ДЗВІН САЛІНИ. Частина IІІ. (Автор: Прокопець Марія)

Дата публікації допису: Apr 08, 2015 6:45:53 PM

СВІДЧИМО

Ні, не тільки Галичина стояла большевикам колом у горлі, а й всі прогресивні українці, вся інтелігенція, котрої хотіли позбутися за будь-яку ціну, щоб потім виховати нову плеяду яничарів.

Уся, вся Україна зазнала утиску большевицької мафії. Тільки на Східних теренах – відразу після революції і громадянської війни, а тут, в Галичині, після славнозвісного чорного вересня 1939 року.

Після громадянської війни передова інтелігенція рятувалася, як могла, від жорстоких розправ озвірілого натовпу, підбурюваного більшовиками. Одні втікали від розправи за кордон, інші знаходили притулок у Галичині.

Знайшла притулок у Станіславові (Івано-Франківськ) і група артистів зі Східної України. Вони відразу ж створили театр, директором якого був Айдаров. Його дружина, Марія Айдарова, була надзвичайно здібною артисткою і великою патріоткою України. Напевно не було куточка в Галичині, куди б той театр не приїжджав на гастролі. Не один раз вони були і в Добромилі.

...Разом з Айдаровою їздив і її брат Єрефеєв (на жаль ім'я його призабула). Тут, у Добромилі, зустрів він дівчину, яку покохав. Згодом вони одружилися.

Він був активним членом "Просвіти", брав участь у виставах, гарно співав. Але політикою ніколи не займався, віддаючи весь час роботі, дружині, сину Ігореві.

Відразу, тільки-но прийшли "визволителі" в 39-му році, в Станіславові заарештували директора театру Айдарова. Його дружина зі страху бути теж арештованою приїхала до свого брата в Добромиль. Було їй тоді років під п'ятдесят. Видно, розправа з чоловіком її добре налякала, бо вона замкнулася у собі, перестала брати участь у виставах, ніби її і не було в місті... Брата не чіпали. Та перед початком війни заарештували. Хапали всіх, хто потрапляв їм під руки, а в основному – інтелігенцію.

Той чорний день у житті добромильчан, коли із тюрми лунали постріли, крики, стогони, запам'ятався на все життя. Всі сиділи, позакривані по хатах, зловісна тиша панувала всюди. Ніби весь люд вимер.

І раптом серед тієї страшної тиші – чийсь жахливий крик: "Ой людоньки! Помордували, закатували у тюрмі всіх! "

То було на другий день після розправи.

Люди кинулись до тюрми шукати своїх рідних. Пішли і ми з мамою. Якраз дійшли до входу в тюрму, а звідтам несли на ношах Адольфа Курчака, прикритого простирадлом. Обіч біг лікар... єврей, він голосно кричав: "Не ходіть туди, не ходіть! Навіть у пеклі такого звірства не побачите..."

Ми вернулись, а по дорозі зустріли Айдарову. Вона бігла до тюрми. Там, серед закатованих, був її брат Єрефеєв. Сходилися люди з різних сіл усієї округи, шукали своїх рідних.

Всі, кого не розпізнали рідні чи близькі, поховані у спільній могилі на добромильському цвинтарі. Трохи нижче могили похований Адольф Курчак та Єрефеєв.

Де зараз його син Ігор?

Іванна Крук-Красневич, 1923 р. н., м. Добромиль

У селі Конів живе дружина Миколи Антоха – Юлія Антох, 1911 р. н. Я ще встигла зустрітися з нею і записати її свідчення. А в селі Нове Місто я зустрілася з синами Миколи Антоха – Романом та Василем, з розповідей яких записала цю сумну, але правдиву історію.

КАРИ ЇМ, ГОСПОДИ, КАРИ!

Село Конів із трьох сторін оточене задуманими лісами, котрі бачили на своєму віку ой, як багато! Жаль, що не можуть розповісти про все нам.

Зате люди поволі почали розковуватися, звільнятися від гнітючого страху, що впродовж десятиліть давив, тиснув, мучив їх день при дні, ба навіть вночі не давав спокійно спати.

Бо хіба не було чого боятися, коли за кожне слово тяжка рука "визволителя" жорстоко карала? За кожну сміливу думку, за блиск ненависті в очах – вбивали, вивозили на Сибір. Так було скрізь по Україні, так було і в тому селі.

Микола Антох, 1903 р. н., батько шістьох дітей, був передовою прогресивною людиною. Опріч того, що був добрим господарем, брав участь у роботі Народного Дому.

Боліла його доля України і думки, тривожні, пекучі, часто не давали спати ночами: "Що з тобою роблять, земле моя? Чим ти завинила перед Всемогутнім Господом, що раз-по-раз різні поневолювачі так мучать тебе?"

Від Катерини Сидір, що і понині живе в Америці, часто діставав листи, прикладав ті напівсписані папірці до печі і тоді читав слова правди, слова – за котрі б його суворо покарали. Діставав нелегальну літературу, газети, а тоді сходилися вечорами ґазди і вів поміж них просвітницьку роботу. Сперечалися і політикували.

Їх було троє однодумців-патріотів: Микола Антох, Василь Сич, Іван Хмарак. Микола ще з 1929 року, з часу створення ОУН, став її членом. Згодом в організацію вступили Сич та Хмарак.

Часи змінювалися, змінювалися окупанти. Замість поляків прийшли на наші землі москалі. Не змінювалося тільки поневолення, як і ненависть людей до поневолювачів.

Був 1941 рік. Здалека чути гул канонади. Наближався фронт, а разом з ним – новий фашистський окупант.

Десь під Перемишлем велися роботи на оборонних укріпленнях і туди гнали із сіл людей.

Не обминули і Конева, і серед інших ґазд взяли Антоха, Сича та Хмарака.

Першим повернувся додому Сич, бо вдома семеро діточок, роботи по господарстві багато. Відразу ж поїхав у Буково до млина молоти збіжжя, бо хто його знає, як далі буде?

Пополудні повернувся Антох, розпріг коні, пустив їх пастися і навіть не встиг зайти до хати, як на подвір'я прийшов участковий Іван Коваль із кагебістами і забрали Миколу.

Бігли плачучи за батьком дрібні діти – відкидали їх, як собачат....

Привезли у сільраду, а самі поїхали по Сича. Забрали просто з млина...

Шукали Хмарака, але той ще не повернувся з укріплень, і це його врятувало...

У той же день зв'язаних Антоха і Сича кинули на машину і повезли у Добромиль. Прощалися поглядом вони зі своїм селом, із полем, що чекало на роботящі ґаздівські руки – і не знали, що прощаються назавжди...

Плакали в хатах діти, голосили жінки. Та що кому до їхнього плачу?

В небі ревіли бомбовози – німці наступали. Москалі панічно втікали, знищуючи все і всіх, хто потрапляв їм до рук. Перестрашені люди сиділи в пивницях.

Страшну звістку приніс у село Гис із Новоміської Посади: "Чуєте, люди добрі! Їдьте в Добромиль, там в тюрмі москальня помордувала наших людей. Може і ваші там є, не дай Бог".

Зібралася Юлія, жінка Миколи, закликала чоловікового брата. Прибігла і Сичова жінка, сіли на фіру і поїхали.

...О... той... той чоловік із виколеними очима, відрізаними вухами, розтрощеним черепом – то хіба її Микола?

...За що? – летіло до Бога болюче, – за що-о-о?

...Але то його спрацьовані руки, котрі вміли бути такими ніжними... її чоловіка, її ґазди... батька шістьох дітей. Сиріт... сиріт від нині...

А будьте ви прокляті, звірі, нелюди!..

Рвала на голові волосся жінка Сича, припадаючи до понівеченого тіла свого чоловіка.

Обох їх привезли на фірі в рідне село.

Понуро брели коні, везучи страшні жертви, шумів-стогнав ліс і плакали жита...

Йшли за фірою жінки, захриплі і знесилені від плачу та голосіння. Виходили з хат люди, прилучалися до тої сумної процесії.

Кари їм, Господи, кари тим проклятим душогубам. Ка-ри-и!

В роки боротьби з московськими зайдами стало відоме ім'я запроданця, котрий доніс москалям на чесних сільських патріотів. Зварич Іван, отой, що не одного нашого повстанця зрадив. Той, що довгий час співпрацював із кагебістами.

Вже давно в селі здогадувались про його підлі дії, але явних доказів не було. І тоді хлопці вирішили...

... У формі радянських прикордонників приїхали в село повстанці, нібито за сіном. Зайшли до голови сільради, наказали викликати Зварича.

За столом сидів старший лейтенант.

- Ну, Зварич, щось довго ми не маємо звіту про твою роботу, погано працюєш, мало стараєшся...

Іван злякано зіщулився, але побачивши підбадьорливий погляд "начальника", почав говорити про свою чорну діяльність зрадника.

І серед прізвищ людей, котрих із його юдиного благословення перемолола страшна сталінсько-большевицька машина, в першу чергу, були названі Микола Антох і Василь Сич.

Після "звіту" юди підійшов до нього "лейтенант" і показав тризуб – символ гордого нескореного народу.

Впав на коліна зрадник, просячи пощади.

Скликали хлопці-повстанці сільське віче, зачитали вирок зрадникові, та тут же і виконали його.

Виросли діти Антоха та Сича, як виросли тисячі сиріт нашої землі.

Але... світ тісний та повний несподіванок і воістину не знаєш, що тебе чекає.

Так і Василь Антох. Хіба міг сподіватися, що через двадцять років у 7-ій камері Добромильської тюрми побачить на дверях видряпане прізвище свого батька?

Букви, дорогі серцю букви. Такі рідні та болючі...

Прощаються зі світом Антох Микола, Сич Василь із Конева, а далі ще багато невідомих йому прізвищ. А внизу:

СЛАВА УКРАЇНІ!

МУШУ СКАЗАТИ ПРАВДУ

Свідчення тієї жінки повинні були би бути у попередньому виданні книжки "САЛІНА", та, на жаль, вона подала його мені вже тоді, коли книжка додруковувалася.

Пані Катерина Матвійчук нездужала, знала, що скоро її день на землі погасне і вона назавжди залишить її, таку милу, рідну, прекрасну, а разом з тим і таку зболену, скривджену, зранену. Та це зовсім не тривожило її – такий-бо закон життя: іти, поступившись місцем нащадкам. Бентежило інше: відійде і понесе зі собою назавжди той глибокий біль, який оселився в її серці ще з юних літ, в той чорний для України та для народу червневий день 1941 року, коли стогнала залита кров'ю невинно-убієнних земля, а розпачливий крик живих летів понад хмарами аж до неба, до Господа, взиваючи: "За що?!"

Того дня вона стала свідком нечуваної жорстокості, що скоїли московські посіпаки у Добромильській тюрмі. Вона, як і всі люди, ще не знала тоді, що такі ж криваві бойні були масово проведені в усіх регіонах Західної України. І не тільки. Не знала, що через декілька днів земля і все живе на ній здригнеться від побачених злодіянь на Саліні.

Панічно втікаючи від несподіваного навального наступу гітлерівських посіпак, московські зайди зняли з себе маску, показавши справжнє обличчя. Адже майже за два роки "визвольної місії" вони мали час добре розгледіти народ, який прагли підкорити, збагнути, що це народ освічений, національно свідомий, волелюбний,

...Нищити... винищити вщент... розправитися з непокірними вольнодумцями...

І нищили нещадно. І розправлялися по-звірячому.

Ці свідчення пролежали в папці, як і свідчення інших людей, що подали їх запізно, аж до сьогодення і врешті дочекалися сказати своє слово правди нащадкам.

Я, Катерина Матвійчук, 1916 р.н., з родини Цап'яків із Княжполя, дочка Варвари та Антона заявляю: "Я бачила страшне злодіяння, скоєне у Добромильській тюрмі. Я бачила понівечені оголені людські тіла з відрізаними носами, з виколеними очима, з вирваними язиками. Я бачила на тюремних сходах тіло молодої дівчини з розтріпаною, залитою кров'ю косою, а на її грудях була вирізана п’ятикутна зірка. Я бачила трупи, які витягали з ями, викопаної на подвір'ї тюрми. Такої жорстокості світ не бачив! Я все те бачила.

Я була на похороні тих, кого не впізнали рідні. Скільки всього було жертв – не можу сказати, але з певністю стверджую: в братській могилі на Добромильському цвинтарі поховано 56 невідомих жертв більшовицького розгулу.

