Дата публікації допису: Jul 05, 2013 6:1:44 PM
У сучасному вивченні й осмисленні того незмірного лиха, тої масштабної катастрофи, якими був голодомор в Україні 1932-1933 рр. дуже важливим є визначення принципових концептуальних засад і підходів до цієї проблеми як багатовекторної за своєю сутністю, цілями і наслідками.
На сьогодні оприлюднено вже більш, ніж досить, документального матеріалу який переконливо доводить, що голод в Україні початку 1930-х рр. був не часткою загальної біди в Радянському Союзі, зумовленої недородом неврожаєм і помилками, «перегинами» влади в стяганні продуктових поставок із селянства, а задуманою спланованою кремлівською сталінською клікою цілеспрямованою проти українського народу акцією – одною з найбільш ключових у загальному тогочасному комуно-московському наступі проти українства.
Сталін і його опричники панічно боялися України, бачили в ній велику потенційну загрозу для імперії. І не дивно, Україна мала більше населення, ніж усі інші неросійські республіки Союзу разом узяті. Навіть у рамках радянської системи і поліційного нагляду в Україні налагодилася розвинена державна організація підсилена українізаційним процесом у 20-х роках. А найбільше лякала свободолюбна незалежно-державницька стихія України, яка мала глибоку історичну традицію і, зокрема, яскраво засвітилася зовсім недавнім досвідом боротьби за свою незалежність з білими, червоними та іншими окупантами.
Сталін це добре знав і усвідомлював, тому нагадував своїм однодумцям у листі від 11 серпня 1932 р.: «Якщо ми не докладемо зусиль для поліпшення становища в Україні, можемо її втратити» (Цит. за: Романів О. Голодомор 1932-1933 років – геноцид України // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. – Львів: Наук. тов. ім. Шевченка, 2005. – С. 35.).
Йшлося, зрозуміло, не про допомогу, охопленій смертоносним голодом Україні, а про утвердження в ній ще жорстокішого більшовицького режиму. Він тісно поєднував національне питання з селянським, маючи на увазі передусім українське село, зокрема, коли твердив, що селянство «являє собою основну армію національного руху» (Сталин И. В. Марксизм и национально-колониальный вопрос. – Москва, 1932. – С. 152.).
Отож у своїй стратегії підкорення України, унешкідливлення її для імперії і своєї диктатури Сталін, за словами Джеймса Мейса, пішов на пряму війну з українським селом, а по суті з Україною як цільним державним організмом» (Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933) // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. –С. 18. 208).
Найпотужніший нищівний удар був спрямований на українське селянство, яке зберігало в собі, в своєму господарському укладі, в традиціях родинного і громадського життя, звичаях, обрядах, світоглядних засадах, мові, фольклорі, мистецтві глибинну основу й невичерпну потенцію життєдіяльності нації й оцю «одвічну стихію» її свободолюбивого духу.
І головною зброєю у цій війні став голод – випробуваний союзник диктатури пролетаріату і червоних правителів ще в 1920-1921 рр., коли-то значною мірою ця зброя дуже ефективно допомагала їм придушити селянські заворушення на Дону і Поволжі та зламати повстанський рух в Україні, а також реквізувати (властиво пограбувати) величезні церковні і монастирські коштовності під маркою «для допомоги голодуючим».
Попри грабіжницькі продподатки і контрибуції тоді, на початку 20-х рр., голод був зумовлений також засухою і неврожаєм. Тепер же, у 1932-1933 рр. він був актом рукотворним, наслідком цілеспрямованої проти українського народу державної політики. Це було очевидним уже для сучасників.
Не випадково саме в розпал Голодомору покінчили життя самогубством відомі лідери українських комуністів та громадсько-культурні діячі Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Дуже прикметним з цього погляду є тлумачення політичної суті Голодомору в Україні італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо в депеші для свого уряду, датованій 31 травня 1933 р.
Цей документ сьогодні вже відомий, він перекладений багатьма мовами, в тому числі й українською. Але ще і ще маємо вдумуватись в страхітливі констатації і проникливі прогнози наслідків голодомору автора – чужинця:
«Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи і чому міжнародна преса, яка так ревно закликає осудити Німеччину у так званих «жорстоких переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить супроти цієї бійні організованої радянським урядом...».
