Образ матері у фольклорних наративах про голодомор(автор: Кузьменко Оксана)

Дата публікації допису: Jul 18, 2013 7:21:9 PM

Одна з найбільш трагічних сторінок української історії XX ст. – Голодомор 1932-1933 рр. знайшла своє відображення у численних документах, спеціальних монографічних дослідженнях істориків, в художній, навчальній та мемуарній літературі. Однак чи не найвиразніше глибина геноцидного знищення української нації у XX ст. представлена в живих усних свідченнях сотень тисяч очевидців, яких з кожним роком стає все менше. Згадані розповіді, зафіксовані у різний методологічний спосіб у фольклорних чи етнологічних збірниках (Українці про голод 1932-1933. Фольклорні записи Василя Сокола. – Львів: Вид-ня Ін-ту народознавства НАНУ, 2003; Борисенко В. Свіча пам'яті. Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. – К.: ВД «Стилос», 2007; Врятована пам'ять. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині: свідчення очевидців. – Т. 1. / Упоряд. І. Магрицька. – Луганськ, 2008 та десятки інших видань спогадів.), а головно ті, які ще чекають своєї фіксації – складають багатющим матеріалом для різних напрямків лінгвокультурологічних, усно-історичних, народознавчих досліджень.

Сьогодні можна вже стверджувати, що в українській фольклористиці є добрі напрацювання – збірники і статті, які висвітлюють різні рівні та аспекти фольклорного відображення теми Голодомору (праці І. Бугаєвича, Т. Конончук, Р. Кирчіва, В. Сокола, В. Борисенко та ін.) (Кирчів Р. Голодомор у фольклорному відображенні (штрихи до дослідження проблеми) // Вісник НТШ. – Львів, 2003. – Ч. 23. – С. 22-23; Конончук Т. Голодомор 1932-1933 років у фольклорі України // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933: Етнокультурні наслідки голодомору в Україні. – Львів, 2005. – С. 90-95; Сокіл В. Народна проза про голодомор: питання традиції // Народна творчість та етнографія. – 2007. – № 6. – С. 87-90 та ін.).

Важливою методологічною настановою вважаємо спостереження Романа Кирчіва про те, що «двадцяте століття у фольклорній конотації теми голоду додало свої специфічні риси, найприкметнішою з яких є висока трагедійність і чітко виражене в епічній фактурі усвідомлення не фатальної стихійної причинності, а навмисної злочинності» (Кирчів Р Трагедія голодомору у фольклорному відображенні // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. – С. 63.).

Отож, мета нашої статті полягає у виявленні особливостей відображення трагедійного (З погляду усно-історичних досліджень тему трагедії жінки-матері у жіночих спогадах про голодомор докладно розкрила етнолог Оксана Кісь, див.: Кісь О. Голодомор 1932-33 років крізь призму жіночого досвіду // Народознавчі зошити. – 2010. – 1-2.) через один із найбільш популярних образів слов'янського фольклору – образ матері (Найбільш важливі аспекти теорії фольклорного образу матері ми розглядали у нашій статті, див.: Кузьменко О. Образ матері в українському пісенному фольклорі національно-визвольних змагань XX ст. // Українська культура: з нових досліджень Зб. наук. ст. на пошану С. П. Павлюка з нагоди його 60-річчя. – Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 2007. – С. 293-296; про пісенний стереотип образу матері див. також: Ваrtmiński J. Роlski stereotyp matki // Ваrtmiński Jerzy. Językowe podstawe obrazu świata. – Wyd. 2-e. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2007. – S.162.).

Актуальність такої студії підкріплюється відсутністю аналітичних студій, які б розглядали інтерпретаційні та художні можливості цього образу-персонажу в народних оповіданнях та переказах про голодомор (Низку інших іманентних образів фольклорних наративів про голодомор розглянув у своїй студії В.Сокіл, див.: Сокіл В. Народна документалістика про голодомор: від факту до образу // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Вип. 32. К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. – С. 389-393).

Відомо, що образ належить до категорії свідомості, яка відтворює реальність у площині нового контексту. На думку мовознавця Н. Арутюнової, відокремлення образу від реальної дійсності (художнього образу, зокрема) відбувається внаслідок того, що образ може фіксувати не одне окреме враження, а певне узагальнення, накопичений досвід, сукупність даних, які, крім усього іншого, можуть бути і суперечливими (Арутюнова Н. Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования: сб. науч. тр. – М.: Наука, 1988. – С. 125).