А за декілька днів по тому, ще не опам'ятавшись від побачених страхіть, Добромильщиною, і не тільки нею, покотився знову плач та зойк: на Саліні помордовані тисячі! Я була там, бачила поскладані рядами людські тіла, які вдалося витягти з шахти, бачила, як люди з усіх усюд з'їжджалися на Саліну, шукаючи своїх рідних. Не було сили дивитися на оте людське горе, на оті покалічені рештки людських тіл. Я не мала сили дивитися на цей жах – надто сильне було потрясіння від побаченого в тюрмі – і я плачучи попленталася додому. Потім була хвора – бачені криваві картини довго стояли перед очима, не давали спати. Згодом вони заховалися в глибині мозку і серця, а оце знов ожили. Правда мучить мене і я мушу сказати її вголос. На цілий світ. І я її говорю: бійтеся та стережіться кожного поневолювача, а московської чуми – найбільше.

Прикро, що пані Катерина не дожила до наших днів. Не побачить книжки, не прочитає свого свідчення. Але її голос, голос тендітної милої жінки з постійною лагідною усмішкою в очах, нині лунає голосно: "БІЙТЕСЯ ВТРАТИТИ ВОЛЮ!"

ПАМ'ЯТАЮ...

Я з батьками жив у містечку Нижанковичі, на вулиці Завальна, 10, за 12 км від Перемишля. Відразу ж після того, коли німці відкрили вогонь по Перемишлю, "визволителі" в кальсонах і нічних сорочках ринули суцільним потоком із Перемишля на Львів і на Самбір, через Нижанковичі, рятуючись від німців.

23.06.1941 р. між потоком втікачів їхав мужчина на ровері, йому було під тридцять років. В Нижанковичах біля цвинтаря його затримали енкаведисти і розстріляли на цвинтарі. Бачив його труп і розбитий ровер у рові.

Хата мого шкільного товариша Володимира Красника була біля цвинтаря першою на вул. Завальній (тепер Лесі Українки), паралельній центральній вулиці, по якій ішов потік утікачів.

Цього ж 23.06 перед обідом я сидів із Влодком на порозі його хати, він пив молоко з хлібом і ми про щось говорили, коли побачили, як із центра Нижанкович по нашій вулиці надійшло троє людей.

Це були наші два сусіди: Віктор Гродзінський і Томко Демкович. Руки в них були зв'язані дротом за спиною, вимучені, з опущеними головами, а за ними йшов енкаведист із наганом у руці.

Ми з порога хати вибігли на вулицю до них, але енкаведист наставив на нас дуло нагана і ми завмерли. Чому він по нас не вистрелив – не знаю, але його очей і виразу лиця не забуду до смерті. Це було лице садиста-варвара.

Вони пішли в бік цвинтаря, а ми обидва городом побігли на цвинтар і заховалися в кущах.

Нам було по 13 років. Ми бачили, як енкаведист завів їх майже на половину цвинтаря, одного застрелив у потилицю, а другий почав утікати, пробіг із 10 кроків і також був розстріляний.

На другий день у Нижанковичах був заарештований Михайло Лапичак і Микола Кукура. Протримали їх цілу ніч у КПЗ, а наступного дня розстріляли в рові біля села Трушевичі, разом із Василем Васюнцем із села Серакізці та іншими.

24.06 з центру Нижанкович забрали Дмитра Біля, зв'язали і кинули у вантажівку. Його замордовано в Саліні.

Дмитро Лапичак, 1928 р. н., мешканець м. Нижанковичі

ЯК ЗАГИНУВ ДМИТРО БІЛЬО

22 червня 1941 р. неділя. В день, коли почалася війна, на центральній вулиці Нижанкович було багато автомобілів, озброєних цивільних та військових людей. Був серед них і Мельник (ініціалів не знаю), я його декілька разів бачив у Перемишлі на мітингах, де нас зганяли з роботи, тому і запам'ятав та впізнав. Не знаю, чи він був секретарем райкому партії, чи головою райвиконкому, але був районним керівником у Перемишлі.

Біля будинку сільради Нижанкович сидів голова виконкому Дмитро Більо. На появу районних керівників відповів доброзичливим привітанням і усмішкою на вустах.

- Чого радієш, Більо, сідай з нами, – сказав Мельник.

Більше Дмитра Біля в Нижанковичах ніхто не бачив. Його дружина їздила по навколишніх селах, де тільки чула про трупи. Так і не знайшла тіла свого чоловіка. Його кинуто в шахту на Саліні.

Віктор Лось, 1913 р. н., мешканець Нижанкович

До цього автентичного факту додамо, що Дмитро Більо до війни мав власний невеликий магазин, був свідомим українцем, освіченою людиною. На посаді голови Нижанковицької сільради за "перших совєтів" багато робив, щоб полегшити становище односельчан. Відзначався інтелігентністю. У такому ж національному й гуманістично-християнському дусі виховував своїх дітей Оксану і Петра. Тендітна, чемна Оксана працювала в банківській системі в Нижанковичах, а потім у Добромилі. Кілька років тому померла, залишивши після себе двох дітей – Юрія та Ліду. Син Петро – відчайдух і красень – служив на флоті, потім працював у Києві. Також помер, дружина з дітьми мешкає в Києві.

ЯК ВБИЛИ НАШОГО БРАТА

Є в Нижанковичах на цвинтарі три братські могили: воїнам Червоної армії, з обеліском, героям УПА, з дубовим хрестом і національним прапором, і могила, де нема жодних написів. Могила, до якої не організовуються ні походи зі смолоскипами, ні мітинги, ні покладання квітів – тільки родичі та близькі знають, хто лежить у цій могилі. Знають, як сталася ця трагедія і хто її скоїв.

22 червня 1941 р., в неділю у центрі Нижанкович було багато озброєних, цивільних людей – весь керівний апарат Перемишльського райкому та райвиконкому. Наш брат Михайло Лапичак (28 років) працював на товарній станції в Перемишлі. В неділю вранці повинен був би приїхати з роботи. Його не було, наші родичі сильно переживали, бо люди оповідали, що станцію в Перемишлі бомбардували і було багато жертв. Аж під вечір він прийшов у сорочці і босий. Краще б не приходив! Він був сильної будови, веселої вдачі, людина, яка вміла собі дати раду в скрутних становищах. У вівторок, коли наші родичі були в полі, а ми, дві сестри, Ганна – 9 років, Марія – 13 років, були вдома, на подвір'я вдерлося шестеро озброєних людей. Прийшли за нашим братом Михайлом.

Ми відповіли, що не знаємо, де він, бо пішов із дому ще вранці. Пришельці наказали нам його знайти і з'явитися в селищну раду, бо його кличуть в армію. Молодша Ганна його десь знайшла, він помився, переодягнувся та пішов зголоситися. Під вечір прийшли батьки з поля та повернулася старша сестра Ірина з роботи. Тато з Іриною пішли до сільради довідатися про нього. Біля будинку було багато озброєних людей, в приміщення їх не впустили і не дали жодної відповіді щодо брата. Коли тато та Ірина проходили повз будинок, із коридору, двері якого виходили на вулицю і були чомусь забиті, почулося:

- Ірино, принеси мені колійну шинель, бо тут дуже зимно.

- Михайле, чому тебе викликали, і чому ти під вартою?

- Казали, що заберуть до війська.

Ірина швидко приготувала деякі харчі та тепліший одяг, взяла шинель і понесла в сільраду. Її не впустили, а наказали іти додому та не показуватися більше. Вона ходила і в середу, та її теж не пустили та не дозволили побачитися з братом.

По Нижанковичах вже пішов поголосок, що на цвинтарі совєти розстрілюють людей. Нашого брата між убитими не було. Там лежало три трупи: Гроздіцького Віктора, Демковича Томи та незнайомої особи. Сестра Ірина з цвинтаря, минаючи центральну дорогу, пішла на край Нижанкович, у сторону Добромиля. Їй розповіли зустрічні люди, що бачили, як біля сільради завантажували людей в автомашину. На краю містечка зустріла підводу Маліновського, який оповів, що бачив біля дороги, вище моста через річку, багато трупів. Ірина пішла далі і біля села Трушевичі (в напрямку Саліни) знайшла трупи людей. Серед них і нашого брата Михайла з простреленою головою, зі зв'язаними колючим дротом назад руками. Біля нього лежав труп мешканця з Нижанкович Кукури Миколи та мешканця із Серакізців Васюнця Василя, і ще декілька трупів незнайомих людей.

Ховали їх усіх у суботу. В Нижанковичах совєтів ще не було, як не було ще і німців. Ховали всіх у братській могилі.

Трагедія для родини на цьому не закінчилася. Після повернення "визволителів" почалися виклики в НКВД, а потім у КДБ на допити, вимагаючи заяви, що брата вбили німці. Ніхто з родини цього не підтвердив і тому всі ми переслідувалися. Жили постійно під загрозою вивезення в Сибір і тому цілий час зі страхом.

Марія Лапичак, Ганна Лапичак

МИ РОСЛИ СИРОТАМИ І З БОЛЕМ У СЕРЦІ

Мій батько, Гера Іван Миколайович, народився в селі Ляцко (Солянуватка) в родині багатодітних, але досить заможних, як на той час, селян. Мав своє господарство: поле, коні, корови, кінну молотарку для зерна, де працював разом із дружиною Анною.

До цього часу в селі вже добре працювала "Просвіта" та її церковний хор, у роботі яких Іван та Анна брали активну участь.

Згодом батько став секретарем і касиром у "Просвіті ", а головою в той час був Возьний Микола Іванович.

"Просвіта" займалася великою роботою на селі: організовувала сільські сходини, змагання молоді на конях, шахах, створювала гуртки художньої самодіяльності: драматичний, хоровий та ін., часто виступали на вечорах у своєму селі, а також у Добромилі, Війську і навіть у Львові. Окрім того допомагали біднішим людям зерном, грошима, одягом та взуттям для їхніх дітей.

З приходом "визволителів" зі Сходу пропала вся праця "Просвіти", як і сама "Просвіта".

На початку червня 1941 року наказали голові "Просвіти" Миколі Возьному з'явитися на Саліну, щоб здати гроші, але він не пішов, бо був попереджений, що там діється щось страшне, – звідтіля часто доносилися людські крики. Вже в той час дорогами з Перемишля та навколишніх сіл, у напрямку Саліни, їхали криті брезентом вантажівки, інколи залишаючи на землі сліди крові. А наприкінці червня батькові та Миколі Возьному наказали з'явитися в Добромиль, спочатку з кіньми, а потім відправили їх за підводами, начебто потрібно перевозити якісь вантажі.

Як поїхали, так і не повернулися обидва. Привезли їх із Добромильської тюрми мертвими, дико скатованими, проколеними штиками, з вирізаною пасмами шкірою на плечах, з вибитими очима.

Поховали їх на сільському кладовищі у могилі ще з двома односельчанами, один був убитий на власному подвір'ї патрулями, а другий був теж закатований у тюрмі.

Під час похорону під'їхали німецькі військові на мотоциклах (як потім виявилося, це були словаки) і віддали честь загиблим салютом.

Осиротіла наша хата без господаря, а ми, троє дітей – я, Марія, що мала на той час 4,5 рочки, сестра Люба – 2,5 рочки та брат Іван-Мирослав – 3-місячне немовля – зосталися сиротами без батька.

Що може пам'ятати дитина 4,5-річного віку? Здається, таке дитя не може пам'ятати нічого. Але, повірте, що моменти сильного потрясіння залишають слід у дитячій пам'яті назавжди. А ще коли тебе впродовж цілого життя супроводжують мамині гіркі сльози та болючі спогади, мимоволі зринають у пам'яті ті жахні хвилини, коли страшне тіло людини, що був таким добрим, ніжним, люблячим батьком, із криком та голосінням обмивали люди, обливали мліючу матір водою, затуляючи дитячі оченята, щоби не бачили того страхіття – того не стерти з пам'яті.

З розповіді дружини Івана –- Анни та зі спогадів їх дочки Марії Гери

ЦЕ ДІЯЛОСЯ НА НАШИХ ОЧАХ

Ці свідчення я записала від пана Йосипа Голубця, 1925 р. н., село Великий, Добромильського повіту. Йосип Голубець – колишній член ОУН, довголітній політв'язень большевицьких таборів.

У 1941 році він вступив у юнацьку сітку ОУН, став її членом. Час був тривожний, передвоєнний. Саме 23-го червня, виконуючи завдання зі зв'язку, він прийшов у Добромиль, щоб зустрітися з другом Іваном Цициком. У місті були зойки, плач.

Люди поспішали в тюрму, бо всіх вразила страшна чутка: в тюрмі в нечувано звірячий спосіб помордовано людей.

