Ніч і день. Частина ІІІ. (Автор: Гжицький Володимир)

Дата публікації допису: Jan 18, 2015 11:56:32 AM

XVII

Відколи Гаєвський прибув на Кирту, виробництво, хоч і повільно, та все ж рухалось уперед. Виросла шахта номер три. Неподалік від неї – нова командировка, тобто житло для людей, що на цій шахті працюватимуть, отже, як водиться, – зона, з усіма необхідними будівлями: спершу вахта, а потім бараки, контора, «каптьорка», кухня, і, звичайно, карцер. За третьою шахтою пішла шахта номер чотири. Для неї окремої командировки не будували, і робітники мешкали в зоні третьої шахти. Четверта була віддалена від третьої на три кілометри. Почали копати в тайзі шахту номер п'ять, коли несподівано вибухнула війна. Страшний і пам'ятний для табірників був день 22 червня 1941 року. Радіо принесло звістку, що німці перейшли кордон і просуваються в глиб нашої території. Вранці передали виступ Молотова. Суху, нецікаву промову.

- А де ж Сталін? Чому він не говорить? – питали пошепки один одного табірники. – Де ж гасло «Будемо бити ворога на його території, та ще й малою кров'ю?» Це, здається, було сказано Сталіним, чи, може, Ворошиловим? Чому ж не підтверджують ці слова на ділі?

У конторі сільгоспу, в лимарні, та й у всіх бараках зони не стихали розмови про події в світі. Переважала в них тривога за долю Вітчизни. Перші успіхи ворога викликали занепокоєння і скорботу. Тільки один з блатних висловив бажання, щоб німецька бомба впала на казарму «вохри» і на кабінет «кума», проте воно не знайшло схвалення.

Гаєвський застав у конторі сільгоспу Подольського, Борисова і Григорія Йосиповича, який покинув свої розрахунки і прибіг послухати, що кажуть люди. Усі жваво обговорювали події.

- Що ви про все це думаєте, товариші? – не вітаючись, спитав Гаєвський, переступивши поріг.

Ніхто не відповів, питання здалося всім наче недоречним, і тільки коли вдруге запитав, Григорій Йосипович зі злою усмішкою сказав:

- Відбувається горезвісний «Дранг нах Остен».

Недавній професор, а тепер табірний нормувальник добре знав всесвітню історію.

- Це стара як світ політика німецьких загарбників, – продовжував він уже серйозно. – Початок її датується ще десятим століттям і спрямована вона, як і тоді, так і впродовж усіх віків, на загарбання слов'янських земель. Зараз не місце і не час розповідати історію, але колись, коли буде охота, будь ласка, розповім про Тевтонський орден і про Льодове побоїще. Все це були спроби натиску на Схід. Нинішній «дранг», мабуть, найбільший і найнебезпечніший. Адже Австрію, Чехію і Польщу німці вже проковтнули. Тепер вони намагаються випробувати нашу міць.

Гаєвський наче не чув, що говорив Григорій Йосипович. Думав своє.

- Довго триватиме ця війна? – спитав знов.

Він був збуджений, блідий, руки в нього тремтіли і зуби цокали, як у лихоманці.

- Ще ж тільки почалася, – промовив, скорботно зітхнувши, Борисов. – До того ж ворог уже на нашій території. Якщо німцям і далі так легко піде, то за місяць матимуть Україну.

- Що ви кажете! – заперечив Гаєвський. – Ми ж не чехи і не поляки. Ми – сила!

- Побачите.

- Ні, ні, цього не може бути, – протестував Гаєвський.

- Побачите, – твердив своє Борисов.

- А що з нами буде? – спитав Микола.

- Будемо сидіти, – озвався песиміст-професор. – Сидітимемо і далі.

- Невже не покличуть нас на війну?

- І не сподівайтесь.

- Треба писати заяву, треба проситись на фронт.

- Наївна ви людина, – промовив Григорій Йосипович. – Вам не повірили, що ви чесний на волі, в мирний час, а хочете, щоб повірили під час війни? Вони ж бояться, що розкриєте таємницю наших таборів.

Його іронії не зрозуміли.

- Таємницю наших таборів за кордоном краще знають, ніж ми з вами. Не в цьому справа.

- А в чому ж? – підняв брови професор.

- Не знаю і не хочу про це говорити.

- Даремно, поговорити б варто, – не вгавав Григорій Йосипович, – ви ж письменник, інженер людських душ.

- Перестаньте кепкувати, – запротестував Гаєвський.

- Я цілком серйозно. Та коли не хочете – не слухайте.

Він смикав свою борідку, все ще єхидно посміхаючись.

- От вашого брата, інженерів людських душ, тут щось небагато, Миколо Степановичу, – промовив по хвилі. – Було вас двоє, та одного кудись прибрали, можливо, для порядку, на той світ, і тільки ви у нас лишились.

- А ви хіба себе до цієї категорії не зараховуєте?

- Ні, я тільки виховував ті душі, учив їх, щоб вас розуміли, щоб вас любили, інженери наші! Але... про що говорити! Начальство знало, що робить, воно вирішило, що я не можу навчати радянську молодь, і заслало мене сюди, нормувати роботу зеків і писати їм «туфту» в нарядах.

Страшно було чути такі слова від людини, яка, маючи феноменальну пам'ять, колосальні знання, ерудицію, виконувала роботу нормувальника. Крім усього, Григорій Йосипович був дуже працьовитою людиною. Для одного табірного поета-початківця він написав по пам'яті поетику, цілу книжку; він прекрасно знав образотворче мистецтво, кращі зразки його бачив у музеях Європи, міг годинами говорити про мистецькі школи та їх творців, чудово знав музику, неабияк грав на роялі і прекрасно знав рідну, російську, та іноземну літератури – твори іноземних авторів читав в оригіналі.

- То ви не будете писати заяву з проханням відправити вас на фронт? – спитав Гаєвський.

- До кого? До господа бога?

- В Москву.

- Це все одно, що до бога, – сказав професор і встав, бо, мабуть, не хотів говорити на цю тему. – Піду я, роботи багато. «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають – нам своє робить», – процитував він і вийшов.

«А може, справді професор має рацію, що нам «своє робить», а не писати безнадійні заяви, – думав Гаєвський. – Як не є, а табір – теж установа державна. Тут задарма хлібом не годують, тут працюють радянські люди».

Микола згадав свою роботу на каналі Москва – Волга, куди його закинули відразу після тюрми. Канал будували зеки. А дорогу Котлас – Воркута хіба не вони укладали? І каналом, і залізницею користуються люди, має користь держава. А вугілля, що добувають наші шахти, хіба не піде на користь державі для прискорення перемоги над ворогом? «Піде!» – промовив уголос Микола і повеселішав.

Загальна мобілізація торкнулась і табору. З Кирти виділили двадцять п'ять солдатів з охорони – і все, нікого з в'язнів не взяли. Не допомогли заяви Гаєвського та інших товаришів, ніхто тих заяв не читав. Табірники знали, що німці наступають, що вже захопили половину України, а наші війська продовжують відходити і, хоч як не намагаються, не можуть стримати натиск сильного і підступного ворога.

- Чому ж хазяїна не чути? – питали один одного зеки. – Нехай би виступив, пояснив, чому наші війська відступають, – чи такі слабкі наші сили, чи, може, це стратегічний маневр?

І от нарешті третього липня, на дванадцятий день від початку війни, коли німці захопили вже Прибалтійські республіки, половину Білорусії і західні області України, виступив по радіо «вождь». Знову зібралися четверо товаришів у конторці. «Товариші громадяни! Браття і сестри! Воїни нашої армії і флоту...» – сльозливо почав той, кого вважали геніальним і передбачливим уся країна.

- Чуєте, «браття і сестри!» – врізався в промову Сталіна професор. – Бач, коли приперло, то знайшов братів і сестер. Ось вони, твої брати, в чорних бушлатах, – заговорив він палко, запально. – Ось твої сестри, – вказав у вікно, де на купі вугілля стояли з лопатами в руках замурзані вугільним пилом жінки-табірниці у чоловічих штанах і грубих робочих спецівках, слухаючи по радіо промову Сталіна. – Ось твої сестри, яких ти, геніальний, позбавив радості виховувати дітей, любити своїх чоловіків і наречених, яких ти занапастив, «батьку всесоюзний!»...

- Тихо!.. – затулив йому рота рукою Подольський. – А коли хтось почує? Не можна так рискувати! Воєнний час! Тепер розстріляти людину – все одно, що плюнути!..

- Не шкода життя, – сказав професор.

- Вам, може, не шкода, а я мушу жити, у мене діти.

- А хіба від того, що ви тут живете, вашим дітям легше? Та й що це за життя?

- Чекайте, тепер ситуація зміниться, війна внесе докорінні зміни.

- Такі, як фінська? Нові табори в'язнів?

- Тут пахне чимсь іншим. Я такої думки, – сказав Подольський майже пошепки, – що після війни – чи виграємо її, чи програємо – такого неподобства, яке твориться досі, такого винищення людей не буде.

- Буде, – сказав упевнено професор. – Війну ми виграємо, в цьому нема сумніву. Наш народ виграє, наш великий, могутній народ, що забув усі несправедливості і поклав своє життя на вівтар Вітчизни. Бо ж не секрет, що великий процент тих, які зараз воюють мають або мали у таборах батьків, братів, рідних. Вони все забули, у всіх одна турбота: Вітчизна в небезпеці. Наш народ не дасть ворогові панувати на нашій чудовій землі, не дасть! Інша річ, що «великий» припише собі перемогу над ворогом, і буде те саме, що було, а може, й гірше. – Він помовчав хвилину. – Я вже вам не раз казав і ще раз кажу: винищування людей – це його божевільна ідея. Це, зрештою, притаманне тиранам різних масштабів: Полікратам, Діонізам, Періандрам... Нерон, як відомо, влаштовував бої гладіаторів любив дивитись і слухати, як тріщали людські кістки в зубах левів на арені, для власної розваги спалив Рим... Історики тих часів не говорять нам про психічні розлади у тодішніх владик, тоді медицина була не на такій висоті. Тепер вона стоїть вище, але хто наважиться сказати, що наш «вождь і вчитель» хворіє на манію величності або на манію переслідування, або разом на обидві, що, мабуть, найпевніше. Пам'ятайте: доки він живе і здравствує, ми будемо «припухати». Ось так, любий Миколо Степановичу. Ви, може, ще колись йому спасибі скажете, що посадив, бо коли вернетесь, то по вашій смерті ніхто з майбутніх поколінь не докорятиме вам підлабузництвом. А на волі примусили б писати оди і славити того, кого ви ненавиділи, як більшість ваших колег, що залишилися на волі поки що. Dіхі еt аріmаm lеvаvі.

- Що він сказав? – спитав Подольський по відході професора. Він не знав латинської мови. Гаєвський переклав: «Я сказав і облегшив душу».

...Війна закривавленими чобітьми топтала нашу рідну землю. Горіли села, в руїнах лежали міста, гинули люди: військові і цивільні, жінки, старики і діти, гинули посіви, пасовиська і луки, падали під ворожою сокирою зелені скарби країни – ліси.

Табір не бачив війни. Знав про неї зі скупих повідомлень по радіо. За всю війну в'язні не чули гулу жодного літака, проте війну відчували на власному шлунку: основний харч, хліб, став непридатним для їжі. Протягом якогось часу пекли хліб з вівса грубого помолу, несіяного, з половою. Жувати його було важко, остюки застрявали в горлі, між зубами, шлунок не перетравлював соломи. Восени завезли в табір баржу квасолі, і от майже цілий рік табірникам довелося їсти баланду з квасолі – вранці, в обід і ввечері. На друге в обід були котлети чи бабка теж з квасолі, іноді з куском риби, рідко коли – з м'ясом. Мастили їжу олією. Але після того, як її розподілили між комендантом, нарядником, кухарями та іншими «придурками», роботягам лишалося дуже мало. Добре жилось у таборі в усі часи – мирні і воєнні – блатним або вуркам. Ці люди не витрачали енергії, бо нічого не робили. Коли й виходили з бригадою на роботу, то все одно нічого не робили, бо, як правило, бригадиром був блатний. В блатних були такі гасла: «Їж – прій, на роботі – мерзни» або «Поїв до поту, поспи в охоту». Союз блатних був дуже сильний, і табірне начальство нічого не могло з ним зробити. За панування Ягоди (а це було справжнє панування, і не тільки його, а й усіх начальників таборів, що будували собі руками в'язнів палаци і жили в них у розкошах, як королі) в усіх начальників вурки були в пошані. Вони мали стояти на боці охорони на випадок бунту «контриків», які, до речі, ніколи ні про які бунти не помишляли. Проти кого вони могли бунтувати? Проти рідної держави, за яку заплатили власною кров'ю? Ті ж, на кого спирався Ягода, і йому подібні, байдужі до неї, якщо не ворожі, хотіли тільки весело пожити і нічого не робити, їм було все одно, хоч би у країні був і капіталізм. Однак, як не дивно, саме вони вчинили бунт.

Це трапилось десь у сорок третьому році. В одному табірному пункті на Печорі начальником був побутовець-аферист на прізвище Ретюнін, який тільки-но відсидів свій строк у таборах.

Чи то цьому Ретюніну захотілося слави Степана Разіна, чи Пугачова, чи просто йому нудно було сидіти на одному місці (вурки не люблять одноманітності), бо одного разу він зібрав своїх блатних і поділився планом, дуже простим теоретично і нездійсненним на практиці. Полягав він у тому, щоб роззброїти «вохру», солдатів перестріляти, навантажити продукти з бази на сани, доїхати до першої стоянки оленярів, силою забрати в них нарти і оленів і йти війною на всі табірні пункти, які містяться на берегах Печори. Він був певний, що всі в'язні повстануть, приєднаються до нього, і таким чином він звільнить усі табори. План Ретюніна здійснився тільки частково. «Вохру» свого табору він справді роззброїв і пішов із своїм «військом» вгору по Печорі, але скоро йому заступили дорогу солдати, мобілізовані по радіо в усіх найближчих табірних пунктах. Відомо, що взимку можна пересуватись тільки по ріці, і то наїждженими дорогами. Маршрути Ретюніна були заздалегідь відомі. Заступили йому шлях в одному місці на Печорі. Серед снігів на ріці зав'язалася перестрілка, в якій Ретюніна було вбито, а решту табірників повернено, як овець, на табірний пункт. Закінчилася ця безславна епопея тим, що всі учасники «походу» Ретюніна, винні й невинні, дістали додаткові строки.

Блатні ділились на дві категорії: «законників», які дотримувались злодійських законів, і «сук», тобто тих, що їх порушували. Блатне слово «зсучився» означає «зрадив».

Основні закони їх були такі: злодій не сміє експлуатувати злодія, а тому злодій не повинен займати ніякої посади, на якій міг би хоч якоюсь мірою верховодити над товаришем по «професії». Отже, ні комендантом, ні десятником, ні бригадиром злодій-«законник» не мав права бути. Він старався нічого не робити. Коли ж примушували, тоді намагався працювати на загальних роботах. Однак найчастіше блатні «придурювалися» на культурній ниві: малювали плакати, віньєтки для стінних газет. Серед блатних були талановиті люди, були й любителі театрального мистецтва, які брали участь в агітбригадах, створених на зразок «Синьої блузи» – естрадного театру двадцятих років. У таборах створились невеличкі колективи, які виступали з виставами на актуальні теми, що носили характер інсценізованої газети. Тексти, звичайно, писали поети, яких у таборах не бракувало. Були тут професіонали і початківці; траплялись поети і серед блатних. В аматорських гуртках, у стінгазетах блатні-«законники» мали право виступати. Серед них (небагато, правда) були і освічені люди.

Другим важливим злодійським законом було – не кидати свого ремесла. Кожен вурка вмів грати в карти, причому не для розваги, а щоб виграти. Грали на що попало. Могли грати на пайку хліба, на чоботи «каптьора» або голову начальника. Найчастіше грали на частини свого одягу чи одягу когось із фраєрів. Любили хвалитися великими виграшами або програшами в кілька тисяч. Це не означало, що й справді були такі великі ставки. Просто так блатні оцінювали речі, на які грали. Пара чобіт могла коштувати дві, а то й десять тисяч. Це залежало від тих, хто грав. Цікаво, що себе вони називали людьми, а всіх інших – фраєрами, чортами, рогатиками, гострокопитиками тощо. Якщо вурка сказав: зараз прийде чоловік, то це означало: чекай блатного. Грали тільки з своїми, з «людьми».

Траплялось, що програвали з себе все до нитки і залишалися в самій білизні. Це відбувалось найчастіше в карцері або в тюрмі, звідки не виводили на роботу, отже, «програний» міг спокійно сидіти на верхніх нарах в білизні. Були такі, котрі програвали пайки хліба на місяць наперед. Не маючи що їсти, рубали собі пальці, щоб попасти в лікарню, де годуватимуть. Так розплачувались за програш. Програти в карти і не заплатити вчасно вважалося серед блатних найбільшою ганьбою, такого вважали «заграним» і його не мали більше не тільки за злодія, а взагалі за людину. Могли й зарізати, і це нікого не здивувало б.