Водночас образ, як стверджує відомий дослідник фольклорної стилістики В. Анікін, зберігає у собі усі ознаки поняття, одночасно утримуючи деякі риси реального конкретного предмету, речі, явища, які сприймаються на рівні відчуття і уявлення (Аникин В. П. Теория фольклора. Курс лекцій. – 3-е изд. – М.: КДУ, 2007. – С.206.).

Отож відштовхуючись від зазначених орієнтирів у дослідженні теорії образу, спробуємо простежити спосіб формування та контекст існування образу матері, з'ясувати, яким є його семантичне поле у сюжетах наративів про Голодомор, а також те, як він забезпечує когнітивну стійкість наративного дискурсу (Поняття «стійких когнітивних структур наративних дискурсів» є предметом дослідження сучасної лінгвістики. У цій галузі вживається термін «наративні дискурсивні структури», що характеризуються високою когнітивною стійкістю, легко сприймаються, запам'ятовуються, відтворюються чи реконструюються, а відтак безпосередньо стосується усних фольклорних прозових текстів. Див.: Красноперова И. А. Когнитивно-лингвистический анализ устойчивых нарративных структур: Дис. канд. филол. наук: 10.02.19: Ижевск, 2004 [Електронный ресурс] // http://www.lib.ua*ru.net/diss/соnt/93163.html.

Матеріалом дослідження ми обрали опубліковані прозові тексти, а також власні записи усних меморатів, зроблені у 1997, 2002, 2006 роках на Східному Поділлі (Кузьменко О. Фольклорні записи з Вінниччини (сс. Мальчівці, Митки Барського р-ну, с. Очеретня Погребищанського р-ну Вінницької обл.; 29 серпня 1997 р.; 12-13 травня 2001 р.). – [Домашній архів О. Кузьменко]; Кузьменко О. Експедиційні матеріали відділу фольклористики Ін-ту народознавства НАН України на Східне Поділля (Вінницька, Хмельницька обл.), 22-30 червня 2006 р. – 127 арк. – [Домашній архів]).

Відібрані тексти засвідчують факт незаятреної емоційної рани у серці оповідачів (Дослідниця теми голодомору у фольклорі Тетяна Кононенко дуже влучно означує таку ментально українську кардіоцентричну особливість як «болюча пам'ять серця»), у спогадах яких часто головним персонажем є жінка-мати.

Образ матері-селянки як суб'єкт у формулі сюжетотворчого мотиву не тільки моделює зміст оповіді, він впливає на загальне емоційне тло, а, головне, стає стержнем структурної цілісності. Нашу думку підтверджує покажчик, укладений В. Соколом (Українці про голод 1932-1933. Фольклорні записи Василя Сокола. – С. 197- 202.), де образ матері фігурує у 23 основних мотивах: батька вислали, мати з дітьми лишилася на голодну смерть; мама відвоювала торбу сухарів; мати врятувала теля від злодіїв; маму засудили – хлопчик онімів; мама пекла «пряники» з мерзлої картоплі; мама пекла рибні котлети; мати заготувала немовляті картопляну соску; мама рятувала дітей як могла; мамине золото виміняли на пшоно й муку; конаючу дитину мати несла на плечах на кладовище та інші.

Очевидно, що цей перелік можна доповнювати і суттєво розширювати за рахунок допоміжних мотивів з епізодів інших тематично однорідних текстів спогадів та переказів. Спостерігаємо, що в них наратори, враховуючи складність теми (голодомор) та специфічні комунікативні функцій (розповідь «на замовлення» для зацікавленої та значно молодшої за віком людини), прагнуть відтворити давноминулий час (наприклад, типовий початок наративу: «Люди розказували багацько (я ше була дитина)» (Кузьменко О. Експедиційні матеріали... (зап. О.Кузьменко 27.06.2006 . у с. Перепільчинці Шаргородського р-ну Вінницької обл. від Пасічник Зої (Зоньки) Микитівни, 1928 р. нар., у с. Луці Мовчанській, 10 кл. осв., працюв. у колгоспі в ланці, пенсіонерка).

