Люди і долі. Частина І. (Автор: Яцук Тимофій)

Дата публікації допису: Apr 15, 2015 7:10:14 PM

Тимофій Яцук

ЛЮДИ І ДОЛІ

СПОМИНИ

Львів

Видавництво Державного університету "Львівська політехніка"

2000

ББК Ш6(4Укр)-49

Я94

На обкладинці –- Т. Яцук. "Святі Володимир та Ольга".

На фронтисписі – Т. Яцук. "Автопортрет". 1964 р.

Яцук Т.П.

Я94 Люди і долі: Спомини. – Львів: Видавництво Державного університету "Львівська політехніка", 2000. – 264 с.: іл.

ІSBN 966-553-174-3

Непроста життєва історія на тлі буремних подій, які принесло Україні неспокійне XX століття, – така канва цієї книги. Рідна тиха Волинь, куди брутально ввірвалися вітри Другої світової; холодний Сибір і сталінські концтабори; повернення додому, співпраця з бійцями УПА, пошуки самоідентифікації; нарешті, Львівщина, що стала другою батьківщиною, Львівщина, де з болота і пороху піднімався гігант радянської індустрії-Миколаївський цементний...

Золотою ниткою пронизує книгу ідея незнищенності родової пам'яті, гордості за свою націю, яка спромоглася таки звестися з колін і стати на порозі XXI століття оновленою і незалежною.

ББК Ш6(4Укр)-49

ІSBN 966-553-174-3 © Яцук Т.П. ,2000

Зміст

Від автора................................................................................... 5

Розділ І

Мої перші кроки......................................................................... 9

Війна німецько-польська.................................................. ....... 21

"Визволення" ..................................................................... ...... 26

Смерть в'язня Берези Картузької.................................. ..... ..... 30

КаПеЗу............................... ...................................................... 33

Тюрма ......................................................................... ............. 35

Суд-розправа ............................................................... ........... 38

Етап перший.................................................................... ........ 41

Харківська пересильна в'язниця . 43

Етап другий.............................................. ................................ 44

Етап третій. Нар'ян-Мар............................ ............................. 46

Етап четвертий......................................... ........................ :...... 47

Табір смерті............................................... ............................... 48

Табірні будні........................................... .................................. 54

"Воля" ....................................................................................... 66

Втеча......................................................................................... 71

Повернення на старе місце............................... ...................... 76

Довга дорога до волі........................................ ........................ 79

Дорога до України............................................. ...................... 90

В Україні....................................................... ............................ 91

Додому......................................................... ............................. 99

Повернення до свого краю............................ ....................... 106

Розділ II

Початок нової епохи мого життя.......... ............... ................ 135

Наша родина в боротьбі за волю України .. .... 162

Ціна свободи села Голишева у визвольній боротьбі 1939 - 1952 рр. 171

Віхи історії Миколаївського цементного заводу. Робота, проблеми та людські долі 179

Мої пригоди....................................................... ..................... 189

Розпад радянської імперії........................................ ............... 229

Родина........................................................................ ............. 232

Розділ III. Із газетних публікацій

Все нове, прогресивне перенести на наш завод....... .......... 242

Тепер пожинаємо................................................................... 243

Відродимось, бо ми – народ.................................................. 245

Про тих, хто творить пісню....................................... ............ 246

Життя, сповнене турбот.................................................. ...... 247

"Імперія зла" добра не робить........................................ ........ 249

Цементний: роки і долі.................................................... ...... 251

Коли зустрілись побратими ........................................... ...... 254

Із мистецького доробку Тимофія Яцука 257c

Від автора

Написати спогади – це моя давня мрія. Але за радянської влади це було дуже небезпечно. З проголошенням незалежної України відразу взявся за перо. З часом я припинив писати, бо був обраний депутатом міської ради і очолював комісію з національного відродження.

У своєму житті я завжди цінував народну мудрість, а вона говорить, що той скарб, який лежить мертво, не дає людині і суспільству ніякої користі. Спогади я розпочинаю з моїх дитячих літ, щоб дати образ подій та умов, в яких жило і доходило до національної свідомості моє та трохи старше за мене покоління, що в 30-50-х роках вийшло на історичну арену і взяло на себе тягар боротьби за волю нашого народу. У спогадах я пишу про те, що я бачив і особисто пережив або чув про події того часу.

Мені хотілося донести до читача правду про сталінські табори смерті при будівництві залізниці Котлас – Воркута, де загинуло близько мільйона в'язнів: латишів, литовців, естонців, українців, поляків і польських євреїв, росіян та багатьох інших національностей. Концентраційні табори бачили тисячі політичних в'язнів з усіх українських земель. Багато з них там і закінчили своє життя.

Свої спогади я присвячую пам'яті тих, котрі мені, молодому, врятували життя і пророкували стати великою людиною – художником, письменником або артистом. Але, на жаль, цього не сталося. З перших днів мого арешту один чекіст мені сказав: "Что написано пером – не вырубить топором". До усього мої дороги були закриті, тому я став тільки механіком, а ідучи на пенсію, хотів відновити свій талант, Богом даний мені. Відтоді пройшло багато років. Не все можна втримати у пам'яті, не все можна описати з огляду на обсяг книжки.

Згадую про свою першу учительку, яка доклала великих зусиль для відродження української мови і надихала нас любов'ю до свого рідного краю, до усього хорошого, людського. Де б я не був, у яке б не потрапляв оточення, завжди жив тим натхненням, що заклала перша учителька, старші мої брати та батьки, а також ті хлопці, що приходили на вечорниці до сестри, завжди співали пісні та читали "Кобзаря". Тому я зберігав людську гідність і гордо ніс звання Українця, бо ніколи не осоромив національної гідності. В моїх спогадах розповідається про злочини НКВД і МГБ, про боротьбу УПА проти сталінських і гітлерівських поневолювачів, а також про мого брата, моїх батьків, всю нашу родину і про всіх моїх знайомих, які брали участь у страшній і нерівній боротьбі за волю України.

Батьки виростили восьмеро дітей, двоє з нас сиділи у в'язниці, брат Іван 10 років віддав боротьбі в УПА, а батьків наймолодший брат Федір похований у сибірській землі. Батьки ніколи нам не дорікали і не нарікали, а навпаки, морально підтримували.

У спогадах я даю оцінку нашому патріотичному селу, а також і клеванським політикам, які загинули за волю України. Взагалі увесь Клеванський район відігравав велику роль у повстанському русі. Про це свідчить те, що до 1952 року в селах Сухівцях і Радухівці був центр підпілля усієї області. А село Голишів багато пожертвувало своїх синів в боротьбі за волю України: 45 – загинули у повстанцях, 30 – потрапили до в'язниці при різних обставинах, 39 – забрали до лав Радянської армії (із них 17 осіб не повернулися з фронту), 15 родин вивезли у Сибір.

У своїх спогадах я згадую про важкі післявоєнні роки і важку працю на підприємствах, про нелюдські умови цієї праці, про жорстоке ставлення до робітників (бо при організації колгоспів люди з сіл намагалися вирватись із колгоспного рабства і ходили пішки на роботу за 10-15 км).

Де б не розкидала доля наш народ, але він вижив, відродився, возз'єднався в єдину Українську державу. Бо чи був він під Росією, чи під Польщею, чи під Румунією, чи під Австро-Угорщиною, йому завжди у тяжкі часи допомагала пісня.

В окремі моменти історії вона залишалась чи не єдиним джерелом, що живило потяг народу до возз'єднання, до боротьби за соціальне і національне визволення. На сторожі своєї волі народ поставив пісню. Пісні і думи зміцнювали сили народу в часи лихоліть, зрівнювали його духовно з найрозвиненішими народами світу, будили надію на волю. Пісня допомагала найкращим синам і дочкам українського народу піднімати маси на боротьбу проти своїх гнобителів. Тож, справді, пісня була для українського народу тією живою водою, що зціляла пошматоване гнобителями тіло, підносила дух, несла віру й надію.

У мальовничих образах, наснажених найпалкішими людськими почуваннями, у словах пісень і дум оживає історія України, прометейське серце її дочок і синів, що без ліку гинули від рук татарських ординців, турецьких яничарів, конали на палях, зустрічали смерть на Соловках і в копальнях Сибіру, вмирали, розстріляні в потилицю, у сталінських казематах, гинули у боротьбі з німецьким окупантом і чекістами, але після себе залишали славу, легенди і пісні.

В ім'я чого ж лилися віками кров і сльози народу? Що стояло за готовністю козака-запорожця битися на смерть у двобою зі степовим людоловом, у лютих сутичках з польсько-шляхетськими поневолювачами? Що змушувало закарпатців битися на смерть з мадярами? Чому здіймалася гнівна лавина Залізняка і Ґонти, яка все змітала на своєму шляху? А що спонукало під час Другої світової війни створити УПА, яка домагалась одного – волі для рідної землі, свого народу, своєї Батьківщини – України?

Сьогодні на місці Берестецької битви, що склалася трагічно для українського народу, перехожих зупиняють викарбувані на щиті проникливі слова: "Друже! Вклонися землі, на якій в 1651 році, виборюючи свободу і незалежність українського народу, запорізькі козаки смертю смерть здолали..."

Я низько вклоняюсь перед усіма, які боролись за волю України, а особливо віддаю шану воїнам УПА, які боролись проти гітлерівського фашизму і сталінського комунізму, боролися не для себе особисто, а для українського народу і, не здаючись ворогові живими, з піснею вмирали за Україну.

Автор

Розділ І

Мої перші кроки

Народився я 18 січня 1923 року в селі Голишеві Клеванського району Рівненської області, колишнього Пересопницького князівства, пізніше Чарторийського і Клеванського князівств. Нас було десятеро дітей, двоє померли ще малими, а я був восьмою дитиною. Мій батько, Прокіп Дмитрович, був єдиним сином у своїх батьків і у спадщину отримав 4 гектари землі і ще материного приданого 2 гектари. Хоча батько закінчив духовне училище у Клеванському замку князів Чарторийських, але священнослужителем не став, бо після смерті своїх батьків мусив цілком віддатися утриманню господарки.

У 1929 році на 95-му році життя помер дід Пантелеймон Рачкілюк – мамин тато. Після його смерті нерідні брати (він був прийомним сином) почали самовільно відбирати землю, мамине придане. Почалися суди, а вони висмоктували останні соки із селянина, бо адвокати спеціально затягували справу, щоб останню шкіру здерти. Справа тягнулась два роки, поки присудили землю за моєю матір'ю.

Відбувалося це усе у той час, коли саме почалося відродження української мови на Волинських землях. Бо, будучи майже 140 років під владою Російської імперії, Волинь, як і уся Україна, не мала літератури рідною мовою. Завдяки тільки одному, що була власність, село змогло зберегти рідну мову, хоча не зовсім літературну, та звичаї і обряди.

У нас була велика забудівля у вигляді дерев'яного замку із великим двором посередині. Я пригадую, як до нас часто заїжджали на ночівлю комерсанти, а деколи ночували і пропагандисти з Галичини, які проповідували ідеї різних партій. Крім того, у нас завжди відбувалися вечорниці і розучування перед Різдвом вертепів. Часто вголос читали "Кобзаря" Т.Г. Шевченка й історії про козаків.

Мені тоді здавалось, а мав я усього шість років, що усе те, що читалося, написане про нас. І закарбовувалась у мене в голові недоля нашого народу.

У 1929 році багато хлопців з нашого села від'їжджали до Канади, Аргентини. Сестра Ганна брала мене з собою проводити на станцію. Мені чогось тоді було дуже шкода їх, я усе розпитував, чого вони так далеко їдуть? Відповідь була такою: їдуть вони на заробітки, бо їхні батьки мало мають землі, щоб поділити усіх дітей, тому їм потрібно заробити грошей, повернутись і купити землю. Пригадую, проводжало їх дуже багато хлопців. Пилип Симончук, який завербувався до Аргентини, звернувся до свого колеги Тараса Гунька, який залишався вдома, бо був багатий: "Дивися, Тарасе, не бався гострими предметами і не забувай, що тобі циганка наворожила".

