Дата публікації допису: Nov 29, 2013 5:56:45 AM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ № 82
13 серпня 1941 р.
Віденський кореспондент «Краківських Вістей» пише: Я зустрів його випадково: винаймав помешкання у моїх знайомих німців. Це 41-літній мадяр, але з вигляду можете дати йому добру п'ятдесятку – так постарів за ті два роки життя під совєтською опікою. Коли ж ми в розмові з ним зійшли на Чернівці, звідкіля він приїхав кілька днів тому до своєї замужньої у Відні доньки, я не міг не скористати з його ввічливости, щоб не розпитати про те наше місто, що має свою історію й мартирологію.
В Емінгера, славній «винній» Пратеру, було вино. Але тепер його переплітали слова, що були чорні своєю трагедією.
- Коли тільки совєти зайняли Бесарабію й Буковину, –почав п. Цісар Ляйош, – усі кинулися тікати з-під їх «опіки», що вже до кількох тижнів усім нам доїла до живого. Я теж хотів утікати. Хоч виріс у Чернівцях, мав багато знайомих, зжився з цим містом, видержати годі було. Большевики тільки те й робили, що плюндрували місто, вивозили з нього все, навіть лямпи відчипали, клямки забирали з тих хат, в яких виарештовували цілі родини, чи з яких люди вивтікали. Жиди розпаношилися до неможливости. До місяця-двох вони створили цілу сітку, й ГПУ мало в списках коло 300 тисяч «підозрілих», головно українців (п. Ляйош – мадяр і українців звав увесь час «укран»), далі німців, румунів, мадяр. Місто сходило на жеброту, людей арештували, вивозили, викликали кудись. Я був уже 17-ий рік платничим у великому готелі «Есплянада», що тепер став прибіжищем чортзна яких типів, обірванців-старшин, їхніх жінок, що виглядали дуже нужденно.
Мене теж почали розпитувати, хто я і чому не на Мадярщині: коли ж у совєтах питають – це недобре... Я збирався теж виїхати і сказав про це власникові «Есплянади», жидові, якому я колись вирятував від вломників касу і який через те мав до мене повне довір'я. Заспокоїв мене. Говорив, що все це тимчасове, що напевно буде краще і т. д., і т. д. І я повірив.
Тимчасом ішло до шораз гіршого. В Чернівцях, крім портретів Сталіна, нічого вже майже не було, геть виголили. Водночас почалася якась гарячка. Мужчин стали забирати до війська, а коли викликали когось, то це означало, що до 24 годин родина викликаного мусіла покинути все й виїздити на Дон або на Волгу. Так поїхали сотні українців, німців. Настав переполох. Нарешті викликали й мене. Ціле щастя, що мій господар за 1200 моїх таки рублів якось викрутив для мене «відсувний термін».
Потім почалося набивання Буковини військом. Ішло його хмара, всі в напрямі границі. Ми всі догадувалися, до чого йде, і дивувалися, що водночас радіо безупину підкреслювало добросусідські взаємини з Німеччиною й Румунією. Та цього мало: десь від березня ц. р. почалася «загострена бойова готовність», населення Чернівців просто силоміць виганяли на вулиці й площі вправ, показували безупину велети-танки й усякий воєнний виряд та аж захлиналися про непереможність та певність перемоги. Не згадували тільки, кого це перемагатимуть. Аж ось одного дня й це стало ясне. Вірте, або й ні, а на одній параді, на якій був і я, роздавали летючку й на летючці було написане: «Так буде в 1941 році», і була світлина берлінської «Унтер ден Лінден» (німецька фашистська газета виходила в 1941 р. у Берліні), і на ній у марші «доблєстная» красная армія. Все це було зроблено так наївно, що якби не НКВД, я був би голосно реготався. Але тепер було вже ясно. Водночас нужда й арешти зросли, а совєтські літаки ночами постійно закидали Румунію міліонами летючок про недалеке «визволення».
Так прийшов день 22 червня. Усіх мадярів та румунів закликали замельдуватись. Усі, які пішли, вже не вернулись і тому я вирішив не йти. Українці, служба нашої «Есплянади», помогли мені сховатись у найтемніший куток півниці, за старі, порожні бочки, куди мені незабаром додали товариство: одного українського священика (на жаль, п. Ляйош не запам'ятав його прізвища) і одного німця. Жили ми одним вівсяним ощипком і тільки вночі я зважувався вийти по воду. Чернівці горіли, большевики підпалили їх того ж таки першого дня війни. Направо й наліво почали «ліквідувати підозрілих», а водночас самі втікали панічно: я сам бачив танк, на якому їхала перина, дитячий візок і ровер якогось старшини, що жінку й діти віз всередині воза.
Чернівці горіли аж до 5 липня. Того дня розсадили динамітом ще й чудову нашу катедру, пам'ятаєте, яка це будівля була? А вполудне того дня до міста ввійшли одночасно румунські й мадярські війська. Я зголосився негайно в команді. І мені, як мадярському громадянинові, дозволили до трьох днів виїхати до Будапешту, а звідти до Відня.
П. Ляйош скінчив своє оповідання, яке ми всі слухали мов несамовиту казку.
- Як почувалися мешканці Чернівців, коли червона зараза відійшла?
- Пане, – каже п. Ляйош, – хоч би найгірше в світі, так це не те, що большевицьке пекло. Чернівці знищені, обдерті, голодні, але, бачите, як тільки тих чортяк не стало, так усім наче обличчя прояснилися й наче очі заясніли. Та що і казати. Ви – українець. Ви найкраще, бодай всіх своїх земляків, знаєте, яке це большевицьке «визволення»...
Анатоль Курдидик
Українські щоденні вісті (Львів). 1941, № 33, 13 серп.