Дата публікації допису: Jun 22, 2012 11:44:10 AM
Автор: Іван Кіндрат, доктор медичної стоматології, Рочестер, США
Народившись у 1923 році, я з початком німецько-більшовицької війни 22 червня 1941 року мав 18 літ. Закінчивши тиждень перед тим 10-річку в колишній академічній гімназії, жив я в студентському гуртожитку по вул. Скарбківській, ч. 10 – бувшім монастирі.
Німецькі війська вже 29 червня були коло Львова. У Львові наступив хаос. Совєтські військові підрозділи в безладді і паніці залишили місто. Але не всі. Залишились відділи окремого призначення НКВД – щоб «гідно» і «чесно» розпрощатися з братами і сестрами українцями-галичанами, «визволеними з пансько-польського ярма» в 1939 році...
У цій ситуації небезпека, щонайменше депортація, загрожувала доктору Панчишину – депутату тодішньої Верховної Ради УРСР і нашому духовному провіднику Митрополиту Андрею Шептицькому. Отож оунівськими зверхниками було створено і озброєно гвинтівками і гранатами студентський курінь (біля 40 осіб), щоб боронити їх.
Я опинився у групі 28 оборонців Митрополита і його резиденті при соборі св. Юра. Забарикадувавшись у церкві і резиденції, ми чекали… Правдоподібно, що НКВД не стало часу або відваги нас атакувати і так обійшлося без конфронтації між нами.
Того ж дня, тобто 29 червня, прийшла до нас вістка від мешканця будинку напроти тюрми по вулиці Лонцького (головний вхід до тюрми був тоді з вул. Сталіна): про глухі постріли і божевільні крики, що долинали у ніч з 28 на 29 з в'язничного будинку. А тепер, мовляв, звідти чути тихі зойки. Тут же була визначена група з чотирьох студентів (включаючи мене) аби перевірити сповіщене. Підкравшись під велику закриту браму на вул. Лонцького (ця брама тепер замурована), ми в'язкою із 4 гранат висадили її в повітря і обережно просунулись у в'язничне подвір'я.
Перед входом у подвір'я перед тюремним будинком лежали рядом 8 мертвих чоловіків і жінок, а недалеко коло муру – 2 жінки, ще живі, але скривавлені і непритомні. Як пізніше виявилось при розпізнаннях трупів, всі ці люди навіть не були в'язнями, а найманими робітниками в'язниці. Їх знищили останніми, щоб не залишати свідків доконаних злочинів. На жаль, жоден із них не вижив. Одна жінка вмерла в нашій присутності, друга пару годин пізніше в шпиталі на вул. Курковій (тепер вул. Лисенка). До речі, всі десятеро були вбиті уколами багнетів. Деякі мали по 11 ран на грудях і животах.
Двері з подвір'я провадили до великого приміщення. Там нам відкрився жахливий вид: гора трупів аж під високу стелю. Деякі в нижній верстві були ще теплі (може, недострілені, при екзекуціях вдавали вбитих). Жертви різного віку від 15-16 до 60 літ, але переважно між 20-35 роками. У більшості своїй це були чоловіки, але немало між трупами містилось жінок. Лежали один на одному в різних позах з жахливими, скорченими в останній муці обличчями і широко відкритими очима.
На лівій стіні було розп'ято трьох чоловіків, ледь покритих з плечей одягом. Всі з відрізаними статевими органами. Під ними на підлозі у напівсидячій похиленій позі знаходились дві монашки старшого віку з ... вставленими у роти тими відрізаними статевими членами.
Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілом у рот або в потилицю, але більшість загинули від багатьох ударів багнетами в живіт. Деякі трупи – голі або майже голі, інші в порядному вуличному одязі. Я бачив одного в краватці: мабуть, був арештований в останні години перед кривавою розправою...
З центрального приміщення, затопленого калюжами зціпілої свіжої крові, вели два коридори – один вліво, другий направо. Я подався направо в надії, що може знайду когось живим.
Перша келія: на гаку, вбитім у стіну, шнур і на ньому повішений середнього віку чоловік у військових штанях і чоботах. Мабуть, опричники мусіли тягнути його за ноги, щоб задушити, бо гак був досить низько. На стіні вишкрябаний напис: «Да здравствует свободная Россия». Так, жертвою був майор совєтської авіації.
До однієї з наступних келій було тяжко підступитись. По другій стороні дверей знаходилось кільканадцять в'язнів. Всі притулилися-прилипли лицями до щілини дверей. Стояв важкий дух зігнилих яєць. Недалеко вигорали рештки отруйного газу.
Кидаюсь далі. У наступній келії – дві дуже молоді, навіть по смерті вродливі, жінки (а може й незаміжні дівчата). Лежать задушені, зі шнурами на шиї. Біля них на підлозі – двоє немовлят з розтрощеними черепами. На одвірках – свіжі плями з розлитого мозку немовлят. Мабуть, взявши діток за ніжки, садисти розбивали їм головки на одвірках... Хтозна, думаю зараз, може саме ті енкаведисти були їхніми батьками, бо ж могли добиватись чого завгодно від споневолених молодих дівчат?