Ретроспективний погляд, як правило, сформований з дитячого досвіду наратора, з того життєвого простору в якому батьки, а особливо рідна мати, займали ключові позиції. Врахування цього моменту є важливим з огляду на іманентну властивість існування усних прозових текстів. Як аргументовано доводить Олеся Бріцина, такий текст «не лише дивовижним чином здатен зберігати семантику й основні змістові ознаки впродовж тривалого усного функціонування, а й не може бути достатньо глибоко витлумачений поза розглядом характеру його втілення у процесі виконання» (Бріцина О. Українська усна традиційна проза: питання текстології та виконавства. – К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, 2006. – С. 235-235.).

У своїй давнішій розвідці, присвяченій аналізу поетики та контексту побутування народних оповідань про голодомор (Кузьменко О. Фольклорні особливості народних оповідань про голодомор (на матеріалі власних записів із Вінниччини) // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933. Етнокультурні наслідки голодомору в Україні / За ред. Р. Кирчіва та О. Романіва. – Львів: Вид-во НТШ, 2005. – С. 90-95.), ми зауважили характерну особливість сучасної оповідної традиції щодо носіїв фольклорної пам'яті про голодомор. Ними є здебільшого жінки, про яких дуже влучно написав Алесь Адамович. Відомий білоруський письменник зазначив, що «пам'ять жінок, безумовно, емоційна, а тому талановитіша від чоловічої, тим паче, що вони гостріше все пережили, переживали, особливо матері» [підкреслення наше – О.К.] (Цит за кн.: Мишанич С. В. Усні народні оповідання. Питання поетики. – К.: Наук, думка, 1986. – С. 193.).

Одне з оповідань, яке ми записали у с. Очеретня Погребищанського р-ну Вінницької обл. під час обряду Проводів «на гробках» (13 травня 2002 р.) з уст Катерини Карпенко, 1918 р. н., – це своєрідна ода пам'яті й вдячності рідній матері, яка врятувала п'ятеро дітей від голодної смерті. Крізь гіркоту спогаду літньої жінки, яка із довірливою інтонацією, зверненою до нас, говорила про голодні роки, вилонилася багаторівнева за змістом та багатоплановістю викладу текстова тканина. З огляду на важливість кожних свідчень голодоморівської трагедії, а також потреби адекватного філологічного аналізу цілісного наративу проілюструємо текст повністю без його сегментації на сюжети, виділивши (без курсиву) ті елементи, які виразно структурують його:

«Все пам'ятаю, бо якраз це ж ми були сиротами, нас лишилося п'ятеро, тато помер в 33-му році, а нас лишилося п'ятеро – я була сама старша – і мама. Мама нас вигляділа.

Їсти не було шо. Їли з дерева листя, з липи рвали, пекли такі пампушки. Так спаслися тим листям.

Трудно було. Мама ходила на роботу, нас брала з братом на роботу – бураки пололи: мама полола чотири радки. а ми по радкови (бо ми ж не могли по два радки полоти). От. Для того, шоб получити цеї баланди і чотириста грам хліба давали. А чотириста грам хліба якраз така була як ладоня. Бригадир хоче взяти і учотчик хоче взяти, а нам шо попадало. Але ж попадало всьо равно, так як і дорослим, бо мама – чотири радки.

Пухли з голоду. Прийдем з роботи і ходем по городі, ломаєм бур'ян, їли... А потом всьо одно мама нас забирала на поле. Лікар сказав, шоб не брати на сонце, бо дуже пухші, а дома не було шо їсти, і мама мусіла нас брати. І ми так ходили на роботу весь час.

Жити було тяжко. Люди дуже вмирали. Но ми ходили двоє з мамою на бураки, а сестра була вдома, і моя мама носила кілометрів п'ять в день тій сестрі їсти додому. А двоє меньших були в яслах (так тоді приймали малих дітей, то цих меньших були...).

Ну та й сказали мамі – жінка одна. Каже:

– Візьми тих двоє меньшіх да й віддай у приют в Київ. Я завезу. Я своїх віддала.

А мама моя стала плакати. Каже:

– Як же ж я їх віддам? Якого пальця не вріж, він же ж болить. А тоді, як вони лишаться живі і я буду жива, то вони скажуть, шо будут мене обвиняти. Скажут мамі: «То були діти, а нас оддала в приют».

Стали плакати ми обоє з братом. Каже:

– Мама, на то ти помреш, покинеш все одно.

А мама каже:

– Як я помру, то я не буду бачити. Не віддам, шо вже буде!

