Дата публікації допису: Nov 01, 2014 3:2:23 PM
Журнал «Республіканець»№5, 1993 рік
Дана проблема на нашу думку має два основні аспекти: перший – це питання про співвідповідальність цивілізованого людства за злочин винищення голодом кількох мільйонів українців.
Чи великі держави могли вплинути на радянський уряд, не допустити до катастрофи?
Або чи могли бодай зменшити її розміри, рятуючи частину жертв від загибелі?
Чому світ не квапився Україні на допомогу?
Другий аспект не менш важливий і повчальний, це питання про методи, які використовували більшовики, щоб засекретити і згодом заперечити голод перед світом.
Чи і в якій мірі це їм вдалося?
З чого більше дивуватися: з безпардонності і спритності комуністів, які обдурили світ, чи з безглуздого світу, який себе дав обдурити?
А може, річ не в сліпоті західних держав, а в безпринципності політиків 30-х років?
Може, світ знав правду про голод, але закрив на неї очі, бо так йому було вигідно?
Ключ для розуміння всіх цих явищ лежить в міжнародній кон’юнктурі 30-х років.
У січні 1933 року приходить до влади у Німеччині А. Гітлер. Демократичні західні держави, які не усвідомлювали ще тоді смертельної небезпеки червоної Москви для себе, вважали її, порівнюючи з загрозою націонал-соціалістської Німеччини, за менше зло. Цю ситуацію використовує надзвичайно спритно радянська дипломатія. Бо і СРСР був наляканий змінами в Німеччині і шукав нових гарантій своєї безпеки. Таким чином, більшовики і західні демократії, на базі спільного антагонізму до гітлерівської Німеччини знаходять спільну мову. Несподівано більшовики починають боронити Версальський договір, який ще донедавна класифікували як «найбільш безсоромний і грабіжницький», називаючи його авторів «бандою піратів». Змінюється також ставлення до Ліги Націй, яку радянська політика вважала донедавна за центр всіх змовників, що підготовляють війну проти СРСР.
Восени 1934 року Радянський Союз уже обіймає постійне місце в Раді Ліги Націй. Крім того, майже всі європейські держави намагаються наввипередки завоювати собі прихильність Москви.
Влітку 1933 року Радянський Союз підписує пакт не агресії з Францією. Вслід за Парижем подібні кроки роблять Польща, держави Малої Антанти і балтійські країни. Посилюється паломництво до Москви британських політиків. Англійські кола були захоплені, що на бенкеті в честь А. Ідена у Москві грали англійський гімн «Боже бережи короля» і що радянські керівники вислухали його стоячи. 1933 рік був також роком встановлення дипломатичних відносин між США і СРСР.
Зміна у ставленні західних держав до СРСР виявилась на Світовій Економічній Конференції, яка проходила у червні-липні 1933 року в Лондоні. В конференції приймав участь і Радянський Союз, якого до цього часу не запрошували на такі міжнародні форуми. Після закінчення її в Лондоні працювала Міжнародна Збіжжева Комісія. Вона мала встановити норми вивозу збіжжя із різних країн, в тому числі для СРСР. Радянському Союзу призначили максимальну кількість експорту – 25 мільйонів центнерів. Але його представники домагалися підвищення цієї кількостідо 85 мільйонів. Ніхто не запитав, як можна експортувати такі маси збіжжя, коли мільйони громадян СРСР вмирають з голоду. Всі були зачаровані перспективою вигідного товарообміну з більшовиками.
Постає закономірне питання: а може, Захід знав про голод і, можливо, були які-небудь джерела проникнення інформації у західний світ?
Три категорії іноземців, які в 1932-33 роках жили в СРСР, мали докладні інформації про голодову катастрофу. Маємо на увазі, по-перше, дипломатів, по-друге, інженерів та інших фахівців, які були на радянській службі при індустріалізації СРСР і, по-третє, журналістів та письменників.
Нема сумніву, що найкращі, найбільш детальні інформації про трагічне становище України мали посольства й консульства чужоземних держав у Москві та їх торговельні представництва. Але надіслані дипломатичними інституціями повідомлення та документальні матеріали про голод залишалися в таємних архівах МЗС і не доходили до відома широких кіл громадськості.