Одного разу візник кінного парку Іван, кличка Рябий, повернувшись увечері з роботи, сів у бараку грати в карти і програв буханець табірного хліба вагою в три кілограми. Строк розплати визначили йому три години. За цей час Іван мав десь дістати хліб. Тут вибору не було: або відібрати у товаришів, або пограбувати «каптьорку». Але звідки у товаришів так багато хліба? Залишалась «каптьорка». А це не така легка справа, саме тоді хліб видавав «каптьор», сильний як бик чолов'яга, з ним миршавому Іванові не справитись. Та й «каптьорка» зачинена зсередини, до неї не влізеш. Проте злодій знайшов вихід. Пригадав, що на сінній базі, де за годину до того вивантажував сіно, бачив на вікні у сторожа буханець хліба. До бази було зо два кілометри з гаком. Він збрехав вартовому, що йде до хворого коня. Йому повірили, видали перепустку, і він помчав на сінбазу. Було вже темно, дорога вела через ліс, але він біг, бо строк минав. Ось і база.

Здивований пізнім візитом, сторож, славний дідок, родом з Волині, якому залишалося кілька місяців до кінця строку, запросив гостя до хати. Закурили, погомоніли, а гість чомусь не може зважитись узяти хліб, що лежить на вікні поруч із кільканадцятьма грамами олії, півкілограмом пшона і дрібкою цукру. Попрощавшись, Іван подався до виходу. Сторож вийшов проводжати гостя за поріг, але в хату вже не повернувся. За порогом лежала сокира, якої старий, наколовши дров, не встиг прибрати. Рябий схопив сокиру і, обернувшись, ударив нею господаря по голові. Старий упав мертвий. Тоді Рябий забрав хліб і подався в зону. Більше нічого не чіпав: інші продукти так і залишились на вікні. Честь картяра була врятована.

Суд засудив убивцю на десять років, а оскільки вже мав десять, з яких відсидів два, то тільки додали до десяти два роки. Дешево обійшлося життя людини-зека. Табірний суд, милосердний для злодіїв, був непримиренний для людей з різними політичними обвинуваченнями у «справах». Це відчув і перевірив на власній шкірі Микола Гаєвський.

«Суки» і «законники» ненавиділи одні одних, і не раз у зоні доходило до кривавої різанини, внаслідок якої були вбиті і поранені з обох сторін. Доходило до того, що «законників» тримали в окремих табірних пунктах, далі від «сук». Табірне начальство старалося привертати на свій бік «законників», даючи їм посади комендантів, бригадирів, і такі для решти «законників» уже були «суками» і непримиренними ворогами. Одначе ремесло злодійське можна було «зав'язати», тобто покинути. Покидали його, звичайно, люди, які випадково потрапляли в злочинне товариство й відтак у тюрму, і їх гнітило це становище. І вони намагались змінити його. Інколи «зав'язували» блатні, які вирішили завести сім'ю: одружитись з порядною дівчиною і чесно працювати. Це робилось досить просто. Той, що збирався «зав'язати», заявляв про це своєму товариству, і воно відпускало його, але він уже не смів брати посад, які ставили б його над злодіями і не смів красти. З таких виходили, до речі, хороші робітники і чесні люди, виростали талановиті інженери, бухгалтери, інші спеціалісти.

Людям у таборі не давали засиджуватись довго на одному місці. Їх перекидали з одного табірного пункту в другий. Одних – щоб позбутися ледарів, хворих, других – з так званих «режимних міркувань». Найдовше втримувались у таборі деякі спеціалісти – начальники шахт, інженери. Серед них були і Микола Гаєвський, лимар Мислицький, який на своїй роботі відбув десятирічний строк. Думав досидіти строк у сільгоспі і Гаєвський, та не довелось.

Прийшов новий начальник рудника, а з ним нові люди, його довірені. На місце Гаєвського призначили молодого чоловіка, побутовця-афериста, який тільки-но звільнився з табору і з яким можна було робити незаконні справи. Начальник любив випити, спирт можна було діставати тільки за продукти, отже, в найближчі села йшли мішки вівса і свинячі туші. А Гаєвського, ніби за те, що не встиг вивезти сіно з далеких лугів, перевели в зону шахти номер три, «з виводом на загальні роботи». Цю переміну Гаєвський переніс досить важко. Адже вона позбавляла його тих привілеїв, які мав як начальник сільгоспу, тобто праці за зоною, відпадало ранкове молоко і вівсяний кисіль, чого в зоні шахти номер три не дістати. Але довелося змиритись. Почався новий період у його роботі й житті. В той час йшла розвідка вугілля, і в околицях третьої шахти працювали дві бурові.

Маючи вже деяку практику в бурінні нафтових свердловин, Микола Гаєвський попросився на роботу до бурового майстра Федора Петровича Ревенка. Його він знав ще відтоді, як Павло Михайлович Голубенко працював плановиком. Федір Петрович заходив у планову частину в службових справах, потім зустрічалися в бараку посиленого режиму, де також сидів Ревенко як небезпечний злочинець, хоч він, як і решта мешканців барака, не мав за собою ніяких гріхів. Потрапив у табір зовсім молодим і неписьменним хлопцем. За підпал будинку сільради в табори пішло півсела, і він між ними, хоч зовсім не був причетний до цього. Відзначався винятковою працьовитістю і впертістю. Сидячи в «бурі», навчився читати й писати. Попрацювавши на буровій під керівництвом досвідченого бурового майстра, швидко засвоїв усі виробничі процеси, і незабаром став майстром сам. Мало того, він застосував нові швидкісні методи в бурінні, при спуску і підйомі інструмента, і швидко перевершив свого вчителя. Його бригада давала за день у два рази більше проходки, ніж бригада старого бурового майстра. Другим важливим моментом, чому Гаєвський пішов працювати на бурову, було те, що буровиків не змушували йти щоранку на загальний розвід – тяжку і неприємну повинність. Отже, їм не треба було топтатись на місці, поки «вохра» наведе порядок у бригадах, поки пропустить їх через вахту, по кілька разів перелічуючи людей і одержуючи усе нові цифри. Їм уже не доводилось вислуховувати щоранку «молитву» конвоїрів: «Бригада, слухай мою команду: вихід зі строю, крок праворуч, крок ліворуч вважається втечею, стріляю без попередження. Зрозуміло?» – «Зрозуміло», – відповідала бригада. «Руки назад, голову схилити, марш!»

У такому супроводі бригади йшли на роботу. Буровики виходили звичайно, раніше, до розводу, за них розписувався на вахті буровий майстер, і люди йшли самі, без конвоїра, без строю і без «молитви». Буровики мали ще й ту перевагу, що на місці роботи могли поводитись вільно, ніхто їх не перевіряв і не контролював. Так, один з них, Гаврилов, навчився ловити дичину сильцями. Наставляв їх звечора, а вранці іноді виймав із сильця глухаря чи тетерука, рябчика чи куріпку. Тоді було для бригади свято. Птицю там же на буровій варили і виходив смачний суп, що було дуже до речі, бо в таборі відчувався все більший голод. Звичайно, дичина попадалася не щодня, та хоч зрідка люди споживали щось смачніше, щось домашнє, замість остогидлої за довгі роки баланди.

Гаєвському часто згадувалась картина художника М. О. Ярошенка «Скрізь життя». Справді, і в таборі, і в зоні жили люди, з якими можна було поділитися своїми думками, своїми радощами і болями. Таким був і табірний аптекар, незабутній товариш Невлер. Прекрасна, благородна людина! Йому було вже понад шістдесят років. Високий, кремезний, урівноважений. Свій тягар незаслуженої неволі ніс зі стоїчним спокоєм Ніколи не нарікав на свою долю, твердо вірив у краще майбутнє. В його очах під навислими сивими бровами світилась доброта. Коли б носив бороду, а вона мусила б бути біла, міг би зійти за древнього мудреця-патріарха. На волі працював фармацевтом, дуже добре знав аптекарську справу, за браком медикаментів, робив ліки сам з місцевих трав, з дягелю, кори лози. Сидів він за те, що замолоду ще їздив до Америки. Гаєвського він по-батьківськи любив і допомагав йому чим міг. Іноді частував маленькою чарочкою «коньяку» власного виготовлення. Це був розведений спирт закрашений відваром лозової кори, який він називав dесосtum sаіlсіs. Смачний напій і дуже корисний. Після важкої цілоденної виснажливої роботи на буровій маленька чарочка наче повертала витрачені сили. Іноді під час аварій, робітники бурової працювали не шкодуючи сил, не поверталися на ніч у зону, спали годину-дві у кутку, та й то по черзі, а начальник бурової Федір Петрович Ревенко і зовсім не спав кілька діб, аж поки аварію ліквідували. Цього від людей ніхто не вимагав, але за довір'я вони платили самовідданою працею, свідомі своїх завдань і обов'язків.

Після роботи, а часом і у вихідний день, який давали табірникові раз на декаду, Гаєвський заходив до Зеліка Юдовича поговорити, посміятися з його жартів (старий був дуже дотепною людиною), поділитись новинами дня.

Коли аптека для клієнтів зачинялася, Зелік Юдович ішов у свою комірчину при аптеці, в якій спав, і через кілька хвилин виносив у мисочці кусочок риби власного приготування (він робив із тріскою всілякі маніпуляції: додавав олії, сушеної цибулі, яку одержував у посилках), і ці ласощі в мініатюрній кількості з кусочком хліба подавав гостеві. А перед цим – маленьку, мов наперсток, чарочку «коньяку».

В сорок п'ятому році Зеліка Юдовича, несподівано для нього самого, звільнили (на клопотання родини) достроково, як старика-інваліда. Покидав він зону схвильований, але без великої радості, якої можна було сподіватись. Може, лякало якесь передчуття? В чужу душу не влізеш.

З Миколою попрощався сердечно. В обох стояли сльози в очах. Але більше Гаєвський про старого аптекаря нічого не чув. Були люди, що, покидаючи табір, спалювали за собою мости. Таким, мабуть, можна вважати і Зеліка Юдовича Невлера. А може, трапилось з ним те, найгірше, і він уже не міг писати? Старий аптекар залишився в душі Гаєвського назавжди сонячним промінцем серед табірного мороку.

У табір приходило все нове й нове поповнення. Це вже майже виключно були військові різних родів військ, різних офіцерських звань, різного віку. Спочатку вони трималися осторонь сірої табірної маси в брудних ватяних штанах і фуфайках. Певно, думали, що тут справжні злочинці, а вони, новоприбулі, потрапили в табір випадково, що ця помилка виясниться, їх перепросять і пошлють знову воювати за Сталіна, за Вітчизну. І ще боялися забруднитись, у буквальному розумінні слова, бо прибули вони на баржі в самій білизні: військові мундири з них познімали, а табірної «уніформи» під руками не було, отож повантажили їх на баржу і відправили геть з очей: на місці, мовляв, одягнуть. Табірники одразу дали новачкам назву – «білі лебеді», і ця назва приклеїлася до них, аж доки не повмирали – годували їх дуже погано, давали хліб і оселедці а воду доводилось пити з ріки. Майже всі, без винятку страждали розладом шлунку, а де в кого – явна дизентерія. Ні ліків, ні фельдшера на баржі не було Обов’язки лікаря виконував грузин, у якого чомусь був термометр. Проте міряння температури не давало користі, хіба тільки одному грузину. Прибувши сюди назвав себе фельдшером. Йому повірили, і цей пройдисвіт, не маючи ніякого відношення до медицини, до кінця свого строку придурювався на посаді помічника лікаря.

Прибув в етапі «білих лебедів» і полковник артилерії. Звали його Михайлом Теодоровичем. Росіянин за національністю, він мав польське прізвище, досить важке для вимови, говорив, що далекі предки його по батькові були поляками і потрапили в Росію після польського повстання шістдесят третього року. Сам він польської мови не знав, проте його посадили за симпатії до Польщі, яка тоді повністю лежала під чоботом окупантів.

Минуло півроку з дня його арешту, а він ніяк не міг отямитись – писав заяви в ЦК партії, Сталіну, головному прокурору, верховному командуванню. Але всі вони не йшли далі кошика для сміття в кабінеті оперуповноваженого. Був тоді «опером» лейтенант Жовтяник людина холодна, бездушна, кар'єрист, який не просився в лави захисників Вітчизни, а ховався від фронту в таборі в’язнів, ставши вершителем їх безталанної долі. Він не міг зрозуміти горя такого патріота і воїна, яким був полковник, поранений ще в громадянську і в Вітчизняну війни, груди якого ще недавно прикрашали два ордени Леніна, орден Червоного Прапора; лейтенант не старався допомогти людині в страшному безвихідному становищі, боявся, щоб не запідозрили його в лібералізмі до в'язнів, та ще таких, як полковник.

Михайло Теодорович деякий час надіявся на сина що воював на фронті командиром батареї і теж вкрив себе доблесною славою. Чекав, сподівався, поки не одержав листа, що будь-які надії даремні. Йому дали зрозуміти, що його клопотання даремні: органи безпеки, мовляв, непомильні, і якщо взяли людину, то знають за що. Від недоїдання, а ще більше з горя, полковник захворів. У лікарні встановили: дистрофія. Страшна хвороба, що виникала головним чином від недоїдання і завойовувала собі дедалі ширший простір у таборі. У нього ця хвороба проявилася дуже різко. Може, тому, що був уже немолодим, а може, зіграв свою роль нервовий стан – і процес розладу всіх функцій організму став протікати особливо швидко. Їжа вже не затримувалася в кишечнику, і людина танула на очах. Умирав Михайло Теодорович у страшних муках. В агонії вигукував: «Хай живе Радянська влада, будь проклятий Сталін!» Це був перший прилюдний виступ проти всемогутнього. Медсестри повтікали з палати, щоб не бути свідками страшного блюзнірства. Хворі накривалися з головою: здавалось, на них упаде стеля, або ускочать наглядачі і потягнуть їх усіх, як свідків небувалого кощунства, в тюрму, але цього не трапилось. За полковником, один за одним, умирали «білі лебеді». В таборі з'явилася небувала досі хвороба – пелагра, проти якої не було ще способу боротись.

Полковник і ті військові, що зійшли за ним у могилу, не дожили до радості перемоги радянських військ у битві під Сталінградом. Червона Армія упевнено йшла на захід, а мешканці сибірських таборів з надією чекали кінця війни. Чекали оптимісти, бо скептики, такі, як Григорій Йосипович, твердили: ніщо не зміниться, все буде так, як було, табори існуватимуть і далі, бо доведеться відбудовувати країну, а для цього потрібні руки в'язнів.

А з фронту йшли тепер утішні вісті. Розгромивши ворога в Курській битві, Червона Армія по всьому фронту пішла в могутній наступ. Ув'язнені чекали скорого визволення України від ворога. Чекав радісної звістки і Гаєвський. Десятирічний строк його наближався до кінця. Ще кілька місяців, і він покине цей остогидлий, страшний табір, цих начальників, наглядачів, вохрівців, які лізли своїми чобітьми в його душу, позбудеться принизливих щоденних обшуків на вахті, коли «вохра» прискіпливо обмацує тебе з голови до ніг, шукаючи і в шапці, і в чоботях, чи не несеш у зону чогось недозволеного. Здавалося, що у «вохру» набирали найдурніших, таких, щоб не думали, а лише виконували.

Уже ночами, хоч і стомлений од фізичної роботи, не міг спати, все мріяв хоч на деякий час поїхати до брата, сестри, побачити інших родичів, яких покинув у дев'ятнадцятому році. Була велика сім'я, а лишилось кілька стариків...

По тому, як відходили у вічність його батьки, як умирали старі родичі і давні знайомі на волі, він усвідомлював свій вік. З того часу, як потрапив у табір, наче утратив рахунок власним рокам, бо з солідного чоловіка обернувся в слухняного хлопчика, якого водять за руку і поштурхують ним усі, кому заманеться. Крім того, перестав думати про власну сім'ю, дбати про себе, перестав турбуватись про одяг і їжу. Йому давали без грошей (здавалось так) одяг, харчі. І тільки коли наближався кінець строку, знову поверталися до нього втрачені категорії, якими жив до таборів, а з ними – і усвідомлення власного старіння, адже десять літ строку – це не додаткові роки життя. Десять років строку – це десять років власного життя, тільки в гірших умовах. Отже, п'ятдесятка не за горами... Чи від неї почнеться новий відлік часу?..

Й ось настало нарешті сьоме грудня тисяча дев'ятсот сорок третього року – день закінчення строку. Того ранку Ревенко не взяв уже Гаєвського на роботу. Товариші поздоровляли його з відбуттям незаслуженої кари.

Десь через годину по розводі в барак увійшли нарядники і комендант, як звичайно, перевірити, чи всі вийшли на роботу. Гаєвський лежав на своєму тапчані і думав.

- Чом прохолоджуєтесь? – спитав нарядник. Він говорив ввічливо, бо знав Гаєвського як старанного робітника, який ніколи не симулював.

- Я вже своє відробив, – сказав Гаєвський, підводячись з ліжка.

- Як так?

- Сьогодні закінчився строк.

- Але ж до контори не викликали?

- Чекаю, що викличуть.

Нарядник і комендант пішли, а Гаєвський знову ліг, але вже з тривогою в серці. Справді-бо: чому не повідомили нарядника, що він уже вільний? Чому не покликали учора ввечері до бухгалтерії за розрахунком, адже строк минув власне учора ввечері. Такі здогади і терзання душевні тривали недовго. За кілька хвилин прибіг днювальний і покликав його до начальника табірного пункту. Гаєвський кинувся туди – полетів, все ще не тратячи надії, але в конторі на нього чекало страшне розчарування. Начальник табірного пункту прочитав йому циркуляр ГУЛАГу (Головне управління таборів), згідно з яким усі зеки, засуджені за статтею 58-ю на будь-які строки, залишаються в таборах як в'язні до кінця війни...

Гаєвський знав уже з власного досвіду, що протест не поможе, що начальник табірного пункту – таке саме ніщо, як і він, зек Гаєвський, робітник бурової...

