Дата публікації допису: Oct 25, 2013 4:4:3 PM
Уся історія комуністичного режиму, що виник внаслідок терористичного перевороту в 1917 році – це суцільний ланцюг злочинів проти цивільного населення власної країни. Особлива жорстокість застосовувалась до не титульних націй російської колишньої радянської імперії. «Виполювали» цілі народи: балкарців, кабардинців, осетинців, татар, чеченців, десятки інших народностей депортували у Сибір.
Ненавистю дихав московсько-терористичний режим до свого «молодшого брата» – українця. Тотального виселення в Сибір нн відбулося, бо, як зазначалося в офіційних документах ЦК ВКП(б), «українці уникли цієї участі тільки тому, що їх надто багато і немає технічних можливостей це зробити».
Не маючи можливості вирішення проблем, пов'язаних з виселенням Політбюро Центрального комітету комуністів на чолі з Сталіним прийняло диявольсько-зловісний план – організувати знищення українського селянина як «куркульського елемента» за місцем проживання. Так було штучно організовано голодомор у 1932-1933 роках, внаслідок якого загинуло понад 9 мільйонів українців.
Світова історія диктаторських режимів не знала чогось подібного. Період існування так званої Радянської України – це період національної трагедії. Населення нашої території зменшилось більш, ніж наполовину.
Західна Україна, якій з комуністичним терором довелося зіткнутися тільки в 1939 р., у відносному вимірі зазнала не менших втрат. Депортації в Сибір, арешти, розстріли, «зачистки» сотень сіл, внаслідок чого кожен п'ятий мешканець Східної Галичини був репресований.
Одна з найбільших ГУЛАГівських тюрем в Україні була майже в самому центрі міста Львова, ідеться про територію, на якій восени 1944 року на вимогу СМЕРШу 1 -го Українського фронту було побудовано пересильну тюрму №25. Це була частина територій колишнього єврейського гетто – безпосередньо за залізничним насипом (колись вул. Полтв'яна, нині – проспект Чорновола).
Там було побудовано 21 барак, територію обнесли триметровим цегляним муром. Сюди звозили в'язнів з тюрем всієї Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття. Тут комплектували ешелони для відправки етапами у стаціонарні ГУЛАГівські табори далекої Півночі та Сходу.
З кінця 1945 року ця установа перейшла у розпорядження Управління НКВД (3 березня 1946 р. – МВС) у Львівській області й була підпорядкована відділові виправно-трудових колоній.
Перша згадка про цю тюрму містилась в особовій справі Гриніва Василя Івановича, 1911 р. н., із с. Гринівки Борогодчанського району Станіславської (тепер Івано-Франківської) області, який помер у вагоні етапного ешелону. Тіло для поховання було здане на станції Харків 31 грудня 1944 року.
В архівних документах відсутні дані про місце поховання 419 в'язнів, які померли чи загинули у пересильній тюрмі. Є всі підстави вважати, що тих 419 в'язнів захоронювали, а точніше, закопували, на території самої «пересилки», в основному вздовж залізничного насипу (територія віддана міською радою періоду перебування мером п. В. КУЙБІДИ під автостоянку).
Причини смерті були різноманітними, в першу чергу – катування на допитах, антисанітарні, нелюдські умови на «пересилці». Камери розміром 25-45 кв. метрів заповнювали 50-60-ма в'язнями. Туалети, як правило, знаходились у камерах, спати можна було тільки по черзі.
Загальна кількість загиблих у цих установах за 1944-1954 рр. становить 1716 осіб, переважно українці. Є декілька десятків поляків, а також євреїв, угорців, молдаван, румунів, росіян.
Працівникам «Меморіалу» в результаті надзвичайно клопіткої роботи вдалось встановити прізвища всіх 1716 закатованих в'язнів. За архівними даними через пекельну браму цього Львівського ГУЛАГу пройшло понад 263 тисячі в'язнів. З них тільки 15-17% мали пряме чи опосередковане відношення до визвольних змагань. Інші ж були невинними жертвами комуністичного терору.
Так, наприклад, у телеграмі НКВД УРСР до Львівського обкому КП(б)У за березень 1947 р. читаємо:
«нужно оформить и утвердить дела на выселение бандитских семей из города Львова в количестве 874 семей. РО НКВД должны провести выселение вовремя, учитывая то, что в наше распоряжение будет отправлено семисот партийных работников, специалистов промышленности, сельского хозяйства, преподавателей для налаживания органов Советской власти.