Адже нема сумніву:
1) що цей голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами, спрямованими на те, щоб «провчити селянина...».
«Етнографічний матеріал слід замінити» – цинічно сказав один єврей, великий начальник у місцевому ГПУ.
Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть замінити. Яким би потворним і неймовірним не здавався подібний намір, все ж його варто розглядати як реальний і такий, що здійснюється повним ходом. Адже шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштовував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування на українському селі, в Кубані та на Середній Волзі.
Можна констатувати три міркування, які продиктували таку політику:
1. пасивний опір, що його чинить селянин колективній економіці;
2. переконання, що цей «етнографічний матеріал» ніколи не вдасться звести до того вигляду, в якому його хоче бачити радикальне комуністичне вчення;
3.більш-менш відверто визнана необхідність або перевага денаціоналізації регіонів, в яких прокидається українська і німецька самосвідомість, несучи небезпеку можливих політичних ускладнень у майбутньому, тому заради цілісності імперії краще, щоб ці землі населяло російське населення, принаймні в більшості;
4. перше міркування спричинило, мабуть, початкову «научку», яка за одностайними твердженнями багатьох членів партії, була безсумнівно здійснена за рішенням уряду. Друге міркування що найменше сприяло майже цілковитій байдужості самого уряду до трагічних наслідків, у які вилилася ця «научка».
Третє міркування, безперечно, має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватись перебільшеною. Гадаю, що її вже мабуть, досягнуто і буде перевершено.
Адже це лихо, яке косить мільйони людей і знищує всіх дітей цілого народу вражає лише Україну, Кубань та середню Волгу. Деінде воно відчувається менше або не відчувається взагалі» (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленні італійських дипломатів 1932-1933 роки. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 158-160. (Підкреслення моє. –Р. К.)).
Заувагу про зосередженість Голодомору на Україні, заселеній українцями Кубані і поселеннях німців Середнього Поволжжя Ґраденіґо підтверджує свідченнями фахівців, яких, за його словами ніяк не можна запідозрити в антипатіях до більшовицького режиму (Там само.-С. 160).
Навівши низку разючих епізодів голодоморних жахіть за власними спостереженнями в Харкові і за свідченнями інших осіб, консул Граденіго завершує свою депешу такими словами: «З цього роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна стане фактично частиною Росії» (Там само. – С. 165. (Підкреслення моє. - Р. К.)).
З наведеного тексту бачимо, що італійський дипломат загалом правильно помітив й аналітично збагнув політичну підоснову і діапазон голодоморної стратегії Кремля щодо України. Тут чітко визначено організованість голодомору найвищою владою, спрямованість цієї акції головно супроти українського народу і передусім його селянства з метою «провчити» його і зламати чинений опір колективізації та взагалі знищення його і заміни російським населенням.
Документальні матеріали, які тепер виходять з під грифу «совершенно секретно» цілком підтверджують зазначені Ґраденіґо головні напрями і цілі голодоморного удару, в тому числі й «потворного і неймовірного» наміру денаціоналізації України, заміни її «етнографічного»(властиво, етнічного) «матеріалу» – наміру, який, за словами дипломата, вже реалізується повним ходом».
Отож, Голодомор, за розрахунком Сталіна і його кліки, мав бути головним засобом швидкого – «за кілька місяців» вирішення «української проблеми» і остаточне усунення її загрози для «цілісності імперії». Ціною цьому мала бути пожертва «10 чи 15 мільйонів душ» українського селянства станового хребта і серцевини української нації, головної бази непокори і свободолюбного духу.
Голодомор як стратегічний чинник генерального комуно-московського (російського шовінізму) наступу на українство був підкріплений офіційним припиненням у той час недовготривалої політики так званої «українізації» і розгортанням на початку 30-х рр. масових репресій, спрямованих проти національно свідомої української інтелігенції та нарощення агресії войовничого атеїзму на духовність людини.
