Люди і долі. Частина ІV. (Автор: Яцук Тимофій)

Дата публікації допису: Apr 25, 2015 5:45:32 PM

Віхи історії Миколаївського цементного заводу. Робота, проблеми та людські долі

Будівництво Миколаївського цемзаводу було заплановане ще в 1940 році з одною невеличкою пічкою діаметром 3 м і завдовжки 60 м. Були навіть закладені деякі фундаменти, але з вибухом війни у 1941 році будівництво припинилося.

Після війни плани будівництва змінилися, оскільки Німеччина через корпорацію мала поставити Радянському Союзу 10 обертових печей у комплекті із млинами. Печі 3,6x3,3x3,6 м, завдовжки 150 м, продуктивністю 21,5 тонн клінкеру на годину. На Миколаївському заводі спочатку було заплановано дві обертові печі. Будівництво заводу розпочалося у 1946 році. Директором будівництва заводу був Орлов. Пуск заводу був запланований 1 травня 1950 року. На експлуатацію заводу перед пуском прислали директора Якова Євгеновича Кісельова. Шефом з монтажу "круповського" обладнання був Вольф, він мав десь близько 55 років. Вольф побував на монтажах заводів від фірми "Круп" у 12-ти країнах. Знав різні мови, гарно розмовляв російською, трохи слабше українською. Жив на квартирі у Данилівих.

Приїхав я до Миколаєва 3-го липня, довго вагався, чи іти тут на роботу, чи ні, але зрештою вирішив і 4-го липня подав заяву. На другий день я уже працював на цементному заводі бригадиром слюсарів ремонтно-механічного цеху. Пропонували мені майстром, але я поки що відмовився. Начальником перед моїм поступленням на роботу призначили молодого росіянина Бориса Просверякова. В механічному цеху було багато токарів-росіян, а з місцевих були тільки учні слюсарів. Також було багато ремонтних бригад із в'язнів. Мені із своєю бригадою (12 чоловік) часто доводилося працювати по 12 годин, як пожежникам. Не ладилось при пуску то на обертовій печі, то в цеху помелу. Мені доводилося не раз залишатися після роботи і працювати у 2-у зміну зварником. На заводі в той час уся територія була настільки заболочена, що без гумових чобіт не пройдеш із цеху в цех. Я перед тим, як піти на завод, усвідомлював, що тут легкого хліба не буде, але розумів, що завод новий і є надія на перспективу. Тому і працював, не шкодуючи сил, і ніколи не рахувався з часом.

Місто Миколаїв у 1950 році було дуже маленьке, не було навіть 3-х тисяч мешканців. Мене ще здивувало те, що тут уже два роки існував колгосп, коли у нас на Рівненщині тільки в 1950 році почали організовувати колгоспи. Миколаївські люди з вулиці Шевченка до мене і до моєї сім'ї ставилися дуже привітно. А я з того тішився. Мої мрії здійснилися, і я тепер в Галичині. Ще з малих літ я любив галичан, котрі часто у нас ночували (як безробітні), але то були своєю більшістю політики.

Пуск обертової печі відбувся в липні місяці, а за нею і усі цехи почали працювати, хоча пуск заводу, особливо обертової мечі, дався дуже важко. Це була перша піч в Союзі, яку пустили на газовому паливі. Не були в газовому господарстві компетентні ні приїжджі машиністи, ні наші, а також і шефи. На заході печі працювали на вугіллі. До речі, на вугіллі працюють ще й зараз майже у всьому світі. Оскільки моя бригада брала активну участь у пуску, а я оперативно керував, на мене керівництво звернуло увагу. Тоді познайомився я з головної інженером Йосифом Єремійовичем Зінгманом. Це була дуже інтелігентна людина. Познайомився я з начальником об'єднаних цехів: випалу, помелу, сировинного. Ним був Станіслав Герасимович Созанський. З головним механіком заводу Івановим я познайомився ще тоді, коли влаштувався на завод.

На той час на заводі на усіх ланках керівництва були приїжджі. Один-єдиний молодий спеціаліст був на заводі місцевий – Юрій Миколайович Микольський. Я з ним познайомився за робочих обставин, коли зварював розподільну коробку силосів. Юрій Миколайович працював механіком транспортного цеху. Наша дружба закріпилася на спортивному майданчику під час гри у волейбол.

До року роботи заводу прислали Сергія Архиповича Рижкова, Цей був у всьому компетентний, часто тільки сварився з С.Г.Созанським, а Зінгман ішов завжди позаду і їх розбороняв, бо доходило ледь не до бійки. Вони обоє були кремезні і жорсткі. Й.Є.Зінгман в кінці 1952 року залишив завод, коли пустили другу обертову піч, а на його місце прислали М.М.Махомедзянова. Ця піч довго не йшла, через двадцять днів зупинилась, бо дуже погано була зроблена наладка, вірніше, центрівка самого редуктора і роликів з корпусом печі. Наїхало тоді аж три головні механіки з різних заводів і займалися центрівкою. Приладів ще тоді не було, користувалися струнами, які натягували вздовж печі, а маркшейдери вивіряли нівеліром зверху печі.

Редуктором займатись доручили мені. Піч пустили у лютому 1953 року. Директор Я.Є.Кісельов займався більше господарською частиною і будівництвом котеджів для адміністрації, а також школою. Тоді заклали фундамент під будинок культури.

Перед новим 1953 роком розподіляли квартири. Хоча я і не писав заяви, але мені також дали квартиру в будинку на двох господарів. Але в тих будинках – ні газу, ні опалення і нічого було ставити в кімнати, бо меблів ніяких ще не було в магазинах. Я.Є. Кісельов був людиною культурною і виваженою, ставився до людей дуже ввічливо. С.Г. Созанського звільнили з посади начальника виробничого об'єднаного цеху і перевели начальником технічного відділу. Він був правою рукою в Кісельова, бо на той час С.Г. Созанський найкраще знав цементну промисловість і її технологію. Його звільнили за те, що він дав вказівку майстрам перед зупинкою печі на ремонт виробити піч при факелі, щоб не було браку. І тут трапилось непередбачене: факел перекинувся у ланцюгову завісу, піч уся почервоніла, потріскало багато заклепок і згоріла уся ланцюгова завіса. Це свідчило про те, що досвіду в обслуговуючого персоналу було мало і не було відповідних приладів, які б стежили за температурою у зоні кальціювання і відхідних газів. Созанського в той час від великої неприємності врятував його друг Баніт, який тоді займався науковими дослідами в цементній промисловості і видав багато технічної літератури про цементну промисловість, зокрема праць про центрівку печей та технічну характеристику допоміжного обладнання. Станіслав Герасимович любив часто давати рацпропозиції без технічної документації і завжди хотів доказати, що він здатний витиснути з будь-якого агрегату більшу продуктивність, ніж проектна.

Ще будучи на Пекальовському цемзаводі головним інженером, Станіслав Герасимович зробив реконструкцію цеху помелу, а через деякий час в цеху виникла велика аварія. За цю аварію Созанського судили і виключили з партії. Колеги з Москви його скерували на Миколаївський цемзавод. Будучи начальником виробничого цеху, він усяким способом намагався "відновитися" в партії і тому дружив з секретарем парткому Григорієм Федотовичем Головченком. Коли я ще працював у механічному цеху, якось покликав мене Станіслав Герасимович і повів розмову про свою судимість, зрештою сказав, що він домовився з суддею, щоб зробили пересуд, і хотів, щоб я був засідателем. Розмова ця відбулася ще тоді, коли Созанський був начальником технічного відділу. Пройшло декілька днів, і мене викликали в суд. Суд був закритим, другим засідателем була дівчина Лариса. Суд виніс ухвалу реабілітувати С.Г. Созанського від оплати 25% від заробітної плати на користь держави. Тому Созанський порекомендував перевести мене із майстра механічного цеху механіком цеху випалу. М.М. Мехомедзянов довго головним інженером на заводі не втримався, уже в 1953 році його перевели на Здолбунівський завод, який ще будувався.

Головним інженером призначили С.Г. Созанського. Начальником цеху випалу залишився заступник Колошко, який був членом бюро Дрогобицького обкому. Він дуже любив горілку і жінок, а не роботу. Я пригадую, коли мене назначили механіком цеху випалу, тоді я директору Кісельову сказав у присутності Созанського (той сидів тоді поряд з директором), що я погоджуюся, але за тієї умови, що всіх слюсарів і працівників будуть приймати в цех за моїм підписом, тому що начальника рідко можна побачити у цеху. Созанський сказав тоді, що Колошка скоро відправляють на курси, а з курсів – на інший завод.

За моєю рекомендацією начальником цеху випалу поставили Олега Григоровича Шинкаренка, який працював в цеху майстром. Після реабілітації Созанського його на партійних зборах прийняли у партію більшовиків (бо тоді ще так називалась). В райкомі С.Г. Созанського приймали в партію за закритими дверима, був навіть представник з Дрогобицького обкому партії, а також начальник МГБ. Созанському показали лист його матері, яка писала до Гітлера під час окупації, щоб їй допомогли, оскільки вона постраждала від радянської влади, бо більшовики розстріляли її сина. Созанський запевнив партійних керівників, що він про це нічого не знав, бо не був в окупації, але за такий проступок він від своєї рідної матері відмовляється і присягається виконувати все, що накаже партія.

Г.Ф.Головченка після прийняття Созанського в партію більшовиків, також відправили на річні курси, а після них на завод уже не взяли. Г.Ф.Головченко (як колишній офіцер військової контррозвідки) все знав про Созанського і про мене. Він мене і Ю.М. Микольського дуже тягнув в партію. Мені казав, якщо у мене і було щось у родині, то це нічого, і що вони мене зроблять завкомом, але я, а так само Микольський, говорили одне, що ми ще мало працюємо на заводі.

У 1953 році після пуску обертової печі № 2 Дрогобицький обком скерував на завод заступником директора з капбудівництва Вороненка, який працював секретарем з промисловості. Він був колишній партизан. Кісельов з рішенням обкому ніяк не міг погодитись. Він казав: "Мені треба інженера-будівельника, а не партійного керівника", але обком змусив Кісельова примиритись з тим рішенням.

Созанський, знаючи, що Кісельов недолюблює Вороненка, навпаки, потоваришував з ним. В той час на заводі легкових машин не було, була тільки у директора. От одного разу Вороненко попросив автомашину "Побєду" у директора, а директор відмовив. Вороненко поскаржився Созанському, Созанський взяв це до уваги. В міністерстві у Москві, як відомо, завжди були інтриги. Одна група на чолі з заступником міністра Нікуліним підтримувала Кісельова, а інша група, на чолі з Болдаровим та Баклановим, хотіли мати свою людину на цемзаводі, більш жорсткого, і підтримували Созанського. Заступник міністра Нікулін був дуже інтелігентний, добре знав цементну промисловість, багато разів бував за кордоном у різних країнах і вивчав їхню технологію цементного виробництва.

