Embedded Files
Дата публікації допису: Jun 02, 2020 6:56:2 PM
Друга світова війна
22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. З перших годин війни Львів бомбардувала німецька авіація.
Особливо сильного удару завдали німці по Львову 29 червня 1941 року: знищено аеропорт у Скнилові і Рясне, зазнав пошкодження залізничний вокзал. І того ж дня на вулицях Львова появилися перші німецькі мотоциклісти.
Через стрімкий наступ німецьких військ органи радянської влади 30 червня 1941 року швидко покинули область, навіть не встигли провести військову мобілізацію серед місцевого населення.
Однак, у енкаведистів вистачило часу знищити тисячі в’язнів у тюрмах Львова. Коли Червона Армія відступила, люди з Борщович та навколишніх сіл кинулися до тюрем Львова. Те, що там побачили Вітинський Петро, Сташинська Юлія, Коцур Андрій, Максим’як Йосип та інші перевершило найбільш жахливу уяву про можливі знущання над людьми: відрубані кінцівки, виколоті очі, розпороті животи, всі трупи із слідами жахливих катувань.
В такий спосіб у тюрмі на Замарстинівській у 1939 році був закатований житель нашого села Сташинський Петро Васильович.
Українці мріяли про незалежну державу. Надіялися, що німці не будуть тому перечити. І ось 30 червня по радіо було повідомлено, що «…волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Невимовна радість панувала всюди. У нашому селі відбулася маніфестація, під час якої національно свідомі селяни пройшли під синьо-жовтими прапорами з одного кінця села в інший.
Але у німців не було у планах проголошувати якусь самостійність іншим державам. Фашисти запровадили в Галичині суворий режим. Урядовою мовою стала німецька. На селян накладалися великі податки. «Новий порядок» робив життя в Галичині дуже важким. Німці користувалися правами без обмежень. Тюрми, шибениці, розстріли стали повсякденним явищем. У нашому селі німці розстріляли Каспришина Івана, Коцура Михайла, Коцура Петра, Семенюка.
Прихід німецьких окупантів у Борщовичах ознаменувався встановленням беззаперечного виконання жителями села всіх вказівок нової влади, в першу чергу в поставках окупантам сільськогосподарської продукції та відправці молоді на роботу в Німеччину.
З Борщович в основному забирали молодих людей, але були випадки вивозу навіть малолітніх. Лиха доля остарбайтера спіткала таких наших односельчан:
1. Барабаш Нестор Іванович, 1913
2. Біняш Микола Іванович, 1914
3. Вітинський Микола Васильович, 1914
4. Герасимович Микола Васильович, 1925
5. Грудень Дмитро Дмитрович, 1920
6. Допіра Марія Іванівна,
7. Качур Юлія Михайлівна, 1922
8. Коваль Олексій Іванович
9. Онищак (Ковальчук) Анастасія, 1925
10. Кулик Олексій Григорович, 1905
11. Куцір Петро Михайлович, 1924
12. Коцур Люба Семенівна
13. Максимець Володимир Романович
14. Матвіїв Павло Кирилович, 1924
15. Мацелюк (Ривак) Ганна Михайлівна, 1928
16. Пилип Степан Олексійович
17. Пирка Емілія Василівна, 1924
18. Ривак Йосип Михайлович, 1935
19. Сворень Михайло Михайлович, 1928
20. Сворень Євгенія Михайлівна
21. Сидор Іван Михайлович
22. Согор Йосип Іванович, 1907
23. Соловій Петро Дмитрович, 1914
24. Токарівський Петро Васильович, 1899
25. Федак Єва Михайлівна, 1925
26. Хмільовський Іван Михайлович
Доля остарбайтерів складалася по-різному. Одні потрапляли до людяних німців і їх становище було більш-менш терпимим. Інші опинялися в хазяїв, які ставилися до слов’ян як до нижчої раси, тож їм було надзвичайно важко, по-справжньому були невільниками.
З розповіді Свореня Михайла Михайловича, 1928 р.н.
«2 серпня 1942 року німці забрали мене (а мені було 14 років) із сестрою Євгенією і відвезли на збірний пункт до Львова (тепер це приміщення школи №87). Після цього вишикували у довжелезну колону і пішки погнали на залізничний вокзал. Як худобу повантажили у «товарняк» і два дні везли до Німеччини. У дорозі нам не давали ні крихти хліба, ні краплі води. Привезли нас на якусь станцію в Німеччині. Там на нас вже чекали «баури» і почали вибирати для себе робітників. Все виглядало як на торговищі худобою.
Я потрапив на господарку – доглядав за худобою одяг був дуже убогий, але їсти давали добре.
У 1945 році прийшли радянські війська. Забрали нас на машини і завезли у Чехословаччину у табір, який був огороджений колючим дротом. Певний час ми були там під дощем, палаючим сонцем, без їжі і води – «прєдатєлі Родіни». Дуже багато людей там загинуло.
Біля мене було дві дівчини зі Львова. Їм було шкода мене, і вони запропонували втікати разом з ними. Близько місяця пішки ми добиралися додому. Намагалися йти лісами, безлюдними дорогами, щоб не потрапити на очі радянському патрулю. І під кінець 1945 року я добрався додому».
З розповіді Максимця Володимира Романовича
«Наша велика дружня сім’я проживала у селі Борова Гора, де працювала у своїй господарці. Тато був заступником війта і всі односельці: і українці, і поляки добре відносилися до нас. Ніщо не віщувало біди. Аж ось у 1941 році прийшли німці. Відразу почали забирати молодь до Німеччини. На пересильному пункті німецькі господарі вибирали собі робітників серед великої кількості молодих людей. В такий спосіб я опинився на господарстві у с. Вальсак. Там я виконував ту саму роботу, що і вдома: орав, сіяв, збирав урожай. Заради справедливості треба сказати, що господарі добре відносилися до своїх працівників: давали добре їсти, не заставляли працювати понад міру.
