звільнити малолітніх, дозволити побачення з рідними, дозволити писати більше двох листів на рік, скоротити робочий день, зняти номери, не закривати на ніч бараки.
Зону негайно оточили війська НКВД і почалися ... обіцянки. У багатьох місцях військові прорізали виходи у дротяній загорожі і через репродуктори запропонували в'язням виходити: «Выходите, не слушайте кучки бандеровцев. Это люди без роду и племени» і т. ін. Однак їм ніхто не вірив. На 14 добу страйку приїхала московська комісія, до якої входили начальник конвойних військ СРСР генерал Сіров та інші високопоставлені чиновники. В результаті переговорів було задоволено деякі вимоги. Проте вже через місяць після від'їзду комісії найактивніших в'язнів почали саджати до ізолятора й вивозити у невідомому напрямку. Тоді перед адміністрацією було поставлено вимогу повернути затриманих, і, оскільки її не виконали, страйк поновився. Каторжна зона страйкувала під гаслом «Воля або смерть». Знову зупинилося економічне життя Норильська, тим разом на 12 днів. Відтак до 5-ї зони ввели військо і застосували зброю. Автоматними чергами вбито 76 осіб, понад 300 поранено (за загальними даними – архіви досі мовчать). Почалась кривава вакханалія. Зрештою, близько тисячі в'язнів звезли на виселок «Надєжда» і через кілька тижнів відправили кого куди – на Колиму, чи до Іркутського та Володимирського централів. У інших зонах теж було застосовано зброю: 152 вбитих, скільки поранених невідомо. У каторжній зоні повстанський комітет очолював Гуль (родом з Луцька).
1 липня 1953 року – день кривавого розстрілу у Норильську – назавжди увійшов в історію руху опору політв'язнів ГУЛАГу.
Воркута, повстання 1953 р. Після смерті Сталіна у багатьох таборах відбувалися акції непокори у зв'язку з тим, що не справдилися сподівання на амністію та полегшення режиму. У 20-х числах липня 1953 р. на Воркуті у таборі № 2 почалося повстання. Туди прибув етап з 300 особами з екібастузького концтабору, де раніше відбувся страйк, під час якого загинуло близько 50 в'язнів. Екібастузці відмовилися вийти на роботу і оголосити страйк. Навколо цих 300 політв'язнів згуртувалася група однодумців, було створено страйком, і 22 липня 1953 р. розпочався загальний страйк. Очолив його українець Юрко Левада, членами ради від прибалтів став Генріх Яскунас, від кавказьких і азіатських народів – чечен Анатолій Мусаєв, від поляків і осіб без громадянства – поляк Фелікс Кінзерський та німець Йоган Урвіх. Група в'язнів-юристів розробила меморандум з політичними і соціальними вимогами, який складався з 16 пунктів. Серед них: перегляд всіх судових справ, негайне звільнення всіх жінок, звільнення всіх, хто відбув більше 5 років, а також чоловіків, віком понад 55 років.
Центральний страйковий комітет нав'язав контакти з іншими концтаборами Воркути та Воркутинської залізниці. Для придушення страйку Московський центр прислав комісію, яку очолив Генеральний прокурор Радянського Союзу Руденко і представник ГУЛАГу генерал армії Масленніков. Руденко цікавився у керівників страйку, скільки тисяч доларів вони отримали з-за кордону і хто є зв'язковим у тій справі. Тим часом до Воркути прибули дві нові дивізії НКВД.
Перший постріл пролунав на шахті № 29, куди прибули Генеральний прокурор Руденко і батальйони НКВД. Це сталося 1 серпня 1953 р. Там загинуло понад 80 в'язнів і близько 200 було поранено.
Всього за статистикою політв'язнів Воркути у ході страйків-повстань в липні-серпні 1953 р. загинуло 483 особи і 780 поранено, з них близько 60 відсотків – українці.
Воркутинські страйки мали значний вплив на подальше існування системи ГУЛАГу та на наближення її до розвалу. Кризу ГУЛАГівської системи прискорило також наростання масової непокори і зміцнення правозахисного руху у таборах Казахстану, зокрема Кенгіру.
