Дата публікації допису: Sep 27, 2013 5:13:22 PM
Тема цієї статті стосується найбільш важливих суспільних явищ минулого, які просто неможливо оминути, досліджуючи інтелектуальну, політичну і культурну історію українського народу.
Двадцяте сторіччя відіграло вкрай важливе значення у становленні незалежності для багатьох держав світу. Україна в цьому контексті не стала винятком. Прагнення здобути незалежність змусили не одне покоління стати до боротьби за самобутність власної культури, мови, літератури та мистецтва. Провідною силою у вирішенні цього питання виступила українська інтелігенція, яка спиралась на патріотизм та на можливість нарешті повернути своїй культурі належний рівень (1).
Незаперечним є те, що у 30-ті роки XX століття саме інтелігенція стала головною рушійною силою українського народу в прагненні самоідентичності та у відродженні патріотичного духу. Однак тоталітарний режим Й. Сталіна вважав інтелігенцію потенційною загрозою для держави. Адже діяльність мистецьких та освітніх об'єднань часто суперечила політиці режиму. Саме тому починаючи з 1929 року, з поступовим згортанням політики так званої «українізації», інтелігенція зазнає з боку влади значних утисків.
Актуальність обраної теми полягає в необхідності системного дослідження ставлення тоталітарної держави до національно-патріотичної (у більшості своїй опозиційної) думки та діяльності мистецьких об'єднань, які були головними виразниками цієї думки. Зараз нова країна робить лише перші самостійні кроки, і вивчення проблеми геноциду, насамперед того, що призвело до такої страшної трагедії, повинно убезпечити сучасне суспільство від українофобських проявів з боку власної держави.
Дослідженням трагічної історії українського народу XX ст. займалось багато вчених і літераторів. Зокрема, слід відзначити таких авторів, як В. Марочко, С. Цвілюк, Ю. Лавріненко, Е. Сміт, В. Поліщук.
Автором терміна «Розстріляне Відродження» слід вважати Ю. Лавріненка, який використав його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. (2)
Безумовно, в 20-ті роки XX століття українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях, викликане двохсотрічним пануванням російської культури, й навіть переважити їх. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.
Це покоління було логічним продовженням розвитку свідомості української нації, гідними нащадками митців, які навіть за умов замовчування й заборони творили тексти, гідні світового визнання (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський та ін.).
Після революційних подій, відпочинку від натиску царської влади, спираючись на обіцяні революціями 1905р., 1917 р. перспективи, із набуттям Україною своєї державності (1917-1919) та врешті-решт проголошенням курсу на коренізацію, уже в Радянській Україні на повну мала змогу проявитися вся сила та велич творчості нації.
Нове покоління української інтелігенції вийшло з нижчих верств населення (селяни, робітники, дрібна буржуазія), тому в більшості не мало змоги здобути повноцінну освіту, однак, незважаючи на це, докладало всіх зусиль, аби долучитися до світової культури сучасності.
Головними літературними об'єднаннями на той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників Західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим із літературних об'єднань став «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало літературну дискусію 1925 – 1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію (3).
Це були люди, які основними складниками свого світогляду ставили самостійність мислення, віру у власні ідеали, розуміли важливість спирання у своїх творіннях не на маси, а на індивідуальність.
Такі погляди і викликали незадоволення тоталітарного режиму.
На першому етапі наступу тоталітарної машини на «потенційну опозицію на Україні» (1929-1933) постраждала творча інтелігенція. Першопричина удару саме по цьому прошарку вбачалась у підозрі зв'язку національної еліти з антирадянськими організаціями. Загалом характерною рисою першого етапу є, хоча і сфабриковане, але формально наявне обґрунтування репресій. Безумовно, більшість так званих процесів над «буржуазними націоналістами» і різноманітними вигаданими антирадянськими організаціями було вимислом, але, принаймні, було формально дотримано аргументацію.
У 1929-1930 рр., в приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську.
«Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянська влада перейшла до широкого наступу на інтелектуальну еліту (4).
1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися лише 36. За підрахунками Об'єднання Українських Письменників «Слово» у Нью-Йорку, цифра 223 зниклих «розшифровується» так: розстріляно – 17, покінчили самогубством – 8, репресовані (мається на увазі заарештовані, заслані в табори, розстріляні) – 175, зникли безвісти – 16, померли своєю смертю – 75.
Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув назад на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах та концтаборах.
На другому етапі наступу, який починається з 1934 року, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. На цьому етапі тоталітарна машина знищує всіх, хто раніше лише викликав підозру чи недовіру. Головним приводом для арешту є звинувачення у приналежності чи «приналежність» до таємних антирадянських організацій. Реальною причиною тиску на інтелігенцію є боротьба з «пережитками» українізації та спроби знищити всіх, хто був якимось чином пов'язаний з раніше репресованими митцями. У цей час були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.
Кульмінацією подій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь» 20-ї річниці «Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення було розстріляно більше сотні представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та багато інших (6).
Загалом, в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації. Цей день став чорним для історії української нації. Саме від тоді українське Відродження стало розстріляним.
Хвиля терору прокотилась у той час і серед художників. За професійні погляди були заарештовані В. Седлер, І. Падалка та ін. (7).
Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «Розстріляне Відродження».
На останньому (третьому) етапі наступу на інтелігенцію (1937-1938 роки) 130 письменників було розстріляно, 11 – вчинили самогубство, 119 було заслано в табори, 188 повернулися з ув'язнення з погіршеним здоров'ям. Разом 481 жертва (8), хоча цей список не можна вважати повним. У так званому третьому періоді дався взнаки 1937 рік, на який припадає пік загальних репресій, остаточної партійної чистки та фобії Й. Сталіна. У цей час будь-яке аргументування арешту чи розстрілу вже непотрібне (10).
Спостерігається відвертий геноцид проти інтелігенції. Ці роки характеризуються найбільшим розгортанням репресивної машини, яка була спрямована проти всіх соціальних груп та прошарків населення. Саме в цей час і вже на тривалий період було знищено останні надії на культурно-патріотичне відродження України в Радянському Союзі.
Найважливіший висновок, який можна зробити з цієї трагедії – це констатувати факт того, що в 30-ті роки XX століття Україна втратила не лише ціле покоління, а й багато ідей, які митці вкладали у свої твори. Була знищена і загублена величезна кількість робіт, які могли б зробити вагомий внесок у формування самоідентичності української нації в майбутньому, стати її гордістю.
Протягом 1929-1938 років більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна (11).
Кожен митець сам обирав свій шлях: непокора чи пристосування. Шляхом боротьби та непокори до режиму пішли Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня (репресії і концтабори), М. Хвильовий (самогубство), В. Винниченко, Є. Маланюк (еміграція). Шлях пристосування обрали В. Домонтович (замовчування), П. Тичина, М. Бажан (писання програмових творів на уславлення партії).
Деякі з письменників, яким пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» відповідними органами у середині 30-х років. Усе це значно обмежувало в розвитку культуру, літературу та мистецтво, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.
У 1947 році Іван Багряний, будучи в еміграції, видав свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою якої було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Збірка складалася з творів, які вціліли та не потрапили до радянських спецсховів. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, частина виходила за кордоном. Багато з таких шедеврів було втрачено назавжди (12).
Для знищення нації перший удар було завдано саме по інтелектуальній еліті. Убивство цвіту нації, інтелігенції призвело до посилення тоталітарної радянської країни та послаблення України, що дозволило владі творити свавілля на її теренах. Основуючись на партійну номенклатуру, керівництво намагалось утворити псевдоінтелігенцію, яка мала б повести Україну вже іншою, схваленою диктатурою дорогою, ставлячи собі за головну мету при цьому зробити з України, за словами Л. Кагановича, «провалину», тобто винищити цілий народ, а на його місце поставити інший «совєцький», який відповідав би повністю вимогам влади, чітко підпорядковувався їй і не йшов проти політики партії.
У 30-ті роки радянська влада завдала по Україні серйозного удару, проте не виконала головної своєї мети – націю не було знищено. Знищено було більшу частину її інтелігенції, яка і отримала назву «Розстріляне Відродження». Слід завжди пам'ятати, що це трагедія не лише якогось окремого покоління України, це трагедія для усієї української історії. Для того щоб не допустити помилок у майбутньому, треба бачити їх у минулому. Цю трагедію XX століття, яка призвела до загибелі цвіту української нації, слід досліджувати з головною метою – аби така трагедія не повторилась у майбутньому.
Таким чином, проаналізувавши періоди репресій проти української інтелігенції 30-х рр. XX століття, можна стверджувати, що репресії проти інтелектуальної еліти є складовою політики тоталітарної держави, спрямованої на своє остаточне утвердження шляхом винищення національної самобутності українського народу.
Література
1. Біляїв В. "На неокраянім крилі..." – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – С. 8.
2. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С. 174.
3. Єфремов С. О. Історія українського письменництва / Худож. Оформл. В. М. Штогрина. – К.: "Феміна", 1995. – 671 с.
4. Єфремов С. О. Історія українського письменництва / Худож. Оформл. В М Штогрина. – К.: "Феміна", 1995. – С. 592.
5. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917 – 1933: Поезія – проза – драма – сей. – К.: Смолоскип, 2007. – С. 12-13.
6. Цвілюк С. А. Трагедія нескореної нації: монографія. – 2-ге вид., доп. – О.: Астро- принт, 2008. – С. 257.
7. Цвілюк С. А. Трагедія нескореної нації: Монографія. – 2-ге вид., доп. - О.: Астро- принт, 2008. – С. 16.
8. Поліщук В. Літописець «Розстріляного відродження» // Розбудова держави. – 1996. – № 7. – С. 52-54.
9. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження : Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей. – К.: "Смолоскип", 2007. – С. 960.
10. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей. – К.: Смолоскип, 2007. – С. 12.
11. Єфремов С. О. Історія українського письменництва / Худож. Оформл. В. М. Штогрина. – К.: "Феміна", 1995. – С. 593.
12. Лавріненко Ю. А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія –проза – драма – есей. – К.: Смолоскип, 2007.– - С. 10.
Руслан Чікалін, студент 4-го курсу історичного факультету Донецького національного університету.