Ще в одній келії знаходились трупи 12-16 в'язнів. Всі поколоті багнетами в животи. Вони лежали в калюжі власної і чужої крови, серед власних і чужих нутрощів, котрі повилізали з розпорених багнетами животів.
Я звернув увагу на ще один доказ звірства слідчих НКВД: повідтинані пальці, обрізана шкіра на спинах. Кати різали вертикально паси на плечах і завивали-закручували на короткий патик – щодня потрошки. Як один пас навинули, різали скальпелем другий і знову навивали... Робили це старанно і стерильно: забинтовували порізане місце, щоби в'язень не помер передчасно від інфекції чи гангрени ще до закінчення допиту. Адже їм, слідчим НКВД, потрібні були зізнання «ворогів народу», щоби опісля «легально» зліквідувати (таки там на місці, в пивницях в'язниці, пострілом у потилицю) чи, в кращому випадку, показати «людяність» совєтського режиму і вислати їх на повільну, але певну смерть у краю північних льодів.
...А коридор був такий довгий, а вздовж його було так багато кімнат. Влітаю у порівняно велике приміщення. Посередині стоїть щось мовби операційний стіл. На ньому – прив'язаний ременями і шнурами голий чоловік. Обличчя скривавлене неймовірним скорчем. Від шиї майже до ніг покритий високим, випуклим скляним ковпаком. Живіт в ранах і з дивними дірами. Нараз з тих дір вилазять один, другий, третій щур!..
Пізніше я довідався, що це була іще одна форма тортур, що застосовувалась при допитах слідчими НКВД. Під щільний ковпак впустили голодних щурів, які гризли в живому тілі прив'язаної людини діри аж до кишок.
Далі, далі... в'язниця ще така велика, а під нею ще неперевірені пивниці. Ні я більше вже не можу. Не в силі! Для неприготованого 18-літнього юнака це вже було забагато. Я відчув, що за цю годину став 30-літнім чоловіком. Стратив 12 літ свого життя... Мої троє старших товаришів ще продовжували пошук можливих живих в'язнів. Та марно... Як розповідали потім у Казимирівській в'язниці деяким жертвам НКВД пощастило вижити. На Лонцького – нікому…
Вибігаю півпритомний від жаху щойно побаченого з в'язниці. На вул. Сикстуській (тепер Дорошенка) у розбитій і пограбованій крамниці беру фотоапарат і ще раз вертаю до тюрми. Фотографую гору трупів, розп'ятих священиків і монахинь у головному приміщенні. До келій зайти не зміг...
Тиждень-два пізніше мої фотографії появились в «Краківських вістях». Але не всі. Деякі були визнані нецензурними. Та хіба я винен, що енкаведисти творили такі злочини, що й показувати неможливо? Пізніше, у 1943 році я закопав фотографії на городі коло родинної хати.
На другий день, 30 червня 1941 року, німецькі військові частини зайняли Львів. Від янівської рогатки (тепер по вул. Шевченка) одною з перших увійшла українська частина «Нахтігаль» під командою Романа Шухевича.
Після пережитого совєтського пекла, після депортацій, арештів, тортур і розстрілів ми вітали німецькі військові частини квітами як визволителів. Словом диявол став другом, раз він був ворогом нашого ворога – ворогом комуністичного імперіалізму, який так жорстоко нищив наш народ.
Та недовго ця ідилія тривала: «юберменші» не хотіли мати «унтерменшів» за союзників – їм потрібно було рабів. Мури тюрми на Лонцького знову наповнились стогонами і прокльонами наших патріотів. Єдине тільки, що гестапо не настільки садистськи катувало всіх підряд, як НКВД – але катувало. Зрозуміло: Гітлер ще усього не навчився від учителя Сталіна, прийшовши до влади 15 літ пізніше.
Отже, змінилась варта, всевладні зайди-кати з НКВД передали владу іншому окупантові, тобто німецькому гестапо. Не змінились лише їхні жертви – кращі сини і дочки України.
Напевно, ще прийде час, коли тюрма на Лонцького у Львові стане музеєм героїв і мучеників нашого многостраждального українського народу. А може ненависний мур в'язниці буде зрівняний з землею і на його місці настане гігантський пам'ятник жертвам окупантів нашої дорогої Батьківщини.
У вільній, самостійній Українській державі це буде символом невгнутості, жертвенності, самопосвяти і безсмертності українського народу.
Про злочини росіян-шовіністів в інших містах Західної України можна прочитати в статтях сайту www.vox-populi.com.ua «Червень 1941 року в Добромилі», «Червень 1941 року в Чорткові», «Червень 1941 року. Луцька тюрма», «Червень 1941 року на Буковині», «Червень 1941 року на Золочівщині», «Червень 1941 року. Стрийська тюрма», «Як шаліли червоні в Самборі», та інших статтях сайту.