А трапилася ця історія взимку. Циганка Марфа, що не раз по цілому тижню ночувала у нас, одного разу наворожила Тарасові Гуньку, що він загине від холодного гострого предмета. От хлопці з нього і сміялися: "Дивись, Тарасе, не бався з ножем і косою". Після проводів хлопців за океан Тарас поїхав на поле виорювати картоплю, в той момент надійшов його брат Іван з косою, бо у когось косив, попросив Тараса, щоб той і для нього назбирав картоплі. Тарас відповів, що він не господар, нехай батько дає. Іван махнув косою і перерізав йому живіт. Тарас тут же помер. Що ж примусило брата Івана зробити такий нелюдський вчинок? Винні були батьки. Іван Гунько служив у часи Української Народної Республіки в січовиках і був при охороні Симона Петлюри. Коли Симон Петлюра виїхав із Польщі до Франції, то забрав з собою Івана Гунька. Після смерті С.Петлюри у 1926 році І.Гунько працював на шахті. Батько Івана став писати, щоб той повернувся додому, оскільки поляки уже не переслідують учасників українського визвольного руху.

Повернувся Іван у 1927 році. Гроші, які з собою привіз, уклав усі у господарку, навіть купив молотарку. Оскільки він був уже старший хлопець, десь під 30 років, відразу одружився. Батько вигнав його з хати і не дав йому нічого для прожиття, тільки тому, що до року його дружина народила сина. Іван був вимушений йти заробляти по господарях собі на існування. Батько Івана на вигляд був дуже богомільний, бо, як я пригадую, у церкві завжди бив поклони, а чорта в душі мав і бігав з вилами. Хотів ще цього сина заколоти.

Івана за вбивство брата на суді виправдали. Усі ці події, які відбувалися на моїх очах, закарбувалися на усе моє життя. Я тоді питав своїх батьків, чому це усе сталося? Нас було восьмеро дітей, але ми не сварились, хоча були набагато бідніші від Гуньків. Мама моя говорила, що бідність це не ганьба, головне бути чесною людиною і Бога треба мати у серці. У нас завжди були нічліжани і ми, що самі їли, то тим самим і їх пригощали, а от Володимир Гунько ніколи на ніч не приймав перехожого. Мені мама заповідала ніколи не насміхатися з калік, з перехожих старців, з циган чи з євреїв, бо ми усі під одним Богом. Як маєш кусок хліба – поділися з тим, хто в тебе попросить.

У 1930 році після Різдвяних свят віддали заміж сестру Ганну за Янкевича у Клевань.

Не було уже тих бурхливих вечорів взимку, коли лунали пісні, які мені запам'ятались на усе моє життя. Згодом були уже цілком інші вечори. До брата Олександра, який мав уже 17 років, приходили хлопці розучувати п'єси М.Старицького, І.Карпенка-Карого, Г.Квітки-Основ'яненка і багато інших. Давали мені переписувати ролі. Стали з'являтись у хаті журнали "Відродження", "Самоосвіта", які мене уже цікавили.

У 1931 році почалася парцеляція землі за Столипінським методом хутірної системи.

У 1929 році я пішов у перший клас, хоча не мав ще повних 7 років. На Різдво уже брав участь у різдвяній виставі "Святий Вечір", грав малого Петрика, а моя однокласниця Ганна Столярчук – дівчинку Оленку. Батьків грали старшокласники. Відтоді я полюбив цю маленьку Ганю і аж доти, поки неволя нас не розлучила.

У 1934 році:наша сім'я почала ламати стару велику забудівлю і перевозити її на хутір. Мені якраз в той час треба було заплатити три злоті за екзамен і ніхто мені їх не дав, бо усі кошти йшли на перебудову. За мене заплатила учителька Глікерія Мойсіївна і сказала, щоб я йшов учитися за державний рахунок. За Польщі був такий порядок, що для відмінників та членів молодіжної організації "strzelcy" навчання в гімназії було за державний рахунок. На жаль, старші брати мені цього не дозволили. Сказали: "Ми не хочемо, щоб наш брат став "хруньом".

З хутора "Новини" було далеко ходити до школи в Клевань, десь до п'яти кілометрів. У селі була тільки початкова школа. Перебудова на хуторі вимагала коштів. Мені під час канікул доводилось пасти корови, ходити по ягоди і носити їх на ярмарок, щоб заробити на книжки і купити вбрання, необхідне для школи. Я не йшов до школи 1 вересня, а на місяць, а то й два пізніше. Уроки всі робив вдома. З великим напруженням мені вдалося закінчити школу, але як далі бути? Я не бачив можливості здобути якусь освіту, хоча і не втрачав надії.

У 1936 році, коли я закінчив школу, у нас через село із Клеваня прокладали шосейну дорогу. Мене взяв Готун, колишній офіцер Січових Стрільців Української Народної Республіки і учасник хору Котка, ходити з рулеткою, робити розбивку і забивати кілочки – платили мені 1 злотий 50 грошів. Цей заробіток давав мені уже можливість купити необхідне вбрання і взуття, та і батькам дати заплатити податок, крім того, передплатити журнали і газети. Коли у Львові поляки закрили підпільний Український університет, то вчені Львова видали журнал "Самоосвіта" – так званий "домашній університет". Видавництво очолив професор Матвій Стахів, членами колегії були Іван Крип'якевич, Іван Макух, Бриляк і багато інших. Коли я перечитав 1-й номер журналу "Що таке самоосвіта і як до неї братися", зрозумів, що це і є те, що дасть можливість здобути освіту. Там були такі слова, які дуже підходили для мене: "Дорогі брати і сестри, розуміючи тяжке становище українського народу, а особливо молоді, яка не має можливості здобути освіту, знати українську літературу і її історію, ми через журнали будемо друкувати усі програми університету і на додаток найкращі оповідання про Українську Народну Республіку і ЗУНР".

В журналі "Відродження" знову були звернення до молоді, щоб не вживала алкоголю, бо "кожний окупант намагається споїти наш український народ", тому що при частому вживанні алкоголю нащадки родяться слаборозвинуті. В журналах "Самоосвіта", крім політики, літератури та історії, була, інформація, як має молодь поводитися в товаристві, як повинен чоловік з дружиною жити – етика і культура поводження людини з людиною, а також і основні методи першої медичної допомоги.

З 1929 до 1932 року дуже бурхливо проходили політичні події. Саме тоді, після заборони комуністичної партії, яка була дуже сильною, бо більшовики фінансували, намагалися всю Волинь комунізувати. Багато із колишніх членів КПЗУ створили партію "Сельпроб", але з часом і її поляки заборонили. Усі ж дрібні партії об'єдналися в єдину партію УНДО (Українське національне демократичне об'єднання). Крім УНДО, залишилась незалежною Українська соціалістична радикальна партія (УСРП), яку очолював Іван Макух, учень і соратник Івана Франка, Михайла Павлика і Михайла Грушевського. При ЗУНР він був першим міністром внутрішніх справ, а при відступі уряду ЗУНР на схід став радником при Директорії. Цю людину я вперше почув ще школярем, коли він приїхав у Клевань на віче.

Івану Макуху, як хорошому адвокату, який захищав галичан від насильства поляків за Австро-Угорщини, вдалося на Клеванщині організувати сильну партію радикалів. Ця партія боролась еволюційним шляхом проти утисків польської адміністрації над українським населенням.

Мої брати, Олександр і Іван, стали членами цієї Радикальної партії, хоча, коли ще були зовсім молоді, належали до Української військової організації (УВО). Я пригадую, коли я ще не ходив до школи, то не раз мене брали зі собою, ідучи на сіножаті, навчатися військової справи.

Життя на хуторі "Новини" через кілька років стало радісним і щасливим. Тут була чудова природа, близько ліс, кожний господар засадив сад, розвів пасіку. Шлях, який вів із Голишева аж до Олики, був обсаджений фруктовими деревами. Під лісом молодь поробила спортивні майданчики, щовечора, незважаючи, що проходили жнива, збиралися, співали пісень, проводили спортивні ігри. Особливо популярним був волейбол.

Молодь з Олики уся линула до нас на хутори під ліс.

Ще в 1931 році у Клевані появилися перші студенти Львівського університету. Ними стали: брат чоловіка моєї сестри Ганни, Ігнадій Янкевич, та брати Олександр і Яків Бусли, Салепини, які з часом стали членами ОУН. Вони брали участь в нараді, де було прийнято рішення про вбивство міністра внутрішніх справ Польщі – Пєрацького, який на сеймі у Варшаві запропонував усіх українців виселити з чорнозему углиб Польщі на піщані землі, а на чорноземах заселити поляків.

Після вбивства Пєрацького пішли масові арешти членів ОУН і Революційної демократичної партії. Якщо братів Буслів посадили разом з С.Бандерою, то І.Янкевича забрали до Берези Картузької разом з Т.Боровцем. Там вони познайомились. І.Янкевич перейшов до партії революційних демократів, а після виходу з Берези Картузької працював разом з Боровцем. Але у 1936 році І.Янкевича засудили за участь у плануванні вбивства Пєрацького, дали йому 6 років. Він сидів у рівненській в'язниці. Коли у 1939 році Радянська армія звільнила І.Янкевича, він уже був дуже хворий на туберкульоз, на який захворів ще у Березі Картузькій.

Після повернення з Берези Картузької Тарасу Боровцю поляки не дали жити і працювати на старому місці у каменоломні, а вивезли його до концтабору біля Варшави.

Закарбувались в моїй пам'яті 1933 – 1935 рр. Вони були бурхливими. Часто на сільському майданчику відбувалися віча і дискусії між партіями. Комуністи завжди хвалили Сталіна і Радянський Союз, стверджували, що там уже існує Українська держава і що тільки вона допоможе звільнитись від польського поневолення. Член ЦК КПЗУ Олександр Гуц, який був уже двічі на курсах у Харкові, завжди хвалив життя в Україні, казав, що там живуть дуже заможно, а саме в той час там був голод. Гуц бив себе в груди і казав, що то буржуазна пропаганда, бо в Україні немає ніякого голоду.

Члени ОУН і ті, що їх підтримували, доказували на дискусіях, що тільки Гітлер може допомогти створити незалежну Україну. Часто на дискусіях як комуністи, так і націоналісти нападали на ундовців, звинувачували їх у співпраці з польською владою. Будучи тоді ще молодою людиною, я ніяк не розумів, чого ж ці партії сваряться між собою, Україна ж одна, що ж вони ділять; що таке інтернаціоналізм, капіталізм, соціалізм, комунізм, матеріалізм, ідеалізм, федерація, революція, контрреволюція; хто такі Петлюра, Бандера, Коновалець, Ленін, Енгельс, Троцький, Сталін, Бухарін; що таке НЕП. Я тільки знав, що є Варшава, Німеччина, Москва і є наш Київ – це наша Україна. Чого ж вони на дискусіях мало говорять про козаків і про нашу Україну, а все про інші держави. З часом я усе більше ставав розуміти, що в дискусіях був великий шторм нових і незрозумілих понять та ідей. Я намагався про усе почуте розмірковувати, допитувався у братів, Олександра чи Івана, значення кожного слова та речення.

Наслухавшись усього того, що відбувалося на дискусіях між партіями та в розмовах на вечорницях, я став усе більше ненавидіти наших гнобителів.

Одного разу, будучи у четвертому класі, під час довгої перерви (а це було взимку) ми вирішили заспівати пісню:

У неділю рано, ще сонце не сходить,

Українське військо з окопів виходить.

Окопи-окопи, жаль вас покидати,

Як вас було тяжко з землі будувати.

А ми вас будували, за Україну воювали,

Тепер мусим покидати, іти ляхам служити,

Вони будуть з нас кров червону пити.

Почувши наш спів, учителька, мазурка з глибини Польщі, Марія Кручкувна, яка не вміла розмовляти українською мовою, прибігла і давай нас по обличчю лупцювати. Мене не зачепила, бо вона добре знала моїх братів і тому, напевно, не посміла. На другий день викликали батьків тих, хто співав. Прийшла керівничка з 1-ї школи Глікерія Мойсіївна Савчик, по-дівочому Бусол. Вона і її чоловік були українськими патріотами і виховували у нашому селі справжніх патріотів, тому не хотіли, щоб у школі співали антипольських пісень. Глікерія Мойсіївна дуже спокійно виступила з такими словами: "Дорогі батьки і діти! Ви чудово знаєте, що за такі пісні карають. Якби на той час проходила поліція і почула б, взяли б і закрили школу. А ви, все ж таки, навчаєтесь своєї мови, а як так хочете співати, то вдома співайте. Бо я розумію, що у вас усіх є старші брати і сестри, які вас понаучували, але у школі не треба співати". Цікаво, що учителька-полька Марія Кручкувна нікому із влади про це не заявила.

