Дата публікації допису: Aug 28, 2012 8:11:6 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №289
Грендиш Марія Дмитрівна, народилась у 1926 р. в с. Чемеринці Перемишлянського району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована у 1945 р., звільнена у 1956 р.
Це було в 1945 р. Мені йшов тоді 19-й рік. Проживала я з батьками в с. Чемеринці Львівської області. Одного разу я йшла з магазину і побачила фіру, на якій їхав слідчий Платов – відомий кат зі своїми «стрибками». Вони везли двох хлопців, руки і ноги в яких були пов'язані. Фіра догнала мене і слідчий сказав: «Сідай, голубко, з нами».
Привезли мене додому, вибігла мати і зомліла, побачивши мене з ними: вже кілька разів Платов приїжджав за мною, але повертався ні з чим. А тут йому повезло, як вовку на поживу.
Привезли мене в район, кинули в камеру, де по стінах стікала вода. На допити викликали тільки вночі. У кабінет, де проводили допити, страшно було зайти, все тіло й серце мліло від страху. На стінах видно було плями від крові, особливо сильно били чоловіків.
Платов питав мене, де знаходяться «бандіти». Бив мене по голові, по плечах, ногах, обличчю, рвав волосся на голові, обзивав нецензурними словами. Одного разу покликав рудого слідчого, прізвище якого мені не відоме, закрив кабінет на ключ. Той хотів мене зґвалтувати, але я оборонялася, скільки могла, і дуже кричала. В ту хвилину надійшов якийсь руський офіцер і визволив мене з рук нечестивця. Він крикнув на слідчого і той відразу вийшов з кабінету. Сили мене покинули. Прийшов Платов, наказав завести мене в камеру. Йти я не могла і мене волокли, як мертву собаку.
Другого дня Платов оформив мою справу і відправив мене в Львівську тюрму на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). Мене вкинули в камеру одиночку і впустили туди щурів, які вночі мене покусали. На добу давали лише 300 г. хліба. З'їдала 100 г, а решту давала щурам, щоб мене не кусали. Я дуже плакала в тій камері. Із сусідньої камери мені постукав чоловік і запитав, чому я так сильно плачу. Я пояснила, що зі мною робиться. Тоді він почав стукати в свої двері і вимагав прокурора. Виявилося, що мій сусід був слідчим, який сидів за якусь провину. Сказав, що тюремники поступають не по закону, назвав їх варварами. Чи це допомогло, чи що – не знаю, але мене перевели в 43 камеру, де було четверо дівчат. Я лежала дуже хвора, в мене були рани від побоїв.
Через деякий час, коли мені трохи полегшало, наглядач прийшов і покликав мене на кухню чистити картоплю. Тут, на кухні, мені сказали, що крізь вентиляційну трубу можна побачити, хто приходить з передачами. Для мене передач від мами не приймали, їй казали, що мене тут немає. Але одного разу я побачила маму через вентилятор. Вона стояла і плакала, позираючи на вікна. Я крикнула: «Мамо! Я тут!» Потім мама пішла до начальника тюрми і дуже просила, щоб прийняли передачу.
Після того, як мама передала передачу, мене повезли на суд. Судили зразу по 10 чоловік. Тривало те судилище 5-10 хв. Нам всім дали по 10 років заслання. Після суду відправили на пересильний пункт. Наш етап направлявся в Молотовську (нині Пермську) область. На дорогу дали тільки соленої риби, виявилося, що конвоїри пропили всі продукти, які були виділені нам на дорогу. Одного разу так напилися, що почали бешкетувати, били молотками по вагонах, щоб ми не спали. Поводилися з нами гірше, як з худобою.
Коли ми приїхали у Молотов, то в багатьох людей відняло ноги від холоду і їх на носилках заносили в лікарню. Дехто – залишився калікою. З тих, хто ще стояв на ногах, формували бригади і посилали на лісоповал, на розвантаження вугілля, залізної руди і коксу. Жінкам така робота була не під силу. За зміну треба було навантажити 11 т.