Саме в час голодомору увійшло в обіг і зловісне словосполучення «заміна етнографічного матеріалу», в якому «етнографічним матеріалом» іменувалися аборигени України, її народ. Про те, що це поняття не було довільним витвором автора цитованого документа, а взятим з мовленнєвої практики тогочасного офіціозу, свідчить вказівка, що це цинічний вислів «одного великого начальника у місцевому (тобто тогочасної столиці України Харкова. – Р.К.) ГПУ, а отже особи з керівного середовища головних функціонерів і виконавців цієї політики.
Смисл поняття «заміна етнографічного матеріалу» – це передусім, фізичне знищення, омертвлення 10 чи 15 мільйонів українських селян одним з найстрахітливіших засобів насильницької смерті, голодом що своєю жорстокістю куди перевищує масові розстріли й газові камери. Це переважно убивство майбутньої нації – її дітей, на що звернув увагу вже Ґраденіґо. Це мільйони ненароджених дітей. Це втрата для нації більшості тих дітей, батьки яких загинули в час голодомору, які вижили і виховувалися в державних притулках у дусі відчуження від свого народу.
Це довічна травма і страх перед владою тих людей, яким удалося перебути голод і продовжити життя, – духовний стан, який вони передавали в умовах комуно-московського режиму і своєму потомству.
Але це не все. В семантику цього поняття входив і комплекс цілей та заходів, спрямованих на злам історичного укладу і форм життя та діяльності українського народу, руйнування його традиційної культури – духовної і матеріальної. Передусім, духовної – те, що академік Сергій Єфремов назвав у своїх щоденникових записах 1920-х років атакою більшовицького режиму на душу людини – «виїдання душі». Найвражаючіше, що удар був спрямований на руйнування саме фундаментальних екзистенціальних опор і несучих конструкцій життєдіяльності нації: найважливішого для економіки України сільськогосподарського укладу, релігійності, громадського і сімейного ладу, розвинутого обрядово-звичаєвого комплексу культури.
Уже в цитованому донесенні для свого уряду консул Ґраденіґо навів слова російського письменника Андрєєва, який на початку травня 1933 р. приїхав до Харкова з Москви і, побачивши вмираюче від голоду українське село, сказав у довіреному колі: «Український селянин не повернеться більше до землі. Той хто виживе, піде блукати далеко від своєї батьківщини, бо вже ніхто не зможе воскресити в ньому довіру до теперішнього режиму. Колективні господарства теж зазнають страшного голоду і розпадаються через смертність, яка їх знищує, і втечу тих, хто вижив, у міста. Усі тікають до більших міст, і якщо в них є досить сили, щоб туди дістатися, там їх теж чекає смерть від голоду, бо вони не мають ламаного шеляга, і ніхто гадки не має про те, щоб допомогти їм» (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932-1933 роки. – С. 160.).
Обезсилене і прибите голодом українське село не спроможне чинити якийсь опір посиленому в той час більшовицькому наступу на церкву і народну релігійність. Ще недавно, у 20-х рр., агресії войовничого атеїзму режиму селянство протидіяло потужними релігійними рухами. Тепер же безперепонно закривалися і руйнувалися церкви, арештовувалися священики й активісти церковних громад.
Був зламаний такий здавен утверджений потужний орган самоврядування, самозахисту і взаємодопомоги, як сільські громади. Більшовики як відомо, намагалися замінити їх категорією «колективу», який на відміну від демократичної спільноти громадян означав однодумну масу, підпорядковану поставленому від влади вожакові, збір «гвинтиків» низової ланки казенного державного механізму. Причому, в період голодомору такі вожаки були зазвичай в числі тих, хто жорстоко і безжалісно знущався над ними.
Отож коли говоримо про побудову громадянського суспільства, відновлення громадського устрою в наших селах і містах, маємо пам'ятати, що політична влада більшовицького режиму знищила важливі традиційні складові такого суспільства в Україні та завдала руйнівного удару по розбудованій системі його традиційної культури.
В тому числі великої нищівної шкоди було завдано і інститутові сім'ї як життєдайної і життєдіяльної ланки громади і нації. Під традиційні ціннісні основи сім'ї, родини більшовицька влада повела підкоп з самого початку її існування. Голодомор був чинником фізичного і морального руйнування сім'ї, вимирання, розпадання, разючої деградації родинних, материнських і батьківських почуттів аж до канібалізму – вбивства і поїдання власних дітей.
