Дата публікації допису: Dec 21, 2011 2:56:51 PM
Офіційна радянська історіографія зображала «визволителів» безкорисливими, кваліфікованими спеціалістами, які, керуючись «інтернаціональним обов’язком», їхали на західноукраїнські землі, щоб «ощасливити експлуатований капіталізмом» тутешній народ, навчити його грамоти, налагодити промисловість, «поставити на нові рейки» сільське господарство. Насправді все було навпаки. На Західну Україну із східних районів російської імперії ринуло всяке шумовиння: випущені на волю кримінальні злочинці – ґвалтівники, грабіжники, різні невдахи, нероби, п’яниці. Їх радо приймали представники нової влади. І ставали вони «своїми людьми» – керівниками культурно-освітніх закладів, шкіл, наглядачами, сексотами, обліковцями, міліціонерами, агентами соцстраху, працівниками осовіахіму, розважальних закладів, організаторами розподілу «панського» майна. Вони зневажали українську мову, культуру, звичаї, у них не було сорому, їх не мучила совість від того, що чинять зло. Заполонивши західноукраїнські землі, «старші брати» вели себе як у власному домі. Західну Україну наводнюють російські шовіністи. Вони займають посади у всіх державно-адміністративних і культурно-освітніх закладах і організаціях, насильно запроваджують у діловодство і повсякденний обіг російську мову.
Жахливі дні Стрия
Страшну картину побачили люди у Стрийській тюрмі 1 липня 1941 року. На подвір’ї – сотні трупів з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима… Біля стіни стояло чотири котли, в яких варили для в’язнів страву. Коли підняли покришку одного з них, то з жахом побачили, що в котлі є зварені людські тіла. Те ж саме було і в інших котлах. У кожному з них, залежно від величини було по 2-3 трупи. Хтось з людей відкрив головний отвір каналу (йдеться мова про каналізаційні канали) на подвір’ї тюрми, і всі побачили, що канал забитий трупами.
На подвір’ї, під стіною тюрми, стояла залізна кабіна з двома перегородками висотою приблизно 2 метри і шириною – півтора метри. Ця кабіна мала в горішній частині 3-4 гаки, а долівка її була покрита залізною решіткою, під якою горів газ. В одній перегородці ще висів труп в’язня головою вниз, а в другій лежало на долівці цілковито спечене тіло іншого.
У більшості в’язниць, де знайдено замордованих людей, було обладнано спеціальні камери для знущань з широким набором знарядь тортур – щипців, кліщів, молотків, корсетів з набитими цвяхами, що їх одягали мученикам на груди, електричні крісла з різними дротами, спеціальні електричні лампи, інші пристрої. В’язні перед смертю зазнавали нечуваних знущань.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №20. (Записано 12 липня 1941 року).
Не оминула катівська рука червоних бандитів теж і безталанної Бойківщини. Масові арешти напередодні німецько-совєтської війни та істеричне виловлювання людей під час самої війни заповнили вщерть велику в’язницю стрийського суду та закамарки НКВД.
Жахливе відкриття зробили мешканці Стрия, що кинулись по відході червоних рятувати з в’язниці своїх рідних і знайомих. Келії в крові, коридори в крові… А пивниці – одно несамовите грибовище… Трупи без голови, помасакровані до невпізнання, інші без рук, без ніг…
Кинулась голодна біднота визбирувати риж і цукор, розсипані в каналах. Збирали і – раптом кров сплила з лиця. З-під рижу видніли ноги людини, встромлені головою в канал. Ця людина ще дихала. А в глибині каналу – могила. Найжахливіша могила, яку людина могла б придумати. Канал забитий трупами.
В різних ще місцях знаходили мешканці Стрия, і ще знаходять, останки помордованих в’язнів.
В четвер, 3 числа цього місяця відбулася в Стрию величезні маніфестаційні похорони жертв ГПУ. З усіх сіл стрийського і скільського районів поприїздили селянські делегації з вінками, щоб попрощати синів чи дочок рідного села. Сотні вінців, повінь квітів, зелені, прапорів, жалібні пісні,сльози на очах тисяч і затиснені аж до крови уста – оце враження маніфестаційних похоронів, що їх уладила Стрийщина своїм героям.
У величезній спільній могилі спочивали тлінні останки і тих, що їх супроводжувала рідня чи знайомі, і тих, що їх ніхто впізнати не міг. Лягли дружньо в могилі нові безіменні герої.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №41. (Записано 18 липня 1941 року).
Як відомо, в Стрию, так, як і по інших містах Західної областей України, лютував і скаженів терор червоних катів Москви, особливо у днях утечі «доблесної» червоної армії. «Доблесна» армія тікала, а в той час партійні енкаведисти та комсомольці цілими сотнями мордували без розбору українське населення, незважаючи ні на вік, ні на стан, ні на стать.