Хутір "Новини" став центром вечорниць, а літом – різних спортивних змагань та молодіжних фестивалів. Сюди приходила молодь з Олики Волинської області, з сіл Дерев'яного, Радухівки, Сухівець та із Голишева і Клеваня. Братові Олександру вдалося організувати в Олиці Радикальну партію. Там панувала епідемія комунізму. Стали членами партії Іван Мороз, Іван Барановський, Петро Кущій і багато інших. Якщо в нас в Голишеві було усього приблизно 10 комуністів, то у селі Дерев'яному була втягнута у цю партію уся молодь. Брати Гуци на чолі з Олександром зашельмували усіх. Як хтось не йшов у комсомол чи партію, то на вулиці його обкидували тухлими яйцями. Але коли Олександр Гуц повернувся з харківських курсів у 1936 році, то поляки його піймали і засудили на 12 років. Крім нього засудили ще багато молоді.

У той час я вже мав 15 років, був добре фізично розвинутим і тому мене старші хлопці брали на різні змагання, особливо із волейболу. Це давало мені можливість познайомитися з багатьма хлопцями, багато з яких стали моїми хорошими друзями, а разом з цим я набував всебічного культурного розвитку.

У селі Дерев'яному, будучи на молодіжному фестивалі, я познайомився з дівчиною Раєю Романухою. Її батько був вчителем, але був і комуністом, навіть підпільним секретарем райкому. Щоб уникнути арешту від польської влади, він утік до Радянського Союзу. Як пізніше стало відомо родині, його засудили на 10 років і на Соловках він помер, залишивши троє дітей сиротами. Так більшовики "допомагали" своїм однодумцям.

Хутір "Новини" Клеванського р-ну Рівненської обл. Під час фестивалю молоді "Каменяр" під лісом Жуківщина, котрий став пристанищем для партизан УПА 1942-1952 рр. Спереду у чорній сорочці Максим Гунько (псевдо – "Рубан"), загинув в 1945 р. Ліворуч його сестра Тоня, яка була засуджена на 10 років. В другому ряді між ними Тимофій Яцук. Світлина 1938 р.

У 1938 році мене взяв на роботу підрядник Марків. Можливо, він був з Миколаєва. Я складав форми, де виготовляли шестикутні плити, які важили по 32 кг, цими плитами вкладали шосейну дорогу. Мені платили 2 злоті 50 грошей, це уже був для мене великий заробіток.

Незважаючи на те, що я тяжко працював на роботі, вдома допомагав мамі. Крім того, я продовжував навчатись у "народному університеті", він був організований у Миколи Захаровича Панасюка за допомогою мого брата Олександра. Микола вчився в той час у гімназії і мав уже 19 років. У 1938 році батьки віддали останню дочку Степаниду заміж.

З хутора "Новини" в університет ходило троє: Мефодій Столярчук, Віталь Симончук і я. Решта було із села: Іван Корсюк, Мефодій Яцук, Федір Лукащук, Петро Марчук, Микола Микитович Панасюк, Михайло Захарович Панасюк.

У жовтні 1938 року сталась велика історична подія – Закарпатська Україна відокремилася від Чехословаччини. На чолі уряду став Августин Волошин із братами Юліаном і Федором Реваями. Для нас це була велика радість, а для наших ворогів – кістка в горлі. В той час поляки уже подружили з Гітлером, який допоміг їм забрати від Чехословаччини Сілезію. Боже! Які то були у Польщі тоді урочистості, як вони вихваляли Гітлера. Проте з часом усе змінилося. Гітлер почав від Польщі вимагати, щоб поляки дозволили побудувати залізницю через Польщу до Прусії. Поляки ніяк не погоджувалися. В газетах писали, що дати провести колію по польській землі, то все одно, що людині перерізати горло.

Настав 1939 рік. Закарпатська Україна Національними зборами в березні проголосила свою незалежність. На жаль, довго вона не проіснувала. Того ж року у квітні місяці Гітлер викликав до себе президента Чехії Гаху і змусив його підписати капітуляцію. В ту ж саму ніч Гітлер віддав мадярам Закарпатську Україну. Ця тривожна вістка розійшлася по усій Західній Україні. Молодь збиралась на віча, заявляли протести, писали до президента Польщі Мостіцького. Причиною було те, що польська цензура забороняла усі статті в газетах, де писалося про Закарпатську Україну. Але часто розповсюджувались листівки, які повідомляли про події на Закарпатті. Польська газета соціалістичної партії "Rоbоtnіk" писала про Закарпатську Україну: "Чехословаччина така велика озброєна держава і здалася без єдиного пострілу, а Закарпатська "Русь" має один мільйон населення і воює уже майже 20 днів". Поляки вороже ставилися до українців, а особливо до думки про існування Закарпатської України. Вони відкрито заявляли: "Все одно зруйнуємо ваше гніздо".

З початку відокремлення Закарпатської України до нас погано доходили газети і журнали "Самоосвіта" та "Відродження". Пройшло уже майже три місяці, а наш гурток не отримував нічого. Оскільки на мене були виписані журнали, я пішов на пошту з'ясувати причину. Коли я зайшов, то побачив, що поштаря-українця вже не було, працював поляк-мазур. Я звернувся до нього українською мовою, а він як заверещить: "Я тей хамскєй мови нє розумєм! Як нє умєш розмавяць по-польску, то марш стонт!" Я йому відповів, що, навпаки, повинен ти знати нашу мову, бо живеш на нашій землі. Вискакує з-за столу і до мене: "Вон стонт, ах ти, ґувняжу!" Але, хоч я був молодий, зате фізично розвинутий, як штовхнув його, що він ледь стіл не перекинув. Тоді він схопився за телефон дзвонити до поліції. Я повернувся і пішов.

У 1938 році з подіями, які відбувалися на Закарпатті, вірніше з відокремленням від Чехословаччини, усі легальні партії влаштували 13 грудня, на Андрія, вечір солідарності з Закарпаттям. Ініціатором цього вечора був Димидович – за Центральної Ради голова м. Рівного, а за Польщі – районовий Війт. Після смерті Пілсудського поляки його усунули з посади. Димидович очолював партію УНДО Клеванського району. На вечір були запрошені мої брати, Олександр і Іван. Після того вечора брати розповідали, що П.Куцевич у своєму виступі став сильно обливати брудом Димидовича, нібито він продав полякам Західну Україну, тим самим виявив себе як скритий комуніст, якого усі раніше приймали за щирого інтелігента української еліти.

Забігаючи наперед, скажу, що з приходом радянської влади на Західну Україну П.Куцевич виявив себе як ярий комуніст і сприяв вивезенню на Сибір родини Димидовичів (хоча тому було на той час близько 60-ти років), а також провів арешти мого брата і його друзів.

Польська влада почала готуватись до війни. Колишні польські легіонери, яких багато було розселено на Волині, стали активно вести пропаганду проти гітлерівської Німеччини, з'явилося більше симпатії до Радянського Союзу. Роз'їжджаючи по селах, вони збирали селян і доказували, що усі прізвища на "-ський" польські і тільки царська влада їх примусила бути православними.

Місто Олика Волинської обл. Гурток "Просвіта". Зліва направо стоять: Іван Барановський, Анатолій, Іван Мороз, Соня, Михайло Гунько, крайній справа – Олексій Яцук. Сидять, зліва направо: брат Олександр Яцук і сестра Івана Мороза. Світлина 1938 р.

Одного разу завітав до нас у село осадник – полковник Шпихальскі, який намагався довести, що такі прізвища, як Журавський, Приварський, Янкевич (навіть наше прізвище назвав не Яцук, а Яцковські), то усе поляки. На тому мітингу свідома молодь йому доказала, що царська Росія могла зробити нас православними, але ніяк не українцями, бо українці це також вороги Росії. Доказали йому, що поляки багато кого з українців робили поляками. Зрештою обкидали його тухлими яйцями. Від'їжджаючи, Шпихальскі викрикнув: "Усе ваше село є ворогом польської держави!"

ВІЙНА НІМЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКА

Першого вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. З вибухом війни припинила надходити уся інформація, бо ніякі газети не виходили, українські теж. Радіо, коли хто і мав, забрали поляки.

Почалась мобілізація до Польської армії, але молодь ховалася і не йшла на повідомлення до військкоматів. Магазини більшості власників були закриті. Державних магазинів було мало. Селяни нічого не везли на ярмарки. Лише одні українські кооперативи працювали, які і забезпечували своїх членів необхідними продуктами. Польська адміністрація опинилася в скрутному становищі. Їх підтримували хіба осадники. Через кілька днів війни гітлерівські літаки почали бомбити Рівне і Луцьк. Люди усі були збентежені і залякані війною. Більшість населення тішилося з упадку Польщі, бо було зрозуміло, що Польща буде розбита. Деякі українці повтікали з армії і ховалися уже вдома. Брат Олександр нервувався, що ні одна партія не вирішує, що робити. Незабаром з'явилися вдома брати Яків та Олександр Бусли. Вони розповіли, що їм разом із Степаном Бандерою вдалося врятуватися. Поляки вивели їх із тюрми і хотіли, можливо, розстріляти, але налетіли німецькі літаки, стали бомбити, і їм всім вдалося втекти.

Багато активної молоді, яка сиділа по тюрмах, почала повертатись додому. Під час бомбардування рівненської в'язниці усі в'язні були випущені. Прийшов додому в Клевань Ігнадій Янкевич, брат мого швагра. Але уже тоді він був дуже хворий. За ним доглядала дружина Тараса Боровця, бо Тарас тоді знаходився десь біля Варшави і ніхто не знав його долі.

Коли почалася війна, я часто ходив у Клевань, щоб одержувати інформацію про становище на фронті. Заходив до сестри Ганни, яка там жила. Одного разу сиджу я у сестри, вона якраз подавала на стіл обід, коли заходить той самий поляк, який працював на пошті, і так гарно сказав "Добрий день!", що мене аж здивувало. Далі він звернувся до сестри, щоб вона обміняла на продукти плащ. Ганна йому відповіла, що плащ їй не потрібний, а як хоче, то нехай сідає з нами пообідати, але він відмовився. Тоді сестра взяла буханець хліба і подала йому. Грошей не взяла. Я усе ж таки не витримав і сказав йому: "От бачиш, і ти навчився розмовляти тою "хлопською" мовою. Так що не забувай, де живеш чи працюєш, їси наш хліб, то треба цей народ поважати". Я побачив у нього на очах сльози, але він промовчав, подякував за хліб і сказав: "До побачення". Я собі подумав: "Боже! Чого цей народ так вороже ставиться до українців. Та ж сам був багато років в неволі".

Більшість молоді, хіба крім комуністів, тішилася, що Німеччина нас звільнить від польського ярма. Ніхто собі конкретно не уявляв, як воно буде. Наприклад, радикали не дуже добре сприймали німецьку окупацію – вони знали, що гітлерівський режим не несе добра. Про Радянський Союз ще не було відомо, яку він займе позицію. Уже навіть брат Олександр знав, що Молотов з Ріббентропом поділили Польщу, але мало хто цьому вірив. Хоча йшла війна, але люди збирали урожай і готувалися до зими.

Ще юнаком я завжди намагався знати про усі події в нашому районі, області та й взагалі, що робиться у світі.

Події, які розвивалися у 1938 – 1939 рр., турбували всіх, навіть тих, хто симпатизував Гітлеру. Багато молоді почало розуміти, що коли Гітлер окупував Чехословаччину і віддав мадярам Закарпатську Україну, то де ж він схоче допомогти створити незалежну Україну. Гітлер і його соратники хотіли усіх українських симпатиків використати в боротьбі проти Радянського Союзу. В той трагічний час не було такої людини, що могла 6 визначити правильний шлях для визволення України від польського і більшовицького ярма. Крім поневолення Закарпатської України, сталась ще одна трагедія. Усі газети писали про вбивство радянським агентом великого захисника Української держави 1918 – 1920 рр. Євгена Коновальця. Він був єдиним, хто організував боротьбу проти поневолення, після втрати незалежності Україною. Коновалець організував УВО, де в той час його соратники навчали військової справи молодь. Військові навчання в той час були необхідні, бо поляки не брали до війська українських патріотів, які займалися політикою.

