Позбавлена долі. (Автор: Паламар А. О.)

Дата публікації допису: Apr 24, 2016 5:1:5 PM

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

Доля Бутрин Євгенії Михайлівної

Серед нас є люди, які не мають людської долі. Не відають, де з'явилися на світ, не пам'ятають своїх батьків, випадково вижили в холодних, голодних, антисанітарних яслях, таборах, притулках та інтернатах. Ніхто їх не хрестив, метрик про народження не виписував, ніхто не хотів їх бачити і знати, а радше волів, щоби вони взагалі не існували, розвіялись, як пил на вітрах. Ще добре, коли ім'я, дане рідною матір'ю, зберегли, бо нерідко і того не мають, а існують під іменем, мимохідь накинутим їм чужими, байдужими людьми. Немало з них, дякуючи «найгуманнішій на світі» радянській тюрмі народів і не менш гуманній українській незалежній державі, донині залишаються неповноправними громадянами, людьми без долі. Зайвими, непотрібними людьми. Євгенія Бутрин – одна з них.

Життя в умовах перезагарбання

Мати Євгенії – Марійка Бутрин народилася в селі Стегниківцях, що біля Тернополя. В сім'ї було четверо дітей – троє синів і вона. Жили у злагоді, не багато й не бідно, у всякому разі хліба вистачало до нового. Хата з глиняних валків, долівка земляна, покрівля солом'яна. Батько обробляв клаптик поля, тримав пасіку, мав кузню, в якій ковалював.

Перше лихо прийшло в родину в 1944-му: старший син Євген був мобілізований на фронт і загинув у Латвії, під Лієпаєю.

Середню освіту Марійка здобула в інтернаціональних школах. За польської окупації в рідному селі закінчила три класи. За сталінського перезагарбання – ще два класи. За німецького перезагарбання в Тернополі відкрили гімназію і її прийняли до третього класу і дозволили провчитися три роки. Нарешті, після остаточного сталінського перезагарбання Марійку зарахували до дев'ятого класу першої Тернопільської середньої школи. В червні 1946-го отримала атестат.

Під час навчання в гімназії і середній школі Марійка мешкала в Тернополі на квартирі разом зі своїми сільськими подругами – Марією Дячун і Орисею Бутрин. Після отримання атестатів дівчата збиралися разом їхати до Львова, щоб продовжити навчання в інституті. Домовилися, що поїдуть 13 липня. Та доля розпорядилася по-іншому. Напередодні від'їзду, увечері, коли стемніло, поблизу Орисиної хати злетіли в небо ракети, вдарили автоматні черги. Вранці у кількох кроках від оселі, під криницею, знайшли залиту кров'ю вбиту Орисю. Батько її був головою сільради, ніби й влада в селі, але і йому цілий день не дозволяли перенести до хати тіло доньки: мовляв, нехай село бачить, що чекає «ворогів народу». Інакше як дикунством це не назвати.

Селом поповзли тривожні чутки, що всі, хто в роки окупації вчився в гімназіях та вищих школах, будуть заарештовані й розстріляні, бо вони – «буржуазні націоналісти», читали «Історію» Грушевського і більшовицькій пропаганді вже не піддаються. Дуже скоро чутки стали страшною правдою. Тисячі західноукраїнських колишніх гімназистів і студентів повторили гірку долю стегниківських дівчат.

Про вступ до інституту годі було й мріяти. Та молодість брала своє: в Марійки Бутрин з'явився наречений, на початку наступного року мало відбутися весілля. І знову доля розпорядилася по-своєму.

31 грудня енкаведисти з гарнізонцями влаштували в Стегниківцях чергову облаву, щоб схопити «тяжких злочинців» – обох Марійок. Дідуньо Павло Бутрин просив «вірних ленінців»: «Замість онуки заберіть краще мене!», але отримав удар кулаком межи очі, що аж повалився під стіл. Марію Бутрин і Марію Дячун кинули до Тернопільської обласної тюрми. Розмістили в різних камерах, аби «озвірілі націоналістки» не організували змови проти радянської влади.

Почалися нічні допити (темні сили завжди діють по ночах). Слідчі вдавалися до різних бузувірських методів: підкупляли фальшивих свідків, тижнями тримали дівчат у карцерах, у камерах із «смертниками», підсилали до них провокаторів, жалісливих в'язнів-жінок, які зі сльозами на очах просили в усьому зізнатися і вимолити собі зменшення вини... Але всі ці «ігри» результату не дали. Марію Бутрин передали більш знатним «людоломам» – в КДБ, що займало будинок на вулиці Коперника.

