В Норильських концтаборах (автор: Губка Іван)

Дата публікації допису: Apr 13, 2013 5:34:20 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 160

Губка Іван Миколайович, народився 24 березня 1932 р. у с. Губки Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, студент, заарештований у жовтні 1948 р., звільнений у серпні 1956 р„ удруге заарештований в 1967 р., звільнений у 1978 р.

...Сльотавого дня похмурої осені на причалі Красноярського порту прибула етапом чергова партія в'язнів. Тут їх сортували перед відправкою на Таймир, у край білих ведмедів. Серед них не менше п'ятдесят відсотків були українці.

Баржа пришвартувала до пристані якраз тоді, коли закінчилася перекличка. В’язням наказали вишикуватися п'ятірками. Відтак пролунала команда: «Первая!», і перші з них ступили на трап, щоб через мить щезнути в трюмі. Один за одним, чорною вервечкою сходили в'язні вниз, заповнюючи черево залізного річкового чудовиська, аж поки не опустів причал. Нарешті прибрали трап.

Невдовзі двоповерхові нари у трюмі баржі були заповнені вщерть. Стало душно. В'язні скидали з себе лахміття, рятуючись від задухи.

Роздали сухий пайок – шматок сушеної риби, сухар та ложку цукру. Це добова норма. Черговий офіцер з палуби зачитав розпорядок дня, вигукнувши, що гаряча страва подаватиметься раз на добу. Під час обіду в'язням суворо заборонялося підходити близько трапу, покидати приміщення, висловлювати своє незадоволення, протестувати.

Раптом баржу щось штовхнуло. Вона захиталася на хвилях, опісля знову сіпнулася і майже непомітно попливла. У верхів'ях Єнісею, поблизу Красноярська, течія цієї могутньої сибірської ріки плавна і повільна, тому й складалося враження, що баржа стоїть на місці.

День за днем минав одноманітно, нудно. В'язні втрачали лік часу. Вони знали лише, що кінцевий пункт їх подорожі – Норильськ.

Першим великим поселенням, до якого припливла баржа, був Єнісейськ, колишня столиця губернії, яку збудували каторжани. Навколо неї – значні осілості старообрядців та потомків колишніх каторжан.

По берегах Єнісею стояли юрти евенків, тутешніх автохтонів, далі – столиця Евенкійського округу Туря. Ми проминули Ігарку, давно колонізаційне поселення Сибіру, куди за царизму відправляли каторжників. Тут відбувався натуральний обмін між місцевим населенням та переселенцями. Російські купці привозили горілку, тютюн, зброю, всяку біжутерію, а за безцінь брали хутра, рибу, народні вироби.

Здається на дев'яту добу ми дісталися до Турханська – міста, розташованого за полярним колом У Турханську стояв з давніх часів монастир, який побудували старообрядці. Відколи почалася колонізація Сибіру російський царизм використовував великі засніжені простори для заслання непокірних, волелюбних людей. Турханський монастир не був винятком. Тут загинуло немало українців. Серед них – генеральний писар Запорізького війська І. Глоба, якого царські сатрапи вивезли із зруйнованої Січі відрізавши йому язика, щоб не розповідав хто він і звідкіля. І ось майже через 200 років, у середині XX ст. спадкоємці «душителів святої волі», слуги рудого диявола, большевицькі опричники везуть українських каторжан, щоб не тільки їх використати як дармову силу, а й погубити кращих представників нації, яка століттями терпить у московському ярмі.

Здається, нема нічого прикрішого від постійної таємничості. Час від часу нас шокували несподівані команди: «Проверка! Становись!» Клацав замок, скреготіли іржаві двері-грати, а охоронці, стискаючи перед собою зброю, перераховували каторжан.. «Один, два..., сорок вісім,..., двісті тридцять два» і так далі. Ми думали, що вже дісталися до кінцевого пункту, але після перевірки звучала команда: «Все сошлось, разойдись!» І кожний з нас сідав на свої місце, а баржа пливла далі.

Закінчувався другий тиждень подорожі. Кожен з нас змінився зовні. Зарясніли на обличчях в'язнів бороди, нічим було поголитись, і хоч ми вже добре знали один одного, робилося якось незвично, непривітно, сумно. Здавалося, що світ постарів на десятки років, а молоді чоловіки перетворювалися у немічних старців.

Розмови точилися на різні теми, та й в'язні були дуже різні як за релігійними, так і за політичними поглядами. Та про що не йшлося, майже завжди говорили лише про смачну їжу, яку колись ласував кожен. Голод – не жарт Він добрий режисер, водить свою жертву куди хоче, робить з нею, що заманеться. Докучав кожному вдень і вночі.

Нарешті завершилася виснажлива подорож. Плавуча тюрма, погойдуючись на хвилях Єнісею, зупинилася біля причалу, заворушилися в'язні, почали складати до мішків свої мізерні пожитки. Всіх тривожила думка – чи потрапимо до одного табору.

