Наші герої – Богданна-Марія Світлик

Дата публікації допису: Mar 31, 2013 12:49:53 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 165

Малярчин (Шпиталь) Дарія Семенівна, народилася 26 квітня 1927 р. у с. Корчин, Сколівського району Львівської області, українка, греко-католичка, член юнацької сітки ОУН з 1943 р., член ОУН з 1948 р., зв'язкова Головного Осередку Пропаганди та Інформаційної Служби ОУН, господарча, друкарка, заарештована у лютому 1949 р., звільнена влітку 1949 р.

Спогади про Богдану-Марію Юліанівну Світлик

Минули роки, десятиліття, здавалося б цілком природньо, що згладжуються, а то й зовсім забуваються пережиті події, стираються з уяви найближчі друзі... Але образ Богдани Світлик ніколи не згасав у моїй пам'яті. Я наче з нею розійшлася тільки вчора, хоч від останньої нашої зустрічі промайнуло майже 48 весен... Надзвичайно героїчної вдачі була ця людина: в ній водночас поєднувалися прикмети революціонерки, воїна, незламного борця за волю України, талановитої письменниці, полум'яного журналіста і... ніжної, романтичної, добропорядної, із щирою душею та ніжним серцем жінки, яку близькі та рідні звали Данусею.

Богдані Світлик доля подарувала коротке, але яскраве, як спалах ранкової зірниці, життя. Вона зазнала і радощів кохання, і відчуття материнства, і любов близьких їй людей. Непересічний багатогранний талант вселив оптимізм у майбутнє – могла, пристосувавшись до тодішніх умов, стати визначною письменницею, музикознавцем, вченою, купатися в розкошах, кохати чоловіка, виховувати сина... Могла... Для такого позірного благополуччя потрібне було єдине – зрадити свою віковічну ідею про виборення для України волі... Богдана цього не вчинила. Вона зреклася особистого щастя, вибрала тернистий шлях поневірянь, гіркої муки заради найціннішого, найсвятішого поклику – взяти до рук зброю і до останньої краплі крові боротися проти ворогів свого народу – польської, німецько-фашистської та московсько-большевицької займанщини. Боротьба велася не на життя, а на смерть, бо надто підступні і жорстокі були вороги.

Я нині щаслива і складаю Богові задушевні молитви, дякую своїй долі, що звела мене з Богданою Світлик, що мала можливість два роки працювати з нею в підпіллі, належати до Головного Осередку Пропаганди та Інформаційної Служби ОУН.

Походила Богдана з м. Перемишля, де й народилася 24 квітня 1918 р. у родині національно свідомого українця Юліана Світлика. В кінці 20-х рр. батьки перебралися до Львова. Богдана вступила вчитися до гімназії сестер Василіянок, а в 1936 р. стала студенткою факультету класичної філології Львівського університету. На той час у Богдани вже повністю сформувався ідейно-політичний світогляд, вона, не вагаючись, вступила в ряди борців за відновлення української державності. У 1931 р. стала членом ОУН і до 1937 р. виконувала функції провідника жіночих гімназійних ланок у Львові. Польська поліція почала за нею стежити. Весною 1939 р. її було заарештовано.

Стрийко Богдани (батьків брат) Олесь Світлик 15 лютого 1994 р. в листі-спогаді писав до її сина Андрія: «Родичі твоєї бл. п. Мамці і мої в першій мірі старалися дати освіту дітям. Прийшли 1937 і 1938 роки, які через Гітлера потрясли Європою. В тому часі прибула до нас, у Судову Вишню, бл. п. Дануся на літні ферії. Була весела, вела вечорами різні розмови із старшими... І так по двох тижнях від'їхала до Львова. В повітрі висіло вже марево війни, і нагло прийшла вістка, що Данусю поляки арештували в дорозі до Гданська. Про ці події розказала мені Дануся в 1941 р., по повороті до Львова».