Двері були відчинені, разом із людьми пішов і він у приміщення. Всі поспішали в камери, що були в середині приміщення на другому поверсі. На сходах лежала молода жінка, чи дівчина. Мертва. Розтріпані довгі коси розметалися довкола її тіла, яке було настільки понівечене, що страшно було глянути.

Кров... Вона була скрізь: на сходах, на долівці, на стінах, на мертвих тілах.

Вище теж були мертві тіла, понівечені до невпізнання.

Боком, аби не наступити на оті знівечені тіла, обминаючи та переступаючи через них, Йосип з другом піднялися на другий поверх. У коридорі була така ж сама картина.

Жах скував їх і вже як сновиди хлопці зійшли вниз. Хтось потягнув юнака на тюремне подвір'я. Від тюремної стіни майже до церковного муру була велика яма, до половини наповнена людьми, вірніше, тілами людей. А під сливкою, прив'язаний дротом до неї, сидів мертвий мужчина. Рот його був зав'язаний колючим дротом, руки теж.

Людський стогін і зойк – аж до неба. "Картини того жаху ще понині в очах. Я їх бачу, коли приходжу повз приміщення тюрми", – каже пан Йосип, людина, що багато чого бачила, пережила, перестраждала на своїм нелегкім віку.

Того не можна забути, як і не можна простити".

А через декілька днів людей вразила ще одна хвиля жаху: Саліна...

Приїжджали люди з Війська, Новосілок, Конева, сусідніх сіл, з усієї округи, навіть із Мостищини, шукати своїх близьких, рідних. Але сіль настільки роз'їла нещасних, що розпізнати їх було неможливо. Хіба декого впізнавали рідні по одягу...

То чи можна таке бачити та забути?

Із 22 червня 1941 року почалися воєнні дії, які позначилися і на Саліні. Розладналося управління, майже припинилися видобуток і варіння солі. Атмосфера недовіри, підозри, ворожості та злоби відчувалася з боку управління всюди. З'явилися чужі озброєні люди, їх дії ніяк не узгоджувалися з управлінцями, які втікали, хапаючи все цінне. Готувалося щось незрозуміле. Виробництво припинилося. Всюди шастали озброєні. На територію нікого не допускали. Місцевих жителів блокували у будинках, а в середу-четвер (25-26 червня) позганяли в пивниці зі строгою забороною виходити з них, приставивши озброєну охорону. В четвер після обіду на дорозі Перемишль – Добромиль біля села Губичі з'явилася довга колона людей в супроводі кінного та пішого конвою. Це були люди різного віку. Їх вели колоною по троє в ряд. Ми, хлопчаки, часто виходили до дороги, спостерігаючи, що діється на ній. Ми і стали очевидцями цієї події. Мені запам'ятався дідусь, який ішов в останньому ряду. Взутий він був у легкі шнуровані постоли. Штани, вишивана сорочка. Поверх сорочки була одягнена вовняна, розшита візерунками, безрукавка-гунька. Лляна сорочка на грудях була розстебнута, з вузького ковніра звисала затяжка із вовняних ниток, із розпущеними китицями на кінцях. Голова непокрита, на ній біле-біле, як сніг, волосся, коротко розділене на два боки, за спиною він ніс клунок. Дідусь був низького зросту, щуплий, лице, як і у всіх, було припале так пилюкою, що здавалося якимось червоним із білими плямами. Не пам'ятаю, чи були серед тих нещасних жінки. Колона була довгою. Чоло її сховалося за горбом в бік Ляцка, а кінець не минав ще дороги села Губичі. Як з'ясувалося пізніше, довжина колони сягала 700 – 800 метрів. Покійний член "Просвіти" і активний працівник кооперації пан Микола Ханик розповідав мені: "... Перші ряди колони входили в Саліну, останні заходили на салінську дорогу, яка проходила коло моєї хати". Довжина цієї дороги від шляху до Саліни понад 700 метрів (точніше 1200 м – М. П.), за виміром п. Василя Сивого (наш час). Звідси і можна визначити кількість нещасних, які проходили останні метри своєї життєвої дороги. Люди ці були змучені, виснажені, йшли повільно, прибиті, залякані. Кінні конвоїри шастали на конях вздовж колони, щось викрикували, а піші несли зброю в руках.

Як стало тепер відомо, ці, ні в чому не винні люди були арештантами перемишльської тюрми. Дуже ймовірно, що серед них були і ті, кого зганяли з нашого краю на будівництво укріплень біля Перемишля. Всі вони були вбиті та скинуті в соляні шахти Саліни. Хто вони? Чи стануть відомі їхні імена? Одне ясно: вони ні в чому не винні жертви серед мільйонів таких же жертв жорстокого комуністичного режиму, який тримався на терорі, тотальному винищенні цілих народів.

При кінці червня в село Губичі прибули військові частини словаків. У нашій хаті зупинилося два офіцери, їм стали відомі події Саліни. Один із них твердив, що це вчинили німці, другий – заперечував, доказуючи, що це вчинили цивільні люди, бо німців у цей час ще не було, – селяни ж твердили, що це – справа рук совєтів. Підійшла машина і вони з моїм батьком та сусідом поїхали. Один із них фотографував побачене. Від очевидців трагедії вони взнали правду. Коли повернулися, то скликали солдат і, жестикулюючи, розказували їм про страшну трагедію. Капітан, який заперечував правду, не витримав, пішов у нашу кімнату і там гірко плакав, охопивши голову руками, з вуст злітав стогін, якісь уривки фраз. На Саліну солдатів возили машинами, потім видно було їхню пригніченість, тривалі розмови про трагедію, у якій постраждали тисячі невинних людей. Чи переконався капітан-словак у кривавому характері комуністичного режиму, чи може його остаточно переконала в цьому таємнича смерть міністра Масарика і Августина Волошина?

Василь Фартушок, вчитель історії, пенсіонер

ДОРОГА СМЕРТІ

Звідки ж були ці люди, які знайшли свій останній притулок у соляних шахтах? З подальших свідчень ще живих очевидців того страшного видовища, свідчень людей, що були присутні, як витягали понівечені тіла з шахти, сусідів Саліни, родичів закатованих – можемо ствердити: в соляну ропу кидали не тільки в перший день війни, але ще до її початку. Та все ж основна маса – це арештанти, яких привели під конвоєм із Перемишльської тюрми, і дорога на Саліну – їхня остання дорога в житті.

Надворі ледь сіріло, як у Перемишльській тюрмі почався рух: тупотіли в коридорі підковами чоботи, скрипіли в замках ключі, відчинялися двері. Розлючені вартові стусанами підганяли в'язнів: "Швидше, швидше виходьте". Ті, слабо одягнені, здебільшого босі, поспіхом вибігали на подвір'я. Не розмовляли, тільки очі тривожно споглядали довкруг. І ті погляди говорили більше, ніж слова. В них відбивалася водночас і тривога, і надія, страх та розпач. "Що з нами буде? Може, відпустять? А, може, не дай Бог, поведуть на страту? Але за що? За що?"

Дехто тупо, збайдужіло стояв – після пережитих у тюрмі катувань не переймалися вже нічим.

Тільки декілька пар очей дивилися на все досить спокійно. Вони – це добрі очі старого дідуня, високого юнака-студента та спрацьованого вуйка Василя, – весь час намагалися проникнути в стривожені очі інших в'язнів, вгамувати у них розпач, переляк, зневіру. "Тримайтеся, друзі", – підбадьорювали.

У дворі всіх вишикували у дві колони. Заскрипіли іржаві ворота, і цей скрип відлупився болем у грудях кожного.

Напівроздягнена боса маса людей вихлюпувалася з пащі тюремних воріт у світанкове довкілля.

Куди їх вели? Ніхто того не знав, як і не знав, на яку дорогу ступили нині. Дорогу життя чи смерті?

За воротами колону розділили на дві частини: одна пішла в сторону Медики, друга – в сторону Нижанкович.

Фронт наближався. Німці навально наступали, москалі панічно втікали, залишаючи за собою смерть – тіла невинно убитих людей.

Молодий студент і вуйко Василь опинилися поруч, в одній колоні.

Світало. Криваво зачервонів край неба, – сходило сонце.

А в'язні йшли. Босі ноги відчували кожен камінь шутрованої дороги, що колов і ранив. Дехто примудрився в коротку хвилину відпочинку відірвати рукави сорочки та ними так-сяк обмотати зранені ноги.

"Швидше, швидше", – підганяли конвої. Дорога... дорога... Сонце піднялося високо, коли проминули невелике містечко Нижанковичі, яке немов вимерло. Був спекотний червневий день 1941 року.

Трава від спеки поруділа, висихаючи. Потріскана земля просила дощу. Обличчя людей – запилені та посірілі. Хоч би вітерець подув, освіжив, охолодив... Та він притих, заховався від тієї нестерпної спекоти.

Тільки зрідка, як гарячий віддих спраглої землі, зрине коротке: "Пи-ти"... Те слово на мить зависне у повітрі, а тоді тягарем падає на спраглі вуста кожного в'язня...

Гарячі дрібні краплини поту зливаються в одну більшу, що тече по змучених лицях, її доганяє друга, третя – і ось вони покотилися по обличчі, залишаючи на ньому блискучі борозни.

Ідуть колоною по троє в ряді. Ідуть глухо та важко.

Хтось надривно кашляє. Молодий хлопчина, ще майже дитя, поволі безсило спадає в теплий порох на дорозі, та руки побратимів не дають йому впасти.

- Іди, друже, йди. Впадеш – пристрелять.

І знову з останньої сили пересуваються ноги змучених людей, долаючи кілометри довгої дороги. Дороги куди?!

Хлопчина, якому не дали впасти руки побратимів, з останньої сили шепоче: "Пити!".

До нього підходить конвойний, витягає з торби флягу... Зблисли надією очі хлопця, ожили...

- Пити хочеш?

Тільки кивок голови. Пересохлі вуста не можуть видобути звуку. Язик у роті мов довбня, прилип до піднебіння, ворушити ним не сила.

Сміючись, конвойний підносить до вуст хлопця флягу. Нетерпляча радість спалахує в очах підлітка. І... раптом, боляче вдарила фляга по запеклих вустах. Хитнулася голова від удару. "Пий", – регоче солдат.

Відкорковує флягу і сам смаковито п'є. В горлі йому булькоче, прозорі краплини течуть по бороді, падаючи на землю.

Відвертають голови в'язні, ховаючи ненависть у очах.

Десь далеко чути гуркіт канонади. Там, за плечима, – війна. Тут, попереду, – безвість. Куди і навіщо їх ведуть? За що їх похапали і засадили у тюрму?

Нарешті село. Повіяло затишком, запахом рідної оселі. Вийшла з хати жінка з відром в одній руці, з кухликом у другій.

- Ось, попийте, рідненькі, свіжої водич... – та не договорила. Від удару автоматом впала на дорогу. Розлилася вода, змішуючись з її кров'ю.

Глухо зойкнув натовп...

...Село залишилося позаду.

Дорога підіймалася вгору. Неподалік від неї молода жінка обертає сіно. При рові пасе корову мужчина. Василь глянув – занімів: "Та ж то Войтович із Губич, голова сільради!"

- Пане Войтович! Я – Кравець Василь із Княжполя! Перекажіть моїй жінці – мене ведуть у Добромиль! На роботу..."

Поточився Василь від удару, присів у фосі Войтович, щоб не пристрелили.

За горбом виднілося друге село.

- Ляцко.., – шепнув до хлопця старий дідусь. Тут соляні копальні. Колись я там робив. Добру сіль варять... Та нелегка то була праця, – добувати ропу, глибоко під землю тре було опускатись...

- Напра-во!

Колона слухняно повернула направо.

- Ади, на Саліну ведуть? – здивовано мовив старий. А то пощо?

Перед зором в'язнів була рівна дорога, без пагорбків. Рівна і вже недовга, як недовге життя, яке залишилося їм жити.

Відчинилися ворота і в'язні ступили до розкішного саду. Повіяло прохолодою. Під ногами м'яко стелилася трава. Зникла нестерпна курява. І кожен полегшено зітхнув: "Слава Богу, закінчилася ця страшна дорога".

Та ніхто з них не знав, що то закінчилася їхня життєва дорога і вони ступили на дорогу смерті...

Такі картини вирисовує моя уява, коли слухаю розповіді ще живих свідків про ті страшні події і щораз пригадую день зустрічі з соратником і побратимом батька, день, коли вперше почула слово САЛІНА. Добре пам'ятаю, як дядько Степан взяв мене на коліна і зболено промовив: "Де-то мій син тепер?" А я, мале дівча, тривожно розглядала велику вм'ятину біля скроні у нього. Торкнулася її легенько пальчиком і запитала: "А що це у вас?" Він якось дивно усміхнувся і промовив: "Це пам'ятка з того дня, коли я вибрався з пекла, в яке мене живцем кинули большевики. А я вибрався з нього, щоб розказати людям".