Внаслідок цього терору залишилися сотні трупів по ямах, пивницях, каналах, а той на голій землі на тюремному подвір’ї. Большевики стріляли свої жертви, різали, кололи, живцем кидали в канали або гаряче гашене вапно. У каналах присипала нещасних цукром і рижом, в ямах заливали вапном, або прикидували землею. Далеко від тюрми чути було задушливий сопух тіл, що розкладалися.
2 і 3 липня видобуто 55 трупів, з яких 10 трупів забрали селяни на селу а решту, тобто 45 трупів приміщено в домовинах і проголошено демонстративний похорон на 3 липня. З навколишніх сіл зібрались тисячні маси селян. Похорони випали дуже величаво. Жертви поховано у спільну могилу, покриту сотнями зелених, квіткових та тернових вінців. Фотографи робили знимки, а представники Німецької Армії фільмували.
4 липня і в дальших днях добуто з ями ще 35 трупів і поховано на стрийському цвинтарі. Врешті через загрозу виникнення зарази, бо трупи глибше положені (яма має коло 5 метрів глибини) були у повному розкладі і вже не можна було відділити одних від других, порішено решту трупів закопати таки в тій ямі на тюремному подвір’ї. Кількість залишених трупів нараховує понад 100.
Поза містом над рікою знайдено 7 трупів, а з них пізнано двох – Микиту і Олексу Гамліїв з Корчівки Журавенського району.
Зазначуємо, що в тюрмі, на тюремному подвір’ї не всі місця докладно розсліджені і, мабуть, багато ще буде відкрито трупів. В окремих домах міста по пивницях, по каналах багато ще недобутих трупів.
До тепер розпізнано 23 трупи. Подаємо їх список, перевірений за судовими протоколами: 1. Йосиф Добусевич зі Сколього, 2. Павлюк начальник залізничної станції в Любінцях Скільського району, 3. Урбанський, урядник скарбового уряду в Стрию, 4. Урбанський, учитель в Сколім, 5. Урбанська Аделя, вчителька в Сколім, 6. Йосиф Корман зі Сколього, 7. Н. Бичко, слюсар зі Сколього, 8. Г. Н., робітник зі Сколього, 9. Н.Н., експедієнтка пошти в Сколім, 10. Н. Середняк, судовий урядник в Сколім, 11. Н. Шеремета, електромеханік в Сколім, 12. Йосифа Селетин, бухгалтерка тартаку в Синєвідську Вижнім, 13. Н. Івасик зі Сколього, 14. Варивода, син Михайла, селянин з Синєвідська Вижнього, 15. Цогла Ізидор зі Сколього, 16. Добусевич Людвік зі Сколього, 17. Коваль Дмитро, 18. Марія Пастушків, 19. Микола Джус, 20. Михайло Коваль – всі з Синєвідська Вижнього, 21. Микола Романів (місцевість незнана).
Жертви большевицького терору поза Стриєм будемо подавати в списках в міру напливу матеріалів, які звідусіль належить негайно слати на адресу нашої редакції.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №54. (Записано 24 липня 1941 року).
У вересні 1940 року тайні агенти НКВД прийшли до канцелярії, де працював інспектор Калиняк, поговорили з ним і вийшли разом з ним. Хто це був і про що говорили, ніхто з тих, які працювали разом з інс. Калиняком, не знав. Цього дня ввечері кружляли по місті вістки, що інспектор Калиняк арештований.
Його затримання органами НКВД дуже вразило тих, хто знав Калиняка особисто. Ми вважали, що його арешт помилковий і, коли помилка виясниться, його звільнять.
Стрийські жиди з радості потирали руки і тішилися його арештом, вони його підозрювали, що він служив в Українських Січових Стрільцях.
Знаючи інс. Калиняка, як дуже чесну людину, зладив я на прохання його дружини письмо до вищої влади НКВД в Києві, в якім зазначив, що потвердили інші товариші, які це письмо підписали, що інс. Калиняк, це людина дуже чесна і працьовита і не має на свойому сумлінні нічого такого, за що треба його судити, просимо про прискорення слідства.
Це письмо по якомусь часі вернулося з Києва до стрийського НКВД. В січні телефонічно закликано мене до НКВД на 9 годину вечора. Від часу, коли мене повідомлено про явку, аж до 9 години не міг я догадуватися, чого мене кличуть. Але треба було йти.
На вартівні спитав мене вартовий «фамілію», пустив в середину, а двері за мною зариглював. Казав мені пождати, бо того судді нема. Я хотів вийти, а за хвилину знову вертатися, але було «нельзя».
Надійшов суддя, покликав мене до себе і з законною чемністю казав сідати. По стягненні генераліїв, сказав мені таке: «Я пізнав Ваше письмо і знав про те, що це Ви писали». Я дуже здивувався, бо перший раз його бачив.
За хвилю прийшов сам начальник НКВД тов. Басалаєв, сів напроти мене і вичитував з лиця недоказані мною відповіді на питання, які мені ставив тов. Гентельман.