Богдана Світлик була ув'язнена поляками у сумнозвісній львівській тюрмі «Бригідки». Але це не зламало духу героїчної дівчини. У тюрмі писала вірші, підтримувала своїх подруг, не корилася поневолювачам. Звільнена з тюрми у вересні 1939 р. вона поринула у вир національно-визвольної боротьби. Тільки тепер доводиться протистояти ще жорстокішим, кривавішим окупаційним режимам – сталінській Росії і гітлерівській Німеччині. До 1944 р. Богдана була провідником жіночої мережі ОУН, головне завдання – організація українського підпілля.

У перший період кривавих большевицьких експериментів, пов’язаних зі званими «соціалістичними перетвореннями на західно-українських землях», за наказом Організації Українських Націоналістів Богдана перебувала за кордоном. У Закерзонні дівчина знайшла своє коротке щастя у коханні. Вона познайомилася із Зеноном Литвинком, сином стрийського залізничника. Та недовго вони були разом. У червні 1941 р. Литвинко пішов із Похідними групами ОУН на південь України. Повернувся восени того ж року через Одесу й Румунію до Львова, де тоді жила й працювала дружина. У Львові першого лютого 1942 р. Богдана народила сина Андрія. Боячись переслідувань, молода сім'я виїхала у Жидачів, де Богдана змушена була віддати сина на виховання своїй матері. Бабуся усиновила онука і дала йому своє дівоче прізвище. Довго хлопчик кликав її матір'ю і не знав, хто насправді дав йому життя. Зараз Андрій Світлик мешкає в Одесі, декан факультету Одеського інженерно-будівельного інституту.

Трагічно склалась доля Зенона Литвинка. У 1943 р. він вступив у дивізію «Галичина» Разом із своїм двоюрідним братом Олесем Світликом брав участь у бою з совєцькими військами під Бродами. Після того їм разом з іншими дивізійниками вдалось щасливо вийти з оточення. Зенон Литвинко, ймовірно, загинув на території Польщі у 1944 р. Олесь Світлик опинився в таборі інтернованих осіб у Німеччині, де проживає досі.

Після того, як Львів окупували большевики, Богдана Світлик продовжила боротьбу безпосередньо у лавах УПА, працювала у головному Осередку Пропаганди та Інформаційної Служби ОУН ГОПІС, який від 1944 до другої половини травня 1948 р. був розташований у Карпатських лісах на теренах Сколівщини. Очолював його Петро Федун («Петро Полтава», «Север», «Волинський»).

Тут, у глухих, Богом забутих нетрях у другій половині липня 1947 р. зібралися Головний Командир УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка»), шеф штабу УПА Олекса Гасин («Лицар»), обласний провідник ОУН Дрогобиччини «Нечай», а також члени ГОПІСу Петро Федун («Петро Полтава»), Осип Дяків («О. Горновий», «О. Артем», «О. Орленко», «Наум», «О. Гончарук»), Степан Кузьменко («Професор») та Богдана Світлик-Литвинко («Доля»). Вони провели важливу нараду, яка стосувалася подальшої боротьби ОУН і УПА та ролі в ній осередку.

Рідко хто знав справжнє прізвище Богдани. «Доля», «Ясна», «Світлана» такі мала псевдоніми. Часто вона брала в руки перо, творила нариси, новели, кореспонденції та оповідання про героїчну підпільну боротьбу, які підписувала літературним псевдонімом Марійка Дмитренко. Вона активно співпрацювала з повстанськими періодичними виданнями «До волі», «Ідея і Чин», «Самостійність», у двох останніх редагувала інформаційну частину. Такі ж обов'язки вона виконувала потім у випусках бюлетенів журнального типу під назвами «Осередок Пропаганди та Інформації при Проводі ОУН» та «Бюро Інформацій Української Головної Визвольної Ради».

Богдана Світлик–- авторка багатьох високохудожніх творів, про які, на жаль, нині мало хто знає. Найвідоміші – збірка новел «Не на життя, а на смерть» та оповідання «Михайлик» про юного розвідника УПА, яке вперше побачило світ в Україні в підпільній друкарні ім. Лопатинського в Стрию через рік після загибелі авторки В 1992 р. оповідання ще раз передруковане у Канаді зусиллями Товариства колишніх вояків УПА. У 1948 р. в Дрогобицькій нелегальній друкарні УПА надруковано оповідання «Учителька». Написала Богдана Світлик також короткі, але дуже яскраві образки із життя повстанців та симпатиків національно-визвольної боротьби під спільним заголовком «Підслухане й підглядене», а також новелу «Героїка» про нерівний бій куреня УПА «Рися» з москалями у Чорному лісі.