У 1929 році Євген Коновалець організував ОУН. Соратниками у нього були більшість вихідців із Східної України. Про його мужність у битвах з більшовиками у ті 1918-1920 рр. я багато читав у найкращих оповіданнях, які друкувались в додатках до журналів "Самоосвіта" і "Відродження". Свідома молодь вважала його символом нації. Тому, коли його убили, молодь говорила, що шкода, що загинув Коновалець, він би щось придумав, як нам далі бути, а можливо, не допустив би розколу ОУН.

А війна йшла, усі партії мовчали, усі в той час надіялися тільки на Бога. Я тільки пам'ятаю одне, що тоді прийшла циганка, знайома моєї мами. І ні з того, ні з сього до матері: "Давай, Теклю, я тобі погадаю, бо все одно війна". Матері вона наворожила, що та у своїй хаті не умре, що її чекають далека дорога і казенний дім, що дітей у неї багато, але смерті доживе при найменшому синові. Мати тоді сміялася з неї, що та наговорила їй таких дурниць. Але доля до того прямувала.

Восени 1939 року було сухо, тепло. Напад гітлерівської Німеччини на Польщу 1-го вересня 1939 року викликав у людей тривогу за майбутнє. Але, як і в попередні осені, особливо для селян, погожі дні завжди були радісними. Бо який би не був урожай, він приносив добробут людям. На кожному подвір'ї, полях, лугах в барвистому одязі, спітнілі люди поралися, метушилися, запасалися на зиму, як ті бджілки. З чоловіками працювали жінки і діти. Одні з охотою працювали, радіючи з доброго урожаю. Інші вже задумувались, як перезимувати худобу і сім'ю, бо хліба вистачить хіба що до Різдва. Були і такі, які думали, де їм дітись на зиму – це ті, що збирали чужий урожай. Вони думали про ту нерівність поміж людьми і виговорювали: "Чого Бог так несправедливо чинить? Що один має аж забагато, а інший – жадного куска хліба". Були розмови про польських осадників: чого їх тут польський уряд поселив, дали їм найліпші землі? Це ж земля наших предків, земля Пересопницького князівства. Напевно, їх тут поселили як легіонерів, щоб нас стерегли. Он як зараз вони заворушились, без зброї нікуди не виходять. Вони на нашій землі господарі, а ми їхні раби. І за наше добро та ще й нас б'ють: "за наше жито – нас бито".

Люди розуміли цю несправедливість, але не знали головної причини зла, бо були мало свідомі і мало знали свою історію. Як царська Росія, так і Польща намагалися приховувати справжню історію нашого народу.

Ішла пропаганда між людьми, щоб дітей не посилати до вищих навчальних закладів, бо "нащо його учити, щоб потім посадити у тюрму". От навчився розписуватись і досить з нього, аби землю умів добре обробляти. Але свідомість і любов до рідного краю з кожним роком зростали. Люди цікавилися історією, діставали книжки про наших національних героїв. "Кобзар" був як Біблія, кожний з молодих людей намагався його мати.

У гарну сонячну погоду 16 вересня сонячне проміння кидало іскринки, а золотисте осіннє листя на деревах перешіптувалось між собою, неначе розповідало про великі скарби нашої історії, чудового Волинського краю, стоптаного ворожими ордами. В цей день я з братами і батьком збиралися косити отаву. Але цілу ніч нам, як і усім людям, спати не прийшлося. Бо ще звечора було чути гуркіт літаків, вибухи бомб. Велика заграва зі сходу, з боку Рівного, неначе веселка заглядала в темні вікна хат. Ревіння корів, іржання коней, крик диких птахів – все це зливалось в одне якесь страшенне ридання, неначе перед кінцем світу. Коли ми ішли на сіножать, то зустрічали багато людей. Люди були дуже схвильовані, ніхто не знав, що воно робиться на світі.

На сіножаті нас зустрів схід сонця із запахом диму. Я хоч і був наймолодший, бо ще не мав повних 17 років, але від старших братів не відставав. Яскраве раннє сонце запалювало життєрадісні обличчя, а вітерець стиха повівав, приносив прохолоду на мокрі тіла. Запашна отава розвіювала нашу тривогу і відновлювала сили від втоми. Ми полягали на отаві, як викосили усю сіножать, чекаючи на сніданок. Кожний з нас був стомлений, лежав на траві і, задумавшись, мовчав, ніби складав свій план життя. Ніхто з нас не міг знати, що його чекає в майбутньому і як доля покерує життям кожного із нас.

Матері, яка принесла сніданок, ніхто з нас не помітив. Тільки коли забрязкали ложки, ми усі підняли голови. Батько усіх нас підняв, заставив у річці Стублі помити руки, перехрестився і ми почали снідати. Панувала тиша. Цю тишу порушив літак, який дуже низько летів і розкидав листівки. На ньому ми помітили серп і молот. Впіймавши одну листівку, брат Олександр почав читати. У листівці було написано (хоча я уже добре не пам'ятаю, але основний зміст був такий): "Дорогі брати і сестри Західної України! Уряд України ухвалив подати братську допомогу, визволити вас від польських панів. Польська шляхта, розмахуючи шаблями, гнобила вас. А в тяжкий для вас час польський уряд покинув вас на призволяще, а сам утік до Швейцарії. Тому 17 вересня Українське військо переходить польський кордон і стане вам в допомозі у встановленні народної влади". Підпис: маршал УССР Тимошенко.

Брат, прочитавши листівку, відразу сказав, що цього можна було сподіватися, бо просочувалися чутки, що Молотов і Ріббентропом уклали таємний союз про розподіл Польщі. Я чув це ще у серпні місяці на партійній конференції радикалів в Босовому-Куті. Олександр, звертаючись до нас усіх, сказав:

"Комуністи завжди хвалились, що на Великій Україні дуже добре живуть, а про голод мовчать. А як хто запитає, то у них одна відповідь – це буржуазна пропаганда". Олександр Гуц з села Дерев'яного взагалі говорив про мало не рай в Україні. Ну що ж, побачимо. Нам боятись нема чого, ми сім'я робоча та малоземельна. Але чи інтереси нашого народу будуть сприятливі до тої системи, то ще невідомо. Як справа стоїть з нашою мовою і чи справді Українська Республіка має свої гроші і армію? Комуністи в дискусіях завжди твердили, що Україна все це має, хіба що тільки знаходиться в союзі з іншими республіками.

Відпочивши, ми усі кинулись розтрясати отаву, щоб сохла. Чайки дуже низько літали, припадаючи до землі, і сильно кигикали. Мати сказала, що вони віщують якусь біду. Але ми не звернули увагу на материні слова, бо знову обговорювали політичне становище, в якому опинилась Західна Україна.

Повертаючись додому, у селі ми зустрічали багато людей, які повернулись із фронту, а також із в'язниць. Мифодь Гунько, молодий ярий комуніст, вернувся з дрогобицької в'язниці дуже худий і хворий. Брат Олександр допоміг у придбанні ліків, щоб підтримати його здоров'я.

З 16-го на 17-те вересня брат Олександр майже цілу ніч пробув на зборах молоді. Обрали комітети. Брату випало очолювати комітет по роботі серед молоді. Тієї ночі готували плакати для зустрічі Радянської армії. Нас, молодих, залучали до обеззброєння Польської армії, яка ховалася по лісах. Ми мали також затримувати машини, що втікали від Гітлера, а деякі від Сталіна, обшукувати і забирати зброю.

"ВИЗВОЛЕННЯ"

17 вересня раненько радянські війська перейшли кордон і уже десь близько першої години були у Клевані. Але до приходу Радянської армії поліційний постерунок був узятий колишніми комуністами КПЗУ. Перший ввірвався туди Фенька-горбатий, постарався знайти документи, де були підписи комуністів у співпраці з польською поліцією. І там, де був його підпис, видер той листок. Армію зустрічали з хлібом і сіллю. Дівчата в українському вбранні, колишні члени КПЗУ один за одним проголошували промови. Першим виступив Козачок, колишній секретар підпільного райкому, з вітальною промовою також виступив Куцевич, який хоч належав до УНДО, але був замаскованим комуністом.

Народу було багато. З усіх сіл ішли процесії, щоб зустріти Радянську армію. Було багато членів КПЗУ з інших районів, які поверталися із в'язниць. Погода в той день була чудова. Ми, молоді юнаки, спостерігали за тими подіями. Мене особливо здивувало, що коли солдати їхали на машинах, танках, то ламали гілки з фруктових дерев, якими були обсаджені шосейні дороги (сливи, яблука і груші). Ми з тої культури їхньої дивувались. Коли ми ходили поміж людей, то можна було почути різні розмови. Одні раділи, інші застерігали, що ця влада нам щастя не принесе. Вказували на обламані дерева і на виключно російську мову. Солдати та офіцери кидалися по магазинах, купуючи все, що бачили.

Мені довелося одного разу піти з комуністами по селах для організування комітетів сприяння радянській владі. Я їх запитав, чого за Польщі вони говорили, що Українська Республіка має свою армію, свої гроші, свою національну атрибутику, де ж це все зараз? Мені відповідали, що республіки між собою домовились, щоб армія була єдиною і гроші також.

Пройшло кілька днів, як усю Західну Україну окупували. По селах були розіслані політпрацівники – вони ж були чекістами. Почали готуватись до виборів за приєднання Західної України до Великої. В Луцьку вийшла газета "Зоря", в якій писали про положення щодо виборів: з кожного округу мав бути обраний один депутат до Львівських національних зборів. В окрузі 5 дільниць, висунених може бути не менше двох, а не більше п'яти кандидатів. В нашому селі на майдані, де завжди збирали віче, політпрацівник дав пропозицію висунути двох кандидатів. Крім політпрацівника, виступив старійший села Шило Родивон, якого прозивали "Тарасом Бульбою", бо мав два сини і був такий кремезний, як Тарас Бульба. Він піднявся і сказав, що пропонує Олександра Яцука. Політпрацівник запропонував комуніста Івана Головія і сказав: "Хто за Яцука Олександра, най перейде направо, а за Головія Івана – наліво". Майже все село перейшло на бік Олександра, а за Івана – тільки 18 чоловік.

Тоді політпрацівник став питати селян, чого вони перейшли "на Яцука бік"? Відповідь була така, що Олександр буде "панські землі наділяти нам, а Головій буде забирати наші в колгосп". Після того дня радянська машина запрацювала. Стали Олександра шантажувати, звинувачувати його в пропаганді проти радянської влади. Мати вдома благала: "Дітки, не втручайтесь в політику". Казала, що її материнське серце відчуває щось недобре. Батько говорив: "Ви ж не знаєте більшовиків, вони на усе здатні. Я був під час революції в Москві, то я їх добре знаю". Брат Олександр ніяк не міг з тим примиритись, доказував батькам свою правоту, уболіваючи за долю України і її народ. Але пізніше погодився і відмовився від кандидатури делегата, проте запропонував свого колегу по партії радикалів Шируду Івана, той також відмовився. Тоді була пропозиція висунути безпартійного учителя з села Старожукова – Петрука. І цю кандидатуру комісар не сприйняв, уперся: тільки комуніста Зарембу. Виникла велика дискусія: усі люди доказували, що в газеті написано, що має бути не менше двох кандидатів, бо за одного, то не варто і голосувати. І взагалі це буде не демократично.

Незважаючи на протести із боку молоді, все ж зареєстрували одного комуніста Зарембу. Тоді зібралось сільське віче (мітинг). На ньому виступив брат Олександр, звинувачуючи комуністів у порушені "Закону про вибори", що друкувався в газеті "Зоря", оскаржував і Москву, що вона віками гнобила народ. Хоча нам і за Польщі було не легко, але за 20 років ми хоч трохи відродились. Наша мова віджила, а тепер Москва розкрила свою пащу, хоче і цей клаптик української землі проковтнути та знищити нашу мову, наші звичаї. Ми вже побачили їхню культуру і їхню армію. Нам стало зрозуміло, що ніякої української мови в армії немає. Солдат нікуди не пускають, а як деякі з них заговорили правду, то їх зразу заарештовують. Зрештою брат закликав не голосувати за Зарембу. Після нього виступили Просюк Дмитро і Корсюк Олександр, які підтримали цю пропозицію. Перед самими виборами (не пройшло і декілька днів після виступу на зборах у школі) арештували О.Яцука, Д.Просюка, О.Корсюка і А.Марчука.