На пуск першої обертової печі були запрошені машиністи з інших заводів, а вже на пуск другої обертової печі завод мав своїх машиністів, вивчених з місцевих кадрів. Це – Олекса Паньків, Михайло Ткач, Михайло Сколоздра, Степан Оприско, Микола Павлів, Федір Тимків, Степан Старовецький, Володимир Павлів. В ті роки, коли почала розвиватись цементна промисловість, машиністи обертових печей з Миколаївського цемзаводу виїжджали на пуск обертових печей у всі міста Радянського Союзу. Там, де переходили на газ – допомагали досвідчені наші спеціалісти, наприклад, Микола Павлів, Федір Тимків і Степан Оприско. У ті незабутні 1951 – 1953 рр. стало багато приходити молодих спеціалістів з Львівського політехнічного інституту. Серед інших: Іван Мартинович Туркот, Маркіян Михайлович Паук, Теодозій Іванович Матушевський, Михайло Петрович Сороківський, Ярослав Іванович Сохацький, Роман Бутринський, Василь Мороз, Островські – Любомир Максимович і Надія, його дружина, Роман Іванович Крип'якевич, Олег Григорович Шинкаренко, Микола Оприск (місцевий, із села Сайкова) Богдан Удяк і Теодор Крочак. Хороших спеціалістів готував і скерував на новозапущені заводи Кам'янець-Подільський індустріальний технікум. На Миколаївський цемзавод були скеровані такі спеціалісти: Михайло Дорофійович Костишин, Віктор Краковецький, Анатолій Кізіма, Михайло Купінськи, й Леонід Чорнописький, Сорокіна, Михайло Завадський. З появою на цемзаводі молодих спеціалістів, а також місцевих робітників почала працювати спортивна секція з волейболу та футболу, а також самодіяльний гурток. В той час ще не було будинку культури, але адміністрація надала молоді кімнату в котеджі на Дроговизькій вулиці. В той час я у завкомі очолював спортивну роботу серед молоді. Ми організували драмгурток, де керівником був колишній артист Позняк. Розучили ми вперше п'єсу Івана Франка "Украдене щастя", я грав тоді Михайла Гурмана. Ставили ми її майже по усіх селах. Мені пригадується один епізод, коли ми виступали в с. Розвадові вперше (бо в Розвадові і Миколаєві ставили п'єсу по два рази). В той час якраз став на ремонт цементний млин, а працювали ми тоді по 12 годин. Початок виступу мав бути о 8-й вечора, а я до 8-ї працюю. Я тоді звернувся до Й.Є.Зінгмана, що мушу іти до Розвадова, а мені ще треба переодягнутися. Він, довго не думаючи, взяв мене за руку і повів до машини, наказав шоферу, щоб мене завіз до Розвадова. У Розвадівському клубі мене уже чекали. Я швидко переодягнувся, і вистава розпочалася. Коли я вийшов на сцену, то побачив у залі повно народу, а спереду сиділи два міліціонери. Наприкінці п'єси Микола убиває Михайла, але не сокирою, як за сценарієм у Івана Франка, а ножем, який зробили так, що він ховався у ручку, а туди закладали червоного буряка. І коли Позняк, який грав Миколу, бере зі стола того ножа і мене ударяє, я заточуюсь, падаю і промовляю останні слова. Тут завіса закривається. Але чую, що два міліціонери між собою дуже серйозно почали сперечатися. Один до другого: "Ты видишь, он же его зарезал, я видел кровь на ноже", а другий: "Да это же все игра такая, ты понимаешь", а перший йому доказує, що ні. Але коли закрили завісу, я встав. Люди дуже аплодували. І завісу знову відкрили, ми всі вийшли на сцену, аж тоді перший міліціонер заспокоївся. Я цей епізод описую для того, щоб показати, наскільки у післявоєнні роки людям, а особливо молоді, не вистачало розваг.

Взяти 1950 – 1953 рр.: радіо мало хто мав, а телевізорів ще й в помині не було, театри до села не їхали, так що на самодіяльність люди йшли подивитись з великою охотою.

1954 рік був дуже суворий, зима була не тільки морозна, а й сніжна, снігу було місцями до 2-х метрів. Стала ця зима трагічною для Я.Є.Кісельова та його родини. У січні місяці 1954 року проходив пленум Дрогобицького обкому партії. Кісельов повинен був доповідати про річну діяльність заводу. Тим часом, за декілька днів перед пленумом обкому, Вороненка викликали до Москви. Коли розпочався пленум обкому, то Вороненко був уже в Дрогобичі. Він довідався, де знаходиться Кісельов, завітав до нього в готель та умовив Кісельова піти з ним в кафе, щоб "для настрою" випити спиртного. Після цього Кісельов не повернувся ні в готель, ні в обком. На другий день раненько на заводі сповістили, що директора в Дрогобичі убили "бандерівці". Привезли Кісельова з Дрогобича десь під обід. Після обіду, того ж дня, надійшла вказівка поховати директора без почестей, бо він нібито був п'яним, впав і вбився. Саме в цей час голова завкому Заріцький був на курсах. Я його заступав, тому мені доручили разом з Прокоповичем (секретарем парторганізації) підготовку до похорону. Я добре приглянувся до Кісельова. Його було вдарено кастетом у скроню з правої сторони. Але оскільки Кісельов був кремезною людиною, то, очевидно, він не звалився. Був слід удару з лівої сторони у скроню, але, мабуть, він захищався, або закривався рукою, тому що і на пальцях був слід від удару кастетом. Пізніше, коли його через перила вкинули в колодязь, де була газова заслінка, то, вірогідно, головою він ударився об виступ гвинта заслінки. Експертиза визнала, що Кісельов прийняв надмірну кількість алкоголю і при великому сп'янінні упав у колодязь газової заслінки, а перила були там 1 м 20 см. Похорон пройшов нормально. Ніхто з колективу не звертав уваги на вказівку партійних керівників – поховали Кісельова з усіма почестями. Через місяць після похорону, а може і через два, таємно приїжджала комісія і відкопували гріб аж двічі, але про якісь результати ми не чули.

Була ще одна людина, яка знала багато про вбивство Кісельова – це шофер Павло Мельник. Під час убивства, нічого не знаючи, де подівся його господар, він пробув цілу ніч у машині. Чекаючи директора, він навіть поморозив ноги. Мельник був тоді ще холостяком і загравав з Марією Масальською. Тому Созанський його звільнив з посади шофера своєї автомашини. Проте, коли перед новим 1958 роком закінчили будинок культури, він назначив Мельника завідувачем будинку культури, бо Мельник був хорошим музикантом.

Через кілька днів після похорону Кісельова Созанський зібрав увесь інженерно-технічний персонал і оголосив, що Москва поки що тимчасово його призначила директором. Головним інженером Созанський взяв Олега Григоровича Шинкаренка. Це була щира людина з широкою душею. Через кілька місяців після призначення Шинкаренка послали до Москви на затвердження. Оскільки Шинкаренко не був ще жонатим, його у Москві наперед оженили, а потім затвердили головним інженером. Як тільки Созанський став директором, то змусив піти із заводу головного механіка Сергія Архиповича Рижкова, бо то були двоє непримиренних людей. Головним механіком директор поставив Домашова. Цей був без освіти, а ще любив дуже випити. Помольне устаткування він знав, а цех випалу взагалі не знав і був нікудишнім організатором, тому його довго головним механіком не тримали. Созанський через деякий час зробив перестановку кадрів. Туркота Івана Мартиновича який був начальником ВТВ, поставив начальником цеху випалу, а начальником ВТВ поставив Михайла Петровича Сороківського, який працював конструктором. Сировинний цех і цех помелу відокремили від цеху випалу. Начальником сировинного цеху поставили П.Квитка. За цехом випалу залишили грейферні крани, болтушки та вертикальні басейни. Комендантом охорони заводу директор поставив Ярослава Синенька (родом з Дроговижа). Секретарем парторганізації після Головченка обрали Прокоповича, який був начальником транспортно-пакувального цеху. Начальником механічного цеху був Семен Борисович Боярський, який замінив Ю.М. Микольського, а Микольський, ще під кінець 1952 року, переїхав у Білгород головним механіком цементного заводу. Боярський довго начальником не був, бо коли став головним інженером Шинкаренко, то за неодноразове невиконання вказівок Боярського було знято з роботи і поставлено начальником механічного цеху Теодозія Івановича Матушевського. З самого початку призначення Созанського директором розпочалась підготовка проекту щодо розширення заводу. Довелося руйнувати механічний та електричний цехи і будувати нові.

Під кінець 1955 року будівельники почали земляні роботи. Будівництво 3-ї і 4-ї печей йшло дуже мляво, до того ще треба було побудувати цех помелу, механічний цех, електричний і клінкерний склади. В 1955 році, через рік керівництва директора Созанського, про Миколаївський завод розлетілась слава по всьому Радянському Союзу. Завод досягнув найвищих показників за коефіцієнтом використавши обертових печей до 0,96 одиниць, випуску клінкеру не 18 тисяч, як було заплановано, а 20 тисяч з однієї обертової печі на рік.

В 1955 році на завод приїхав міністр будівельної промисловості Юдін. До приїзду міністра був підготовлений наказ про преміювання у розмірі окладу самого директора, головного інженера, начальника цеху випалу і механіка цеху. Але з того наказу нічого не вийшло, бо зустріч міністра відбулася з людською жертвою. Слюсар Устиянович оббивав накип на водяному зрошенні, йому випав молоток. Вирішивши його підняти, слюсар переліз через перила, а там якраз був уварений люк, що його майстер Леус приварив не за проектом. Той люк зачепив слюсаря за тілогрійку і затягнув під піч водяного зрошення. Коли доповіли міністру про цей випадок, то міністр не те, що не підписав наказ про преміювання, але навіть довго не затримався.

В 1955 році О.Г.Шинкаренко наполягав перед Созанським, щоб головного механіка Домашова зняли з роботи і поставили Михайла Петровича Сороківського. Сороківський був людиною грамотною, виваженою, спокійною та поміркованою. Тепер треба було займатися будівництвом 3-ї і 4-ї печей, переглядати усі креслення, а Домашов у цій справі нічого не розбирався.

Мої пригоди

1957 рік для мене був з пригодами. У серпні місяці я одержав відпустку. В той же день отримав відпускні гроші, та й пішов собі по магазинах. Хотілось щось купити в кімнати, бо не було ані дивана, ані шафи, навіть крісел не було. Уже пройшло три роки моєї праці в Миколаєві, а в хаті нічого нема і ніде купити, бо у Миколаєві не було навіть меблевого магазину. В одному орсівському магазині я побачив диван, домовився його забрати, але грошей ще не платив. Подумав, піду пораджуся з дружиною. Як тільки я вийшов з магазину, назустріч іде моя дружина і до мене: де я так довго ходжу? Вона мене уже давно шукає, тому що приходила Вив'юрська (та, що молоко до нас носить) і сказала, що у них є людина, яка має шифер на продаж. Дружина давно уже шукала шифер для своїх батьків, щоб перекрити хату. Я, довго не думаючи, пішов до нашої молочниці. Зустрів там людину десь в моїх літах, непоголену, високого росту і на вигляд ніби перемучену. Я розпитав, звідкіля шифер? Він пояснив, що вони приїхали за цементом і по дорозі взяли шиферу. Він мене запитав, де я працюю. Я пояснив, що на цемзаводі. Він зрадів, бо автомашина якраз там і знаходилася. Запросив я його до себе. Коли прийшли до мене, він побачив телефон: "О, добре, я зараз подзвоню на прохідну, щоб машина приїхала до вас". Я не дуже звертав увагу, як він дзвонить, хіба що дав йому номери телефонів цемзаводу. Почало уже вечоріти. Я йому довіряв, тому що думав, що Вив'юрська його знає, бо моя дружина розповідала, що до них заїжджають машини з шифером і вони можуть його продати. А тим більше молочниця залишила його самого у себе вдома і прибігла до нас, так що у мене не було ніяких сумнівів, що вони давно знайомі. Домовились ми з ним так: я беру гроші, іду з ним на завод, плачу там гроші, і він завозить шифер до моєї хати. По дорозі я його розпитував, чому він говорить каліченою російською мовою, коли сам українець? Він мені пояснив, що так на Київщині усі розмовляють. Коли ми пройшли старе селище і гірку, стали спускатись вниз до заводу, то уже майже смеркло і ніхто не йшов ні спереду, ні ззаду. Раптом, несподівано, він ліктем руки мене ударяє у живіт, я впав. Тоді він кинувся до бокової кишені за грішми, коли він вийняв їх, я тоді прозрів і схопив його за плащ, який він ніс на руці. А тут по дорозі їхала якась машина, і світло фар било просто на нас. Плащ той чоловік залишив у моїх руках, а сам побіг. Спочатку у мене був шоковий стан, але я постояв, потім спокійно пішов назад і просто до нашої молочниці. Коли я зайшов до неї і розповів, що зі мною сталося, спитав її, чому вона не попередила мене, що його не знає. Вона почала виправдовуватись, що то її "старий" (чоловік) привів його. Вона думала, що чоловік з ним знайомий. Прийшов я додому пізно і кинув плащ дружині, на, мов, тобі плащ за дві тисячі карбованців. І ще добре, що живий залишився, а то через тебе і твою молочницю був би життя віддав. Взяв я той плащ і став шукати по кишенях, і раптом знаходжу залізничний квиток Сихів – Львів. Ага! Отже, ти ніякий не київський, а львівський злодій. Я ліг спати, але заснути ніяк не міг. Мені було дуже жаль, що я дався так легко себе надурити. Та і шкода було грошей відпускних, бо при пуску 3-ї печі я так наробився, а тут трутень забрав мої трудові гроші. Заснув я пізно, снився мені сон, що я поїхав до Сихова і ходжу по чайних, бо собі я подумав, що той злодій може бути тільки десь в чайній або в ресторані. Я нібито його знайшов і забрав гроші. Раненько я встав і почав одягатись. Взяв капелюх і окуляри, щоб злодій мене не впізнав. Дружина плаче, ніяк не пускає мене, каже, що можуть мене ще убити. В таких випадках я дуже принциповий. Раз мені сон приснився, що я його знайшов, значить, знайду. І поїхав я до Львова. Приїхав на залізничний вокзал, взнав розклад приміських поїздів, на Сихів потяг йшов аж о 18 годині. Я тоді поїхав до Оперного театру, де курсували маршрутні автобуси. Коли прибув на місце, якраз стояв уже автобус. Я зайшов у автобус, але його там не було. Тоді я почав слідкувати, хто заходить в автобуси. Один автобус відійшов, в другому також злодія не було, а коли третій прийшов, я придивлявся уважно: сіли в автобус люди, які чекали на зупинці. А незабаром підходить і він, той злодій. Зайшов в автобус. Я тоді швиденько до автобуса. Заходжу через задні двері, вони відразу за мною зачинились. Я пальцем покликав кондуктора. Вона підійшла до мене, я дістав посвідчення Товариства НТО ім. Менделєєва (а воно було з червоними твердими обкладинками) і сказав їй, що я з органів безпеки, а тут в автобусі знаходиться небезпечний злочинець, тому треба зупинити автобус біля міліціонера, щоб його схопити. Усе так і було зроблено. Коли автобус зупинився, відразу надійшли міліціонери і я показав на злодія. Він почав упиратись, але підійшов другий міліціонер, і його повели в управління Шевченківського відділу міліції.

