Дата публікації допису: Jul 24, 2013 6:43:29 PM
Останні двадцять років, від часу, коли Українська держава отримала незалежність в українській історичній науці зросла кількість праць присвячених дослідженню злочинів тоталітарних режимів. Зокрема важливим напрямком досліджень стала історія масштабів депортацій, які проводили окупаційні тоталітарні режими.
Метою цієї статті є проаналізувати основні етапи депортацій, як одного із методів придушення національного руху в Україні, та вирішення політичних питань тоталітарних та окупаційних режимів, як проти українського народу, так і проти інших національних спільнот що проживали на українській території.
Попри значне зацікавлення цією тематикою, залишається великий недосліджений пласт для науковців. Розсекречені і частково опубліковані матеріали з архівів СБУ дають можливість розвивати історичні дослідження політики та діяльності радянської карально-репресивної системи. Серед важливих праць українських науковців у сфері досліджень тоталітарних режимів, варто відзначити працю Івана Біласа (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. Кн. 1. – К.: Либідь, 1994. – 432 с), спільне видання Ю. Шаповала, В. Пристайко, В. Золотарьова (ЧКГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи // Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. – К.: Абрис, 1997. – 608 с.).
Важливий вклад в історичні дослідження репресій зроблено і в західній історіографії. Серед найновіших праць, які використано при написання статті, варто відзначити монографію берлінського істрика Йорґа Беберовскі «Червоний терор» (Беберовскі Й. Червоний терор. Історія Сталінізму / Пер з нім. – К.: К.І С., 2007. – 248 с.) та спільне видання Стефана Куртуа, Ніколя Верта, Жан-Луї Панне, Анджея Пачковського, Карела Баргошека та Жана-Луї Марголена під назвою «Чорна книга комунізму» (Куртуа С., Верт Н., Панне Ж. Л., Пачковський А., Баргошек К, Марголен Ж. Л. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії. – Львів, 2008. -712 с.).
Важливим джерелом для написання статті стали збірники документів «Депортації. Західні землі України кінця 30-х-початку 50-х рр.» (Депортації. Західні землі України кінця 30-х-початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. Т. 1. 1939-1945 / Під ред. Ю. Сливки. – Львів, 1996. – С. 7.) та «Ліквідація УГКЦ (1939-1946), (Ліквідація УГКЦ (1939-1946 ). Документи радянських органів державної безпеки / Під ред. М. Сергійчика – М., 2006. –Т. 2. – 804 с.).
Окрім монографій та збірників документів, в сучасній українській історичній науці з'явилися важливі допоміжні тематичні видання: довідники, словники. Серед них важливим є бібліографічний покажчик репресій в Україні (Репресії в Україні (1917-1990): науково-допоміжний бібліографічний покажчик // Авт. -упор. Є. Бабич, В. Патока. – Київ, 2007. – 519 с.).
Це дослідження варто почати із аналізу ситуації, яка розпочалась із згортання політики НЕПу в Радянському Союзі з початку 1930-х рр. Нову політичну лінію розпочав Йосип Сталін, та партійна верхівка, яка його підтримувала. Однією із основних характеристик цієї політики, був тотальний контроль за суспільством, та жорстоке придушення будь-яких думок, що суперечили основі партійної ідеології.
Методи, які обирала партійна верхівка для придушення непокірних та для впровадження рішень партії були різними: від суспільного тиску на особу, до кримінального переслідування. Одним із методів тиску на широкі суспільні маси, для досягнення бажаного результату, була політика виселення (депортацій), окремих суспільних верств, національних та етнічних груп. Висиляли групи людей, які проживали на територіях, які комуністичною партією Радянського союзу вважалися важливими в стратегічному значенні, як, наприклад 800 метрова прикордонна зона в анексованих у Польщі територіях. Підставою для виселення були підозри в комуністичної партії в «неблагонадійності» до окремих суспільних верств, як наприклад до «кулацко-польських елементів» (Сталинские депортации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 43.), членів контрреволюційних організацій, тощо.
Перші рішення політбюро ЦК ВКП(б) про виселення датуються початком 1930 років і стосуються заможних польських селян (кулаків) України та Білорусії. В рішенні ЦК ВКП(б) датованим 11 березня 1930 року, йдеться про те, що потрібно виселити польських кулаків. Завданням такого виселення є: «попередити будь-які масові виступи в прикордонних округах» (там же).
Початок депортаційних акцій в Радянському союзі пов'язаний із початком колективізаційної політики партії. Тому під першу хвилю депортацій потрапили заможні селяни, які становили найбільшу загрозу радянській колективізаційній політиці.