Я тоді нічого не зрозуміла, але потім часто чула, як батьки оповідали сусідам, що сходилися в недільні дні "політикувати", про якусь Саліну.

А ще батько з болем згадував свого старшого брата Осипа, просвітянина, "посадського соловейка", що жив на Посаді Хирівській і який був заарештований у 1941 році, ув'язнений у Добромильській тюрмі, та так і пропав... "І хто зна, чи не в соляній ропі Саліни знайшов і наш Осип свій вічний спочинок?" – журився батько.

Чи могла я тоді подумати, що прийде час і я буду вести пошукову роботу про страхіття, які мали місце на Саліні? І що кожен раз, коли доведеться розмовляти з тими чи іншими людьми, серце неспокійно чекатиме, що ось-ось хтось промовить пам'ятне для мене ім'я: Осип Пертак. Але так і не почула. Зрештою, так мало імен закатованих вдалося взнати... Очевидно, в Добромильській тюрмі, а тим більше на Саліні, смерть свою знайшли люди з різних повітів, не лише з Добромильського.

Отже, продовжую болючі розповіді очевидців та рідних закатованих у червні 1941 року.

РОЗПОВІДЬ УВ'ЯЗНЕНОГО

Федина Григорій, який був у тюрмі в Перемишлі, залишився живим. До нього звернувся пан Олександр Торський і от про що йому розповів Григорій Федина, який проживає в селі Малпів Мостиського району:

- У 1940 році я з кількома хлопцями з нашого села був заарештований за наклепом Івана Перила. Нас звинувачували в тому, що ми нібито хотіли втекти в Польщу, під німців, і не визнаємо новий Радянський Союз. Спочатку нас відвезли до Мостиської в'язниці, а потім перевезли в тюрму Перемишля. Це була велика військова тюрма і народу там було багато. Там ми сиділи під слідством до початку війни.

22 червня з самого ранку почали вивозити людей на машинах. Я бачив через вікно туалету, як хлопців з мого села заштовхували у вантажівки. Вони вже були засуджені трибуналом від 10 до 15 років ув'язнення. Через кілька годин нас усіх вивели із тюрми і погнали колонами до села Медика (нині Польща). Тут були всі, над ким ще не відбувся суд. Наша колона складалася майже з 2000 чоловік. Попереду і позаду колони йшли конвоїри з автоматами, збоку – з карабінами. Кілька міліціонерів несли кулемети. Від конвою ми довідалися, що нас вели розстрілювати у Шегинський ліс. Не встигла наша колона підійти до села, а воно вже було захоплене німцями, як ті відкрили зустрічний вогонь. Дехто з наших конвойних почав відстрілюватися, а більшість відразу дали драпака (дати драпака – поспішно втікати). Люди ж розбіглися в усі боки...

Я особисто не бачив, як скидали людей у шахту, але мені про це розповідали очевидці, яких зараз вже немає в живих.

Я БАЧИЛА

Я це бачила, що колони в'язнів дійшли до сільзаводу, – згадує Віра Володимирівна Тесля, вуйка якої – М. Возьного – замордували у Добромильській тюрмі (про це згадувалося вже вище. – М. П.). Тоді одинадцятилітня дівчинка Віра бачила, як під конвоєм вели людей у цивільному одязі з Перемишля через їхнє село Ляцко до Саліни.

- У колоні було кілька тисяч чоловік, – розповідає жінка, – вони були дуже змучені і йшли повільно. Конвоїри з карабінами підганяли їх. У колоні були люди різних національностей. Їх було так багато, що якби захотіли, легко б могли перебити конвой, – згадує Віра Володимирівна, – але вони йшли мовчки назустріч своїй долі. Деякі з них були такі змучені, що їх майже несли на руках, але були і такі, що здавалося, ніби їх щойно заарештували. І дійсно, кожного, хто близько підходив до колони, конвоїри хапали та примушували йти з ними.

Мого ж вуйка викликали до сільради на роботу з конями. Увечері він не повернувся додому. Усі, кого в той день викликали в сільраду, не повернулися. Звістка про розстріли енкаведистами в Добромильській тюрмі облетіла всю округу. Моя старша сестра Євгенія пішла шукати вуйка в тюрму після приходу німців. Мене туди не пустили, бо була ще мала. Його там розпізнали лише за одягом. Обличчя вуйка було спотворене. Він лежав у камері разом з Іваном Герою, Шатинським і ще одним чоловіком з Ляцка, якого я не можу згадати. Їхні імена були написані кров'ю па стіні камери.

ВОНИ ЙШЛИ БОСОНІЖ...

- Тоді, в червні 1941 року була така спека, що аж трави повисихали. Ми з вуйком Іваном пасли корови близько дороги. Нараз бачимо: ніби... іде... військо. Мені здалося, що то солдати, але поки той великий натовп підійшов ближче, я зрозуміла, що то ведуть арештантів. З обох боків ішли солдати, інші шастали на конях, а ті нещасні всередині.

Наш родич був у тюрмі, то я стала придивлятися, чи його нема серед полонених. Аж тут чую з колони крик: "Пане Войтович, я – Василь Кравець з Княжполя, перекажіть моїй жінці..."

Вуйко (вуйко, діал. – дядько з боку матері, брат матері) присів у фосі, певно боявся, аби не встрілили, а я сховалася за корову. І в той момент хтось із полонених крикнув: "Катрусю, Катрусю, я – підхорунжий, що у вас стояв на квартирі!". То був польський підхорунжий, на жаль, не пам'ятаю його прізвища.

Але бійтеся Бога! Вони ішли з-під Санока, з Перемишля, босі по шутрі! Декотрі мали ноги обмотані онучами, що тягнулися за ними по дорозі. Ноги позбивані до крові. Мені запекло на серці. Понині сльози течуть, коли пригадую той день.

А вуйка на другий день заарештували. Прийшли до хати енкаведисти разом із Бубновим і кажуть: "Запрягай коні, повезеш нас".

Вуйко підійшов до жінки: "Дай мені гроші на дорогу, Ганю". Тоді Бубнов (тодішній голова Добромильської міської ради) засміявся і каже: "Не треба йому грошей...".

А коли вуйко підійшов до шафи, щось хотів взяти з одягу мабуть, вони певно подумали, що у нього там є зброя, бо прискочили, зв'язали вуйкові руки і забрали.

Повезли його в Добромильську тюрму, там замордували по-звірячому. А був він культурною, авторитетною людиною у селі, працював головою сільради і мав на той час 62 роки.

Чудом врятувалися з того пекла Писарик із Добромиля та Двульман із Риботич, вони вночі вилізли з-під трупів. Двульман був на похороні вуйка і розповів людям про усі страхіття, пережиті у тюрмі.

Похоронений Войтович Іван у рідному селі Губичі біля церкви.

Катерина Леньдяк, 1915 р. н., село Губичі.

ДОВГИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

Почалася війна і навколо було неспокійно та тривожно. Але жити треба було. У стайні ревіла худоба і пасти її теж треба було.

То було у вівторок, а чи може в середу, першого тижня війни. Ми з хлопцями вигнали пасти худобу на гору, що під Саліною. В небі гули літаки і кидали бомби десь над Новим Містом. Гуркіт від вибухів доносився до нас. По дорозі їхали машини, а потім ми побачили величезну колону людей – все це прямувало в бік Саліни. В голову закралася думка: "Чого всі звертають у сторону сільзаводу, на Саліну?" Закралася – і щезла.

Пекло полудневе сонце, ми погнали корів додому.

Не знаю, чому мені виникла думка везти зерно до млина у Добромиль? Певно, подумав собі: фронт наближається, і хто знає, як буде далі, а борошна треба. Я чувся ґаздою вдома, отож як подумав, так і зробив.

Та тільки доїхав до моста, як дорогу заступили солдати з автоматами. їх було багато.

- Стой, поворачивай назад!

Я повернув коні і поїхав назад. Мав думку їхати Салінарною вулицею додому, але поки я роздумував, чого-то стільки солдатів перекрили дорогу і міст через Вирву? – коні самі пішли завченою дорогою коло костелу на Ляцко. Так мало бути. Я мав жити.

Вернувся додому. В селі було тихо. Тільки на другий день понеслася від хати до хати тривожна чутка: москалі в Добромильській тюрмі повбивали людей.

А через день-два люди пошепки передавали один одному: "Не тільки в тюрмі був морд, а й на Саліні винищили багато люда, кого везли на машинах, кого вели пішки".

Село заніміло від жаху. Мені пройшов мороз поза шкіру: перед моїми очима враз постали ті машини і той гурт людей.

То ж їх... усіх...? Усіх!?...

В тюрмі було багато замордованих, люди приїжджали, приходили, шукаючи своїх близьких, кого знайшли – забирали ховати додому, а 56 неопізнаних трупів поховали у Добромилі на цвинтарі.

Тут спочивають 56 неопізнаних осіб

Із шахти на Саліні витягли багато трупів, а скільки їх там було насправді – один Бог знає.

Степан Гичка, 1924 р. н., село Губичі.

МИ МАЛИ ТАМ БУТИ

Ох і спекотне літо! Як у 41 році – промовила пані Люба Шатинська. – Завше, коли така спека, мені мимоволі пригадується той червневий день 1941 року, коли нашим селом вели колону людей на Саліну...

- А знаєте, і ми там мали бути. Я, моя сестра Марія та наша мама. Та Господь оберіг нас, не дав пропасти.

Я бачила – погляд жінки сягнув у давнину. В очах тривога, розпач, біль.

- Так-так, ми там мали бути...

Мовчу, лише запитливо дивлюся на свою співрозмовницю. Вона, глибоко зітхнувши, хвильку помовчала, а потім тихо продовжувала:

- Вже ранок у той день був гарячий, а під обід, здавалося, сонце хоче спопелити світ. Але в селі, як у селі: чи дощ, чи спека – праця не чекає. Отож одні поралися на городі, інші – на сінокосі. І раптом – мов подих вітру – пронеслася від хати до хати чутка: "Ведуть селом якусь колону, чи то полонені, чи в'язні..." Люди лишали роботу і вуличками вибігали па гостинець (центральна дорога, обабіч якої розкинулося село Ляцко, (нині Солянуватка. – М. П.) Мама похапцем вхопила під пахву хліб, бо ж вони, певно, голодні! – і швидко подалася нашою вуличкою до дороги. Ми, діти, побігли за нею.

Колона проходила саме повз нас. Страшно було на них дивитися... Нещасні ледве переступали ногами... Мама прожогом кинулася до колони і віддала хліб нещасному. В цю ж мить до неї підбіг охоронець і з криком почав заганяти її до колони. Мама проситься, та він не зважає..

...Голос жінки затремтів. Спогад розтривожив її, змусив заново пережити той далекий тривожний день.

- Ми, діти, почали дуже плакати і з розпачливим криком, ні, не криком, а пищанням, кинулися до мами, підбігли до неї, обхопили міцно руками, а вона ще міцніше обняла нас – і не було такої сили, щоби роз'єднати, розірвати ті обійми. І так, голосно ридаючи, ми йшли якийсь час, хоч конвойний і старався відірвати нас від мами.

Та тут підійшов другий охоронець і наказав: "Отпусти старушку. Смотри, как дети плачут". Тоді той виштовхнув маму з колони і наказав: "Бери детей и иди домой. И молчи". Все ще не вірячи, ми міцно тримали мамині руки і, схлипуючи, охриплі від крику, пішли додому.

Увечері мама побігла на вулицю, яка вела на Саліну, де жила сім'я Ханик, до сестри Марії, розказала про страшний випадок. Сестра та її чоловік Миколай сварили маму, чому в такий тривожний час залишила дітей і прийшла до них? Їхня хата була, і є дотепер, майже на початку Салінарної вулиці, за поворотом з головної дороги до Саліни.

- Ми всі тут у великому страху, бачимо, як кожен день їздять машини, певно возять якесь м'ясо, бо на землю капає кров і ті кроваві плями так навіюють страх... А цю колону повели на Саліну. Страшне то було видовище... Коли я зі стриху (стрих, діал. – горище) стодоли непомітно виглянув, то побачив, що голова колони доходила до брами Саліни, а останні в'язні якраз завертали з гостинця на нашу вулицю. Маєш щастя, що так обійшлося, а то і ти з дітьми хто зна, де б опинилася, – сказав глухо. – Отож мовчи... мовчи...