Прибіг охоронник і вигукнув: «Приготовиться с вещами». Заскрипів ключ у замку, піднялися могутні грати, перед нами стелилася «стежка» у заполярний край. Почалося монотонне зачитування прізвищ, статей, строків покарання. В’язні по одному виходили на палубу немов з могили, слабкі, виснажені. Бліді обличчя та темний одяг надавали їм якогось неприродного вигляду. Я ледь не впав, коли вийшов на палубу і дихнув чистим повітрям. На дворі було тепло, але мене вразила далечінь і простір, якого я ще досі не бачив. Протилежний берег Єнісею губився в сірій імлі, а столиця Дудінка, здавалася великим селом. Єнісей котив свої хвилі до Льодовитого океану. Тут же до причалу подали вагони «телятники», і знову ж почалася звична процедура: «Первая, вторая...» Сісти у вагоні не було змоги, настільки щільно стояли в'язні один біля одного. Врешті-решт потяг сіпнувся, здригнулися вагони, і ніби підскочивши, покотилися у невідому даль. Вікон, ба, навіть щілин не було, отже, ми їхали в темноті, під стукіт коліс, і кожний «пасажир» думав свою сумну думу.

Після полудня ми досягли кінцевої зупинки. Відкрилися засуви у дверях, і почулася вже до болю знайома команда: «Выходи!» Перед очима замиготіли житлові будинки, рух транспорту та людський потік. Нас дивувало, що прохожі зупинялися, щоб подивитися на прибулих «гостей», а охоронники не кричали і не відганяли їх. Мабуть, тут більшість населення перейшло через табірне поневіряння, для нього не існувало жодних таємниць з життя в'язнів. Пролунало «Стройся», і строге попередження: «Шаг вправо или влево считается побегом, стреляют без предупреждения». Відтак пролунала команда: «Пошли!»

Колона заворушилася, ожила, а я крадькома оглянувшись, з'ясував, що значну частину в'язнів направили в інші табори. Нас залишилося чоловік шістсот. Ми йшли вулицями Норильська, унікального за своєю архітектурою міста: адміністративні та житлові будинки стояли поруч з табірними вишками. Табірні зони навіть не були огорожені суцільним штахетником, щоб закрити їх від людського ока. Тут не ховали нічого, нікого не соромилися, звідси ніхто не міг виїхати без особливого дозволу.

Через табірні ворота виднілися бараки. Поміж ними ходили люди, майже не звертаючи уваги на нас – настільки вони звикли, що сюди постійно привозять нових в'язнів. Після того, як нас завели в зону, зробили обшук, щоб чогось недозволеного не привезли. Нас здивувало, що наглядачам допомагала обшукувати група табірних прислужників. Пізніше ми довідалися, що під час війни вони прислужували німцям, перебуваючи в поліції чи в армії Власова.

Згодом виявилося, що в Норильських концтаборах до «зустрічі» нашого етапу готувалися заздалегідь і спеціально. До того спричинився склад контингенту, який в абсолютній більшості був український і його зібрали з різних таборів Казахстану: Степлагу, Карлагу, Лучлагу, тобто від Джезкгазгана, Кінгіра – на півдні і до Спаська (Долини смерті) та Дубовиків (Січі) – на півночі. Всі ці люди потрапили в табори після війни за те, що боролися проти совєтсько-московської імперії за самостійність України. У Норильську, крім політичних в'язнів, відбували покарання і звичайні кримінальні злочинці. Політичних в'язнів нараховувалося понад сорок тисяч. Це п'ята і четверта зони, які будували місто, а також жіноча зона і табір каторжан. У Медвежці працювали вуглекопи.

Норильськ розкинувся далеко за полярним колом біля гори Медвежки, яку ще називають «Шмітихою». На ній стоїть пам'ятник полярнику Шміту, що загинув у тих місцях. У надрах гори є запаси вугілля, яке добували в'язні. За містом знаходиться озеро П'ясіно, що починає розмерзатися в половині червня, а замерзає вже наприкінці вересня. Природа тут сувора, але чудова і дивовижна. За літо, що триває менше чотирьох місяців, виростає деяка рослинність, достигає насіння. Коли морози сягають позначки –50° і нижче, дує різкий північний вітер, здається, що все вигибло. Але то лише на перший погляд. Як тільки зникне сніг природа оживає. Дивують різновиди трав, квітів, птахів. Весною та восени збираються великі пташині базари. Пернаті прилітають сюди, щоб вивести потомство.

Заполярні дні допомогли адаптуватися новим «пришельцям», які дуже швидко збагнули таємниці ГУЛАГу. Тут діяли стандартні інструкції, бюрократичні, доведені до абсурду, правила, за якими в'язневі дозволено лише одне – працювати. Але людське життя настільки різноманітне, універсальне і винахідливе, що дивуєшся, як може вижити людина під час голоду, знущань і примусової праці та ще мріяти про майбутнє...

Спершу ми зустріли в'язнів, здавалося, зовсім не подібних до арештантів нашого етапу. Пригнічені, зболені безнадійністю та розгубленістю. З Таймиру протягом багатьох років ніхто не повертався на Велику землю, якщо і відбував термін покарання. Людей тут залишали на довічне поселення. Усвідомлення, що назавжди втрачено рідних, близьких, батьківські пороги, не могло не позначитися на психіці людини. Люди всього боялися, навіть сподіваної волі. Але дивуватися немає чого – в таборі в’язнями розпоряджалися не закони, а персони у військовій формі, які керувалися таємними інструкціями. Людина у зоні була гвинтиком, якого могли прикрутити до будь-якої машини, або взагалі викинути. Тому бувалі в'язні зустріли нас стримано, навіть боязко – давалися взнаки довгі роки неволі, безнадійність, зневіра. Більшість в’язнів була зломлена морально.