Одного разу, вже десь на початку сорок четвертого року, за розпорядженням опера Жовтяника, Гаєвського перевели під конвоєм у зону шахти номер два, де він мешкав колись з лікарем Миколою Олександровичем в окремій кімнатці на узбіччі, поруч із хатинкою медсестри Таїси Юхимівни. На цей раз його помістили не в хатинці, а в загальному бараку для шахтарів і призначили в бригаду вибійників. Такий був наказ оперуповноваженого. Чому, на якій підставі по закінченні строку з ним почали поводитись, як з тільки-но засудженим в'язнем, чому літню вже людину послали в шахту, нікому не було відомо. Але Гаєвський, завжди дисциплінований, без заперечень пішов у бригаду колишнього злодія Москальця, що «зав'язав» зі злодійським ремеслом.

Москалець був молодий, розумний парубок. Попрацювавши рік у шахті, він став бригадиром, добре вивчив справу, дбав про своїх робітників, умів «вивести» їм норму, коли навіть вони її не виконували. В бригаді Москальця, крім Гаєвського, були ще Рувим Абрамович Зільберштейн, комуніст, колишній партійний працівник, якого посадили десять років тому по підозрінню в троцькізмі, комуніст Івлєв, родом з Кубані, колишній секретар райкому партії, два колишні колгоспники, а останнім часом воїни Червоної Армії. Обоє прибули в етапі «білих лебедів» і якимось чудом урятувались, уникнули долі полковника та його товаришів, котрі лягли в домовину, скошені невблаганною хворобою. Ці двоє опинились в таборі через те, що три дні побули в оточенні, хоч ворога там і в очі не бачили. Всі три дні вони блукали в лісі, голодні, сподіваючись, що їх звільнять свої. Нарешті німці відступили під натиском радянських військ, і солдати відразу пішли в наступ з частиною, яка їх звільнила. Одного з них в бою убито, а двох після успішного наступу заарештували і відправили в Кирту на роботи в шахту, позбавили не тільки волі, а й відібрали у них урядові нагороди. І все це тільки за те, що люди, потрапивши в оточення, не постріляли самі себе. Так принаймні формулював обвинувачення слідчий.

«Ви повинні були застрілитись, а не здаватися в полон».

«А хіба ми здавались? – пробував оборонятися старший. – Ми втекли в глиб лісу, щоб пристати до партизанів або дочекатись наших військ».

«Хто вам повірить?» – перебив слідчий.

Тоді старший з двох солдатів, дотепний полтавчанин Гаркавенко, сказав:

«Коли б ми пострілялись, то вам не було б що робити, і вас погнали б на фронт, якого ви й не нюхали».

За це він і його товариш Гулько одержали по десять літ таборів.

Бригада була досить строката, вона складалася з п'яти зовсім різних людей за віком, освітою, національністю, не кажучи вже про характери, уподобання, здібності. Проте всі вони працювали дружно, допомагали один одному, бо в перші дні в шахті було дуже важко, особливо новачкам, до яких належали Гаєвський і двоє солдатів. Зільберштейн та Івлєв вважались уже старшими шахтарями, хоч робили на шахті не більше двох місяців. Вони вже мусили виконувати щоденну норму, тимчасом як Гаєвський і солдати – тільки півнорми, бо були учнями.

Шахта номер два, куди спустилися новачки, була похила, розроблявся п'ятий горизонт – пласт вугілля завтовшки сімдесят п'ять сантиметрів. Працювалося важко: ніякої техніки не застосовували, бо її не було зовсім. Все робили за допомогою бура, кувалди і обушка з кількома зубцями. Процес видобування вугілля не складний, але важкий, зокрема для початківців, та ще таких, які не працювали раніше фізично. Треба було спочатку зробити підбій, лежачи на боці, вибрати обушком сажу з підошви вибою на ширину, визначену бригадиром, і завглибшки не менш як півметра. Після цього з допомогою бура і кувалди пробити кілька свердловин по півметра і більше в стіні вибою. В ці свердловини відпальник закладав патрони з вибуховими речовинами й запалював, а тоді вибійники зачищали стіну вибою для другої зміни.

Перші тижні, а особливо перші дні, в шахті Гаєвський переносив важко. Сам спуск на п'ятий горизонт нелегкий: сходи нерівні, в багатьох місцях поламані – треба весь час бути в напруженні; поручні також вимагали бути набагато кращими. Та хоч незручно було спускатись, та виходити з неї після восьмигодинної роботи ще важче. Проте довелося звикати. Згодом звик і Гаєвський до крутих спусків, знав уже, в яких місцях треба бути обережним, звик до мокрих вибоїв. Жив надією на скорий кінець війни і всіх своїх поневірянь. Тим паче, що строк він уже пересиджував. Сиділи понад строк і Зільберштейн та Івлєв.

Після роботи, в бараку, лягаючи на свої ліжка, розмовляли – мріяли про скорий вихід з табору. Мрії ті не були рожеві. Чогось доброго не можна було сподіватись, хіба що легшої роботи, якщо залишаться при управлінні таборів за вільним наймом. Звичайно, до таких вільнонайманих начальство ставилось майже так, як до в'язнів. Різниця в тому, що вони не їли з табірного котла, а варили собі самі, одержували за роботу платню, а не так звані преміальні – кілька карбованців на місяць. І звичайно, мешкали за зоною, та «вохра» їх не обшукувала. А це вже було не абищо. Вони, ті веени, не мали права мешкати у великих містах, а в малих їх також не прописували, бо в паспортах у них було тавро на все життя – стаття тридцять дев'ята, відома всім міліціонерам Союзу. За порушення так званого паспортного режиму колишній зек, а нині веен, що посмів з'явитись у великому місті, діставав без суду п'ять літ нового строку. Таке «щастя» спіткало Бориса Йосиповича Борисова, який після звільнення поїхав в Одесу і повернувся з п'ятьма роками нового строку. Отож мрії шахтарів не були надто рожеві, однак без них також не можна жити.

Війна наближалась до завершення. Радянські війська добивали фашистського звіра в його лігві. Всі газети і радіо вихваляли доблесть Червоної Армії та її головнокомандуючого генералісимуса Сталіна. Багато людей не знало навіть, що то за звання таке. Питали один одного, особливо військові, хто може дати людині такий чин і за які заслуги. Правда, в усіх повідомленнях по радіо і в газетах, звичайно, говорилося, що всі перемоги на всіх фронтах здобуто завдяки Йосифу Віссаріоновичу.

- Хіба можливо, щоб одна людина могла командувати одночасно на всіх фронтах і здобувати скрізь перемогу? – питав Зільберштейн, залишаючись сам на сам з Гаєвським. Звичайно, цього не повинен був чути хтось третій, бо за таке можна було б ніколи не побачити волі. А що мав відповісти Гаєвський? Він міг лише сумніватися, як і дуже багато мислячих людей. Важко було допустити, що одна людина в цілому Союзі така геніальна, що керує всією державою, всіма фронтами, всіма ділянками науки.

Одне незрозуміло: як Сталін дозволяє про себе таке говорити? Це ж бо верх нескромності. Давно вже звертали на це йому увагу закордонні журналісти, але він сказав, що не може заборонити людям любити його. Чи це була любов, чи страх, чи, може, масовий психоз, чи примус згори – величати його перед кожними зборами, навіть отут, у таборі, коли весь зал вставав при згадці його імені і несамовито плескав у долоні. Не кожен, звичайно, робив це з любові, але мусив, бо коли б хтось, побачивши, що сусід збоку плеще в долоні без ентузіазму, і доніс, то людині тій це так не минулось би.

XVIII

Порівняно недовго, всього рік, довелося Гаєвському попрацювати в шахті. З вибійника його перевели на відгортальника вугілля. Це вже завдяки клопотанню лікаря, Миколи Олександровича, який при черговому медичному огляді вимагав, щоб Гаєвського взагалі вивели з шахти і дали роботу на поверхні, проте оперуповноважений затявся і наказав тримати його тільки під землею. Це пахло недобрим, але Микола не міг здогадатись, де причина такої неласки. На початку строку за ним ходив «меморандум», який наказував тримати його на важких фізичних роботах, але ж за десять літ багато що змінилося. Невже й досі тяжить над ним ненависна тінь у вигляді цього оперуповноваженого – нелюда й кар'єриста Жовтяника?

Відгортальником Гаєвський пробув теж недовго, його поставили на відкачування вагонеток. Ці роботи вважались легшими, але залишались підземними.

- Чого це на вас «кум» уївся? – питав бригадир вибійників Москалець. – Чим ви йому не догодили?

Москалець любив Гаєвського за сердечність, ввічливість.

- Не мав я з ним і зустрічі ніколи, не кажучи вже про сутички. Якась незрозуміла злоба.

- Хтось «настукав» на вас, не інакше.

- Коли б так, то, може, сказав би.

- Ще скаже, коли треба буде. Це жлоб, поганець, на наших горбах у рай виїжджає. Нові зірки на погонах його манять, заради них він півтабора погубить, гад.

Микола заспокоював його, просив говорити тихше, бо в лиху годину скаже –– біда може бути.

- Мені нічого боятись, хай він мене боїться, – не вгавав Москалець. – Це вашому брату, усяким інтелігентам треба боятись, він вас усіх дуже не любить. А мені він нічого не зробить, знає, що де на мене сяде, там і злізе. Я бригадир, працюю під землею. Бригада дає норму? Дає. Хай спасибі скаже. А зачепить мене, кину бригаду, ляжу в ізолятор на нари і лежатиму. Сам прийде, гад, попросить, щоб ішов працювати.

Справді, у таборі тільки блатні могли поводитись сміливо, не боятись ні нових строків, ні карцерів. Вони ненавиділи всяке начальство, починаючи від бригадира і до начальника головного управління таборів, ненавиділи так, як раб тирана, і, не вибираючи слів, говорили те, що думали.

- Невже ви, просидівши десять літ у таборах...

- Не десять, а тринадцять, – поправив його Гаєвський.

- Так, правда, тринадцять літ, але це не так важливо... То невже ви не розчарувались у своїх ідеях?

- Ні, не розчарувався.

- Вам же їх обкаляли.

- Хто?

- Та всі ті опери, всі ті слідчі, судці, прокурори, що наживали капітали на вашому горбі.

- Це – на їхній совісті.

- Знайшли у таких совість! А от коли б вам трапилась нагода втекти, ви б утекли?

- Куди? – замість відповіді спитав Гаєвський.

- Хіба немає куди? Ну, хоч би в Америку...

Гаєвський усміхнувся.

- Ви не бійтесь, – не зрозумів усмішки Москалець. – Я не «стукну», а ніхто нас не чує.

- Я не того сміюсь, і не боюся, що «стукнете». Мені смішно, що всі ту Америку раєм вважають. Чому? За що? За те, що там є мільйонери і мільярдери? Ви забуваєте про безробітних, бездомних...

- Побоялися б, що не дістанете роботи? – спитав Москалець. – Дивак! Тільки б описали наші табори – одразу б мільйонером стали.

- А батьківщина?

- Що – батьківщина? Де добре, там і батьківщина.

- Е ні, може, то для вас так, але запевняю, коли б мені на вибір дали: ось тут, у таборі, жити до кінця життя, або виїхати в Америку, я залишився б тут. І ви, мабуть, теж так зробили б. Ви просто не задумувались над цим ніколи. Ви тільки уявіть себе на чужині, де не почуєте рідного слова, рідної пісні, не побачите рідного неба, де довкола тільки панство – пихате, самозакохане, а ви серед них чужий і бідний, нікому не потрібний. І до всього того – німий, бо не знаєте мови. Ми вже одвикли бачити багачів-нероб, нам важко було б звикати до разючих контрастів між багатими й бідними, між тими, що живуть у палацах і тими, котрі туляться у фанерних халабудах.

- Звикли б.

- Ні, не звик би. А чому старі люди, які прожили там багато років, повернувшись на батьківщину, цілують рідну землю, як матір, плачуть з радощів. Ви не знаєте, що таке туга за Вітчизною?

- Ось ви ж з Австрії, а не тужите.

- З якої я Австрії?! – мало не обурився Гаєвський. – Я з Західної України, яку вже ось вдруге визволили від ворогів наші війська. Я тужу за рідними місцями, це правда, але ж я і тут між своїми людьми. Ми з вами говоримо одною мовою. От скоро війна закінчиться, і я поїду на свою Західну Україну, вклонюся рідній землі, старим порогам, якщо вони ще цілі. Я вірю, я певен, що не вік будуть табори для невинних людей, я вірю в народ-велетень, з якого мав щастя вийти. Я люблю його. І маю невгасиму надію на велике, щасливе майбутнє мого народу й моє особисте, і все це переваги над чужим краєм, хай там сьогодні, може, матеріально і краще.

- Мені важко вас зрозуміти, – промовив по деякій паузі Москалець. – Ми такі різні люди. Сказати б на вас: дурний – не вірно, божевільний – теж. Але й розумним назвати важко. Якби не знав, хто ви, сказав би – причинний. Міняти волю в Америці на табір на рідній землі не кожен зможе.

- Запевняю вас, що більшість буде на моєму боці.

- Може, хіба тому, що сім'ї дома залишили: жінок, дітей, – сказав бригадир.

- Я не залишив ні жінки, ні дітей, – відповів на це Гаєвський.

Москалець більше сперечатись не хотів. Махнув рукою і пішов, а Гаєвський довго думав над цією розмовою. Миколі здавалося, що бригадир не повірив у щирість його слів.

Дуже скоро виявилася причина неласки, в яку потрапив Гаєвський, стало зрозуміло, чому його зняли з посади завідуючого фермою і перекинули на бурову, чому, нарешті, з бурової перевели у шахту, хоча туди, звичайно, посилали молодих людей.

Одного разу нарядник вранці сказав Гаєвському, щоб на роботу не йшов, а чекав дальших розпоряджень. Що то мали бути за розпорядження, той не знав або не хотів сказати. О дев'ятій Гаєвського покликали на вахту. Тут уже стояв тюремний наглядач Ванька Окунь – пройдисвіт і «стукач» Жовтяника.

- Ви підете зі мною, – сказав він, облесно усміхаючись.

Цей чоловік був колись завідуючим базою, прокрався і дістав нових десять років таборів. Працюючи завбазою, був таємним донощиком оперуповноваженого: доповідав, що творилось на базі, хто при вивантаженні барж крав, і тим без суду і слідства оперуповноважений додавав строків скільки хотів. Не доносив Окунь тільки на себе. При одній ревізії бази було виявлено великі недостачі, і його засудили табірним судом ще на десять літ. Пам'ятаючи послуги вірного холуя, оперуповноважений зробив його наглядачем табірної в'язниці. Окунь прийняв цю посаду охоче і з вдячністю. Адже це давало великі привілеї. В таборі він був, як вільний. Ходив, куди хотів, без конвою, на вахті його не затримували, а обов'язки були невеликі. Три рази на день він приносив з кухні баланду і ще деякі добавки у вигляді каші, риби, один раз на день – хліб різної ваги, від трьохсот до шестисот грамів, залежно від ступеня провини арештованого. Словом, годував в'язнів, водив їх в убиральню, на допити, в лазню, до певної міри виконував обов'язки вохри, з чого був дуже гордий.

Оцей самий Ванька Окунь, так його всі величали, взяв під розписку Гаєвського з вахти і повів на базу за два кілометри від шахти номер один, в будинок оперуповноваженого на березі Печори. Володимир Іванович, так звали Жовтяника, з усмішечкою попросив Гаєвського сісти, витягнув з шухляди папку, на якій було написано «Дело...», і запитав:

- Що ви знаєте про контрреволюційну діяльність зека Т.?

Він назвав прізвище старого, шестидесятирічного донського козака, який воював ще в 1914 році в одному ескадроні з прославленим на той час Кузьмою Крючковим, георгіївським кавалером усіх чотирьох ступенів. Старий у першу імперіалістичну війну теж був нагороджений георгіївським хрестом і медалями. Сидів у таборі давно. Тільки закінчиться один строк – йому додають кілька років нового, так що старий втратив надію коли-небудь вийти на волю. Зараз він закінчував останній строк, і оперуповноважений шукав приводу для нового, четвертого.

- Чому ви мене питаєте про Т.? – Микола зробив наголос на слові «мене». – І яка, так звана, контрреволюційна діяльність мислима тут, у зоні, взагалі?

Жовтяник зціпив зуби. Відповідь йому не сподобалась.

- Не знаєте? – перепитав він.

- Не знаю.

- Тоді скажіть про вашу контрреволюційну діяльність.

Тут Гаєвський не витримав. Він згадав свій арешт, моральні й фізичні муки, які перетерпів. І ось – нове знущання.

- Ви жартуєте, громадянине уповноважений, чи серйозно? – спитав, весь трусячись від хвилювання, Гаєвський. В його очах бушувала гроза.

Жовтяник зблід, рука потягнулась до кобури. Він чув, а може й знав з власної практики, що в таких випадках, коли невинних людей обвинувачували у страшних злочинах, у слідчих летіли чорнильниці і все, що лежало на столі.

- Не хапайтеся за зброю, вам ніщо не загрожує. Чого ви хочете від мене?

Жовтяник зрозумів, що зараз нічого з нової жертви не витягне, тому непомітно для Гаєвського натиснув на ґудзик електродзвінка. На дверях з'явився вартовий.

- Покличте Окуня і приходьте самі, – наказав.

За хвилину з'явився Окунь з солдатом.