Ну, знаєте, страшно ж було, бо нічого ж не було. Шо там було з одежі, то мама носила, проміняла. Але ж п'ятеро дітей і ше й взяли сироту – дядька, татового брата ріднього, дочку, бо вона була одинока. Та мама каже: "Іди до нас, Фросю, та й будеш. Шо мої діти будут їсти, та й ти будеш». То вона була коло нас. Та ми вже так всі. Нас вже було шестеро, мама – п'ята.

Правда, було половина корови – то по стакану молока. І це липоть урвали, брат вилазив на дерево, ломає гіллячки, а ми з братом обриваєм. А ввечері мама приносить мішок листя і це листя парит. Ви... скільки? Ви можете уявити, які це були пампушки з цеї липи?! Нічого не було! Це тільки сіль була. Соллю посолили і в макітру потерли, та во там намастили дечко і посадили в піч. Ну так якраз, як навоз після скотини. Но але ж, бачте, очевидно, воно було корисне, коли ми спаслися. Нас же ж п'ятеро, а хліба ж ніґде нічого не було, оце тільки то, шо ми на цих бураках так заробляли.

Дуже страшно було. Люди по дорозі валялися. Ідем на ці бураки – там лежит. Їде гарба, підбирає ті трупи. Забирає у цю гарбу і везуть так як дрова. Складають і забирають. (Там є десь пам'ятник... Того пам'ятника я не можу сказати, хто робив. Але то настаєвав бухгалтер – Хоменко Іван Максимович. То це він настояв, шоб зробити таку пам'ять про голодомор). То даже забирали цих людей шо...

Цей, шо возив, та й цую жінку живу забрав і завіз в цей кагат, та й кинув. А вона взяла трупи ці підволікала та й вилізла з цього кагата, прийшла додому. ...А він зварив борщ. Вона побачила у печі, шо є борщ і з'їла, і вилізла на піч. А він прийшов, побачив, шо нема борщу, та й її з печі стягнув. І вона таки померла. Тоді він її завіз. Двоє дітей лишилося сиротами.

Дуже страшно було. Людей їли, ловили. Не мона було з хати вийти ввечері, бо дуже страшно було, боялися. Ну, падав народ, як солома. Ніхто не звертав уваги на це, але були... в нас були ясла, де були діти, раньше були маленькі. А потім таких людей, которі приупали, забирали їх в ті ясла.

Потім стали давати уколи. Хто не приймав уколів, то той лишився живий, а кому дали укола – помирали. Це вже мій чоловік, покойний, розказував... Шо, як не дав уколи сестрі дати і він не взяв А їх двоє, два братіки осталися, він втік, – а жили в лісі. Він втік, то якраз, як він з сестрою йшов, то стояла тракторна будка в яру і звідти вийшов чоловік і протів них ішов. Вони стали кричати, люди – жінки пололи буряки з сапами – стали бігти протів них. І він остановився. Вернувся назад в ту будку. А вже люди забрали та й додому. А вже на другий день вони прийшли обоє з сестрою, бо батько і мати каже, шо «Ідіт же в ясла, бо нема шо їсти». Як вони прийшли, то цих два хлопчики були вже мертві, от. А ті, шо не далися, шоб дали уколи, то лишилися живі.

А хто робив уколи? Ну, знаєте, це ж медицина. А я вже й не пам'ятаю, я там не була. Но це так вводили уколи, шо це будь-то би казали, шо якась там слабість, прививка. А хто знав? ...І були чоловіки, навіть чоловіки по сорок років тоже. Кому дали укола – і помер.

По сусідству в нас жінка зарізала жінку. (Ну, може, вона й померла. Але я так пам'ятаю). Як ми вийшли на подвір'ї, а коло нас якраз виконавиці (колись дєжурили в сільській раді) веде жінку. Цю сусідку. Одна нога прив'язана спереді, а друга – ззаді, цеї жінки. А вона несе горщок м'яса. Вже цього звареного. То привели, казали, до сільської ради. Бо це там, розказували, шо вони привели її якраз так до сходів. І вона з цього горшка схопила кусок м'яса і стала їсти, а її стали бити. Но невідомо, де вони ї поділи. Ніхто не знає. То це таке горе тоже. ...В неї лишився син в теї жінки, шо це вона зарізала її... То це не бачили – таке страшне горе було, страшне!