Голодомор руйнівно вразив культурне середовище села, його духовну біосферу. Було не до звичаїв, обрядів, співів, припинилися такі традиційні форми й інститути сільського культурного спілкування, як «вулиці», «вечорниці», «досвітки», «ярмарки», сусідська допомога. Голодомор став чинником не тільки припинення функціонування різних ділянок традиційної культури, але й розриву в процесі їхньої багатовікової тяглості між поколінної передачі, трансмісії.
Вслухаючись у трагедійну епіку жертв голодомору читаючи свідчення тих кому вдалося вижити, бачимо, що люди не тільки страждали від голоду, але й морально вболівали, мучились над тим, що з ними сталося. «Ніхто не співає... не до пісні», – згадує Володимир Затворний 1919 р.н. з с. Купіль Волочиського р-ну Хмельницької області (33-й. Голод. Народна книга-меморіал / Підгот. Л. Коваленко і В. Маняком. – К, 1991. – С. 164).
«Село пригнітилось. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту. Навіть сонце було неласкаве... » (33-й. Голод. Народна книга-меморіал. – С. 298. Зі спогаду Ярини Мицик. – 1918 р.н. з с. Вишнопіль Тальянівського р-ну Черкаської обл.).
«Наше село завжди раділо і співало, а тут наче оніміло», – зазначає Іван Кирпа із с. Томаківка Дніпропетровської обл.» (Там само. – С. 174).
«Люди не співали, не плакали... Матері отупіли, очерствіли, не було жалю до дитини. Таке було велике горе, що сліз не хватало..» – це зі слів фельдшерки Клавдії Солодовник (1905 р.н.), яка переживши голод, бачила і безпосередньо стикалася з його жертвами в Переяславі та його довкіллі (Голодовка. 1932-1933 роки на Переяславщині. Свідчення. – Переяслав-Хмельницький, 2000. – С. 82.).
У багатьох оповіданнях про голодомор присутній мотив болючого переживання того, що ще живі не можуть похоронити і пом'янути згідно з предківськими звичаями своїх загиблих родичів, батьків, дітей братів, сестер, що їхні мертві тіла просто виволікають і гуртом вивозять та скидають у величезну яму – без домовин, обряду, оплакування. Або, як мовиться у свідченнях Гелії Танько (1931 р.н.) на підставі розповідей матері з с. Полінка Полянського р-ну на Хмельниччині: «Навіть на кладовище не мала ні змоги, ні сили, щоб відвезти мертвих діток і поховати. Позакопувала всіх дітей у себе в садочку біля хати» (Портрет темряви; Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. – Київ; Нью-Йорк, 199. – Кн. 1. С. 118.).
У свідомості жевріла пам'ять про знаменні свята народного календаря, зокрема про такі сповнені світлої радості і яскравої звичаєвості, як Різдво і Великдень. Але тепер вони покриті повсюдним мороком голоду і мученицької смерті. Десь лише вдалося накопати трохи залишеної минулорічної на полі мерзлої картоплі і «спекти з неї паски» (Див.: Глушко М. Голодомор 1932-1933 років на теренах Київського Полісся (свідчення очевидців) // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. – С. 169.).
Це піднесення картоплі до гідності паски знайшло свій відгук навіть у чорному гуморі голодоморного фольклору:
Я не бульба, я картопля,
Бо для мене рано топлять.
Мене печуть, мене варять,
Мене люблять мене хвалять.
Я діжду і тої ласки,
Що напечуть з мене паски.
(33-й. Голод. Народна книга-меморіал. – С. 362).
До речі, народна кухня періоду голоду, відчайдушні пошуки засобів виживання, заміни звичних продуктів харчування, страви з різних сурогатів, відходів, деревного порохна, тертих кукурудзяних качанів, сухого листя, жолудів, коренів, і билля бур'янів тощо – це цілий пласт моторошної малодослідженої культури (властиво, антикультури), одного з осягнень більшовизму на шляху до ощасливлення людства комуністичним раєм.