На сьогодні допит було закінчено. До в'язниці, що стояла в зоні, оточена високим частоколом, Гаєвського вів уже солдат. Від цього дня Микола Степанович вважався під слідством. Окунь по відході Гаєвського ще залишився, щоб одержати інструкцію, як тримати арештованого в тюрмі, як годувати. На це давались окремі вказівки. Коли він наздогнав нового в'язня, на обличчі його грала усмішка. Здавалось, у цієї людини не було більшої радості, як побачити в тюрмі когось із своїх ближніх. Йому б хотілося ув'язнити весь світ, бо ж коли він сидить, то чого мають інші ходити на волі.

Ворота в зону в'язниці були зачинені на важкий висячий замок. Окунь швидко вийняв велику в'язку ключів і відімкнув його. Гаєвський опинився на невеличкому тюремному подвір'ї. Тут було тихо. Заґратовані вікна чотирьох камер були зовні закриті козирками – своєрідними дерев'яними щитками, які пропускали тільки згори трохи денного світла. В такій камері, першій за номером, праворуч від входу, Окунь помістив Гаєвського. Переступивши поріг, Микола мало не скрикнув від жаху. В ніс ударив страшний сморід параші – дерев'яного відра, роками просяклого людською сечею і майже до половини наповненого. Видно, попередники не встигли або не могли винести її.

Окунь дозволив винести й спорожнити в убиральні відро, провітрити камеру. Отою парашою, темрявою і смородом він мав намір приголомшити Гаєвського, а потім проявити свою ласку, дозволивши випорожнити відро і провітрити камеру. Півкамери, п'ять метрів завдовжки і два завширшки, займали двоповерхові нари, низу – суцільні, вгорі – з невеличким півметровим проходом.

Гаєвський влаштувався на верхніх нарах. Окунь приніс з барака його матрац, набитий стружками, подушку, простирадло й ковдру. В зоні, під подушкою, Гаєвський мав книжку – вибрані твори Бабеля, який так само, як і Гаєвський, десь поневірявся в таборі, а може, вже й не жив. Звідки взялися тут твори Бабеля – ніхто не знав. Можливо, привіз якийсь вільнонайманий, не відаючи, що книжка заборонена, бо ж усі книжки письменників, яких спіткала доля Гаєвського і Бабеля, були заборонені, вилучені з продажу і з усіх бібліотек; може, її вдалося пронести в табір нелегально, і тут вона пішла по руках. Але найвірогідніше, що той, хто привіз її на Північ, не знав ні автора, ні того, що його твори заборонені.

Гаєвському дав книжку Борисов, і ось вона опинилась у камері, на «дачі» Окуня: так називали тюрму в таборі. Гаєвський постелив своє в'язничне ложе, яке мало йому служити одинадцять наступних місяців, і ліг горілиць, щоб обдумати своє становище, розібратися: за що ж його арештовано? Пригадував: може, ще в конторці сільгоспу сказав щось недозволене? Але хоч би й так було, то з товаришів ніхто донести не міг. Отже, що? Треба було чекати до ранку – може, Жовтяник викличе на допит і тоді пред'явить обвинувачення. Взяв у руки книжку. Яке щастя, що ця книжка потрапила сюди, вона буде єдиною розрадою. Розкрив, але читати не міг, слова сприймав механічно, нічого з прочитаного не зрозумів. Сховав книжку під подушку, зліз на долівку і заходив по колу, як звір у клітці. Площадка, вільна від нар, була маленька, сім-вісім квадратних метрів. Ходячи по ній, швидко стомився і знову ліг. Узяв книжку в руки, але читати, як і раніше, не міг, бо світла поверх козирка потрапляло замало, а невеличкої лампи, що висіла під самою стелею, ще не світили. В такій камері, як ця, опинився вперше. Багато їх бачив у своєму житті: слідчу в Харкові, камери-одиночки, сидів і в пересильній харківській, в етапних по дорозі в табір, але такої гидкої, як ця, навіть не уявляв.

Лежав, втупившись у стелю, і думав, чому у цих двоногих істот, що носять горде ім'я hоmо sаріеns – людина розумна, така ненависть один до одного? Нема, мабуть, і в тваринницькому світі такого, щоб особи одного виду пожирали самі себе, як це роблять люди. Думка перескочила на Жовтяника: чого він хоче від старого козака, який воював за вітчизну вже тоді, коли цього слідчого ще й на світі не було? Один негідник, такий, як Жовтяник, дав людині незаслужений строк, а цей все додає та й додає нових. Чому він учепився мене? – думав Микола. – Що я йому зробив, як і тому першому, котрий тринадцять літ тому зламав мені життя, насміявся над моїми почуттями, моєю любов'ю, наплював мені в душу? Навіщо він це вчинив? Він же знав, що, арештовуючи невинних людей, коїть злочин проти суспільства, проти людства, добре знав, що забираючи главу сім'ї, сиротить її. Невже він міг спокійно спати після допиту невинної жертви, коли та, залякана, вкрита холодним потом, сиділа перед ним, клялась, божилась у своїй невинності, а він видавав гнів, обурення, стукав кулаком об стіл, погрожував револьвером, бив по обличчю старшу від себе людину, вищу від себе освітою, розумом і знаннями?! Перед кожним слідчим проходили десятки таких людей, були серед них старі більшовики, які боролися за те, щоб йому, слідчому, колись жилося добре, були поважні військові, відомі на весь світ письменники, вчені – люди різного віку, різних професій, знань. Як після такого неймовірного злочину слідчий міг іти додому, їсти, бавитися з дітьми, цілувати жінку? Невже жінки тих слідчих не сумнівались у правоті своїх чоловіків, невже жодна з них не намагалась напоумити свого чоловіка? Відповідь одна: всі ті слідчі, прокурори, весь той колосальний апарат, щоб виправдати своє існування, фабрикував отакі зізнання і доповідав вище, а там хтось – ще вище, аж до самого найвищого. Доповідали, лякали, що в країні причаїлась небезпечна контрреволюція, що тільки арешти і терор можуть приборкати «гідру», і той, найвищий, давав санкції на знищення сотень тисяч, ба, навіть своєрідну теорію винайшов, що чим ближче до комунізму, тим у нього більше буде ворогів! Абсурдна теорія, але хто міг заперечити, коли автор її – «корифей» усіх наук! З ним «радились» учені, видатні інженери, лікарі й мовознавці, всім їм він «давав вказівки», принаймні кожна наукова праця починалася з того, що автори дякували за натхнення великому вождеві!

Стукіт у стіну перервав тяжкі думи Гаєвського. Він почав прислухатись, думав – почнеться розмова з сусідом. Однак перестукуватись не треба було: сусіди проколупали між колодами в стіні дірку, отож не тільки говорити, а й бачити могли один одного, ба навіть цигарку передати.

- Підійди ближче, – почулося з-за стіни.

Гаєвський пішов на голос і зупинився біля дірки, яку затикали з того боку ганчіркою, а коли треба було – відкривали.

- Ти хто?

Гаєвський назвав себе.

- Знаю, – почулось із-за стіни. – А я Олексій, мене зовіть Льончиком. Капустін моє прізвище. Я – смертник.

- Смертник? – здивувався Гаєвський. – За що?

- Я вбив гада.

- Кого? – недочув Микола.

- Коменданта, хіба забули?

Гаєвський пригадав історію, яка трапилась торік у зоні шахти номер два.

Микола працював тоді на буровій і чув про неї. Аж тут сам винуватець події. Правда, всі симпатії табірників тоді були на боці вбивці, а проте він дістав вишку (Вишка — найвища міра покарання (табірне)), і от сидів, чекаючи виконання вироку. Чому симпатії зеків були на боці вбивці – не важко здогадатись, мабуть, дуже насолив убитий багатьом зекам. Так воно й було. Чурак, таке прізвище вбитого, був зсучений вурка – високий паруб'яга, широкоплечий. Свою силу часто пробував на слабших, за що його жорстоко ненавиділи. Після того, як він зрадив своїх і перейшов на службу в третю частину, його призначили комендантом табірного пункту, а потім комендантом в'язниці. На його місці тепер був Окунь.

В'язням, що сиділи в тюрмі, а це були переважно злодії, його недавні товариші по професії, він давав відчути свою владу. Мав днювального, саме того вбивцю, що сидів у камері смертників, який не був ні «законником», ні «сукою», хоч симпатії його були на боці перших. А не належав він до цього товариства через свою непридатність до важкої професії злодія. Кволий фізично, він весь строк «придурювався» на різних блатних місцях: був днювальним барака, мив посуд на кухні, допомагав у «каптьорці» і останнім часом прислужував, а по-табірному «шестьорив», комендантові.

«Шестьорка» – незавидна роль, але юнак був радий і такій. І мали його вурки Льончиком; дуже поширеною серед них кличкою. З цього Льончика комендант знущався доскочу. Не було дня, щоб хлопець не дістав хоч стусана, а іноді і заюшувався. Й урвалося його терпіння. Одного разу вдень, саме перед обідом, він увійшов до хати, в якій окремо мешкав Чурак, щоб узяти казанок і принести йому обід. Коменданта застав сплячим – лежав горілиць і хропів на всі заставки. Хлопцеві він видався у цій позі таким огидним і таким ненависним, що не міг стриматися. З кутка дивилася на нього сокира, наче манила, наче кричала: бери мене і бий його! І він узяв її в руки і вдарив обухом по лобі ненависного ворога. Лоб, видно, був твердий, як у бика. Чурак ворохнувся, немов намагаючись встати, але другий удар прибив його навіки.

Убивши ворога, Льончик поклав сокиру на місце, закрив хатину на замок, узяв казанок і, наче нічого й не сталося, пішов по обід. Кухарі, звичайно, старалися для коменданта: не такий обід він одержував, як роботяга. З обідом Льончик пішов до «каптьорки», одержав хліб для себе і свого начальника, з'їв ці два обіди сам, з'їв свою пайку хліба, а комендантову заховав, і спокійно подався на вахту, заявити про свій вчинок.

«Я убив гада – сказав він. – Ідіть, заберіть, лежить він у своїй кабіні».

Наглядачі не повірили, думали, що жартує. Але з такими жартами йти на вахту не дуже безпечно, отже, один з них побіг у хатину і переконався, що хлопець не збрехав. Льончика арештували, і ось він сидить і чекає рішення найвищого суду.

- Писали тобі прохання про помилування? – спитав Гаєвський.

- Хто мені напише? – відповів зустрічним питанням Льончик.

- Я напишу, – сказав Гаєвський.

- Буду дякувати, промовив хлопець. – Ви, здається, письменник, – згадав він. – Певно, зможете добре написати.

- На це не треба великого розуму, – відповів Гаєвський. – Жалієш, що убив Чурака?

- А ви б жаліли, убивши гада? – знов запитанням відповів Льончик. – Не помилують – плакати не буду, але коли б він встав, отой Чурак, убив би його знову.

В словах цього невеликого на зріст кволого хлопця звучала така ненависть, що можна було не сумніватися, що це правда. Однак те, що плакати не буде, якщо й не помилують, Гаєвського здивувало й збентежило. Чому хлопець так сказав, хіба що хизувався? В такому віці не хоче жити?! Важко повірити. Адже здоровій людині жити хочеться і в таборі, і навіть у тюрмі. І він перепитав його, бо, може, недочув, чи не так зрозумів.

- Ви правильно зрозуміли, – сказав Льончик. – Заслухавши вирок суду, я просив, щоб мене не милували, щоб розстріляли, бо жити не хочу. Вони не спитали мене, оті судді, чи я бачив хоч дрібку доброго в житті. А нічого такого я не бачив, за чим можна було б тужити. Мене, маленького, підібрали на вулиці чужі люди, виховували спочатку дитячі будинки, а потім будинки для неповнолітніх злочинців. Чому такі, як я, крадуть? Та тому, що ніколи не бачили в житті нічого доброго, ніколи в дитинстві булки не їли, не мали іграшок, а в десять літ я і такі, як я, вже були дорослими, все знали. На крадіжку підбивали нас, малих, старші, ми потрапляли в міліцію, звідти – в будинки неповнолітніх злочинців, а звідти – у табори. Мені двадцять два роки, а я вже сім літ у таборі. Що мене ще чекає в житті, крім в'язниць і таборів, ну що? В найкращому разі, якщо помилують, нових десять літ, а там ще і ще...

- Чому так: ще і ще? Адже ви за діло сидите, – почав Гаєвський. – Я не беруся судити, чому ви вчинили злочин, багато причин було, ви самі зараз про це розповіли, але злочин вчинено, і вас посадили. Я ж потрапив у табори без суду, тільки постановою трійки, відсидів десять, мені дали зверх того ще надбавку – до кінця війни. Уже відсиджую третій рік, а коли війна скінчиться – невідомо. Оце знову посадили в одиночку і, напевно, сфабрикують новий строк. То що я маю робити? Не кажу, як ви: не хочу жити. Ні, не скажу.

- Чому?

- Та тому, що вірю в краще майбутнє.

- А я не вірю, – сказав юнак.

- Вам так здається. Вірите, але не уявляєте собі, що таке може бути. Ось скінчиться війна, люди повернуться з фронтів, почнеться відбудова країни, для таборів, напевне, прийде амністія.

- Для мене амністії не буде. Для вбивців амністія не буває.

- В усякому разі повного строку не відбудете. А ви ще молодий, зовсім хлопчина, треба тільки «зав'язати». Подумайте.

Гаєвському не довелося писати прохання про помилування Льончикові. Через два дні прийшла йому з Москви заміна смертного вироку десятьма роками, і його випустили в зону. Гаєвський не мав уже з ким розмовляти. Потяглися сірі, одноманітні дні. Вранці – з парашею, умивання надворі з казанка, сніданок з чотирьохсот грамів хліба і черпака каші, ходіння по колу до втоми, лежання на нарах, читання тої самої книжки до обіду, власне обід складався з баланди і каші, часом шматок риби, по обіді – те саме, що й по сніданку, часом десятихвилинна прогулянка (коли Окуню заманеться), і знов нескінченне чекання до ранку. Уже через тиждень голод дався взнаки. Шматок хліба був найгарячішою мрією. Ні про які делікатеси не мріялось у тюрмі, тільки про чорний хліб. Найвищою, недосяжною мрією був цілий буханець, який можна не краяти, а ламати великими шматками, і так класти в рот...

Кількаразові виклики до слідчого нічого не дали. Слідчий вирішив добути признання голодом. Він знав, що на чотирьохстах грамах в'язень довго не витримає, що за пару місяців стане, як казали блатні, «тонкий, дзвінкий і прозорий». Йому треба було, як колись слідчому в Харкові, підтвердження пред'явленого обвинувачення, але Гаєвський уже був не тим довірливим простачком, який підписав на себе мало не смертний вирок, повірив, що цього «вимагає революція»! Тепер, після тринадцятилітньої табірної практики, він уже інакше дивився на ці справи. На одному з чергових допитів, коли двогодинна розмова нічого не дала (Гаєвський стояв на своєму, не визнаючи за собою ніякої провини), слідчий прочитав йому показання свідків, на підставі яких він дістав санкцію прокурора на арешт. Це були доноси його штатних «стукачів». Один з них, Качанчик Цаль Літманович, написав, що Гаєвський говорив про німців, як про культурний народ, «і взагалі настроєний проти Радянської влади».

- І це все? За те, що «стукач» написав вам брехливий, голослівний донос, ви мене тримаєте в тюрмі?

Жовтяник, розсівшись у кріслі, з єхидною посмішкою заявив:

- Є ще й інші докази.

- Покажіть!

- Слухайте, прочитаю, – сказав він. – Це ваші слова? «Коли б жив Тухачевський, не було б відступу до Сталінграда, і ми тут не сиділи б». Ваші слова?

- Мої, і я знаю негідника, що спровокував мене на ці слова, щоб потім донести. Він скоро здохне, подагра його доконає, мерзенного «стукача». Ви погано його підгодовували.

- Забагато дозволяєте собі! – ошкірився Жовтяник. – Ви забуваєте, де сидите!

Гаєвського це не збентежило.

- Ні, – сказав він спокійно. – Цього я не забуду до віку. А що, Шингорн «стукач» – це відомо всьому таборові.

- Даремно ви його лаєте, він виконував свій громадянський обов'язок.

- Тим, що доносив на товариша? А що, власне, ви бачите контрреволюційного в словах про Тухачевського?

- Він розстріляний за контрреволюційну діяльність.

- Таку, як оце зараз моя?

- Мовчати! – знову гаркнув «кум».

- От ви сердитесь, а чого? Певне тому, що я маю рацію.

- Якщо ви не будете себе вести як слід, я посаджу вас на триста грамів і воду.

- Воля ваша. Може, назвете ще які обвинувачення?

- Назву! Ви казали, що після війни будуть докорінні зміни. Що ви під цим розумієте?

- Я сказав, що, певно, не буде таборів.

- Ні, ви не так думали. Ви думали про зміни в державному керівництві!

- Я краще знаю, що я думав.

- Так? Ви казали, що товариш Сталін позаздрив бандитові Чан Кайші і назвав себе генералісимусом.

Гаєвський пригадав, що справді щось подібне говорив, але не в такому контексті, і говорив про це зі старим козаком Т., пояснював йому, що значить слово «генералісимус», від якого слова походить, і хто ще носить такий високий військовий чин. Сказав, що його незаслужено носить китайський бандит. От і все, більше нічого не говорив.

- А яким тоном це було сказано, ви забули? – спитав слідчий.

- Звичайним, я не мав злого наміру, пояснюючи незрозуміле слово, – промовив спокійно Гаєвський. – Зрештою, я ніколи не сподівався, що тон, яким сказано звичайне слово, може кваліфікуватись, як злочин.

