Карусель диявола (Автор: Петрів Роман)

Дата публікації допису: Jun 10, 2021 6:0:18 PM

ПЕРЕЖИТЕ

Він приходить до мене досить часто, і ми розмовляємо. Спочатку він переважно безцеремонно запитує, що нового, а коли заспокоїть свою цікавість – починає свої розповіді. Тоді замовкаю я і зосереджено слухаю. Мені не важко його розуміти, хоч говорить він завжди притишено, ніби про щось особливо секретне, а я трохи вже не дочуваю. За четвертим-п’ятим реченням, часто – без підмета або присудка, здогадуюсь, про що він веде, – все це я вже не раз слухав і міг би переказати навіть докладніше і зрозуміліше від оповідача. Проте я завжди терпляче вислуховую його, переконуючись при тому, що мені ніколи не вдалось би надати цій порозриваній історії такої натуральної виразності, такої специфічної інтонації, яку видають його старечі, немічні для вимови уста.

Тому, дорогий читачу, я лише випадковий переповідай чудом пережитої очевидцем події – події, що відбилась у його душі нестертим негативом, з якого ясна ще свідомість повсякчас викликає світлини пережитої правдивої бувальщини, в яку йому самому тепер вже важко повірити. Ось його розповідь.

Не можу пригадати, хто перший приніс нам цю втішну новину, – починає він, як завжди, не від початку. – То міг бути той во... молодий дрогобицький парубчина, якого вкинули до нас в камеру у неділю перед обідом. Розумієш, пішов досвіта за ріку по коней. Розпутав, спарував і верхи їхав додому. На дорозі зупинили його військові і... попросили піти з ними для опізнання якогось затриманого підозрілого типа. Той пустив коней і пішов. Навіть, коли зачинилась за ним важка брама і він опинився на подвір’ї перед будинком, в якому ще ніколи не бував, – не запідозрив якоїсь небезпеки. Відчув її уже в нашій камері, побачивши до сотні вибілених мурами фізіономій і стільки ж пар цікавих посоловілих очей. Засмаглий, у свіжочистій вишиванці і босий, виглядав разючим контрастом, що пахнув волею, молодецьким здоров’ям і... кінським потом.

Ті, що були ближче дверей, помітили при його портках шкіряний поясок. Ця дивна особливість якось мовчки передалась іншим і викликала підозру. Сам він мовчав, наче вичікував запитання: “А ти чого тут? Що за непорозуміння, геци якісь?..”. Виглядав молодшим на рік-два від мене, але був вищий і дужчий.

Мені найкраще випадало підійти до нього, трохи розважити, а головне – щось дізнатись. Я вже був рішився, але в тій хвилині з гурту наших блідих сарак вийшов один, на вигляд сорокалітній, панок і подав новачкові руку. Вчитель і учень відразу пізналися. Старший зробив йому біля себе місце, і вони пошепки розговорились.

Незадовго, перед вечором, в нашу камеру впхали ще чотирьох “зі світу”.

Троє були селяни середніх літ, і один – молодий священник. Дуже можливо, що саме вони розповіли нам цю сповнену надією вістку, від якої всі наче ожили.

Війна!.. Німці вдарили по Совітах і вже скрізь бомблять...

Усі повеселішали. Вечірню “баланду” з’їли при піднесеному настрої. В тому, що німці на днях візьмуть Дрогобич, ніхто не сумнівався. Отже, звільнення можна було сподіватись з дня надень. А що ж могло бути інакше? Адже просто з камери не стануть нас мобілізувати... Хто таке чував?

Ще до “отбою” почали улягатись. Хтось шепотів молитву, а інші вже дрімали, щоб швидше дочекати наступного, щасливішого, дня. Спочатку ніхто не звернув уваги на глухий гуркіт дизеля, що долинав невідомо звідки. Раніше таких звуків тут ніхто не чув. Тепер, почувши, почали наслухувати, розмірковувати.

- Щось копають, догадувався якийсь знавець будівельних машин, може, тільки тому, щоб заперечити інші припущення.

- Подібно, копають окопи на подвір’ї...

- Може, й окопи, але не на подвір'ї. Радше – на вулиці.

- У місті окопи нікому не потрібні, – заперечив інший, знавець військової справи.

- Протитанкові рови – інша річ...

- Так воно й є, – хтось згодився з думкою більшості. – Але то їм не допоможе!

- Нам – теж, – втрутився в розмову ще один, що вмостився біля “параші”. – Було би більше хісна від невеликої фугаски, якою трохи освітити б подвір’я і наполошити “товаришів”. Але на буцигарні ніхто бомб не кидає. Тюрми потрібні кожній владі непошкоджені...

Дивувала ще одна обставина, яку не відразу помітили. У новоприбулих не забрано речей, яких тримати у камерах ніяк не дозволялось. Хлопець у вишиванці мав при штанах ремінний поясок, та й у ґазд і в єгомостя штани на чомусь тримались. До того священник взутий був у черевиках, шнурованих добрячими шнурівками. Було в тім щось дивного, незвичайного. А коли один із ґазд якось мимохіть добув з кишені запальничку, штудерно змайстровану з австрійського патрона, – всі очі витріщили.

- То, виходить, вас не “шмонали”? – запитав хтось із “старих".

- Чому ні? – відповів священник. – Шмонали, але так... як-небудь, – і на доказ показав ланцюжок з хрестиком, завбачливо схований під підшивкою капелюха,

Здавалось, підтверджувались усі логічні догадки, які зводились до одного висновку: не до того їм нині.

Незрозумілим тільки стояло одне: навіщо беруть?..

Уже при електричному світлі у камеру вкинули знову трьох молодих чоловіків. Два із них – поляки: вчитель та лісничий. А по кількох хвилинах – ще двох старших вуйків. Усі були щиро здивовані несподіваним арештом, якому не знаходили якогось приводу. Вчителя і лісничого затримали біля костелу, чемно попросивши “на пару мінут”. Один із дядьків приїхав до Дрогобича відвідати сина-студента, якого, не заставши на квартирі, пустився шукати у його приятеля, що мешкав недалеко. До брами не дійшов. Його затримали при самому вході до кам’яниці. Найцікавішим було те, що у гардеробній “шмонарні” назбирали їх до двох десятків. Були й такі, що прийшли до НКВД самі, отримавши звичайну повістку. У всіх вилучили тільки цінні речі та документи.