Звільнили нас американці, але всюди були розвішані оголошення радянських військ, що всім остарбайтерам треба з’явитися у м. Каменськ. Після прибуття туди, всіх нас, хто вже підлягав військовій службі, пішки гнали до Відня цілий місяць. Дуже важка була ця дорога: їсти не давали, треба було самим рятуватися. Ми забігали до будинків, які стояли при дорозі і просили бодай що-небудь поїсти. У Радянській Армії я прослужив 5 років, працюючи кравцем.
Але неспокій постійно панував у моїй душі – пишучи листи додому, не одержував відповіді. Тоді я звернувся до свого начальства і вони допомогли мені розшукати свою родину. Виявилося, що всі вони були виселені з рідної землі у 1945 році. Після звільнення з армії не зміг повернутися до рідної домівки, а розшукавши своїх, опинився у Борщовичах».
Оркестр дивізії «Галичина». Четвертий справа Наконечний Петро
У квітні 1943 року німецьке командування дало дозвіл на формування дивізії «Галичина». Українці у створенні дивізії переслідували іншу мету. Вони сподівалися створити власну армію і у випадку зміни воєнних дій виступити на захист України. До дивізії записалися і наші односельчани, які щиро вірили, що в такий спосіб зможуть долучитися до якнайшвидшого здобуття незалежності для України:
1. Василюк Степан Михайлович, помер в США
2. Коцур Михайло Іванович
3. Наконечний Йосип, загинув на Волині
4. Наконечний Петро Михайлович, музикант оркестру дивізії, помер в Канаді
5. Сворень Михайло Дмитрович
6. Сворень Михайло Іванович
7. Стадник Йосип Миколайович, навчався у Львівському університеті. Був направлений у Берлінську офіцерську школу. Чи брав участь у боях – невідомо. Останній лист від нього прийшов з Берліна перед відходом німців у 1944 році. І вже аж на початку 70-х років прийшла від нього звістка з Англії. Там він і помер у 1985 році.
8. Стадник Левко, вбитий ковпаківцями.
9. Ступінський Ярослав Миколайович.
Під тиском Радянської Армії німці відступають. Починається мобілізація чоловіків на фронт. Це були непідготовлені, без навиків військової служби люди, яких кинули у горнило війни: Вітинський П.,Зелізко І.В., Качор М.С., Качор П.М., Коник А.М., Мазепа П.М., Максимець С.І., Масим’як Р.П., Мацелко О.Г., Мотика І.А., Наконечний І.С., Наконечний Й.І., Наконечний П.І., Рисак І.І., Ромашевський І.М., Согор В.І., Согор І.І., Ступінський М.П., Тимовчак В.В., Хмільовський С.І., Шандала В.І., Шелемех А.Т., Шелемех В.Г., Шелемех Г.Г., Шелемех Т.Т., Юськевич Й.І.
Вони повернулися до рідних домівок інвалідами, хворими після поранень людьми.
В боях з німецькими загарбниками на землях Європи полягли наші односельчани:
Барабаш Йосип Іванович, 1910 р.н. – загинув у 1945 р. в Польщі, біля Гданська.
Вітинський Михайло Дмитрович
Ковальчук Йосип Іванович, 1907 р.н. – загинув у Польщі
Коцур Йосип Васильович, 1910 р.н.
Максимів Василь Михайлович, 1924 р.н.
Мормило Йосип Іванович, 1923 р.н. – загинув у 1944 році в Польщі під Краковом.
Сворень Михайло Андрійович, 1920 р.н.
Сворень Павло Андрійович, 1923 р.н.
Сворень Михайло Йосипович
Согор Іван Миколайович, 1922 р.н.
Согор Теодор Михайлович, 1909 р.н.
Сташинський Микола Павлович, 1904 р.н.
Степаняк Василь Іванович, 1910 р.н. – у 1945 році помер від ран.
У центрі села споруджений пам’ятник на їхню честь.
Пам’ятник воїнам які загинули в роки Другої світової війни
Боротьба українців в складі Червоної Армії проти фашистської Німеччини та Японії це окрема сторінка у нашій трагічній історії.
В боротьбі світової спільноти проти фашизму чи не найбільшу Голгофу виніс, знову ж таки, багатостраждальний український народ. Варто поглянути тільки на порівняння втрат деяких держав у Другій світовій війні.
Наступив 1944 рік – рік визволення села від німців. Ніхто із жителів села навіть не міг думати, яке страхіття доведеться пережити всім у той час. Радянська Армія зайняла Білку, Сухоріччя і звідти почався наступ на Борщовичі. Найперше, вночі почався страшний обстріл села. Але найгірше було те, що територію села почали освічувати прожекторами, які були підвішені до парашутів. В селі стало видно як вдень, і людям важко було десь сховатися від бомбардувань. Ховалися у пивницях, бігли на поля, у вивози, а село продовжували обстрілювати. Всі здалися на волю Божу. Багато господарських будівель згоріло. Але людські втрати не порівняти з найбільшими матеріальними втратами. Над селом дуже низько пролітало два радянських літаки. Вони скинули дві бомби. Одна з них влучила у місце, де в пивниці ховалися люди. Від вибуху загинуло біля десяти осіб, і серед них – Ющишин С.П.
Під час відступу німці зруйнували залізничну колію і станцію. Багато бомб потрапило в став біля залізничної станції. З часу війни його ніхто не чистив, і цей смертоносний вантаж лежить на дні ставка дотепер. Колись це була прекрасна водойма, з надзвичайно чистою водою і великою кількістю риби. А тепер цей став стоїть як німий свідок далеких воєнних літ.
1945 рік. Група робітників під час відбудови залізничної станції
Коли у 1944 році німці відступили, начальником станції було призначено Панова В.М., 1905 р.н., який у 1945 році виїхав. У цьому ж році починається відбудова залізничної станції, а посаду керівника обіймає Ривак І.Й, працюючи там аж до виходу на пенсію
У 1983 році начальником стає Барабаш Марія, яка працює до сьогодні.