- Ми вас наскрізь бачимо, – вів своє слідчий, опустивши голову. Він рідко дивився в очі, розмовляючи з людиною на допиті чи в приватній зустрічі зі знайомими, завжди дивився під ноги або кудись убік. Зараз він рився в паперах, хоч там нічого було шукати. Чотири доноси на окремих аркушиках, певно, писаних під його диктовку, лежали в папці, на якій було написано «Дело...», а нижче – прізвище Гаєвського.

- Якщо підпишете протоколи допиту, слідство вважатиметься закінченим.

- І що далі? – спитав Гаєвський.

- А далі відомо що: буде суд, і він вирішить, винні ви чи ні. Може, вас виправдають. Я не матиму нічого проти.

- Виправдають?! – промовив з гіркотою Микола. – Я чув, що кого посадять по 58-й статті, то хоч і не знайдуть і сліду злочину, без строку не випустять.

- Хто вам таке казав?

- Так усі кажуть.

- От бачите, навіть на слідстві розводите контрреволюцію, навіть у мене в кабінеті – а що ви кажете, коли я не чую?

- Ех, начальнику! – промовив з гіркотою в голосі Гаєвський. – Коли б ви справді цікавилися, що говорять радянські люди, яких сюди загнали такі, як ви, то хоч під кінець попросилися б на фронт, аби спокутувати свої тяжкі гріхи проти людства.

- Як ви смієте! – гаркнув Жовтяник.

- От ви і весь тут.

- Замовкніть!

- Мовчу.

Гаєвський протоколу не підписав, табірний прокурор «справи» не затвердив, визнавши, що обвинувачень замало, і допити почались наново.

Одного разу, повернувшись у супроводі солдата від слідчого, Гаєвський застав у камері сусіда, який розмістився на верхніх нарах. Це був відомий злодій, якого ненавиділи і «законники», і «суки». Будучи якийсь час комендантом, він жорстоко поводився зі своїми недавніми товаришами, не кажучи вже про решту табірників, з якими анітрохи не церемонився. Особливо ненавидів зеків-селян. Зняли його з посади коменданта за велику крадіжку із зломом, яку вчинив цей охоронець порядку, поставлений оберігати табірне майно. Проламавши в приміщенні ларка стелю, забрав денну виручку і деякі цінні речі. Слідство довго не могло викрити злодія, бо він сам «помагав» у розшуках, але нарешті «засипався», і тепер сидів у тюрмі під слідством. Сидів у загальній, але там йому було небезпечно, бо могли убити свої – кілька чоловік злодіїв, ув'язнених за різні злочини, скоєні вже в таборі. Прізвище його було Лаптєв, кличка Лапоть. Гаєвський знав його як небезпечного рецидивіста ще з тих часів, коли той був комендантом. Цей вайлуватий, незграбний як ведмідь чолов'яга, давно не голений, оброслий шерстю, від чого ще більше нагадував лісового звіра, став тепер найближчим сусідом Гаєвського і єдиним співрозмовником. Гаєвський звик уже до самоти, принаймні міг спокійно думати – ніхто не заважав. Аж тут оцей Лапоть! Перша думка була, що це підісланий провокатор. Вирішив бути насторожі. Окунь, розпливаючись в усмішці, висловив сподівання, що Гаєвському буде приємно мати співрозмовника. Перечити не можна було, щоб не образити сусіда, і Микола промовчав. Тим часом двері, грюкнувши, зачинились, і в'язні залишились самі.

Почалось, як завжди при зустрічі двох незнайомих у таборі, з питання, за що кожний з них сидить. Розповідь Гаєвського була нецікава, зате Лапоть мав чим похвалитися. Злодії взагалі люблять згадувати свої «подвиги», прикрашаючи їх залежно від фантазії оповідача. Часто зухвалі вчинки інших приписують собі. Лапоть розповідав про свою щасливу гру в карти, про свої любовні пригоди, про в'язниці, в яких перебував, про подорожі «зайцем» по всіх краях і областях Союзу – від Збруча до Владивостока і Сахаліну, розказав і про останню крадіжку зі зламом, за яку тепер сидів.

- Більше року не дадуть, – говорив він.

- Невже так мало? – здивувався Гаєвський.

- Десять я мав, – пояснив Лапоть, – рік відсидів, значить, додадуть до повної котушки. Більше десяти не дадуть.

- Розстрілу не боїтесь? – спитав Микола.

- Нашому брату розстрілу не дають, от якби я щось сказав – тоді так.

- А що саме?

- Ну, щось проти «хазяїна». Скажімо, якийсь політичний анекдот. Вашого брата здебільшого за анекдоти садять.

- Звідки ви знаєте?

- Знаємо, не маленькі. Ви за що сидите?

- Не знаю.

- От за це, що не знаєте, вже можна дістати строк.

- Що ви кажете?

- А те, що чуєте. Як це ви не знаєте, за що сидите?! Хіба в нас безправ'я чи беззаконня, щоб ні за що садовили, та ще й давали по десять років? Фраєри всі такі: кого не спитаєш, за що сидить, відповідають – ні за що, а насправді ділов за ним – дай боже! Недарма вас усіх мають за «соціально небезпечних».

- А вас за «соціально шкідливих».

- Так, але це краще. Шкідливого можна виправити, а небезпечного – ніколи.

- Ви певні?

- Ясно, як божий день.

Лапоть показав себе з першого разу: хитрий злодюга і не дурний. Гаєвський був певен, що це провокатор, хоч і не дуже досвідчений у цьому ремеслі, бо надто прозорий проведений діалог, наче з кимсь прорепетируваний, можливо, з Окунем.

- Добре, що ви так переконані, – сказав не без іронії Гаєвський. – Ви, певно, знаєте багатьох таких «соціально шкідливих», яких табори виправили, може, й на собі відчули цей благотворний вплив?

- Хай буде проклят віднині й довіку, хто хоче тюрмою виправити чоловіка, – сказав ні з того, ні з сього Лапоть. Досі він говорив з чиєїсь намови, а це йшло від душі. А може, машинально повторив гасло, написане на стінах усіх в'язниць і бараків у таборах.

- Значить, то неправда, що табори виправляють «соціально шкідливих»? – спитав Микола.

- А вашого брата? – відповів запитанням Лапоть.

- Нашого брата виправляти не треба, лише треба боятись, щоб не зіпсували. Сильну людину важко зламати, і зіпсувати важко, а слабку табори можуть зробити ворогом. У неї може з'явитись ненависть до тих слідчих, прокурорів. Я бачив таких. Але ніколи не бачив, щоб радянський комуніст став ворогом своєї Радянської держави, ворогом своєї влади. У покривдженої людини може зародитись, кажу, злоба, ненависть до окремих осіб, щоб стоять на чолі держави, але не до Радянської влади.

- До кого, наприклад? – спитав Лапоть.

- Вам треба конкретних імен? – спитав Гаєвський. – Таких у мене нема. – Я тільки кажу, що за свої тринадцять років у таборах бачив різних людей, бачив і таких, озлоблених. Але коли вибухла війна і вороги полізли на нашу землю, багато з них першими подали заяви з проханням відправити їх на фронт. Любов до вітчизни сильніша, ніж ненависть до окремих власть імущих.

- Ха-ха-ха, – раптом зареготав Лапоть.

- Чого ви? – здивувався Гаєвський.

- Я згадав, як один вояка, котрого сюди з фронту привезли за якісь заслуги на п'ятнадцять років, розповідав про штрафні батальйони. І боялася ж їх німчура! Вони не кричали «ура», коли йшли в атаку, а по-своєму...

І Лапоть сказав, як це виглядало, і смачно вилаявся від надміру почуттів. Заспокоївшись, звернувся до Гаєвського:

- Ви кажете, що тільки ваші, «контрики», подавали заяви. Що з того, адже їх не пускали, а наших пускали, і вони, бач, як себе показували!

Одного ранку Окунь відчинив двері камери і, як щодня, крикнув: «На оправку». Гаєвський узяв смердюче відро за поржавілу дужку і поніс в убиральню. Лапоть лежав. Вимивши відро і умившись з казанка, Гаєвський вернувся в камеру. Лапоть лежав на нарах, повернувшись до стіни, і вдавав, що спить. Глянувши на своє ложе, Гаєвський помітив якусь зміну, але відразу не второпав, у чому справа. Це, звичайно, тривало одну мить, бо за хвилину він уже виявив нестачу простирадла. Подивився, чи не впало. Та ні, простирадла не було. Глянув на кілок, забитий у стовп, там він повісив свою чорну сатинову сорочку. Не було і сорочки. Заглянув під подушку, де лежали його окуляри, але й окулярів не стало. Поки він ходив на оправку – його обікрали. Такі випадки вже траплялися в Миколиному табірному житті. Обкрадали його «соціально шкідливі» уже кілька разів. Багато років замість домашньої подушки, яку вкрали ще в Покчі, клав під голову фуфайку Потім украли всі речі, привезені з волі, і ці роки він ходив у табірному одязі, що складався з бавовняних штанів, легких улітку і ватяних узимку, і фуфайки – основної, універсальної частини одежі, що мала найрізноманітніше застосування. Бушлат – це теж ватяна стьобана одежина з фарбованої бавовняної тканини. Чорна сорочка, яку зараз украли і яку Гаєвському пошив за гроші табірний кравець, була його власністю. Простирадла і сорочки шкода, але це не таке страшне, як пропажа окулярів. Купити їх ніде не можна, в таборах таких речей не тримали, вони не потрібні, бо читати нічого. Але Гаєвському, який не міг обходитись без друкованого слова, хоч мав одну-єдину книжку, яку перечитував уже вдесяте, окуляри були конче потрібні.

- Петре! – штовхнув він Лаптя. – Хто тут був, коли я ходив на оправку?

- Не знаю, я спав.

- Не бреши, не спав ти. Хто був?

- Не знаю.

- Ти взяв?

Лапоть зірвався з нар, зобразивши на обличчі «благородне обурення».

- Ти бачив?

- Не треба бачити, не треба бути й дуже кмітливим, щоб здогадатися, хто взяв речі. Ось що, давай полюбовно: простирадло і сорочку візьми собі, а мені поверни окуляри. Вони тобі не потрібні.

- Не брав я.

- Не віддаси – заявлю Окуню і оперуповноваженому.

- Спробуй.

- Нічого пробувати, заявлю обов'язково.

- Шкодуватимеш! Я маю на тебе матеріал. Скажу, як ти розшифровував назву «СРСР».

- Не я, а ти.

- Хто тобі повірить.

Гаєвський відразу заявив Окуню, що коли Лаптя зараз же від нього не заберуть, він оголосить голодовку. Окунь зробив це без зайвих ускладнень, перевівши Лаптя в іншу камеру, бо те, що хотів, уже мав: додаткові матеріали на Гаєвського. Про них красномовно сказав Лапоть, натякнувши на розшифровку назви «СРСР», хоч Гаєвський ніколи й не чув її. Власне, сам Лапоть розповів йому, як розшифровують ці літери, а потім на допиті заявив, що їх так розшифровував Гаєвський. Ніяких доказів не було, та слідчому вони й не були потрібні. Досить і свідчення злодія-рецидивіста, вже кілька разів судженого в таборі, людини, для якої не було нічого святого, нічого заповітного, людини з чорною, як сажа, душею. Того ж дня, як Лаптя перевели в іншу камеру, він попросився на допит і там передав слідчому все, що «зібрав» на Гаєвського. Потім його випустили в зону, а Гаєвський залишився в камері сам.

Раз на тиждень в'язнів виводили в лазню, і це була для них визначна подія. Проходячи через зону, можна було побачитись, перекинутись хоч кількома словами з товаришами, а в самій лазні – передати їм записку, дістати у когось пачку махорки, шматок хліба. Махорку дозволялось мати в камері, а хліб – ні. Адже в'язня навмисне тримали голодним, щоб, доведений до відчаю, швидше зізнався. Гаєвського лазня манила ще й тим, що завідуючою там працювала Таїса Юхимівна, яка не переставала йому подобатись. Колись, ще живучи в сусідній з нею хатині, коли заходила в службових справах до Миколи Олександровича, він милувався її блідим матовим личком, стрункою постаттю, променистими очима, що уміли заглянути в глибину душі співрозмовника, його тішив її милий голос і легеньке, ледве помітне грасируюче «р». Коли б це було на волі, він, певно, сказав би їй про своє почуття і, можливо, знайшов би взаємність. Але, навчений гірким досвідом, пам'ятаючи, як закінчився коротенький роман з Наташею, вирішив не говорити про це, тим більше, що не було перспектив на майбутнє: у Таїси Юхимівни вже скоро закінчувався строк і вона виїжджала з Кирти, а він мусив сидіти до кінця Вітчизняної війни. Зрештою, сама доля розлучила їх, доля в особі начальника рудника, в особі різних табірних чинів. Його перекидали з місця на місце, і якось виходило так, що коли його перевели на шахту номер три, Таїса Юхимівна залишилася в зоні другої шахти, коли ж він став працювати на другій шахті, вона перейшла на роботу завідуючою лазнею і мешкала за зоною. Тепер же, сидячи в тюрмі, Гаєвський мав змогу раз на тиждень бачити її хоч кілька хвилин, розмовляти, передати через неї записку або одержати через неї, а часто і від неї самої, трохи махорки і ласкавий, співчутливий погляд. Таїса Юхимівна повернула йому його окуляри, відкупивши у зека, що виміняв їх у Лаптя за пайку хліба. Яким способом той передав за зону тюрми крадені речі, в тому числі й окуляри, так і не з'ясувалося. Може, це зробив сам Окунь.

Одної ночі солдати привели в тюрму трьох блатних-«сук». Всі – колишні коменданти в різних зонах і в різний час. Всі вони прокрались, були зняті з цих посад, і вже як звичайні зеки потрапили в загальні бараки в зоні. Тут їм «законники» збирались віддячити за все. Щоб урятуватись від помсти, а помста у блатних жорстока, колишні коменданти попросилися в тюрму, як у найбезпечніше місце. Тут вони мали пересидіти до чергової відправки етапу кудись із Кирти, де їх ще не знають. Блатних звали Серьога, Тарасов, Горбач.

З ними привели молодих злодіїв Рокамболя і Крису. Ці двоє, молоді і досить освічені хлопці, були начитані, особливо добре знали літературу авантюрно-пригодницького жанру. Так з роману Понсона де Террайля була взята кличка Рокамболь. Довгими, нудними тюремними вечорами юнак розповідав пригоди авантюриста, ім'я якого він собі присвоїв. У блатних це називалось розповідати романи (наголос обов'язково на «о»). Рокамболь знав багато пісень і добре співав їх.

Криса мав інший характер. Спокійний, урівноважений, дуже допитливий. Через стінку, в якій була дірка він задавав Миколі багато запитань з різних галузей знання. Дуже добре умів слухати. Дивлячись на його вродливе молоде лице, важко було повірити, що це злодій-рецидивіст, багато разів суджений, людина, яка гордиться своєю професією кишенькового злодія і тим, що краде з шестилітнього віку. Побачивши одного разу в руках Гаєвського книжку, Криса і Рокамболь попросили почитати їм, і Гаєвський читав прекрасні оповідання Бабеля. Найбільше їм подобались одеські оповідання, де описувались пригоди злодіїв, менше – деякі епізоди з «Кінармії». Люди цієї категорії люблять гострі відчуття. Слухаючи оповідання з захоплюючим сюжетом, у якому герой рискує життям, вони доповнюють його своєю фантазією, проймаються нею, і потім уже історію героя оповідання розповідають як свою власну. В цих людей, незважаючи на їх жорстокість, бо легко, без жалю, можуть пограбувати старця, убити людину, є багато сентиментального, багато незрілого дитячого. Вони не визнають, здається, ніяких релігій але залюбки носять хрестики на шиї, співають жалісливих пісень, поважають зеків-попів, які потрапляють з ними в ізолятор за відмову від роботи, годують їх в ізоляторі, не дають кривдити.

Довідались про книжку й колишні коменданти, що сиділи в окремій камері, і попросили її собі на один день. Не знаючи намірів рецидивістів, Гаєвський віддав їм книжку наступного дня вранці, під час оправки, і більше її цілою не побачив. Ці люди порізали її на карти.

Зробити гральні карти в умовах в'язниці – справа нелегка, проте є спеціалісти, які роблять їх і справді майстерно. Власне, зробити собі карти повинен уміти кожен блатний. Вони ніколи не грають фабричними картами, хіба що в дурня. Для азартних ігор служать виключно карти-саморобки, малі розміром, такі, щоб їх легко можна було сховати в долоні перед ревізією, яка час від часу наскакує на картярів. Якщо робити карти в тюрмі, то треба мати ніж або принаймні якийсь предмет для різання паперу. Для цього служить кусок бляшки консервної банки або старе перо – його широку частину розплющують і нагострюють до кам'яної підлоги чи до камінчика, знайденого на подвір'ї під час прогулянки. Маючи чим різати, шукають паперу. Отут і стає в пригоді книжка. Однак аркушики її надто тонкі для карт, їх треба склеїти. Для цього розжовують хлібний м'якуш, відтак жуйку перетирають через полотно, і клейковиною, що пройшла на другий бік полотна, склеюють два листки. Тоді ріжуть заготовку на потрібні частини. Залишається накласти трафарети й почорнити їх. Трафарети мастей – трефи, піки, черви, бубни – вирізують дуже старанно, накладають на склеєні аркушики, і сажею, розведеною слиною, переводять на папір. Для туза – один знак посередині, для десятки – десять, так само, як і на фабричних картах. Традиційних фігур нема, замість них ставлять ті ж знаки у двох протилежних кутах. Для валета – два, для дами – три і для короля – чотири у відповідній, теж трафаретній, віньєтці. На виготовлення карт у в'язниці йде багато часу, бо для того, щоб зробити їх, треба спочатку виготовити інструмент для різання аркушиків і вирізування трафаретів, добути сажу. Де є в камері пічка, це легко зробити, але найважливіше, треба стежити, щоб наглядач не помітив цієї «фабрики» через вікно у дверях. У виготовленні карт беруть участь, звичайно, всі партнери, і кожен з них робить те, що найкраще вміє.