Мама не співала, через те. шо в нас горе таке велике. Як же ж могла мама співати, як таке горе було?! А жінки співали, бо тому, шо були всякі люди, которі не мали сім'ї. Сусідка у нас була, шо на поли. Шо візьмеш? Нічого не візьмеш, бо нема нічого. Ну картошку мама спече, то по картошечці дасть. То ми так дивимося, в яру сидимо (Оце моя сестра...) Сидимо в яру та й дивимося, шоб об'єжчик нас не набив. То той об'єжчик переїхав, а ми знов у воді стояли. А ноги – рани по ногах, – потому що стерня висока, порвані ці ноги, понагонювано цих стернівок. Підем збирати це колосся, та й поспішаєш збираєш скоро. Бо це ж заборонено! А як дожене з конем та ше йI наб'є, насіче добре тим батогом. І торбинки ті забирає. Забере ті торбинки. Та й приходим та й плачем та й ж нема нічо. Цілий день мучилися, а сонце ж то пече – жнива. Сонце пече. Ну та й шо будем?! Мусіли ходити» (Кузьменко О. Фольклорні записи з Вінниччини (зап. О. Кузьменко 13.05.2002 р. в с. Очеретня Погребищанського р-ну Вінницької обл. від Карпенко Катерини Михайлівни, 1918 р. нар., 7 кл., працюв. у колгоспі, пенсіонерка).

Як бачимо, у цьому наративному дискурсі (тут свідомо використовуємо стосовно даного емпіричного матеріалу термін «наративний дискурс» (Жерара Женетта), оскільки маємо справу зі складною багатоплановою розповіддю, а відтак з очевидним фактом потреби аналізувати ситуативно рухомий твір, в якому можна виділяти окремі типові сюжетні частини, які існуватимуть самостійно. Тому вважаємо, що поняття тексту усного народного оповідання до певної міри споріднене із структуралістським розумінням тексту. Ролан Барт вважав, що «текст відчувається тільки у процесі праці, виробництва... текст не може непорушно вклякнути... він мусить рухатись ...» (див.: Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. – 2 вид., доп. – Львів: Літопис, 2002. – С. 492) наскрізно проходить доволі чітка сюжетна лінія про матір, яка зберегла родину і життя дітей під час голодомору. У тексті послідовно розкривається характер головної героїні. Важливо, що персонаж української матері подається у традиційно фольклорному семантичному ключі – як возвеличений образ. Поглянувши на побудову наративу, помітимо, що струнка композиція задається вже від експозиційної узагальнюючої фрази «мама нас вигляділа». Стабілізаційним елементом оповіді є комунікативний предикат «вигляділа», він визначає головну асоціативну ознаку в образі матері, а через неї піднімається до символізації образу, що асоціюється з берегинею родинного гнізда.

Посередництвом вчинків героїні реалізується ще одна дуже важлива семантична її риса – матері-виховательки. Адже з перспективи дитячої аксіології вона дає безцінні уроки виживання (навчає готувати специфічні страви («їдло»), скеровує дітей на роботу туди, де можна було б знайти поживу та інше) у складних умовах тотальної відсутності звиклих продуктів харчування. Зауважимо також, що образ матері тут ідентифікується як суто позитивний художній персонаж. Він об'єднує довкола себе образи інших людей, задіяних у тексті (сусідка, яка віддала свою дитину в приют; чоловік, який завіз живу жінку в кагат; жінка, яка зарізала іншу жінку), формуючи групу тих, які належать до «чужого», неморального, деструктивно-ворожого світу.

В епізодах і як персонаж, і як особа, що репродукує репліки за кадром, проступає голос самої нараторки. Її авторська домінанта розмита, зокрема завдяки повторам особового займенника, вжитого в граматичній формі множини («ми» у значенні «діти»), Така мало вловима деталь свідчить про певні стилістичні зміни, спрямовані на узагальнення досвіду та процес естетизації меморату.

Художня повнота центрального образу матері розкривається у ході всієї розповіді через низку загалом типових, але показових у суті своїй вчинків працьовитої та вольової героїні. Підкреслені фрази членують текст на відносно самостійні змістові епізоди (деякі фольклористи виділяють їх в окремі сюжетні сегменти). Крім того, вони поступово формують героїчний образ матері, цілеспрямовано підводять слухача до кульмінаційного фрагменту. У головній частині, як бачимо, оповідачка відступає від епічної форми оповіді, в якій відсутні атрибутивні ознаки образу. Виразним є перехід від стриманої тональності у переліку реальних життєвих фактів до дуже живого, драматичного мовлення, що передає напружені діалоги – матері і незнайомої жінки, матері і сина. Очевидно, що ця сцена закарбувалася у свідомості оповідачки вже як художньо опрацьована візія її згорьованого дитинства. Істотним є й те, що відтворені діалоги побудовані за канонами традиційно казкової стилістики.