На всіх центральних табірних воротах висіло гасло: «Только честным трудом искупишь свою вину перед родиной». Режим утримання в'язнів довели до безглуздя. Норильські концтабори відзначалися ще більшою вишуканістю. Тут, як на мою думку, проходили апробацію будь-які нововведення, зловісні методики і т. п. Брехню було піднято на державний щабель, нещасним втовкмачували, що все тимчасово, мовляв, всього речинця відбувати не доведеться, тільки працюй, трудись. Коли ж хтось і пережив це Дантове пекло, відмучився визначений термін, то його чекало нове нещастя – йому добавляли ще років десять без суду, так, за розпорядженням якогось начальника, або ж відправляли на вічне заслання. В якій країні щось подібне творилося? А в комуністичній імперії це робили не з чужинцями, а зі своїми громадянами.

…О шостій годині ранку «надзиратель» бив металевим прутом об кусок рейки, прикріпленим на стовпі біля штабного барака. Так починався новий день. Кожний швидко схоплювався з нар, натягав на себе арештантський одяг, біг до умивальника, вмивався і «строєм» прямував до їдальні. Будь-яке незначне порушення розпорядку жорстоко каралося. Дуже легко було потрапити до карцеру, бетонне приміщення якого не обігрівалося, де на ніч давали дерев'яний щит, щоб можна було на нього лягти. Постіль – то власний одяг, їжа – 300 грамів хліба і один раз на три дні миска «баланди».

Харчування: вранці давали рибну юшку, 200 грамів рідкої кашки, 250 грамів хліба і на полуденок гарячий чай. Цукор видавали раз на місяць, норма – чотириста грамів.

Робочий день починався з того, що всіх в'язнів, вишикувавши в бригади п’ятірками, виводили до воріт, а звідти дорога стелилася за зону. Процедура тривала майже годину. В одну зміну виходило біля трьох тисяч в'язнів, які працювали на будівельних майданчиках Норильська. Згодом це стали називати «Великою ударно-комсомольською будовою».

На роботу виводили в будь-яку погоду, навіть якщо морози сягали 40⁰ та дув сильний вітер, виняток робили лише тим, хто працював на відкритих ділянках. Інших гнали за будь-яких умов на роботу, вони споруджували переважно житлові будинки. Робочий день, хоч і обмежувався дванадцятьма годинами, тривав довго. На місяць давали чотири вихідних. Бригадирами, десятниками, навіть начальниками дільниць були в'язні, однак тільки одиниці з них мали фахові знання й досвід. Хапалися за ці посади здебільшого прислужники табірного начальства. Їм дозволялося практично все, навіть убити людину. В гіршому випадку такого могли покарати десятиденним карцером. Переважно він виходив з води сухим. Обіймали ці посади в основному кримінальники, які через непорозуміння потрапляли в табори політв'язнів; хтось сказав зайве слово або розповів анекдот, інший проспівав непатріотичну пісеньку. У таборах вони знаходили спільну мову з начальством, охоче йому служили. Саме від таких перевертнів українські в'язні зазнавали найбільших знущань.

З восьмої години ранку починалася робота і Норильськ перетворювався на суцільний будівельний майданчик. Риштування, мов чорне вороння, обліпили робітники. Трудовий темп, який підтримували наглядачі і бригадири, тривав до полудня. Потім наступала так звана година відпочинку. Щоб отримати миску «баланди», доводилося вистояти в черзі більше половини перерви. Ось вам і перепочинок. По обіді знову робота, важка, виснажлива. О сьомій вечора в'язні поверталися в зону.

Як говорили дотепники, «принял пищу» і маєш дві години вільного часу для спілкування з друзями. Про що тільки тоді не говорилося. Либонь, зона одиноке місце в країні соціалізму, де можна було розмовляти на різні теми, не боячись, що дадуть новий речинець. Звичайно, і тут траплялися випадки, коли судили повторно, але це переважно тих, хто мав незабаром виходити на волю. ГУЛАГ не хотів відпускати нікого. Інформацію в основному в'язні отримували від людей, які прибули з волі.

Цілком природно, що в чужій стороні шукаєш земляків і натрапляєш на них на кожному кроці. Здавалося, з усієї України перебували в'язні в концтаборах. Почуєш рідне слово і на серці легше стає, хоч краще, щоб воно тут не звучало! Не зважаючи на те, що додому можна писати лише два листи на рік, отримувати їх дозволялося без обмежень. Листи – це робота цензури, що працювала на повну потужність. Наслідки могли бути різними, нерідко в'язням взагалі забороняли листуватися. Листи були основним «джерелом» новин. Рідні змушені були писати езопівською мовою, сподіваючись, що написане дійде до адресата.

Закінчувався 1952 рік. Збройний опір в Україні зазнав значних змін, більша частина повстанців загинула в нерівній боротьбі з окупантами, декому вдалося зі зброєю в руках перейти кордони західних держав і там очно засвідчити перед усім світом, що українська нація веде боротьбу з найстрашнішим лихом XX століття – комунізмом. Проте боротьба продовжувалася, змінювалася тільки її тактика, тепер, щоб зберегти людей, у кожному районі діяли невеликі групи, які перебували на нелегальному становищі.

