Дата публікації допису: May 14, 2012 8:13:22 AM
Зі спогадів Ганни Мельник,
1919 р. н., уродженки села Фосмин Стрийського району Львівської області
«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число 7, 2010-2011. стор. 80.
Записала Ганна Гульчій
Стрибки з Тухлі були гірші за большевиків, вони знали всіх людей з Тухлі і Либохорів. Стрибки вбили станичного с. Тухлі Мицєржака, його жінку і тримісячну дитину, хоч енкаведисти казали дитину не вбивати.
Коли хтось з повстанців був хворий, то вночі перевозили у с. Грабовець або Пшонець. Мій перший прихід із с. Либохори у Головецько був наче прихід у самостійну Україну. Там були відділи під проводом курінного Бойтура, який ще у 1943 р. воював з німцями у Сколім на Святослава. В тім бою впало 50 німців, а повстанців – тільки три. З большевиками мав бої в с. Рожанка Н. і В., у Либохорах, у Сеничові, де був убитий в 1947 р. Похоронений на цвинтарі у с. Сеничові недалеко від церкви. Залишилася жінка з двома синочками дво- і чотирирічним.
У с. Сможе Славського району в 1947 р. випали дуже великі сніги і не всі повстанці були підготовлені до зими. Районний господарник Йосиф Савчин зі села Сможе, псевдо Стрибун, закладав у бункері вікно і стукнув сокирою, а звук пішов по лісі. В цей час полониною йшла опергрупа, зачули стук і пішли туди, чути було зойк, а потім все стихло. Наш бункер був на другій горі, напроти їхнього і ми чули стріли та зойк. Оперативники не могли доставити побитих у гарнізон і зробили собі полекшу – повідрізували голови 4 повстанцям, Стрибуну і поскидали у міх, а голову медсестри Галі родом з Лемківщини, яка мала чудові золотисті коси, настромили на кіл і так несли, а вітер колисав її волосся. Навесні, як розтанув сніг, хлопці з нашого бункеру похоронили безголові трупи там же, у лісі. Голови оперативники доставили до гарнізону і виставляли для впізнання, а потім невідомо де їх поділи, ходили чутки, що вкинули до туалету в гарнізоні в Тухольці.
* * *
22 чи 23 червня 1954 р. по радіо оголосили, що вимоги політв'язнів задоволені і з Москви їде комісія. Але це був підлий підступ комуни, щоб приспати пильність в'язнів. Вдосвіта 25 червня над Кенгірським лагером заревли літаки, вдарили гарматні вистріли, на бараки посунули танки, один за одним, бігли за танками солдати з автоматами і стріляли всіх, хто вискакував із бараків, люди гинули під гусеницями танків, у бараки кидали набої з задушливими газами, я почала душитися і не повзла надвір, впала під ноги людей, що втікали хто куди і була б попала під танк, але мене відтягнули до стіни бараку і занесли на нари. Жах, що тоді творилося: рев моторів, автоматні черги, крик, плач, стогін. Жінок, що прикривали собою чоловіків, заколювали штиками, десь кричали ура, третій лагерний пункт відбивав атаку, там було найбільше бандерівців, а всього 12 тисяч чоловіків, але що вони могли зробити голими руками, проти танків, артилерії і війська? У деяких бараках танк пробивав стіну і по людських тілах проїжджав через цілий барак. Говорять, що тоді повбивали понад 700 людей. Потім стрільба затихла, вигнали всіх із бараків за зону і приказали лежати лицем до землі весь день під палючим сонцем, а потім посортували людей: кого в тюрму, кого на етап. Нас 300 жінок, засуджених на 25 і 10 років, як штрафників, загнали у товарні вагони і три дні ми сиділи без їжі і води, а спека тоді була до 50°С. Ми зробили з паперу трубки, просовували у віконця і кричали до людей, які проходили на віддалі 200-300 м від вагонів, щоб дали нам хоч щось, бо вже три дні голодуємо, а конвой бив приладами по вагонах і страшив, що всіх постріляють. Молились ми у вагоні за загинулих подруг і друзів.