В той самий день арештів до мене прийшов Віталій Симончук. Ми разом читали про Кармелюка. Пізніше з'явилась у нас ідея написати листівки, щоб люди не голосували за комуніста Зарембу. В листівці ми вказали, як більшовики українців засилають на Соловки, Сибір, морять голодом. Нам трохи допомагав брат Іван, хоча вів себе стримано і ні в що не вмішувався. Ми написали п'ять листівок, якраз прийшли з обшуком і за арештованим Олександром: Іван Головій з села Голишева, Петро Куцевич із Клеваня – свої яничари. Якраз нас застали за писанням, але нас не чіпали.

На другий день після арешту брата Олександра я пішов до Клеваня розвідати, що ж там робиться. В першу чергу пішов до сестри Ганни Янкевич. Як мені стало відомо, Бусли Яків і Олександр зникли уже пару днів, а сестрин дівер Ігнадій Янкевич лежить хворий і до нього поки не мають більшовики ніяких претензій. Усі вони були засуджені як члени ОУН за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Псрацького і повернулися з розпадом Польщі. Буслів викликали в НКВД, але відпустили, бо вони сказали, що проти радянської влади не виступають.

Пройшло десять днів після арешту брата Олександра, звістки про нього ніхто не давав, де він знаходиться, ми не знали, не приймали для нього передачі. Мама сильно переживала, бо дуже його любила. Він у неї був перший син після дочок.

Повернувся я з Клеваня додому пізно увечері. Мене чекали з великою тривогою, особливо була схвильованою мама і все твердила, що її серце щось недобре відчуває. Я намагався маму заспокоїти, розповідаючи про усі клеванські новини. Брат Іван запитав, чого я не зайшов до Ігнадія і не відвідав його. Я пояснив, що біля нього піклується жінка Т.Боровця, і я тому посоромився заходити.

У мене, юнака, все більше росла ненависть до більшовиків. В селі Дерев'яному помер в'язень, комуніст Рачкилюк, далекий родич по мамі. Я був на похороні і з великим здивуванням вперше бачив похорон без священика. Грав оркестр і хор співав одне й те саме: "Під гнітом терору, під білим фашизмом хотілось пожити, помер молодий". На цвинтарі стали виступати з промовами його друзі. Потім виступив комендант Вавровський і солдати стали стріляти у повітря (салютувати). Вавровський мав автоматичний браунінг, але не вмів ним добре користуватись, і коли опускав зброю, застрелив музиканта. Цей неприємний випадок розійшовся по всьому районі та далеко за його межами. Люди говорили, що то Бог покарав їх за те, що не встигли більшовики закріпитись, як люди зрікаються Бога і не признають церкви. На цю тему більшовицьким комісарам довелося багато перед виборами попрацювати. Що мов це все не пов'язане ні з Богом, ні з церквою. Але люди залишалися при своїх переконаннях. Забігаючи наперед, хочу сказати, що Вавровський, самозваний комендант, виявився дезертиром. Будучи комсомольським ватажком в армії, залишився в Клевані, встиг нашвидку оженитись і став комендантом, а хто його міг питати, що він за один? Він же був "визволитель".

Довідався я про усе це значно пізніше, коли мене засудили. Після суду дали в камеру засуджених. І раптом там зустрічаю Вавровського, якому дали п'ять років за вбивство того музиканта на похороні комуніста.

Смерть в'язня Берези Картузької

Весною 1940 року помер багаторічний в'язень Берези Картузької і рівненської тюрми Ігнадій Янкевич. На похорон зійшлася уся молодь. Всі, хто ніс труну, мали на руках жовто-блакитні пов'язки, були гучні виступи. В той саме час влада у Клеванському районі була уся з місцевих комуністів. Гуц Олександр був першим секретарем райкому, Головій Іван був головою райвиконкому. Вони на цей похорон не звернули уваги. Але було НКВД, яке зацікавилось. Стали розпитувати: хто помер? Хто організатор похорону? Тоді-то і довелося братам Буслам втікати за кордон. Як поховали І.Янкевича, дружина Тараса Боровця – Анна – з Клеваня виїхала. Незабаром, після похорону Янкевича, вернувся із-за кордону з фальшивими документами Тарас Боровець. Забрався до хати Янкевичів на горище. Раненько, коли моя сестра Ганна виходила на вулицю, почула, ніби хтось її кличе. Вона підняла голову, а з горища виглядає чоловік з бородою. Ганна злякалася, але Боровець її заспокоїв, сказав, що він товариш Ігнадія Янкевича. Почав розпитувати, де зараз його дружина Анна, і ще просив принести поїсти. Сестра розповіла, що після смерті Ігнадія Анна виїхала. А куди, нікому не відомо. Сестра принесла йому їжу на сніданок і на обід. Він побув до смерку і пішов. Під осінь 1940 року сестра бачила його в Рівному – під виглядом старця, той продавав ікони. Пізніше знову бачила Т.Боровця в 1941 році, коли приїжджав разом з братами Буслами у німецькій формі. Запитали у неї, чи вона їх впізнає. Олександр Бусол також, коли повертався з-за кордону перед самою війною, ховався у сестри на горищі. Хата Янкевичів (находиться на Дераженській вулиці і до неї з лісу городами безпечно добиратись.

Олександр Бусол повернувся із-за кордону у 1941 році, за два тижні до війни, він добре орієнтувався в міжнародній обстановці. Будучи в еміграції у Кракові, був обраний членом проводу ОУН і посланий на свої терени із Польщі.

Сестрі Ганні він передав інформацію, що скоро вибухне війна і тому треба попередити нашого брата Івана, щоб він не з'являвся владі на очі. Взагалі треба попередити усіх патріотів, бо більшовики можуть їх знищити. Брату Івану вдалось уникнути арешту. Хоча були повістки з'явитись у військкомат і навіть приходили до хати, але батьки казали, що він на роботі в Цумані. А от врятувати його колегу з Олики Волинської області Івана Барановського не вдалось. Його не встигли попередити, бо Олицьке НКВД його уже заарештувало. Під час відступу радянських військ перед гітлерівцями усі в'язні луцької в'язниці були розстріляні чекістами. Так загинув великий патріот України Іван Барановський.

На десятий день після арешту брата Олександра, 2 листопада 1939 року, завітав до нас чекіст з двома міліціонерами. Коли мати їх побачила, відразу сказала, що підтверджується її тривога. Зайшов до хати чоловік у формі НКВД, років під сорок, чорнявий, з орлиним носом, добре вгодований. Спочатку думали, що якийсь грузин чи вірменин, але з розмови ми зрозуміли, що то єврей. Спочатку, як годиться, привітався. Потім звернувся до мене дуже ввічливо, щоб я збирався у район, бо ще треба оформити деякі документи. Батькам сказав, щоб не переживали, бо я скоро повернуся. Вийшов я надвір, наказали мені сідати в фаетон. Біля мене сів охоронець, і комісар дав вказівку їхати. Під'їхали до хати Симончуків. Я залишився з охоронцем і фірманом, а комісар із ще одним охоронцем пішли до хати. Очевидно, там відбулася така сама процедура. Віталія Симончука вивели, посадили разом зі мною, і ми поїхали. В Клевані навіть не зупинилися, а їхали просто до Рівного, ми вже почали хвилюватися. Нас, двох молодих, небувалих, але зате бідових хлопців, везуть не до Клеваня, як говорили батькам, а до Рівного.

За той час дороги до Рівного я усе передумав про брата Олександра. Про те, що уже десять днів як його заарештували, а батькам навіть не сказали, де він знаходиться, і ніяких передач не приймали, тільки потішали, що він скоро вийде. Мені тоді думалось: невже нас посадять? Від цієї думки серце тривожилось, бо ще в Клевані я багато чув, як арештовують солдат, а особливо українців, за те, що спілкуються з населенням. Сам бачив, як євреї зустрічаються, розмовляють по-своєму, а тільки підійшов до солдата-українця, то він втікає від тебе і стиха говорить, що їм заборонено говорити з населенням. Ще думалось мені, якщо посадять нас, а я навіть не попрощався зі своїми рідними, навіть не пригорнув до себе найменшого брата, Федю, якого так любив (брата Івана не було тоді вдома). Думав про свою кохану дівчину Ганю. Так я, задуманий, не помітив, що ми приїхали до Рівного. Уже вечоріло. У місті було гамірно, люди метушились, було чути п'яні співи. Наша фіра зупинилася. Нам наказали прямувати в приміщення, де нас завели у підвал, відчинили двері "одиночки" і вкинули туди.

КаПеЗу

НКВД розмістилося там, де була "двійка" (польська служба безпеки). Підвальне приміщення було призначене для політв'язнів поодинці, а нас уже було двоє. Я був дуже стривоженим і метався, як та пташка, що потрапила в клітку. Ні я, ні мій колега В.Симончук ніяк не могли з цим примиритися. За що нас посадили: ми нікого не вбили і не виступали зі зброєю в руках проти влади, а лише писали листівки, які ще не довелося навіть розповсюдити. Довго ми між собою радились, як нам бути і що говорити, аби тільки не вплутати мого брата Івана, який нам допомагав. Ми вирішили усе взяти на себе. Через кілька годин до нас в камеру кинули колишнього поручника медичної служби Січових Стрільців УНА.

В ту ніч нам не довелося спати, бо до ранку у камері нас було уже шість чоловік, нам не те, щоб сісти, а стояти було затісно. Поручник розповідав нам із Симончуком про своє життя, про боротьбу проти більшовиків, то нам і спати не хотілось.

Жив він у селі Грушвиця, 18 км від Рівного. Перейшов кордон із СРСР у 1924 році. Поляки довго його тримали у в'язниці, але коли перевірили, що він не шпигун, то випустили. Після виходу із тюрми поручнику поляки не давали роботи. Він ходив по дядьках косити, молотити і робити усякі сільськогосподарські роботи, щоб заробити на прожиття – так два роки. А пізніше він одружився в Грушвиці, де взяв два гектари приданого, а пізніше докупив ще два гектари. З часом розвів пасіку до 100 пнів і заснував свою медичну лабораторію. Став підпільно лікувати людей, бо поляки забороняли видавати ліки на його рецепти. Про нього, як про лікаря, знали не тільки в області, але і за її межами.

За ту ніч чи не всю історію України він нам розповів. Але найбільше цікаво було слухати про вибори до Львівських національних зборів з приєднання Західної України до СРСР. Люди його висунули кандидатом в депутати, але село Грушвиця усе було комунізоване, оскільки у нашому районі село Дерев'яне, то його не хотіли зареєструвати як кандидата до Львівських національних зборів. Тоді при голосуванні люди його дописали у бюлетені, і він поїхав до Львова на збори, але туди його не пустили. У Львові він мав багато зустрічей зі своїми старими знайомими по боротьбі із більшовиками. Як він розповідав, товариші його запевнили, що наразі треба примиритись, дати можливість приєднати ще Буковину і Закарпаття, підготувати свої кадри, а тоді будуть пробувати згідно з Конституцією відірватись від Москви. Звертаючись до нас, він сказав: "Можливо, до того дня я не доживу, а ви, молоді, доживете, коли Україна стане незалежною". Він відчував, що більшовики таких речей, як участь в УПА, не дарують і можуть його розстріляти. Ми його обняли, і я сказав: "Дай Боже, батьку, щоб ваші слова були від Бога і медом мазані". На жаль, прізвища його я не запам'ятав.

Над ранок ще одного наївного полковника Січових Стрільців кинули до нас в КПЗу. Цей полковник хотів прислужитися більшовикам, став комендантом міліції, коли встановилася влада, то йому доручили самому супроводжувати в'язнів до тюрми. Він їх припровадив, а разом з ними і його кинули до нас.