Тіснота в камері ставала нестерпною. Один молодик, на прізвище Костик, а на думку більшості –“квочка”, забарабанив у двері. Черговий на корпусі зараз відчинив “кормушку”. Вислухавши скаргу на удушливу тісноту, заспокійливо пообіцяв скоро, не пізніше завтра “с утра”, поправити ненормальну ситуацію. Виходило, доведеться потерпіти всього одну ніч.

Після команди “отбой!” не ставало місця всім лягти. Про сон для всіх не могло бути й мови. Вовтузилися, сварились, робили місце “свіжим”, але найбільше старалися для священника, який мав тут своїх парафіян. Я якось втиснувся між своїх земляків – Андруся Кобрина та Михайла Мельника. Михайло був з Дроговижа і йшов по моїй справі: змова до переходу кордону на ріці Сян. Андруся, натомість, посадили за співучасть у збройних акціях проти розбитків польського війська. “Заложив” його котрийсь із місцевих поляків або жидів. Його справа була вже закінчена, і він чекав на суд, а ми з Михайлом вперто тримались, і нашим звинуваченням бракувало вірогідних доказів. У камері цілком втишилось аж десь по півночі. Хто вигідніше вложився – вже дрімав, зволожений власним потом, а хто не спав – лежачи наслуховував ніч, яка видалась теплою, тихою і мрійною. Через дощатий “козирок" вона посилала нам в камеру ароматні повіви весняної свіжості. Не лягав лише священник. Сидячи на долівці в якомусь відчуженні чи забутті, пошепки молився.

Проснувшись ранком, я почав пригадувати свій сон. Як завжди, у в’язниці сновидінням придавалось віще значення. Звичайно, не всі в це вірили, але ніхто не відмовлявся послухати їх сюжету, особливо, коли він виплітав метафоричні образи. Метушня в камері не давала зібрати в пам’яті обривки всіх розгублених фрагментів. Проте, як мені здавалося, сон був цікавий, тобто таки сповнений якогось віщування.

Пригадався не сам початок... Ось ми з Михайлом йдемо невідомими нам манівцями ніби в напрямі кордону. З нами йдуть ще якісь люди: чим далі, тим більшою стає наша група. Дивує мене, чому йдемо за дня і чому нас так багато?

Питаю Михайла, але він кладе палець на рот – мовчи, мовляв. Ріка Сян – недалеко.

Втікачі групами спішать, і мені важко їх доганяти. Врешті, усвідомлюю, що йду сам. Михайло чомусь залишив мене і пішов з ними. Здалеку бачу їх вже на березі, де вони роздягаються і збігають в ріку. Усі цілком голі – навіть жінки. Стараюсь наздогнати останню групу, але не можу. Нарешті добігаю сам і бачу, що Сян не ріка, а глибокий свіжовикопаний рів. Рів мокрий і не дуже широкий. Добре розігнавшись, можна перескочити. Не задумуюсь, розганяюсь і... перелітаю через нього, як копнутий м’яч... І ось... я вже на польовій доріжині, на німецькому березі. Коло мене появляється дівчина в студентському мундирку і з чорною пов’язкою на рукаві. Дівчина наполегливо намовляє повернутись назад до групи. Не заперечую, і – ми знову над ровом... Пам’ятаю ще багато сплячих на березі втікачів. Обоє шукаємо Михайла, але... Тут сон мій урвався від знайомого “подйом!”.

Збудився я втомленим і мокрим від слизького поту.

Вночі камера трохи освіжіла, а ранком знову почала млоїти духота. “Квочка” став гримати в двері, і зараз у “кормушці” появилось обличчя чергового. Це вже був інший наглядач. Ранком вони завжди мінялися. Цей теж пообіцяв “скоро дело уладіть” і... зачинив дверцята.

Щодня о дев’ятій відбувалася “проверка” – рахування в’язнів. По понеділках вона була зазвичай строгішою. І цього понеділка ми її чекали згідно з порядком.

Однак минула десята, а “рахівників” не було. Натомість клацнула “кормушка”, і корпусний вичитав десять прізвищ, яким наказано приготуватися “с вєщамі”. Всі полегшено зітхнули. Значить, таки проріджують тісноту.

В першу десятку потрапив і хлопчина у вишиванці. Радів такій швидкій розв’язці “дурного випадку". Мовляв, за якусь годину уже вдома пообідаю.

Міцно потиснув вчителеві руку і побажав теж такого швидкого звільнення.

Усі прощались при піднесеному настрої з додатком соковитого гумору. Тільки священник, здавалось, не поділяв огульного вдоволення. Зосереджений, як під час церковної служби, врятованим маленьким розп’яттям благословив тих, що відходили. Нікого це не дивувало. Ксьондз!.. Хоча були й інші домисли.

- Гадаєте, їх випустили? – доказував переконливо “Квочка”. – Заложусь за цілу передачу, що за годину-дві всі вони вже стоятимуть у шерензі мундировані і з карабінами... Бо то, прошу панів арештантів, война. Мобілізація... А ви що гадали?.. Хоч би на годину до хати відпустили, шкірку хліба у кишеню встромити... Та то, прошу вас, хлопи, як буки, і – вже в руках. Готові плютони, ого-го! Таких фронт потребує...

Подібну думку мав і “пролетарій” із КПЗУ. Той розважав, що “помимо всяких прикрих неприємностей, всім належить стати до захисту Батьківщини, на яку напав ворог. За тюремними мурами ми знову станемо рівноправними громадянами і військовими резервістами”, – запевняв, як з трибуни.

Ніхто йому не перечив, і він, пакуючи свої речі “на вихід”, швидко замовк. Можливо, він перший зметикував, що викликають прізвища в порядку абетки. Таким чином, він міг потратити уже в третю десятку. Зрештою, всі тут, у камері, – за винятком, може, панотця, – підлягали мобілізації. Проте нікого це не засмутило.

Навпаки. На такий випадок у кожного снувалися свої плани. Коби лиш на волю!

Лиш би за мур!

Час втікав сполоханим зайцем. Уже чути було шурхання бідонів з супом і щохвилинне клацання “кормушок”.

“Квочка”, який в час обіду крутився біля самих дверей, перший крізь шпару помітив дивну переміну служби. Роздатчиком “баланди” на цей раз замість зеків-жінок служив сам корпусний разом з черговим. Така небувала переміна навела Костика на вигідний здогад. Не чекаючи на якийсь інший, миттю пустив його між співкамерників.