До чужинців, які були поінформовані про справжню ситуацію в Україні, належали інженери і робітники, які працювали в СРСР у період першої п'ятирічки, отже, під час великого голоду. Їх чисельність доходила до 5000. Були це здебільшого німці. Живучи між місцевим населенням, вони, очевидно, знали правду. Однак, будучи у службовому відношенні до радянського уряду і маючи високі заробітки, вони мовчали. Тільки в листах до родин і під час відпусток додому вони інколи обережними словами згадували про свої спостереження.
Третя категорія чужинців, які безперечно були поінформовані про голод – це західноєвропейські та американські працівники пера, які перебували в той час в СРСР. Нема найменшого сумніву, що вони знали правду про дійсний стан в Україні. Однак і вони, з своєї волі чи неволі, були втягнені у велику «конспірацію мовчання».
Свою роль безумовно відіграла і спроба радянського уряду за всяку ціну приховати голодову катастрофу. В жодній радянській газеті не вільно було навіть найменшим натяком згадувати про голод. Не можна було також говорити про нього в прилюдних виступах – саме слово «голод» стало табу, яке небезпечно було вживати. Лікарям заборонено подавати голод як причину хвороби і смерті. Радянський уряд припинив оголошувати статистику населення. Якщо він мав цифрові дані про спричинену голодом смертність, то тримав її під «сімома замками».
Було загострено до крайніх меж цензуру пресових іноземних телеграм. За словами французького журналіста П'єра Берляна, пропускались тільки такі невинні вислови «як труднощі в прохарчуванні». З початку 1933 року виходить розпорядження, яким забороняється закордонним кореспондентам покидати Москву. Подорожувати можна було тільки за окремим дозволом НКЗС і тільки за затвердженим заздалегідь докладним маршрутом. Одночасно вся територія України була проголошена недоступною для кореспондентів. Така ізоляція України тривала аж до вересня 1933 року. Використовувались також корупція та підкуп. ДПУ дуже щедро субсидувало багатьох співробітників чужинницьких газет.
Однак розміри катастрофи були такі гігантські, що приховати її від світу не могли навіть суворі закони більшовицької поліційної системи. Дуже цінним джерелом інформації стали свідчення господарських експертів і комерсантів, що їздили по СРСР як представники промислових і торговельних підприємств, так звані «поворотці» (полонені в Першій світовій війні), німці-колоністи, що легально виїжджали з СРСР, українські селяни, яким щастило пробратися через Збруч або Дністер. Їх свідчення потрапили на шпальти світової преси. Про голод в першу чергу широко писали швейцарські газети і журнали. Дуже прихильне ставлення до України займала австрійська преса. Саме завдяки їй у Відні був створений Міжнародний Комітет допомоги голодуючим СРСР, який очолив кардинал Теодор Інніцер. Ряд репортажів було надруковано в англійських, американських, французьких пресових органах.
Після того, як світова преса почала писати правду про голод в Україні, більшовики переходять в контрнаступ. Радянський уряд рішуче заперечував існування будь-якого голоду в Україні, всі відомості про голод таврував як наклепи, як злісну антирадянську пропаганду, а тих, що їх подавали, називав фашистськими агентами.
Свідченням вірогідних очевидців більшовики вирішили також протиставити заяви «своїх» свідків. Ще ранньою весною 1933 року поїхали до СРСР група англійських письменників під проводом Б. Шоу. Поїздка була настільки майстерно організована, що, повернувшись до Лондону, вони видрукували у газеті «Манчестер Гардієн» декларацію, де стверджували, що всі відомості про голод – це вигадки й брехня. Б. Шоу був неодиноким у своєму захопленні СРСР. Дурман радянофільства був дуже поширений в колах інтелектуальної еліти Заходу. Р. Ролан, який жив тоді у Швейцарії, відмахувався руками, коли йому розповідали про голод на Україні. «Я цього не хочу слухати, моїм обов'язком є поборювати ближче і більше лихо, я поборюю гітлеризм» – повторював він з упертістю маніяка. Позицію Б. Шоу і Р. Роллана поділяли й інші провідні західноєвропейські літератори,такі як Барбюс, Гакслі, подружжя Веббів.
Свою роль як знаряддя більшовицької пропаганди відіграв відомий французький політик Едвард Ерріо, який побував в СРСР в кінці серпня 1933 року. Він у статтях і публічних виступах заявив, що відомості про голод і злидні в Україні є «абсурдним міфом».