А в таборах життя пливло своєю течією. І здавалося, без будь-яких перемін, проте так лише здавалося... Тим часом політичні в'язні гуртувалися, зростав їхній внутрішній спротив проти сваволі тюремників і жорстокості кримінальних злочинців. Якось привезли з Красноярська та Караганди нову партію засуджених, переважна більшість з них українці. Ще не так давно вони були на волі, і дух непокори гніздився в їхніх серцях. Керівництво норильських концтаборів завжди заздалегідь знало про нове поповнення і відповідно готувалося. Оперативники розробляли свої плани так званих «виховних заходів». Головне в них – посилення режимних утисків, переслідування і жорстока кара за найменший непослух. На допомогу собі начальство залучало карних злочинців.

Не минув і місяць, як привезли етап з Караганди, а вже одного вечора, прилюдно було вбито головного «капо» на прізвисько Ворона, за національністю поляк. Це було і викликом, і застереженням кримінальним злочинцям, що запопадливо допомагали адміністрації тримати у покорі політичних в'язнів. Виконали присуд Саф'ян, молодий хлопець із Івано-Франківська, і литовець, прізвища якого не пригадую. Табірне керівництво відповіло ще більшими утисками. Знущанням, здавалося, не було меж. Навіть терміново з центральної тюрми Норильська привезли відомого тоді кримінального злочинця Горожаніна. Розрахунок був такий, що він згуртує навколо себе таких же покидьків і допоможе подолати непокору політичних в'язнів.

Майже половина хлопців з карагандинського табору була посаджена до БУРу (барак усиленного режиму), але на їх місце стали інші. Не допоміг і Горожанін, хоч дуже старався оправдати довір'я. Не минуло й тижня, як одного ранку Горожаніна знайшли мертвим.

Північна зима починається раптово. Сніг не тане до пізньої весни. Таймирський півострів з півночі, тобто Льодовитого океану, не має жодних природних перешкод, тож холодні вітровії вільно проносяться над рівними просторами. День тут зменшується не по хвилинах, а по годинах. За кілька тижнів його тривалість становить дві-три години, а на небі з'являється різнобарвна веселка. Враження таке, що художник, малюючи її використав усю палітру фарб. Описати полярне сяйво майже неможливо.

Тимчасом життя в зоні протікало за своїми законами, головним його чинником була надія, яка не дозволяє людині завчасно залишити цей світ, робить її добрішою, сміливішою.

Нарешті минула зима, остання зима перед великими змінами. У зоні полегшало. Весна 1953 року видалася, на диво, ранньою, хоч сніг лежав до червня, але морози не дошкуляли, у березні вже почалися відлиги.

У перших числах березня долинула вістка: серйозно захворів Сталін. Відразу ж поліпшився настрій в'язнів – усі відчували, що назрівають переміни. Хто пережив прикру зиму, дякував Богові і вірив, що змилосердиться над ним. Надія появилась навіть у тих, хто раніше був далеким від віри. Тут, на каторзі, всі пробуджувалися і ставали, якщо не противниками большевицького режиму, то у всякому випадку не хотіли його підтримувати. Суцільна дезінформація совєтського суспільства, вихованого на брехні та страху, створили не людину, а невільника духу, але, потрапивши в концтабори і зустрівшись з вільною думкою, критичним судженням, кожен усвідомлював, як прикро він був принижений, і в нього проявлявся протест офіційній владі.

А тим часом події бігли наввипередки одна одній. Нарешті радісну вістку підтвердили офіційно. До відвертості начальства у зоні не звикли. Тут, де все зашифровано, заборонена будь-яка правдива інформація і раптом повідомлення — захворів наш «батько народів». Стежили за кожним словом з «брехунця», не давали спокою вільнонайманим, просили розповісти останні новини.

Нарешті настав довгожданий день, не стало людини, котра прийшла на білий світ, щоб творити зло для мільйонів людей. Смерть Сталіна стала основною темою всіх розмов.

Настав день похоронів «батька народів». О 13-й годині за місцевим часом нас усіх вишикували п'ятірками на площі, зібравши кілька тисяч людей почали пояснювати, якої великої втрати зазнали народи. У відповідь на белькотіння в'язні загомоніли, а через мить дружно стали вигукувати «Ура!» Полетіли вгору шапки. Замість панахиди – політична демонстрація ошалілих від радості в'язнів.

У відповідь з мікрофонів понеслася брудна лайка і команда: «Разойдись по баракам». Так закінчилося це траурне зібрання, яке дало зрозуміти большевицьким опричникам, що смерть головного людожера викликала неприховане почуття радості у в'язнів.

Табори ГУЛАГу були не лише місцем ув'язнення, а й осередками боротьби за людське існування, за збереження національної гідності. Порівняно з в'язнями різних національностей переваги в організації підпільної боротьби мали українці та литовці. По-перше, всі українські в'язні ще недавно брали участь у національно-визвольних змаганнях, а по-друге (і це найсуттєвіше) – більшість їх стояла на засадах українського націоналізму, що робило боротьбу безкомпромісною.

Дії підпілля спрямовувалися в таких напрямках:

– організація втечі із таборів;

– підтримання національних традицій і мови;

– допомога в'язням ліками і продуктами;

– ліквідація табірних інформаторів та прислужників;

– диверсії (підпал на об'єктах, псування виробничого обладнання та інше);

– підбір і вишкіл молоді, спрямований на дальшу боротьбу в умовах поза концтаборами;

– підготовка масових виступів;

– поширення відомостей про боротьбу в Україні;

– координація дій.

