Кінці в землю (автор В’ятрович Володимир)

Дата публікації допису: Apr 28, 2013 8:46:47 AM

Історія з грифом «Секретно». Архіви КГБ розповідають. / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – 240 с., іл. або www.tsn.ua

Французький священик Патрік Дебуа об'їздив усю Україну в пошуках місць масових поховань жертв Голокосту. Поблизу Буська на Львівщині він віднайшов сімнадцять великих ровів, заповнених людськими рештками.

«Перед тим, як закопати рови, – пише він у своїй книзі, – я винайняв гелікоптер, щоб ми могли зробити аерозйомку всіх відкритих ям... Завдяки цьому транспортному засобу можна було оцінити розмах убивства. Сімнадцять ровів розташовані поряд із цвинтарем, який із висоти пташиного польоту здавався зовсім невеликим проти них. Я уявив собі, що було б із краєвидами України, якби можна було відкрити всі ці спільні рови і з гелікоптера зробити фотозйомку. Перед очима відкрилося б величезне кладовище анонімних могил, до яких були кинуті чоловіки, жінки та діти. Це не цвинтар, а просто величезний континент ровів».

Якби отцю Дебуа вистачило сміливості уявити відкритими не лише поховання жертв Голокосту, але й ті, що з'явилися лише на кілька років раніше, масштаби «континенту ровів» та трагедії, через яку перейшла Україна минулого століття, були б ще наочнішими і промовистішими.

Страшна хвиля репресій 1930-их, яка накрила Радянський Союз, забрала сотні тисяч життів. Частина арештованих загинула далеко від рідних земель у безкрайніх сибірських просторах, де й досі спочивають їхні тлінні останки. Інші були розстріляні на місці, відразу після короткого «слідства».

Шалені темпи, яких набрав маховик смерті, особливо в час Великого терору 1937-1938 років, змусив чекістів замислитися над важливою проблемою: як позбавлятися тіл своїх жертв? Через п'ять років аналогічне питання постане перед нацистами. Вони вирішать його із притаманною німцям технічною точністю та акуратністю – окуповані терени вкриють крематорії. Чекісти такого собі дозволити не могли, адже діяли в мирний час і не проти громадян інших держав чи «недолюдей», а проти своїх же, тих, для кого ніби будувалася «перша в історії країна робітників та селян». Тому сліди власної роботи просто закопували в землю, перетворюючи країну на суцільний таємний могильник.

31 січня 1939 року капітан держбезпеки Федір Горбань, начальник Запорізького обласного управління НКВД, вирішив ознайомитися із приміщенням міського відділення. Огляд робили у зв'язку з переданням будівлі заводу «Комунар» в обмін на заводську, більш зручну для чекістів. Об'єкт виявився неготовим до передачі цивільним, адже тут залишилася надто промовиста згадка про попередніх господарів. «Я виявив, – доповідав Горбань у Київ, – що у дворі, у вигрібній ямі, яка слугувала для збирання нечистот, під час операції навесні 1938 року за розпорядженням колишнього начальника міського відділу НКВД Янковича (заарештований) було складено і засипано 100-110 трупів... Вийняти трупи зараз є неможливим через їх розкладання. Оскільки вигрібна яма розміщена на відстані одного метра від триповерхового приміщення, я вирішив: на глибині 2,5-3 метрів залити вигрібну яму міцним розчином цементу, що унеможливить подальше осідання ґрунту і викопування в цьому місці якихось котлованів». Таким способом завод, який згодом став виробником перших українських автівок, разом із приміщенням отримав зацементовану могилу понад сотні людей, яку, цілком можливо, досі не відкрив.

Кістки невинно замордованих не бажали спокійно лежати в землі і часто нагадували про себе несподіваними знахідками в несподіваних місцях. Улітку 1969 року троє школярів із селища П'ятихатки, що під Харковом, граючись у лісі, випадково знайшли металеві ґудзики із зображенням орла, військові чоботи іноземного зразка, згодом обручку з ініціалами, металеві пластини з написами «тов. Пташинському І. І, за боротьбу з контрреволюцією від колегії ҐПУ». Захоплені хлопчаки продовжували копати, сподіваючись віднайти ще більше цікавих скарбів. Але їх очікувало навіть не розчарування, а переляк – подальші пошуки виявляли лише кістки. Багато кісток і черепів. Людських. Налякані діти розповіли дорослим про страшні знахідки, і вже незабаром цією справою зайнявся КҐБ.

7 червня того ж року інформацію про знахідку за підписом голови КҐБ УРСР Віталія Нікітченка відправили керівникові українських комуністів Петрові Шелесту та самому голові КҐБ Юрію Андропову. Переляк чекістів був недаремний, і вже перше обстеження могили підтвердило їхні побоювання: поруч із репресованими громадянами Радянського Союзу тут були поховані польські офіцери. Саме ті, від причетності до зникнення яких радянська влада відмовлялася ще з 1943 року, коли німці виявили поховання під Катинню. «Встановлено, – писав Нікітченко, – що у вказаному місці в 1940 році УНКВД у Харківській області було поховано значну кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, останки яких виявили діти за випадкових обставин. Пенсіонер КҐБ Галіцин, котрий працював водієм в органах держбезпеки, пояснив, що на цьому місці могли бути поховані і радянські громадяни, а також у 1941 році під час евакуації УНКВД були закопані різні предмети особистого вжитку, конфісковані при арештах 1937-1938 років. Серед них могли бути папки і портфелі з дарчими написами на пластинах». Судячи з того, що про поховання спецслужби дізналися лише зі свідчень цитованого вище пенсіонера та ще кількох колишніх чекістів, жодних документальних слідів про те, що відбувалося в 1930-1940-і роки, станом на 1969-й уже не існувало.