Роль залізниці у нашому селі важко переоцінити. Наші односельчани дістали добрий зв’язок зі Львовом, де могли знайти собі роботу. Так воно і сталося: щодня сотні борщівчан почали їздити у Львів до праці, а молодь на навчання.
Війна покотилася на захід, змучені війною та репресіями жителі села почали налагоджувати мирне життя.
Операція «Вісла» – одна з найтрагічніших сторінок історії українців
9 вересня 1944 року між урядом УРСР і польським Комітетом національного відродження, що діяв у Любліні, підписано угоду про так звану «добровільну» евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і поляків, відповідно, з території УРСР до Польщі.
Йшлося про те, щоб уповні викоренити український етнос у межах Польської держави і замести будь-які сліди його існування.
Реально переселення українців розпочалося 15 жовтня 1944 року. Розроблено жорсткі інструкції проведення операції. На світанку військовий відділ оточував село, не випускаючи з нього нікого. Мешканцям наказували протягом короткого часу пакувати майно і під конвоєм їх виводили до визначеної залізничної станції.
Напевно, не було ні одного надбужанського чи надсянського села, в якому не гинули б люди: були часті випадки масових мордувань і вбивств, доповненням до цього було грабування майна, знущання над людьми, спалення сільських обійсть.
З особливою запеклістю і жорстокістю (польські солдати і партизани) розправлялися з греко-католицьким і православним духовенством. Підтвердженням цих подій є спогади людей, які пережили страхіття цього жахливого злочину.
Спогади Залуського Івана Андрійовича, 1917 р.н. у с. Тимці, парафії Башні Дільної, повіту Любачівського, воєводства Львівського
«Поляки все робили, щоб заставити українців виїздити з рідних місць. Вперше ми відчули страх за свої родини у жовтні 1944 року. Польська поліція оточила сусіднє село Подимщине, запалили церкву. Парафіяни не в змозі були щось зробити винесли корогви і разом зі священиком ішли обходом навколо палаючої церкви. Священик дуже перейнявся тією подією і невдовзі помер.
У цьому ж селі забрали 33-х чоловіків середнього віку. Всіх завезли до с. Горинця, де під лісом розстріляли без суду і слідства. Серед них був і Суль Іван, 1910 р.н. Так його дружина Катерина залишилася сама із маленьким синочком Романом, якому було лише 2 рочки. У 1946 році Суль Катерина (Максимець) була переселена у Борщовичі.
На почату грудня 1944 року у нашому селі польська поліція організувала збори, на яких оголосила, щоб усі виробляли документи на виїзд. Господарі це зустріли сміхом: як так, ми тут живемо з діда-прадіда і будемо покидати рідні місця? Але нас не залишили в спокої. Польська поліція часто навідувалася в наше село, почалися арешти, побиття людей, знущання. Під час арештів страшно били, ставили на розпечену цеглу.
Під кінець лютого до села з двох сторін під’їхали польські поліцаї та цивільні озброєні поляки, почали вдиратися в кожну хату, лякати людей, забирати що їм до вподоби. Великий страх поселився серед людей. Виходу і захисту не було.
12 березня 1945 року до станції «Башня Дільна» підтягнули ешелон. Люди почали звозити свої пожитки і пакувати у вагони. Моя сім’я думала що робити, але на другий день таки вирішила їхати. Вночі позбирали поховані речі і помістили у вагон. В той день зранку ми бачили, як палав сильний вогонь у селі Синявка, ще більший страх оселився у людей. Всі, хто від’їжджав, плакали, і ті, що залишалися теж плакали.
Привезли нас на станцію Борщовичі, все вивантажили, тимчасово поселили нас у поляків, які ще не виїхали (а поїхали вони до Польщі весною). Таким чином ми опинилися в Борщовичах».
Спогади Кекляк (Кісик) Марії Миколаївни, 1931 р.н. у селі Башня Гірна
«До 1945 року наша родина щасливо проживала у мальовничому селі Башня Гірна. Ніхто і гадки не мав, що скоро доведеться все покидати. А покидати було що, бо ми жили заможно. У нас було поле, велика господарка, пасіка. Мій дід Михайло 18 років працював секретарем села.
Почалося з того, що мого батька Миколу холодною зимою забрали насильно з хати і повезли до Дільної Башні. Там його лякали, страшенно били (навіть цвяхи забивали у п’яти), заставляли підписати документи на виїзд. Тата заставили роздягнутися і все забрали: кожух, шапку, чоботи і вигнали з приміщення роздягнутим. Добре, що там жила наша родина, і тато мав до кого піти.
Не було ради – мусіли їхати. Ми ще не покинули рідне обійстя, як вже почали все забирати: вулики, зерно, картоплю, коні… А ми, що могли те забрали і поїхали до Дільної Башні на поїзд. Добиралися 2 дні і 10 березня 1945 року опинилися на станції с. Борщовичі. Глибокі сніги ще були, холодно. Вивантажилися, всюди крики, плач дітей. Але на нас вже чекали місцеві жителі з підводами і почали розвозити по хатах до поляків, бо вони ще не виїхали. В кого була велика сім’я, то тих поселяли у більших хатах.
Всі були впевнені, що ми приїхали ненадовго, що скоро повернемось назад. Але, як бачимо, ми осіли в Борщовичах назавжди».
Спогад Сокіл (Дейнеки) Марії Михайлівни, 1934 р.н. у с. Башня Гірна
Так як і всі переселенці, наша родина Сокола Михайла і Єви, теж відчула на собі тяжку долю вигнанців. Наша сім’я проживала у селі Башня Горішня. Тато працював шевцем, а ще він був активістом у читальні, брав участь у різних виставах, завжди виконував головні ролі.
1920-ті роки. Так одягалися молоді люди у Башні Гірній. На світлині Сокіл Михайло і Єва
В той час, коли ми змушені були покидати свою рідну хату, нашого батька не було вдома – він відбував покарання у в’язниці за захист свого брата Ілька спочатку у Львові, а потім у Свердловській області (Росія).