У соковитій народній мові матері, що через приказку («Якого пальця не вріж, він же ж болить») відображає філософію материнської всеохопної любові, передано ідею сильної духом жінки, яка у страшні голодні роки дбає за своїх і чужих дітей. Адже вона не втрачає головного – материнського почуття і відповідальності. Можливо, мати Катерини Карпенко інтуїтивно відчувала, що тогочасні дитячі державні заклади не є безпечним місцем порятунку. За документальними свідченнями, весною 1931 р. у 180 районах України, які не виконали хлібозаготівельного плану, були покарані дитячі установи – їх було знято з централізованого продовольчого постачання. Відтак, дитячі інтернати, як стверджують історики, фактично залишилися без харчування, а діти змушені були масово утікати, поповнюючи багатотисячні ряди безпритульних (Борисенко В. Свіча пам'яті. Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. – С. 33).

На основі проаналізованого та тематично подібних наративних текстів можемо говорити про шлях реформування образу матері: від семантично нейтральної конотації «мати – жінка, яка народила кількох дітей», до специфічної когнітивної моделі – «жінка, яка зберегла життя, що перебувало під голодоморівською загрозою».

Сімейна злагода, взаємодопомога дітей і батьків акумулювали останні життєві ресурси знеможених людей. «Там, де у сім'ї панувала ненависть, – писав дослідник голодомору на Поділлі І.Шульга, – умирали швидше і майже всі. Злагода і в голодні роки додавала силу, допомагала вижити» (Шульга І. Г. Голод на Поділлі. До 60-річчя голодомору 1933 р. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. – С. 110).

Серед наших записів є спогади, в яких відтворені типові сюжети про різні способи порятунку старшими дітьми-підлітками своїх матерів від голодної смерті:

«[...] Я всьо скрізь їздила, щоб мама моя не спухла аж дуже. Під'їду, возьму, дадут мені там в Вільхівці (може, знаєте Вільхове?), дадут мені мішок муки. А я напечу того хліба, а гнилих тих картофель, змерзлих, назбираю та й напечу, та й несу на базар до Вербівця продавати. Хтось у мене вкрав, схопив хліба. Та й я думаю: «Шо за ним буду бігати – він так само їсти хоче, як я». Та й таке було. Так мучилося» (Кузьменко О. Експедиційні матеріали... (зап. О. Кузьменко 25.06.2006 р. у с. Мала Стружка Новоушицького р-ну Хмельницької обл. від Добровольської Антоніни Іванівни, 1914 р. нар., у с. Балабанівка, з 1937 р. у с. Мала Стружка, б/осв., працюв. у колгоспі, пенсіонерка).

Усні історії, що складають великі тематичні цикли меморатів про голодомор, відображають, по-суті, основні етапи широкомасштабної політичної програми сталінського режиму. Як стверджують історики, вона була спрямована на повну трансформацію українського суспільства шляхом примусової продрозверстки, розкуркулення, суцільної колективізації села.

– Цьоцю, я не хочу, масового терору (Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933) // Відлуння голодомору-геноциду 1932-1933.-С. 7-28). Фізичний голод призвів до ситуацій психічних зрушень, серед яких найбільш жахливими стали випадки убивства матерями своїх дітей у стані божевільного афекту. Наші оповідачі рідко були безпосередніми свідками такого злочину, здебільшого у формі переказу відтворюють почутий з уст інших людей сюжет про жахливі людські потрясіння, що були спричинені найвитонченішою методою психологічної війни.

Якщо проаналізувати стиль наративів про голодомор із темою людоїдства, особливо у текстах, де головними є мотиви «мати з'їла свою дитину» «мати довідується, що її дитину з'їли», одразу помітно, що він сильно експресивний, інтонаційно наснажений. Мова таких оповідань гостро драматична в ній переважають еліптичні, неповні, вставні речення, повтори семантично наснажених слів. Оповідачі нерідко вплітають у канву таких текстів невласне пряму мову або ж моделюють уривчасті міні-діалоги.