- Бабів уже випустили! – шепнув Михайлові, що забирав з його рук миску з юшкою. – Виходить, дають драла...

На думку решти, нічого імовірнішого не могло статися.

Підтвердження цієї версії появилось зараз по обіді. Знову клацнули дверцята, і вкрадливий храпливий голос прочитав десять прізвищ. Серед них знайшлась і “фамілія” вуйка, що приїхав вчора у Дрогобич до сина. Десь по п’ятнадцяти хвилинах їх усіх вивели, а священник поблагословив, як тих попередніх, відмовляючи при тому молитву.

Віконний прямокутник над “козирком” уже темно посинів, коли по шорстких дощинах щось легко стукнуло. Пан Костик, завжди спритніший від всіх, миттю підскочив до вікна і відчепив “коня”. “Ксіву” з цигаркового папірця зараз дав прочитати старості. Було там всього чотири слова по-польськи: “ Титоню!" та “ілє бас зостало?”. Це помогло здогадатись, що із сусідньої камери теж забирають. Але куди? Куди?..

Тютюну у нас було ще досить. Скинувшись “по пушці”, назбиралось добру пригорщу. Костик видер з капелюха підшивку і, зав’язавши в неї куриво, підчепив вузлик до вовняного торока, від якого щойно відчепив записку. На їхньому ж папірці староста написав цифру 89, і “кінь” пішов угору. Але уже при виході надвір торок якось зачепився за скалку дощини і мало не обірвався.

Умить пана Костика підняло шість дужих рамен – “кінь” махнув за вікно.

Цієї хвилини вистарчало, щоби до вух пана Костика донеслися знадвору дивні звуки. Вони повторювались по рівних інтервалах і чулись так, ніби хтось далеко ковтав молотком по дошці.

- Знову йде якась термінова майстерка, – сказав до тих, що його підняли. – Чуєте?

Усі притихли, почали наслухувати. Однак нижче вікна звуки давалися чути зовсім слабо, і то – при абсолютній тиші в камері.

- Може, збивають убитим армійцям трумни? – вгадував хтось, щоб щось сказати.

Треба було щось говорити, щоби... щоби було менше непевності.

- Іди, іди, дурняго! – картав його інший. – Кому тепер трумни в голові? Та там... таке во!.. – і він закрутив руками, імітуючи рухоме колесо.

Тільки й було бесіди про дивні звуки, які з настанням ночі затихли.

Вночі тюрма особливо чуйна. Найтихіший, незвичний або почутий ззовні звук піддається негайній розшифровці щодо його витоків.

У вівторок ці, що вмостилися при самому вікні, над ранком чули далекий гул, схожий на канонаду. Перед “оправкою” про це вже шепталась ціла камера. І хоч ніхто не сумнівався у наближенні фронту, в канонаду не всі повірили. Камерні “стратеги” висказували переконання, що основні удари німецького наступу прийдугься на Львівський західний та Тернопільський південний напрями. А з цього виходило, що у Станіславі німці можуть бути скорше, ніж у Дрогобичі... Більшості зекам такий план не підходив, і це відразу далось почути в репліках.

- Якби ви кумекали, яке значення для війни має нафта, – не мололи б такої полови, – горячився бориславський шибовик. – Бориславська нафта та дрогобицькі рафінерії потрібні тепер Гітлєрові, а не подільські калачі.

- І все ж таки вони посуваються надто повільно, – зауважив хтось, хто, можливо, мав на думці лише погоду, дороги та німецьку моторизацію. – За три дні із Перемишля до Дрогобича я поволеньки пішки задибаю.

Третього дня війни тюремний порядок оставався незмінним, хоча напруження серед служби ставало щораз помітнішим.

По сніданку разом з черговим в камеру зайшов корпусний. Це був якийсь новий тюремщик, якого досі тут ніхто не бачив, – худий, аж зелений, не підголений, з очима засинаючої риби. Розпорядився підготовити місце ще для шести-десяти “человек”. Пан Костик разом зі старостою відразу вдвох сміливо запротестували, поскаржившись на тісноту і задуху. На це небритий відтяв сухо і категорично: “Нада потєсніться. Єто временно”. За кілька хвилин по їх відході у дверях “стрілив” замок, і вони відкрилися навстіж. Один за одним ввійшли в камеру дванадцять людей різного віку і вигляду. Від подиву я й не почув, коли черговий зачинив камеру.

Судячи по одежі, це були сільські і міські мешканці, переважно мобілізаційного віку. І лише два із них були разючим винятком. Перший – дідусь, одягнений у народну гуцульську ношу, другий – п’ятдесятилітній інвалід, про що свідчили його протезні черевики, спеціально змайстровані для його скалічених ніг.

Ці двоє викликали найбільший подив. Ніхто не міг придумати можливих причин затримання осіб, які для війни вже не надавались, а для тюрми – хіба зайвий клопіт. З цього приводу хотілося сказати щось веселого, підперченого, але в мене не виходило. Пан Костик, який всюди був першим, зачепив гуцула.

- А ви чим прогнівили нашу пролетарську владу, дідусю? – запитав співчутливо.

- Та дідько їх знає... Може, Панбіг напослідок їм глузд помішив?..

Виглядало, що старий мав рацію. Перед самим обідом його разом з інвалідом вивели в черговій десятці. Залишив нам тайну свого імені, адреси та найкоротшої біографії, яка могла зацікавити не тільки мене. Про інваліда я дознався дещо більше, але це вже було набагато пізніше. Він у 1919-1920 рр. служив старшиною в УГА. По війні, вже інвалідом, вчителював у якійсь школі в Дрогобичі. Можна було лише подивлятись недолугості большевицьких служб, які у воєнній суматосі недобачали безглуздя в арештах старців та калік.

- Що тут зрозумієш? – бурмотів ніби до себе староста, коли всі, сидячи на підлозі, хлептали “баланду”. – Одних саджають, других звільняють. Якась чортова карусель...

- Кого звільняють? – тут же втрутився молодий чорновусий чоловік із числа останньо прибулих. Обіду він не їв – відвертався з бридливістю.

- Як кого? –перепитав староста. – А ось щойно вивели десятьох. І вони вже не перші... Хіба не бачив?..