У підвалах колишнього КДБ (нині тут діє Музей політв'язнів і репресованих)

Під будинком катівні – підвали, в яких тримали в'язнів, поділені на маленькі клітки-камери, що ніколи не опалювалися. Арештантів у них напихали мало не до стелі На цементній долівці не було місця, аби лягти і заснути. Влягалися всі на один бік, ноги одного до голови другого, повернутися на другий бік міг лише цілий ряд. Над ув'язненими знущалися доти, доки нещасні не звинувачували самі себе самообмовою. В таких умовах виживали після останнього перезагарбання «зрадники Батьківщини», незважаючи на те, що вони перед тією Батьківщиною нічим не провинилися і навіть ніколи в ній не проживали.

Малолітні політв'язні

Треба відзначити, що Марія Бутрин тоді була на шостому місяці вагітності До якої породи звірів можна віднести тих «людоломів», котрі застосовували такі знущання фактично вже над двома істотами, адже вагітність була помітною. Злоба засліплювала їм очі чи нічого людського в них не було? Одного слідчого так розлютило те, що він, досвідчений «спец», не може добитися від Марії самообмови, що, незважаючи на стан жінки, кинув у неї, цілячись у голову, важким каламарем. Але не влучив і полетіла вона, розбрискуючи чорнило, через вікно на вулицю. Таке «слідство» тривало місяцями.

Народжена в катівні

Навесні однокамерники помітили, що прийшов час Марії народжувати. Наглядачі тільки насміхалися над нею та матюками оберігали «режим тюремного утримання». Непритомну жінку кинули на воза і доправили до обласної тюрми. Камера без нар, бетонна підлога і «параша» в кутку. Ні пелюшок, ні акушерки – повитухи, ні медичного догляду – кому з окупантів тоді потрібні були «эти местные сволочи»? У цій катівні, на холодному бетоні і з'явилася на світ Євгенія Бутрин. Та, в якої вороги лихії вкрали людську долю. Та, якій ту долю так і не повернули за шістдесят страдницьких літ.

З перших днів життя маленьку Євгенію ночами носили на допити. Зрозуміло, носила мама, яку немовля, само того не усвідомлюючи, до певної міри захищало від побоїв слідчих. Але і воно не могло пом'якшити кам'яні душі беріївських катів, для яких людське життя не мало жодної ваги порівняно з виконанням плану зізнань в'язнів. Скільки Марійка не благала їх аби дозволили передати дитину рідним у село, у відповідь чула лише лайку «Подохнешь, сука, вместе со своим щенком!»

Та світ не без добрих людей. Деякий час в одній камері з Бутрин перебувала росіянка Зоя, звинувачена не за політичною статтею. Коли її звільнили, то ця чесна жінка пішки дісталася до Стегниківців і розповіла мамі Марійки про дочку і внучку, повідомила, коли і в якому вікні тюрми вони можуть показатися. Тоді голова сільради, батько вбитої Орисі, після втрати доньки втратив і страх перед «кривавими визволителями» і вирішив заступитися за Марійку з немовлям. Однак тільки «схопив строк» і помер на шахті під Воркутою.

Табірний комунізм

Маленька Євгенія на допитах так ні до чого не призналася, бо ще й говорити не вміла. Не обмовила себе і її молода мама. Тим не менше обох засудили до восьми років таборів. Вирок зачитали навіть не на суді, а через «кормушку» в дверях камери. Бо судили людей бандити бандитськими методами. За що постраждала Марія Бутрин – ще якось можна зрозуміти. А от за що постраждала її донечка-немовля Євгенія – цього вам не пояснить жоден юрист на світі.

У «телячому» вагоні їх повезли до Харківської пересильної тюрми, відтак в Архангельську область у табір «Островное», де утримували матерів з дітьми до двох років. Мами під конвоєм заготовляли дрова, а майже сто дітей виживали Божою ласкою. Євгенія «дійшла» до дистрофічного стану: кісточки та шкіра, не мала сил ні плакати, ні сміятись, тільки тихенько скиглила. Багато дітей загинуло, одне втопилося в нечистотах туалету. Євгенія дивом вижила, але через два роки її з групою ровесників кинули на тракторні сани і завезли в дитячий спецбудинок до Сольвичегодська. Марію за опір цій розлуці відправили в тайгу на лісорозробки.