Весь тягар ліг на плечі нашої мами, якій вже до того довелося перейти через важкі життєві випробування.
Ніяк не хотіла вона виїжджати: кілька разів здавала документи і забирала. Та коли в селі настали тривожні часи, коли польські бойовики відкрито вдиралися до хат українців і вбивали, залишитися було небезпечно.
Випадок, який стався у селі, остаточно переконав маму, що треба їхати. Поляки увірвалися до хати Кінаша Теодора, який був у селі шанованою людиною, прекрасним кравцем. Наміри поляків відразу всі відчули, бо в руках мали зброю. Коли вони спрямували її на господаря, маленький синочок Олексій, а йому було 4-5 рочків, підбіг до тата і притулився до нього. Батько тільки вимовив: «Як вбиваєте мене, то відразу і вбивайте дитину». І тут руки вбивць здригнулися, опустивши зброю, вони вийшли. Цей випадок перекреслив останню надію, що ще може все минеться і ми залишимося.
Гнані страхом за життя, люди збирали свої пожитки і прямували у Солотвино на залізничну станцію. Там на нас чекали «товарняки» і ними відправляли всіх на схід. Добираючись до станції, ми бачили, як то в одному селі, то в іншому спалахував вогонь – поляки палили українські хати.
Дуже важкою була ця дорога – ніхто не знав куди ми їдемо і що на нас там чекає. 10 березня 1946 року ми опинилися на станції с. Борщовичі, нас розподілили по польських хатах. Багато переселенців було тут і спільна біда, проблеми об’єднували нас. Всі зрозуміли і змирилися з тим, що вороття вже нема. Люди перезнайомились, почали працювати. Серед молоді швидко зав’язувалися дружні стосунки, почали одружуватися місцеві з переселенцями. І стали ми всі як одна родина».
Спогади Лис (Ждан) Ярослави Григорівни 1941 р.н., у с. Борова Гора
«Я не можу пам’ятати, як переселяли нашу родину. Але у дитячій пам’яті залишилися деякі епізоди тих днів. Коли ми вже поселилися у Борщовичах і мене розпитували, що там було, то я постійно повторювала одну фразу на польській мові: «Виходіть з помешкання, бо будемо палити». І батьки підтверджували, що так і було.
З розповідей своїх рідних я знаю, що наша сім’я також змушена була виїжджати, рятуючись від нападів поляків. Одного дня нашу хату обступили поляки і хотіли забрати тата і цей хлопчик, захистив його, випросивши у поляків, щоб не забирали. В такий спосіб він врятував йому життя».
Із спогадів Допіри Романа
«У нашому селі Борова Гора нараховувалось 200 осель і тільки у 20 жили поляки. У житті села вони якоїсь важливої ролі не відігравали.
Жили всі в селі повнокровним життям: старші вели господарку, молодь і діти вчилися.
У мене був брат Іван, 1927 р.н. Він був дуже здібний до наук, добре знав німецьку мову. Батько віддав його на навчання у гімназію м. Ярослав. Але закінчити науку йому не вдалося, бо вже у 1939 році прийшли «совєти» і про навчання не могло бути мови. Потім він став членом УПА у сотні «Яструба». Знаємо про нього лише те, що його схопили енкаведисти, коли він вийшов до річки митися. А було це біля села Пирятин Рава-Руського району. А як він загинув і де захоронений ми не знаємо.
Тато всі його книжки поскладав у бочку і закопав. Поляки не знали, що брат був в УПА. Якби про це було відомо, то наша родина ще більше б постраждала.
Почалася сумнозвісна операція «Вісла». Нас виганяють з рідної землі, з рідної хати. Ніхто навіть не міг собі уявити, що таке страшне лихо станеться з нами. На той час наша сім’я була досить заможною. У нас було прекрасне обійстя, вся забудова була покрита бляхою. Мали ми 9 га поля, 1 га лісу, коні, корови, свині, вівці, птицю. І, звичайно, все це муляло очі полякам. А ще мій дід Теодор був 20 років війтом у селі.
Дивлячись, як поляки нападають на українські сім’ї, як з них знущаються, ми змушені були виїздити. І це сталося в грудні 1945 року. Ми ще не виїхали з села, як все наше майно почали грабувати, а хату підпалили. Коли віддалялися від рідного місця, бачили великий стовп полум’я від нашого обійстя.
Завезли нас у с. Пишківці Бучацького р-ну на Тернопільщині. Люта зима стояла тоді, багато старших людей позамерзало. Поселили нас в якусь холодну глиняну хату. Перебули ми там зиму. Тато почав шукати краще місце і ближче до кордону – все думали, що ще вернемося додому.
В такий спосіб ми опинилися у с. Білка, потім Чорнушовичах. Але так, як у Борщовичах вже жили наші односельці, то ми перебралися туди.
Дуже важко було приживатися і обживатися у чужих краях, а ще гірше стало, коли після війни прийшли «совєти». Зав'язався колгосп, робота за трудодні.
В селі почали вивозити людей в Сибір. Ми зі страхом чекали, що і нас за брата Івана теж вивезуть. Але з Божою допомогою, нас це минуло, ми вижили, стали на ноги, а борщовицька земля стала нам рідною».
Згідно записів у погосподарських книгах в 1945 році у Борщовичі поселилося 530 осіб, а поляків виїхало 1306.
У 1948році налічувалось 137 господарств переселенців.
На основі спогадів очевидців, можна зробити підрахунок з яких сіл і скільки приблизно сімей оселилося в Борщовичах: Перемишль – 25, Башня Горішня – 20, Борова Гора – 16, Башня Дільна –10, Солотвино – 6, Тимці – 5, Брусно –2. Із Лемківщини оселилося приблизно 10 сімей.
Посвячення каплички з нагоди 50-річчя сумнозвісної операції «Вісла»
Звичайно, це не повний перелік, бо зроблений він за свідченнями людей поважного віку, а людській пам’яті властиво щось призабути.