- Бачив, бачив, що вивели, але куди?.. Скажу більше: я сам – дрогобицький і працюю на “Польміні”. Туди, треба вам знати, тече не тільки бориславська нафта, але й вся окружна інформація. Ще вчора я був на шихті, і якщо би комусь пощастило вирватись з цих мурів, то за півгодини там вже про це знали б. Щось тут не так, пане добродію... Щось не так.

Жоден із новоприбулих не міг додати до цього щось цікавішого.

У камері відразу навис гнітучий настрій, непорушне похоронне мовчання. Всі крадькома позирали на священника, від якого хотіли почути якесь розрадніше пояснення незбагненної колізії. Та священник теж мовчав, заглиблений у свої роздуми. Лише по кількох хвилинах він, наче пригадав щось, усміхнувся і вже, мабуть, хотів говорити, але Костик випередив.

- Тихше!.. Ану послухайте, панове! –він повернувся до вікна. – Чуєте?..

Всі налаштували слух на найтихіші тони. Знадвору доносилися ці самі звуки, схожі на удари молотком по дошці. Хтось нарахував п'ять, хтось – вісім, але чули майже всі. – Що то може бути?..

- Може бути навіть найгірше! – вирвалось лисому дядькові, котрий дотепер не подавав голосу, лише безперервно палив.

- Що ви маєте на думці? – поцікавився староста.

- Та нічого... Дурні гадки лізуть в голову.

- Чому дурні... і чому лізуть?

- Бо... бо ці дерев’яні звуки цілком схожі на... постріли.

- На постріли?.. Гадаєш, вони тепер вчаться стріляти?.. Запізно трохи.

- Запізно?.. Вчаться?.. - незнайомий відкрив широко очі, наче хотів показати в них всю правду, яка боялась злетіти між люди.

Тепер, здавалося, в’язні відчули потребу слова священника, бо всі повернулись в його бік, а дехто навіть підступив ближче до місця, де він сидів.

Священник підвів очі, пильно подивився на збентежених людей і тихо, спокійно промовив:

- Мир вам! Чого тривожитесь?.. На все Божа воля... І лише на неї ми тут, безсильні Його діти, можемо уповати, – він підняв маленьке розп'яття і додав з помітним зворушенням: – Помолімся всі разом... бо година звільнення, як і година мук наших, дуже близько... – він відразу почав “Отче наш, але... раптом клацнув у дверях замок і голос корпусного почав вичитувати чергову десятку.

Серед вичитаних почулось і священникове прізвище. Я помітив, як пополотніло його лице, а очі наповнилися жахом передчуття. Пакуючи у старий полотняний саквояж свою мізерію, кивком голови покликав старосту і тремтячими пальцями вручив йому врятований від обшуків хрестик. Я стояв близько них і добре чув його тремтячий шепіт: “Якщо будете щасливішими у Бога – передайте це моїй мамі...”. Сказав і пішов до дверей, готовий до виходу. Староста нічого не відповів.

Стояв здеревілий, відкривши широко очі і рот, наче здогадувався про те, чого священик не відважився сказати. Передчуття приреченості вмить передалось і іншим. Стояли, як скорботна родина над катафалком покійника.

А коли двері знову відкрились і почулося знайоме “вихаді!”, священник – добре пам’ятаю – пішов шостим. Ще оглянувся, кивнув головою і... усміхнувся.

Чим жахливіше злочинство, тим важче в нього повірити. Наші “визволителі” пізнали цю “мудрість” набагато скоріше від нас. І ця дивна істина стала одним із векторів їхньої політичної стратегії. Наше виховання, що відбувалося завжди в поблизу Закону Божого, не допускало й думки до диявольських лабіринтів у душах вихованків большевицької “школи”. Віра в людину як у подобу Божу завжди перемагала всякі сумніви, припущення щодо її потворних збочень. Тому по кількох хвилинах шоковий стан в’язнів перемінився в загальне збайдужіле заспокоєння. Хтось навіть почав якусь польську браваду, але його зараз інші зупинили, і в камері знову осіла гнітюча тиша.

Далі продовжувати опис в’язничних буднів першого тижня війни було б хіба нудним повтором уже мною написаного. Послідовність подій, започаткованих у неділю, регулярно чергувалась, як журавлі у ключі, і дозволяла звикнути до себе.

У четвер забрали Андруся і Михайла, а ранком у п’ятницю – Костика. Між тим приводили до нас нових арештантів, від яких, на жаль, годі було щось нового довідатись. Нерозуміння справжніх причин їх раптового арешту більше дивувало їх, як лякало. Запідозрювали в тому оригінальний спосіб воєнної мобілізації, хоча впевнено вірили в те, що не пізніше, ніж завтра вранці, німці візьмуть Дрогобич і, розуміється, всіх випустять.

Коли забирали Андруся і Михайла, я не забув нагадати їм, щоб переказали моїй мамі про моє нормальне виживання і що незабаром я теж буду на волі.

При цьому Михайло запевняв, що зробить це як можна краще, навіть у випадку якщо його відразу мобілізують. Адже у місті трапляються знайомі люди.

Зрештою, може статися і так, що я буду вдома скоріше від них.

У п’ятницю до обіду залишилось у камері ще сорок дев’ять осіб. Тепер вона виглядала просторішою і, здавалось, менше пильнованою. Не сходив мені з думки священник. Його подавлений настрій, а особливо ця несподівана пропозиція: всім висповідатись. Ніякове мовчання тоді ще сотні співкамерників означало хіба що розмаїття думок стосовно потреби термінового душевного очищення. Тільки “пролетарій” із КПЗУ насмілився вколоти священника легковажним дотепом: “Може, ще заскоро готувати нас на той світ, панотче?.. – запитав. – І взагалі, чи потрібна християнинові сповідь перед виходом на війну?” На що священник спокійно відповів: “Сповідь потрібна всім, а тим більше – воякам, котрих посилають під кулі... А по-друге, не знаємо, що чекає нас за годину...”. Власне ця невідомість наповняла свідомість решти приречених, пригнічувала їх, як цеглина, покладена на груди.

Того ж дня пополудні тюрмою потрясли близькі вибухи. З вікон посипалось бите скло, калічачи кількох в’язнів. Крізь вибиті вікна напливав смердючий дим горілих десь нафтопродуктів. Не важко було втямити: горить котрась із близьких рафінерій. Німецька авіація бомбила місто. Але... де той фронт, на який чекала вся наша камерна братія як на чудодійне спасіння? Хто це міг знати?..