Зразу зробили обшук, у злодія знайшли гроші, годинник. І плащ купив він такий самий, який залишив біля мене, коли утікав. Мені сказали написати заяву і описати, як усе було. Начальник міліції, який зайшов до кімнати, де знаходився злодій, сказав: "Ми тебе, голубчику, давно вже шукаємо", а до мене звернувся і каже: "Ви, напевно, працювали у контррозвідці, що так уміло його впіймали". Але коли я написав заяву і описав усе, що сталося, мені сказали дати слідчому цю заяву. Коли дав йому, то він сказав мені, що то даремна праця, бо я нічого не докажу. Я йому сказав: по-перше, плащ є, собака понюхає і покаже на злодія, по-друге – впізнавання, а третє – гроші. Я написав, які у мене були, бо я їх тільки з каси отримав. На другий день забрав я дружину, молочницю і племінника, який його бачив. Перед тим, як ми мали їхати до Львова на впізнавання, до мене прибіг капітан міліції і давай на мене кричати, чого я не заявив про цей випадок у міліцію? Я йому пояснив, що мені Всевишній Бог підказав, що я його спіймаю. А якби я його не спіймав, то і ніхто про це не знав би, бо міліція могла б мені напсувати, а не допомогла б. Львівська міліція усе зробила: і впізнавання, і собаку привели для вияснення, чий то плащ. Далі він вже не упирався.

На другий день мене викликав начальник Миколаївської міліції, пристав до мене, щоб я йому написав пояснювальну записку, як усе сталося. Ніби йому дзвонили з Дрогобича і лаяли його, що у нього в Миколаєві розбій, а він нічого не знає. Я йому пояснив усе як було і що у мене були свої міркування. В той момент до начальника зайшов з МГБ Лиходід. Я його знав добре, бо то мій сусід і його дружина у Созанського працювала секретаркою. Той просто до мене: "Товаришу Яцук, тебе можна брати на роботу в групу розшуку злочинців, як тобі так удалося злодія піймати?" Я йому коротко розповів. "Ну, ти молодець". Після того усього мене начальник відпустив. Пройшло декілька місяців, і того злодія в Миколаєві судили, бо він таким способом багато обдурив людей, дали йому 12 років. Цей злодій побував у Німеччині, Америці, Канаді. У заключному слові він сказав, що в Америці за таке йому дали б не більше двох років, навіть якби він обікрав президента. Після суду мені повернули мої гроші, які у нього ще залишилися, та годинник, який злодій купив на мої гроші.

Коли М.П.Сороківського призначили головним механіком, то Івана Мартиновича Туркота перевели з начальника цеху випалу на посаду начальника технічного відділу, а начальником цеху випалу призначили Маркіяна Михайловича Паука. Він був дуже чесним, енергійним і непоганим організатором, але безпартійним, як і я. Созанський завжди ставив людей на посади, не звертаючи уваги, чи ти партійний, чи ні, аби тільки справлявся добре з роботою.

1957 рік. Обертову піч № 3 пустили в червні місяці, 4-ту обертову піч пустили в жовтні. Як запустили піч і усе пішло добре, я вирішив піти в їдальню пообідати. Прийшов і став розглядатися, де мені сісти, коли чую голос С.Г.Созанського, щоб я йшов до нього. Дивлюсь, а там сидить Созанський, Шаболда, начальник будцеху (вірний друг Созанського), і незнайомець. Підійшов я, привітався, а Созанський мене представляє і говорить: "Григорію Митрофановичу, це наш механік цеху випалу, який зумів довести коефіцієнт використання печей до 0,96, і сьогодні до нього приїжджають зі всього Союзу повчитися". Я сів біля них, налили і мені небагато і ми випили за пуск печі, а я ще додав "за приємне мені знайомство". Бо це був Г.М.Бакланов, який в той час працював у Москві в Держплані і допомагав Созанському будувати печі.

Як тільки Созанський став директором, він зразу поміняв секретарку, бо секретарка в той час завідувала і спецчастиною. Нею стала Марія Масальська. Її чоловік Володя Поліщук працював у мене слюсарем комплексної бригади, так що я тоді знав усі новини на заводі і що робиться в міністерстві. Вона не раз мені розповідала, що Бакланов та і Болдарьов пишуть листи до Созанського, щоб той висилав їм гроші. Созанський розумів, що це дуже небезпечно, коли Масальська знає всі його секрети. Навіть про змову усунути Кісельова. Тоді Созанський почав заводити роман з Масальською, дав їй квартиру в котеджі. Одного разу чоловік Масальської, Володя Поліщук, застав Созанського у себе на квартирі погрозив своїй дружині, а може, і побив. На другий день Созанський викликав чоловіка Масальської і пригрозив йому. Але той був не з лякливих. У Созанського був один вихід, побудувати у Львові будинок, і це йому зробив його друг начальник БУ Синьопольський. Звичайно, погодивши з обкомом і райкомом, побудували як державний будинок. Покинувши сім'ю, Созанський перебрався до Львова жити з Масальською. Заступником директора з будівництва він назначив Надію Чудную, дружину Шаболди – це після того, як Вороненка перевели на Здолбунівський цемзавод.

У 1956 – 1957 рр. стали люди повертатись із заслання та ув'язнення. Завжди багато людей стояло біля прохідної, бо хотіли працювати на заводі. Але в той час на пуск 3-ї і 4-ї обертових печей дуже мало брали до праці людей, бо якщо на 1-й і 2-й печах було по два мастильники і по два слюсарі, то при пуску печей 3 і 4 – залишили по одному на 1-й і 2-й печах, а решту перевели на 3-ю і 4-у печі. В комплексну бригаду мали додати дві особи. Але мені вдалося з тих людей, що повернулись з в'язниць, декого влаштувати, і тільки завдяки тому, що з начальником відділу праці і заробітної плати Павлом Івановичем Козакевичем ми ще раніше порозумілися. Я йому розповів, що я сидів разом з його батьком в таборі, і ми домовились, що про це ніхто не має знати. Тому він мене дуже підтримував і допомагав мені збільшити штати слюсарів. У той час на заводі не було ніяких підрядних організацій і усі ремонти доводилося робити своїми власними силами – комплексною бригадою та механічним цехом.

З пуском Здолбунівського цемзаводу зразу був організований "Цемремонт". Коли приїхав до нас на завод начальник "Цемремонту" Фрадкін Борис Михайлович і хотів організувати дільницю, то Созанський сказав: "Хіба через мій труп".

В 1958 році на Миколаївський цемзавод приїхало п'ятеро студентів із Дніпропетровського технологічного інституту, їх скерував сюди мій колега Юрій Миколайович Микольський з листом до дирекції, щоб студентів прикріпили до мене. Після оформлення я їх влаштував на робочі місця по ремонту обладнання. З членами комплексної бригади я переговорив, щоб вони ставилися до них щиро, щоб показали, що тут на заході не "бандіти", а дуже хороші, щирі люди і розповіли їм (якщо студенти будуть цікавитись УПА), за що вони боролись. Студенти на переддипломній практиці були майже 4 місяці, члени бригади запрошували їх на празники до Розвадова і Дроговижа. Наприкінці ми їм влаштували прощальний вечір. Так що враження у студентів про людей Західної У країни^: залишились дуже хороші.

Начальник цеху випалу Маркіян Михайлович Паук (в капелюсі) серед машиністів обертових печей, справа – начальник цеху помелу Ломов. Світлина 1956 р.

Начальником цеху випалу М.М.Паук довго не був, бо Созанський його просто тероризував. Паук не витримав того знущання і подав заяву на звільнення. Начальником поставили Олексія Купріяновича Пономаренка. Це була людина розумна, але щороку так сильно запивав, що його на місяць відправляли на лікування від алкоголізму. Созанський з ним дуже рахувався, часто прислухався до його порад, бо сестра його дружини працювала диктором Московського телебачення, а дружина працювала у нас в лабораторії аналітиком. Мені якось одна жінка із Харківського дослідного інституту розповіла, що вона на Сибіру була разом з Пономаренком від 1932 року, бо їх батьків разом вивезли. Вона дуже гарно розмовляла українською, а Пономаренко – тільки російською.

Якось до нього в кабінет зайшов машиніст обертової печі Степан Старовецький і, як звичайно, звернувся до нього українською мовою, а Пономаренко до нього: "Степа, ты в армии служил?" Він відповів: "Так". "Так почему ты не разговариваешь по-русски?" Степан не розгубився, сказав: "В армії я слухав команду і мусив говорити, а тепер я вдома, на своїй рідній землі, і вважаю, що мені зараз немає потреби говорити російською мовою". Коли Старовецький вийшов, ми залишилися удвох, і я звернувся до Пономаренка: "Олексію Купріяновичу, ви сам українець, я знаю, що ваші батьки навіть на Сибіру ніколи не розмовляли російською, чому ж ви цураєтесь української? Я ж усе про вас знаю". Він тоді до мене: "Ты что, Тимофей, в разведке работаешь? Я вижу, что ты такой националист, как мой зять с Луцка". – "Я перепрошую, шановний Олексію Купріяновичу, причому тут націоналіст. Я поважаю російську, польську і всі інші мови, але вважаю, що кожна людина повинна поважати, насамперед, свою рідну мову". Відтоді Олексій Купріянович зовсім змінився і часто з робітниками розмовляв хоча каліченою, але українською мовою.

Хрущов, одержавши перемогу над своїми противниками: Малінковим, Молотовим, Кагановичем, Булганіним – став братись за реорганізацію промисловості і почав організовувати раднаргоспи. В Західній Україні був організований один раднаргосп – у Львові. При організації раднаргоспів Хрущов ліквідував багато областей, а ще більше районів, зокрема і Миколаївський район. На цемзаводі в той час між Созанським і Шинкаренком були нелади. Созанський часто Шинкаренка принижував і дорікав йому, що він його взяв головним інженером і "що схоче, то з ним зробить". Созанський завжди поводився зверхньо і часто ігнорував вказівки начальника раднаргоспу. Тоді, в 1958 році, забирають О.Г.Шинкаренка головним інженером раднаргоспу, а на його місце на завод дають із Здолбунівськогоцемзаводу худенького, маленького начальника лабораторії Анатолія Бевза. Созанський був незадоволеним таким головним інженером. Через рік після пуску 3-ї, 4-ї печей дуже швидко було організовано будівництво обертової печі № 5 і в 1959 році вона запрацювала. Це перша піч, яка була виготовлена в СРСР. Той пуск усіх нас вимучив, а найбільше мене, тому що було дуже слабеньке кріплення бронзових вкладишів, ще й до того,запроектовано було не картерне змащування, а циркуляційне, через маслонасоси, при тому ще на машинне масло, а при великій температурі це масло ставало, як вода. Тому довелося переробляти кріплення вкладишів і переходити на черпальну систему і на масло нігрол. Бо до перероблення кріплення не було такої зміни, щоб не вивернуло вкладиша. Під час пуску печі Созанський зняв з роботи головного механіка М.П.Сороківського, а назначив начальника механічного цеху Т.І. Матушевського головним механіком. Сороківського Шинкаренко скерував на Здолбунівський цемзавод головним механіком.