Найрізноманітніша інформація аналізувалася, збиралася (групувалася) в однім керівнім центрі, вживалися відповідні заходи, використовувалися будь-які можливості, щоб розширити контакти, посилити вплив на в'язнів, згуртувати їх.

По сусідству з нашою зоною знаходився жіночий табір. Жінок водили на роботу в основному у нічні зміни. Між в'язнями наших таборів потаємно налагодилося листування. Хлопці вдавалися до різних хитрощів, щоб знайомій дівчині передати записочку. Час від часу траплялася нагода побачитися і навіть порозмовляти. Між таборами була загорожа з колючого дроту. Коли жінок виводили з бараків або коли вони поверталися, то хлопці наближалися до огорожі, щоб перекинутися кількома словами, або ж кинути записку.

Щось подібне відбувалося і того трагічного дня. Заходило на ранню весну, сніг уже почорнів, почав танути. Біля барака в самому куті зони, на сходах, що вели до приміщення, стояв гурт юнаків – чекаючи, коли поведуть жінок у зону. Охоронець, що ішов попереду колони, почав горланити: «Заходи в помещение!» Хоч хлопці не порушували встановлений режим і могли стояти, проте цього разу конвоїри вирішили їх провчити. Один із них випустив чергу з кулемета у гурт в'язнів. Я в той час перебував якраз у сусідньому бараці, розмовляв з своїм приятелем Іваном Столяром.

Незабаром у барак вбігло з двору кілька в'язнів. Серед них Ковальчук з Волині, чорнявий, кремезної статури чоловік. Його поранили в ключицю лівого плеча. Коли розірвали на ньому сорочку, з рани фонтаном вибухала кров. Швиденько йому перев'язали рану і на руках понесли в лікарню. Згодом пораненого відвезли у центральну лікарню. На третій день Ковальчук помер. Крім нього, тоді було поранено ще кількох людей. Ними опікувався наш лікар Я. Нестерович, який походив зі Львова.

Кулеметна черга, випущена конвоїром у невинних людей, переповнила чашу терпіння. Відчувалося, що ось-ось виникне вибух. Це збагнуло і табірне начальство. Перелякавшись, вони почали виправдовуватися, мовляв, конвоїр стріляв у землю, а кулі рикошетом потрапили в людей. Проте незадоволення в'язнів наростало. На нараді чільних наших провідників вирішено почати страйк. У таємній нараді брали участь Михайло Марушко, Євген Горошко, Богдан Криса, Василь Николишин та інші.

З ініціативи українців створено комітет, до якого ввійшли Данило Шумук, Яків Шушкевич, Михайло Марушко, Євген Горошко, від росіян – Стопчанський, Федосєєв, грузин Джобук, а також по одному представникові від інших громад. У зоні були навіть японці та китайці.

Через кілька днів вдалося заручитися підтримкою сусідніх таборів, де також готувалися до загального виступу.

І ось настав день, коли Норильськ завмер: тисячі в'язнів застрайкували. Адміністрація табору відреагувала негайно. Боячись, що в'язні можуть штурмувати осередки охорони і заволодіти зброєю, начальство прибрало всіх конвоїрів за межі зони. Оточило її двома лініями, на яких були обладнані кулеметні гнізда.

Через радіо репродуктори, що горланили день і ніч, представники адміністрації просили припинити страйк, обіцяли, що нікого не притягнуть до відповідальності, бо комуністи начебто вміють прощати. Коли ж просьби не допомагали, почалися залякування, підбурювання. Черговий «пропагандист» звертався до в'язнів: «Что вы слушаете кучку бандеровцев? Это люди без роду и племени» і поливали брудом наших хлопців. В зоні готувалися до можливих суточок. У внутрішній зоні організували цілодобове чергування. Керівники комітету розуміли, що адміністрація вдасться до різних провокацій. Пильність принесла свої плоди. Черговий помітив, як начальник санітарної частини, офіцер медичної служби, передавав записку в'язневі (в зону дозволялося заходити лише начальнику санітарної частини і «ЧІС» (частина інфекційної служби), щоб видати із складів продукти. У записці, яку відразу ж вилучили, рекомендувалося здійснити у зоні непорядки, називалися прізвища людей, на яких слід покладатися. Планувалося у таборі організувати вбивство, розбити склади з продуктами. Маючи такі факти, прокурор може дати санкцію на штурм зони червонопагонниками, які вже були на поготові, щоб покінчити зі страйком. Але підлий намір не вдалося здійснити.

Ми не сиділи, склавши руки. Найперше перевірили кабінет оперативника «кума». Відкривши сейф, між паперами знайшли списки табірних сексотів. Щоб надалі уникнути будь-якої провокації з боку керівництва через «своїх людей», їх негайно ізолювали в «Бури» (барак усиленого режима) і протримали до закінчення організованого виступу.

Навколо зони, в огорожі, було натягнуто колючий дріт і зроблено доріжки. Табірне начальство закликало в'язнів негайно виходити із зони. Проте з п'яти тисяч чоловік вийшло не більше кількох сотень. Переважно це були поляки, частина москалів, а також людей інших національностей. Українців серед них було небагато. З охорони зняли всіх українців, використовуючи їх при побутових потребах, на кухні, складах. Табірне керівництво боялося, щоб не скоїлося чогось непередбаченого: конвоїри могли відмовитися стріляти в безборонних, бо серед них могли бути і земляки.