Мама повернулася додому. І хоч мовчала, та з приходом совєтів може хто шепнув "визволителям", бо заарештували маму і всю нашу сім'ю вивезли на Сибір.

ВІН ЛЕЖАВ У ЛІСІ, СТІКАЮЧИ КРОВ'Ю

На Саліні з нашої околиці працювали Цап'як Іван, Гарванко Антон, Фрич Федір і мій чоловік, Моцьо Михайло.

Тяжка робота здружила їх. І коли на початку війни директор сільзаводу переказав прийти по зароблені гроші, вони зібралися разом і пішли.

Вже коли вийшли на гору, звідки добре було видно територію Саліни, то почули стрілянину і побачили внизу грузові машини з солдатами.

Те, що солдатів було багато, їх не здивувало. Бо фронт зближався, німці наступали, а москалі втікали. Тому вони почали спокійно сходити згори вниз. Та між кущами зеленого ялівцю, що густо вкривав пагорб і низину, примітили замасковані ряди солдатів. Вони вражено зупинилися, присіли.

- Що це? Засідка? На кого?

З території заводу долинали крики, чути було постріли.

Нараз з-під куща до них тихо озвався солдат. Говорив по-українськи:

- Чого чекаєте? Тікайте! Хіба не бачите, що там робиться?

Вони попадали на землю і поповзли. Та їх запримітили з другого боку і відкрили вогонь. Мого чоловіка поранили, він втратив свідомість. Не знав того, що його приволокли на територію заводу...

Коли опам'ятався – було вже темно. Відчував такий тягар, немовби десятки людей втискали його в землю. Почав поволі щупати довкола себе, аби зрозуміти, де він?

Намацав чиюсь холодну руку, ногу, голову. Ще і ще...

Він зібрав всю свою волю і з останньої сили почав вибиратися з-під трупів. Не знав, чи вже в могилі, чи просто в ямі. І коли побачив мерехтіння зір – на мить знепритомнів. Отже, ще є надія. З великими труднощами поволі почав вибиратися з-під тих холодних, липких від крові, тіл. Зціпив зуби, аби не застогнати. Нарешті... Ще не вірячи, що вдалося врятуватися з того страшного мороку смерті – поповз. Тіло відчувало листя, хвою, траву. Отже, він у лісі. Скільки повз – не знає. Сили полишили його і він надовго впав у забуття.

Мені переказали, що чоловіка поранили і я з синами Степаном і Володимиром пішла його шукати. То було на другий день.

Саліна зустріла нас гнітючою тишею. І пусткою. Ніде нікого не видно. Я зайшла в приміщення пекарні, двері якої були відчинені навстіж. В діжах готове тісто для випікання хліба, печі холодні.

- Куди всі поділися? Невже усіх повбивали? Мені стало лячно, і я сказала синам: "Вертаймося".

Та щось немов шептало мені: шукай в лісі. Ми поволі йшли, пильно приглядаючись і прислухаючись. Обходили кожен кущик. Думкою молила Бога: "Поможи!" І вимолила. Ледь чутний стогін зупинив нас.

- Живий! Богу дякувати! – втішилася я. І тут же тяжкий плач стиснув мені груди: за одну добу мій Михайло посивів.

Ми принесли його до хати, обмили рану, перев'язали. Свідомість помалу поверталася до нього. І хоч він був дуже слабкий, та переказав нам весь той жах, що його пережив за цю добу.

В той день, коли в село в'їхали перші німецькі мотоциклісти, мій Михайло помер. Забагато втратив крові і рятунку ми йому дати не могли.

Залишив мені п'ятеро дітей, злидні, поневіряння і болючі спогади.

Довгими тужливими ночами я не раз перебирала в пам'яті ті страшні події і задумувалася, чому директор Саліни кликав робітників по гроші того дня? І прийшла до висновку, що добре знав він про кроваву розправу, знав і про те, що у шахти Саліни більше двох тижнів возили людей і скидали їх у шиб. Боялися, що робітники про щось здогадувалися і хотіли їх також знищити, щоб не залишити свідків.

Коли фронт відступав, директор Саліни, вже у формі офіцера Червоної армії, зайшов до Гарванка Антона і дуже здивувався, що побачив його живого.

- Ти не загинув? – зірвалося з губ запитання.

Та не міг Бог допустити, щоб злочини енкаведистів залишилися нерозкритими. Ми знали правду про Саліну, а тепер мусить знати світ.

Дружина Михайла, Ганна Моцьо

ОХ ЦІ МАШИНИ

Пані Євгенія з Добромиля, 1927 р.н., все життя проживала і проживає на Саліні, тобто на Салінарній вулиці м. Добромиль.

Просила не подавати її прізвища – страх ще і досі сковує її. Жінка розповідала, з віч її текли сльози – вона не витирала їх. А я гарячково записувала.

...У ті дні на Саліну одна за одною їхали великі машини, криті брезентом.

Люди боялися виходити з хат, лише виглядали через вікна. Заглядали і ми, діти. Тато сварився на нас: "Не заглядайте, бо як побачать – постріляють". Але цікавість була сильніша за страх, і ми все одно дивилися.

Раптом я скрикнула: з-під брезенту машини, що якраз проїжджала, декілька раз висунулася нога в червоному мешті. Ніби зараз бачу ту ногу...

Через декілька днів ми крадькома спостерігали, як дорогою вели величезну колону людей. Обірвані, такі нещасні, вони заледве волочили ноги.

Після того, як москалі відійшли, люди з острахом почали виходити з хат. Бачимо: біжить народ на Саліну, – ми за ним.

Те, що я там побачила, краще б була не бачила...

В саду під деревом лежала купа одягу. Різного. Сорочки, сподні, блюзки – і все те в крові. Далі, під іншим деревом – покидані на купу коци, також у крові. Трохи нижче, в ямі – мертві люди, накладені горою... Ми з жаху заціпеніли.

Хтось пішов подивитися до костелу і звідтам почувся нелюдський крик. Люди кинулись на той крик, я за ними. А там... там на стіні розіп'ята людина...

Потім довгі роки я не могла переступити поріг того костелу. Все мені той розіп'ятий чоловік був у очах.

Ще пам'ятаю, як приїхали якісь люди і одна жінка з-під Перемишля дуже плакала. Вона шукала свого сина.

- Боже! Вдерлися до хати, схопили сина, навіть не дали взутися. В страху хлопець взув на одну ногу червоний мешт старшої сестри. Так, напівбосого, в одному мешті і забрали. Червоний мешт...

Вона гірко плакала і без кінця повторювала, повторювала одне і те ж.

Я підійшла до неї та кажу, що бачила, як хтось із машини вистромив декілька раз ногу в червоному мешті. Ми почали перекидати одяг і між взуттям вона таки знайшла той мешт...

Ні, таке не забувається ніколи. І про те мусять знати люди!

Здогади про те, що в шахти Саліни скидали тіла помордованих у тюрмах ще задовго до початку війни, підтверджує розповідь пані Марії Яцик, що проживає у м. Добромилі.

Коли нас переселили з рідного села Військо в Добромиль, ми замешкали на Салінарній вулиці. З цікавістю ознайомлювалися з навколишньою місцевістю.

Недалеко від нас була територія колишнього сільзаводу, який в той час уже не працював. Ми дивувалися, чому закрили соляні копальні, адже Добромильська сіль була знана в далекій окрузі. Та на місці сільзаводу був кістково-туберкульозний санаторій для дітей. "Гарне тут місце", – говорила не раз я своїй сусідці, пані Світенковій, з якою встигла подружитися.

- Страшне те місце, – сказала якось вона. Адже ті соляні шахти були повністю закидані тілами людей. І вона мені розказала про трагедію Саліни.

Від тих розповідей волосся піднімалося диба, ввечері лячно було виходити з хати.

Одного літнього вечора, коли ми сиділи коло хати на лавочці, вона в задумі мовила: "Був такий же теплий вечір у 1941 році, коли я отак сиділа на лавочці з Настею Франківською. І так само теплий вітер обціловував пестливо дерева. Я тоді чекала з роботи свого знайомого, що працював охоронником на Саліні. Він повинен був якраз здати зміну. Нараз ми здивовано переглянулися – чисте п'янке повітря стало таким нестерпно-смердючим, що ми відразу ж пішли в хату, позакривали вікна, двері, та позбутися неприємного запаху не могли.

Невдовзі прийшов мій знайомий і здивувався, що в такий гарний вечір ми в хаті. І тоді я просто його запитала: "Скажи, що ви там робите на Саліні, що вітер несе звідтіля такий нудотно-гидотний запах?"

Моє запитання потрясло ним цілим, він перемінився на обличчі. Стиснув до болю мене за плечі, гостро глянув у вічі, а відтак тихо, але твердо промовив: "Щастя твоє, що спиталася мене про це. Ніколи, чуєш?, ніколи і нікого про це не питай. Бо..." – він замовк, та його очі сказали більше, ніж слова.

Потім, коли розкрилися злочини, скоєні на Саліні, я зрозуміла все. Навіть те, що Саліна стала могилою для багатьох нещасних ще задовго до початку війни".

Таке мені оповіла пані Світенкова, моя сусідка, що тепер живе у Польщі.

Здогади про те, що в шахти кидали тіла замордованих у тюрмах людей задовго до початку війни, підтвердив і той факт, що нелюди хотіли винищити робітників сільзаводу. Вони боялися, що ті дещо знають, про щось здогадуються... А свідків не мало права бути. Тому-то директор переказав людям негайно прийти по заробітну плату саме в той день, коли вбивали невинних людей і кидали в яму-шиб.

Не підозрюючи страшного підступу, люди щиро вірили в доброту більшовиків.

- Дивіться, війна почалася, а вони чесно хочуть розплатитися з людьми.

Справді, вони хотіли розплатитися! За добро – злом. За працю – смертю.

До смерті пам'ятали довірливі люди те "добро". А Моцьо Михайло заплатив за нього життям. Про це свідчать спогади тих, хто працював на сільзаводі.

Нині вустами закатованих говорять їхні рідні, дружини, діти.

ВІН ПРОЙШОВ ПЕКЛО САЛІНИ

Територія Саліни на той час була обгороджена колючим дротом і, щоб не було чути крику закатованих, запускали двигуни вантажних авт.

У Саліні спочатку розстрілювали, трупи кидали в ропу, а згодом кидали туди напівживих.

Я бачив та говорив з людиною, яка пройшла пекло Саліни і залишилася живою. Чи живе сьогодні – не знаю.

Десь у кінці серпня 1941 року я з мамою поїхав до млина в село Підмостичі, що за 3 км від Нижанкович. Батько був у німецькому полоні, тож я був опорою мамі у веденні господарства. Зустріли ми там жінку із сином приблизно 21-25 років, десь із близького села. Голова хлопця була сива, а на животі мав страшну гнійну рану. Розказав нам, що втік із шахти Саліни.

Його забрали енкаведисти із вулиці села, завезли разом з іншими до Саліни, привели до шахти, вдарили молотком по голові. Шахта була заповнена трупами та напівживими людьми, бо все це рухалося, дихало, на нього падали ще трупи, але він був живий, рухався. Жага до життя була така велика, що він з останніх сил боровся за нього.

Між іншим, по голові молотком його била жінка енкаведист. Згодом все затихло, і він вночі вибрався на світ Божий. На території було тихо та безлюдно. Почав вибиратися з табору смерті. Заліз на дерево, щоб перескочити колючу огорожу, але впав на дріт і розірвав собі живіт. Вночі прийшов додому. Батька в нього не було, тому з мамою приїхав до млина, щоб змолоти зерно. Він назвав своє ім'я та прізвище, але, на жаль, я не пам'ятаю. Минуло 53 роки з того часу.

Дмитро Лапичак, 1928 р. н., мешканець м. Нижанковичі.

ДОБРІ МОСКАЛІ...

"А дивись-но, все-таки москалі добрі", вірив мій батько, – зітхаючи розповідала мені пані Антоніна Моцяк, 1930 р. н., уродженка села Кропивник, яка в даний час проживає у м. Добромиль.

- Мій тато, Моцяк Василь Федорович, 1896 р. н., почав працювати на Саліні ще до Першої світової війни. Потім пішов на фронт, вернувся по війні додому і аж до 1941 року був жупником на сільзаводі.

Добре пам'ятаю, як почалася війна. З гуркотом летіли в небі літаки, закриваючи сонце.

Декілька днів перед початком війни робітникам не казали приходити на роботу. А тут нараз переказав директор усім прийти по виплату.

- Диви-но, – дивувався тато, – а воно таки більшовики – добрі люди! Хоч війна почалася, хочуть віддати людям зароблені ними чесно гроші. Піду-но, копійка все пригодиться.