За радянських часів було заборонено вдаватися до правдивих спогадів, свідчень про ті страшні часи. З настанням незалежності, нащадки переселенців дістали змогу познайомитися з правдивою історією і гідно її шанувати.
До 50-річчя операції «Вісла» у Борщовичах побудовано і посвячено капличку. Особлива заслуга в цьому Кекляк (Кісик) М.М., Кузик (Тухай) Є.І, Фрис О., які зуміли своїм талантом, великим бажанням організувати цю важливу справу.
Інтер’єр каплички
Тепер духовні торжества у селі розпочинаються відправою біля каплички.
Організація колгоспу
Односельчани докладали великих зусиль, щоб побороти злидні та господарську розруху, обробляли і засаджували землю.
Але селі знову тривога – наступив 1947 рік – початок колективізації. У цьому році не вдалося новій владі залучити селян до колективного господарювання. А вже 1948 рік вважається роком заснування колгоспу. Спочатку колективізація мала добровільний характер і проходила мляво. На перших порах тільки 27 сімей вступило до колгоспу. Але влада рішуче береться за організацію колективного господарства.
Уповноважені з району ходять по селі, залякують людей, обкладають непосильними податками. У селян збирають коней, сільськогосподарський реманент, розбирають і перевозять на колгоспне подвір’я господарські будівлі, відчужують землю.
Але найстрашніше те, що починають вивозити цілі сім’ї прекрасних господарів у Сибір за небажання вступити в колгосп, за зв’язки з упівцями чи просто за вказівкою сексотів.
Розказують очевидці: «Страшний плач, лемент стояв у селі під час цих енкаведистських акцій – люди прощалися з селом, з сусідами назавжди. І влада була впевнена, що вони більше ніколи не повернуться до рідних домівок.
Доказом цього є записи, які вдалося віднайти в будинкових книгах тих років, де видно, як перекреслювали прізвища цілих родин.
Сторінка із будинкової книги, 1948 рік
Забирали енкаведисти людей на вивіз переважно вночі. Хату приречених оточували солдати, вривались до неї і старший оголошував ще сонним і розгубленим господарям, що є рішення влади (а таке рішення могли сфабрикувати за місяць-два після вивозу) всіх вивезти на спецпоселення. На вік чи каліцтво кандидатів на виселення не зважали, чи це дев’яносторічний дідусь, чи немовля в колисці, чи каліка без руки або ноги, чи навіть вагітна жінка – забирали з дому всіх! На приготування до виселення давали 20-30 хвилин (за інструкцією – 2 години). Перелякані господарі брали те, що встигли: сякий-такий одяг (влітку забували про зимовий одяг і взуття) та дещо з харчів, їх тут же виводили з хати, вантажили на підводи, рідше на вантажівки, й везли на так звані збірні пункти – пересильні в’язниці. Майно, яке залишалося – розкрадали сільські «активісти» або й самі енкаведисти.
Під пильною охороною людей везли на залізничну станцію й заштовхували до вагонів. Ці вагони були для перевезення худоби, тому в народі їх називали «телячими». Вони були обладнані «нарами» – полицями, призначеними для того, щоб на них можна було сидіти і лежати. В підлозі був прорубаний невеликий отвір, оббитий бляхою, який служив своєрідним туалетом або металева чи дерев’яна бочка, так звана «параша».
Вагон мав два віконечка, заґратованих решіткою або колючим дротом. Стіни вагону були з дощок, тому зимою покривалися інеєм, а спекотного літа – нагрівалися. Двері вагону конвой закривав і у ньому весь час була напівтемрява.
В такий вагон заштовхували від 30 до 50 осіб, а то й більше, різними за віком та статтю. Дорога на каторгу завжди була довгою – від трьох тижнів до півтори-двох місяців. Ешелони з репресованими довго простоювали в тупиках, їхали переважно вночі. Десь на великих зупинках конвой міг видати якийсь суп – «баланду» або кусень глевкого хліба з тухлою тюлькою. Завжди бракувало питної води і свіжого повітря. Люди знемагали від холоду і голоду. В таких умовах діти й старші за віком хворіли різними інфекційними хворобами, застудами й помирали, не маючи жодної лікарської допомоги. Навіть тоді, коли жінки народжували, не було не тільки лікаря, але й теплої води. В таких жахливих умовах немовлята переважно не виживали. Тіла тих, хто в дорозі помирав, конвой майже завжди викидав з вагону при русі потягу на розтерзання диким звірам чи хижим птахам. Під час такої далекої дороги людей пригнічувало ще й те, що вони ніколи не знали куди їх везуть.
Ешелони з галичанами прибували на залізничні станції переважно Півночі, Сибіру, Далекого Сходу або Казахстану. Тут репресовані одержували статус «спецпоселенців» – безправних громадян «найдемократичнішої країни у світі», їх також змушували підписувати заяви про те, що приїхали вони в цю місцевість добровільно і залишилися безвиїзними навічно. Далі їх відправляли вантажівками, підводами, саньми, а той пішки, переважно в глуху тайгу або безкрайній степ. Давали їм пили, сокири, дещо з продуктів й залишали виживати у снігах при тріскучих морозах. Люди самотужки рили собі землянки, зводили бараки і поступово пристосовувались до більшовицького «раю», їх брали на облік в комендатури, вони, під загрозою тюремного ув’язнення, не мали права відлучатися за межі призначеного місця. Спецпоселенці повинні були весь час відмічатися в комендатурі. Вони рідко коли мали медичне обслуговування, а про духовну опіку взагалі не йшлося. Своїх дітей, якщо мали їх у що одягнути, змушені посилати в російськомовну школу, якщо така була не надто далеко від їхнього поселення.
На засланні наші люди, дорослі й підлітки, виконували найважчі і найбрудніші роботи. Переважно працювали в тайзі на лісоповалі, коли взимку сніг сягав до пояса і стояли тріскучі морози, а влітку заїдали до крові комарі. Тендітні дівчатка-українки ручними пилами і сокирами звалювали столітні кедри та ялиці, обрубували гілля, розпилювали стовбури й складали колоди.