Кенгір, червень-липень 1954 р. Після смерті Сталіна та Берії у концтаборах не припинялися репресії, знущання, розстріли. Хоча головних катів уже не було серед живих, залишилися їхні вихованці. Криваві оргії тривали. В далеких казахських степах, де не цвітуть мальви і червона калина, стоять стовпці з номерами. Це – цвинтарі. Там лежать ті, кого по-звірячому замордували енкаведисти, ті, хто помер від голоду та непосильної праці, борці за крашу долю України.
Декілька слів про долю Кенгіра.
У 30-х рр. побудовано залізницю від Акмолінська до Караганди і далі на Джезказган. Будували її депортовані українці, так звані куркулі та інші «вороги народу». Більшість з них назавжди залишилася лежати в цій суворій і дикій стороні. Згодом залізницею потягнулися загони з політичними в’язнями, які неподалік збудували табір. Під час війни тут утримували полонених німців, угорців, японців, а з 1948 р. організували спецтабір ГУЛАГу.
17 травня 1954 р. у таборі спалахнуло повстання. Політв'язні поставили вимоги: покарати винних за вбивство і розстріли в'язнів, відпустити усіх малолітніх та засуджених по «особому совещанию», переглянути всі справи, звільнити з табору всіх жінок та ін. Очолили повстання москвич Кузнєцов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька із Східної України Ліда Супрун (невдовзі по тому задавлена танком). Акції непокори тривали 40 днів.
Повстанці знали, чим закінчились виступи в'язнів у Воркуті та Норильську. У чоловічу зону привозили учасників тих повстань. Знали про розстріл Михайла Іванціва, чиї вірші, написані у камері смертників, ходили по руках, вивчались напам'ять. Один з них закінчується такими словами:
Все пройшло. Тюрма забрала Радість, волю і життя.
Серце згинуло, зів'яло
Все пішло у небуття.
Плинуть спомини, дрімають,
Скоро ранок вже буде.
А десь степом смерть блукає
І мене у гості жде...
Під час повстання діяв пропагандистський центр. В'язні видавали газету, влаштовували концерти, складали листівки, які за допомогою пристрою, подібного до дитячого змія, пускали за сприятливого вітру за зону. Зміст листівок приблизно такий: «Ми побудували місто; в нас стріляють, розкажіть про це усьому світу». Населення до в'язнів ставилось доброзичливо.
На світанку 27 червня в'язнів розбудила стрілянина, гудіння літаків, гуркіт танків. До табору ввійшли автоматники, в'їхали танки. Енкаведисти розстрілювали людей. Тих, хто намагався рятуватись, чавили танки. Спочатку загинули охоронці табору, які стояли на варті з ночі. Каторжани вступили в рукопашний бій. Під танками загинули Марія Мантика, Лідія Супрун, Зиновій Раж. Мар'ян Пришляк та багато інших. Однією з перших потрапила під танк латишка Белта. Вродливій молодій дівчині відтяли обидві ноги і руку. Як вона блатала, щоб її добили! Слідом за нею принесли в санчастину Аллу, єврейку, – танком їй розітнуло живіт. Точна кількість жертв придушення Кенгірського повстання і донині є таємницею. За неповними даними, загинуло понад 560 в'язнів, з них 200 жінок. За всі ці звірства відповідають генерали Долгіх і Бичков, центральне керівництво, яке послало їх на придушення повстання. Окрім важкоозброєної піхотної дивізії, у ліквідації повстання брали участь танки Т-34 та бойові літаки.
Акції непокори, страйки та повстання, які похитнули всю систему ГУЛАГу, не тільки показали світові незламність політв'язнів, але й змусили більшовицьких сатрапів піти на певні поступки. А оскільки в ГУЛАГу більшість становили українські політв'язні, можна стверджувати, що саме вони зробили найбільший внесок у боротьбу за права людини у таборах і в'язницях імперії.