Зараз по авіанальоті забрали знову чергову десятку. У камері осталось ще тридцять дев’ять арештантів. Десь за хвилин тридцять знову дались чути “дерев’яні” звуки. Розбиті вікна дозволяли їх чути різкіше і виразніше. Сумніви щезли, як вода в піску. З уст, які ще говорили, злітало лиш одне слово: стріляють... І у шепоті цьому було стільки відчаю, якого ледве вистарчало для стримування розгону безтямної паніки.

Дехто пошепки молився, інші ходили по камері, не знаходячи собі місця. Від почуття уповільнення часу тремтіли нерви. Лише слабенька надія утримувала душевну рівновагу.

У неділю досвіта розбудив нас трясучий гул канонади. Він подіяв на всіх оздоровчою ін’єкцією. Звільнення підійшло так близько, що вже відчувався запах рідної хати. А у камері залишилось нас усього дев’ятнадцять, переважно на “Щ”, “Ю”. “Я”. Нових вже не приводили і “на виход” нікого не брали. Під вечір залишилась нас неповна двадцятка живих мерців. Наше самопочуття не передати в жодних порівняннях.

А німці не йшли. Ніхто не міг придумати, що їх затримує.

- А хто вам сказав, що німці обов’язково прийдуть? – запитав дразливо комуніст-капезеушник, їдко посміхаючись. – Може, наші... вже під Берліном?..

Слово, сказане не в пору, – гірше серпом по потилиці. Дужий молодий бориславець вмить схопив комуніста за барки і потермосив з люттю, яка не знає пощади.

- Ти, байстрючий вилупку, не плюй мені в душу, бо тебе нагла кров...

Староста кинувся розривати судорожне зчеплення ідейних недругів, для яких наступна ніч могла стати останньою. Добре, що обійшлося без синців і крові.

Вночі ніхто ока не зажмурив. Крізь розбиті вікна повівало прохолодою з запахом гару мастил. Уже третю ніч сиділи без світла, і тому “ужин” подавали скоріше. Знову – хліб і якась риба. На “оправку” теж не виводили вже другу добу.

Користування “парашею” наповнювало камеру нудотним смородом, від якого вщухало відчуття голоду.

Проте восьмий день війни, понеділок, 30 червня 1941 року, блиснув веселим ранковим сонцем. Росяна зелень міських дерев виглядала крізь шпари “козирка” казково привабливою. Натомість у тюрмі панувала могильна тишина. Вона підсилювала нашу впевненість у тому, що вся її адміністрація разом з вартою вночі накивала п’ятами. І тут радикальна ідея виламати камерні двері вже сприймалась більшістю. Проти стали лише староста і комуніст. Староста радив ще почекати, комуніст вважав такий поступок провокацією.

Але коло дев’ятої несподівано тріснув замок і... наші серця завмерли. В такому ранньому часі ще ніколи не забирали. Корпусний вичитував прізвища, а два наглядачі відразу, “без вєщей”, шикували людей по два в коридорі. За десятим двері зачинились. Як на те ж у десятку попали обидва ідейні противники.

Їх речі залишились у камері, отже, можна було припускати, що вони ще повернуться.

Довший час нас, дев’ять зеків, стовпилось біля вікна, наслуховуючи фатальну тишу. Минула може година, а може, й дві, але на подвір’ї стояв непорушний спокій. Невже ж... невже ж?..

І тут несподівано зірвався гуркіт автомобільних моторів: один, другий, третій...

Двох наших підняли собі на плечі третього. У шпарах між віконною рамою проглядалося трішки тюремного подвір’я.

- Втікають! – шепнув спостерігач, не відриваючи очей від шпарини. – Пакуються і... дають тягу!

- Наших не видно?

- Нікогісінько.

Кожна мить до болю натягала нерви.

Остання полуторка, у кузові якої сиділо кілька чекістів, шугнула в браму, яка так і залишилась відкритою. Десять-двадцять хвилин – на подвір’ї гробова тиша.

Ні душі... Де ж тоді німці?

Тільки по якомусь часі почулись нам недалекі, переважно жіночі, крики. Вони наближались, дужчали, бурлили гнівом і розпачем.

Нашого спостерігача ми не знімали з плечей. Прилаштувавшись, він тримав у полі зору третину подвір’я і браму. Ми підтримували його по черзі, здавалось, цілу вічність. Тримали мовчки, боячись почути від нього чогось небажаного.

Раптом він сам зірвався з плечей і зверещав на ціле горло:

- Наші!.. На подвір’ї – наші люди!.. Ламаймо двері!

Ми ще не встигли дух перехопити, коли коридор зашумів різноголосими жіночими криками, розпачливим лементом з терпкими прокльонами. Гулкі удари по замках, скрегіт заліза свідчили про рішучий наступ на камерні двері. При цьому зусилля невідомих визволителів відразу переконали нас, що виламати їх не така проста, як здавалося, справа. Правда, коло наших вони трудились недовго: кілька важких ударів по замках чи завісах – двері відскочили, впавши прямо під ноги розлюченим жінкам.

Далі керував мною уже більше інстинкт, ніж свідомість. Без оглядки кинувся я до вільного виходу. Протискуючись у рухомому озброєному чим попало, гурті дрогобичан, вискочив на якийсь вужчий коридор, а там кількома стрибками – надвір. Тут вже назбігалося багато народу. Гамір, крики, суєтня... Не сподіваючись зустрінути тут, між ними, знайомих, швидко добираюсь до брами. Дехто звертав на мене пильну увагу, інших я зовсім не цікавив. Не тямив, як опинився на вулиці, на хіднику. Тільки тоді якось оглянувся і усвідомив, що я вже поза тюрмою, на волі. Віддихнув і перехрестився.

Такої бурі душевної радості я більше ніколи не відчував. Серединою вулиці йшло і їхало на мотоциклах німецьке військо: чисте, бадьоре і свіже, як весняний ранок. Я побачив їх уперше, і в цю хвилину – вір-не-вір – здавалось мені, що на цілому світі немає кращої і могутнішої армії від тої, яка саме займала місто і принесла мені волю. Я дивився за ними кілька хвилин з почуттям зворушливої вдячності, хоча вони не звертали на мене уваги. А коли частини проїхали і сховались за кутом вулиці – мене знову огорнув неспокій і самотність.

Застановившись хвилину, куди мені тепер подітись, вирішив прямувати за військом. Якоюсь крутою вулицею вже пустився в тому напрямі, але тут прийшла думка змінити своє рішення. По стрийському тракті швидко пересувалась німецька мотопіхота. Для мене, остриженого цивіля, це була явно не відповідна компанія.