Страйковий комітет офіційно заявив начальству, що поки не приїде московська комісія, ніхто на роботу не вийде. А тим часом комітет узгоджував свої вимоги, які повинні пред'явити комісії. Дні тягнулися довго, тривожно.

На дев'ятий день о другій годині ночі, раптом відчинилися вхідні ворота і за командою генерала Семйонова («губернатора» Норильська), який вимахуючи пістолетом кричав «вперед на фашистов!», в зону ввірвалося біля чотирьох сотень офіцерів. За ними в'їхало чотири пожежних машини. Перші три бараки, розташовані ближче воріт, тут же були оточені, а офіцери, погрожуючи пістолетами, заганяли в'язнів у приміщення. Але блискавично спрацювала служба дозору, яка негайно передала відповідну інформацію в інші бараки і звідтіля, немов із розв'язаного мішка, посипалися цілі групи темних постатей. Не минуло й кількох хвилин, як величезна юрба людей заступила енкаведистам дорогу, що вела в глибину зони. В першу мить ніхто не проронив ні слова. Потроху почалися взаємні звинувачення, але в цей момент хтось крикнув: «Хлопці за мною!..» і побіг попри пекарню в обхід чекістам. Спрацювала психологія натовпу, не аналізуючи, що до чого, значний гурт в'язнів побіг на поклик. Офіцери наввипередки теж побігли намагаючись ускочити в заборонену зону, де можна б було застосувати зброю. Один з офіцерів, перестрибуючи через колючі дроти, зачепився і, мабуть, подумавши, що його зловили, почав несамовито кричати, аби його відпустили. Навіть кілька разів вистрілив. Ворота не змогли нараз пропустити всіх втікачів, то ж вони збилися у великий гурт. Хлопці тимчасом підскочили до пожежних машин, перерізали водяні шланги. Енкаведисти змушені були звільнити зону. Під час їхньої втечі три офіцери потрапили під колеса автомобілів.

Усе затихло раптово, як і починалося. Але в'язні не спішили розходитеся, обговорюючи набіг енкаведистів. Через день хтось пустив чутку, мовляв, приїхала висока комісія. Правда, довго ніхто не міг сказати, що це за комісія, звідкіля прибула і які в неї уповноваження. Урешті-решт через гучномовці було оголошено, щоб в'язні зібралися в центрі зони, бо з ними бажає говорити представник комісії. Через деякий час відчинилися ворота і з великою помпою ввійшла свита НКВД на чолі із незнайомим генералом. «Губернатор» Норильська генерал Семйонов представив незнайомця, як спеціального представника Москви, уповноваженого розглянути конфлікт на місці. Звали його Паніков. Він розпочав з того, що насамперед потрібно вийти на роботу, а опісля будуть розглянуті скарги і претензії в'язнів. Його зовсім не цікавили причини страйку. Паніков був колишнім норильським енкаведистом, якого перевели в міністерство кольорової металургії. В'язні добре його знали і відмовлялися слухати. Вони зі свистом і криком вигнали «представника» з Москви із зони, попередивши, що будуть розмовляти лише з вищими урядовими чиновниками.

На чотирнадцятий день страйку приїхала урядова комісія, яка мала вести переговори з в'язнями без місцевого керівництва. У склад цієї комісії входили начальник тюремного управління МВД полковник Кузнєцов (голова), командуючий військами НКВД генерал-лейтенант Сєров, представник ЦК КПРС Кисильов, а через день до них приєднався заступник генерального прокурора Вавілов.

Страйковий комітет запропонував для цього табірний клуб. Комісія погодилася. Мабуть, це був унікальний випадок, коли кати погодилися розмовляти зі своїми жертвами. Переговори почалися 6 червня 1953 р. Прибулих цікавило все, що робиться в зоні. Вони старалися знайти контакти з в'язнями. Складалося враження, немовби вони все знали, що діється в ГУЛАЗі. Кузнєцов навіть показував покалічені пальці на руках, говорив, що це робота гестапо.

Перед московською комісією страйковий комітет висунув 18 вимог: зняти номери, переглянути особисті кримінальні справи (створити комісію), дозволити переписку з рідними (до нині дозволялося писати два листи в рік), дозволити побачення з рідними (побачення не дозволялося), впровадити залікову працю, впровадити оплату праці, зняти з вікон бараків грати і не закривати бараків на ніч, вивести хворих та інвалідів із зони Заполяр'я, скоротити робочий день, звільнити малолітніх та засуджених «особым совещанием», не притягати до відповідальності організаторів страйку, дозволити носити волосся (не стригти), негайно випустити засуджених за ст. 54 (співпраця з окупантами).

Переговори проходили дуже тяжко. І все ж вони дали певний результат. Комісія погодилася на дев'ятигодинний робочий день з вихідним у неділю. Дозволялося писати два листи в місяць, а не в рік, як було раніше. З вікон було знято грати та засуви на бараках. І врешті-решт в'язні позбулися номерів, які носили на плечах, лівому надколінні та на шапці. Крім того, комісія дала слово, що учасників та організаторів виступу не притягатимуть до відповідальності. Відносно інших вимог вона пообіцяла ретельно доповісти вищому начальству.