У 2003 р. одеський філолог і письменник Олекса Різників видав книжку «їдло 33-го. Словник голодомору» (Одеса: Юридична література».). Вона містить більше 300 назв тієї їжі, якою люди намагалися рятувати себе від загибелі, описи з чого і як вона готувалася. Ці дані документуються покликами на тексти оповідань і свідчень тих, хто вижив у голодоморному Апокаліпсисі. Не знаю чи у світовій літературі, лексикографії є щось подібне, аналогічне цьому виданню.
Коротше кажучи, навіть із того, що згадано і стисло окреслено в цій доповіді, добре видно, що голодоморний удар 1932-1933 рр. – це не тільки омертвлення, людиновбивство мільйонів українських селян. Це насправді акт здійснення широкомасштабної сталінсько-більшовицької стратегії радикально покінчити з «українською проблемою» як головною небезпекою для совєтської (російської) імперії, передусім знешкодити українське село. Головним актом у здійсненні цієї сатанинської програми було фізичне, матеріальне і моральне розчавлення українського селянства і таким чином усунення можливості будь-якого його протиімперського опору та створення реальних передумов для «заміни етнографічного матеріалу» в Україні.
Очевидна річ, що всебічне вивчення й осмислення правди про масштабність задумів і згубних наслідків навмисного рукотворного масового людиновбивства в Україні не може зводитися лише до підрахунків кількості убієнних голодом. У неменшій мірі має бути приділена увага тим колосальним втратам, яких зазнала духовність українського народу. Адже голодоморний удар був задуманий і здійснюваний як комплексний засіб знекровлення і обезсилення фізичного і духовного єства українського народу, упокорення, знівечення і деградації його душі.
Також бачення політичних причин і наслідків голодомору не можна обмежувати лише 1932-1933 рр. Інспіратори голодоморної трагедії домоглися багато такого, що злоякісно продовжувало діяти і впливати в наступні роки, особливо в духовній сфері: понура покірність і страх перед владою і кастою її прислужників, психоз загальної підозри, недовіри, донощицтва, розбрат у громаді, послаблення сусідських і родинних зв'язків; нівечення традиційної етнопсихології, моралі, поширення злодійства, брехні, пияцтва, культивування владою протистояння батьків і дітей, павлико-морозівського синдрому, системне руйнування міжпоколінної спадкоємності традиційної культури, її переслідування і викорінювання як ворожих буржуазних пережитків, насаджування сурогатів нової пролетарської, соціалістичної культури, нівеляція й маніпуляція історичної пам'яті, нехтування рідної мови і культури тощо. Все це а також фізичний процес заміни корінного «етнографічного матеріалу», заселення вимерлих і депортованих у Сибір українських сіл та свідомого міського українського населення іноетнічним, здебільшого російським «матеріалом», і багато інших антиукраїнських заходів, що хоч і не в такій брутальній войовничій формі, як голодомор, але методично й послідовно проводилося на рівні державної політики до останніх днів імперії зла.
Цього не можна забувати. Маємо усвідомлювати сутність і злоякісну далекосяжність смислів пущеного в обіг у час Голодомору 1932-1933 рр. безпрецендентного за своїм цинізмом концепту «заміни етнографічного матеріалу» в Україні. І ті, що часто люблять тепер козиряти відсотками «русскоязычного населення» в Україні, мали б пам'ятати, якою ціною і якими способами складалися і нарощувалися ці відсотки.
Так, катастрофічне відлуння Голодомору 1932-1933 рр., його страшні наслідки і метастази сягнули далеко поза ці роки. Вони відчутні і тепер, особливо в свідомості і підсвідомості й сучасної людності Радянської України того часу.
Отож, не може бути сумніву, що за своєю причинною основою, характером і наслідками Голодомор 1932-1933 рр. має всі ознаки злочину проти українського народу, який у міжнародній практиці прийнято називати «геноцидом». Тобто дій, «спрямованих на цілковите або часткове винищення певної національної, етнічної, релігійної чи расової спільноти» (Універсальний словник-енциклопедія. – К.: В-во «Ірина», 1999. –С. 314.) з наміром змінити її національний характер насильницькими методами.
Роман Кирчів, доктор філологічних наук, професор,
Інститут народознавства НАН України (Львів)