Для роботи з визначенням осіб яких потрібно було виселити, переселити, при органах виконавчої влади як у центрі, так і на місцях створювались відповідні комісії, членами яких були співробітники НКЗ, ГПУ, НКВД. На початку діяльності комісій, її члени визначили такі категорії суспільно небезпечних осіб, яких потрібно було переселити: «підозрювані (виділено В. С.) в грабунках, бандитизмі, конокрадстві, крадіжках, підпалах, шахрайстві, хуліганстві, особи, що мають зв'язки з кулаками, і підкулачники, сім'ї адміністративно висланих за кримінальні злочини, особи, що повернулися із заслання. Потім особи, що відбули покарання за контрреволюційні злочини, колишні люди (поміщики, поліцейські, жандарми і тощо.); особи, що мають родичів за кордоном; вичищені із радянського апарату за неблагонадійність; пачкарі; перебіжчики що залишилися в прикордонній смузі; офіцери контрреволюційних армій; учасники політичних банд, контрреволюційних організацій тощо» (Сталинские депортации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 43.).
Характерним є той факт, що рішення співробітників НКЗ, ГПУ та НКВД про категорії осіб, які мають бути висланими, стосується не осіб, чиї злочини є доведені, а лише підозрюються в злочинах. Тому можна робити висновок, що рішення членів комісії, щодо категорій осіб, мало лише політичне значення, а на практиці означало, що під ці категорії попадали більша частина радянських громадян, в цьому числі і членів Комуністичної партії.
З 1 по 9 лютого 1935 р. виселено з УССР 2 тисячі сімей заможних селян (кулаків). Всього було виселено 8678 чоловік (там же – С. 50). За етнічною приналежністю, виселено було: німців – 615 сімей, поляків – 681 сім'я, українців – 589 сімей та 115 сімей інших національностей (там же).
Наступним етапом депортацій радянською владою було виселення колишніх польських громадян із анексованих територій Східної Польщі (лютий-червень 1940 р.).
Початок Другої світової війни посилив інтерес іноземних держав до території України. Як для Гітлерівської Німеччини, так і для Радянського Союзу, територія України стала об'єктом геополітичних інтересів. Тому підписаний у Москві 28 вересня 1939 р., Німецько-Радянський договір про дружбу, містив таємний протокол, в якому обумовлено депортацію мирного населення з прикордонної смуги (Депортації. Західні землі України кінця 30-х-початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. Том 1. 1939-1945 / Під ред. Ю. Сливки. – Львів, 1996. – С. 7.).
В таємному протоколі йшлося зокрема про виселення «осіб українського та білоруського походження» (Там же. – С. 50.).
Із початком Другої світової війни до Радянського Союзу відійшли такі українські території, як Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Дрогобицька та Станіславівська області. Також до СРСР було приєднано 5 західних областей Білорусії.
Перші депортації з анексованих територій почались в лютому 1940-го року. Акції виселення населення передувало рішення ЦК ВКП(б) про запровадження 800 метрової прикордонної смуги. Також збереглась постанова СНК УРСР і ЦК(б)У «Про відселення і переселення жителів 800 метрової прикордонної смуги в Західних областях УРСР і очищення цієї смуги від будівель», де сказано про відселення 22615 осіб з 4870 дворів, які частково входять у 800 метрову прикордонну смугу (Сталинские депортации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 180.).
Операцію наказано було завершити в травні 1940 року. Операцію по переселенню з 800 метрової зони потрібно було провести до 20 квітня 1940 року. Виселенню підлягали 80185 осіб із 17342 дворів. На території цієї смуги не мали права проживати цивільне населення та розміщуватися цивільні об'єкти. Відповідне рішення прийняла і Рада народних комісарів України. З квітня 1940 року, рада зобов'язала виконавчі органи у Волинські, Дрогобицькі, Львівські, Станіславівські та Тернопільській областях «...протягом квітня – травня 1940 року виселити з 229 населених пунктів 22212 родин загальним числом 102800 осіб» (там же).
З них приблизно 22 тисячі чоловік було відселено, а понад 80 тисяч переселено. Для цього було використано 211 ешелонів» (там же. – С. 106.)
Також радянська влада визначила осіб, які на її думку були соціально небезпечними. Небезпечними були колишні воєводи, чиновники, поліцейські, поміщики, промисловці, купці. Такі особи визнавались особливо небезпечними, підлягали під суд «трійок» і, як правило відправлялися в ГУЛАГи на термін від 8 до 20 років (там же).
Варто зазначити, що на початковому етапі, коли радянська влада намагалась затвердитися на Західній Україні, вона намагалась сподобатись українцям західного регіону. Із вищезазначених небезпечних осіб для радянської влади, більшість критеріїв і ознак підходило саме польському населенню. Ще одним доказом часткового загравання радянської влади з українцями Західної України є свідчення Софії Ордон, яка згадує, що по приході радянських військ, були утворені сільські ради, членами яких стали лише українці (Lwowskie pod okupacja sowiecka (1939-1941) / Red. T Bereza. – Rzeszow, 2006. – S. 70.).