Рано, як тільки розвиднілось, мене першого покликали на допит. Повели по коридорах на другий поверх, завели в кабінет. Там було аж три чекісти. Усі вони були рослі, справні в тілі, у кожного були "кубики" на петлицях. Посадили мене в крісло і допитували, хто нам дав текст листівки, чи брат Олександр керував нами, чи належав я до УВО або ОУН. Я відповідав, що не належав до ніяких організацій і писали листівки ми самі. Як крикне на мене чекіст: "Ти мені мізки не крути своєю освітою, ви такого не напишете, звідки ти знаєш, що українців засилають на Соловки чи на Сибір?" Я йому пояснив, що я в селі Дерев'яному знаю Раю Романуху, батько якої був комуністам, навіть членом підпільного обкому. В 30-му році він залишив трьох дітей і втік до Радянського Союзу, де його засудили на 10 років. Цю новину один чоловік передав її матері. А те, що в мене немає освіти, неправда, я з 36-го року навчався у "народному університеті", багато читав, бо хотів знати про свій народ, свою країну.

Правда, вони зі мною довго не возились, вирішили відправити до тюрми, щоб розбиралися цивільні слідчі. А мені сказав один українською мовою: "От що я тобі скажу, синку, є таке прислів'я: "Что написано пером – не вырубить топором". Будеш мати тавро на все своє життя". І дав команду мене завести, а привести Симончука. Після допиту Віталія нас підправили до тюрми.

ТЮРМА

Привели нас на третій поверх і кинули у дуже велику камеру, в якій ми пробули лише один день. Там сиділо багато злодіїв-рецидивістів, які за Польщі сиділи десятки разів. Вони розповіли, що нібито в цій камері за поляків були столи, стільці І відкидні нари у вигляді ліжка. Більшовики усе повикидали. Коли ми перейшли в меншу камеру, то була аналогічна картина. Нічого в камері не було, крім "параші".

Керували в камері злодії, бо їх було аж четверо з одної групи. Місця займали на підлозі, поряд з "парашею" положили польських чиновників. З чотирьох злодіїв були три українці: Семенюк, Поліщук, Стельмах, і один поляк Франковські. Усіма керував Семенюк. В тій камері ми зустрілись з Просюком Дмитром. Інші були польські сексоти, такі, як українець Місюк, єврей Могілевський , поляки – Барановські, Крепські. Сидів із Здолбунова 80-літній чех Катертабик, у якого квартирувала "двійка". Також сидів дяк з села Басів Кут Романюк. Романюка посадили через сина, бо належав до Української військової організації. Злодії розповідали, як за Польщі у в'язницях підтримували комуністів під час бунту, "а комуністи, мов сволота, нас відразу, як тільки прийшли, і посадили".

Якось я запитав Семенюка, чи у нього на горлі була операція, бо є знаки шва? А він мені відповів, що двічі в тюрмі ковтав термометр і його забирали в лікарню та робили операцію, діставали термометр. Я запитав, а для чого було ковтати і гробити себе? А він відповів, що це був протест. "Доказів не було, що ми пограбували, тим скоріше був суд і нас оправдали". Я поцікавився, чи зараз він зробив би це? "О ні, бо більшовики швидше похоронили б, ніж взялися рятувати життя, я уже добре зрозумів їхню тактику". Десь 14 березня принесли нам трьом обвинувальний документ, про те, що ми маємо стати перед судом 18 березня 1940 року згідно із ст. 54/10-11а "за пропаганду проти радянської влади".

Злодії до мене стали дуже прихильні, бо я також їм розповідав багато про Запорізьку Січ. Вони більше хилились до нас із Симончуком, ніж до тих польських чиновників. Мені самому навіть дуже було образливо, що я із своїми ворогами разом сиджу, але намагався вести себе стримано. Якось Поліщук сів біля мене і став пояснювати, що йому не доводилося бачити такого красивого хлопця не тільки на лице, але й душею.

Одного разу був цікавий випадок. Вранці принесли сніданок. Наперед роздали хліб. Я ніколи не спішив, знаючи, що моє не пропаде. Але, коли я підійшов одержати хліб, мені хліба не було, хтось за мене в камері взяв. Зауважив це вожак Семенюк, він підійшов до свого друга, поляка Франковського, і сказав: "Віддай пацану хліб". Хоча Франковські був здоровило, а до того ж боксер, Семенюк вмазав йому, той не опирався, дістав пайку хліба і віддав мені. Семенюк ще раз ударив свого товариша, аж кров потекла.

Після десяти днів страждання в тісній камері почалось ще гірше. Щоночі почали викликати на допит. Слідство вів лейтенант Коваленко, десь років 35-ти, у військовій формі. Спочатку до мене ставився дуже строго, але не бив. Він мав на меті довідатись про організацію, яка керувала нами, хто допомагав нам складати текст листівки. Я, як і мій колега Віталь Симончук, стояли на одному, що ніхто нами не керував і ніхто не допомагав. Слідчий питав: "Чого тоді вам прийшло на думку написати листівки?" Я йому пояснив: "Ми жили за Польщі пригнічено, нам забороняли в школі вивчати правдиву історію рідного краю і літературу, а видавництво історичних книг було під великою цензурою. Бібліотеку і читальні закривали, а коли вступила Червона армія на Західну Україну, то старший брат Олександр приніс із читальні книги про Устима Кармелюка та інші книги на історичні теми. От ми з Віталієм ввечері читали вголос. Ці книги і ситуація, яка створилась зі вступом Радянської армії, все більше викликали у нас ненависть до поневолювачів". Слідчий мене перебив: "Ми ж прийшли вас визволити, а не поневолити". Я йому на це відповів: "Ми зобачили це "визволення" наяву. Багаті знов при владі, мови української не чути. Колишні усі наші визискувачі далі залишилися ними, а наших українців саджають по тюрмах". Слідство продовжувалось майже чотири місяці і допитували переважно по ночах. Я чогось не боявся того слідчого, навіть йому симпатизував. В кінці слідства він мене повчав, як себе вести на суді і що говорити, а на закінчення сказав, що він мені співчуває і поділяє все те, що було мною сказане.

За чотири місяці слідства, що я тільки не передумав у в’язниці. По-перше, що нам не давали ні побачень, ні писати листи. На вікнах повісили із дощок коші, щоб ніхто не бачив у вікно міста, а тільки небо. Про якісь передачі також і мови не могло бути. Щоб не шкодувати за волею і коханою дівчиною, друзями, я знаходив собі якісь заняття. Знайшов дерев'яну паличку і шматок скла в туалеті, вистругав гачок, розпустив свій светр, в якому повилазили лікті, і почав в'язати собі рукавички на 5 пальців і панчохи. А якщо надокучало в'язання, розповідав сатиричні вірші Руданського, декламував вірші Шевченка, хоч поляки не дуже це сприймали. З цікавістю хіба слухали хороші оповідання або бувальщину. Розповідав усе, що знав, про що вичитав в книжках, які попадалися мені в руки, про те, що чув на вечорницях, які відбувалися в нашій хаті, та про те, що чув від нічліжан, які часто гостювали в нашій хаті.

Часто дорослі в камері, як діти, просили розповісти казку. А я знав їх дуже багато, особливо про козаків та циган. Розповідав Руданського "Співомовки" або вірші Франка. Але це все одно не знімало з мене туги, особливо на Різдвяні свята, коли почув колядки. Більшовики перший рік їх не забороняли. Тоді серце розривалось від суму, хотілось зробитись маленьким, проникнути в щілину і полинути на волю, зустрітись з друзями, рідними, зі своєю дівчиною, яку я так безмежно кохав. Але мої мрії залишались при мені.

Якось зайшов в камеру на перевірку досить кремезний старшина в кубанці, говорив суржиком українсько-російським. Ми стали його питати, чого нам не дають писати додому і не приймають передачі, адже ми не такі уже злочинці і ніякі не поміщики, а сільські бідові хлопці. Він відповів, що то не має значення, хто ми такі – "для нас вы преступники, бо у сім'ї без уродов не бывает. А насчет писем и посылок – только после суда, а также і свіданіє". От так нам пояснив.

СУД-РОЗПРАВА

З самого ранку після сніданку нас вивели із камери. Підвели до "чорного ворона" (так називалися автомашини без вікон, помальовані у чорний колір) і привезли до суду. На суді я зустрів брата Олександра і батьків. Не було тільки брата Івана і меншого Федора. Батько з матір'ю були як свідки у нас з Віталієм. У брата Олександра було багато свідків, які були на вічі. Виявилося, що Корсюка і Марчука після попереднього арешту відпустили і вони проходять по нашій "справі" як свідки. Нам усім чотирьом не дали поговорити ні з рідними, ні з близькими. Завели до залу суду усіх нас, і ми під охороною чекали, аж поки об'явили: "Суд іде!"

На суд нікого не пускали, крім нас. Свідків викликали по одному. Мені за Польщі прийшлось один раз бути на суді свідком, і я порівнював польський та радянський суд. Відразу відчув диктаторський суд. По процедурі проходило підтвердження слідства. Першого допитували брата Олександра, другим Дмитра Просюка, а пізніше нас із Віталієм Симончуком. Олександра запитували, до якої партії належав і з якою метою виступав проти Москви. Він відповів, що як і партія, так і він особисто завжди вели політику незалежну. Не йшли на поводі ні з Москвою, ні з Варшавою, ні з Берліном, а опиралися на власні сили свого народу. Після захисту взяв слово прокурор. Він виступив з різкою промовою: ми є "фашистами" і нас треба з корінням викорчовувати, щоб фашистського підхвостя і духу не було і був урок для інших. Партія, до якої належав О.Яцук, ворожа радянській владі. Він пропонував винести вироки: О.Яцуку – 15 років, Д.Просюку – 10 років, Симончуку – 7 років, мені – 5 років. Суддя звертався до кожного із нас окремо і просив сказати останнє слово. Олександр сказав: "За такий вчинок за Польщі, навіть за різні виступи проти держави, мені давали арешту 7 діб і 10 злотих штрафу. А щодо партії, до якої я належав, то вона якраз і є соціалістичною. І.Франко, М.Драгоманов, Леся Українка та М.Павлик ніколи не були фашистами. Вони були основоположниками українського соціалізму. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко також хотіли побудувати соціалістичну республіку. Тільки не таку, яку побудували ви, більшовики". Виступив Д.Просюк. Він також сказав, що ніколи не сподівався, що за такі слова можуть просити таке велике покарання. По-перше, ми не знали радянських законів, по-друге, це була просто передвиборча боротьба і тому прошу суд звернути на це увагу. І пробачити нам за ці погані слова, сказані на адресу радянської влади. Віталій Симончук також просив пробачити за "написане, але не реалізоване". Я сказав те, чого мене навчив слідчий Коваленко: "По-перше, я ще молодий, мені тільки сімнадцять років, законів радянської влади я не знаю і проти державного устрою нічого не зробив, зі зброєю в руках не виступав. І мені здається, що прощення нам цієї "провини", як називають у суді, дало б нам змогу стати чесними громадянами і любити теперішню владу". Сильна влада на такий дрібний проступок навіть не звернула б уваги, а більше звертала би увагу на потенційних ворогів, а я, молодий, зрозумів те, що радянська влада слаба, бо боїться слова правди.

Суд вийшов порадитись, потім зачитали вирок: брата Олександра засудили на 10 років, Д.Просюка – 4 роки, В.Симончука – 5 років, а мене – 3 роки, оскільки був неповнолітнім.

Після засідання суду дали нам побачення з рідними. Я багато дечого довідався. Батьки шкодували, що з нами таке сталося. Багато хлопців мого віку поступили в Рівненський учительський інститут. Семирічку зробили десятирічною школою. Найстрашніше розповідали про батька Віталія – Ничипора. Він так часто їздив до тюрми і в НКВД та вимагав звільнення сина, що за це його зробили психічно хворим і відправили до Львова на Кульпарківську вулицю у психлікарню, де він помер. Віталій навіть не скривився, коли зачитали у суді вирок, а коли дізнався про смерть батька, то плакав, як мала дитина. Повернули нас в камеру уже суджених і, між іншим, усіх разом. Ми отримали передачу і, нарешті, змогли добре поїсти за чотири місяці. Я був дуже радий, що був разом з братом, але моя радість не була довгою, мого брата і Просюка через два тижні відправили по етапу, не чекаючи апеляції.

