Дата публікації допису: Oct 25, 2013 4:7:51 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №11.
8 липня 1941 р.
Був початок червня 1940 р. На світі божому правдоподібно стояла гарна погода і навіть, здається, спек великих не було. Та ми цього й не знали. Замкнені в кам'яному мішку замарстинівської в'язниці (у Львові), збиті в густу масу один побіч одного на голій долівці, лежали ми півживі з голоду й задухи. Повітря в камері ч. 67 густе-прегусте, немов в пральні брудів. Напівголі в'язні, худощаві, з оброслими лицями, творили якусь несамовиту картину з дантівського пекла. Зближалася споквола ніч; понура замарстинівська ніч. Безперервні дзвінки в коридорі, «матірщина» з усіми соковитими московськими додатками, бренькіт ключів і скрипіння дверей по камерах – все те вказувало, що слідчі собаки зачиняють свою чергову криваву «трудоніч».
Замок у дверях нашої камери заскреготав, крізь щілину просунув голову енкаведист.
– На букву «Ч»? – паде тихий запит.
Хоч усі ми знали, за ким він шукає, проте спочатку вдавали, що не дочули букви, а врешті почали зголошуватися: Чорній, Чернявський, Чак та ін.
Пика в щілині за кожним прізвищем заперечувала кивком голови, питаючи:
– А ще хто?
Ми завмерли. Бо крім одного, що в кутку при пічці стиха стогнав після 12-го з черги «допиту», нікого вже на букву «Ч» не було. Невже ж його ще раз поведуть? Після останнього допиту тіло його було чорне, а серце таке ослаблене, що тричі впродовж дня млів.
Не було ради. Намічена жертва, затиснувши з болю зуби, сама мовчки підвелася з долівки. В розгарячкованих чорних очах з'явився якийсь невимовний вогник, якесь неземське світло, а на збідованому обличчі промайнула тиха усмішка. Так мусіли всміхатися на тортурах перші християни в часи Нерона.
– Чемеринський Ярослав Николаєвич, – промовив стиха нещасний панотець.
– Давай бистреє! – буркнув енкаведист.
Заточуючись на побитих ногах, панотець почав одягатись, а ми підкладали швидко рушники та светери на найбільше загрожені частини його тіла.
Минуло добрих дві години... Ніхто з наших не спав. Кожен думкою був в кімнаті, де тортурували Чемеринського.
А дзвінки раз-у-раз шпигали ножами аж під серце. А кожен таємний шепіт під дверима спинював на мент биття наших сердець. Кожен чекав, що ось-ось і його покличуть на «допит».
Тупіт ніг на коридорі зближався до наших дверей, а де далі ущух. Заскрипів замок, а врешті, відчинивши двері, червоні посіпаки вкинули в камеру ледве притомного панотця. Тихий, ледве чутний стогін був найкращим свідоцтвом, у якій обстановці переходив і цей допит.
Службу в коридорі виконував цієї ночі винятково людяний ключник. (І між ними було декілька співчутливих). Побитому треба було зробити оклади з холодної води, а в камері ні каплини. Бо вода на Замарстинові, та ще й холодна – це неабияка благодать. На наше прохання ключник приніс горнятко води, якою ми змили кров з лиця катованого.
Камеру залягла прикра мовчанка. Тут і там хтось нишком перехрестився, хтось голосно закляв, а всі вп'яли погляд на скатованого священика.
Чемеринський тим часом підвівся з берлоги та, спершись плечима об стіну, почав тихо молитись. По зчорнілому його обличчі горохом котилися сльози, змішані з кров'ю. Врешті промовив:
– Дорогі друзі! Невідомо, яка всіх нас чекає доля. Не знаємо ні дня, ні години, коли треба буде попрощатись з життям. Може, коли мене ще раз візьмуть на допит, вже більше не побачимося, бо тіло моє знесилене. Я священик, а тому хочу вас перед смертю з'єднати з Богом. Хто має на своїй совісті якісь гріхи, нехай тепер заглибиться в собі, нехай щиро покається. Всевишній Господь, що бачить ваші страждання, все вам простить.
Замовк панотець, а врешті, взявши трошки води, почав тихцем правити Богослужбу над зімпровізованою чашею. Тюремний хліб заступив просфору. Всі в камері застигли навколішках. Кожен складав нишком іспит совісті. У кожного в очах з'явилися сльози, а дехто не витримав і таки голосно заплакав. Ангел смерти ширяв над нами. Безвихідне положення, в якому ми опинилися, виступило в цю несамовиту ніч так рельєфно, що ніхто не обманював себе щодо того, яка чекає його доля. І поплила до Господа щира молитва. Так, як ми в цю ніч, молилися колись у катакомбах ті, що відтак з тихою неземською усмішкою ішли на муки.
Після св. Причастя всі ми спокійно залягли на своїх 40 квадр. сантиметрах визначеного «житлового простору».
Чемеринський, заплющивши очі, молився безперервно, не зміняючи півлежачої позиції. Лиш інколи виривався з його наболілих грудей тихий, одначе проймаючий стогін.
Вже благословило на день, коли Чемеринський кивком запросив мене присісти коло нього. Більшість товаришів недолі заснули важким сном, інші лежали в нерухомих позах, задивившись кудись, ген-ген далеко поза тюремні мури.
– Друже, – шепотів мені Славко, – нас можуть кожної хвилини розлучити. Якщо тобі пощастить вийти коли-небудь на світ, то передай моїй Матері, що я прошу в неї прощення за всі кривди, що їх коли-небудь від мене зазнала. Митрополитові передай, що я достойно себе вів на допитах і не зганьбив душпастирського сану. Зізнаннями нікого, крім себе самого, не обтяжив...
Чемеринський замовк, сильно стиснувши мені руки.
* * *
У тюремних льохах Львова стирти закатованих мучеників. Чемеринський до останніх днів бандитського режиму перебував у Бригідках, куди його 15-го грудня 1940 р. перевезли із Замарстинова. Там він і найшов свою могилу. Нехай же ці скромні рядки будуть від щирого серця складеною китицею з червоної калини мученикові за Ідею – о. Ярославові Чемеринському.