На заводі у той час були уже різні печі з різним устаткуванням. Якщо 1, 2, 3 печі були суто "Круповські", то уже 4-та була чехословацько-радянська і розмір був 4x3,6x4 м з продуктивністю 30 тонн клінкеру на годину, а 5-та піч була уже без "пережимів", тільки просто труба на 3,6 м діаметром і завдовжки 150 м, продуктивністю 27 тонн на годину.

Під час свята "хрущовської відлиги" зібралася уся комплексна бригада (18 чоловік) цеху випалу. Посередині – бригадир Платон Іванович Уляшов, поряд Т.П.Яцук (в капелюсі) як механік цеху випалу. Світлина 1958 р.

Через рік побудували і запустили у 1961 році 6-ту обертову піч, діаметром 4 м, труба без "пережимів", продуктивністю 35 тонн на годину. Якщо перша і друга печі будувалися без електрофільтрів, то решта печей вже мали електрофільтри. Ці останні чотири печі, які будувалися при Созанському, завжди при пуску виявляли масу недоробок, а щодо пуску 6-ї, то це переповнило все моє терпіння. Але Созанський затуляв усім незадоволеним рот, бо начальником будівництва був його друг Синьопольський, який керував і усіма субпідрядниками.

Перед пуском 6-ї обертової печі я виступив на оперативці і сказав, що піч пускати не можна, бо є 30 недоробок, а без їх викінчення піч експлуатувати не можна: недостатньо води для охолодження підшипників, під час прокрутки печі багато роликів мають позадирані шийки і дуже нагріваються, допоміжний редуктор не за проектом, а має дуже швидкі оберти, і піч на малих обертах замість 30 хв. один оберт буде крутитись за 15 хв. Фундаменти також слабенькі, бо під час прокрутки вхолосту опори хитаються, а коли пустимо під навантаженням, то що тоді буде. Созанський перебив мене і як розійшовся: "Піч цю для вас будівельники зробили. Ми повинні їм дякувати, а ви ще претензії їм пред'являєте. Будете самі усе доробляти". Я піднявся, сказав, що у нас в цеху немає людей для цих робіт. Але мій виступ нічого не дав.

На головці печі під час ремонту. Справа наліво: начальник цеху випалу Олексій Купріянович Пономаренко, механік цеху Тимофій Прокопович Яцук. Світлина 1959р.

З пуском під навантаженням опори просто почали диміти, бо води мало: шийки роликів позадирані і стало вивертати вкладиші – піч зупинили. Я на 6-й печі пробув 10 діб, не виходячи із заводу. На 10-ту добу залишив бригадира комплексної бригади Миколу Яніва і дав йому вказівки, як діяти, щоб охолодити підшипники: вимкнути маслостанцію, яка гнала машинне масло, залити нігрол в картер і час від часу його міняти, а на шийку ролика злегка посипати графітної пудри. Коли підшипник став охолоджуватись, я поїхав додому на відпочинок. Раптом посеред ночі приїжджає бригадир Янів до мене додому, будить мене з мертвого сну і доповідає, що піч стала, бо вивернуло вкладиш. Мене це здивувало, бо усе було зроблено для покращання роботи печі. По дорозі на завод бригадир мені розповів, що головний механік відмінив моє рішення і змусив пустити маслостанцію з машинним маслом, а бригадир виконав вказівку. При розборі головний механік відмовився визнати, що він дав таку вказівку, і в усьому звинуватили мене. Наказали зняти 100% преміальних. На другий день я написав заяву на розрахунок. Коли запустив піч, пішов до Созанського (розбір робив Бевз, який, по суті, ні у що не вдумувався). Созанський вислухав мене і заяву порвав, сказав: "Іди працюй, а преміальні одержиш", але все одно 25% з мене зняли.

В 1963 році зробили реконструкцію обертової печі № 2 із 3,6x3,3x3,6 на 4x3,6x4 м. Робив цю реконструкцію проммонтаж СУ-27. Це була не реконструкція, а каліцтво печі. Використовуючи старі "обичайки", робітники стикували без жодних приладів, і піч вийшла як колінвал. Такі були великі скривлення, що бандажі не прилягали до роликів до 300 мм. Мої зауваження і протести ніхто з керівників не хотів слухати, як Бевз, так і головний механік, а Созанський не приймав ні порад, ні скарг, "добре, що швидко зробили". Як в народі кажуть, "хоч криве, лиш би живе", а воно і живим не було.

В той час в Західній Україні уже працювали три цементні заводи: Миколаївський, Здолбунівський – новий і старий, та Ямницький, Івано-Франківської області. Багато інженерно-технічних працівників почали втікати із заводу, не витримавши режиму Созанського. Любомир Островський з дружиною переїхали працювати на новий Здолбунівський завод. За ними подалися Олександр Кузнєцов, Петро Попик, Петро Леус, Дмитро Рижкін і багато інших. На Івано-Франківський переїхали Пастушин, сім'я Сусаків, Василь Мороз, сім'я Шаха і багато інших кваліфікованих робітників. Як тільки в Роздолі запрацював сірчаний завод, то до Роздолу ринула маса народу і наш інженерно-технічний персонал: пішов головний енергетик Вячеслав Бєдін, Томаш і багато інших. Не було біля заводу уже черг на роботу. Навіть не було кого ставити механіками і майстрами. Созанський вже почав здавати свої позиції, бо побачив, що його деспотизм не виправдав себе. Він зрозумів, що минули ті часи, коли за його вказівкою диспетчери ловили тих, хто вночі на зміні задрімав, уже на другий день їх на заводі не було. А коли Созанський проходив заводом і побачив, що сидять робітники чи мастильники, чи слюсарі на опорах, то зразу вимагав від начальника доповідної на звільнення і на підставі цього скорочував одиницю. Я терпів усі зневаги і знущання, тому що завжди був оптимістом, вважав, що завжди так не буде, а тим більше я ще був молодий і вірив, що все це переживу.

Созанський, ще на початку свого керівництва, запросив на завод колегу з інституту А.С.Кізнера начальником лабораторії. З його допомогою вони створювали різні марки цементу. На крупівських печах С.Г.Созанський досягнув до випуску 27 тонн клінкеру на годину, запровадив рихлу футеровку на печах і навіску ланцюгів шахматним порядком. Ці всі новинки рекламував по всьому Радянському Союзі. В той же час з усіх цементних заводів приїжджали делегації набиратись досвіду, бо інші заводи на тих же крупівських печах досягали випуску найбільше до 23 тонн клінкеру на годину. За це директори усіх заводів недолюблювали Созанського. Розхвалюючи себе, він підводив їх. Печі, по суті, хорошої продуктивності не давали, часто випускали брак, а робилась продуктивність за рахунок зайвих добавок: шлаку і трепелу. Бо коли відкрили Рава-Руський кар'єр, то ніхто не міг доказати, скільки на завод іде добавок. Созанський для Миколаєва мало що робив, а особливо мало будував будинків для робітників. З великими труднощами аж в 1958 році здали будинок культури. Райком партії мав малий вплив на Созанського, бо, в основному, він мав справу з обкомом. Тому його хвалили за такі показники, як погодинний випуск клінкеру, коефіцієнт використання печей, найнижча в Союзі собівартість продукції. Проте нічого не робилось для покращання умов праці як робітникам, так і інженерно-технічним працівникам. На ремонти обладнання коштів відпускалось нижче від встановленої в цементній промисловості норми.

З пуском 6-ї печі і нового помелу я став здавати позиції, бо відчував, що здоров'я моє уже не витримує. Мало того, що було шість печей в моєму обслуговуванні, але мені ще належали грейферні крани сировинного цеху і помелу. Я тоді пішов до Созанського і сказав, що я більше не витримую, мало сплю і просив би, щоб крани забрали ті цехи, яким вони належать. Після цього директор змилувався наді мною і віддав наказ про передачу кранів сировинному цеху і цеху помелу. Через перевищення проектного випуску клінкеру рекуператори дуже перегрівалися. А.С.Кізнер дав пропозицію замість рекуператорів виготовити барабан (холодильник). До авторського свідоцтва включив С.Г.Созанського та Г.М.Бакланова.

В 1961 році мені пощастило поїхати безкоштовно за туристичною путівкою до Демократичної Республіки Німеччина. І тут треба було, щоб директор дав мені допомогу 200 крб. Згідно з рішенням завкому я пішов, щоб підписати заяву на допомогу. Директор підписав тільки на 100 крб. Я тоді пішов до голови завкому Шорохова і заявив, що я не поїду, бо директор сказав, як приїду, то тоді мені дасть ще 100 крб. а я своїх грошей не маю, бо закінчую будувати хату. Написав я другу заяву і, коли Созанський був у відрядженні, її підписав головний інженер.

Туристичну групу очолював заступник голови облвиконкому В.Петрушко. Під час подорожі ми багато говорили про завод. Я йому розповідав, які у нас труднощі з житлом, тому в завкомі ми маємо близько 150 заяв на квартири, а нічого не будується. Петрушко мене тоді здивував. Він сказав, що Созанський запевняв облвиконком, що у нього всі робітники забезпечені і він великі суми перераховує на спорудження будинків у Трускавці, а також багато невикористаних коштів у кінці року перераховує до бюджету держави. Звичайно, завдяки заводу Миколаїв почав розбудовуватися, бо були створені різні додаткові організації, які почали будувати для своїх робітників будинки. Хоча, коли ліквідували наш район, то і значна частина будівництва припинилася.

Працюючи механіком цеху, не маючи підтримки від вищої заводської влади, я мусив багато працювати з людьми, доводити їм, що уважний догляд при експлуатації зменшує проміжний цикл ремонту обладнання. І ми повинні пам'ятати, що завод наш годувальник, бо завод не тільки для нас дає роботу і спроможність поліпшити свій добробут, але, загалом, збагачує наш район.

На Великдень моя дружина з дружиною Мельника понесли святити паску. В ті часи завжди були "активісти", які ходили біля церкви і підглядали. Після того була велика подія. Збиралося партійне бюро, викликали мене, а потім партійно-господарський актив. Хоч я і безпартійний, але мене стали звинувачувати мало не в антидержавності. Навіть нагадали, що я тримаю в бригаді слюсарів єговістів і баптистів. Крім того, що "розбирали" на заводі, провели ще й районний актив і все було побудовано на тому, що на заводі погано ведеться виховна робота серед інженерно-технічних працівників. Після цієї епопеї я ще більше почав користуватись повагою у робітників, бо раніше всі думали, що я партійний і безбожник.

В 1962 році виникла велика потреба в нашому місті побудувати школу. Проект уже був готовий ще кілька років тому, постарався Петро Васильович Різак, коли був директором школи. З 1958 року я був беззмінним головою батьківського комітету, а директором школи був тимчасово Лім Якович Портнов. Я якось звернувся до Созанського, чи зміг би він побудувати школу? Він мені відповів, що не має таких коштів. Знаючи уже добре заступника голови облвиконкому Петрушка, я зібрав батьківський комітет і ми поїхали до нього. Якраз голова був у відпустці (тоді головою був Стефаник). В.Петрушко дуже упирався і сказав, що на цю п'ятирічку школа не запланована, але він попробує щось зробити. Батьківський комітет разом з директором школи написав статті у газети "Вільна Україна" та "Радянська Україна". Мотивуючи тим, що школа стара, побудована ще за Австрії на громадських засадах, зараз працює у дві зміни і то учні не поміщаються, мало того, школа перебуває в аварійному стані. А у зв'язку з розширенням Миколаївського цемзаводу місто зростає, тому ця школа не відповідає сучасним вимогам, так що є така потреба у будівництві школи. Після нашої поїздки в облвиконком і появи статей в газеті з'явилися різні комісії, як від обласної ради і партійних керівників, так і від обласної освіти. Через деякий час після тих комісій було вирішено розпочати будівництво школи.