“Ще приймуть за червоного дезертира, – подумалось, – і заберуть в полон... Бо тих пару німецьких слів, яких навчився від сусіда Фердка Дітріха, трохи замало для вилегітимування, що я за один і чого тут вештаюсь.”

Виходило, що найкраще буде вступитись з тракту і взагалі щезнути їм з очей.

Перейшов залізничну колію і зник у людських городах.

Ніколи потім не шкодував, що вчинив саме так.

За городами, між лозняком, протікала брудна Тисьменниця. На клаптику зеленого берега паслось кілька ялівок. Два хлопчаки стерегли їх і грали під вербою в карти. Моя несподівана поява, здається, збентежила їх, особливо мій вигляд: обстрижена голова та незвичайна у дій порі блідість обличчя свідчили про те, з ким мають справу. Тому на моє запитання, як і куди безпечніше буде добратись до Мединич, старший без довгої надуми відповів:

- Зараз, повірте, – нікуди... Самі бачите – на дорогах військо, а по полях – хто його знає?.. Всюди – фронт. У Мединичах ще можуть сидіти совіти... – хлопці переглянулись, а менший ні з того ні з сього каже: – Як хочете, то ходіть до нас. У стодолі переночуєте, а ранком... дасться видіти. І кашкет якийсь вам треба, бо то відразу видно... що ви з криміналу.

Але я, заряджений якоюсь дивною енергією, не мав найменшого бажання затримуватись у місті, де томився у в’язниці більше півроку. Нестримно тягнувся додому. Почав відмовлятись від доброзичливих запросин, але пересторога хлопців була настільки переконливою, що я врешті погодився.

Родичі юнака, на вигляд, жили досить заможно. Господар працював на шибі і, очевидно, непогано заробляв. З походження був місцевим німцем. Почувши про арешти, не став чекати своєї черги і разом зі старшим сином кудись вступились.

У хаті поралась мати, тутешня українка, про що свідчила і її вимова, а надто – вигляд кімнат, цілком з українським народним уподобанням.

До вечора я нудився в хаті, а спати пішов до стодоли, на постелю їх старшого сина. По ситій смачній вечері, на пахучому свіжому сіні відчув приємний домашній відпочинок, про який не раз згадував за ґратами. Для більшої безпеки від людських очей хлопець заставив мене околотами і зачинив двері. Надворі смеркало. Запах лугового сіна паморочив голову, а сон ніяк не йшов. У боковому піддашші бракувало дошки, що давало змогу дивитись на темне зоряне небо. Темне безмежжя, де навіть мрії не ставало пристанища, ніяк не укладалось в один план з пережитим нами жахом. Враження минулого відганяли сон, виплітали химерне мереживо розмаїтих думок. Не сходили з голови Андрусь і Михайло. Де вони, на фронті, чи, дай Бог, вже вдома?.. Де тепер лінія фронту і чи можна буде завтра пускатись в дорогу?..

Заснув вже десь по півночі. То був твердий сон. Проснувся чи то від сонця яскравого, що пробивалося крізь шпари дощатих стін, чи то від псячого дзявуління, яке звичайно супроводжує на обійстю когось чужого.

Коли скрипнули стодольні двері, я вже не спав. На тоці, коло переруба, стояли Яць (так звали хлопця) і сам господар. Були чимсь потривожені і заклопотані. Попросили мене одягнутися, бо сніданок вже готовий і чекають на мене люди. “Люди” мали на рукавах своїх блюзок синьо-жовті пов’язки.

- Це хлопці з української поліції, – представив їх господар. – Просять тебе піти з ними до... тюрми...

- До тюрми? Що я там забув?..

- Ні, ні. Ви не тривожтесь. Справа в тому що... там діється щось страшного.

- Щось страшного? Тепер?.. Що там ще страшнішого може діятись?..

- Побачите на власні очі, – втрутився поліціянт у цивільному. – Люди знайшли величезну яму, завалену трупами до самого верху...

У моїх грудях наче щось обірвалося. Здавалося, що я чогось не почув чи не зрозумів. Однак більше ні про що я їх не розпитував, хоч вони по дорозі весь час говорили, сперечались, але я нічого не затямив.

Взагалі, я йшов у якомусь забутті. Усвідомив наше прибуття лише тоді, коли виразно почув жіночий лемент та розголосні ридання. Цілком отверезів уже на подвір’ї, з якого вчора без оглядки дав драла. Спершу побачив юрбу людей, що товпилися на купах шлаку та сирої землі. Звідтіля несло трупним смородом та запахом гару. І тут почувся мені близький оклик: “Степане, Степане!..”. Оглянувся, чи до мене, і... впізнав землячку студентку Діду Здебську.

Видно, її поява стала тим імпульсом, що приводить до ясної свідомості, бо саме в цей момент – я добре затямив – саме в цю мить мені пригадався мій віщий тюремний сон. Відразу все тіло затремтіло від гарячкової дрожі. Зацокотіли зуби, а руки затремтіли, як у п’яниці.

Та й сам мій вигляд, напевно, навіював дівчині розмаїті підозри щодо мого душевного стану. Я це помітив в її очах – здивованих, наляканих, недовірливих.

Обдумував, як маю їй все це пояснити. Вона знала про моє ув’язнення, чула що я утримувався тут, у цих мурах, і, ясна річ, був тут не сам. То чому я не з усіма... в ямі? Велике щастя в тому, що ми ніколи не зрікались віри в чуда, себто – у винятковий збіг обставин, який міг стати негаданим порятунком. Тільки в цьому вона могла шукати мені оправдання.

Дякувати Богу, я так і не дочекався її запитань.

Взяла мене за рукав сорочки і потягла туди... над яму. З наближенням до неї сопух дужчав і ставав нестерпним. Довгий, не надто широкий, рів був саме таким, яким я його бачив у сні. Він уже був відкритий. По його краях товпились люди різного віку та статі. Жінки лементували, діти плакали, а чоловіки виливали свою розпуку з жадобою помсти в словах, яких тут не подобає вживати.

Жахлива картина ще дужче сполошила моє зрушене з рівноваги серце. Воно, як хутірний лошак, наляканий гуркотом мотора, шарпався в різні боки, наче виривалось із грудної клітки. Від духоти і смороду тьмарилось у голові і пересихало в роті. Хотілось втікати геть і зникнути з людських очей.

