Наші герої – родина Німих

Дата публікації допису: Nov 12, 2012 7:34:56 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №324

Німий Роман Олексійович, народився 16 грудня 1919 р. в с. Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, член ОУН, селянин, заарештований 7 квітня 1950 р., звільнений 14 квітня 1957 р.

Впродовж десятиліть офіційна пропаганда вихваляла соціалістичний «рай». Старше покоління пам'ятає, який «рай» нам подарував «золотий вересень» 1939 р. Мені тоді було 10 років, але в пам'яті закарбувався той вересень на все життя. Перед війною до нас навідувались втікачі з-за Збруча, розповідали про терор, який чинить НКВД над українським народом. Розповідали очевидці, писали українські часописи про арешти, голод 1932-1933 рр., але місцеві комуністи вели свою політику, говорячи, що все це брехня.

Роман Німий і Петро Зайчик, воїни УПА

Більшість людей не вірила комуністичній пропаганді. У моєму рідному селі Черче добре працювали товариства «Просвіта», «Союз Українок», «Луг», «Січ», «Відродження» та ін. В селі була велика національна бібліотека. Крім того, благодатний вплив на селян мала інтелігенція, а саме Богдан Лепкий, Левко Лепкий, вчителі п. Бігуси, священик Кравчук. Тож коли прийшли «визволителі», люди насторожилися. Яку «свободу» приніс червоний уряд? З перших днів народ зрозумів: на Західну Україну прийшов не визволитель, а страшний кривавий окупант.

Визволення починалося з терору. В кожній установі, на підприємстві, у школах вербувались (чи засилались) агенти-провокатори; фабрикувались фальшиві доноси. Почалось планомірне винищення українського народу.

У 1941 р. прийшла фашистська окупація. Німці також почали з терору, і тоді наш народ піднявся на боротьбу з ворогами. У 1943 р. група молодих хлопців з мойого Черча пішла в ліси, пробивалася на Волинь, де була створена Українська Повстанська Армія. Мені тоді було 14 років, і я допомагав повстанцям діставати зброю (в Черчу був штаб німецької армії і збройний склад). Мені вдалось винести один ящик гранат, карабін і патрони. На другий день я вирішив піти ще раз, і тут мене спіймав німець. І досі не збагну, як мені вдалось вирватися і перестрибнути через штахетник.

Комуністична пропаганда довгий час голосила, що УПА співпрацювала з німцями. А нам було добре відомо, що чинили фашисти з українськими патріотами. Повстанці боролись як проти німців, так і проти большевицьких окупантів.

У 1944 р. знову повернулися совітські війська і знову почали нас вчити, як ми маємо жити на своїй землі. «Визволителі» зривали зі стін наші святині – портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, топтали їх кирзовими чобітьми. Пригадую, як страшний сон – як проводились облави, як знущались над нашим народом, фабрикували фальшиві звинувачення і вбивали невинних людей. Цього забути не можна.

Пригадую таки наших черчан, котрі пішли на службу до ворога. Це вони агенти-провокатори зі зброєю в руках нишпорили по селах Рогатинщини з відділом КаГеБе. Скільки сліз і горя принесли ці нелюди нашому народу. Так, у 1945 р. Петро Гураль з опергрупою в с. Черче вчинив самосуд над Іванило – жінкою похилого віку. Знущаючись над нею, допитувався де син. Після нелюдських жорстоких катувань цю жінку витягнули зі стодоли на вулицю. Хату, стодолу і стайню Гураль наказав підпалити. Корова, кози, птиця і все домашнє добро згоріло. В тім же році Гураль з оперативниками наскочив до Андрія Гиби, знайшов його на стриху, де і заколов багнетом. Чинив беззаконня цей «стрибок» до 1947 р., поки не був знищений у селі Потік. Разом з ним знайшов смерть ще один прислужник – «стрибок» Малецький, житель Підгороддя.

На околиці села Черче в лютому 1946 р. у лісі зрадою була видана криївка, де знаходилися чотири юнаки – кущовий провідник Степан Гладун, стрільці Василь Хіцяк, Василь Німий та Петро Іванило. Іванило не був повстанцем. Операцію проводив капітан Зв'язонца. Був він добре поінформований, хто знаходився у криївці, і поіменно назвав кожного. Степана Гладуна відвели в одну сторону, Іванила, Хіцяка, Німого – в іншу. Вирок капітана Зв'язонца – розстріл. Сам же капітан виконував вирок (при солдатах і односельчанах). Розстріл відбувся вночі, біля лісу. Перша жертва – Петро Іванило, друга – Василь Хіцяк. Катові тремтіла рука, він вистрелив два рази в голову. В. Хіцяк впав, але ще жив. В. Німому вдалося скочити в ліс... Погоня, постріли, пошматована одежа, але – цілий, не поранений. І дожив до 1949 р.

Кати привезли жертви в село до маслозаводу. Хіцяк ще жив, він говорив із своїм сусідом, котрий віз його на санях. Кати замордували його, поламавши руки. Мати Хіцяка (а йому йшов 21-й рік) зійшла з розуму. Як вона голосила, взимку ходила боса по снігу, як оплакувала сина! А потім покінчила життя самогубством.

Степана Гладуна помилували. А після засудили. Повернувся і зараз живе в с. Черче.

Кати винищили майже повністю мою родину – двоюрідних братів і сестер із села Старі Скоморохи.