На зміну Хрущову прийшов Брежнєв. Стали знову розформовувати раднаргоспи. Відновили Миколаївський район. Будівництво школи пішло швидкими темпами. В 1963 році після пуску 6-ї печі та реконструкції 2-ї печі здоров'я моє підірвалось – це постійне недосипання, нервова напруга, різкі часті зміни температур, бо робота вимагала лізти в дуже гарячу піч, а потім перевіряти димососи. У мене відняло ліву сторону. Мало того, що лівою рукою погано володів, але були сильні болі лівої частини голови, навіть око не закривалось. Ця хвороба прикувала мене до лікарняного ліжка в медінституті аж на три місяці. Після того лікувався місяць в Одесі, і знов лікарняний. Коли я був в Одесі, там у мене виявили кісту. Василь Федорович Ониськів скерував мене на операцію до Львова.

Це було якраз на Різдво 1964 року. Тоді була дуже сувора зима. Снігу було майже до метра. Операція була для мене важкою, тривала більше двох годин. Робили без наркозу, хіба дали місцеве знеболювання. Але коли людина думає, що буде легше, то мусить терпіти. Після операції я як на світ народився. Однак був ослаблений, падав мало не від вітру. В.Ф.Ониськів мене ще довго тримав на лікарняному. Я не міг спати. Вранці намагався робити зарядку, але усе тіло боліло, ходити по дворі також не було сили. Я тоді взявся малювати, бо давно цим уже займався. Олійних фарб не було, так я у своїх синів взяв акварель і намалював Богдана Хмельницького. Олівцем намалював себе і сина Романа. А коли трошки оклигав (бо за тих майже 8 місяців хвороби я стільки прийняв уколів, що й не знаю, як вони поміщалися в моєму організмі), то вирішив взяти лижі та іти на гірку покататися. За час першої прогулянки я з'їхав один раз і двічі упав. Після того ледве дійшов додому. На другий день я з'їхав двічі – і так кожний день збільшував кількість спусків з гори (усе це я робив вечорами, а то і у місячні ночі). Після такої прогулянки я засинав мертвим сном. Через два тижні я уже їздив на лижах на кам'яний кар'єр. Почав відчувати силу.

Майже рік я не працював. Хіба що після Одеси виходив на кілька днів. Приступив я до праці десь у березні 1964 року. В першу чергу я обійшов увесь цех, оглянув обладнання і жахнувся: опори обертових печей у загрозливому стані, допоміжне устаткування страшенно занедбане, пилові камери засипані пилюкою так, що навіть не видно шнеків (фульєрів) насосів. Я був здивований, як можна так запустити цех. О.К.Пономаренко побачив, що не має з ким працювати, і виїхав на Ульянівський цементний завод головним інженером і забрав свого заступника Федора Слєпцова із собою. Начальником залишився Анатолій Юдін і механіком Платон Уляшов, які до роботи на своїх посадах ставилися байдуже. Уляшов як бригадир комплексної бригади справлявся дуже добре, Юдін як майстер з футеровки також непогано дивився, а от цехом вони не зуміли керувати. За мою відсутність С.Г.Созанський зняв з роботи головного інженера А.Бевза, призначив Т.І.Матушевського. Головним механіком було поставлено М.Д.Костишина, його ж обрали секретарем парторганізації. Директор Созанський мене викликав до себе в кабінет і став умовляти, щоб я пішов далі працювати в цех, пояснюючи мені, що він призначив начальником цеху випалу енергійного молодого інженера А.І.Вовнюка і що той буде цехові допомагати. На це я показав йому довідку, в якій було написано, що мені необхідно мати спокійну роботу і працювати в приміщенні, бо будь-які протяги можуть пошкодити моєму здоров'ю. Так що я не погодився піти в цех. Після нашої розмови Созанський скерував мене до М.Д.Костишина у відділ головного механіка.

У відділі головного механіка я займався підготовкою графіків ремонту основного технологічного устаткування і організацією цих ремонтів, а також вивіркою осей печей і млинів. А через кілька місяців М.Костишин направив мене керувати механічним цехом. Созанський Мушакова призначив заступником головного механіка і він же керував цехом, а я рахувався у штаті як прораб, але керував цехом як начальник. Одного разу Мирон Конечний привів до мене молодого високого хлопця, щоб я підписав йому заяву на прийом. Це було десь під осінь 1964 року. Ним виявився Олександр Петрович Добушовський. Я ознайомився з його документами і без будь-яких вагань підписав заяву. Це була перша людина з Миколаєва, якій я підписав заяву, яка буде працювати майстром. Пройшло 14 років від пуску заводу, і за ці роки не було жодного інженера чи техніка з Миколаєва. Мене це дуже дивувало. Робітників було чимало. Я й до нині не можу збагнути, чи вони боялися важкої праці на заводі, чи для них це було принизливо. А от О.П. Добушовський насмілився стати майстром механічного цеху, згодом став начальником цеху, а потім заступником головного механіка, з часом виріс до заступника головного інженера з обладнання. Ця людина працьовита і грамотна. Він швидко освоював устаткування цементної промисловості і вмів організувати колектив на виконання завдань. Найголовніше, він уміє добре спілкуватися з людьми, бо народився тут, в Миколаєві, і живе серед своїх земляків, вони його розуміють і поважають за його віддану працю для свого міста, району і своєї держави.

Справа наліво: Михайло Дорофійович Костишин, начальник механічного цеху, Т.П.Яцук під час монтажу барабанного холодильника. Світлина 1960 р.

За довгі роки своєї праці я завжди цінив чесних працівників, а їх було на заводі дуже багато. Одне, що я не любив – це тих, що часто любили вживати спиртне, бо та людина, яка часто вживає спиртне, не здатна до праці. Тому я завжди боровся проти вживання алкоголю на роботі, роз'яснюючи усім, скільки алкоголь приносить шкоди здоров'ю людини, підприємству і державі.

Созанський в той час усе вів різні інтриги проти О.Г.Шинкаренка, бо не хотів підпорядковуватись вказівкам керівництва раднаргоспу. О.Г.Шинкаренко забрав до себе в раднаргосп головним механіком М.П.Сороківського. Вони усі почали тиснути на Созанського. Почалися часті перевірки заводу. Звинувачували Созанського за невикористання коштів для капремонту, невиконання графіку ППР (планово-попереджувальних ремонтів). Стали появлятися в газетах статті про всі ці недоліки. Писали, що завод доведений до катастрофи. Після ліквідації раднаргоспів почали організовувати в Україні Міністерство будматеріалів. Міністром призначили Григорія Митрофановича Бакланова. Созанський бачив, що він уже не в силі щось зробити з заводом, бо це його штучне збільшення продуктивності тріснуло, як мильна бульбашка. Якщо дострокові пуски печей і реконструкція 2-ї печі трохи давали можливість виходити з того становища, то через рік після того усього усі досягнуті показники втримати не вдалося. Созанський й мене насильно, без моєї згоди, знову призначив механіком цеху, але я кілька тижнів побув і пішов на лікарняний. Я подумав, коли я лежав в лікарні, то ніхто з начальства про мене навіть не згадав, хіба що робітники приїжджали мене відвідувати. Коли довели цех до повного розвалу, то тоді знову до мене, бо механіком замість мене залишився бригадир комплексної бригади Платон Іванович Уляшов. Він хороший роботяга, але керівник нікудишній, бо не хотів у всьому розібратися.

В 1965 році завод, директора та деяких працівників нагородили орденом Леніна. Созанський, побачивши розвал заводу і зрозумівши, що йому не допоможе навіть орден, став їздити до свого друга Бакланова, щоб той його взяв заступником міністра. Але Бакланов був другом тоді, коли Созанський підкидав їм до Москви грошенята, а заступником він не хотів брати собі людину, яка змогла б його усунути, при тому, що вони обидва були пов'язані з убивством Кісельова.

Одного разу, коли Созанський приїхав з Києва, то застав у своєї дружини Масальської коханця, військового, той попередив Созанського, якщо він буде мати щось до Марії Масальської, то той на Созанського має великий матеріал про вбивство Кісельова. Ймовірно, все про той злочин розповіла коханцю Масальська, вона вирішила мати краще молодого чоловіка, ніж Созанського. Созанський після цього поїхав до Києва і з собою взяв друга Шаболду, якому скаржився на те, що сталося, і дуже шкодував, що залишив першу дружину і сина-каліку. Созанський до Миколаєва не повернувся, там у Києві і помер. Причина смерті невідома, але, напевно, він її знав, тому взяв із собою друга. Так закінчилася одинадцятирічна епопея керівництва заводом директора Созанського.

Після смерті Созанського директором став Т.І.Матушевський, а головним інженером тимчасово поставили головного технолога Віталія Яковича Мефодовського (друга Созанського з інституту). Але через декілька місяців прислали головного інженера Єльцова. Той відразу ж почав писати в усі інстанції, що завод не вартий такої великої нагороди, як орден Леніна, бо усі цифри "дуті", а печі такої продуктивності ніколи не давали. Єльцова трохи спровокували, щоб він для себе зробив полегшення, а також і для колективу. Але уся та його писанина обернулася проти нього. Обком його не затвердив і через короткий час, навіть до року, він на заводі вже не був.

На 1966 рік Матушевський запланував реконструкцію 1-ї обертової печі. Піч вимагала капітального ремонту. Вона була уже так знищена, що її усю треба було міняти. Київ довідався, що є нова піч 4x3,6x4 м на Білгородському цемзаводі, який може її продати. Там не хотіли міняти крупівські печі на нові, бо вони їх зберегли у дуже доброму стані. Матушевський відправляв мене у відрядження на Брянський завод, який виготовляв цю піч, забрати технічну документацію, а пізніше поїхати на Білгородський цемзавод відвантажити піч. Мені довелося бути там на вихідні. В готелях на той час не було місця, бо проходили дві обласні наради. Запросив мене до себе додому переночувати Іван Путінов. Раз він у мене ночував, коли приїжджав на Миколаївський цемзавод. Колись там працював Юрій Миколайович Микольський головним механіком, то ми мали з ними соцзмагання і у мене було дуже багато там знайомих.

Під вечір Путінов з дружиною почали збиратися на весілля, а мене залишали дома з його дітьми. Але прийшов його швагро, який возив директора, та й стиха спитав Івана, хто це у нього? Іван пояснив, звідкіля я, Микола відповів йому, що він мене знає, бо я і до того був у них на заводі з Шинкаренком, коли той був у нас головним інженером. І він нас возив по Білгороду. Тоді Миколу називали на заводі "хохлом", бо він ніколи не розмовляв російською. Путінов з дружиною і Микола були із Запоріжжя. Микола звертається до Івана: "Ти що, залишаєш його з дітьми самого? Давай заберемо його на весілля". Микола бере телефонну трубку і дзвонить до Копильця, в якого відбувається весілля. Розповів йому, що у нього є гість з Миколаєва. Той запитав, хто то такий. Він йому розповів, і тоді мене покликали до телефону. Копилець мене називає по імені і по батькові і розповідає мені, що він у нас на заводі недовго працював і що я, він і Туркот одного разу разом обідали. Він женив свого племінника і запросив на весілля. Вони усі походили разом з Полтавської області. Зайшов я в магазин, купив подарунок і пішов разом з Путіновим і Миколою на весілля. Племінник за дружину брав дівчину з міськкому комсомолу. На весіллі були секретар міськкому і обкому. Оскільки весілля було комсомольське, то тамадою був секретар обкому. Сів я недалеко від краю, а біля мене господар – Володимир Копилець. Перед тим Володимир представив мене гостям. Тамада надавав усім слово та зачитував придумані різні телеграми. Дійшла черга до мене. Я піднявся, подякував за увагу до мене, подав їм скромний подарунок і почав вітати: "Шановне молоде подружжя, дозвольте мені, за українським звичаєм, привітати вас, щоб ви були завжди веселі, як весна, здорові, як вода, багаті, як наша земля, а робочі, як бджола. Щоб ви батьків не забували і завжди їх поважали, та і діток багато мали і один одного шанували та в коханні віку доживали". Після поздоровлення я почув бурхливі оплески. Після мене тамада надав ще одному гостю слово і оголосив перерву на танці. З трьох кімнат у двох були гості (в тій кімнаті, де я був, було більше молоді), а у третій – танці. Як тільки вийшли із-за столу, до мене підходить секретар міськкому, який сидів напроти мене, і хапає мене за груди: "Ты что это разговариваешь на исковерканном русском языке?" (а уже добре набрався). Я йому відповів, що я розмовляю українською мовою, тоді він до мене: "Нет такого языка! Скоро будет весь мир разговаривать на русском языке". Я тоді до нього: "Цікаво мені, де ти працюєш?" Він з такою гордістю: "В горкоме комсомола". Я тоді йому кажу: "Мені просто дивно, що міськком комсомолу тримає такого шовініста". Він тоді: "Я не шовініст, а інтернаціоналіст". Я йому сказав, що ні, ти шовініст, бо інтернаціоналіст поважає усі мови і зобов'язаний володіти хоча би слов'янськими мовами. Тоді нагадав Кириченка, який у Чехословаччині підняв тост за 16-ту республіку, про якого потім не стало і чути, куди він подівся. Попередив його, що я обов'язково в понеділок зайду в райком і запитаю, де вони взяли такого шовініста і чому тримають на такій посаді. Доказував йому, що Ленін дав можливість відродити мови всіх республік після гніту царської Росії. Нас розвів секретар обкому комсомолу, який назвав того дурнем. В неділю зустрілись ми знову на весіллі. Він підійшов до мене, подав мені руку і каже: "С тобой здоровается русский шовинист". І став переді мною оправдовуватись, що він був п'яний і не знав, що говорить. Очевидно, злякався, що я зайду в райком партії. Я, звичайно, ніколи не пішов би, а тим більше, що я безпартійний, але він цього не знав.