Використовували наших людей на найважчих роботах у радгоспах, цегельнях, на будівництві доріг, мостів, залізниць. Галичани зводили будинки, рили канали, вантажили й розвантажували вугілля, цемент, каміння, цеглу, мінеральні добрива та ін., працювали в шахтах й каменоломнях, добували торф. Та хіба можна перерахувати усі роботи, які примусово виконували спецпоселенці на просторах більшовицької Росії? Про техніку безпеки й мови не було, ніхто й ніколи не вчив їх будь-якої професії, все освоювали самотужки, при чому калічилися, гинули, топилися, горіли, обморожувалися, словом, ніхто про них не дбав і за їхнє каліцтво не відповідав. Були вони рабами ХХ століття.
У другій половині 1950-х років більшовики почали звільняти галичан зі спецпоселень, передусім звільняли тих, кого вивезли на заслання неповнолітніми, а відтак, усіх решта.
За офіційними даними, які не раз публікувалися у пресі після здобуття Україною незалежності, кількість репресованих, висланих більшовиками за межі Галичини, була такою:
10 лютого 1940 року депортовано 220 000 осіб;
13 квітня 1940 року – 320 000 осіб;
у червні-липні 1940 року – 240 000 осіб;
у червні 1941 року – 300 000 осіб, переважно українці.
Крім цього, за роки першої радянської окупації краю 1939-1941 рр. було заарештовано близько 60 000 чоловік, а 50 000 із них – розстріляно або по-звірячому замучено в катівнях.
З осені 1944 до 1951 рр. в райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу більшовиками депортовано із Галичини 65 906 родин, які нараховували 203 662 особи.
Таким чином, з 1939 до 1955 рр. з нашого краю було вивезено 2 196 170 осіб, або 20,5% від усього населення.
В ті страшні часи висилки у віддалені й необжиті місця Совєтської імперії були вивезені борщовицькі родини:
1. Бень Іван Ількович, 1888 р.н., Параскевія, 1890 р.н., Анна Іванівна, 1926 р.н., Іван Іванович, 1927 р.н.
2. Вітинський Петро Михайлович, 1905 р.н., Юлія Миколаївна, 1909 р.н.
3. Гірка Іван Дмитрович, 1889 р.н., Агафія Матвіївна 1897, р.н., Степан Іванович, 1928 р.н.
4. Допіра Анна Іванівна, 1909 р.н.
5. Допіра Іван Ількович, 1911 р.н., Ольга Дмитрівна, 1924 р.н., Марія Іванівна, 1943 р.н., Іван Іванович, 1947 р.н., Степан Іванович, 1949 р.н.
6. Качор Павло Михайлович, 1898 р.н., Параскевія Михайлівна, 1899 р.н., Степан Павлович
7. Качор Іван, Магдалина, Ярослав Іванович, Ганна Іванівна.
8. Качор Михайло, Катерина.
9. Качор Теодора Яківна, 1894 р.н.
10. Качор Микола Андрійович, 1892 р.н.
11. Коцур Іван Михайлович, Анна, Роман Іванович, Марта Іванівна.
12. Лісневський Іван, Катерина.
13. Наконечна Анна, Іванна.
14. Пістола Йосип Юрійович, 1916 р.н., Марія Тимківна, 1924 р.н.
15. Сворень Іван Михайлович, 1901 р.н., Анна Григорівна, 1907 р.н., Ольга Іванівна, 1927 р.н., Ярослава Іванівна, 1929 р.н., Євген Іванович, 1935 р.н.
16. Сворень Іван Степанович, 1896 р.н., Катерина, 1908 р.н., Михайло Іванович, 1927 р.н., Марія Іванівна, 1938 р.н.
17. Сворень Петро Миколайович, 1914 р.н., Кароліна Іванівна, 1925 р.н., Богдан Петрович, 1925 р.н.
18. Согор Ганна Яківна
19. Согор Петро Григорович, 1898 р.н., Осипа Володимирівна, 1895 р.н.
20. Согор Іван, Павліна
21. Стадник Михайло Миколайович, 1893 р.н., Юлія Миколаївна, 1900 р.н., Микола Михайлович, 1937 р.н.
22. Токарівський Тимофій Йосипович, 1889 р.н., Марія Андріївна, 1885 р.н.
23. Шелемех Михайло Тимкович, 1904 р.н., Марія Іванівна, 1903 р.н., Стефанія Михайлівна, 1928 р.н.
Вражають трагедії цілих родин у нашому селі. Важко переповісти, що пережила сім’я Івана та Анни Коцур.
У 1950 році заарештовано їхнього зятя Кварцяного Йосипа за зв’язки з УПА. А всю сім’ю вивозять у Сибір. На руках у їхньої дочки Марти синочок, якому тільки 2,5 рочки. Забирають всіх на пересильний пункт. Там помирає малятко. Енкаведисти забирають його від мами, хоронять самі, а матері дають тільки номер могилки. А родину везуть далі товарним поїздом. На цьому їхня Голгофа не закінчується. В дорозі помирає голова сім’ї, вартові просто викидають його з поїзда в глибокий сніг чужої землі. У Сибіру помирає також їхній син Роман. Важко збагнути, як люди виносили такі страшні випробування. Після відбуття покарання додому повернулася мама, дочка Марта і зять Йосип. Бог подарував їм двійко діточок: Ярослава і Любу. Виросли вони хорошими людьми і радують своїх батьків онуками і правнуками.
Або ще такий факт нелюдського ставлення нових правителів до людей. Коли вивозили у Сибір Согору Ганну з сином Богданчиком, вона пішла попрощатися з сусідами, а дитина залишилися на підводі, яку охороняли енкаведисти. На вулиці в той час стояла сусідка і мама попросила її забрати дитину. Енкаведисти-росіяни не розуміли про що мова. І Кінаш Юлії таки вдалося викрасти Богданчика. Мати поїхала без дитини. Невдовзі в Сибіру вона померла, а він виховувався у родичів. Можна собі уявити, як було мамі без дитини, а дитині без неї.