І ось картярі позбавили Гаєвського єдиної у в'язниці розради – книги. Коли б хоч вирвали аркуші на початку чи в кінці її, було б легше, а то повиривали як попало, і книжка втратила будь-яку цінність. Коли Гаєвський наступного дня під час ранньої оправки картав їх за варварське поводження з книжкою, йому пригрозили:

- Так і знай, письменнику, поскаржишся – більше книжок ні читати, ні писати не будеш.

Гаєвський скаржитись і не думав, бо добре знав табірні звичаї і закони. Перспектива після тринадцятилітнього строку, відсидженого в таборі, дістати ножа в бік, не приваблювала. Та хоч би й поскаржився, це нічого не змінило б. Зрештою, кому скаржитись? Окуню? Саме його ім'я викликало огиду. Проте сталося так, немов сама доля покарала злочинців. У таборах дуже часті етапи: перекидають людей з місця на місце, з одного табірного пункту в інший, з периферії в центр і навпаки. Найчастіше, як уже було сказано, відправляють людей, небажаних адміністрації або «кумові»... Якщо не можуть вправитися з табірними злочинцями, відсилають таких типів кудись далі, а там, побачивши, що людей прислали незаконно, без нарядів, переправляють їх знов на старе місце. Така міграція тривала постійно, відколи існували табори.

Черговий етап зібрали для відправки в Інту. Цього населеного пункту довго не було навіть на спеціальних військових картах. Ніхто не знав такої місцевості, доки в кінці тридцятих, на початку сорокових років на річці з тією ж назвою не відкрили покладів вугілля. Туди перекинули відповідну кількість зеків, і вони створили нову населену точку, яка згодом стала іменуватися селищем, за кілька років – районним центром, а пізніше – містом.

У цей малонаселений тоді ще пункт; який, до речі, налічував уже кілька тисяч зеків і кількасот веенів, включаючи воєнізовану охорону, відправили трьох рецидивістів, колишніх комендантів, сусідів Гаєвського по в'язниці.

Треба сказати, що на Інті в той час уже стояло кілька капітальних будівель, розрахованих на зростання цього пункту, бо поклади вугілля були знайдені великі. Серед капітальних будинків була і в'язниця, (будована з цегли, не дерев'яна, як у Кирті, яку блатні кілька разів намагалися підпалити, щоб таким способом хоч на деякий час звільнитись від неї.

Етап супроводили два солдати. Старший, невеличкий на зріст, на прізвище Житній, розповідав, як «гостинно» прийняла його етапників Інта. Етап прибув на табірний пункт у неділю, в конторі нікого з начальства не було. Куди подіти до ранку етапників, ніхто не знав. І повели їх на ніч у в'язницю. Хлопці пішли туди без заперечень, не маючи й гадки про те, що там сидять «законники».

Тільки-но зачинилися двері в'язниці за прибулими, як вони, побачивши, в яке товариство потрапили, закричали пробі. Хотіли назад, але їм відразу ж затулили роти, і не встиг Житній одержати розписку, що благополучно доставив етапників на місце, як усі три колишні коменданти були вбиті. Тарасову відрубали голову сокирою, яку переховували в камері і яку «вохрівці» не могли знайти в цій модерній тюрмі, незважаючи на кількаразові пильні обшуки; Горбача задушили, накинувши йому на голову бушлат і навалившись на нього; Серьогу вбили іншим способом: загорнули каменюку (заздалегідь для чогось припасену) в сорочку і нею розбили йому череп з першого удару. Після цього в камері знявся неймовірний рев, на який позбігались «вохрівці» і наглядачі, прибіг і начальник пункту. Начальникові заявили, що убивство вчинила вся камера, і це було схоже на правду. В'язнів, на їх вимогу, перевели в іншу камеру, а трупи так і залишили до ранку для огляду комісії. Але ніякої комісії не було.

На ранок склали по шість актів на кожного трупа, як того вимагав табірний порядок, нікого до відповідальності не притягували, навіть слідство не велося: все одно ніхто не признався б, а тих трьох дуже хотілося позбутись.

* * *

І знов минали дні і ночі, здебільшого схожі між собою, сірі, невеселі, тривожні, для більшості табірників – голодні. Навіть не прислухаючись до розмов у гурті, наперед можна було вгадати, про що мова. Хтось оповідав, як його жінка чи мати варила смачні страви, а інші слухали, ковтаючи слину. Другою темою була амністія, мрії про закінчення війни, яка колись таки мусить скінчитись, і про повернення додому. І от настав-таки довгожданий день – 9 Травня 1945 року. Як же чекали його мільйони людей в Радянському Союзі, як же чекали його в'язні, як чекав його Гаєвський! «Невже, – думав він, – не випустять? Невже в такий радісний час, коли солдати вертаються з війни додому, Жовтяник й далі вестиме висмоктану з пальця «справу»?! Невже і сьогодні, в такий день, не випустить хоч у зону?» Проте Гаєвського оперуповноважений і не думав випускати на волю. Ця бездушна двонога тварина не хотіла розуміти чуже горе, вона виконувала свій підлий план, щоб показати таким же, як сам, підлим начальникам, що вона викорінює контрреволюцію в таборі, сподіваючись одержати за це нагороду. А Микола сидів і плакав – не міг опанувати себе. Скільки ж бо настраждався за тринадцять літ, і от здали нерви. Згадав товаришів по недолі, тих, що сходились, бувало, в його сільгоспній конторці. Тепер уже, певно, за зоною, бо всі вони підписалися сидіти до кінця Вітчизняної війни. І він прийшов, цей вимріяний кінець війни, але не всім у таборі приніс радість. Три зайвих роки чекав його Гаєвський. І зараз сидить один у тюремній камері і, без сліз уже, плаче з розпуки, бо всі сподівання розвіялись, бо навис над ним новий строк, принаймні десять літ, після яких уже не буде і надій.

Кілька днів після 9 Травня в таборі панував піднесений настрій. Усіх «пересидчиків» випустили з зони, і вони кинулись до заборонених у таборі напоїв. У вільному селищі, недалеко від зони, день і ніч лунали пісні, грала гармонь, відчувалася подвійна радість: волі і кінця війни, перемоги над лютим ворогом. Раділи, звичайно, на повні груди лише вільні, а інші зеки, серед яких було багато військових, залишились сидіти в зоні. Правда, сподівались амністії. Вона згодом прийшла, але торкнулася тільки побутовців – «соціально шкідливих», а решта – як сиділа, так і лишилася сидіти (по-табірному – «припухати»).

- Забув нас «батько рідний», забув нас «хазяїн», – говорили між собою зеки. – Забув вусатий, – не називали імені тисячі разів проклятого. Не називали, бо боялись.

Гаєвського викликав уповноважений ознайомитися з закінченим слідством. Крім тих обвинувачень, які були раніше і яких, на думку прокурора, було замало, додалися показання Лаптя – розшифрування назви «СРСР». У протоколі записано, що воно має контрреволюційний характер, проте не було сказано, як саме розшифровувалась ця абревіатура. Певно, сам слідчий побоявся писати.

Гаєвський, як і перший раз, не хотів підписати протокол, і слідчий вирішив тримати його в тюрмі до суду. Сім разів викликали Гаєвського на табірний суд, і шість разів в них суд не відбувся.

Табір у розумінні багатьох в'язнів був, так би мовити, державою в державі. Він мав не тільки своїх слідчих у кожному табірному пункті, а й власних прокурорів і суддів. Судили вони, не дуже дотримуючись законів, а керуючись переважно порадами тих, хто створював «справи» – оперуповноважених – «кумів». Те, що Гаєвський шість разів із семи відхиляв слухання справи, мало свої підстави. Йому страшно було навіть уявити новий строк і, відхиляючи справу, він сподівався на якісь внутрішні зміни і в таборі, і в державі. Мотивував це різними причинами: і недостатністю доказів, і тим, що свідки обвинувачення – злочинці, і тим, що його свідків не викликають на суд. Та нарешті побачив і зрозумів, що таки правду кажуть: кого посадили по 58-й статті, того обов'язково засудять. І на сьомий раз, змучений до краю, просидівши одинадцять місяців у табірній в'язниці, він дав себе засудити. Але і Жовтяник не зазнав радості від перемоги над своєю жертвою. За невміння вести справи його перевели в інше місце, а дехто навіть казав, що й зовсім звільнили як такого, що не справився з роботою. На його місце прийшов розумніший, з місцевих, лейтенант Льомтібожев. Ознайомившись зі справою Гаєвського, він пообіцяв звести строк до мінімуму, але зовсім звільнити не міг.

Одного осіннього дня табірний суд під головуванням судді Потапова засудив Гаєвського Миколу Степановича на чотири роки таборів із зарахуванням пересидженого строку. Отже, залишався ще один рік, замість десяти, обіцяних попереднім слідчим.

Чотирнадцятий рік. Гаєвський прийняв вирок спокійно. Тепер уже видно було якийсь кінець: ще рік, і він зможе покинути зону. Про повернення в Україну не могло бути й мови, ніхто з його товаришів, що відбули строки і виїхали в Україну, ніде не міг влаштуватись. Отож, великих перспектив на майбутнє не було. Але цей додатковий строк треба відбути. Залишалося вибрати якусь роботу, щоб не вмерти з голоду. Йому, змученому довгими літами неволі, пішли б назустріч і нарядники, і сам начальник. Але обійшлось і без них. Якось у зоні він побачив знайомого лікаря, який теж до кінця війни пересиджував строк, а тепер працював уже кілька місяців хірургом за вільним наймом і одночасно начальником санітарного містечка, яке почав будувати осторонь зони, в дуже гарному і мальовничому куточку. Рачія Седракович зустрів Гаєвського дуже привітно і, почувши, що він не має ще постійної роботи, порадив сказати, що захворів, щоб попасти в санітарне містечко.

Другого дня Гаєвський уже стояв у кабінеті начальника санмістечка.

- Будете в нас статистиком, – мовив лікар. – Згода?

Гаєвський, звичайно, погодився, тільки спитав, чи зуміє вести цю роботу.

- Легше легшого, – пояснив хірург. – Уранці будете приймати нових хворих, заносити їх прізвища у книжку, де відведені графи, за якою хворобою прийнято пацієнта, ввечері виписувати здорових. Уся робота займе у вас дві-три години на день, а решту часу витрачайте на що хочете. Житимете в окремій хатинці, через стіну від лікаря Лепка Віктора Андрійовича. Оце і все.

Рачія Седракович говорив швидко, діловито, з легким вірменським акцентом. Це був комуніст, чудовий спеціаліст і прекрасна людина. Вистраждавши дванадцять років у таборах невідомо за що, він по-батьківськи ставився до хворих в'язнів, які потрапляли до нього в лікарню, розумів їх фізичні й моральні страждання. Неоціненну послугу зробив він і Миколі Гаєвському. Так у санітарному містечку почався чотирнадцятий рік таборів ще раз невинно засудженого колишнього письменника.

XIX

Хатинка, в якій оселився з дозволу начальника санмістечка Гаєвський, стояла на обгородженій території лікарні, у вибалочку. Коли стати серед подвір'я, то видно було тільки вершечки молодих ялинок, що групкою росли біля хатинки, закриваючи її од вітрів і людського ока. Після тюрми з її блощицями, смердючими парашами і злодіями, хатинка здавалась Миколі раєм на землі. Не тривожили коменданти, вічні перевірки.

У вохру прибуло поповнення з демобілізованих солдатів, що побували на війні і багато чого бачили на своєму віку. Про Гаєвського вони знали, що це людина, якій можна довіряти, і не турбували його перевірками. Крім того, вони вже інакше дивились на так званих «контриків», ніж стара вохра, куди, здавалося, потрапляли найтупіші. і найдурніші представники людського роду, готові стріляти в рідну матір, аби не відступити від букви закону. Один з таких, стоячи на посту, поклав у сніг свою дружину, яка принесла йому їсти: він добре бачив, що це вона, але у статті було сказано, що саме так повинен діяти солдат на посту. Його дружина потім казала, що чоловік застрелив би її, коли б вчасно не зупинилась і не лягла за його командою в сніг. Про цю подію тоді довідався весь табір і весь виселок, а ім'я вартового стало прозивним.

У Киртинський табір підходили нові етапи, тепер уже з Західної України. В'язнів, які прибували, називали бандерівцями. Багато було серед них ворогів не тільки Радянської влади, але й людства. Тих, що кидали своїх односельчан у криниці, убивали сільських активістів, грабували, які служили німцям. Були й такі, що навіть не знали до пуття, хто такий той Бандера і чого йому треба. Його авантюра коштувала життя тисячам людей, а десятки тисяч прирекла на поневіряння в таборах для в'язнів, бо невблаганна коса, що викошувала бур'ян, стинала між ним і корисні трави. З одним із таких етапів у табір Еджит Кирти прибув Іван Михайлович Криворук, без вини засуджений на десять років. Уже півроку, як його забрали з дому, а він і досі не міг опам'ятатись від цього страшного удару. Вдома залишив молоду жінку і маленького синочка. При згадці про них не міг і зараз стримати сліз.

Гаєвський познайомився з Криворуком, приймаючи його в лікарню з діагнозом «цинга». Як зрадів Микола, почувши рідну галицьку говірку, від якої одвик за довгі роки перебування в таборі. Зрадів і Криворук, довідавшись, що Гаєвський його земляк. Сумна радість зустрічі двох земляків у далекій північній закутані, та ще й у в'язниці! Однак, побачивши земляка, заговоривши з ним, Гаєвський відчув справжню радість. З цією людиною немов прилинули вітри з рідного краю, принесли на своїх незримих крилах запах рідної землі, яку не бачив тринадцять років, барви південного неба, музику рідної мови, мелодії давно забутих пісень.

Разом з Іваном Михайловичем прийшло в табір багато молодих хлопців і дівчат. Вони залишилися в зоні, на основних роботах, і тільки декого направили в санмістечко доглядати хворих та на будівництво нового корпусу лікарні.

Іван Михайлович належав до групи ходячих хворих. З них утворили окрему бригаду, яка виконувала легкі роботи. Вечорами, після роботи, він заходив до Гаєвського. Микола відразу ж пригощав його супом, якого сам не з'їдав, кашею, шматком хліба, кухликом молока: додаткова їжа була конче потрібна землякові для поправки розладнаного організму. Він розповідав про Галичину, про панування пілсудчиків, про боротьбу комуністів, про радість визволення, про мітинги, маніфестації на честь цієї події, згадував, як сам тішився, що нарешті заживе вільно. І от... живе.

- Що ж воно значить? – уже вкотре питав Гаєвського Іван Михайлович. – То страшне! Прийшли вночі, забрали, посадили в кримінал і питають, чи я знаю, за що посадили. Гей! Та то ви мені маєте сказати, за що посадили, а не я вам! А потім били, і били доти, доки не набрехав на себе. І от – десять літ таборів. Чи ви можете пояснити щось?

Гаєвський не міг. Цього, мабуть, не міг би пояснити і сам Сталін.

- Не так давно я дістав по суду чотири роки, – сказав Микола. – Ніяких доказів, лише наклепи «стукачів», падлюк, злодія-рецидивіста – цього було досить. І ще всі кажуть, що це милостиво, бо за «таке» можна було дістати «цілу котушку», тобто десять років. Але за «яке» – ніхто не знає.

- То як, то що, невже так вічно буде? – питав у розпачі Криворук. Його очі сповнював жах. Йому згадалася сім'я, що залишилась без опіки, без допомоги. Ідучи сюди, він думав, що це непорозуміння, чийсь злобний жарт, що нарешті все з'ясується, все стане на свої місця. І аж тепер побачив, що непереливки, що люди сидять і сидять...

- На ваше питання, чи так вічно буде, я вже до деякої міри можу відповісти, – сказав Гаєвський. – Не буде вічно, як не вічна людина.

- Ну так, – Іван Михайлович не розумів, до чого веде Гаєвський. – Ясно, що людина не вічна, ми помремо, а колись, може, й краще стане.

- Ви не помрете, ви ще молодий, – твердо сказав Микола Степанович. – Ви доживете й побачите своїх рідних.

Гаєвський ходив по малій кімнаті: два кроки вперед, два – назад. Ходив, бо хвилювався. Зрештою, і звичка виробилась – так він робив щодня, сидячи в табірній одиночці.

- Усьому свій час, – утішав Гаєвський. – Треба чекати й берегти здоров'я, все ще буде гаразд.

- Коли б то! – зітхнув Криворук. – Коли б ви знали, як наші люди чекали приходу Радянської влади!

Гаєвський сів. Це його цікавило. Криворук оповідав, яка радість була по містах і селах.

- Чи не обманулися люди у своїх сподіваннях? – сумнівався Криворук.

Гаєвський заспокоював.