Одним із найкращих дослідників сталінських депортацій є А. Гур'янов. Він вважає, що протягом 1939-1941 років, радянська влада на анексованих територіях провели 4 депортаційні широкомасштабні акції (Ibid).
На першому етапі з 10 лютого 1940 р. було вислано 140-141 тис. cпецпереселенців-осадників.
На другому, 9-13 квітня, – депортовано 61 тисячу членів сімей адміністративно висланих та репресованих.
З 29 червня 1940 р. було депортовано 78-79 тисяч спец переселенців-біженців.
На четвертому етапі, з квітня по червень 1941 р. було вислано до 44 тисяч зсильнопоселенців (Ibid).
Також, як було згадано, виселено населення із 800 метрової прикордонної зони.
Думки істориків, щодо того, скільки було вислано осадників та лісників в 1940 р., є досить різними. Наприклад, Ю. Сливка вважає, що було вислано близько 200 тисяч чоловік (Депортації. Західні землі України кінця 30-х-початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. Т. 1. 1939-1945 / Під ред. Ю. Сливки. – Львів, 1996. – С. 8.).
В збірці матеріалів Сталінські депортації (1928-1953) йдеться про 141 тисячу осадників, лісників та їх сімей. Важливою є мета виселення осадників та лісників. Осадники – колишня польська шляхта. Їх можна порівняти з українськими козацько-старшинськими сім'ями. Радянська влада, боячись осадників, як носіїв давніх традицій, вважала їх небезпечними для комуністичної партії. Ще однією причиною виселення осадників, була їхня про польська орієнтація, а також серед шляхетської еліти популярними були антирадянські погляди. Більшість осадників мали консервативні та прозахідні погляди.
Важливо зазначити, що радянська влада, висиляючи осадників, не звертала уваги на етнічну приналежність. Радянська влада в ці нюанси не входила: всі осадники, в тому числі місцеві, українські, білоруські, орендатори, були в її очах найзлішими ворогами трудового народу і радянської влади (Сталинские депортации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 108.).
Проте Софія Ордон згадує дещо іншу картину подій. Над ранок 10 лютого 1940 р. до нашої колонії приїхали Совєти. Для приготування до депортації дали 15 хвилин (Lwowskie pod okupacja sowiecka (1939-1941) / Red. T Bereza. – Rzeszow, 2006. – S. 70.)).
На станції, для поляків були приготовані товарні вагони. «Завантажено нас до вагонів без вікон, замкнено засувні двері і так нас везли у незнане. Було страшно» (Ibid).
Важлива зауважити, що виселення тієї частини населення з українських земель порушило етнічний склад населення Західноукраїнських земель, оскільки 85 відсотків осадників були поляками. Щодо українських, осадників, негативний момент був у тому, що виселяли сільську українську еліту.
З інструкції НКВД СРСР «Про порядок переселення польських осадників із Західної України УССР та БССР» від 29 грудня 1939 р. випливає, що метою виселення осадників є підготовка радянською владою ґрунту на західноукраїнських землях для колективізації. Оскільки майно, сільськогосподарські знаряддя праці, худоба переходила у власність місцевих радянських органів управління (Сталинские депортации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 111.).
Радянська влада депортацію осадників та лісників намагалась подати як суспільно необхідну акцію. Із докладної записки дрогобицької обласної тройки НКВД УССР наркому НКВД УССР І. А. Серову, про підсумки депортацій осадників говориться про настрої серед місцевого населення до цієї акції. Із записки випливає, що селяни вважають, що «їх (осадників) давно потрібно було висилити, при б[увшій] польській владі вони над нами знущалися... » (там же. – С. 126.).
Також, в цій записці подаються й інші настрої селян, основна думка яких є така: «Радянська влада поводиться з народом по-варварськи, проводячи виселення людей» (там же – С. 130).
Окремо варто проаналізувати депортацію радянською владою спецпереселенців та біженців в червні 1940 р. Наслідком нападу Німецьких військ на територію Польщі 1 вересня 1939 р. стала велика кількість біженців з Польщі до УРСР. Більшою мірою, біженцями були євреї. Осінню 1939 р. між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом було підписано договір, за яким держави зобов'язувалися провести обмін деякими групами населення (там же. – С 153.).
На територію Німеччини було евакуйовано німецьке населення, а з підконтрольних ново захоплених німецьких земель евакуйовували білоруське та українське населення.