По хвилині я зорієнтувався, що мої провожаті кудись поділись чи змішались з людьми і перестали мною цікавитись. Затуливши носи долонями, ми з Лідою пропхались на самий край рова. Не приведи, Господи, побачити щось подібного ще раз!.. Ти знаєш (це він – до мене), за мною – дванадцять років партизанської боротьби... Далі – чверть століття поневіряння по совєтських тюрмах, етапах, таборах. Різне бачилося, всяке пережилось, але такого!..

Поперек рова, невідомо якої глибини, лежали як-небудь зовсім нагі, окровавлені тіла. Ті, що лежали під самим верхом, могли бути ще опізнані своїми рідними, якби хтось із них тут був. Спідні були вже не до пізнання. На спеці трупи швидко розкладаються, змінюючи при тому риси живого вигляду. Проте на кожному добре було видно дві кроваві рани – дотики смерті: одна від кулі у голові, друга – наскрізний прокол штиком грудей. Тільки дві, завваж! І в одних місцях... Виходить, екзекуцію виконувало не менше чотирьох катів.

І... робили це з механічною вправністю. Це вони, як мені здається, виривались на автах останніми.

Ще якісь люди ходили по трупах, повертали їх обличчями до живих, зганяючи рої мушні. Ми придивлялись до тих знівечених тіл з надією когось впізнати, але не пізнали жодного. Андрусь і Михайло могли лежати глибше, під навалом замордованих пізніше, і вочевидь були вже не до пізнання.

Ніколи пізніше не доводилось мені пережити такого ціпкого стресу, такої душевної немічності. Не міг навіть заплакати.

У Ліди почалась нудота, і вона сказала мені, що більше не може... Мене теж розболіла голова, не то від душноти, не то від трупного запаху.

Хтось запитав: “ А скільки їх тут може бути?” – “Напевно більше, ніж нас тут над ними, – відповів якийсь чоловік в мундирі колійовця, і додав: – То залежить від глибини ями...”

Ми вже налаштувались відходити, бо чого, властиво, мали тут стовбичити? Хлопці з пов’язками десь загубились у натовпі, і не було навіть кого запитати, чого мене сюди припровадили.

Ліда весь час нетерпляче шарпала мене за рукав, затуляючи долонею рот, а її очі благали забиратись негайно з цього страшного подвір'я кудись за ковтком чистого повітря.

Ми вже виходили, протискаючись між людьми, коли з боку вулиці зчинився притишений гармидер. Причиною його стала поява трьох німецьких старшин військової медслужби. Один із них, старший віком і рангом, звернувся до людей по-німецьки, а цивільний молодий тлумач голосно доводив до відома перше розпорядження окупаційного командування. Йшлося про те, що, оскільки відкрите місце захоронення жертв жидо-большевицького терору надто загрожує небезпекою – особливо в літню пору – спалаху у місті епідемії, командування наказує негайно засипати розкопане поховання з усіма санітарними та профілактичними вимогами, а всім людям – покинути подвір’я в’язниці.

Цього було досить. Не чекаючи нових подій, ми пішли геть, щоб якомога швидше заспокоїти перевтомлену душу видом нормального людського буття. Та гнітучий настрій не покидав нас, хоча, подихавши повітрям дрогобицьких перевулків, голови освіжіли і перестала докучати нудота. Ліда повернула на вулицю до своєї квартири, а я – до своїх випадкових знайомих.

Ранком другого липня я вже манджав гостинцем додому. Було ясно, тихо і свіжо. Колосилися жита, цвіли акації, щебетала дрібна пташина –все раділо погідним росяним світанком. Ніщо не нагадувало страхіть війни, фронту, що вчора проїхав цими дорогами і полями. Жахи пережитого поволі покидали мене, губилися в зеленому збіжжі, між роменом та блаватами.

Звернувши на мединецький тракт, почув за собою туркіт воза. Оглянувся – за мною котилась, наздоганяючи, підвода, а фірман на ній – ніби знайомий. Ет, думаю, привиділось і чимчикую далі. Коли чую: “Стефаню, Степаню!..”, і фіра затуркотіла жвавіше. Оглядаюсь ще раз і... пізнаю. Кого би ти думав? Наш камерний староста, гейби з того світу.

- Стефаню! – кличе. – Куди ти, сіромо, махаєш так зранку? Мої шкапи наздогнати тебе не годні...

- Та додому йду, – кажу.

- То добре, сідай, підвезу. Ти чув, що у місті говорять?.. Хай Господь милує!..

Він засапався і відкашельнув.

- На подвір’ї тюрми, кажуть, розкопали велику яму, повну трупів... Приходили просити мене, щоб пішов подивитися, але я... відмовився. Серце маю слабе – не витримає. Які там плачі, які лементи!.. Господи!..

- То ви добре зробили, – завважую. – Там таке... не для слабих сердець. Неймовірний жах!..

- То ти там був, Стефаню?.. – запитав так, ніби йшлося про розп’яття на Голгофі.

Я кивнув головою, і він на кілька хвилин замовк. Далі, наче щось пригадав, знову почав.

- А ти здогадуєшся, що нас дев’ятьох врятувало? Га?.. Недопетраєш?.. Прізвища наші, прізвища... Всі вони на останні букви абетки. Ось я – Яремко, а ти –- Янкевич. Тепер схопив?..

Я йому не перечив, але був зі своєю думкою.

- Німецький вояк врятував нас, пане Яремко. Німецький солдат, а не якась буква, – випалив я з такою категоричністю, яка відразу мусіла переконати старосту. – І за це, що ми з вами сьогодні не в ямі, а ще втішаємось волею та божим літом, – пам’ятник йому від нас належиться...

Староста нічого не відповів, лише кивнув головою. А я, повір, і дотепер не змінив своєї думки. То нічого, що потому прийшлось мені два роки з ними воювати. Війна – це політика, а політика і почуття вдячності – різні речі. Жаль тільки, що це визволення прийшло трохи запізно... Але це вже не їх вина.

Цілком безлюдною дорогою ми проїхали десь до двох кілометрів. За маленьким закрутом показалось роздоріжжя. Староста повернув коні на польову дорогу і зупинив.