Заместитель наркома внутренних дел УССР Лобуренко».
З цього документа стає цілком зрозумілим, що йшлось про звільнення помешкань для радянського активу, а не про боротьбу з «бандитами». Це засвідчує той факт, що злочинною проти людськості була саме більшовицька система.
Після ліквідації 4 червня 1955 року обласної лікарні на цій території, приміщення «пересилки» та лікарні використовують під госпіталь інвалідів війни.
Львів'яни пам'ятають, які фешенебельні приміщення «обкомівської» лікарні були побудовані на вул. Дністерській для партійних та радянських працівників. Інвалідам війни достатньо було бараків колишньої катівні...
Міська влада періоду 1995-2000років розмістила на цій території різні приватні, бізнесові та розважальні установи. Територія біля залізничного насипу була віддана під автостоянку, а на протилежному боці проспекту В. Чорновола, напроти Палацу культури ім. Гната Хоткевича, там, де починалося єврейське гетто, рішенням сесії міської влади періоду п. В. Шпіцера відведено територію для розміщення меморіалу жертвам єврейського голокосту. Єврейська громада за фінансової підтримки міської влади спорудила на цій території траурно-величавий меморіал пам'яті жертв. Немає заперечень, був фашистський режим, який здійснював геноцид проти цивільного населення.
Пам'ять про жертви національних меншин викарбовується в контексті нашої матеріальної та духовної культури, а ми, титульна нація в своїй державі, мітингово волаючи на цілий світ, що найбільше потерпіли від комуністичного режиму, на святих місцях, политих кров'ю наших краян, відкриваємо кнайпи для смаження шашликів або, в кращому разі, автостоянки.
У Києві зводиться музей єврейського голокосту. У навчальних закладах вводяться факультативні курси про голокост. Нехай правильно нас зрозуміють українські євреї. Говоримо проте не тому, що не потрібно зазначеного музею. Честь і хвала вам, бо вмієте відвойовувати свою правду. Але цим самим ставимо далеко не риторичне запитання самі собі (за Володимиром Ярославським): «Так що ж ми за народ такий?». Уміли вижити впродовж сотень років, уміли боротися і таки перемагати. То ж чому не вміємо шанувати свою історію – пам'ять про тих, хто загинув на довгому шляху боротьби?
Ми розуміємо, що владі бракує грошей, що є маса соціальних проблем, що привласнюються і розкрадаються багатства України. І тому не кажемо, що вже негайно слід будувати антикомуністичний меморіал пам'яті на проспекті В. Чорновола. Зважаємо і на те, що нині вже зводений меморіальний комплекс «Стіна пам'яті й скорботи» на вул. Замарстинівській. Але пропонуємо терміново зробити те, що можна й доконечно потрібно зробити зараз, що не могли чи не хотіли зробити раніше. Нагадаймо вимоги «Меморіалу»:
Ухвалою сесії міської ради територію на просп. В. Чорновола визначити меморіальною зоною. А це означає, що треба знести тимчасові загорожі й забудови на цій території та винести автостоянку з місць захоронення в’язнів, припинити розбудову ресторанів та розважальних закладів. У бюджеті передбачити витрати на ці заходи.
У бюджеті області та міста повинні бути також передбачені кошти як на завершення ексгумації останків в місцях масових захоронень жертв політичних репресій на території самої пересильної тюрми та в інших місцях, так і на ритуальну процедуру перепоховань. До речі, це не примха організації «Меморіал» і не великодушний жест влади. До цього зобов’язують і Укази Президентів України «Про вшанування пам’яті жертв голодомору й політичних репресій», і Постанова Кабміну «Про затвердження комплексної програми пошуку і впорядкування поховань жертв війни та політичних репресій».
У свій час влада нас почула. Міжвідомча комісія Львівської облдержадміністрації активно підтримала нашу ініціативу. Міська влада прийняла рішення про оголошення частини цієї території меморіальною зоною та про спорудження у майбутньому пам’ятного знаку. Однак «Меморіал» так і не дочекався підтримки у спорудженні пам’ятного знаку від влади і за власні кошти, членські внески, спорудив цей пам’ятний знак. Сподіваємось і на владу, що все таки колись, хтось захоче допомогти спорудити тут музей «Українська Голгофа».