Хвилююча розповідь Согор (Козярської) Ганни про те, що довелося пережити їй у цей страшний час.
Вона була невісткою родини, яку вивозили у Сибір. І хоч вона не жила у сім’ї чоловіка, але на неї чекала доля вигнанки. Її встигли попередити, що до їхньої хати наближаються енкаведисти, і їй вдалося втекти з маленькою дитиною. Довгий час вона переховувалася у родичів, знайомих. Але дитинка захворіла і п. Ганна змушена була іти до лікарні. Сталося найстрашніше – малятко помирає. З мертвою дитиною вона повертається не додому, а знову до рідні, звідти – до церкви, щоб похоронити дитинку. Чоловік, Согор Володимир, в той час воював у Червоній Армії і ніяких вісточок від нього не було. Страшні думки постійно тривожили її, та прийшов лист з фронту, і вона з нетерпінням чекала повернення свого чоловіка. Бог змилосердився над нею – чоловік повернувся додому. Життя поступово стало налагоджуватися. Сім’я Володимира і Анни виховала троє дітей: Марію, Ярослава і Андрія.
Та навіть зараз, через багато років, серце стискається від болю при згадці про пережите.
Сподіваємось, що більше ніхто і ніколи не зазнаватиме такої страшної наруги, принижень і винищення.
Звичайно, що після акції вивозу у Сибір справи у влади пішли краще. Люди були настільки перелякані, що майже всі написали заяви про вступ до колгоспу. Тоді ж відбулася ще одна подія, яка сколихнула село. 15 січня 1950 року у приміщенні сільської ради було вбито Пенцка Петра Володимировича, 1908 р.н., який просив відтермінувати його вступ до колгоспу. Ніхто не зважав, що він повернувся з фронту, що його дружина невиліковно хвора, а на руках річна дитина. Після цієї трагедії у селі вже не залишилося одноосібників.
Новостворений колгосп в перший рік очолювали наші односельчани Максим’як Петро і Стадник Іван. Однак, колишні сільські господарі, очевидно, були нездатні насильно залучити односельчан до цієї комуністичної панщини двадцятого століття. Після них головою був приїжджий Діхтєров Микита, який значно ефективніше змушував селян звикати до праці в умовах колгоспу.
На перших порах колгосп носив ім’я М.С.Будьонного, а потім називався «Зоря комунізму» і довгі роки його очолював Ждан Г.І. Після реорганізації Борщовичі стали відділком радгоспу «Жовтневий».
І знову, вкотре вже, над українським селянином владою чиниться наруга. Людей позбавлено звичного господарського укладу життя. Ще вчора їх власністю була земля, коні, реманент, будівлі, а сьогодні це вже спільна, колгоспна власність. Що це таке селяни тоді так і не зрозуміли, але чітко збагнули основне: їх назавжди позбавили нажитого їх працею майна.
Люди, щоб вижити і не зазнавати переслідувань з боку влади, змушені були змиритися із ситуацією і працювати в колгоспі. Іти селянам нікуди, не маючи паспортів, влаштуватися на роботу поза колгоспом було дуже важко.
Борщовичі мали велику перевагу над іншими селами – залізничну станцію. Для забезпечення її безперебійної роботи приймали чоловіків із нашого села. А до Львова на роботу дехто із борщівчан зміг вирватися з села у 1950-х роках, заплативши немалі гроші за паспорт.
Ще один факт підневільного життя наших людей: у господарських книгах за 1948 рік вдалося знайти списки зареєстрованих людей, які приїжджали в гості до своїх родичів – справжня «тюрма народів».
На перших порах земля ще не була виснажена і давала добрі врожаї. Колгосп спеціалізувався по вирощуванню зернових культур і цукрового буряка, згодом городини: добре родили і огірки, і помідори, були цілі плантації полуниць. В центрі села посадили прекрасний сад, який давав багаті врожаї черешень, яблук.
Все вирощене на колгоспних ланах і фермах ретельно обліковувалося і забиралося державою. За працю в колгоспі людям нараховували, так звані, трудодні, згідно яких їм видавали грошову або натуральну платню. Заробіток видавався не щомісячно, а лише кілька разів на рік. Колгоспники, важко працюючи в колгоспі, намагалися принести додому бодай трошки зерна чи картоплі, щоб прогодувати сім’ю. Насипали зерно в кишені, в штани, за пазуху, ховаючи від охоронців та якщо хтось попадався, на них чекала кара. Влаштовували публічні суди, на які збирали чи не всіх колгоспників. Така доля спіткала Согор (Козярську) Ганну, Свилебу Ольгу, Рисак Марію, Суль Катерину, Максимець (Кісик) Єву. Повертаючись після важкої праці на току, вони взяли по кілька кілограмів необчищеної пшениці. За це їх судили і винесли вирок – 10 років ув’язнення. Відправили їх у колонію м. Брянск (Росія). Але, потрапивши під амністію, повернулися додому швидше, де на них чекали маленькі діти.
Згодом селяни дістали можливість виробляти паспорти, і це стало нагодою для наших односельчан влаштовуватися на роботу на підприємства Львова.
Працездатних людей у селі залишалося все менше – нема кому працювати. На збір урожаю постійно організовують шкільну молодь.
Як допоміжну ланку заробітку для селян було створено картонажний цех, керівником якого була Стовбова К.М.
Поступово життя в селі налагодилося: покращилася оплата праці, селяни вирощують худобу на продаж, добрі доходи приносять заробітки у Львові. І це стає основним чинником масового будівництва в селі нових будинків.
Найстрашнішим бичем у той час в селі було бездоріжжя. Таких поганих доріг, напевно, не було за всю історію Борщович – все було наше і нічиє.
І тільки у 1985 році наше село набуло сучасного вигляду. Причиною таких позитивних змін була підготовка до святкування 65-річчя перебування у селі армії під проводом М.Будьонного. У 1920 році під час походу на Польщу, змітаючи все на своєму шляху, промчала Перша Кінна Армія (із змінним успіхом «громити», так званих в радянській історії, білополяків).