- Ми, здається, перші цивілі на дорозі війни, – сказав. – Тепер тобі, друже, дорога прямо, а мені –направо. Вибачай, забув тобі признатись, куди і за чим їду, – добув з кишені маленький хрестик з розп’яттям і каже: – Цілуй! То нагрудний хрест святого мученика. Пригадуєш, як він прощався з нами? Оглянувся до нас і... усміхнувся. Він відчував... Він знав, куди йде... І я маю все це розповісти його мамі?.. Гадаєш, мені це буде легко? Уже тепер щось давить у грудях, і я в душі молю Господа, щоб сподобив не застати її вдома. Віддав би комусь з його родини – то легше.

Староста кулаком м’яв повіки, та й мені теж стало ніяково. Я зліз з воза, махнув рукою і пішов даті на Мединичі. Ніколи більше ми вже не бачились.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Пригадуєш, я розповідав тобі про свій сон у дрогобицькій тюрмі? То був віщий сон і мало не переконав мене, що всі сни щось значать, щось завжди провіщають. Але то неправда. Спиться та й сниться всяка омана. Був час, я навіть взявся був записувати свої сновидіння. Старався тлумачити їх по-свойому, чим викликав іронічні насмішки та глузування Михайла Гнатіва (Скорого), котрому ці мої “байки” почали набридати. Проте, вір-не-вір, є сни від Бога і такі віщо справджуються. Як ось цей, послухай.

Минав важкий і кривавий п’ятдесятий рік. Ми з Михайлом зимували у одній строго законспірованій криївці. Тижнями не виходили на світ божий. Вже не пригадую, чи то був день, чи ніч, але ми спали. І, уяви собі, сниться мені велика п’ятибанна церква з п’ятьма вікнами. Людей мало, і всі вони якісь кволі, боязливі. Тільки ми з Михайлом стоїмо собі, як на своїй відправі. Раптом з церкви вийшло п’ять монахинь і почали роздавати нагрудні медалики. Завваж – знову п’ять. Одна підійшла до мене і сказала: “Нахили голову!”. Я схилив чоло, як у поклоні, і вона повісила мені на шию медалик. “Ти був і вийшов, – сказала при цьому, – і ще раз будеш, і ще раз вийдеш.” Михайлові подарувала хрестик, але вже інша монахиня. Я став трохи невдоволений тим, що дарунки були не однакові. Натомість Михайло сприйняв це цілком байдуже.

Проснувшись, я розповів свій сон Скорому, але він, воюючи з вошвою, як завжди, іронізував собі з моїх “ворожінь” або давав їм своє світське, парубоцьке тлумачення.

Проте по кількох днях, таки за його порадою, ми дістали собі два посвячені в церкві медалики і носили їх до останнього дня нашої боротьби.

Вона, наша боротьба, закінчилась рівно по п’яти роках. Скорий загинув на моїх очах, а мене чекала горемична двадцятип’ятирічна каторга. Сон сповнився як біблійне пророцтво. Але це ще не все...

Про те, що мало зі мною трапитись рівно через півстоліття по часі мойого чудодійного врятування у дрогобицькій в’язниці, навіть у жодних снах, повір, мені не снилось.

На початку липня 1991 року мене знову попросили до Дрогобича. Хто їм сказав, що я ще живий і що повернувся у рідне містечко, – мені досі невідомо.

“Приїжджайте, пане Стефане, подивитись на своїх камерних товаришів, – Вони чекали на вас п’ятдесят років”, – казав один із дрогобичан, дуже схожий, як мені здавалось, на Костика-квочку. Я відразу зрозумів, про що їм ходить, і тому не мав бажання ще раз повертатись у це жахливе минуле, яке і так не покидало тривожити моїх снів. Але свідомість того, що я, можливо, останній свідок події, таки переконала мене в потребі поїхати. І я поїхав...

У будинку, де півстоліття тому відбулася ця російська катівська оргія, тепер містився якийсь навчальний заклад. Студенти та викладачі, може, й в тямки не брали, що у них під ногами, не глибше метра, – сотні скелетів закатованих людей. Чутки, що шепотами кружляли навколо того будинку, здавалися просто неймовірними, породженими небезпідставним ляком та ненавистю до окупаційного режиму.

Ступивши на знайоме подвір’я, я й сам засумнівався у можливості знаходження тут досі захоронених останків закатованих, які мали би пролежати на подвір’ї школи десятиліттями. Однак сумніви вмить розвіялись як марево, коли мене завели до тимчасово спорудженої дощатої шопи. Під її дашком, на довгих стелажах, лежали поскладані рядами сотні людських черепів. Вони були такі однакові, що мій погляд охопив усі відразу, не знаходячи чогось особливо прикметного, щоби на котромусь з них зупинитись довше. Оглядаючи їх, я подумки запитував: може, то ти, Андрусю? Може, то ти, Михайле?.. Неодмінно вони були тут. І голова священика, і парубка у вишиванці, і Костика, і всіх інших нещасних, що перейшли через “нашу” камеру. Але котра чия – хто те міг встановити?

Чотирнадцятого липня 1991 року у Дрогобичі відбувся небувалий похорон. Чогось подібного це старинне місто ніколи не бачило. Чотириста вісімдесят шість маленьких, мов дитячих, домовин... Надто простих, щоб про них щось більше сказати... Але про що я тобі розповідаю? Хіба ти там, на площі перед ратушею, не був і не бачив їх на власні очі?.. Хіба не ніс котрусь із тих чотириста вісімдесяти шести і власноручно не положив у одну із чотирьох велику могилу?.. Тому ти теж свідок. І всі присутні на тому перезахороненні – свідки. А було їх, ти сам бачив, тисячі... То чому так тихо і так сумирно свідчимо?..

Він затягувався димом цигарки і вів далі: – Чому, скажи, коли все болить, не загоєне і не може бути прощене? А ти дивуєшся, коли я іноді зриваюсь, як від укусів гадюччя, і в те місце, звідкіль тхне комуною, готов жбурнути гранату!..

Так він звичайно закінчував, досмоктуючи куций недопалок “Пріми”. По тому вставав і йшов додому. Я його не зупиняв.

А на початку лютого цього року ми його... поховали. Поховали скромно, але достойно, оточивши сумну його домовину прапорами – символами ідеї, якій посвятив ціле своє життя. Він був одним із перших, хто формував бойові загони і останнім зійшов з поля бою непереможеним.

Багато сердець тулилось до його труни, але ніхто не плакав.

Так відходять ті, кому не треба ні сліз, ні слави, ні платні.

Спогади Степана Янкевича записані Романом Петрівим.