Саме в той часООН прийняла «Загальну декларацію прав людини», 3-5 статті якої проголошують: «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість», «Ніхто не повинен утримуватися в рабстві», «Ніхто не повинен піддаватися катуванню або жорстокому, нелюдському, такому, що принижує його гідність, поводженню і покаранню». Тоді ж було прийнято і «Декларацію прав дитини», яка аналогічно захищала права і гідність дітей. У прийнятті цих декларацій брали активну участь делегації СРСР і УРСР, персонально В. Молотов і А. Вишенський, руки яких – у крові мільйонів безвинних жертв репресій. Ось таке лицемірство! А вдома вони відверто заявляли, що розстріли і репресії – це один з основних способів формування «нової людини», «будівника світлого майбутнього» – найгуманнішого ладу на землі.

Кажуть, що Сталін був параноїком. Але тут параноя бачиться на всіх рівнях більшовицького режиму. Ні, це був свідомо, при здоровому розумі прорахований, на практиці перевірений (куди там гестапо!) механізм винищення всіх інакомислячих і «неблагонадійних».

Тільки не слід наївно звалювати все на фанатичну ідейність більшовиків. Усе набагато простіше і ганебніше. їм треба було якось будувати задекларований і розрекламований на весь світ комуністичний рай. А будувати його задарма, в жахливих умовах відсталої країни ніхто не набивався. На Колимі пропадало золото, у Воркуті – вугілля, в тайзі – деревина, а ще треба було «повертати назад ріки», прокладати канали, залізниці, зводити заводи. Однак у жахливих сибірських умовах, повторюю, вмирати за ідею бажаючих не було. Сталін знайшов вихід: зобов'язав каральні органи хапати «робочу силу», яка підвернеться під руку, «шити» їй за найменшу провину драконівські статті, вигадувати фантастичні вироки, бити нещасних, доки не підпишуть їх, аби можна було «телячими ешелонами» гнати її на «ударний фронт комунізму».

Фронт є фронт, на ньому приречені, беззахисні люди гинули мільйонами, та це нікого не бентежило: людське життя тоді не мало ціни. Як любив повторювати один «славний» маршал – великий солдатський душогуб: «Этого гамна у нас всегда хватало!».

І все ж немає більшої підлості, як війна влади з дітьми із застосуванням усієї потуги карального апарату. З ініціативи Політбюро ЦК було створено особливу систему «опального дитинства», в якій за тяжкі злочини дозволялося розстрілювати підлітків уже з 12-річного віку. Ця система мала в своєму підпорядкуванні дитячі концтабори і колонії, пересильні пункти, спецбудинки і ясла. В останніх дітям змінювали імена і прізвища, вони повинні були забути, хто вони, звідки родом, хто їхні батьки і де проживають. Це був особливий дитячий ГУЛАГ. У цих таборах в 40-х роках формували «нових людей» з сотень тисяч дітей із Прибалтики, Кавказу, Узбекистану, але найбільше – з України. Третина з них не вижила.

З примарою Воркути за спиною

У вересні 1954-го Марія Бутрин вийшла на «волю». Як спецпоселенцю їй дозволили проживати тільки в межах міста Воркути. Про Україну категорично рекомендували забути. От тобі і воля! Знайшла роботу машиніста калориферної на шахті. Згодом перейшла на підземну роботу у вибої. Після тривалої каторги в гравійному кар'єрі, де вона (жінка!) ломом довбала камінь, жодна робота в шахті її вже не лякала. Мала надію героїчною, самовідданою працею заслужити право на повернення донечки з далекого Сольвичегодська. Євгенію обіцяли повернути влітку 1955-го після того, як вона закінчить перший клас.

І от до рідної та незнайомої мами у Воркуту привезли рідну та незнайому доньку. Зустріч, сльози, хвилювання. І перші слова Євгенії російською мовою: «Ты не моя мать. Я тебя не знаю». Так за шість років розлуки було закладено дитині у свідомості: перед нею – чужа тітка. Роками вихователі спецбудинків для дітей «ворогів народу» вилущували зі свідомості малят слова «мама», «рідня», «батьківщина». З плачем і сльозами переступила Євгенія поріг маминої кімнатки в бараці: «Не мой дом. Не моя мама».

Що при цьому відчувало материнське серце – не нам казати. Дівчинка постійно тікала з дому, сусіди з барака, теж колишні в'язні, ледь не півроку допомагали Марії переконувати Євгенію, що вона – українка, що її рідна країна – Україна. Аж у кінці 1955-го приїхала із Стегниківців до Воркути старенька бабця і забрала внучку додому.