Здавалося члени комісії розмовляли як нормальні люди, реально аналізуючи ситуацію. Але вони не були б комуністами, коли б виконували те, що обіцяли. В'язні вийшли на роботу впевнені, що комісія дотримає слова. Проте не минуло й двох тижнів, як почалися переслідування організаторів страйку. Їх схоплювали, і вони попросту кудись зникали. Члени комітету, яких не встигли ще ізолювати, звернулися до табірного начальства за поясненням, але надаремно. Тоді знову захвилювалася зона. Однак цього разу вже були враховані попередні помилки. Перш за все налагодився зв'язок між окремими таборами, що давало можливість домовитися щодо координації спільних дій у захисті прав політичних в'язнів. Так, у червні організовано виступили в'язні третього табору. Про цей виступ докладно розповів у своїх спогадах Роман Загоруйко.

Відбулася нарада членів організаційного комітету, який вирішив вимагати від адміністрації повернення усіх заарештованих. Коли ж одержали негативну відповідь, оголосили новий страйк, який згодом перейшов у повстання. Знову потягнулися довгі дні тривоги і сподівань. Над четвертою зоною в'язні вивісили чорний прапор. Охоронці спробували його збити пострілами, але це не вдалося. У четвертому таборі непокірних очолив Євген Грищак, допомагали йому Степан Гарячий, Мирослав Мелень, лікар Нестерович, Юрочко та інші. У п'ятій зоні теж вивісили прапор, але за порадою Михайла Марушка, Євгена Горошка та Івана Столяра він був червоно-чорного кольору.

Вісім днів в'язні не виходили на роботу.

Вдруге приїхала московська комісія на чолі з Кузнєцовим і командуючим військами НКВД генералом Сєрьоткіним. Заходили в зону, розмовляли з в'язнями, щось аналізували. Раптом усі зони облетіла цікава вістка: в'язням-японцям наказано терміново прибути на вихідну вахту з речами: їх будуть відправляти на батьківщину. Це були переважно полонені колишні офіцери Квантунської армії, яких судили як злочинців. Згодом усі вони потрапили в спеціальні політичні табори і відбували свій термін разом з нами. Лідери японці прийшли до комітетчиків і заявили, що вони не покинуть зони і готові померти разом з бандерівцями. З великим трудом їх вдалося переконати, щоб вони вийшли на волю і розповіли світові правду про борців за волю України. Врешті-решт табірники вийшли на майдан, щоб попрощатися з тими, хто залишався у неволі.

Наступав ранок 1 липня 1953 року. Була шоста година. Здавалося, ніщо не віщувало трагедії. Як і в попередні дні біля переходів проходжувалися чергові у зоні. І раптом з'явилися червонопагонники, оперезали зону і щільними колонами, приготувавши зброю, почали проникати у заборонену зону і входити в табір. Солдати, які йшли попереду, несли дощечки з написом «запретная зона». Це було попередженням: хто посміє вийти за межі таблички буде розстріляний. І так, переставляючи таблички, військові посувалися щораз далі в глибину зони. Проте вже збіглися в'язні і стали на перешкоді. Почався словесний двобій, одні не хотіли поступатися місцем, інші не мали права зупинятися. Наступив критичний момент – пролунав наказ майора і з усіх боків вдарили скоростріли. Ті, хто перебував неподалік солдатів, в одну мить кинулися на них. Зчинилася справжня бійка.

Раптом стрілянина вщухла. В'язні кинулися в бараки, а на землі залишилися вбиті та поранені. Декого з поранених вдалося віднести до лікарні, а решту добив з пістолета енкаведист. Після того подався в лікарню. Іван Столяр, побачивши візитера, догадався про мету того приходу, швидко одягнув білий халат, сподіваючись, що в медика стріляти не посміє. Енкаведист ходив і оглядав усіх поранених, шукаючи чергову жертву. Поранені лежали на ліжках, на підлозі в коридорах, у лікарняному дворі. Зустрівшись очима з литовцем, якого добре знав, тут же націлив на нього пістолет. Перед очима смерті людина здатна на неймовірний вчинок. Так і литовець, перемагаючи біль, в одну мить зірвався на ноги і стрибнув на ката. Але той встиг вистрілити і обм'якле тіло пораненого впало на підлогу. Опісля садист зайшов в операційну, де саме оперували Мар'яна Свища зі Стрийщини (псевдо «Бистрий»). Впізнавши в ньому одного з керівників страйку, застрілив його. Коли в зону зайшли представники московської комісії вбивця впізнав Івана Столяра і Євгена Горошка, злісно пробурчав: «Как жаль, что я вас раньше не узнал».

Ніхто не знає, скільки в'язнів тоді попрощалося з життям, а архіви Норильська поки що мовчать.

Пізніше представник Москви виправдовувався, мовляв, за все те, що трапилося, несе відповідальність місцеве начальство, і зброю вони застосували без їх дозволу. Але тут же пошкодували, що постраждало біля двадцяти солдат...

Позачинявши бараки, озброєні солдати патрулювали в зонах. Після того, як вивезли вбитих, в'язнів групами почали виганяти за зону. Їх вели колонами по 150-200 чоловік, оточених у два ряди вартовими зі злющими псами та зі зброєю напоготові.

Загнали у кар'єр, почали сортувати. Кого? Куди? Більшість потрапила до Караганди. Це були в основному керівники повстання. Кого з організаторів оперативними знали в обличчя, того тут же садовили в автомашину і відвозили невідомо куди. Як ми дізналися пізніше, їх усіх відправили в центральну тюрму Ширяєва. Хто вважався менш небезпечним, того перевели в четвертий табір, інших вантажівками депортували за 20 км у табір «Надежда». Так закінчилася боротьба в'язнів п'ятої зони.