Голови центральних управлінь з питань єврейської еміграції А. Ейхман (Берлін) та А. Шталекер просили у Сталіна дозвіл на еміграцію до СРСР 1.8 млн. євреїв з Польщі та близько 400 тисяч євреї з Німеччини (там же).
Сталін, боячись що разом з емігрантами до Радянського Союзу проникнуть із Заходу шпигуни, не дозволив емігрувати євреям. Таким рішенням радянська влада сприяла голокосту єврейського населення в гітлерівській Німеччині.
Депортація спецпереселенців та біженців розпочалась 29 червня 1940 р. Було переселено близько 77 тисяч осіб, яких направили в спеціально приготовлені поселення на півночі СРСР (Сталинские депортацій (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 153.).
Більшість осіб, які були придатні до роботи, використовувалися як безплатна робоча сила на лісорубах (там же).
Окремий етап політики депортацій радянської влади варто проаналізувати, а саме виселення ссильнопоселенців із Західної України в травні-червні 1941 р. Депортація цього періоду на Західно-Українських землях характеризувалася посиленням боротьби радянської влади з «антиреволюційними сиами». На практиці в Західній Україні ця боротьба велась проти членів ОУН, проти українських національних організацій, проти громадських молодіжних організацій «Сокіл», «Пласт» проти організацій, які були під контролем Греко-Католицької Церкви, таких як Українська Молодь Христові. 22 травня 1941 р. почалась антиОУНівська акція. Була прийнята «Постанова ЦК ВКП (б) і СНК № 1299сс «Про вилучення контрреволюційних організацій в Західних областях УРСР» (Сталинские депоргации (1928-1953). Документи / Під ред. М. Л. Поболь, П. М. Полян. – Москва, 2005. – С. 187.).
Ця постанова означала арешти учасників «контреволюційних організацій», як українських, так і польських. Постанова також передбачала 20-ти річну ссилку у віддалені райони СРСР. Постанова стосувалася, як безпосереднього учасника «котреволюційної організації», так і членів його сім'ї. Найбільше від цих дій постраждали члени Української Націоналістичної Організації. Загалом протягом травня-червня 1941 р. було вислано близько 20 тисяч осіб (там же. – С. 188).
Варто зазначити, що такі дії проти ОУН та загалом проти національно налаштованих українців Західної України призвело до того, що активні й талановиті кадри організації були арештовані. Це позначилось в подальшій антирадянській боротьбі.
Подібні акції пройшли і в інших областях України. Зокрема в Чернівецькій та Ізмаїльській, а також і в Молдові. Загалом з цих територій включаючи Західну Україну і Молдову було вислано у віддалені регіони СРСР близько 44 тисяч осіб (там же. – С. 106.).
Місцями переселення були: Казахська АССР, Комі АССР, в Красноярський край, в Омську, Новосибірську область, а також в Алтайський край (там же.-С. 189.).
До періоду довоєнних депортацій належить також одні з найбільших трагедій, які вчинила радянська влада. Як згадує Ю. Сливка, 5-го березня 1939 р. на запит Л. Берії до ЦК. ВКП(б) про застосування вищої міри покарання до колишніх польських офіцерів, чиновників, розвідників, жандармів, осадників, тюремників, ЦК дало дозвіл. Наслідком такого рішення ЦК ВКП (б) стала Катинська трагедія поблизу Смоленська. Розстрілювали також в Осташківському (Калінінська область), Старобельському (поблизу Харкова) таборах (там же. – С. 106.).
У цей період було розстріляно понад 21 тисячу колишніх польських офіцерів. На даний час не встановлено, скільки серед польських офіцерів були представники українських, білоруських та інших національностей.
Важливо зазначити, що позиція польської влади, щодо польських військовополонених офіцерів змінилась після 22 травня 1941 року. Змінились стосунки в середині антигітлерівської коаліції. 30 липня 1941 року у Лондоні було підписано договір між Радянським Союзом та Польським урядом на еміграції. При підписанні договору були присутні прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль, а також міністр закордонних справ А. Іден. Включено було також протокол про амністію всіх польських громадян в тюрмах СРСР в якості військовополонених (там же. – С. 173.).
Після підписання міжурядового договору 12 серпня 1941 р. був виданий указ про амністію польських громадян. Більшість з них були амністовані. Амністія також стосувалася і депортованих поляків із Західноукраїнських земель. Близько 165 тисяч чоловік в січні 1943 р. отримали радянське громадянство (там же).
Загалом від сталінських депортацій 1939-1941 рр. постраждало приблизно 313-325 тисяч чоловік. Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях призвела до зміни етнічної карти на цих землях. Значно зменшилась присутність поляків.
Василь Стефанів, в.о. директора Центру досліджень визвольного руху (Львів).