КГБ повідомляло найвище партійне керівництво про випадки віднайдення таємних поховань жертв репресій, 1969 р.

Проте з'ясування правди про масове поховання було лише частиною проблеми для каґебістів. Вони мали знову приховати його сліди. У першому ж листі керівництву Нікітченко пропонує конкретні кроки: «Вважаємо за доцільне роз'яснити населенню довкола, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у вказаному місці проводили поховання без почестей розстріляних за дезертирство та інші злочини солдатів та офіцерів німецької і союзних із нею армій. Разом з тим у тому ж місці поховані німцями померлі від різних небезпечних інфекційних хвороб (тиф, холера, сифілітики тощо), а тому вказане поховання має бути визнане органами охорони здоров'я небезпечним для відвідування. Це місце буде оброблене хлорним вапном, взяте на карантин і в майбутньому засипане ґрунтом».

Найвище керівництво КҐБ (зокрема заступник голови Семен Цвигун та сам Юрій Андропов) уважно вивчили пропозиції Нікітченка. У результаті «було прийнято рішення про ліквідацію спецоб'єкту через застосування хімікатів – лускатого технічного їдкого натрію». Щоб не привертати уваги до робіт, чекісти вирішили проводити їх під виглядом будівництва спеціального об'єкта КҐБ, у зв'язку з чим навіть звернулися до Харківського облвиконкому. «Згідно з ухваленим рішенням, об'єкт буде обгороджено парканом із колючим дротом, на його території споруджено дві будови, одна – для персоналу охорони, інша – зберігання хімікатів. До повної ліквідації об'єкту (не менше чотирьох років) він охоронятиметься двома постами наглядацького складу слідчого ізолятора. Ці ж особи будуть безпосередньо здійснювати головні роботи з ліквідації об'єкта». Для виконання поставленого завдання харківське обласне управління КҐБ затребувало в керівництва спеціальний штат із 21 особи, а також фінансування в сумі 10 тисяч рублів.

Приховування страшної правди, закопаної в землі, вимагало значних зусиль та ресурсів, але не давало гарантованого результату. Безіменних могил, зроблених чекістами, було занадто багато.

Зрештою, наприкінці 1980-х років політична ситуація змінилася. Відповідно до постанови ЦК КПРС «Про додаткові заходи з відновлення справедливості стосовно жертв політичних репресій 30-40-х і початку 50-х років», КҐБ було доручено пошук місць масових поховань. Тепер чекісти мали не приховувати наслідки роботи попередників, а викривати їх.

Віяння перебудови – чекісти зайнялися пошуком місць масових поховань жертв репресій. Інформація голови КГБ Миколи Голушка на ім’я керівника компартії Володимира Щербицького, 1989 р.

28 лютого 1989 року очільник української спецслужби Микола Голушко інформував керівника Компартії УРСР Володимира Щербицького про результати виконаної роботи. Він відзначив, що в архівах спецслужби практично немає документів, які вказували б на місця та процедури поховання. Так само бракувало прямих свідків, «оскільки, як правило, такі особи наступні роки самі були репресовані і засуджені до розстрілу, а інші заслані до різних таборів». Втім у результаті дослідницької роботи КҐБ вдалося виявити низку таких місць – у Вінниці (у парку культури та відпочинку, на колишньому міському цвинтарі, в саду на вулиці Підлісній), у Чернігівській області (в районі села Халявин), в Одесі (на другому християнському цвинтарі), у Черкасах (на старому єврейському цвинтарі на вулиці Шевченка), у Полтавській області (у пісочному кар'єрі на 8-му кілометрі на схід від Полтави і 3-му кілометрі від села Макухівка), у Хмельницьку (на території колишнього управління, де в 1960-і роки споруджено Центральний універмаг), у Києві (на околиці Лук'янівського кладовища). Тоді ж КҐБ і радянська влада визнали Биківню місцем масових поховань жертв політичних репресій, поклавши край багаторічній брехні про захоронення тут убитих німцями.

Тлінні останки жертв репресій. Жителі Вінниці намагаються розпізнати серед них рідних та близьких, що зникли в роки Великого терору.

Результати розкопок нацисти ретельно фіксували і згодом використовували у пропаганді. Тим часом вони самі всіювали українську землю свіжими ровами, в яких ховали сліди власних злочинів.

Молоді співробітники КҐБ, які на доручення керівництва досліджували ці питання, а також ті з них, хто з 1990 року був залучений до перегляду архівно-кримінальних справ для реабілітації невинно засуджених, почали по-іншому сприймати радянську дійсність. Крижана оболонка брехні тріскала і танула, відкриваючи їм, а згодом і всім іншим громадянам, страшну радянську історію. Лояльність до влади в тих, хто мав її охороняти, поступово зникала. Впевненість у тих, які хотіли її змінити, навпаки, зростала.

Правда, яку намагалися поховати в землі, проросла з неї і через десятиліття зруйнувала імперію, збудовану на брехні й терорі.