- Люди в Галичині чекали приходу Радянської влади недарма, – сказав він. – Селяни одержали землю, робітники – заводи. Вони мають нині школи, університети, про що раніш і мріяти не сміли, по селах – клуби, бібліотеки, читальні, амбулаторії, дитячі ясла і садки. Те, що робиться зараз, оті арешти невинних, страшне, як ви кажете, але воно минеться. Не тільки ми з вами це бачимо, партія бачить.

- Чому ж мовчить?

- Це або масовий гіпноз, або просто масовий жах. Буває ж таке, що жах передається від людини до людини, зростає і нарешті охоплює цілу державу.

- І партія боїться? – спитав Криворук з недовір'ям.

Гаєвський ніби чекав такого запитання.

- Ні, не боїться, – сказав він. – Партія керує державою, як і керувала. Ви ж знаєте, певне, чули, читали, якими темпами відбудовуються міста і села, виростають нові заводи, електростанції.

- Чув і бачив дещо, але мені особисто від того не легше, коли я знаю, що мою сім'ю, може, вигнали з дому, може, погнали жінку з дитиною кудись на край світу: півроку я не маю жодної вісточки від родини, але знаю від декого з наших, що сім'ї в'язнів вивозять...

Не завжди нові друзі вели такі сумні розмови. Іноді Гаєвський читав гостеві свої оповідання, які писав у вільні години. Це, власне, були не оповідання в повному розумінні слова, а ескізи, канва, на якій можна було б колись писати справжні твори. Але він не мав надії, що навіть і в такому вигляді ці писання побачать коли-небудь світ, а писав для того, щоб переконатися, чи може щось створити по чотирнадцятирічній перерві.

Його єдиним слухачем і критиком був Іван Криворук. Він хвалив оповідання, просив перечитувати їх, чекав нових, заохочуючи автора до писання. І Гаєвський був вдячний своєму єдиному слухачеві, – бо чого вартий найцікавіший твір, коли його ніхто не слухає і не читає?

- Ех, коли б мені ще хоч під кінець життя дозволили писати – мріяв уголос Гаєвський. Скільки тем у голові. Які характери! Або коли взяти місцеве населення. Хто знає про цей цікавий народ? Він же тільки при Радянській владі здобув свою письменність. Ніхто про нього не сказав ще слова ні в нашій літературі, ні, мабуть, і в російській, а я сказав би, коли б дали змогу.

- Ви вже сказали у своїх оповіданнях, що мені читали, – вставив Іван Михайлович.

- Це ще не все. Край Комі став мені рідним, я прожив тут уже тринадцять літ, стільки, як і в Харкові, а може, доведеться тут і вікувати. Полюбив я цей народ, – полюбив безкраї ліси, великі ріки, холодні зими.

- Хіба полюбили й зими?

- Все полюбив. І вічні дні влітку, і сполохи взимку. Де ще ви побачите таку зиму, як на Півночі. Але для цього треба бути не в таборі, а вільним. Спитайте мешканців, чи люблять вони свою зиму. Все, що я в цім краї пізнав, описав би в творах, щоб ознайомити наших людей з життям-буттям Комі. Та не знаю, чи вдасться... Чи зможу творити...

Весною сонечко на Півночі сідає тільки на короткий час на спочинок і не закриває за собою дверей для ночі, протягом якої кують зозулі, а довгохвості жовті плиски, бігаючи вздовж водойми, ловлять мух. Одного такого весняного вечора Гаєвського викликали до контори лікарні, де він щодня реєстрував хворих. Приходила до нього невисока на зріст медсестра, вірменочка, Марія Геворківна.

- Привезли важкохворого, хірургічного, ідіть негайно, – сказала Марія Геворківна і побігла.

- Почекайте! – крикнув Микола. Йому хотілося поцілувати маленьку медичку, але вона утекла.

Гаєвський узяв свій реєстраційний журнал і побіг у контору. На носилках лежав і тяжко стогнав хворий. У грудях його клекотіла кров, вони були наскрізь пробиті довгим ножем. У пораненому Микола впізнав Лаптя.

- Доплигався, – сказав Гаєвський. У нього не було ані краплі співчуття до цього нелюда, який викрав колись через вікно вагона швидкого поїзда, що затримався на хвилину на степовій станції, шкіряне пальто і загорнутою в нього дитиною. Пальто забрав, а дитину підкинув під чужий будинок, не турбуючись про те, чи її з'їсть свиня, чи розірвуть собаки. Про цей випадок він сам розповідав, як про подвиг. Він задушив одну жінку, сподіваючись, що в неї є гроші, і забрав шість карбованців. Цей нелюд обікрав його, Гаєвського, в тюрмі. Це він брехливо свідчив у суді проти нього. А тепер лежав перед ним безвладний, і його очі сповнював жах неминучої смерті. Тієї ж білої ночі Лапоть умер на операційному столі, і Гаєвський без жалю написав на нього шість необхідних актів. В одному з них описувалася причина смерті, в другому – що похований у дерев'яній домовині, в третьому – в якому одязі. Все це для бухгалтерії, що могла списати одяг і домовину і витрати на похорон мерця та викреслити його із списку живих. Убив Лаптя ударом ножа ззаду його однофамілець, також Лаптєв, що мав і ним якісь, їм одним відомі, рахунки.

Тільки-но підсохла земля на початку червня, Гаєвський з групою видужуючих скопав досить велику ділянку землі в зоні санмістечка і посадив картоплю. Восени вона стала великою підмогою для лікарняної кухні. Це була своєрідна подяка Гаєвського лікареві за притулок і ласку, бо цей рік він прожив майже як вільна людина, не відчувши неприязні ні з боку табірного начальства, ні з боку охорони.

Наближався кінець його випробуванням. З жадобою і острахом чекав Микола завершення строку. Що там, на волі, його чекає? Воля, звичайно, куца, її початок і кінець – відразу ж за зоною. Хоч і здалеку, він бачив своїх товаришів, що відбували свої строки, знав, що деякі одружились, до речі з ким попало, часто навіть і не познайомившись як слід, без сердечного потягу, без почуття, з повіями, що недавно повиходили з таборів, бо інших не було. Проживши довгі роки без жінок, не задумуючись реєструвались і нашвидку закладали нові сім'ї. До декого приїжджали жінки з волі. Одні радісно зустрічали їх, другі не хотіли приймати їх. Десятилітня перерва в житті цих людей вирила глибоку прірву, через яку переступити було вже неможливо, і ображені жінки повертались додому, а їхні чоловіки шукали собі нової пари. Приїжджала дружина до головного бухгалтера, але він не захотів навіть говорити з нею. Вона благала його, ходила скаржитись на чоловіка начальникові, але нічого не помогло. Горе цієї жінки підсилювалось ще й тим, що була вона бездітна, а молода жінка, з якою зійшовся головний бухгалтер, ходила вже вагітна від нього, Про те, щоб зійтися з першою, не могло бути й мови.

Часом вечорами мріяв про жінку Гаєвський. Після в'язниці і всього пережитого, він нарешті опам'ятався, у своїй хатинці відпочив, на кухні при лікарні підхарчувався і повернувся до нормального людського стану. Вернулись до нього і нормальні людські бажання. Ночами з'являлися сни, яких він раніше не бачив, снились жінки. Все частіше – і вдень, і ночами – спадали на думку вечори, проведені з Тасею, і тут же виринало питання: де вона зараз, що з нею, чи знайшла собі пару, чи така ж гарна, чи згадує його? Пригадувались випадкові зустрічі в таборі, зокрема Наташа. Її він згадував з приємністю. Згадував і жінок з місцевого населення, з якими він знайомився під час поїздок човном з Дьоми в Льомдибож, спадала на думку красуня Таїса Юхимівна і нарешті Марія Геворківна, маленька медсестра. Коли б і вона зараз кінчала строк разом з ним, можливо, він з нею одружився б, бо літа підійшли солідні – п'ятдесят, вибирати не було часу. Але Марія мала ще цілих п'ять років строку попереду, отже, про неї не можна було серйозно думати, а тим більше давати їй якісь обіцянки. Вона це сама розуміла і щиро плакала, прощаючись з ним перед його вже останнім виїздом з Кирти.

Зима впала цього року рано. Цілий листопад лютували морози. В кінці місяця вже стала ріка, кілька днів було чути здалеку могутній шум стихії – то терлись одна об одну величезні крижини. Мороз додав їм люті, але одної місячної ночі, коли на небі грали спалахи, Печора заніміла. Тепер по ріці вже їздили на той бік санками, на зміну річковому прийшов гужовий транспорт.

Одного разу до Гаєвського прибіг Іван Михайлович, збуджений, із сльозами на очах. Одержав довгожданого листа від дружини, але не з дому, а десь аж з-під Іркутська. Її, тещу і дитину вивезли з України назавжди.

- За що їх? – схлипував Іван Михайлович. – Чого їх вивезли на таку стужу, на чужі зорі, на чужі води, на чужу землю?

Він почав голосити, як над небіжчиком. Гаєвський обняв його.

- Не треба, будьте мужчиною. Не чуже там усе, як ви думаєте. І зорі такі ж самі, як і у нас на Україні, і води хороші, тільки більші там ріки, і люди не чужі, і земля така ж, радянська. І вам тут не вічно сидіти, і ви колись вийдете з табору, як і я. Ніколи я не думав, що виживу ці чотирнадцять років, а бачте, вижив, і ви дочекаєтесь волі. Зійдетеся знову з коханою дружиною, з улюбленим синочком. Все буде добре, побачите. Зміна буде, мусить бути!

- Але поки що нема, – говорив крізь плач Криворук. – Нові й нові етапи невинних людей. Та як же свята земля так довго носить на собі цих злочинців?

Він сидів на стільці зіщулившись, похитував головою, закусивши пальці, щоб фізичним болем заглушити біль душевний.

- Доки ви тут, я мав якусь опору, опіку, підтримку, я йшов до вас із своїм сумом, як до рідного батька. Тепер ви поїдете, до кого ж я піду?

- Нічого, нічого, – заспокоював Гаєвський. – Я домовлюся з начальником, і ви залишитесь на моєму місці. Робота не важка, будете її сумлінно виконувати, будете уважні до людей, бо тут немає здорових, тут усі з покаліченими душами, з пораненими серцями, всі вони позбавлені родинного тепла, не знають ласки, чуйного слова, любові. У вас серце чуйне, добре, шукайте завжди в людині людину. Під табірними бушлатами ховається багато теплих сердець. Помагайте таким, чим можна: добрим словом, співчуттям, а коли зможете, то й шматком хліба. А мені пишіть, я дам вам адресу, тільки-но влаштуюсь на якійсь роботі. Де це буде, ще не знаю. Пошукаю, де краще. Дванадцять років я не виїжджав з цієї Кирти, забув, який вигляд має світ. Поїду в Інту, кажуть, там уже ціле місто виросло, десь зупинюся. Звідти й напишу. І ви відповідайте, тоді легше буде переносити неволю.

Молодий чоловік уважно слухав старшого друга, сина однієї з ним великої матері-Вітчизни.

- Коли подумати, – почав Криворук, – то нема нічого на світі жорстокішого, як позбавити людину волі, можливості задовольняти найелементарніші фізичні і моральні потреби.

- Хто з цим не погодиться?

- Я чув, – продовжував свою думку Криворук, – що в Чехії пускають до в'язня раз на тиждень його дружину. Там дають кімнату побачень, і жінка ночує з чоловіком. Це не розбиває сім'ю, це дуже гуманно.

- Ви уявляєте, що б то було, – усміхнувся Гаєвський, – коли б до всіх, хто сидить у тюрмах, приїхали на побачення жінки?

- Так, правда, занадто багато нас тут, – погодився Криворук. – Але тому тут і процвітає онанізм, гомосексуалізм. Де хто бачив чи чув, щоб селянин таким займався, а бач – займаються, і все це – породження таборів.

За тиждень до кінця строку табірників відправляли в районний центр Канін, за сто сімдесят кілометрів від Еджит Кирти, одержувати паспорти. До Каніна треба було йти шість днів пішки.

У Кожві, за шість кілометрів від Каніна, де також був досить великий табірний пункт, містився так званий «стіл звільнень». Там зекові давали довідку про те, що він закінчив строк і має право одержати паспорт, а бухгалтерія виплачувала йому гроші, які з нього стягали протягом усього строку до так званого «фонду звільнення».

Забезпечившись сухим пайком на шестиденну подорож, попрощавшись з начальником санмістечка і своїм сусідом за стіною – лікарем Лепком, подякувавши обом за допомогу і дружбу (бо саме вони зробили останній рік його перебування в таборі терпимим), потиснувши руки зустрічним знайомим, Гаєвський побіг востаннє в хатинку, щоб забрати свої вбогі пожитки, а головне – рукописи кількох оповідань, які все ж написав за цей рік. Тут його чекали друзі – Іван Михайлович і Марія Геворківна. Побачивши їх, Микола не міг стримати сліз, бо й вони плакали ридма.

- Чого ви? – спитав, усміхаючись крізь сльози, Гаєвський. – Радіти треба, що покидаю табір.

- Ми ж і радіємо, що покидаєте табір, але плачемо, що залишаєте нас.

Як страшно залишати добрих друзів у неволі!

Та минула і ця важка хвилина. Обнявши обох, поцілувавши, Гаєвський вискочив надвір.

- Прощавайте! Довго сидіти не будете, я вірю, – сказав і побіг. Більше залишатись не міг ні хвилини – манила воля.

Хотілося швидше спробувати, яка ж вона, та воля. Біг, легкий і швидкий. Здавалося, за плечима крила виросли, на лиці грала мимовільна усмішка, з уст виривалися слова радості.

За воротами чекав попутний обоз, що йшов у табірне селище Кожву. З обозом ішов солдат. Гаєвський спитав:

- Ви мене будете конвоювати?

- Ні, йдіть самі. Але документи на вас у мене.

Цим вохрівець, певно, хотів показати, що хоч тиждень ще має владу над ним. Та це вже Гаєвського не турбувало. Кинув на сани дерев'яний чемоданчик і побіг уперед. Не пішов, а побіг, як хлопчина. Не відчував свого віку п'ятидесятирічний чоловік, тих чотирнадцять літ, які просидів, наче хто зняв їх з нього і зробив на стільки ж літ молодшим. Йому хотілося співати з радості, йому здавалося, що всміхаються небо, дорога і вкрита снігами тайга. Не чув під собою ніг, летів на могутніх крилах радості.

Того першого дня пройшов двадцять п'ять кілометрів, і тільки в хаті, де зупинився переночувати, відчув легку втому. За шість днів подолав сто шістдесят п'ять кілометрів і надвечір шостого дня був у Кожві. Довго довелося чекати там, поки підійшов обоз із солдатом-конвоїром, який не йшов, а їхав.

- Підете ночувати в зону чи маєте тут знайомих? – спитав солдат.

Миколі Степановичу залишився ще один день до кінця строку, конвоїр міг його забрати на цей день, вірніше на ніч, у зону, але він був із солдатів-фронтовиків. Микола сказав, що має знайомого, і в нього переночує.

Ще в зоні другої шахти (Гаєвський тоді мешкав в одній хатині з Миколою Олександровичем) він довідався, що в Кожві, куди Микола Олександрович одного разу їздив на конференцію лікарів Воркуттаборів, лікарем працює зек Торецький Микола Андрійович, земляк Гаєвського, довголітній друг і рятівник його батьків і всієї родини. Заслали його в 1939-му на десять років. Торецького Микола ніколи не бачив, але був певний, що той прийме його радо.

І от Микола постукав у двері амбулаторії, де працював і мешкав Торецький. Два чоловіки впізнали один одного, хоч ніколи в житті не бачились. Микола Андрійович появився в домі батьків Гаєвського тоді, коли Микола Степанович уже був в Україні. Але схожість з братом одразу виказала Гаєвського. Тільки-но він переступив поріг амбулаторії – і лікар кинувся обнімати прибулого. Чоловік середнього росту, молоде рум'яне обличчя, невеликі, карі, веселі очі і зовсім біле волосся, хоч йому не було ще й п'ятдесяти, жвавий, моторний, він мав приємний тембр голосу і ласкаву усмішку. Гаєвського зачарував з першого погляду.

- Закінчили? – спитав весело.

- Закінчив.

- Яке щастя! Скільки?

- Чотирнадцять. А ви?

- Я тільки перейшов у дев'ятий клас, – пожартував Торецький, – а ще є й десятий. Але чого це ми на порозі стоїмо? Заходьте, сідайте. Я думаю, ви у мене залишитесь?

- Якщо приймете, звичайно, тут у мене більше нікого із знайомих немає.

Микола Андрійович мав привілей жити окремо, в амбулаторії, яка складалася з передпокою, що служив і кухнею, приймальні, в якій приймав хворих, і маленької кімнатки, де спав. Привілей жити окремо надали лікареві за те, що лікував начальників і їх родини. Адже немає людини, яка була б застрахована від хвороби, а тим самим і від послуг лікаря, та ще й у такій глушині. А Торецький був лікарем сумлінним і досвідченим. Він скоро завоював симпатії і зеків, і веенів. На останні слова Гаєвського Микола Андрійович відповів радісним вигуком:

- Чудово! Ми зараз щось придумаємо попоїсти і навіть... – Він зробив рукою знак, з якого легко можна було здогадатись, про що мова. Кожна амбулаторія одержує спирт, принаймні на початку місяця. Любителі міцних напоїв випивають його відразу, але Микола Андрійович належав до людей, які використовували спирт за призначенням, тому мав його і в середині місяця.