В бараках спати було неможливо, бо вночі заїдали блощиці. Годували травою, з якої варили суп, додаючи тухлого гороху, від якого боліли животи.
У 1948 р. вийшов наказ про формування спецтаборів, і нас відправили в м. Тайшет Іркутської області. Там посилали на лісоповали різати і складати шпали в штабелі, або копати траншеї глибиною 2 м, цілий день при цьому доводилося стояти у воді в гумових чоботах. Увечері знесилені приходили в табір до свого бараку і майже не було сили дійти до нарів, так боліли ноги від мокроти.
На лісоповал нас возили у відкритих машинах по 50-60 чоловік. Стояв мороз до 50°. Валянки були з дірами, із п'яток виглядала солома. Хоч і ноги обмотували онучами, але все одно ноги обморожували. Видавали нам обрізані, списані шинелі і шапки-вушанки.
У 1950 р. нас зігнали в надто переселений «лагпункт». Там почався сильний тиф. Дуже багато людей повмирало тоді, і особливо чоловіків. День у день на прохідній червонопагонники проколювали трупи шомполами, перевіряли чи дійсно мертвий.
Якось у 1953 р. мене з бригадою в'язнів послали за продуктами за межі табору. Біля прохідної ми стояли і чекали, поки наглядач відкриє нам ворота. Хтось з дівчат сказав щось смішне і я засміялась. До мене підійшов наглядач Юрченко і каже: «Що? Радієш, що Сталін помер?»
Ми тоді ще зовсім нічогісінько не знали про смерть Сталіна! Цей наглядач завів мене до оперуповноваженого. Той мене довго сварив, навіть погрожував добавити мені строк. Заступились за мене заступник начальника табору Литвинов і бригадир. Вони дали мені добру характеристику і тільки тоді оперуповноважений залишив мене в спокої.
Перед закінченням строку нас перекинули в Братськ. На різних роботах доводилось нам працювати: і на будівництві, і на залізниці і на лісоповалі, і на сінокосах, будували міст через Ангару. Той міст, без перебільшення можна сказати, стоїть на людських костях.
Опишу один епізод, який стався на сінокосі. Одного разу конвойні привели нас на місце сінокосу, відмітили зону і попередили, якщо хтось вийде за зону, то будуть стріляти. На кожному куті тої відведеної зони стояв конвоїр, а всередині дівчата косили траву. Один з конвоїрів почав приставати до дівчини, а вона йому відповіла: «Що ти тріпаєш язиком, як собака хвостом. Тобі зі мною розмовляти не можна. Виконуй свою роботу!..»
Щоб помститися, ображений охоронник із прутів лози сплів щось подібне до клітки. Всю бригаду (24 дівчат), загнали в оту клітку-огорожу. Крайні конвоїри взяли ту клітку в руки і нас погнали, вигукуючи: «Бігом! Бігом!» Ми бігли навпростець по ямах, по калюжах, а вони все кричали. До табору прибігли ми ледве живі. На це свавілля охоронників ми поскаржилися начальству. Нам відповіли: «А вы что думаете, что пришли на кондитерскую фабрику конфеты есть? Не забивайте, что вы спецконтингент, надо было сюда не попадать...»
Нарешті настало довгождане звільнення з табору, але ще чекало нас заслання на 5 років у Красноярську область. Там працювали ми на будівництві. Видали нам вовчі білети, з якими кожен тиждень мусили ходити на відмітку в комендатуру.
У 1956 р. нам видали паспорти з міткою КГБ, і лише тоді скінчився термін заслання. Дуже тяжка була моя доля.
Тепер мені 64 роки, здоров'я підірване. Хворію бронхіальною астмою, сильним поліартритом, іншими недугами. Найкращі роки життя минули на каторжних роботах в голоді і холоді.
Рада, що про нас, політв'язнів, нарешті згадали, що Україна ще не вмерла, що піднімається з колін.