- Йой, Василю, не йди, бачиш, яке пекло довкола? Пощо підеш? Ліпше сидів би ти вдома. Та й що тобі з тих грошей тепер? Прийдуть німці, то й гроші будуть інші, – вговорювала мама батька.

Але він уперто наполягав на своєму. Не послухав, пішов. Мама серцем чула щось недобре. Скликала нас, дітей, та й каже:

- Діточки наші дорогенькі! Клякаймо та молімося до Матінки Божої за нашого тата, щоб щасливо вернувся.

І ми всі разом приклякнули перед образом Богородиці та довго і гаряче молилися від щирого дитячого серця. А тата все не було...

Вже зовсім споночіло, коли він прийшов додому. Був страшний: зчорнілі губи потріскалися від гарячки, невидющі очі дивилися в одну точку. Ледве переставляючи ноги, поволі доплівся до лавки, впав на неї і глухий плач стряс ним усім. Ми злякано мовчали.

Поволі батько заспокоївся та почав розповідати:

- За кілька метрів від воріт заводу я здибав дівчат-сортувальниць, що із перестрашеним виглядом верталися. "Вертайтеся, вуйку, там пекло, – пошепки сказали мені. – Дякувати Богу, що вартовий на брамі пожалів нас і наказав якнайшвидше вертатися. А коли ми йому сказали, що мусимо йти, бо то наказ директора, наставив на нас автомат і наказав: "Кругом, а то стріляти буду".

З подвір'я заводу долітали крики, лунали постріли. Тато з дівчатами вже боялися йти дорогою, а почали пробиратися через огорожу живоплоту до лісу. І тоді вони побачили весь той жах, істинне пекло на землі.

Людей стріляли, били прикладами автоматів, великими дубовими молотами і відразу кидали в соляний шиб.

Страшне видовище паралізувало їх. Не мали сили зрушити з місця, боялися, щоб їх не помітили. Та за якийсь час поволі пробралися до лісу і там у зарослях просиділи до вечора. І тільки, коли зовсім стемніло – пішли додому.

- Ото маєш, Василю, добрих москалів, – тихо прошепотіла мама.

... Я той зболений шепіт чую донині.

У страшне дитинство повертає мене саме слово "Саліна"

"І тепер, коли в останню неділю червня ідуть походом на Саліну, я на тих стежках-дорогах бачу себе, білоголового хлопчака, і перед очима стоять ті жахливі картини минулого", – згадує пан Йосип Мешкало, 1931 р. н., що зі своєю мамою, працівницею сільзаводу проживав на території самого заводу.

Саме слово "Саліна" повертає мене в дитинство: далеке, цікаве та страшне. Я ніби нині бачу себе, білоголового допитливого хлопчину, котрого все обходило, в кожен кутик мусів залізти, аби все чути та бачити. І котрому часто, ой як часто, перепадало від мами.

Мама, Марія Василівна Мешкало, працювала на Саліні на сушці солі. Ми жили в будинку для робітників. Жило нас чотири сім"ї: Гануси, Шулі, Франківські та ми.

Я і Янек Шуль були великими непосидами. Нас все цікавило, ми весь час крутилися – то коло жупників, споглядаючи за їхньою роботою, то бігали в пекарню до пекарів, то просто гасали в саду. Всюди нас було повно.

Жупники як жупники, а от до пекарні я любив бігати, бо мені дуже подобалося місити тісто на хліб у великих діжах.

Але на то треба було заробити у пекарів: нарубати дров на скіпки, наносити води і т.д., а тоді... Тоді гарно помитися, одягнути на ноги спеціальні білі панчохи та штанці і – гайда в діжу місити тісто.

Але тоді, перед початком війни, нам наказували сидіти в хаті. Ага! Хіба всидиш, коли Янек підмовляє:

- Юзю! А там такі авта приїхали! Гайда на оглядини.

У моїх вухах ще якусь хвильку бриніли слова маминої заборони, але... спокуса була завелика.

Гм... Авта... Чи часто можна було їх бачити? І хто таку оказію пропустить?

Що там мамин наказ! Я в момент туди і – назад, мама не будуть знати!

Машини стояли коло костелу.

Ми добре пооглядалися, чи нема кого, ага..., ніде нікого... можна підійти ближче... Навіть коліс торкнутися руками і обмацати гайки, і заглянути під спід...

Заглянули і... зі страху сіли на землю. З машини на дорогу капала кров!

Втікаймо, втікаймо, поки ще нас ніхто не побачив!

Ми, ніби нас хто з проци (проца, діал. – рогатка) вистрілив, дременули поміж дерева, поза конюшню і – шусть до хати.

Через вікна бачили, що машини поїхали коло ставу, потім – коло хати інженера Мадея і десь незадовго затих гул моторів.

- Не скажу, нічого не розкажу нікому, – міркував я собі, але не втерпів. На другий день все розказав мамі. Ой і дісталося мені! Мало того – за кару мама мене зачинила в хаті. Гіршого для мене бути не могло. Але я собі раду дав. Знав, що мами до обіду вдома не буде.

Фронт уже був десь зовсім близько, казали, що коло Перемишля. Чути було гуркіт від вибухів бомб – то як же мені було всидіти в хаті? А вікно навіщо? І вже за хвилинку я був надворі.

Побіг поза городи через грядки, коло конюшні, потім через густий сливник – і я вже коло паркана. Та що мені паркан! Мах, і я вже в полі.

Іду собі попри прохідну – ніде нікого. Збоку росла похила крислата яблуня, її гілля схилилося аж додолу. Замаскувався я під тим гіллям і міркую: "До кого податися? До Куцалаби, чи до Вацла?"

Зиркнув на дорогу – щось дуже багато людей іде вулицею. О-о, то вже цікаво! Притих я в рові під яблунею, чекаю, що ж далі буде?

За хвилю підійшли вони ближче. Е, то щось не те! З обох боків великої колони ідуть військові зі штиками та автоматами, а всередині – обдерті, пошарпані люди. Було їх дуже багато.

Але в браму чомусь не пішли, а завернули по кальварійській дорозі вгору.

Вже потім, через декілька днів, коли відкрилася страшна трагедія Саліни, по слідах витоптаних трав побачили люди цю останню дорогу нещасних. Їх повели горою, потім коло каплиці, а тоді зійшли вниз до соляної шахти в саду (тепер на тій дорозі завдяки п. Іванові Гелю споруджено сходи).

Мені чогось тоді стало дуже страшно і я вже не пішов до друзів, а вернувся додому. На другий день прийшла до нас жінка бухгалтера, старша, повновида, якої ми, дітлахи, чомусь побоювались. Зрештою, вона завжди була злою та непривітною. Принесла прати халати. Шпурнула їх жінкам і з криком, щоб через дві години були випрані та випрасувані, пішла.

Кров людська зчервонила їх цілком. Прала мама ті халати, прали сусідки, тихцем втираючи сльози. Чия на них кров? А коли розвісили їх сушити надворі, мов скажена, прибігла бухгалтерка:

- Вб'ю тебе і твоїх собачат. Чому надворі розвісили? Що, хочете, щоб літаки прилетіли бомбити?

В руках мала наган і була, мов встекла (божевільна). Ми з братом зі страху залізли під стіл.

Палили під кухнею, сушили ті халати і прасували. Через дві години вона знову принесла халати, видно дуже спішилась, бо руки її були в крові.

І ті забрала та принесла третю партію, але за нею вже не прийшла. На другий день прийшов старшина, чотири солдати і вигнали нас усіх із домівок. Навіть не дали вдягнутися.

- Швидше, швидше, спішіться, зараз будуть бомбити сільзавод.

Загнали нас у підземний канал, поставили двох вартових, і там ми, голодні, в страсі просиділи до вечора.

Сонце опускалося на спочинок, а ми сиділи і не знали, що з нами буде. Один вартовий кудись пішов та невдовзі вернувся, приніс вечерю другому.

- А курити приніс? – почули ми.

- Ні, не приніс, не дали курива.

- Жаль, так хочеться курити...

Янека батько, старий Шуль, підійшов до них.

- Ото маю махорку, куріть хлопці.

Ті закурили, а Шуль уже сміливіше питає: "Чи довго нам тут сидіти?

Біль і гіркота були в голосі солдата: "Ні, вже не довго. Мають ще багато роботи, та скоро і по вас прийдуть".

Ми з Янеком присунулися ближче, аби чути, про що говорять вартові.

Вони довго сперечалися майже пошепки, а тоді один, вже голосніше, певно, щоб переконати другого, каже: "Ну що вони завинили, ці діти, жінки та той старий? А ти не думаєш, що і з нами так може бути? Краще послухай моєї ради. І їх спасемо, і самі врятуємося". Ще якусь мить пошепотілись, а тоді один каже до Шуля: "Втікайте звідси, та до хати не вертайтесь, бо буде біда".

Дав їм Шуль ще трохи курива, подали собі руки і... ніч скрила і їх, і нас.

Пішли ми в поле. Там, серед густого жита, просиділи до світанку. А тільки-но засіріло – перебралися в густі зарості потоку.

Так минув ще один день. Вночі Шуль і Франківський пішли у розвідку. За деякий час вернулися, принесли хліба, бо ми вже два дні нічого не їли, і кажуть: "Всюди ніби тихо. Най буде воля Божа! Доки будемо тут сидіти? Ходім додому".

Так і зробили. Скрадалися до своєї хати, як злодії. Не світили світла, не варили їсти. Щось нашвидкуруч перекусили та полягали спати.

Ми ще не знали, що в ту ніч москалі втекли.

Зранку заглядаю у вікно, відслонив трішки фіранку (занавіска на вікні) і бачу: біжать люди до пекарні. Пішли за ними і ми. Двері були зачинені, та я добре знав, де лежить ключ, тож скоро їх і відімкнули.

Лежав рядами спечений хліб, у діжах було готове тісто. Люди розібрали хліб, муку, та ніхто з них не знав, що сталося на Саліні.

Після обіду приїхала на мотоциклах перша німецька патрулька і стали розпитувати, чи ми не чули пострілів. Чи не бачили, як вели людей?

- Я, я бачив. Але повели їх кальварійською дорогою вгору.

Десь за дві години вернулися ті німці з якимись старшими і вони пішли просто до старого шибу шахти. Ми – за ними.

Коло молодих черешень лежала купа скривавленого одягу. Неподалік – великі дубові молоти з довгими ручками. В ті молоти, руді від засохлої крові, було вбито гострі цвяхи. Вхід до шахти був засипаний жужелем, закладений дерном.

Німці відкрили костел.... На стіні була розіп'ята людина. Всюди кров... кров... кров... Відкрили контору. Туди неможливо було зайти. На долівці – застиглі згустки крові, на стінах – кров, навіть на стелі кров.

Ні... ні... ні... так чинити люди не могли, ні... ні... На другий день німці привезли жидів, відгорнули дерн, розгребли жужіль. Під ним були дерев'яні бруси. А коли їх розгорнули – вжахнулися!

Вся шахта була закидана людськими тілами. Зверху лежала молода жінка. Відрізані груди... розпорений живіт... страшно побита голова. Біля неї лежала дитинка. Слідів побоїв на дитинці не було, видно засипали її живою.

Сфотографували німці те страшне видовище і почали витягати з шахти тіла нещасних.

Верхні тіла, які недавно кинули в шахту, ще не роз'їла соляна ропа. Нижні, котрі першими знайшли смерть у соляних надрах землі, вже розклалися. Змішалася соляна ропа із тілами та кров'ю людей і стала нестерпно гіркою. Такою гіркою, що і через піввіку роз'їдає наші душі. І доки ще буде роз'їдати?

Я вже старий, всяке довелося мені пережити на своїм віку, але страшнішого нічого не бачив. Тоді той жах застиг у моїх очах, скував моє тіло, заморозив душу.

Я поволі, взад-взад, відходив від того страшного місця, а потім кинувся бігти. Впав перед порогом своєї домівки і в страшній істериці бився на землі.

Так у страшне дитинство повертає мене навіть саме слово "САЛІНА".

І тепер, через півстоліття, коли в останню неділю червня ідуть скорботним походом люди на Саліну, я на тих стежках-дорогах бачу себе, білоголового хлопчака, і перед очима стоять ті жахливі картини минулого".

СТЕРЕЖІТЬСЯ МОСКАЛІВ...

"Запам'яталося мені, як тулив тато мою голову до грудей, тепла його долоня погладила моє волосся, відтак ніжно попестила обличчя: "Слухайте маму, та... стережіться москалів..."