Піч з Білгородського цемзаводу я відвантажив і повернувся до Миколаєва. Працюючи у відділі головного механіка, ми взялися до інтенсивної підготовки реконструкції обертової печі №1. На реконструкцію ми запросили з Львівського політехнічного інституту Юрія Миколайовича Микольського, котрий в 1963 році повернувся із Запорізького інституту і за три роки зумів організувати науково-дослідний сектор із розроблення та виготовлення приладів для вивірки обладнання цементної промисловості.

Юрій Миколайович Микольський. Народився в 1924 році. Після закінчення Львівського політехнічного інституту в 1950 р. працював на Миколаївському цемзаводі механіком транспортного цеху. Друг і радник сім'ї Яцуків

Крім цього, Юрій Миколайович як доцент Львівського політехнічного інституту, маючи при собі аспірантів, підготував шість кандидатів технічних наук, декотрі з них стали професорами: Ігор Кузьо, Йосип Зелений, Тарас Шевченко, Володимир Кравченко, Гаршнєв. Реконструкція печі пройшла на високому технічному рівні, піч довгі роки працювала стабільно. Після пуску печі Юрій Миколайович передав на цементний комбінат цілий комплект приладів для вивірки обладнання. Працюючи головним механіком з 1969 року, я завжди відчував велику допомогу, як технічну, так духовну, від Юрія Миколайовича Микольського. Дружба ця зав'язалася ще в 1950 році, і де б тільки Ю.Микольський не був, ніколи не забував про мене і усі технічні новинки цементних заводів передавав мені. Його любов до українського народу, до його мови мені завжди надавала наснаги і оптимізму, віри, що Україна буде незалежною державою. Так і сталося.

Після смерті Созанського приїхав на Миколаївський завод директор Здолбунівського цемремонту і почав організовувати дільницю "Цемремонту" на заводі. Созанський колись висловився правильно, що тільки через його труп буде організований "Цемремонт". Начальником взяли з цемзаводу Зенона Івановича Скобальського.

Незважаючи на те, що мене Костишин перевів начальником механічного цеху і я заочно вчився, я все одно брав активну участь у громадському житті.

Під час урочистих зборів у школі № 1 м. Миколаєва з нагоди відкриття музею Уляни Кравченко. Виступає директор школи Тимофій Кирилович Лесюк. Справа сидить Р.Іваничук, зліва – М.Хоросницька. Т.Яцук – другий з правого краю. Світлина 1967 р.

За так званої "хрущовської відлиги" багато виходило літератури, яка викривала сталінські злочини, з'явилися також книги про життя і творчість українських славетних людей. Після святкування відкриття школи, яку побудували за неповних два роки, ми з директором Тимофієм Кириловичем Лисюком вирішили відкрити музей Уляни Кравченко. Лисюк був справжнім педагогом. Я як голова батьківського комітету відчув, що з ним можна працювати у сфері виховання дітей, бо він дуже турбувався про кожну дитину. На відкриття музею ми запросили письменників, артистів із Драматичного театру ім. М.Заньковецької, скульпторів – Чайку, Сколоздру, Самотоса – вихідців із Миколаївського району. З письменників були Роман Іваничук, Микола Петренко, Марія Хоросницька і багато інших. Вечором тоді керував П.В.Різак, на урочистій частині і на застіллі Петро Васильович давав усім слово, хтось виступав, а жінка Чайки, Володимира (вона була солісткою в опері) заспівала пісню. Ярошинський, відповідальний секретар газети "Вільна Україна", також виконав пісню, він був колись співаком. Петро Васильович мене представив, коли давав слово для тосту, як беззмінного голову батьківського комітету і як інженерно-технічного працівника Миколаївського цемзаводу. Найперше я подякував за надання мені слова. Почав з того, що мені дуже приємно бути в такому товаристві, я би хотів підняти келих за те, щоб наші письменники, артисти тримали контакт з робітничим класом і давали свої поради щодо книг, бо якщо на заводі читають лекції на міжнародні та на технічні теми, то робітник не знає, яку йому краще прочитати книгу, чи подивитись гарну виставу, чи послухати пісню. Роман Іваничук мене перебив, що напевно тамада неправильно їх інформував, тому що ви (звертаючись до мене) і є літератор. Після мого тосту на честь відкриття в школі №1 музею Уляни Кравченко в залі утворився великий гамір. Петро Васильович Різак побачив, що цей гамір поки що неможливо вгамувати, тому оголосив перерву. Під час перерви до мене почали підходити знайомитись: Р.Іваничук, М.Петренко, М.Хоросницька, Ярошинський, дружина скульптора Чайки, артисти із Драматичного театру ім. М.Заньковецької і багато інших. Мені той вечір запам'ятався на усе життя і давав натхнення жити з оптимізмом, бо я побачив, що є у нас в Україні патріоти, тому Україна буде жити, вона не умре.

Ми на тому вечорі домовились, щоб заньківчани приїжджали зі своїми виставами до нас у будинок культури цементників. Через кілька тижнів не тільки заньківчани, але і письменники, а також дружина скульптора Чайки як відома співачка оперного театру давали чудовий концерт. Але це довго не тривало, тому що за Брежнєвського правління почалася нова велика русифікація, а українську інтелігенцію почали переслідувати, а то і до в'язниць саджати.

Мені хочеться написати про Петра Васильовича Різака, який умів не тільки гарно виступати і вести вечори. Він був великий організатор і патріот свого народу. Коли Різак завідував райвно, побудував багато шкіл по селах. Коли став головою міста і заступником голови райвиконкому, то усі дороги були відремонтовані і було укладено багато нових. З його ініціативи побудована школа № 1, школа мистецтв, де активну участь у будівництві брали Михайло Михайлович Пилипчук, Іван Миколайович Вітрів. Мені дуже хотілося б, щоб у нас було більше таких людей, як П.В.Різак, М.М.Пилипчук. Вони зробили великий внесок у розвиток освіти, культури, а також і в розбудову нашого міста Миколаєва.

В 1967 році я закінчив навчання і одержав диплом. Якраз в той час прибув до нас новий директор цемзаводу Юрій Васильович Терлига. Спочатку мені мало доводилося з ним зустрічатись, бо я в той час працював старшим майстром механічного цеху. Машуков, якого ще Созанський призначив заступником головного механіка, одночасно керував роботою механічного цеху. Терлига той наказ відмінив, і мене призначили начальником механічного цеху, а Машуков залишився заступником головного механіка.

На початку 1968 року М.Д. Костишин переїхав на Кам'янець-Подільський цемзавод. На його місце призначили головним механіком А.І. Вовнюка. Ю.В. Терлига людина енергійна, пряма, що думав, то і говорив, часом міг і образити. Але зате зла він ніколи не мав. Юрій Васильович з самого початку взявся щось зробити для робітників. В першу чергу, порадившись з районним керівництвом, погодивши з усіма службами, почав будівництво Тростянецького озера, а через рік уже розпочав будівництво бази відпочинку на Чорному морі. За час перебування директором цемзаводу Юрій Васильович багато спорудив будинків для робітників, інженерно-технічних працівників, так званих "хрущовок". Закладено було в план фінансування будівництво нової поліклініки. Ю.В.Терлига був великий знавець цементної промисловості, і його керівництво було не "з кабінету", а на місцях, в цехах. Він всюди вникав, переконував і забагато втручався в керівництво цехів. Зате завод сім кварталів підряд одержував переможний прапор і перші премії щокварталу. Юрій Васильович зумів своєю настирливістю вийти в передовики по Україні, протягом року свого керівництва зумів зробити реконструкцію печей №1 і № 5. Ю.В. Терлига був дуже енергійний і запальний. Він чомусь мало довіряв старим кадрам і через кілька років почав ставити своїх, яких потягнув за собою із Душанбе. Основним недоліком у нього було те, що він не умів добре жити з партійними органами, бо був дуже поганим дипломатом, а більше був відкритою людиною, і що думав, те і говорив, а райком любив керівників мовчазних, сумирних, як вівця, і податливих.

Як начальник механічного цеху я став ходити на оперативки і там уже познайомився з директором ближче. Терлига ніколи не чув, щоб на мене якийсь начальник цеху поскаржився, що я на його замовлення не виготовив запчастин. Одного разу Терлига мене похвалив і запитав, як мені так відається, що усі начальники цехів задоволені? Бо коли він працював головним механіком, то завжди усі начальники цехів скаржились на начальника механічного цеху. Я Терлизі пояснив, що ніколи не чекаю, доки мені механіки цехів принесуть замовлення, а сам знаю потреби у запасних частинах кожного цеху і запроваджую серійне виробництво запасних частин, їх строгий облік через склад. Нову технологію обробки деталей запроваджував майстер токарного цеху Олександр Петрович Добушовський. Ця спільна праця давала великий ефект забезпечення цехів запчастинами.

Михайло Михайлович Пилипчук. Народився в 1924 році. Політв'язень сталінських таборів, інженер-будівельник. Для Миколаєва і загалом у районі багато побудував. Зокрема за його проектами споруджено чудову поліклініку, будинок районної ради, а також школи. Поет і громадський діяч. Борець за зелений світ

Під кінець 1968 року викликав мене Терлига в свій кабінет і повів розмову, щоб я погодився піти працювати заступником головного механіка із експлуатації обладнання та налагодження. Я буду підпорядковуватись не головному механіку, а головному інженеру, а тоді ним був Т.І.Матушевський. Після роздумів через кілька днів я дав згоду, бо у той час ми уже мали досить приладів для перевірки осі млина з редуктором і прилади для вивірки осі печі. Необхідні прилади передав на завод Ю.М.Микольський, ще після реконструкції печі № 1 при директорстві Т. І. Матушевського. Довго заступником головного механіка я не був, бо через чотири місяці перебування на цій посаді мене директор призначив головним механіком. Звичайно, що з Юрієм Васильовичем нелегко було працювати, а з його допомогою ми устаткування тримали у задовільному стані, перевиконували плани і одержували премії.

Терлига, не витримавши постійного тиску з боку райкому, навесні 1972 року вирішив поїхати за кордон будувати цементний завод в Ємені. Знову залишився Матушевський директором заводу. Головним інженером заводу призначив технолога. Не пройшло і кілька місяців, як Т.І.Матушевський закликав мене до кабінету і сказав, що він мене призначає головним інженером, тимчасово. У розмові з Теодозієм Івановичем я довідався, що тут не тільки райком тиснув на Терлигу, але велику роль зіграв начальник об'єднання "Цемент" Чоп, який мав свого родича на заводі, Ю. Галузо, котрий закінчив інститут рибної промисловості, а у нас на заводі за вказівкою начальника об'єднання "Цемент" поставили його заступником директора з капбудівництва.

На заводі обстановка була дуже напружена. Із усіх боків тиснули на Матушевського, особливо інтригани, які не могли ніяк миритися із людяним керівництвом, бо звикли до деспотизму. Хоча і наводився лад на заводі, Матушевський того всього не витримав і захворів у кінці жовтня 1972 року.