А мати покинути Воркуту не мала права. Й надалі горбатилася в шахті. Лише в 1962-му закінчила вечірнє відділення медучилища й отримала диплом медсестри. Вийшла заміж за такого ж політв'язня, як сама, бо батько Євгенії відмовився знатися з «ворогом народу». Додому повернулася аж в 1973-му – після 35 років неволі!

І тут дуже скоро зрозуміла, що привезла з собою Воркуту до Тернополя. Воркута не відпустила її, ходила як тінь за нею, невидимою примарою маячила за спиною в кожному чиновницькому кабінеті. В цих кабінетах ні їй, ні Євгенії нічим не допомагали, лише дивилися на них баранячими очима і відверто говорили: «Ви чого сюди приїхали? Ідіть до тих, хто вас судив». На що Марія, якій уже нічого було втрачати, відповідала: «Я повернулася на рідну землю жити і помирати, а от вас хто сюди просив?»

Помилялися ожирілі наглядачі «імперії зла», що репресіями, тюремними тортурами, «телячими вагонами», собачим животінням у табірних зонах, каторжними роботами в каменоломнях, шахтах, на лісоповалах можна виховати «нову радянську людину». Насправді, виховали на свої голови тільки люту ненависть і злобу, якої вистачило б, щоб увесь світ спалити. І ця ненависть житиме в серцях ще не одного покоління нащадків репресованих. Воістину, ніхто не забутий, ніщо не забуто. І хто сьогодні може з певністю сказати, до чого більше приклалася рабська праця мільйонів репресованих: до зміцнення могутності імперії чи до безславного її розвалу?

Ідеї Берії живуть і перемагають

У незалежній Україні ніхто не може розумно і чесно пояснити, за що постраждала скромна, далека від політики селянська родина Бутринів. Першим помер батько, не переживши втрати старшого сина і репресованої доньки. На все життя позбавили долі Марію і її дочку Євгенію. Недовго тішилася онукою і бабуся. Передчасно пішла з життя, знищена воркутинськими таборами, Марія. Самотньою зосталася Євгенія. Освіти бажаної не здобула, заміж не вийшла, нічого доброго в житті не бачила, бо з особою з табірною біографією ніхто не хотів мати справу. Не тільки в мами, а й у неї злі люди вкрали долю, та так і не повернули донині.

У 1993 році на підставі Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Тернопільська міська рада прийняла рішення надати Євгенії Бутрин пільги у вигляді 50% доплати до оплати комунальних послуг. І за те спасибі. Однак після двох президентських указів (у 2001 і 2005pp.) про визначення статусу дітей репресованих родин пільги скасовано через суд на підставі довідки з облуправління СБУ про те, що закон про реабілітацію «не передбачає вирішення питання щодо дітей, народжених під час знаходження батьків під вартою в процесі попереднього слідства, а також в місцях позбавлення волі, так як відносно них не було прийнято судового рішення про ув'язнення і вислання». Отже, фактично ув'язнювати і висилати дітей можна, але якщо не дати їм відповідного папірця, то й ув'язнення та вислання начеб і не було. Суд не вник у суть справи Євгенії Бутрин і, пo суті, відмахнувся від неї.

І це ще не все. Євгенія не має документа, що народилася в Тернопільській тюрмі. Бачите, забудькуваті слідчі КДБ не виписали їй метрики, не покликали до тюрми священика, аби охрестив, і не засудили тримісячне немовля як запеклого націоналіста до каторжних робіт в каменоломнях, шахтах та на лісоповалах. Нема папірця – не було й репресій. А те, що Євгенія «гуляла» вісім років по Воркуті та Сольвичегодську, то хтозна, може вона до знайомих у гості їздила? А може, самозванка вона?

І Євгенія Бутрин не одна така. За статистикою відділу роботи з репресованими міської ради, сьогодні 730 дітей колишніх репресованих не мають жодних пільг. Щороку їх на 15 відсотків меншає. Таке враження, що держава просто вичікує, поки вони не вимруть. «Довідку про смерть нам таки мусять дати», – сумно жартують вони.

З цієї історії напрошується один висновок: доки незалежна Україна реабілітовуватиме засуджених ворогами своїх синів і дочок за вибором і з дозволу цих самих ворогів? Де її державна воля і національна гідність? І коли, нарешті, жертви страшного більшовицького терору, в тому числі і їхні діти, знайдуть людське ставлення в нашому суспільстві, перед яким вони абсолютно нічим не завинили?

Паламар А. О. Чи ми, українці, одної крові? – Київ: Просвіта, 2008. – С. 290-298.