Сім'я Василя Кравця була на той час у селі Княжпіль прогресивною. Брат Василя вчився в університеті, тому в хаті завжди збиралася молодь, студенти. Часто велися розмови на політичні теми, виникали гострі суперечки, лунали українські пісні. Інколи приходив о. Дудко, котрий був великим патріотом України.

Одного разу, а було це наприкінці 1940 року, Василь приніс від священика листівку, написану польською мовою. Зміст її зводився до того, щоб не допускати українців до посадових робіт тощо.

Син Василя Кравця побачив цю листівку, переписав її українською мовою і взяв із собою до школи. Хлопець похвалився своєму товаришеві, а той переписав її і показав вдома батькам. Побоюючись, щоб син "не бавився в політику" і стараючись застрахуватися в разі чого, батько хлопця поніс листівку в НКВД, заявивши при цьому, звідки вона в нього.

Наступного дня хату Кравців оточили енкаведисти, було їх з десяток. Притулив батько дітей до грудей, тепла його долоня гладила дитячі голівки, відтак ніжно попестив обличчя: "Слухайте маму, та... стережіться москалів...", – не сказав – видихнув.

Скрутили йому, як бандитові, руки і повезли.

Напевно дорогою він думав, що це непорозуміння, що скоро все з'ясується, бо що кому він злого зробив?

Ходила дружина на побачення у Добромильську тюрму, їздила потім два рази в Перемишльську, та ніхто не брав ніяких свідчень від Василя, не було і суду. Майже півтора року у застінках Перемишльської тюрми здавалися вічністю.

Коли ж червневого ранку 1941 року їх вивели за ворота тюрми і повели у напрямку Добромиля – Василь полегшено зітхнув. Адже дорога вела додому, до рідних місць, знайомих із дитинства!

Колона в'язнів проходила повз село Губичі. Раптом Василь упізнав обіч дороги голову сільради Івана Войтовича, трохи далі пасла корову молода дівчина. З вуст вихопилися слова надії: "Войтович, перекажіть моїй жінці в Княжпіль, нехай шукає мене в Добромилі. Я – Кравець з Княжполя"...

Та не в Добромиль повели його, а на Саліну...

Намарно шукала його жінка в Добромильській тюрмі... Сивіли її коси з жаху, коли вдивлялася в кожне понівечене обличчя закатованих в'язнів, шукаючи свого, найріднішого.

- Ще на Саліні багато побитих, – гомоніли люди.

Побігла туди, серце шалено билося в грудях: нема... нема... Може десь живий? – теплилася надія. Ходила впізнавати свого Василя поміж тих нещасних, котрих витягнули з шахти.

Лежали вони рядами, задивлені назавжди в небо.

Вдивлялася жінка в понівечені, спотворені, роз’їдені соляною ропою обличчя мучеників і чула останні слова свого Василя: "БЕРЕЖІТЬСЯ МОСКАЛІВ".

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВВІКУ

Восени 1994 року, вперше за п'ятдесят років, приїхала з Польщі в Україну Марія Мадей, дочка інженера Владислава Мадея, який загинув у шахті в 1940 році під час вибуху газу. Приїхала па могилу свого батька. Певно сам Господь захотів, щоб ми на життєвій дорозі не розминулися з тією жінкою, бо воістину путі Господні – невідомі.

Ми зустрілися з нею в поїзді, коли вона поверталася з України в Польщу, а я їхала в Санок в українську громаду, везучи деяку літературу для української недільної школи, яка там саме була створена. Високого зросту, інтелігентна жінка з приємною зовнішністю відразу привернула мою увагу. Був у її погляді якийсь невимовний сум і розгубленість.

Певно і я чимось заімпонувала їй, бо невдовзі ми розговорились. А коли я почула, що батько жінки загинув на Саліні, аж стрепенулася: "Що, його замордували москалі?" – вихопилося у мене. Жінка пильно подивилася мені в очі і заперечливо похитала головою: "Ні. Він загинув під час вибуху газу в шахті. Але що пані знає про морд на Саліні?", – запитала по хвилині мовчанки. "О, я багато знаю, бо збираю матеріал до книжки, шукаю очевидців того страшного часу". Жінка ще пильніше глянула мені в очі, потім міцно стиснула мою руку і тихо сказала: "Моя мама – свідок, я про все знаю. Бо тоді, після побаченого, мама дуже боялася, щоб ніхто не довідався, що вона є свідком того страхіття. Знала, що чекає нашу родину і тому ми покинули хату і перебралися жити до Польщі. Довгі роки червневими вечорами мама з жахом розповідала нам про ті пережиті нею страхіття".

Отож, постараюся якомога детальніше передати розповідь пані Марії.

- Мій батько, інженер Мадей, працював на Саліні, і наша невелика, але дружна сім'я, жила в маленькому будиночку над ставом на території сільзаводу. Пригадую гарний став та розкішний молодий сад, що тягнувся вгору – ген до лісу. То було моє безтурботне дитинство...

Аж до того трагічного дня, коли від вибуху газу, який скупчився в шахті, загинув мій батько. Але ми і надалі жили в нашому будиночку над ставом.

Фронт наближався, на територію заводу час від часу приїжджали якісь машини. Нам зі сестрою було дуже цікаво спостерігати за ними, хоч звіддаля, бо мама не дозволяла йти з подвір'я.

Одного разу я побачила, як на подвір'я приїхало чотири вантажні машини, вкриті брезентом. Мами саме не було вдома і я пішла подивитися, що там таке привезли? Та коли підійшла до машини, то побачила, що з неї на землю капає кров. Мені стало дуже страшно, я повернулася бігом до хати, забилася з переляку в куток і стала нетерпляче чекати маму. А її все не було і не було.

Чути було вибухи бомб і ми з сестрою плакали зі страху.

Нарешті прийшла мама. Я дотепер бачу її перестрашені очі та руки, що тряслися, вона не знала, що з ними робити, куди подіти. Тими тремтячими руками схопила нас, притулила до себе, безперервно промовляючи: втікаймо, втікаймо...

Ховаючись поміж деревами, ми пішли в корчі (кущі) і там просиділи до вечора, цілу ніч і другий день. І от навколо запанувала тиша. Після реву моторів та розриву бомб вона була гнітючо-нестерпною. Тиша та невідомість. Невідомість і тиша...

Змерзлі, голодні ми помалу пішли додому. Мама наказала нам сидіти тихо, закрила і пішла подивитися, що діється на території заводу. Невдовзі повернулася до хати, але нам нічого не говорила, лише якнайсуворіше заборонила виходити з хати.

У 1944 році, коли вже було очевидно, що німці програли війну, коли в Добромиль прийшли радянські війська – мама зібрала деякі пожитки, взяла найнеобхідніші речі і ми залишили свою оселю – перебралися жити до Польщі.

І тільки там, у Польщі, мама розказала нам про ті жахи, які їй довелося пережити в той червневий день 1941 року.

...Вона поверталася з міста додому, несла якісь пакунки, але на брамі стояв військовий вартовий і не впустив її. Тоді мама пішла вгору, вздовж огорожі, до лісу і там корчами стала пробиратися до нашої хати. Невдовзі корчі закінчилися і далі довелося йти садом. Її насторожило те, що так надривно ревіли мотори вантажних машин і вона в страху зупинилася під крислатою яблунею, притулилася до її стовбура. Неподалік діялося щось дивно-дике. Спершу вона не зрозуміла, що... А коли збагнула – жах скував все тіло, паралізував свідомість, не дав поворухнутися ВОНА СТОЯЛА І ДИВИЛАСЯ, ЯК ЛЮДЕЙ БИЛИ І КИДАЛИ В ПАЩУ ГЛИБОКОЇ ШАХТИ. Їй потемніло в очах і вона поволі сповзла на землю, втрачаючи свідомість.

Скільки так пролежала – не знає. Коли ж прийшла до тями – першою думкою було: втікати. Повзком добралася знову до густих кущів шипшини, терну і вже там беззвучний плач потряс її тіло. Разом з мамою плакало небо, стогнали сосни, ридала земля. Коли замовк гул моторів, мама, мов сновида, похитуючись від надмірного горя та болю, прийшла додому.

- Тоді, – розказувала нам не раз мама, – коли після отих тривожних днів і ночей у лісових хащах ми повернулися додому і я наказала вам сидіти та не виходити з хати, – я пішла подивитися на те страшне місце. Мене тягло туди, я не знала: сон це, чи дійсність?

Я прийшла до старого шуфру шахти і здивовано побачила, що він заложений дерном, ніби там росла трава. А площа, де ще недавно росла люцерна, була перекопана. Що це мало б означати? – думала я. І раптом я побачила, що земля наче дихає, а чи то рухається. То піднімається, то опускається тяжко. Зі страху я відчула, як холод проймає все моє єство, думала, що трачу розум.

Потім з'ясувалося, що там була викопана яма, в котрій засипали землею тіла, які не вмістилися в шуфрі шахти.

Пані Марія задумалася і замовкла. Далі ми їхали, майже не розмовляючи, кожна заглиблена у свої думки та переживання.

- А Ваша мама? ... – запитала я.

Вона живе у Кракові і їй зараз 90 років. Але пам'ять має прекрасну, – усміхнулась жінка.

...Я там був, коли тіла мучеників витягали з шахти...

Із паном Дмитром Соколом, незважаючи на різницю у віці, мене зв'язували найщиріші дружні почуття. Після смерті батька, кожен раз, коли ми зустрічалися, в мене було відчуття, що це батько на хвильку завітав до мене. Адже вони були давніми друзями – і за духом, і по боротьбі. Того дня ми зустрілися в центрі міста. Довідавшись, що я збираю свідчення про події на Саліні, Дмитро Андрійович сказав: "А я там був у той час, коли витягали з шахти тіла мучеників". І ось його розповідь:

- Тут, на цьому місці, де ми стоїмо, 30 червня 1941 року було проголошено самостійну Україну.

Нас зібралося з округи десь до триста молодих хлопців, щоб стати в обороні молодої держави.

В Добромиль ввійшли німці.

3-го липня мені довелося нести варту на Саліні, де москалі перед початком війни мордували людей.

Німці зігнали жидів і примусили витягати тіла зі штольні шахти. То було страшне видовище. Їх витягали гаками і складали в ряди. Обличчя нещасних було роз'їджене соляною ропою.

Я стояв на варті зовсім близько і тому добре бачив ті спотворені тіла. Пам'ятаю: витягнули мужчину років сорок, міцної будови. На ногах мав зимові черевики, видно, заарештований був ще взимі.

Я не рахував, скільки витягли в той день тіл, але так собі прикинув, що їх було десь 200-300. Далі вже почали витягати не тіла, а половинки. Не можна було дивитися на ті шматки людського м'яса. Потім із шахти пішов такий страшний сморід, що німці наказали припинити цю страшну роботу. Швидко залили в шахту якийсь розчин, а тоді забетонували отвір.

Власне те я бачив і воно закарбувалося в серці пекучим болем навіки. Не раз задумуюся: скільки-то кривавих злочинів скриває у своєму лоні земля-мати? Чи взнаємо ми про них усіх, чи навіки вони залишаться таємницею? І чи варто знати? Дехто каже, що не треба ворушити минулого, воно пройшло і не повернеться. Та не дай Боже, щоб таке повернулося! Але знати про все мусимо і пам'ятати мусимо, щоб не перетворитися у безлику масу. Інакше перестанемо бути НАРОДОМ.

Заради прийдешніх поколінь мусимо відкривати всі ці болючі сторінки народу, щоб знали внуки і правнуки наші, що несе світу безбожницька система життя.

Дмитро Сокіл, 1918 р. н., багаторічний політв'язень, нар. у с. Трушевичі, проживав у Добромилі

ЗАЛИШИЛИСЯ НАМ ЛИШЕ СПОГАДИ БРАТА

...Він ішов на Саліну спокійною ходою, споглядаючи красу гарячого літа. Хоч хода була спокійна, та думки перепліталися одна з одною, та всі такі невеселі, тривожні... "Почалася війна, і хто його знає, як буде далі? А вдома п'ятеро малих дітей... треба їм допомагати..." За тими думками непомітно скоротав дорогу. Ось і Саліна, сільзавод, місце його праці, єдиного годувальника сім'ї. Пройшов у браму і побачив на подвір'ї три великі вантажні машини, вкриті брезентом.

І тут наскочили охоронці, заломили назад руки і з криком "дезертир" потягли до машини. Те слово приголомшило його і він, вражений, зупинився.

- Та який я дезертир? Я ж тут працюю, мені наказано прийти по виплату! Ось товариша директора спитайте, – молив охоронців, показуючи на людину, що саме вийшла з контори та наближалася до них.