При змалюванні канібалістичних сцен в уяві оповідачів-свідків спрацьовує здебільшого зорова пам'ять (Такої ж думки Н. Арутюнова, яка стверджує, що основне джерело образів – це зорові враження (див.: Арутюнова Н. Д. Образ (опыт концептуального анализа. – С.122) («як сійчас бачу», «що я бачила...»). Це підкріплюється вербалізацією семантично відповідних дієслів та дистанційно-кадрового способу змалювання новелістичної сюжетної ситуації, яка фокусує увагу на метонімічних образах («... бачу пальці і рука»):

[...]- Мамо, що я бачила! – кажу. – Цьоця, Галіна мама, віняла з печі чавна... А там Галя хоче їсти... А вона стала плакати. А вона взяла, Надька вийняла чавунчики, дала їй ложку, дала їй миску й мені давали. А я кажу:

– Я бачу пальці і рука, і пальці цілі...

А моя матка покойна:

Ти брала і їла?

Кажу:

Мамо, нє, не брала.

Боже мой! А вона людину, пальчики їла. Ось як! Хай Господь до того не і доводить никому цього. Лучше зара вмерти, як отаке... Я признаю правду» (Українці про голод 1932-1933. Фольклорні записи Василя Сокола. – С. 130). Інтонаційно наголошений висновок «Я признаю правду» – це інвективне узагальнення, що у формі суб'єктивної оцінки передає типізовану думку щодо пережитих неймовірних фактів, а разом з тим він є вербалізацією важливої жанротворчої ознаки тексту – установки на достовірність оповіді.

Властиво ця ключова фраза відображає також активний процес творення суто фольклорного морального ідеалу з естетичною домінантою правди про голодомор. Тут варто звернути увагу на спостереження етнологів про те, що відсутність будь-яких зізнань про споживання людського м'яса у спогадах є закономірною, оскільки «психологічна травма, – як пише О. Кісь – якої зазнали діти, що їх батьки та голод змушували стати канібалами, вочевидь занадто сильна для її приговорювання» (Кісь О. Голодомор 1932-33 років крізь призму жіночого досвіду // Народознавчі зошити. – 2010. – № 1-2 (в друці)).

Слід у цьому зв'язку наголосити, що у жодному із проаналізованих текстів, в яких йдеться про вражаючі випадки людоїдства (мати зварила свою дитину, мати убила за кусок їжі дитину, мати намовила дітей зварити батька та ін.) ми не знайшли вербалізації відвертого осуду. Натомість із глибин свідомості літніх жінок прориваються нотки сповідальності, довірливо-інтимна інтонація стає підґрунтям для пояснення, а то й певного виправдання поведінки покалічених психічно і духовно жінок у типових словесних формулах: «її мати зійшла з ума», «голод – не пан». Співчутлива споглядальність посилює відстороненість оповідачок від зображуваного, а відтак трансформує відчуття пережитого ними у форму метафоричного образу страху: «та страшно було, не дай Бог!».

У поетиці меморатів про Голодомор помічаємо також характерну особливість розширеного, часто надто деталізованого відтворення епізодів про приготування їжі. Сюжети, в яких йдеться про те, як матері готують дітям їсти, відмовляючи собі у всьому, чи їхні діти готують «їдло» (з бурякового листя, з картопляного лушпиння, із м'яса дохлих тварин, із жабуриння та інших харчових відходів), мають виразні риси задіяності з глибин свідомості гостро емоційного досвіду і спеціальних знань:

«Пам'ятаю. Я була маленька. Мама пішла на поле. Бідна. Сапала. (Друга мама, бо перша вмерла). Я нарву бурачиння. Нарву, нарву, нарву, напхаю в баняк та й вже вару. Звару. Мама прийде, та й повикидає. Та й каже: «Шо ти се бурачиння зелене таке?! Куда воно годяще?» О. Ну, а треба шось їсти. О. То вже до неділі дочекає, а в неділю купе стакан кукурудзяної муки, засипит щось там вже два рази.

То вже пухли люди, вмирали люди. Вже тато мої були спухли, але не вмерли. Мама тоже бідна..

Потом столову відкрили у нас в колгоспі. Вже якусь лемішку варили. Та вже мама в подолок тої лемішки – та вже мені трошка. Бо ж я їдна, маленька була. О. Та вже так.

А потому жнива. Дали хліба по три кілі на трудодень. То дуже просили, шо «не наїдайтеся хліба, не печіт, не наїдайтеся, бо повмираєте». О. Нам привезли пшениці, висипали на подвіру. О. І поїхала машина» (Кузьменко О. Експедиційні матеріали... (зап. О. Кузьменко 24.06.2006 р. у с. Супрунківці Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. від Меринюк Олени Остапівни, 1924 р. нар. у с., 9 кл. осв., працюв. у колгоспі дояркою, пенсіонерка).

