Дата публікації допису: Aug 26, 2012 8:38:33 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №283
Воробець Тарас Іванович, народився в 1922 р. в с. Кам'янка Глибоцького району Чернівецької області, українець, православний, член ОУН, воїн УПА, селянин, заарештований 17 лютого 1945 р., звільнений у 1958 р.
У 1938 р. я став членом ОУН. Мій батько прищепив мені любов до народу, до нашої неньки України. Я читав багато підпільної літератури: історію Грушевського, «Кобзар» Шевченка, журнали «Наша хата», «Золотий колос», вірші Руданського, твори О. Кобилянської, Федьковича.
Наше село було під румунами. З 1920 р. румунська влада забороняла не тільки читати літературу українською мовою, а й розмовляти. Культурний розвиток на селі зовсім припинився. Навіть відправи в церкві проводилися по-румунськи. Багато людей сиділи в тюрмах.
28 червня 1940 р. у село прийшли росіяни і зразу почалися репресії. Почали вивозити сім'ї багатших селян і тих, в кого хтось з родини втік за кордон. З нашого села в Сибір вивезено близько 20 родин. Молдавська організація «Залізна гвардія» організувала акцію протесту проти вивозу селян. Ціла процесія з хоругвами, портретами, образами після мітингу в Глибокій пішла в бік румунського кордону. Та не дійшовши до кордону 2 км, колона була розстріляна з кулеметів. За неофіційними даними там загинуло біля 1300 чоловік, в тому числі багато жінок і дітей. Цю акцію розстрілу мирного населення провели радянські прикордонники разом з НКВД. Я також був в тій колоні, але мені вдалося врятуватися, бо знав, де можна сховатися.
До арешту був у боївці СБ. Разом зі мною в СБ був Сахарюк Микола, який мене пізніше видав НКВД. Мене арештували в його стайні. Це було 17 лютого 1945 р. Перші допити проходили в Глубокій. Слідство вів старший лейтенант Кетов. За 4 дні допитів мені вибили 7 зубів. Тіло моє було збите так, що я не міг навіть дихати. Я у всьому признався, і мене відправили в Чернівці. В Чернівцях все почалось по-новому. Знайшли 9 свідків. Слідство закінчилося через 8 місяців. Суд ішов 2 дні. Мені прочитали вирок: «За измену Родины – высшая мера наказания через расстрел».
Я попав в камеру смертників дев'ятим. Потім привели ще 4 чоловік. Стіни в камері були всі в крові. В камері зі мною були Гродецький Георгій, два брати Логуші, Котик Дмитро, Середюк Іван, Коча Микола, молдаванин Єреміца та інші.
75 діб я чекав виконання вироку, але потім оголосили, що смертна кара мені замінена на 20 років каторжних робіт.
З Чернівців нас відправили до Львова на пересильний пункт, а через місяць завантажили у товарні вагони. Доставили у бухту Находка. Там я дістав цингу і, на щастя, не попав на той корабель, що незабаром в порту був підірваний. Багато людей тоді там загинуло, залишилися живими тільки ті, хто не встиг сісти на корабель. Пізніше, десь через 2 тижні, на кораблі «Советская Латвия» мене переправили в Магадан.
Працював на різних роботах. Від недоїдання схуд і важив 46 кг, і така вага трималася протягом 3 років. Ходити вже навіть не міг. У кожного з нас була одна думка – наїстися добре і вмерти ситим. Мертвих не ховали, а просто скидали на розпадок в глибоку яму. За табірною статистикою там лежало 48 тисяч трупів.
У цьому таборі разом зі мною були професор з Чернівецького університету Каплун, священик з Нижанкович – Чернівецький, професор з Києва – Цвитковський Микола Данилович, який врятував життя багатьом нашим політв'язням: він був хорошим лікарем. Хірургами в нашій лікарні також були Ніна Сергіївна і Костя Федчишин зі Львова. Не один в'язень вдячний цим добрим людям за допомогу.
Інтелігенції в таборі було дуже багато. Кожному з нас присвоювали особистий номер (мій був – Л-95).
З кожної тисячі в'язнів живими з табору «бутугичак» (долина смерті) вирвалося не більше 11 – 13 чоловік. В цьому таборі я провів 10 років, 4 роки – в інших таборах. Працював на уранових рудниках, на «залізній руді» й на будівництві різних об'єктів.
Звільнився в 1958 р. В 1977 р. повернувся на Україну.