Увіковічення пам’яті Петра Дмитришина (автор: Шпіцер Василь)

Дата публікації допису: May 29, 2013 7:3:32 PM

У неділю, 26 травня 2013 року в селі Станкові, що на Стрийщині, було відкрито меморіальну дошку, присвячену пам’яті активного члена Стрийської ОУН Петра Дмитришина. На урочисту подію зібралися мешканці сіл Станкова і Фалиша, приїхали націоналісти з Моршина, Стрия, Львова. Молитву за упокій душі Петра Дмитришина і освячення меморіальної дошки провели отці Василь та Ігор – парохи сіл Станкова й Фалиша.

Відкриття меморіальної дошки Петрові Дмитришину у Станкові. Спереду – ініціатор встановлення пам’ятної дошки Микола Ференц, зліва – багатолітній політв’язень, один із керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень

Микола Ференц, ініціатор встановлення меморіальної дошки, виголосив вступне слово від Братства ОУН-УПА і Конгресу українських націоналістів. Зі спогадами про славного станківчанина виступив багатолітній політв’язень, один з керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень. Автор книги «Крайовий провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський», член Головного проводу КУН Василь Шпіцер розповів про життя, діяльність і трагічну загибель Петра Дмитришина. Перед присутніми виступили також львівський історик Всеволод Іськів, депутати Стрийської районної та Львівської обласної Рад, голова Станківської сільської Ради. Учні місцевої школи прочитали вірші, присвячені національно-визвольній боротьбі ОУН і українського народу.

Урочисте дійство супроводжував хор Народного дому села Станків, який виконав гімн ОУН «Зродились ми великої години», низку інших патріотичних пісень і на завершення – гімн України.

ПЕТРО ДМИТРИШИН

(біографічна довідка)

Дитришин Петро, син Олекси і Розалії, з дому Шваб, народився 15. 06. 1910 р. в селі Станків на Стрийщині. Закінчив Стрийську гімназію, ще в гімназійні роки пробував писати вірші та оповідання. Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису «Стрийська Думка», до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші.

Петро був членом Юнацтва ОУН, а з 1931 року став членом ОУН. Увесь свій час, сили і здібності віддавав для національного і духовного піднесення Стрийського повіту і рідного села. Багато праці вкладав у роботу з дітьми і підлітками у Станкові. Окрім різноманітних культурних заходів, що проводилися під егідою «Просвіти», Дмитришин навчав дітей політичної грамоти.

Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували 1934 року. Його звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту. Протримали під слідством неповний рік.

Вдруге П. Дмитришина арештували у липні 1936 року, після інциденту на горі Маківці. У матеріалах судової справи збереглося достатньо цікавої інформації про нього: «… В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН. Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові. З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН». За активну антидержавницьку діяльність польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки.

Повернувшись з тюрми, восени 1939 року П. Дмитришин одружився з сестрою Володимира Тимчія-«Лопатинського» Розалією. Можливо, цю українську сім’ю й оминули б політичні та воєнні буревії, якби не «благодійники» Галичини – комуністи. Один з них – Самуїл Самуїлович Калімєц – дав НКВД свідчення, що «Петро Дмитришин був керівником ОУН в Стрию з 1936 року. Тоді ж вони робили погроми комуністів з Козаком Дмитром, Гуневичем Михайлом, Гадяком Федем у с. Верчани 12 іюля».

Страшна машина, виконавчим механізмом якої був озвірілий плебс, люмпен-пролетаріат, що допався до влади у великій імперії, позбавлений елементарної порядності, культури і законослухняності, без християнської моралі і старозавітньої богобоязливості, поглинула і Петра Дмитришина.

25 липня 1940 року Розалія народила сина, а 26 липня 1940 року начальник Стрийського Управління державної безпеки НКВД УРСР видав ордер № 88 «на арешт і обшук громадянина Дмитришина Петра Олексійовича». Яка немислима жорстокість! Людину, що боролася проти ворожої СССР держави (Польщі), яка ще не встигла нічим завинити перед цією дикою владою, арештовують на другий день після народження сина-первістка. Дмитришина перевели до Дрогобицької тюрми, і дружина розривалася між Грабівцем і, залишаючи вдома своє немовля, Дрогобичем, де мучився чоловік. Вона сподівалася довести невинність свого чоловіка перед радянською владою, просила зглянутися над дитиною, намагалася передати Петрові бодай якісь харчі. Холодної осені через брак материнського молока син ослаб, захворів і помер. Це була перша невимовно важка втрата для Розалії.

Рішенням «Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР» тл-4 від 29 березня 1941 року постановили: «Дмитришина Петра Алексеевича за активное содействие в борьбе против революционного движения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет, считая срок с 30-го июля 1940 года».

Дорогою до табору, недалеко від Стрия, Петрові вдалося через щілинку у вагоні викинути записку. Завдяки щасливому випадку вона потрапила до його дружини, і Розалія дізналася, що чоловіка відправили у табір десь на Харківщину. Через багато років Розалію відшукав колишній в’язень, що мучився у таборі разом з Дмитришиним. Він розповів як їх там морили голодом. Петро дуже страждав, увесь розпух і помер. Його тіло кинули в яму з трупами інших в’язнів. Коли це сталося і де саме, нам, на жаль, невідомо.

Є в справі Петра Дмитришина ще один документ – від 30 грудня 1989 року, підготований Слідчим відділом УКГБ УРСР по Львівській області і затверджений заступником прокурора Львівської області, в якому сказано: «29 марта 1941 года по постановлению Особого Совещания при НКВД СССР заключен в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет. Установить судьбу Дмитришина не представилось возможным. В деле отсутствуют материалы о проведении Дмитришиным П. А. антисоветской деятельности. Дмитришин Петр Алексеевич подпадает под действие ст.1 Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 1930-40-х и начала 50-х годов».

Отже П. Дмитришина, безневинно і в жахливих тортурах замученого більшовицьким режимом, реабілітовано. Правда, ніхто в цьому документі не попросив пробачення ні в жертви, ані в її родичів. Вірна дружина Розалія, ніколи більше не вийшла заміж, дожила до часів Незалежної України, але її мало втішив факт реабілітації, бо антиукраїнська влада передчасно звела в могилу її єдиного синочка, брата, чоловіка і маму. Так вона й пішла з життя, не відаючи, коли загинули і де поховані коханий чоловік Петро та молодший брат Володимир.