Зазначимо принагідно, що типові у фольклорних наративах про голодомор описи процесу приготування страв сформували своєрідний предикативний образ їди («їсти не було дуже шо», «ми вічно хотіли їсти», «їли людей»), що є алегоричним втіленням поняття голоду. Амбівалентність цього образу виражається у конотативній опозиції «(їда) життя - (їда) смерть»:

[...] «А вже навесні, як не було, то всьо: їли черемшу..., їли бруньки з дерев, потому цвіт акації їли (ше поки нічо, ше й картоплі в городі не було), бурачиння з молодих буряків (як уже бурачки молоді були), то з сього бурачиння й борщ варили й млинці пекли. Отак-о його товкли. Я знаю, може, в кого жменька кукурудзи збереглася, то добавляли жменьку муки, шоб можна було... і пекли млинці, шо вони більше були похожі на коров'яки, чим на с'їдобне. І так. І так виживали» (Зап. О. Кузьменко 28.06.2006 р. в с. Митки Барського р-ну Вінницької обл. від Козубської Марії Володимирівни, 1922 р. нар.).

[...] «Набідилися. Такі бліни пекли. Картоплі пекли. Були ягоди по лісі. Хто мав тата, тому було добре. А ми сироти. ...Наварили губ, засипали. Жита намололи на камінци, то се така каша була. Та й засипали губи. Та й дуже добре було. (Тепер хто би на таке дивився?). А голод не пан – шо є. то їж. Най Бог милує» (Зап. О. Кузьменко 24.06.2006 р. у с. Супрунківці Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл. від Унятицької Ліди Іванівни, 1920 р. нар., 3 кл. осв. працюв. у колгоспі дояркою, пенсіонерка).

У підсумку зазначимо, що живі усні оповіді про Голодомор 1932-1933 рр., які ми записували упродовж декількох років польової роботи, витворювалися у неповторній атмосфері щирості і довіри, спрямованої на слухача. Такий комунікативний настрій дозволяє хоча б трохи наблизити співрозмовників до адекватності сприйняття образу та розуміння стану знеможеної, або ж приреченої, доведеної до відчаю, голодної жінки-матері. Типовою ознакою для багатьох фольклорних наративів про Голодомор, в яких фігурує образ матері, є задіяність епітета співчутливо-емоційної характеристики «бідна» (мама) із семантичним наповнення «нещасна». Через цей постійний атрибут і ширше – через багатократну актуалізацію персоніфікованого демонічного образу «біда» у складі стереотипної фрази-кліше (– «біда була дуже велика», «дуже була біда, дуже голодовка велика») оповідачам вдається увести у фольклорну традицію художнє уявлення про голод XX ст. як «велику біду» («велике горе») та про гріховність світобудови, в якій матері стають байдужими до своїх дітей чи навіть убивцями. Саме цю думку мала на увазі Черниш Горпина Василівна, 1913 р. нар., із с. Маньківці Барського р-ну Вінницької обл., коли наприкінці свого спогаду пристрасно вимолила-закляла: «Хай Господь заступи, шоб такого ніхто не чув і не бачив!»

Очевидно, що фольклорні наративи про Голодомор 1932-1933 років представляють широке семантичне поле та чітко вироблені когнітивні моделі образу матері: трудівниця – годувальниця – берегиня (охоронниця) сім'ї – рятувальниця життя дитини – учителька – божевільна – людоїдка. Цей образ, що має дуже сильну емоційну прив'язку до індивідуального досвіду оповідача – учасника комунікативної ситуації, суттєво впливає на зміст і стилістику вербалізованих текстів, на механізм їх стійкості у пам'яті нараторів та на композиційну послідовність цілого наративного дискурсу.

Перспективним вважаємо простеження характеру динаміки узагальнено-художнього образу матері у прозових творах, що відображають Голод 1946-1947 рр. Продуктивним з точки зору фольклорної традиційності будуть також дослідження еволюційної задатності цього образу в усних оповідях про виселення та остарбайтерство часу Другої світової війни, які доповнюють болючу книгу усно-народного літопису про страждання українців і їх Геноцид у XX ст.

Оксана Кузьменко кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України (Львів).