Ми з Віталієм Симончуком залишились разом до травня місяця. В камері були різні люди, але було багато українців: Урбан, колишній солтис (сільський голова), був один пілот Польської армії з Варшави – Судак, йому дали 10 років. Найбільше запам'ятався Дмитрук із села Здовбиці біля Здолбунова, який просидів два місяці в камері смертників, потім йому замінили смертний вирок на 10 років. За той час він посивів. Засудили його за те, що він із сестрою потрапив під час І Світової війни в дитячий будинок, бо батько був в армії, а їх з матір'ю евакуювали із лінії фронту на Східну Україну. Коли мати померла, то їх забрали в дитбудинок. В 1933 році, будучи дорослою людиною, втік до батька додому в Здовбицю. Політичною діяльністю не займався, а працював шевцем, мав свою майстерню. Але сталінський режим не прощав нікому, бо, як ще у в'язниці довідався я у солдатів, у них є план поповнювати в'язниці такими, як Демчук, і багатьма іншими.

Ми з Віталієм часто одержували від рідних передачі, давали нам і побачення. При зустрічі сестра Ганя мені розповіла, що нас усі молоді люди вважають за героїв і уже про нас склали пісню, яку по селах співає молодь.

Тримали нас у в'язниці до 10 травня 1940 року.

ЕТАП ПЕРШИЙ

11 травня засуджених вивезли на залізницю і запхали у товарні вагони. У вагоні, де я був, було дуже багато колишніх військових.: Везли нас переважно вночі, а вдень стояли у тупиках на станціях. З Рівного до Харкова їхали днів п'ять. Всю дорогу, крім хліба черствого і води, нам нічого не давали, але ми з Віталієм мали свої передачі і їсти було що. Навіть трохи ділилися з тими, хто сидів з нами разом у камері Рівненської тюрми. Взагалі військові нітрохи не журилися, а всю дорогу співали пісень, особливо колишній лейтенант Лебедь був дуже веселий і співучий. Мені, наприклад, зовсім не хотілось співати, бо в голові було одне: куди нас везуть і що далі буде з нами. Не виходили з голови думки про кохану дівчину, про батьків, братів і сестер, яких я так любив, про наш український бідовий народ. Чи мені доведеться бачити самостійну Україну, як в КПЗ сказав той поручник із Грушвиці?

В нашому вагоні не було ніяких злодіїв, а здебільшого чесні люди. Багато розповідали про голод – це я уже не читав з книжок Уласа Самчука, а чув із уст колишніх радянських воїнів. Мені стало чогось страшно. Я розповів їм про те, що у мене вдома був хороший пес, який мене дуже любив. На побаченні батьки мені розповіли, що Бурко після мого арешту плакав, як людина, тиждень нічого не їв і здох. Я подумав, що навіть тварина поспівчувала, проявила жаль до свого ближнього. Старші в'язні вислухали мою розповідь і сказали, що це недобрий знак: мені треба буде добре берегти себе, бо можна не повернутися додому. Віталій Симончук оповів їм про випадок зі своїм батьком. Вони також розповідали про арешти і в їхніх родинах, але здавалося, що старші в'язні ніби стали байдужими до всіх бід, а у нас ще збереглася людяність, віра у Бога і співчуття.

Засуджені радянські військові розповідали про голод, про радянську систему нелюдяності. В них одна партія керує – комуністична і комсомол. Я їм розповідав про устрій у Польщі, які у нас в Західній Україні були партії: Комуністична ПЗУ і ОУН – це були партії нелегальні, а легальними були УНДО, УСРП, УЛП,УСД, вони працювали над просвітою нашого народу. Розповідав я їм про партійні програми, які сам знав поверхнево. Лише знав досконало, що є одна єдина партія – УСРП, яка веде боротьбу, незалежну ні від Москви, ні від Варшави, ні від Берліна. Мене військові запитували, що я закінчив. Я їм відповідав, що ледь закінчив 7 класів, а решта – це самоосвіта, так званий "домашній університет".

Колишній лейтенант Лебедь мені сказав, що якщо у них хтось закінчить десять класів, то він, крім того, що у школі вчать, більше нічого не знає. Якось у мене побачили вишиту хустинку, яку вишила племінниця, і її фото, запитали: "Хто це?" Я відповів, що це моя племінниця, дочка старшої сестри. Вона їм усім сподобалась і кожен хотів запам'ятати адресу, щоб як відсидить, то обов'язково познайомиться. Я їм пояснив, що у нас комуністів не люблять, а тим більше в Галичині. Це визнали навіть наші доморощені комуністи, бо коли верталися із дрогобицької в'язниці, то називали себе перед людьми націоналістами: комуністам ніхто не дав би їсти.

Харківська пересильна в'язниця

Як завжди робило НКВД, так само і на цей раз: нас перевезли із вагонів "чорним вороном". Спочатку кинули в тюремний двір, де я бачив багато в'язнів, серед яких були цигани. Через декілька годин нас стали викликати і розселяти по камерах. Я зауважив, що тут уже ділять на політв'язнів і "битовиків". Я з В.Симончуком і ще двоє старших людей потрапили в одну камеру. Пізніше ми з ними познайомилися – це були колишні прихильники Симона Петлюри – Нестеренко і Стасько, які уже встигли потрапити вдруге у тюрму. Нестеренко і Стасько розповідали нам про формування УНР, як вони стали делегатами Всеукраїнського з'їзду, як проголосували за Українську Народну Республіку, як брали активну участь в боротьбі з більшовиками аж до 1922 року. В 1924 році їх посадили. Відбули по 10 років і пожили на волі в Україні усього 4 роки. Знову їх більшовицька мітла підмела.

Вони нас двох повчали, як поводитись в таборах: ні з ким не мати розмов на політичні теми, нікому не говорити, за що сидиш. Оскільки в таборах є дуже багато сексотів, які за пайку хліба готові на будь-кого наговорити, щоб тому добавили термін. Праці дуже не віддаватись, а бути повільним, би швидко станеш "доходягою". Пересидівши в Харкові два тижні, ми одержали добрий урок і багато довідались про боротьбу з більшовиками.

Тюрма мене робила дорослим, серйозним. Я почав усвідомлювати, що мій брат Олександр сказав правду про більшовиків, і що писали листівки ми не даремно.

Десь приблизно на початку червня вночі нас розбудили, швидко зачитали моє із Віталієм прізвища і наказали збирались. Куди? Невідомо.

ЕТАП ДРУГИЙ

Вивели нас з камери. Як завжди – "руки назад, не оглядатись", посадили у "чорний ворон". Привезли на залізницю та запхали у товарний вагон. Ще в камері старші люди казали, що, напевно, нас випустять на волю, бо, по суті, нема за що тримати – це можливо прийшла апеляція. Але вони помилялися. Нас везли в невідомому напрямку. Дорога була нудна і видалась дуже довгою. Їсти давали солену рибу і хліб, а води – зовсім мало. У вагоні зустріли колег по рівненській тюрмі, вони нам повідомили, що везуть нас у табір.

Я цілу дорогу обмірковував, як пережити цей страшний табір, про який розповідали в харківській тюрмі Нестеренко із Стаськом. Хвилювала мене і доля батьків та брата Івана, який залишився вдома, бо Нестеренко сказав, що батьків також можуть вивезти.

Везли нас десь чотири дні. Раптом відкриваються двері, і ми усі насторожились. Я побачив багато однотипних забудівель у вигляді дерев'яних стаєнь. Біля вагонів було багато "купців", які підбирали собі спеціалістів. Тоді мені згадалася купівля Кармелюка за собак, Доротея і багато оповідань про турецький ясир.

Тих, кого начальство вважало потрібним спеціалістом, ставило біля себе, а тих, що не мали належної спеціальності, ставили в два ряди подалі. Після церемонії передачі людей і формулярів нас відправили у ті стайні, що я бачив на початку. Там не було ніяких нар, ні лавок, ні столів, хіба по стінах повиламувані дошки і вітер свистав з усіх боків. Коли нас загнали до стайні, як скотину, то притулитись і заховатись від протягу було просто неможливо. Ми із Віталієм Симончуком розглядали, де б нам разом примоститись, коли я побачив в наступному бараці нашого земляка з Клеваня Петра Крижовця – це був колега мого брата Олександра. Він був колись навіть в одній партії, а потім перейшов до комуністів. Коли польська влада розконспірувала усю підпільну мережу КПЗУ, то Петро Крижовець разом із своїм братом підписали, що виходять із партії КПЗУ і більше не будуть займатися політикою.

Радянська влада, захопивши документи польської поліції, почала так званих "зрадників" саджати по тюрмах. Петру і його брату дали по 10 років таборів. На жаль, нам довго не прийшлось бути разом. Нас з Симончуком та багато інших, які прибули разом з нами, повели під охороною до баржі, що стояла коло пристані. Було це на річці Північна Двіна.

Коли ми йшли пішки, то я добре надивився на табірне місто, яке називається Архангельськ. Баржею привезли нас в гирло ріки на ліву "штанину", бо ріка мала два гирла, а по середині – острів.

Вивантажили нас у Молотовську. Це портове місто, де працювали десятки черпалок, які вигрібали пісок. Бараки на піску були побудовані стаціонарно.

Влаштували нас в барак, де були нари, але постелі ніякої не було. Перед тим нас повели в баню. Білизни нам не міняли. Ті, що уже були вдруге в таборі, говорили, що напевно ми тут довго не будемо.

Після усіх санітарних процедур на другий день нас попровадили до праці. Йшли десь із 5 км розвантажувати платформи з піском. Потім клали рейки для дальшого проходу платформ. В мене від лопати на руках поробилися міхурі, які потім потріскали, і утворилися рани. Від тяжкої праці я дуже ослаб, бо більше ніж півроку сидів у тюрмі і від праці відвик. Харчі тут погані, вода торф'яна, сиру пити забороняли. Щоб вода так не смерділа торфом, до неї давали сирі ягоди. Один чоловік із Східної України казав, що так колись наші козаки будували Петербург і гинули там тисячами, так само, як зараз гинуть в'язні. Мені часто снилася вода з нашої криниці, здавалось, якби я її попив, то відразу одужав би. Десь через три тижні нас відправили на острів між гирлами Північної Двіни. З Віталієм Симончуком ми не розлучались. Загнали нас у якийсь новий барак з нарами, в'язнів там майже не було. Я взяв свої речі під голову, тоді я беріг небагато – це хустинка, яку вишила моя племінниця Василина, рукавички, які вив'язав у тюрмі, черевики з дому і білизну з дому запасну. Заснув я мертвим сном, а коли пробудився, то під головою не виявилось ні черевиків, ні білизни. Коли я ознайомився з цим острівцем, то довідався, що тут сиділи троцькісти, засуджені на 25 років.

Етап третій. Нар'ян-Мар

На другий день нас перевезли до пристані і завантажили, як скотину, на пароплав "Степан Разін". Тут я побачив багато високопоставлених міністрів Литви, Латвії і Естонії, які були такими ж, як ми, в'язнями. Нашу групу поселили на другому поверсі, а прибалтійців – в трюм. Дали нормальної води, і коли я її попив, то зразу мені стало легше. Куди нас везли, ніхто не знав. Хитавиці я не боявся, навпаки, після тої важкої праці я окріп, і гойдання мене лише заколисувало.

Через чотири дні нас вивантажили і повідомили, що ми знаходимося на пересилці "Нар'ян-Мар". Загнали нас, як худобу, в кошару. Барак без дверей, без нар, дошки повідривані. Вітер з моря дув холодний, і ми тулилися один біля одного. Аж раптом нас усіх поставили по двоє в ряд і зробили перекличку. Виявилось, що три в'язні латиші були вбиті на пароплаві і пограбовані, в них були вибиті золоті зуби. У мене, коли я сходив із пароплава, вирвали сумку, в якій ще залишилася хустинка і рукавиці, які я вив'язав. Так що залишився я без нічого.

У строю охорона нас інструктувала, а тим часом злодії при "охрі" виходили із рядів, віднімали у латишів портфелі і капелюхи. Коли вони ламаною російською мовою скаржились старшому "охри", то той відповідав: "А ты что думал, здесь в шляпе ходить? Тебе не нужна ни шляпа, ни портфель. Мы тебе за это дадим большую лопату и лом". І до сліз сміялись. Я думав: "Боже! Що це за держава? Нею керують самі злодії і зневажають високопоставлених людей інших держав, які більшовики загарбали".