15 вересня 1985 року відбулося велике торжество, на яке з’їхалися гості чи не з усієї області. До участі у театралізованому дійстві залучили аматорів сцени з багатьох сіл Пустомитівщини. Серед борщовицьких артистів особливо виділялися школярі: і виступами, і костюмами, і організованістю.
До цієї події здійснили реконструкцію центру села: збудували великий адміністративний будинок, в якому розташовано сільську раду, пошту, Народний дім, бібліотеку, поруч – торговельний центр, двоповерхові житлові будинки для працівників радгоспу. Зробили меліорацію, викопали ставки, які теж стали окрасою села і чи не найголовніше – заасфальтували основні дороги.
Сільська аптека
У 1980 році розпочалася газифікація села. Головою газового комітету обрали Шелемеха Я.Г., який відразу активно взявся за організацію роботи, а її було дуже багато, найголовніше – виготовлення документації, придбання матеріалів. У цій справі доброю підмогою була допомога Максимця В.Р., який займався будівництвом газорозподільчих станцій.
Особливих слів подяки та пошани заслуговує Залуський І.А. Протягом свого життя у Борщовичах він був причетний до багатьох важливих справ у селі. Всю найвідповідальнішу роботу у газовому комітеті виконував саме він: і збирав гроші, і відповідав за виготовлення документації на кожну оселю, і за прокладання вітки газопроводу у селі.
Також п. Іван організував роботи з благоустрою цвинтаря, які тривали два роки. Завдяки його організаторським здібностям, майже всі жителі села долучилися до цієї справи. Певний час він був старшим братом при церкві і тут проявив себе чесним, принциповим, справедливим прихожанином.
Багато матеріалів з його домашнього архіву використано при написанні цієї книги, за що автор йому щиро вдячна.
У вересні 1989 року створено Народний Рух України – найвпливовіша демократична сила, яку очолював Чорновіл В.М.
Це була настільки авторитетна організація, що майже в кожному селі патріотично налаштовані жителі створювали свій осередок. У Борщовичах головою було обрано Попівняка Теодора. Він брав участь у перших організаційних зборах у Винниках, Львові. Це був ще той час, коли активісти відчували тиск з боку влади, їх переслідувала міліція. Але народ вже не боявся і організовувався у потужну силу. Тоді у Русі вже було 300 осіб. Найактивнішими рухівцями у Борщовичах були: Лущик Й., Малетич І., Попівняк Т., Согор В., Согор Є., Тимець Р., Ханас М., Франчук Ю., Чорнописький П. та інші. Великою перемогою Руху були вибори у березні 1990 року, коли вперше вдалося провести їх демократичним шляхом.
Наші активісти організовують різні політичні акції, до яких залучають односельців. Велику гордість за свій народ, за свою героїчну історію залишила у серцях хода у с Пикуловичі (1989 р.) на посвяту березового хреста і могили січових стрільців. В одному пориві, одною дружною громадою під синьо-жовтими прапорами вирушили до сусіднього села. Впродовж усієї дороги лунали стрілецькі пісні, які співали учасники цієї пам’ятної події.
А ще незабутньою і хвилюючою подією була підготовка і участь у «живому ланцюгу» між Сходом і Заходом України. Це була одна із перших акцій, до якої вдалися патріотичні сили в передчутті розвалу СРСР. Майже у кожній сім’ї готувалися до неї: шили синьо-жовті прапори, пов’язки, бо купити їх у магазинах було просто неможливо.
І ось настало 21 січня 1990 року (а ще існував Радянський Союз). З самого ранку сотні людей автобусами, машинами, мотоциклами під синьо-жовтими прапорами прямують на трасу Львів – Тернопіль. Багато борщівчан, їдуть в інші області – Тернопільську, Рівненську, Житомирську.
21 січня 1990 рік. Борщівчани під час «живого ланцюга» на трасі Львів – Тернопіль
Це було свято піднесення людської гідності. Люди, взявшись за руки, символізували духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку мріяли наші пращури, єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної, демократичної України. Наш народ дочекався тієї миті, коли Україна постала у світі рівною серед рівних, вільною серед вільних, проголосивши незалежність у Декларації від 16 липня 1990 року та в Акті про незалежність від 24 серпня 1991 року, дня, який став всенародним святом.
На честь проголошення Незалежності України в центрі села встановлено пам’ятний хрест, біля якого розпочинаються сільські торжества.
Пам’ятний хрест в центрі села
Згодом головою осередку було обрано Согора В.П. Під його керівництвом рухівці беруть участь у формуванні влади, спрямовують її роботу у національному руслі, допомагають в організації різних робіт у селі. Був час, коли при вирішенні будь-яких сільських справ, дослухалися рухівців: а яка їх думка, а як вони відреагують?
У 2004 році, після фальсифікацій на президентських виборах, почався великий здвиг народу, який бажав кардинальних змін у державі, не хотів вже миритися з ситуацією, яка була в Україні, піднявся на захист своїх прав.
Розпочалася Помаранчева революція. Безперечно, борщівчани не стояли осторонь цих подій і хто, як міг, долучався до них. У селі відбувалися мітинги під помаранчевою символікою, багато односельчан брали участь у різних акціях у Львові.
Помаранчева революція. Біля Верховної Ради. Зліва направо. 1 ряд Іванюх Василина, Кузик Емілія, Бойцун Ольга, Васьків Ганна. 2 ряд Бойцун Ярослава, Тимовчак Ірина, Колб Лариса, Малетич Ганна, Онищак Мирослава
Представники майже з кожної хати в той час були на Майдані Незалежності у Києві. Всі вони відчували внутрішню потребу бути безпосередньо причетними до великих подій. Особливо активною була наша молодь. Багато з них перебували там з перших до останніх днів. Це були: Васьківи Роман і Микола, Вітинська Олександра, Максимець Роман, Риваки Володимир і Юрій, Барабаш Володимир та багато інших.
Page updated
Report abuse