На мою долю припала нелегка година, я це усвідомлював, бо залишалось два місяці і вісім днів до кінця року. Ми з планом ішли в нормі, але мали зробити десять тисяч тонн цементу понад план (це соцзобов'язання). До того ж, від когось невідомого сипались анонімки до райкому та в об'єднання "Цемент", що на заводі в силосах не вистачає цементу – 15 тисяч тонн. Звичайно, коли я працював головним механіком, мене цемент мало цікавив, але був період, коли я, по суті, на заводі був директором, головним інженером, головним механіком (бо коли мене Матушевський призначив головним інженером, то Івана Григоровича Сколоздру тимчасово – головним механіком; Сколоздра жив у селі, телефону не мав, тому мені доводилось вирішувати питання часто за усіх трьох). Мало того, що з цементом були негаразди, той, хто писав, то знав напевно добре, що цементу бракує. Але тут ще будівництво Демне-Добрянського кар'єру, яке уже було майже закінчене, і розпочиналися пускові роботи. Та й їдальню треба було запустити. Так, що спати мені доводилося зовсім мало.

Перевірку цементних силосів ми зробили з начальником планового відділу Стариком. Виявилося, що дійсно не 15 тисяч, а близько 10 тисяч тонн цементу не вистачає. В мене був один вихід, переробити сировинний млин на цементний, бо клінкеру на складі було "на план" досить. Зібрав я керівництво "Цемремонту" і спецРБУ та своїх начальників, причетних до цієї справи. Начальнику технічного відділу Б.Бабському дав вказівку зробити ескізний варіант установки фулерів і скласти графік на 10 днів на виконання усіх робіт. Графік був виконаний достроково. Через 10 днів після пуску дев'ятого цеммлина приїхала комісія із Міністерства будматеріалів на перевірку цементу. Я казав виточити такі "капелюшки" заміряти цемент в силосах, бо то усе прив'язували гайки, а гайка сильно "потопає" в цементі. Після перевірки виявилося, що у нас ще 5 тисяч тонн зайвого цементу. Після закінчення перевірки з комісією прибув сам міністр Григорій Митрофанович Бакланов. Провів нараду за результатами перевірки, після чого зайшов до мене в кабінет і запитав, чи буде річний план і 10 тисяч тонн понад план? Я запевнив його, що усе буде виконано і буде пущений кар'єр з усім комплексом в роботу. Хоча я зовсім мало спав, але старався не для себе, а відчував свій обов'язок перед колективом, щоб колектив одержав не тільки зарплату, але і преміальні. Отже, річний показник був виконаний.

Новий 1973 рік почався дуже погано, хіба що добре для Галузи з Чопом, бо, неначе на їх замовлення, сталась аварія на грейферному крані. Це було якраз на Свят-вечір. Кранівники сіли собі, повечеряли, а можливо, і вживали алкоголь, а бункери млинів були незавантажені. Кранівник побоявся, щоб не зупинили млинів, поспішив завантажити бункери. Під'їхав до лунки, де сипався клінкер, спустив кіш і, ще не закривши кіш з клінкером, рушив мостом крана, а кіш зачепив за арматуру. І це стало причиною розриву крана, одна його половина упала. Ми тільки з усією сім'єю сіли до Святої вечері, як пролунав телефонний дзвінок. Довідавшись про дуже неприємну аварію, я у першу чергу запитав, а як кранівник? Мені відповів диспетчер, що ця половина моста крана, де кабіна, залишилась на місці, тривога моя трохи спала. Я дав вказівку прислати за мною чергову автомашину. Прибувши на місце, я усе оглянув і зробив висновок, що у всьому винен кранівник. Але звинувачувати кранівника я не збирався, бо то була хороша людина і старанний робітник. Я свої висновки залишив при собі. Коли зібралися члени комісії, то у багатьох була така ж думка, тут-то мені довелося заперечити і зіслатись тільки на зношення крана, який працює 15 років у постійних паровиділеннях.

На другий день я поїхав сам у Львівський політехнічний інститут і попросив приїхати авторитетних вчених для розслідування аварії крана. З інституту приїхав професор Комаров, який усе зробив для того, щоб не чіпати кранівника. Були зроблені відповідні аналізи металу і складений акт. Щоб ліквідувати цю аварію, необхідно було дві доби, так що завод не отримав через простій чотирьох печей близько восьми тисяч тонн цементу. Здавалось, що нічого страшного на ЦГК не відбулося, найголовніше, що аварія відбулася без людських жертв.

Начальнику "Укрцементу" Юрію Чопу тільки цього і треба було, сталася аварія, а чи були, чи не були людські жертви – це не мало значення. Він, одержавши звістку про аварію, відразу дав вказівку підготувати наказ для об'єднання "Укрцемент" (хоча ще не було ніякого розслідування причини аварії) про зняття Т.І. Матушевського і призначення директором Юрія Галузо. Мене зняли із посади головного інженера і перевели на мою попередню роботу, головним механіком. Головним інженером призначили Ананьєва. Передати цю новину мені подзвонив додому головний механік "Укрцементу" Матвій Матвійович Омельченко, котрому Юрій Чоп доручив підготувати наказ.

Почувши цю новину, я попросив М.М.Омельченка допомогти перевестись у "Цемремонт", бо з Галузо я не збирався разом працювати. Ця людина була мало компетентна, ще й до того великий грубіян, преферансист і великий рибалка, бо закінчив рибний інститут. Моє прохання задовольнили, і я перейшов переводом до "Цемремонту". На початку літа 1973 року повернувся із-за кордону Ю.В.Терлига.

Здавалось би, що, згідно із радянським законом, коли людина повернулася із державного відрядження, має законне право зайняти своє попереднє місце роботи. Але не так Терлизі сталося, як гадалося. Райком на чолі з Дмитровським не захотів поставити Ю.В.Терлигу на своє попереднє місце директором, а залишили директором Ю.І.Галузо. Незважаючи на те, що міністр будматеріалів Григорій Митрофанович Бакланов домагався усіма своїми засобами перед райкомом, щоб був Ю.В.Терлига директором Миколаївського цементно-гірничого комбінату, але райком стояв твердо за Юрієм Галузо.

Не пройшло року, як завод почав занепадати, печі до того довели, що "обичайки" попалили і клінкер сипався попід бандажі на опори. Завод почав не виконувати плани. Стали бити тривогу навіть у райкомі. Але начальник об'єднання Чоп знімав план з Миколаївського цемзаводу, а іншим заводам додавав. Директори Балакліївського, Здолбунівського заводів почали скаржитись міністру. Начальник об'єднання Ю.Чоп був людиною дуже розумною і чудовим оратором. Він став підбивати клини під Г.М.Бакланова, щоб самому стати міністром. Але Г.М. Бакланов розібрався в обставинах. Ю.Чопа було знято з роботи, йому навіть не дали роботи в Міністерстві будматеріалів. Це саме міністр зробив і з директором Ю. Галузо та з головним інженером – Ананьєвим. Начальником об'єднання "Укрцемент" назначили Анатолія Івановича Тернового.

Ця людина була мені знайома, бо А.І.Терновий проходив на Миколаївському заводі переддипломну практику.

Директором Миколаївського цементно-гірничого комбінату прислали з Амвросіївського цемзаводу Якова Самійловича Федорюка. Ця людина не збиралась в Миколаєві жити, бо навіть сім'ї не забирав із собою. Я.С.Федорюк попрацював всього неповних п'ять років і, по суті, нічого доброго для Миколаєва не зробив.

Коли Терновий став начальником об'єднання "Укрцемент", то почав мене вмовляти (разом з Федорюком), щоб я повернувся на завод, мені навіть обіцяли досить велику ставку. Справа була тоді в тому, що головним механіком заводу поставили Кругляка (племінника головного інженера об'єднання "Укрцемент" Сергія Кругляка), а він був за спеціальністю технолог. А.І.Терновий викликав мене до Києва і вмовляв, щоб я перейшов знову на завод, або щоб я погодився працювати в об'єднанні "Укрцемент" роз'їзним механіком. Я відмовився.

Кадрова криза на Миколаївському цемзаводі тягнулася ще від доби керівництва С.Созанського. Причиною кризи була та погана слава режиму на Миколаївському заводі, яка розійшлася по усьому Радянському Союзі. Студенти вищих закладів освіти, знаючи це, а ще через незабезпечення молодих спеціалістів житлом, не хотіли отримувати скерування на Миколаївський цемзавод.

Якщо з початку пуску заводу багато студентів, особливо з Львівського політехнічного інституту та й з Київського, рвалися на завод, то за С.Г.Созанського сталося протилежне. Після смерті С.Г.Созанського Т.І.Матушевському за короткий час його тимчасового перебування директором не було як зайнятися кадровою політикою, бо уже в 1967 році прислали на завод нового директора Юрія Васильовича Терлигу. Коли його затвердили, Юрій Васильович почав перетягати свої кадри з Душанбе, а молодих також не хотів брати. Я особисто ставив перед Терлигою питання взяти молодих спеціалістів, бо навіть у мене не було кого поставити заступником головного механіка. Вирішилося питання аж тоді, коли в 1972 році Терлига поїхав за кордон. Т.І.Матушевський залишився директором, а мене призначив тимчасово головним інженером. Ми, порадившись з Теодозієм Івановичем, дали заявку на чотирьох інженерів-механіків у Львівський політехнічний інститут. Я їздив до Львівського політехнічного і просив доцента Феклістова, котрий вів групу механіків, щоб він скерував Івана Петровича Юзьківа, який був на Здолбунівському цемзаводі на переддипломній практиці. Головний механік Здолбунівського заводу Микола В'юн пропонував мені його. Крім Юзьківа, прибули на завод В.Білик та М.Миколайчук, а четвертий дипломант не з'явився на завод. І.П.Юзьківа направили в цех помелу механіком, В.І.Білика – майстром у сировинний цех, де він скоро став також механіком, Миколайчука – у відділ головного механіка.

І.П. Юзьків. Народився в 1950 році. Закінчив політехнічний інститут 1972 р. Працював на ЦГК у 1972 – 1992 рр. Від 1992 р. – голова адміністрації Миколаївського району

А.І.Терновий з Я.С.Федорюком усе мене вмовляли, щоб я перейшов на завод із "Цемремонту", посилаючись на те, що немає Федорюку з ким працювати. Тоді я їм порадив, що є такий Іван Петрович Юзьків, який працює механіком цеху помелу, за короткий час засвоїв усі механізми і несе дуже справно службу механіка, чому би його не поставити хоча на півроку механіком цеху випалу, а там можна уже сміло ставити і головним механіком чи, навіть, головним інженером. Я вважав, що цей молодий інженер є здібний, бо кращого на заводі я не бачив. Пройшло небагато часу, як воно усе так робилося за вказівкою А.І.Тернового: за короткий час Іван Петрович Юзьків працював механіком цеху випалу, а згодом – головним механіком і головним інженером.

В 1978 році (після директора Я.С.Федорюка) прибув на Миколаївський цементно-гірничий комбінат Анатолій Олександрович Постоловський, котрий пройшов непогану школу на Здолбунівському цемзаводі від цехового механіка до заступника директора. А.О.Постоловського я знав ще зі Здолбунівського цемзаводу, коли той працював механіком цеху. Знайомитись і спілкуватись на Миколаївському заводі мені прийшлось з Постоловським тоді, коли я був головним інженером "Цемремонту". Мені дуже сподобалась його врівноваженість, розсудливість та порядність. Були не раз у нас і суперечки під час ремонтів але ці виробничі відносини дозволяли більше пізнати цю людину. Отож, через кілька років колектив змінився. Не стало на заводі тієї нервової напруги, бо завжди вирішувалися всі питання спокійно, розсудливо і без крику З початку діяльності на посаді директора Миколаївського ЦГК А.О.Постоловського частими гостями у нас стали А.І.Терновий та його головний інженер. Не можу підтвердити, чи вони Постоловському допомагали в роботі, чи більше заважали. Але залишається той факт, що вони були частими гостями на комбінаті. З кожним роком Анатолій Олександрович набирав сили і колектив став його поважати за чесне ставлення до робітників та сумлінну працю. Постоловський ніколи не відправив зі свого кабінету людину, щоб не задовольнити її прохання.