Після переклички стали викликати знову згідно з алфавітом, але стариків ставили в бік, а брали здорових чоловіків. Залишились тільки чоловік 15: останні букви алфавіту. Ми вперше з Віталієм Симончуком розлучились. Старші люди, чоловік із 20, і нас 15 залишились.

Нас поставили по двоє і під конвоєм направили в пересильний табір. Привели в барак. Ми дуже зраділи, бо так хотілось відпочити, хоча б і на голих нарах. Але злодії почали на нас насідати і робити "шмон" по кишенях, а якщо одежа була гарна, то і роздягали. Я лежав з Брелюсом – за Польщі він був головою села десь на Тернопільщині. Коли його обшукували, то він сказав, що нас уже до цього добре пограбували і нема більш чого шукати. Але одному злодієві сподобалось його пальто. "Сбрасывай пальто!" Він став противитись, то його вдарили в лице так, що бідний Брелюс залився кров'ю. Ми тоді усі з барака повтікали надвір, недалеко від вишки "охри" розклали вогонь і грілися. Три дні ми так мучились, нічого не їли, без хліба. Бо отаман Богданов і самі злодії усе поїдали, нам нічого не давали, а поскаржитись нікому було. Хіба, коли був суп із гнилої капусти, то приносили до нас, але ми його не брали.

Етап четвертий

Холод, голод мучили аж три дні. На четвертий нас усіх під конвоєм вивели до баржі. Я старався хилитись до старших людей. На баржі не було ніяких для нас кают, ми усі знаходились на палубі і, притулившись один до одного, тремтіли від холоду. Мене дуже здивувало, коли я побачив того ж Богданова, який розносив хліб. Я рукою штовхнув Брелюса: дивіться, наш нападник уже прислуговує. Приніс і нам, дав буханець хліба на чотирьох, "щоб ми ділилися самі. Крім того, нам давали гарячий борщ із капусти. І так наша подорож продовжувалась майже два тижні. Куди нас везли – ніхто не знав. Деякі обізнані говорили, що напевно нас везуть до Воркути.

По дорозі багато людей вмирало, а можливо, злодії їх убивали. Я сам бачив, як п'ятьох в'язнів скинули в річку. Мене огортав страх. Побачивши нелюдське ставлення до в'язнів зі сторони "охри", а також їхніх помічників злодіїв, у мене з'явилися сумніви, чи я виживу в тих умовах. Туга за рідними, за Україною, за її мовою (бо хоч і були тут українці, але боялися чомусь говорити рідною мовою, лише ми, західні українці, розмовляли між собою тільки українською). До Воркути ми не допливли, а вивантажили нас на лівому березі ріки. Вивантаження із баржі проходило за формуляром і за алфавітом – 100 чоловік ставали по два і охорона супроводжувала нас у глибину тундри. Я потрапив в останню сотню. Ішли десь кілометрів з 15 по моху, де-не-де росли невеличкі ялинки. Коли прийшли останні (а усього груп було 7), то уже були натягнуті палатки і забиті кілочки із дощечками, на яких був напис: "Постоянное гражданское строительство", скорочено ПГС.

Табір смерті

Я тоді собі подумав: оце так "гражданское"! Нас заставили зрубувати молоді ялинки на нари, нарвати трави на підстилку. У цій всій метушні я побачив знайомого, з яким сидів разом у Рівному у в'язниці – Бочка, колишнього старшину. Як виявилось, він на баржі був кухарем і зараз готується варити галушки, бо, крім борошна, не було більш ніяких продуктів Спали ми на тих круглих ялинах і було так тісно, що повернутись неможливо було. На другий день нас усіх повиганяли з палаток для формування бригад. Оскільки я був молодим, то, незважаючи на свою політичну статтю, потрапив до бригади злодіїв, бо так звані троцькісти були старші. В бригаді був ще один не злодій – молодий хлопець Володимир Мороз.

З "охрою" і начальством на баржі нас було близько 750 осіб, бо бригади формували по 20 чоловік, а їх було більше 80 ти. Нашу бригаду, яку очолював отаман злодіїв Богданов, направили проводити зв'язок із Абезом, табірним містом. Наше завдання було: зрізати ялини на стовпи, видовбати під них ями у вічній мерзлоті. Різали ялини з того боку, де була невеличка гора, сонце упиралось в ту гору і земля танула там набагато глибше, ніж на рівнині.

Перші дні після роботи ми ходили у так звану зону (хоча її не було) і ночували в палатках. Коли стало далеко ходити, нас в зону не вели, а ночували ми в тому ліску під ялинками. Сніданок, обід і вечеря були однакові: саламаха із борошна, яку варили на вогні у відрі, ніякого хліба не було. Ночували ми в тому лісі усього дві ночі, бо уже на другу ніч я прокинувся увесь вкритий снігом. На третю ніч нас повели на берег Усть-Уси. Там були землянки рибалок, але уже понищені. Тим не менше все ж таки набагато було тепліше спати, ніж у лісі. З нами було четверо охоронців. Кожного дня когось двох залишали варити з борошна саламаху, мене – майже кожний день. А одного разу у нас з’явилось масло і якісь консерви, але я не замислювався, де то все береться.

Десь під кінець серпня побачив, як женуть етап пішки, а не на баржах, бо річка Усть-Уса до Абеза уже замерзла. Баржі із в’язнями, не доходячи 50 км до Абеза, зупинялися, усіх в'язнів гнали пішки аж до Абеза, а то і далі, бо після кожних 5 км розселювалися колони. Люди ішли обдерті, змучені, голодні. А "охра" ще прикладом б'є під зад, щоб скоріше йшли. А хто падав, не міг далі йти, того кидали в річку. Я подумав, побачивши за тиждень ці знущання з людей, що добрий господар ліпше ставиться до скотини, ніж сталінські посіпаки до людей. От якби у мене був фотоапарат і усе це сфотографувати.

Одного дня супроводжуюча "охра" підійшла до землянки і запитали в мене, я якраз в той день чергував, де у нас тут магазин, бо їм попередні супроводжуючі казали, що купували тут консерви і масло. Я відповів, що у нас немає ніякого магазину, але, коли вони пішли, я подумав, а дійсно, де у нас взялося масло, бо мені Богданов дав масло, щоб я кинув до саламахи. На другий день прийшли чекісти і зробили обшук, ще раненько, до роботи. Під час обшуку знайшли чотири повні ящики масла і п'ятий майже пустий та багато рибних консервів. Після закінчення обшуку Богданова і його спільників арештували. Виявилося, що злодії вчинили крадіжку на катері, який стояв посеред річки Усть-Уса, вмерзлий в лід. Всі дивувалися, як вони добралися до того катера і обікрали його. Команда "охри" відправила нас вісьмох в табір, а залишок масла із останнього ящика розділили на три частини і дали нам нести до табору. По дорозі ми попросили охоронця, щоб нам дав потрошки масла. Він не пошкодував і дав нам приблизно по 50 грамів. Поки ми дійшли до табору, то всю дорогу нас мучив пронос, настільки наш організм був ослаблений, давно не вживали ми ніяких жирів.

Повернення до табору для мене було великою радістю, бо я зустрів свого друга Віталія Симончука, який пиляв дрова для кухні із своїм колегою по етапу Миколою. Привітавшись, Віталій розповів мені, як він сюди потрапив. Етап, який був перший з нашим прибуттям у Нар'ян-Мар, і в який потрапив Віталій, був спрямований на перевалочну базу "Петрі", щоб там розвантажувати продукти із баржі. Віталій Симончук був на вигляд здоровий, повний, але на силу слабкий, бо мало займався вдома спортом, а тим більше організм ослаб по в'язницях і етапах. Одного разу, розвантажуючи баржу з борошном, Віталій упав з мішком, у нього підкосились ноги. І більше не зміг взяти ні одного мішка на плечі. Але, як відомо, ні в одному таборі не було взагалі медичної обслуги. Віталія визнали симулянтом і відправили у штрафну колону, яка від нашого табору знаходилась приблизно на відстані п'яти кілометрів. Наш табір вважався управлінням. По всій трасі Котлас – Воркута були розкидані табори приблизно на відстані від 5-ти до 10-ти км. Віталь в той час прийшов за продуктами, але, зустрівши старшину Бочка, вирішив допомогти йому попиляти дрова, за що Бочко і вгостив знайомого гарячими галушками.

Попоївши і взявши борошно, крупу ячмінну (про хліб і мови не було, хіба що пекли "балабух" на металевих пічках), у супроводі двох охоронців пішли на ніч до штрафного табору. На другий день вранці нас 8 чоловік, які залишилися від бригади Богданова, розподіляли по бригадах. Я потрапив до бригади Шендри. В ній були майже усі українці, які вже просиділи в таборах на Далекому Сході по 7-8 років, бо були арештовані десь у 1932 – 1933 рр., а дали їм по 10 років. Ця бригада будувала будиночки для вільнонайманих, а також дезінфекційні камери і землянку, яку накривали мохом. Прорабом був Каміно із Києва. Бригада із собою пригнала коней, ними по снігу возили продукти із Абеза, а то із "Петрі", яке було на відстані приблизно 120-130 км від нашого табору по річці Усть-Усі.

Прийняли мене українські мужики щиро, розпитали, звідки я, за що потрапив, але я їм правди не сказав, а збрехав, ніби втікав від Гітлера в Радянський Союз, а мене засудили і дали мені три роки, хоча я ще не мав 18-ти років.

На будівництві мене не змушували тяжко працювати, а тільки усе принести, подати і вогонь підтримувати. Морози і сніги усе більшали. Поки не було морозів, то можна було умитися в струмочку, який протікав біля палаток, з нього брали воду і на кухню. Коли усе замерзло, то довелося варити на сніговій воді. Черевики мої на мене стали тіснуваті, навіть на босу ногу, бо панчохи усі уже порвались – я ріс. Від морозу ноги примерзали до шкіри черевиків.

У палатці був страшенний холод, лягти на твердих голих нарах можна було тільки на бік, крім того, воші не давали спокою. Білизна була ще з дому, вона уся порозлазилась. Щоб витрусити воші з тої білизни, то треба було встати, але як встанеш, то уже не ляжеш, настільки було тісно на нарах.

Так продовжувалося, можливо, два чи три місяці, бо ніхто з нас не знав, який день, місяць або число. Зате кожний день без трун заривали в сніг по 10, а то і 15 чоловік. Поховали з нашої бригади Сьомкіна (хоча був кремезний), Бондаренка, Овчаренка і Нестеренка. Смерть валила, не перебирала.

Коли уже прийшли морози до (–45°), а снігу навалило більше метра, на бригаду мали дати 7 пар валянок. Саме в той час я сильно захворів, гарячка була до 41°, я лежав без пам'яті. Був у таборі молодий фельдшер із Києва. Зранку нарядник, такий же самий "зек", виганяв усіх нас на роботу і мене за ноги з нар стягнув, хоча бригадир і члени бригади йому доказували, що я хворий, але він навіть слухати не хотів. Пізніше десь знайшов того молодого фельдшера і привів до мене. Фельдшер мав свій термометр і примітивний шланг, зміряв температуру, послухав і сказав наряднику, , щоб він не чіпав мене, бо я можу до вечора вмерти. А сам приніс мені якісь таблетки. Я так лежав до вечора без пам'яті. Мене з нижніх нар перенесли на верхні, там, де колись лежали члени бригади, яких уже зарили в сніг. Увечері при каганцях бригадир Шендра роздавав з відра вечерю. Розбудив мене. Я прокинувся і не міг збагнути, де знаходжусь, бо мені снився сон, наче переді мною стояла мама і просила: "Не вмирай, синку, я за тебе завжди молюся і даю до церкви на Службу Божу". А ще ніби ангел призивав мене, щоб я не вмирав, бо ще молодий і мені треба жити. "Хто ж про це все розкаже, як не ти". І я почув, що до мене звертається бригадир Шендра: "Тимошку, ти будеш їсти галушки?" Я стиха промимрив, що їсти я не буду і нехай мою порцію віддадуть Віталію.