- Скажіть їм, товаришу директоре, що я тут працюю і прийшов за вашим наказом, – звернувся з надією до директора. Але той відвернув голову і холодно промовив: "Бачу тебе вперше".

Впав Михайло на коліна.

-Господи! Як же так? Та ж ви веліли прийти по гроші! Як же ви мене не знаєте? Я – Моцьо. Моцьо Михайло!

Він силувався поцілувати руку пану директорові, а вона, та рука, до якої тягнулися в розпачі його губи, відштовхнула його.

- Не знаю тебе, ні, не знаю.

- Змилуйтеся, таж у мене п'ятеро дітей, ви добре це знаєте. Який же я дезертир? Ну скажіть їм, скажіть правду!

- Ні, не знаю тебе, – мов громом вразила Михайла відповідь.

Світ зчорнів йому, він вмить весь обм'як і охоронці потягли його далі.

- Боже, будьте прокляті, – шепотіли його губи в ту мить, коли кидали його на машину, повну людей.

Глухо заревів мотор і вантажівка рушила.

- Боже, куди нас везуть?

Михайло ледь підняв брезент і побачив, що машина в'їжджає на подвір'я тюрми у Добромилі.

В'язнів повели в камери. Михайла привели в камеру на другому поверсі, що була вщерть наповнена в'язнями.

Майже відразу наказали всім роздягнутися і спішно почали по двоє виводити в коридор. Там їх і стріляли. Стогони... крики...

Михайло встиг скинути верхній одяг, залишившись у нижній білизні, коли прийшли по нього. Того, другого, що йшов з ним на смерть – не знав.

З виляском закрилися за ними двері камери.

І майже водночас пролунало два постріли.

Гаряча хвиля обпекла біля скроні і він упав. Кров залила очі, він лежав обличчям до землі, мов паралізований і це його врятувало.

Чиїсь сильні руки схопили його за ноги та поволокли коридором, далі сходами вниз, знову коридором надвір. Глухо билася по тих сходах голова, боліли груди, а він, сціпивши зуби, аби не застогнати, думкою молив, благав Бога: "Змилуйся над моїми дітьми, бо що з ними буде?" Лиш ця одна думка пульсувала в його мозку, заполонила все його єство, пульсувала у кожній жилці безперервно.

Краєм ока бачив, як добивали ще живих людей. Чув розпачливі крики вмираючих і не знав він, чи ще живий, чи, може, доля закинула його в саму гущу пекла? Тільки за які гріхи?

З жаху ворушилося волосся на голові, а думка волала до Господа: "Візьми нас під свою опіку, Боже!"

Волоком тягнули його до ями посеред подвір'я. Вже не відчував болю. Затамував подих, коли до нього підійшов і нахилився солдат.

- Цей вже готовий, – мовив до другого і Михайла кинули до ями.

На щастя, він упав скраєчку, відчуваючи рукою обіч себе землю. На нього падали тіла замордованих, він підсвідомо випручувався зі страшних обіймів мертвих тіл, поки не втратив свідомість.

Отямився від холоду, що пронизав його всього. Цокотіли зуби і Михайло не міг нічого вдіяти, аби стримати те цокотіння. Довкруг була мертва тиша. Він не знав, чи уже в могилі, чи ще в ямі?

Намацав чиюсь холодну руку, ногу, голову... Ще і ще... З останньої сили почав вибиратися з-під трупів. Коли побачив у темному небі мерехтливі зорі – на мить знепритомнів. Тільки на мить. Мозок працював чітко, тільки серце билося в грудях так, мовби хотіло вискочити. Отже, є надія вибратися і вижити.

"Дякую, Господи, що зберіг мене в цьому пеклі, зберіг як свідка, як людину, як батька".

З великими труднощами, зібравши останню силу, вибирався Михайло з-під тих холодних липких людських тіл, поки не виповз нагору, ще якось доповз до тюремної стіни і безсило сів, обпершись на неї.

І вже не було такої сили, щоби могла підняти його. Світ перестав для нього існувати...

II

У будинку при тюрмі жили законниці, сестра Ісая та настоятелька. По тій страшній ночі настав ранок, тихий, спокійний. Жоден звук не нагадував жахів попередньої ночі, мовби і не було розпачливих криків, глухих стогонів.

Все ще не вірячи оманливій тиші, оглядаючись на всі боки, сестри-законниці поволі пішли на тюремне подвір'я з надією, що може когось застануть живого, може комусь необхідна допомога. Там і побачили спертого до муру чоловіка без будь-яких ознак життя: ледь чутно бився пульс у тому холодіючому вже тілі.

То був Михайло Моцьо.

Сестра Ісая побігла до лікаря Кушніра, розказала, що треба рятувати людину. Удвох взяли ноші і занесли брата до шпиталю.

Як тільки рідним переказали, що Михайло живий, сестра Катерина одразу ж побігла у шпиталь.

Розгублено стояла в палаті, шукаючи очима брата. Він впізнав її. А вона, вона не могла повірити, що цей цілком сивий чоловік із таким зчорнілим обтовченим лицем, що нагадувало суцільну рану, – її брат!!!

Шість тижнів пролежав Михайло у шпиталі, поки трохи одужав, а тоді прийшов додому. Та недовго і прожив на світі: здоров'я його було підірване і через рік Михайла не стало.

Тільки залишилися рідним його розповіді про той страшний день, котрий вибілив йому голову та забрав життя.

І вони болючою гіркотою є у пам'яті рідних усе життя.

Катерина Кравець, 1921 р. н., сестра МИХАЙЛА МОЦЯ, 1910 р. н.

ТУТ СПОЧИВ НАВІКИ МІЙ БАТЬКО

Мій батько, Петро Потічний, син Йосипа та Катерини з роду Федак, народився 1903 року в селі Павлокома, почта Динів, повіт Перемишль, воєводство Львів, у Австро-Угорській монархії (опісля за Польщі – повіт Березів, воєводство Ряшів).

Професор Петро Потічний, батько якого загинув на Саліні, приїхав із Канади вклонитися жертвам Саліни

У сім'ї крім Петра було ще троє дітей: Софія, яка проживала у Львові, де й померла, Іван, який теж проживав у Львові, де загинув під час німецько-польської війни в 1939 році, та Антоніна (по чоловікові Терлецька), яка після примусового вигнання з села в 1945 році й досі живе в селищі Рудно біля Львова.

Батько оженився з Олександрою Андріївною Федак (1904 р.н.) у 1927 році (проживає в Канаді). Вони мали трьох синів: Петра-Йосипа, Андрія та Володимира (народжених 2-го червня 1930 року), які теж живуть у Канаді.

Родина батька має дуже давнє коріння і виводиться з Поточних, які прийшли до Павлокоми з теренів теперішньої Словаччини десь на початку XVIII століття.

Село Павлокома згадується в 1669 році, хоч, напевно, воно існувало раніше, бо на його горбах із південного боку залишилися сліди старого городища, яке було частиною оборонних споруд на ріці Сян, та, можливо, охороною для видобутку солі в сусідній місцевості, яка і досі іменується Сільниця. Село було суцільно українським і дуже свідомим, у якому проживало лишень декілька родин поляків, євреїв і циган.

На початку березня 1945 року відділ Армії Крайової під командуванням поручника Юзефа Бісса (псевдонім Вацлав) в акції на село вимордували 365 мешканців, а жінок із малими дітьми вигнали з села. В цій акції ціпами було вбито мою бабусю Катерину з роду Федак, якій тоді було 73 роки. Тоді ж винищено всі родини Потічних у селі, без огляду на те, чи вони вважали себе приналежними до польського народу, тільки були одружені з українцями. Так загинув Ігнаци Потічний та його п'ятеро синів. Живою залишилася лише маленька дочка Катруся (одружена Стефанюк), яка тепер живе в Канаді.

Мене вже на той час не було в селі, бо чотирнадцятирічним хлопцем включився

в боротьбу УПА. Мама і два мої брати пережили масакру, скриваючись на горищі поляка на прізвище Станіслав Бєлєц, а потім потайки перебралися на українські села.

За традицією, по чоловічій лінії всі Поточні були римо-католиками і вважали себе поляками, але з незапам'ятних часів усі одружувалися з русинками, які були греко-католицького віровизнання. Тому всі дівчата завжди були хрещені в церкві, а хлопці в костелі. В сім'ї завжди панувала толерантність до обох віровизнань. Родина належала до двох парафій: римо-католицької в селі Дилягова, та греко-католицької в селі Павлокома.

Аж до найновіших часів не було і національної ворожнечі. Мій дід Йосип був одним із фундаторів читальні "Просвіта", для якої передплачував різні українські видання й дуже гостро виступав проти москвофільської організації Качковського. Він також багато причинився до заснування сільської кооперативи та молочарської спілки. Вважаючи однією із кращих середніх шкіл, послав свого сина (мого батька) до української гімназії в Перемишлі, де він до розпаду Угорщини закінчив п'ять класів. Село його дуже шанувало і після смерті в 1936 році, за спеціальним дозволом римо-католицького пароха, його похоронено за греко-католицьким обрядом.

Після служби в польському війську і закінченої так званої підхорунжівки, батько в 1927 році одружився з українкою, але ще перед шлюбом переніс свою метрику з костелу до церкви, та почав називати себе Потічним. У той час це означало відмову від польської національності. Від того часу почалися переслідування батька польською владою. Йому відмовляли в будь-якій державній праці та декілька разів заарештовували за "український націоналізм", останній раз – за шість тижнів до вибуху польсько-німецької війни. Під загрозою розстрілу перевезено його до міста Динова відступаючими польськими військами, але на інтервенцію місцевої єврейської громади, яка його добре знала, відпущено на волю. Дуже можливо, що він належав до ОУН, таке йому приписувано польськими, а опісля і радянськими властями, але для цього в нас немає достовірних джерел.

Після приходу большевиків батько почав працювати вчителем у польській школі села Бартківа. Але вже восени 1940 року його було заарештовано й посаджено спочатку в слідчий ізолятор м. Бірча, а опісля – в слідчу тюрму в Перемишлі. Там він пробув дев'ять місяців – аж до початку війни Німеччини та СССР.

Зараз після арешту батька мама звернулася за допомогою до Василя Романика, старого члена КПЗУ, який жив у селі. Він був майже тотально сліпий, пошкодивши свій зір на праці в копальнях Америки, де свого часу виїжджав та працював. Він порадив написати прохання до Микити Хрущова в справі батька та підтвердити його підписами селян. Таке прохання, скріплене підписами 15 селян, було вислано, але за деякий час повернено без результату. Натомість енкаведист Дзюбенко з Бірчі, який заарештував батька, приїхав розслідувати, хто зорганізував петицію. З цього приводу допитувано маму, селян та Василя Романика, якого страшили арештом за "контрреволюцію", та звинуватили, тоді вже дуже стару людину, у сексуальних зносинах із мамою. Наслідок того був такий, що Василь Романик, який був атеїстом, став віруючим, цілком розчарувався в комунізмі та почав знову ходити до церкви.

Коли почалася війна у 1941 році, батька з групою в'язнів енкаведисти конвоювали до Добромиля. В місцевості Саліна чи Солянка завели цілу групу в ліс, де після розстріляння тіла конвойованих кинуто в соляні шахти. Одинокий очевидець цієї трагедії, що чудом уцілів, бо залишився пораненим лежати, накритий трупами, розповів про цю подію Іванові Васарабові, з села Павлокома, який працював шевцем у Перемишлі, а той переказав мамі. Іван Васараб опісля виїхав до Америки, де помер. На жаль, він не зміг пригадати прізвища людини, що врятувалася.

Цей чоловік теж оповідав, що батька дуже били під час допитів, що йому аж лице викривило.

Донька Петра Коштовського з Павлокоми, що жила у Львові, також говорила мамі, що після втечі большевиків мала в руках якісь папери з прізвищем батька, але не могла відповісти на питання, які це були документи.

Петро Потічний розстріляний на Саліні

У деяких радянських документах розстріл в'язнів у Саліні приписується німецьким ЗОНДЕРКОМАНДО. Сьогодні, одначе, немає жодних сумнівів, що злочин цей був вчинений радянською владою над людьми, вину яких не доведено і яких навіть формально не засуджено.

Надіюся, що цей злочин, як і тисячі інших, вчинених над нашим народом, не залишається забутим, бо те, що забуте, має можливість знову повторитися. Жертвам цієї трагедії нехай дасть Бог вічну пам'ять!

Проф. др. ПЕТРО ПОГІЧНИЙ, Відділ політичних наук, університет Макмастера, Гальмінтон, Онтаріо, Канада