В інших таборах вона ще продовжувалася. У каторжній зоні тривала більше як півтора місяця. Там висунули радикальніші вимоги, діяли під гаслом: «Воля або смерть». До непокірних застосували зброю. Каторжани вчинили опір. Керівником комітету був Гуль, родом з Луцька. Загинуло біля двохсот в'язнів, поранених ніхто нерахував.

Після розправи над непокірною п'ятою зоною, що знаходилася в центрі міста, енкаведисти взялися за жіночий табір. Правда, тут обійшлося без зброї. Адміністрації допомогли інформатори та декласові елементи посіяти розбрат серед в’язнів. Однак більшість трималася мужньо, не звертаючи увагу на залякування. Найсвідоміша громада (переважно українки), побачивши, що зону оточують допоміжні війська, викопала рів, який символізував могилу, стала над ним і кричала: «стріляй!» За допомогою пожежних машин і кийків охоронники розігнали жінок. Прославилися хоробрістю Ліна Петрушак, Марія Нагірна, Нуся Мазепа, Леся Зелінська, Надія Яськів, Юлія Сафронович (білоруска), Ліда Довче (литовка), Еста Тоффі (естонка) та багато інших. Декому з жінок, які потрапили в слідчий ізолятор, адміністрація додала до речинця ще по десять років, але в 1956 р. комісія, переглядаючи персональні справи, звинувачення в участі у норильських подіях з жінок зняла.

Перед каторжанами четвертої зони адміністрація поставила ультиматум: вийти за зону, бо інакше зброєю їх змусять це зробити. Керував повстанням Євген Грицак, якому активно допомагали Мирослав Мелень, Степан Гарячий, лікар Нестерович та інші. Над табором ще кілька днів палахкотів чорний прапор, який було видно за десять кілометрів. Однак після жорстокої розправи над в'язнями п'ятої зони, керівники страйкому вирішили припинити акцію. О четвертій годині ранку почався вихід за зону.

У таборах запанувала справжня вакханалія. Почалися масові перевірки, енкаведисти взялися за чорні списки. Крім того привезли карних злочинців, надійних спільників совєтської влади. Рецидивісти, садисти в присутності високопоставлених чиновників знущалися над політв'язнями, били їх, калічили, викрикуючи: «Это вам за забастовку, бандеровская сволочь!» Таким же чином закінчилися виступи політвязнів на Медвежці та Кайєркані.

Згодом, коли були підведені підсумки норильських страйків, які цілком можна вважати повстанням, встановлено, що під час цих заворушень загинуло майже шістсот чоловік, а поранених було тисячі. Виступ політв'язнів у Норильську мав велике значення. Його героїзм, організованість, взаємопідтримка похитнули бастіон тюрем, переконали в'язнів, що і в неволі можна боротися за свою людську гідність, за свої національні ідеали.

Згадуючи події сорокарічної давності, хочу назвати мужніх людей, котрі активно та послідовно відстоювали людські права. Запам'ятаймо їхні імена: Михайло Марушко, Євген Горошко, Герман Степанюк, Іван Столяр, Богдан Солончак, Петро Бельмега, Юрко Матіос, Василь Николишин, В'ячеслав Нагулко, Богдан Криса, Євген Грицак, Степан Горячий, Мирослав Мелень, Михайло Гримак, Степан Кулявень, Павло Фільнев, Ігор Петрущак, Іван Стринін, Григорій Сальников, Веніамін Дужинський, Іван Клятченко (колишній секретар ЦК компартії України), Василь Лубінець, Микола Мещеряков (українець з Кубані), Григорій Клімович (поет – білорус).

«Надежда» – останній табір на Таймирському півострові, де я провів тритижневий «карантин» перед відправкою на Велику землю. Чекісти наполегливо вишукували будь-яку нагоду, щоб кожного з нас запроторити в нову тюрму.

Був липень – розпал північного літа. Сонце тут не заходить, тільки опускається трохи до горизонту. Здається воно пливе на захід, то знову піднімається вгору по небесному колу. Все зацвіло. На півночі кольори яскравіші, ніж на півдні. Може тому, що природа відпустила короткий термін для втіхи їхньою красою. В небі пролітали великі зграї різних птахів, а земля захлиналася від гудіння, гулу комашні, яка дошкуляла людям.

Врешті-решт нас, біля тисячі людей зібраних з різних таборів Норильська, вузькоколійкою в товарних вагонах відвезли до Дудінки, де чекав пароплав. Заходячи по трапу в трюм востаннє глянув на величавий Єнісей, що котив високі хвилі до Льодовитого океану, і, мимоволі, вкралася думка: а чи не замишляють чекісти повторити те, що вчинили їх попередники наприкінці 30-х років на Соловках, коли на баржу загнали тамтешніх в'язнів, переважно з числа української інтелігенції, вивезли в Біле море і втопили. Могутній Єнісей для цього цілком надається. На щастя, так не сталося: мабуть, не ті часи були.

У Красноярську нас розподілили по заздалегідь визначених етапах, швидко розсортували, не дали навіть попрощатися з друзями. Видали на три дні сухий пайок, потім привезли на вокзал, завантажили у товарняки і ми поїхали далі на схід. З порта Ваніно, де нас чекав океанський пароплав, ми попливли на Колиму...

Нам шлях осяє в праведній борні.