Ще досі добре пам'ятаю, що Богданка часто любила сидіти у тіні гіллястого бука і на портативній машинці друкувала свої твори. Не раз просила мене диктувати їй з чорнових записів. Якось трапився прикрий випадок. Після сніданку вона засіла за машинкою, а я нахилилася, щоб диктувати їй. Через плече у мене висів без кобури пістолет. На біду зсунувся він з ременя і вдарився об камінь, що служив нам замість стола. Гримнув постріл. Куля пробила мені груди і вилетіла між лопатками. Пробігши зопалу кілька кроків, я втратила свідомість... Ох, як побивалася за мною Богдана, доглядала, лікувала, ні на секунду не залишала мене одну.

Коли я виздоровлювала, ми з нею довгими вечорами вели задушевні розмови. Як нині пам'ятаю її розповіді. Богдана студіювала мистецтво, захоплювалася музикою, любила танці і ... п'янкий запах обсипаних ранковою росою троянд. У передвечірній час збирала навколо себе дівчат і ми тихенько співали українські народні пісні. Богдана чудово виконувала арію з опер і опереток. Але найчастіше звучали українські пісні: «Далеко, гей далеко», «Дівчино, подай же рученьку», «В гаю зелененькім вода тече». Інколи до нас на гору Погар приходили посланці провідників Петра Федуна («П. Полтави») і Осипа Дяківа («О. Горнового»), серед яких були творчі і дуже цікаві люди. Пригадую собі миловидну дівчину Марту Гай, яка теж займалася літературною працею, мужнього юнака, пропагандиста зі Стрийщини «Данила», який був композитором, від нього я записала два повстанські танга.

День 29 грудня 1948 р. був останнім днем життя Богдани Світлик. Стояли тріскучі морози, лежав глибокий сніг, навколо бездоріжжя. Большевики добре розуміли, яку небезпеку для їхньої людиноненависницької ідеології становили ідеологи ОУН-УПА і тому за підпільними осередками пропаганди та їх друкарнями шукали дуже пильно. Одна із спеціально підготовлених груп енкаведистів наскочила на друкарню, що знаходилася під землею в лісі неподалік с. Бряза, Болехівського району, Івано-Франківської області. Підпільники змушені були підпалити друкарню, аби знищити цінні папери і з боєм відступати до села Либохори. Тут, біля підніжжя гори Магури смертю хоробрих 29 грудня 1948 р. загинула відважна революціонерка і письменниця Богдана Світлик. Щоб не здатися ворогові, вони приберегла для себе останню кулю. Тіло вбитої вороги привезли до с. Брязи, а куди опісля поділи – невідомо.

За значний внесок у боротьбі за незалежність України Богдана Світлик посмертно нагороджена Бронзовим Хрестом Заслуги. Про її героїчну смерть йдеться в книзі історика Петра Мірчука «Українська Повстанська Армія 1942-1952».

...Як дорогоцінну реліквію зберігаю досі шматок шовкового полотна, – незабутнього дару світлої пам'яті цієї незвичайної жінки. Після кожного свого повороту з населених теренів, Богдана Світлик привозила для всіх нас презенти (подарунки). Так і трапилося весною 1947 р. Тоді чоловіки отримали від неї хто сорочку, хто штани, а я і моя подруга «Надія» (друкарка осередку) – блюзочки, собі ж пошила сіро-зелену шовкову курточку, що дуже гармоніювала з кольором її очей. Ось саме від цієї курточки у мене залишився шматок матерії.