Анатолій Олександрович Постоловський. Народився 1937 р. Інженером на Миколаївському цементно-гірничому комбінаті працює з 1978 р. Великий внесок зробив у розбудову промисловості нашого міста і району. Від 1998 р. депутат обласної ради

За керівництва Анатолія Постоловського побудували дві обертові печі діаметром 5 м і завдовжки 175 м з продуктивністю 75 тонн клінкеру на годину, а також новий цех помелу з новим складом домішок та силосами. Під час свого керівництва Постоловський побудував стільки житла, що вистачило б забезпечити всіх робітників і службовців квартирами. Передбачаючи нову систему управління підприємством, він побудував нове заводоуправління та лабораторію, що сприяє кращим умовам праці управлінського апарату. З переходом планової економіки на ринкову нашу державу охопила економічна криза, тому що суспільство було не підготовлене до того. Незважаючи на економічну кризу, А.Постоловський, один з небагатьох керівників цементних заводів України, дає раду, утримує майже усіх робітників, виплачує своєчасно зарплату. Завод утримує дитячий садок, народний дім "Просвіта", систему опалення цілого міста Миколаєва. Значний внесок особисто директора і колективу у будівництво красивого православного храму, зведення якого припинило міжконфесійні чвари. За це Постоловського поважають не тільки на заводі, але і в районі та області. Так що цілком справедливо люди Миколаївського району віддали свої голоси на виборах, щоб Анатолій Постоловський став депутатом обласної ради. В 1992 році головного інженера комбінату Івана Петровича Юзьківа призначили головою адміністрації Миколаївського району. На його місце головним інженером поставили Станіслава Вікторовича Корчинського, котрий пройшов добру школу на Миколаївському цементно-гірничому комбінаті.

Миколаїв. Біля управління ВАТ "Миколаївцемент" зустріч гостей із Києва, що приїхали на святкування 45-річчя цемзаводу. Світлина 1995 р.

Працюючи в "Цемремонті" прорабом цеху нестандартного обладнання, а через рік – начальником, ми з З.І.Скобальським налагодили виробництво деталей для цементної промисловості, які швидко зношуються: решітки млинів, коліна цемпроводів та різне нестандартне обладнання для новозбудованих печей і млинів Кам'янець-Подільського цемзаводу.

Через кілька років роботи цеху нестандартного обладнання ми зуміли налагодити виго­товлення "обичайок" обертових печей, а для глиноземних заводів невеликі печі (діаметром 3 метри, завдовжки 24 метри). В 1977 році Миколаївську дільницю перейменували на підприємство "Миколаївцемремонт", директором став З.І.Скобальський, а головного інженера скерували із Здолбунівського "Укрцемремонту" – Григорія Володимировича Наумчика. Наумчик чудова людина: спокійна, виважена, а як керівник, то дуже серйозний, дисциплінований. Але головним інженером він був усього рік, тому що від об'єднання "Укрцемент" поїхав за кордон до Іраку. Там він пробув два роки. Коли повернувся, то його поставили директором "Укрцемремонту", оскільки Ю.Терлига вже тоді був хворий. Коли Г.В.Наумчик поїхав за кордон, мене поставили на його місце головним інженером "Миколаївцемремонту", хоча я був безпартійний. Звичайно, зарплата в "Цемремонті" була набагато нижчою від платні на цемзаводі, але і обсяг робіт був утричі меншим, і це покращило моє здоров'я.

Григорій Володимирович Наумчик. Народився 1932 р. Головний інженер "Миколаївцемремонту". Від 1980 р. генеральний директор "Укрцемремонту", м. Здолбунів

Робота головним інженером давала мені можливість ознайомитись з людьми із усіх майже областей, а особливо з керівництвом "Укрцемремонту". Серед них з такими хорошими людьми, як Віктор Йосипович Бризе – головний інженер, Степан Хомазюк, Григорій Наумчик – начальник техвідділу, Ігор Матвійович Афонін, Мирослав Романуха та багато інших. В.Й.Бризе став моїм великим другом, бо був патріотом України. В 1980 році головний механік об'єднання "Укрцемент" Матвій Матвійович Омельченко пішов на пенсію. Як звичайно, усі керівники цемзаводів готували подарунки та пам'ятні адреси. Ми спільно з цемзаводом купили подарунок – малий телевізор. Представником від заводу та "Цемремонту" відрядили до Києва мене. В об'єднанні "Укрцемент" начальник Анатолій Іванович Терновий зібрав усіх представників, переважно це були директори заводів, до свого кабінету, щоб кожний представник зачитав вітання та вручив М.М.Омельченку подарунок. Усі зачитали вітання російською мовою, тільки наше "цемремонтівське" було українською. Зачитаний мною текст так гарно звучав, що усі присутні його вітали бурхливими оплесками. Друга урочистість відбулася в ресторані "Україна". Людей в ресторані було дуже багато, усі столики були зайняті. На сцені йшов якийсь фільм, в залі – шумно. При келихах почалися знову вітання ювіляра. Підходить до мене головний інженер "Укрцементу" – Сергій Кругляк, людина вже пенсійного віку, шепоче мені на вухо: "Тимофію Прокоповичу, я тебе прошу, коли тобі нададуть слово для тосту, то привітай ювіляра нашою співучою мовою, бо дуже в тебе вона гарно звучить". Вечором керував заступник міністра Микола Дрепін. Надійшла і моя черга до слова. Я піднявся (якось тоді за кілька хвилин до мого тосту закінчився фільм) і почав говорити. В залі запанувала велика тиша, багато людей повернули голови до нашого столу. Після закінчення мого тосту усі учасники прийому дуже щиро аплодували. Але я зауважив, що щось дуже звучно, а коли я глянув в бік зали, то зауважив, що дуже активно аплодують і за сусідніми столами. Коли усе в залі вгамувалося, я пожартував перед своїми колегами: "Ви чули і бачили, як увесь зал здивувався? Напевно, подумали, звідкіля появився в ресторані іноземець, та ще й виголосив тост на своїй рідній іноземній мові". Я дав усім зрозуміти, що в Києві – столиці України – не чути української мови. Це дуже тривожно для нашої нації. Перебуваючи черговий раз в Києві і маючи трохи часу, я захотів відвідати мого земляка Миколу Приварського, котрий в театрі Лесі Українки працював художником. Біля готелю "Москва" стояло багато таксистів, я спочатку обійшов їх, роздивився обличчя шоферів, і один з них мені сподобався. Я підійшов до нього і заговорив: "Я дуже вас перепрошую, чи не могли б ви підвезти мене до вулиці Артема, 9?" Чую відповідь на українській мові: "Прошу, сідайте". Коли я сів, шофер зразу звернувся до мене: "Я би вас по усьому Києву провозив, бо скільки працюю шофером на таксі – не чув, щоб до мене зверталися українською мовою". Я зауважив, що він мене повіз аж по вулиці Червоноармійській і зробив велике коло. По дорозі таксист розповідав мені про Київ, казав, що він народився у Києві і ніколи нікуди не виїжджав. Дуже шкодував, що у столиці зовсім занепала українська мова. Врешті він не взяв з мене ані копійки, скільки я не просив його взяти гроші. Пояснив, що від подорожі отримав велике задоволення, спілкуючись своєю рідною мовою.

Розпад радянської імперії

1988 рік я вважаю за початок розпаду імперії. Горбачовська перебудова нічого не дала, навпаки, почала загострюватись криза – політична і економічна. Боротьба з алкоголізмом призвела до великої руйнації виноградників. З появою в газетах публікацій про Троцького, Бухаріна та і взагалі про увесь склад ЦК Політбюро більшовиків, котрих Сталін усіх порозстрілював, люди почали задумуватися. Трохи пізніше почали з'являтися статті в газетах про Симона Петлюру, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та про багатьох інших діячів Центральної Ради, котрих більшовики постріляли або холодом і голодом поморили на Соловках. В розпаді більшовицької імперії велику роль відіграла Гельсінська спілка та економічний занепад і корумпованість правлячої верхівки. У відродженні і створенні незалежних держав під час розвалу імперії велику роль відіграли журналісти і новостворений Рух. Хвиля Руху розлетілася по усій Україні.

У нас в Миколаєві перші організаційні збори відбулися ще літом 1989 року в приміщенні "Просвіти". На збори зібралися представники майже з усіх сіл, а також були гості зі Львова. Вперше ще за радянської влади пролунали чудові патріотичні виступи. У людей були сльози на очах із радощів, що відчули волю. Я також виголосив промову. На зборах у цей історичний день обрали раду із трьох осіб: Михайла Комара, Зеновія Волощака та Степана Вентика, президію із 25-ти осіб, куди і я увійшов. 1989 рік став роком бурхливого відродження. На стадіоні "Ювілейний" часто почали збиратися люди на віче. Легалізувалася УГКЦ. Велике свято було влаштоване на честь дня народження Митрополита Шептицького. На віче приїжджали зі Львова прогресивні діячі культури. Скрізь уже майоріли синьо-жовті прапори. Люди з радощів плакали, а особливо старші, котрі пережили сталінські табори. Для кожного з нас це були великі свята, бо ми їх чекали усе своє свідоме життя. На одному із віч, в кінці серпня місяця 1989 року, виступив Ростислав Петрович Ковалевський, перший секретар Миколаївського райкому комуністичної партії. Він цивілізовано склав свої повноваження влади голові райвиконкому Пузенку. Р.П.Ковалевський коротко нагадав громадянам Миколаєва, що було доброго зроблено під час його керівництва як у місті, так і в цілому районі – це насамперед два гіганти: новороздільська "Сірка" і Миколаївський цемзавод. Ковалевський згадав про Сидорова – колишнього першого секретаря райкому, який хоча і був росіянином, але дуже дбав про Миколаїв і про увесь район, про розширення його промисловості. Завдяки Сидорову нам вдалося відновити наш район як адміністративну одиницю, який був ліквідований за Хрущова. Правда, тоді Р.Ковалевський мало згадав про розвиток культури і про те, що Миколаїв має свою народну хорову капелу, якою керує знаний у Миколаєві диригент – Володимир Михайлович Лопишко, а також про тих, хто сприяв тому, щоб у Миколаєві була заслужена капела. Це і колишній завідувач відділу культури Миколаївського району Микола Миколайович Адамчук, який зробив багато для розвитку культури в місті і в селі. Після промови Р.П.Ковалевського почали виступати всі охочі і, як притаманне нашому народу, почав дехто обливати брудом і самого Ковалевського, і усю владу, щоб "набирати бали" перед народом. В 1990 році почалася велика підготовка до перших демократичних виборів за усю історію більшовицької влади. Тоді відбулися збори Руху в газовій конторі. Головою обрали Ярослава Дмитровича Величка. У керівному складі я також залишився, почалася масова підготовка до виборів. Народ активно демонстрував своє прагнення до волі, до незалежності України. Впорядковувалися могили Січових Стрільців, зруйновані більшовиками, споруджувалися фігури і пам'ятники.

Я пригадую значну подію 1989 року, коли відкривали та посвячували в селі Пісочна фігуру на честь постою Січових Стрільців. Тоді ішли масові колони майже з кожного села, з Роздолу та Миколаєва. Були представники зі Львова, багато було патріотичних виступів. З великою промовою про Січових Стрільців і нашу святиню – національний прапор, виступив Юрій Миколайович Микольський. Він сильно критикував тих, хто наш національний прапор називав "ганчіркою". Уже в той час велася пропаганда до виборів, щоб голосували за представників Руху. На той час, крім Руху, не було жодних партій. Під час виборів 1990 року до усіх гілок влади увійшли національно свідомі депутати. Головою обласної ради Львівської області обрали В. Чорновола, а у нас в Миколаївському районі був обраний районним головою Я.Д. Величко, головою міста обрали Адріяна Концевича. Я також був обраний до міської ради міста Миколаєва, а на першій сесії мене обрали головою комісії з національного відродження та молоді. Пізніше обрали ще й головою громадського суду при міській раді. Звичайно, я був безмежно радий, бо дочекався того, що зміг балотуватися до міської ради в незалежній Україні і тепер зможу вносити в її відродження хоч малу свою частку. Я почав активно працювати, писати патріотичні статті до районної газети "Громада", виступав у школах перед учнями і на вічі. Тоді я перед собою поставив мету – написати спогади та намалювати портрети усіх видатних діячів України, котрі боролися за її незалежність. Став брати активну участь у побудові української автокефальної православної церкви (каплиці).