До пізнього вечора говорили земляки, товариші по нещастю. Гаєвський багато чого почув про своїх батьків і родичів, яких не бачив двадцять сім років, про колишніх знайомих, яких зараз і прізвища позабував. І не дивно, з часом пам'ять слабне, до того ж перед його очима за довгі роки таборів пройшли тисячі людей, з багатьма він мав справи службові й приватні, з багатьма дружив, багатьох ненавидів. Зрештою, все це злилось у якийсь сумбур, і тільки образи далекого минулого, образи дитинства, ранньої молодості жили в його мозку ясно, непорушно, захопивши в ньому найкраще місце на все життя. Вони манили його до себе під час безсонних ночей усі ці роки, стояли перед ним і зараз.

На запитання гостинного господаря, куди Микола думає їхати тепер, сказав, що тільки додому.

- Хочу побачити всіх, хто живий з родичів, бо якщо не зараз, то, може, вже ніколи й не побачу.

- А чи безпечно? – запитав Торецький.

Микола Андрійович розповів Гаєвському про випадок з дівчиною-комсомолкою, яка одержала десять років ув'язнення за те, що була послана сибірським комсомолом у Москву на навчання в університет. Хтось з її товаришів довідався, що в Сибір вона потрапила з України, будучи ще маленькою дівчинкою, з батьками, висланими туди на вічне поселення. За це комсомолка дістала десять літ.

- Байдуже, – сказав Гаєвський. – Мені б тільки побачити – і назад. Я знаю, там мені місця нема. Так, нема нам місця на нашій рідній землі, – мовив з гіркотою.

- Нема! – луною злетіло з уст лікаря.

Наступного дня вранці, ще затемна, в лютий мороз, Гаєвський в. самій фуфайці біг уже по Печорі в містечко Канін, біг по паспорт, вимріяний протягом чотирнадцяти років. У кишені лежала довідка про те, що він був засуджений спеціальним табірним судом на чотири роки позбавлення волі, що мав попередню судимість у 1934 році на десять літ і відбув кару в місцях ув'язнення сьомого грудня 1947 року. Це була путівка в нове життя. Яке воно – важко вгадати, в усякому разі мусило бути відмінним від того, що пережив.

Паспорт одержав надвечір. Тремтячою рукою взяв його, перегорнув, подивився – і враз радість зникла. Там було зазначено, що видано паспорт на підставі довідки за таким-то номером і 39-ї статті закону про паспортизацію. Це, по суті, вовчий документ, з яким він міг жити тільки в межах таборів. А там, звідки Гаєвський прибув у табір, там йому жити тепер заборонено. Проте за всяку ціну вирішив їхати додому, хоч нелегально, хоч з риском дістати новий строк. Такою великою була туга, що гнітила його серце, так хотілося хоч раз дихнути теплим повітрям України, поцілувати її святу землю, якої не бачив стільки років. Хотілося нарешті побути серед своїх людей, відчути тепло рідної хати, почути солодку музику рідної мови. Отже – їхати! Їхати, чого б це не коштувало. Однак і тут знайшлася перешкода: грошей, зароблених за чотирнадцять літ у таборі, не вистачало на поїздку. Та виручив лікар Торецький. Він був знайомий з багатьма вільними, лікував їх, і вони позичили грошей.

У плацкартному вагоні, в який посадив його Микола Андрійович, почував себе незручно. Йому здавалося чомусь, що всі на нього дивляться – хто співчутливо, хто байдуже, а хто, може, й з ненавистю, але всі знають, хто він і звідки їде. Одяг видавав його беззастережно: ватні стьобані штани, кирзові чоботи, фуфайка, зелена гімнастерка, брудний білий кожушок і саморобна шапка, щось на зразок кубанки, а на додаток дерев'яний сундук з висячим замком. Усе це красномовно свідчило про те, хто їх хазяїн. У сундучку – всього дві пари табірної білизни і літні казенні бавовняні штани. З цим добром можна було і не возитися.

З сусідами по вагону старався не говорити, цікавих відохочував короткими фразами, підкреслюючи небажання розмовляти. Зате після Котласа, а особливо на Україні, він виходив на кожній станції подихати свіжим повітрям, порадуватись теплу. Стояв кінець грудня, а снігу тут майже не було, і температура повітря вище нуля, а там, звідки приїхав, лютували морози. В день від'їзду зі станції Печора термометр показував 39° нижче нуля. Але все це позаду: і табори, і морози. Ще одна ніч і нарешті – Київ, столиця України! І схотілося ж долі, щоб першим, кого він побачив ще на вокзалі, був ненависний Цаль Качанчик – той, хто першим обмовив його перед Жовтяником і через кого, власне, він одержав додатковий чотирилітній строк. Цей табірний «стукач» давно звільнився, і хоч не мав права жити в Києві, а проте жив, можливо, під чужим паспортом, і чимось промишляв, бо поспішав кудись дуже заклопотаний. Побачивши Гаєвського, він на мить збентежився, відкрив було рота, наче хотів заговорити, але відразу опам'ятався, звернув убік і загубився в юрбі, що заповнювала вокзал. Гидка зустріч. Чи ж бо віщувала невдачу? Але геть забобони! Не може бути, щоб доля насміялася ще раз. Отже, вперед! Вперед, що б там не трапилось!

Здавши свій чемодан у камеру схову, Гаєвський відправився в місто. Був ранок. Двірники замітали тротуари від снігу, що вночі ледве припорошив землю, на ринки поспішали жінки з кошиками, в місті виднілись руїни. Сліди війни ще були помітні.

Ішов пішки. Чомусь боявся сісти в трамвай, неначе вперше його побачив. Соромно було спитати кондуктора, скільки коштує проїзд. Йшов, оглядаючи давно забуті вулиці. І ось він уже на Хрещатику. На місці колишніх будинків були розчищені площадки, подекуди стояли паркани з плакатами, лозунгами, кіоски, в яких продавали цигарки, цукерки і горілку. Було й довідкове бюро. Запитав адресу Голубенка, хоч знав її напам'ять, але це вже була суто провінціальна потреба зайвий раз пересвідчитись у правильності інформації. Одержавши довідку, що Павло Михайлович справді мешкає недалеко від Хрещатика, Гаєвський пішов туди. У кожної людини своя доля. У двох рідних братів-близнят вона неоднакова, не кажучи вже про двох друзів.

Павла Михайловича Голубенка доля повела іншими шляхами, ніж Гаєвського. В тридцять восьмому році повезли його з Кирти на розстріл. Врятувало бездоріжжя республіки Комі. Поки везли, пішла шуга по ріці, поки ріка замерзла та утворилася на ній санна дорога, хтось переглянув його справу, і розстріл відмінили. Павла Михайловича перевели в Ухту (так тепер називалась колишня Чіб'ю (річка; пити (комі))), знов у те місце, звідки він виїхав у Кирту. Там він працював на різних роботах до сорок третього року і, не добувши кількох місяців до кінця десятирічного строку, був звільнений з допомогою дуже впливової людини, члена уряду, одного з секретарів ЦК. Ця людина довела «хазяїнові», що такого письменника треба звільнити. Його звільнили і повернули в Київ на літературну роботу, не реабілітувавши навіть, щоб у разі потреби можна було легко, без клопоту, повернути його назад, на фельдшерську роботу в Ухту або й в інше місце.

Павло Михайлович і Варвара Олексіївна зустріли Миколу як рідного брата. Добре знали, що приїхав він нелегально, що за порушення паспортного режиму його можуть відправити етапом назад, а проте не побоялись. Багато дечого довідався Микола. Почув, скільки товаришів загинуло в таборах, у якому страху за своє «завтра» перебувають ті, що залишились на місцях. Розповів Павло Михайлович, як його підгодовували в тюрмі, оскільки не було готелю, поки не відвезли до Москви.

- Я спершу не повірив, коли мене капітан запевняв, – капітан! – що я можу замовляти собі обіди, які схочу, як у ресторані. Дай, думаю, спробую замовити смаженої картоплі. Знаю, що картоплі нема, це ж Північ, та й весна надворі, – де тій картоплі бути? І, уявляєш, дістали, чи не в того ж таки капітана. І подали на обід: смажену, як з ресторану.

Оповідав Павло Михайлович ніби й весело, але в цій веселості вчувався біль і смуток.

Після сніданку пройшлись по місту. По дорозі Гаєвський бачив декого з товаришів-письменників, вони віталися з Павлом Михайловичем, але його, Гаєвського, не впізнали. Нічого дивного, – чотирнадцять літ, та й одяг, змінили вигляд людини.

Увечері Микола виїхав з Києва до Львова. Павло Михайлович провів його на вокзал, дав телеграму братові, щоб той його зустрів.

Цілу ніч у дорозі Микола не спав, мріючи про зустріч з братом, про рідне місто. І ось уже вокзал, з якого виїхав двадцять сім років тому. Тремтячими руками взяв свій порожній дерев'яний сундучок з ручкою роботи Мислицького і вийшов на ледь освітлений перон. Перон той самий, те саме чавунне склепіння, тільки шибки де-не-де повибивані. Люди вийшли з вагонів і зникли в підземному коридорі. Він залишився сам і став чекати. Чи прийде брат? Який він? Залишив його невеличким безвусим хлопчиком, а зараз? Який він на зріст? Який у нього голос? Усі ці питання швидко пропливли в думках, а очі пильно шукали вимріяного брата. Але його не було. В душу поволі закрадався сумнів: чи одержав він телеграму? А що, коли ні? Доведеться на вокзалі чекати ранку і вже вдень зайнятися пошуками. А коли його нема вдома? В серці зростала тривога. Ось на сусідній перон вийшов з підземного коридора чоловік у сірому пальті з хутряним коміром і почав озиратись навколо. Чи не він? Так і є. Чоловік зупинився і неголосно спитав:

- Микола?

Володимира Гжицького з братом – професором Степаном Гжицьким.

Імовірний часовий інтервал цієї фотографії – 1965-70 рр.

Микола перебіг через колію, і ось він уже в братніх обіймах. Він на встиг придивитися, бо темно, але чув рідний голос, такий м'який, солідний, «професорський». Це визначення мимоволі спало на думку Миколі.

- Як їхав? – спитав брат.

- Добре. Трохи нездужаю. Часто виходив на станціях, милувався природою, теплом, бо ж там, звідки їду, люті морози. І от, мабуть, трохи застудився.

- Вилікуємо. Ходім, машина чекає, – брат хотів узяти чемодан, але Микола не дав.

- Твоя машина?

- Ні, така розкіш мені не по зубах, та й не потрібна вона мені.

Тільки вдома брати почали оглядати один одного, знайомитися. Зміни в обох величезні, двадцять сім років дали себе знати. Старший брат спробував відтворити в уяві образ молодшого, яким той був двадцять сім років тому, і порівняти з тим, що зараз стоїть перед ним. І не міг, хоч цей новий для нього, ще молодий, жвавий, ласкавий, ніжний. Але тепер він з обличчя, деякими рухами, усмішкою, голосом більше нагадував батька, ніж того милого хлопчика, якого Микола залишив пам'ятного дня тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року.

- А ти не дуже змінився, – сказав Євген. – Я боявся, що побачу тебе в гіршому стані.

- Холод Півночі законсервував, – пожартував Микола.

Брати не могли знайти спільної мови, не могли розговоритися. Щось заважало, навіть незвичний для Гаєвського-молодшого одяг учорашнього табірника Так. принаймні, думав Микола. І був недалекий від істини – Євген запропонував був йому своє вбрання, але воно не підійшло. Ніяковість виникла не від того, що табірне вбрання бентежило молодшого брата, а від того що він не міг, не мав чим зарадити біді. І вони перекидалися звичайними незначущими фразами, поки Євген нашвидкуруч готував каву. Він поспішав на роботу в інститут: з дев'ятої – лекції.

Ось він і пішов. Микола залишився сам. Квартира гарна, ясна. Дві великі кімнати, кухня. Житло з усіма вигодами, добре умебльоване, зі смаком, хоч і скромно і живе брат сам у цій розкоші. Для Миколи це була недосяжна розкіш. З листів Євгена він знав про його родинну трагедію знав, що жив самітно. Раптом спало на думку: чи не боїться молодший брат його приїзду? Адже часи .небезпечні, в лісах ще бродять залишки банд. В країні тривожний, напружений стан, а він, по суті, перебуває на нелегальному становищі. Що, коли нагрянуть з перевіркою документів? Тоді обом не минути лиха. Треба спитати Євгена, як він дивиться на його нелегальний приїзд, які його думки і поради?

- Ти почуваєш себе безпечно? – спитав Микола брата, коли той повернувся.

Євген заперечливо похитав головою і сказав:

- Ні, безпечно може почувати себе хіба сам «хазяїн». Так у нас напівофіціально називають «вождя всіх народів, корифея всіх наук»!

Євген усміхнувся і тут же погасив усмішку.

- Ти думаєш, що він почуває себе безпечно? – перебив Микола брата. – А мені зараз прийшла думка: чи не є результатом усіх неподобств саме страх за власне існування? Як ти гадаєш?

Євген мовчав. Микола зрозумів, що він або не погоджується з його думкою і не говорить, щоб не образити брата, або просто боїться сказати. Щоб звільнити його від ніяковості, промовив:

- Не гнівайся, та, щоб тобі, і мені теж, було спокійніше, я в тебе лише переночую, а завтра вранці – до Теребовлі, до сестри, до дядьків. Подивлюсь на них, обніму – і назад, туди, де найбезпечніше: на Північ. Звик я до неї за довгі роки поневірянь, та й вона до мене, мабуть, звикла.

Зустріч з сестрою і родичами була щиріша, бо без страху. Ці люди не усвідомлювали становища так, як брат, який працював на державній посаді, жив у великому місті. Дядьки були людьми старого гарту, років уже під шістдесят, ніколи в політичному житті участі не брали, ворогів не мали, а це багато важило.

Родичів у Теребовлі теж важко було впізнати. Сестру він покинув дівчинкою, а зараз це була вже статечна жінка, яка теж багато пережила. Дядько, якого юнаком виряджав в чотирнадцятому році на війну, зараз уже посивів. Познайомився Микола і з дядиною, яку ніколи не бачив, і їхньою дочкою, своєю двоюрідною сестрою, що народилася й виросла без нього. Скоро до всіх звик, а вони до нього. І пішли розмови, спогади про далекі юні літа, про визначні епізоди з сімейної хроніки, про смерть батьків, які так і не дочекалися зустрічі з найстаршим сином. Миколу просили розповідати про себе, і він говорив про сумне і веселе в своєму житті, що проходило далеко від них, на тій далекій Півночі, про яку вони мали не дуже чітке уявлення.

Микола не хотів згадувати про табір і його порядки, щоб не завдавати їм смутку, а розказував про республіку Комі, про гостинний, спокійний народ, його звичаї, заняття. Всім подобались розповіді про мисливство в цьому краї, про оленярство, про лісову дичину, небачену в Галичині, про люті зими, нескінченну тайгу, що вкриває всю республіку.

Розповідав Микола про снігопади, про те, як йому одного разу довелося котитись по снігу: намело його вище пояса, і йти було неможливо. Він ліг, котився через насипи.

Його слухали затамувавши подих.

- А ви не боїтеся приймати мене у себе? – зненацька спитав Микола. Але це питання було прийнято мало не як образа. Тут не розуміли тієї небезпеки, що тяжіла над «нелегальними».

Микола не пояснив їм, чого саме боїться і що могло б статись, коли б якась лиха людина донесла на нього або на когось із сім'ї.

- Ти не чув, мабуть, (ми з чотирнадцятого року не бачилися), що в сімнадцятому році я брав активну участь у революційному русі в Росії, – промовив дядько. – Революція застала мене під Ташкентом, у таборі для військополонених австрійців, і мене вибрали тоді делегатом від полонених. Я розповсюджував серед них «Декларацію прав народів Росії», виступав на мітингах і, певно, був би в партії більшовиків, коли б залишився в Росії. Але нас повернули в Галичину, де вже панували пілсудчики, довелося шукати роботи. Українцеві, навіть з вищою освітою, було дуже важко одержати посаду лісничого, на якого, як ти знаєш, я вчився у Відні. Власники лісів категорично не приймали на роботу українців. Довелося їхати у Варшаву, і там я насилу одержав місце лісничого в державних лісах, де й працював до розгрому Польщі. Від фашистських військ тікали, доки могли. Нарешті вони нас наздогнали. Ну і набралися ми страху, набідувалися – отак, – він показав на горло. – Адже втекли, як стояли, не встигли теплих речей забрати, і перші місяці дуже бідували. Роботи не було. Коли б не допомога родини, твого брата, сестри, хоч вони теж мало могли... Дещо продавали з речей і ділилися з нами.

Сумна була дядькова розповідь. Микола слухав його, легшою здавалася йому власна доля. Адже він не бачив страхіть війни, не бачив ворожих полчищ на рідній землі.

Прийшло Різдво, яке в західних областях України в той час святкувалось урочисто, хоч слово «святкувалось» не підходило для дому дядьків Гаєвського. Релігійні мотиви тут не відігравали ніякої ролі, але традицій, що нагадували юні літа, батьків і їх дім, дотримувались по змозі так, як було в давнину. На вечерю подавали традиційні страви: борщ з вушками, голубці з гречаної каші, вареники з картоплею, капустою, повидлом, кутю і, звичайно, пампушки. Не було, правда, традиційного судака, та за ним ніхто не тужив. Для Миколи, що не бачив різдвяних свят довгі роки, старалися зробити цей вечір схожим до тих, які він запам'ятав у дитинстві. І хоч усе було так, як тоді, але бракувало настрою, оточення, батьків, які творили цей настрій. І найголовніше, бракувало молодості, дитинства. Микола був того вечора сумніший, ніж у звичайні дні по приїзді до рідних.