Відгриміли бої, минули війни, багато змін принесли прийдешні роки. Недаремно пролилися ріки української крові. Ми вибороли вільну, незалежну державу. Сотні тисяч, десятки мільйонів не дожили до цього часу і поміж ними чудова жінка Богдана Світлик, мужня підпільниця «Доля», «Світлана», «Ясна», талановита письменниця Марійка Дмитренко, дорога і незабутня наша Дануся. Вона впала на полі бою, ворог знищив її фізично, але не зміг убити духовно. Богдана Світлик живе у нашій пам'яті і серцях, її ідеї, віра, любов до України навічно передалися всім, хто любить свій народ, свою землю, свою історію.

Не обминула лиха доля Ліду, сестру Богдани Світлик. Коли енкаведисти арештували її в ніч з 6 на 7 вересня 1940 р., дівчина навчалася у десятому класі Львівської СШ №6. Заздалегідь продумане окупантами судилище над українськими патріотами під назвою «Справа 59» набула широкого розголосу. Спочатку кати засудили на смерть 42 чоловік, згодом половину помилували. Решту, серед них Івана Максиміва, Арпада Березовського, Михайла Сороківського, Стася Нирку, о. Романа Береста, братів Михайла, Степана і Петра Думанських, Романа Дяківа, Михайла Єднорога, Миколу Матвійчука, Тараса Коцюбу, Андрія Вовка, Володимира Ковалюка розстріляли.

Помилувані від смертної кари та усі інші учасники процесу отримали по 10 років тюремного ув'язнення та 5 років заслання. Серед них сестри Люба Комар (Прокоп) та Лідія Комар (Слободян), Дмитро Клячківський, Теодозій Крупа, Олег Левицький, Анна Боднар, Ольга Волошин, Богдан Куницький, Михайло Пецух Петро Шенгера, Галина Столяр, Дмитро Слюзар, Богдан Гончарук, Роман Горбаль, Наталка Шухевич, Орест Булка, Галина Ставарська, Орися-Ірина Безпалько, Ірина Зубач, Дарія Коверко, Марта Грицай, Ольга Попадин-Заболотська, Марійка Наконечна, Стефанія Притуляк, Марія Матковська та інші.

Люба Комар (Прокоп) у своїх спогадах «Процес 59» згадує мужню поведінку підсудних: «Марійка Наконечна була наймолодшою на нашому процесі, мабуть, їй було не більше 15 років. У кінці допиту прокурор поставив їй провокаційне питання: що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна». І враз ми почули швидку і дзвінку відповідь Марійки: «Я виконала б наказ організації». Прокурор... вдруге повторив це питання під час допиту Галини Столяр. Галя без вагання дала йому таку саму відповідь».

Все це свідчить, що українська молодь на процесі показала себе високосвідомими,

морально стійкими людьми, вірними Декалогу та Присязі.

Таке саме покарання чекало і 16-річну Лідію Світлик. Страшні уральські табори, голод, холод, важкі хвороби – все це непосильним тягарем впало на плечі молодої дівчини. Але вона витримала всі муки, дочекалась звільнення у 1947 р. Трохи згодом вийшла заміж за Бориса Квашина (Квашу) і поселилась з чоловіком у Каховці, бо на Галичину їх большевики не пускали.

Про героїчну смерть сестри довідалась аж у 1992 р. і разом з її сином Андрієм відвідала неподалік с. Либохори Сколівського району місце загибелі дорогої людини.

Цікавою є подальша доля учасників «Процесу 59». Марія Матковська мешкає в м. Бучачі Тернопільської області, Галина Ставарська та Ірина Зубач – у Львові, у Львівській області живуть Безпалько Орися – у Золочеві та Булка Орест у Ходорові Дехто під час воєнної веремії зміг емігрувати і тепер проживає у Сполучених Штатах Америки. Це – Дарія Коверко, Марта Грицай та Люба Комар-Прокоп.

Тепер я часто сиджу вечорами у своїй квартирі, але спогади, мов гайвороння знову і знову повертають мою пам'ять до минулого. У руках тримаю шматок матерії-реліквії пригортаю до обличчя, цілую, а перед очима незабутній образ Богдани Світлик – однієї з когорти мужніх жінок, що не пошкодувала життя за волю і незалежність України.