Першою жертвою став Богдан Німий, 1919 р. народження, студент Львівського університету. Його закатували у Львові в 1941 р.

Ярослав Німий, 1921 р. народження, провідник СБ, загинув у 1946 р. (правдоподібно, у с. Суботів).

Ліда Німа, 1923 р. н., секретар-друкарка окружного провідника «Бориса» по організаційній лінії. Загинула поблизу села Зеленого тодішнього Жаб'євського району 18 січня 1947 р. Ліда – «Ксеня» (псевдо) застрелилась.

Марійка Німа, 1925 р. народження, член крайого проводу, Зоня Німа, 1926 р. народження, – час і місце загибелі обох невідомі.

Роман Німий, 1929 р. народження, правдоподібно, поліг у селі Путятинці 1948р.

Отця Василя Німого, батька дітей, мого стрия, священика, його молодших доньок Марту і Дарку вислано в Караганду. Там стрий і загинув.

Пізньої ночі восени 1947 р. крики солдат розбудили село. Мені тоді було 18 років. «Полчаса времени, собирайтесь!» – наказали нам. Нас було двоє в хаті – мати-мачуха і я. Нас привели у сільську раду, де вже були інші сім'ї. Фірами доставили в Рогатин на залізничну станцію. Загнали нас як худобу. Коли охоронники закрили двері, ми з двоюрідним братом (В. Маслієм) відважились на втечу. Дочекались темної ночі, зняли заґратоване вікно і приготувались стрибати. Хто тільки був у вагоні, говорили нам не робити цього, але ми були на Україні, і воля така близька. І нам двом вдалося втекти. З 1947 по 1950 р. я знаходився у підпіллі.

Мій рідний брат Василь у селі Псари загинув 11 травня 1949 р. Тоді ж полягли Я. Кіценюк, С. Фуртас, К. Берегівський.

7 квітня 1950 р. мене заарештували у Черчу. Добре пам'ятаю той день. Це була Великодна п'ятниця.

А в неділю, на Великдень спробував утекти з Рогатинського відділення КГБ, та був поранений в ногу автоматною чергою. У понеділок мене відвезли вантажною машиною в міську лікарню, де зробили операцію (в присутності слідчого) і знову забрали в тюрму. В гіпсі я пролежав чотири місяці. Коли зняли гіпс, знову почалися допити. Потім був суд і вирок – 25 + 5 років. Потрапив у львівську пересильну тюрму, звідки нас, галичан, етапом везли понад місяць в товарних вагонах у порт Ваніно, а потім пароплавом понад 5 тисяч невільників відправили Охотським морем у Магадан.

З Магадану частина людей потрапила на 480-ий кілометр – у Бутугичаг, долину смерті. Коли ми прибули на місце, то пройшли так званий карантин: переносили ящики з піском, вагою 50 кг, на віддаль 100 метрів і так 12 днів по 12 годин. Нам говорили: «Бандеровская сволочь, нам не надо вашей работs, нам нужны ваши мучения. Вы все подохнете»... Так, тут справді нищили людей, а найбільше – українців. З 1946 по 1951 р. там загинуло понад 13 тисяч невільників. Коли людина помирала, то лікар констатував смерть, але кат робив ще свою справу: розбивав молотком череп. Після цього жертві прив'язували номерок до великого пальця ноги. Ховали в'язнів де-небудь, у закинутих шахтах чи на пустирях.

У 1955 р. частину в'язнів Колими перевезли в Іркутську область. При владі в Кремлі став більш поміркований вождь, але комуністична система працювала по-старому. Нас етапом привезли на 246 табірний пункт, де відбували ув'язнення старі, немічні в'язні. Там же адміністрація тримала своїх помічників, карних злочинців, котрі знущались над беззахисними людьми. Звертання до адміністрації, щоб забрали злочинців, не допомогло. Тоді ми самі вигнали із зони цих злочинців, та за це поплатились. 39 осіб було вирішено відправити у всесоюзний штрафний 419 л/п. Коли ми прибули на місце, то вирішили не виходити. Ми заклинили двері вагону дошками з нар і вимагали прибуття вищого начальства. Та до вагону підійшов капітан Пушкін і дав наказ солдатам: «По изменникам Родины – огонь!» За лічені хвилини вагон був потрощений кулями. Вороги розбили двері. В'язня Поздова кати прокололи пікою прямо в серце. Каторжника Войцехівського, поляка за національністю, розстріляв той же капітан. Нас, уцілілих, після жорстоких катувань у кайданах помістили в ізолятор. З групи відібрали 12 для слідства: Андрія Святченка, Григорія Майєра, Павла Іванова, Івана Дзебаса, Василя Черевка, Миколу Сеньківа, Романа Німого, Захаркевича Федора, Репечка, Кравченка Григорія, Шмован Міносяна, Леоніда Туза. Нам сфабрикували справу: ніби-то ми повбивали тих людей, котрі добровільно хотіли вийти з вагона. Понад рік ми просиділи в Олександрійському централі, чекаючи вищої міри покарання. Ми категорично відмовилися вести мову із слідчим Іркутської області, оголосили суху голодівку і добились перегляду справи. З нас зняли несправедливе звинувачення. Проте катів, котрі розстрілювали невинних людей, ніхто не судив.

Ось такою була доля поневолених народів у російській імперії.