Група українських політичних діячів, в першу чергу із Східної Галичини, вчинила відчайдушну спробу врятувати своїх братів і сестер на Сході. У Львові було створено Український Громадський Комітет Рятунку України. Його представники з'явилися у Швейцарії на початку вересня 1933 року. Вони вирішили підняти справу Голоду на Конгресі Європейських Національностей. Такі конгреси збиралися щороку, напередодні вересневої сесії Ліги Націй. Керівництво Конгресу висловилось проти розгляду питання про голод, мотивуючи тим, що події в СРСР не належать до її компетенції. Українську пропозицію підтримали представники численних німецьких груп, бо від голоду також страждали німецькі поселенці на Україні й Північному Кавказі. Крім того, в Німеччині вийшли тоді перші антисемітські закони. Легко було передбачити, що ця справа вирине на Конгресі і притягне до себе увагу світової громадськості. Тож німці були зацікавлені тому, щоб приглушити галас з приводу антисемітського курсу своєї політики ще яскравішою справою. А такою був Голод і тільки Голод. 16 вересня 1933 року на інавгураційній сесії Конгресу від імені українців відома громадська діячка Східної Галичини М. Рудницька виголосила доповідь про голод. Конгрес схвалив у цій справі резолюцію, доручивши президії передати її особисто президентові Ради Ліги Націй.
Всяку дію на терені Ліги Націй регулювали закони складної процедури. Кожна сесія Ради була заздалегідь підготовлена. Проте, щоб в останній хвилині просунути справу Голоду на засідання Ради не могло бути й мови. Українцям допомогло те, що черговим президентом Ради Ліги Націй був представник не великої держави, якого б зупиняли вимоги «високої політики», а прем'єр-міністр «Малої Норвегії» Й. Л. Мовінкель. 29 вересня він скликав засідання Ради для розгляду голодової катастрофи в Україні. Правда, засідання було не прилюдне, а тільки «приватне», себто конфіденціальне. Присутні на цьому були тільки представники держав, які мали постійне або тимчасове місце в Раді. Засідання Ради було довге і гаряче. Коли голова з'ясував справу, ніхто по суті не заперечив факту голоду. Зате представники держав, які бачили свій інтерес у політичній і господарській співпраці з СРСР, вказували на формальні труднощі офіційного виступу Ліги Націй у справі голоду. Посилалися на те, що мова йде про країну, яка не належить до Ліги Націй, і яка, мовляв, сама не висловила своєї волі. Сам Мовінкель 4 рази забирав слово і заявив, що його народ готовий принести найбільші жертви, щоб допомогти голодуючим. Президента Ради підтримали представники Ірландії, Німеччини та Іспанії. Проте більшість членів була тієї думки, що Рада Ліги безпосередньо діяти не може. Врешті решт вирішили передати справу Міжнародному Червоному Хресту і заапелювати до нього, щоб він зоорганізував міжнародну допомогу для України. Таким чином, Ліга Націй під приводом процедурних перешкод «по-пилатівськи» вмила свої руки.
Дискусія на засіданні Ради Ліги Націй знайшла свій відгомін на засіданні ЦВК СРСР в грудні 1933 року: М. І. Калінін так висловився на адресу Мовінкеля та його прихильників:«Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для нібито голодуючої України. Тільки здегенеровані класи, що перебувають в стані розкладу, можуть породити таких цинічних типів».
На закінчення обмежимось такими висновками. Насамперед, хочемо ствердити, що загальноприйнятий погляд, нібито західний світ не знав про голод, бо більшовики його засекретили, не відповідає дійсному станові речей. Правдою є, що кремлівські душогуби робили все можливе, щоб свій злочин приховати. Але правдою також є, що світ мав достатні відомості про голод, а саме мав свідчення вірогідних очевидців та інші безсумнівні докази розпачливої трагедії, яка протягом довгих місяців відбувалася на великих просторах України.
Безсумнівним фактом є також те, що західний світ мав у своєму розпорядженні достатні засоби, щоб відвернути або щонайменше послабити голодову катастрофу. За декілька мільйонів доларів можна було накупити таку кількість хліба, яка була б врятувала життя мільйонам людей. Уряди західних держав мали змогу примусити Москву допустити таку допомогу на Україну, припиняючи експорт машин СРСР. В першу чергу вони повинні були перестати купувати від СРСР харчі і заборонити радянському урядові вивозити їх за кордон.
Отже, коли взяти до уваги такі факти, що світ знав про Голод і що він був спроможний подати руку тим, що вмирали, коли, далі, взяти до уваги, що він цього не зробив – то треба констатувати, що моральна співвідповідальність цивілізованого людства за жертви більшовицького геноциду поза сумнівом.