Чи ви знаєте тов. Калиняка, як він поводився, чи ви даєте гваранцію за те, що в ваших очах він поводився так, а поза вашими очима інакше.
На це я йому відповів, що інс. Калиняка знаю вже років вісім, знаю його як чесну, пильну і працьовиту людину і що його поведення було таке, що ніхто не міг йому нічого закинути. До політики не мішався, а ввесь день працював в школі і для школи.
А чи належав до «Просвіти»?
Так, інс. Калиняк належав до «Просвіти» і я сам належав.
Я вам даю руку, що ми на громадянина Калинякв нагромадили стільки матеріалу, що ледве він побачить світ.
Чому ви писали до Києва? Чи ви знаєте, що таких писем писати не вільно?
Я боронився тим, що дружина інс. Калиняка була дуже поденервована арештом її мужа, не могла зібрати своїх думок, щоб таке письмо написати, тому я її допоміг написати. В тім письмі нема нічого такого, що суперечило б правді, а зміст письма чемний і спокійний.
На це він сказав, що таких писем писати не вільно.
На тім покінчилося моє переслухання, я мусів ще підписати протокол, що нікому не буду розказувати, що був слуханий в НКВД, про що мене питали і що я відповідав.
Дістав від нього перепустку, яку показав вартовому, цей відтягнув риглі і я побачив світ божий.
Начальник НКВД Басалаєв і суддя НКВД Гентельман виконали свою норму, розстріляли в місті кількасот невинних жертв, інших вивезли за місто, і над рікою, в лісах коло сіл Пили та Волі Задеревацької порозстрілювали. Самі «чесно» втікли, залишивши у своїх бюрах документи про особисте походження:
Басалаєв Афанасій Калинович, 1909 р. народження з села Басалаєвка Мурманського району Кіровської області, з заводу слюсар-машиніст, освіта середня, національність російська.
Гентельман Мойсей Беркович, 1915 р. народження, жид, уроджений Олевську Житомирської області, з заводу столяр.
Р. Лисович.
В Стрийській тюрмі
Я по матері українка. За большевиків працювала спочатку офіціанткою, а опісля на пошті. Часто-густо викликали мене в НКВД та розпитували про людей. Чи могла я їм що сказати, як сама про ніщо не знала, по-друге, з ніким ні прощо не говорила, бо кожний боявся власної тіні? Намовляли мене вступити в комсомол – не пішла.
22 червня вечором прийшли енкаведисти, зажадали пашпорт, оглянули. «В НКВД пайдеш» , сказали і напівживу вкинули мене до авта. В обласному НКВД (місто Дрогобич) розглядали мене, речі забрали і вкинули в малесеньку камеру, де вже і так сиділо 14 дівчат. За цілих 45 годин дали мені тільки 50 дека чорного, як землиця, хліба та води напитися.
24 червня привезли нас всіх під коцами до Стрия. «Так … ваща мать, германа хочете! Мы Вас всех под стенку, выстреляем, политическая сволочь», – привітали нас зразу. На тюремному подвір’ї, обернені до стіни, дві години стояли на дощі та молились потихеньку Богу, поки нас не загнали в камери, де вже, крім нас, було 20 жінок. Уявіть собі, – крізь сльози говорить жінка, – нас 30 душ в приміщенні з невеличким отвором, на добу дають деколи по оселедцеві, деколи по півлітри задимленої вонючої каші: ми почали душитися й пухнути.
Ще день, як день, а коли надходила ніч, то тільки під гуркіт моторів було й чути жахливі крики та плач-розпуку, що морозила тіло. Кожна з нас тільки й ждала, наслухувала, що от-от заскрегоче ключ у замку і покажеться енкаведист.
29 червня вночі вдерлось до нас п’ятьох енкаведистів та почали солідно обкладати нас напівпритомних прикладами рушниць приговорюючи: «Ви хочете германа, от маєте й германа», потім вибрали 10 дівчат і розстріляли.
На другий день почула я на подвір’ї божевільний жіночий крик. Останками сил дібравшись до віконця, побачила я жахливу картину: якусь стрийську жінку кинули бандити на землю, поранили важко штиками і ще живу кинули до каналу (згодом з цього каналу витягнули 120 помордованих українців).
1 липня большевики, почувши, що в Дрогобичі вже є німці, почали панічно втікати. Про нас, очевидно, забули, так що о 4-ій на тюремному подвір’ї не було вже нікого. Зразу заворушились в’язні, повиломлювали двері, почали виходити на волю. З 35 жінок в нашій камері остались живими 16, але й тим довелося ще раз заглянути смерті у вічі. Большевики, побачивши нас на дорозі, почали густо обстрілювати з поблизького лісу, на щастя, не потрапили нікого.
Оце я Вам розказала тільки про себе, про своїх товаришок недолі, про одну камеру стрийської тюрми, по інших діялись ще жахливіші речі.
Степанія Ліська, місто Дрогобич.