Я і моє життя. (Автор: Мочульський Іван)

Дата публікації допису: May 16, 2020 7:31:7 PM

Іван Мочульський (1911 – 2001) народився у місті Миколаєві Львівської області. Навчавс у львівській Академічній гімназії, її закінчив у 1931 році. Потім навчався і закінчив Богословську Академію «Святого Духа» у Львові. До війни співав у хорі Дмитра Котка. Брав участь у створенні Академічної хорової капели «Трембіта», з якою об’їздив з концертами весь, колишній, Радянський Союз. У 1942 році був засуджений на десять років. Відбув весь термін ув’язнення «сталінських таборів» у Норильську. Потім, ще п’ять років був на поселенню, там у Норильську. Займав активну громадянську позицію. Був головою комітету «Кобзар» по спорудженню пам’ятника Тарасу Шевченку у місті Миколаєві.

ЧАСТИНА І

Так! Так! Поза тим, скоро мені буде вісімдесятка! Це по моєму, тільки ласка Божа, бо Бог вислухав молитви моєї мами (святої, можна сказати людини), яка рано і вечером молилася за нас двох її синів – мого брата Степана і мене, Івана. Я щасливо пережив дві світові війни, лагери Сибіру, заслання, різні небезпечні і смертельні пригоди і хвороби.

На зламі 1910 і 1911 років перший раз я крикнув на цьому чесному, білому світі, до якого вже, так перлося творіння Боже. Мама мене родила в сусідській хаті, Левицького Степана (вулиця Шевченка 32), бо нашу хату тато ще добудовував. Пологи приймала в хаті пані Крищишинка, знана тоді акушерка на весь Миколаїв і навколишні села. Була вона «самоучка», не мала акушерської освіти. Тоді Миколаїв мав менше трьох тисяч жителів. Лікарні не було, а був один добрий лікар (всіх наук), свідомий українець – Кришталович. Родили тоді жінки по хатах і роди приймала п. Крищишинова, або яка сусідка.

Мамі тоді було 27 років і я уже був третьою дитиною. Моя мама мала четверо дітей – Катерина, Степан, я – Іван і Василь.

Мій дід, а мамин тато – Оприско Василь – був з села Дроговижа (село у Миколаївському районі).

Моя баба, а мамина мама – Юрик Анна. Юрики – то знана родина у Миколаєві. Їх батько працював у графа Скарбека у Закладі. Він був одним з прислуг у графа, мав кличку «Сукач», умів добре рвати зуби і лікувати людей. Він мав трьох дітей – синів Олександра і Степана, доньку – Анну. Своїх синів – Олександра і Степана вивчив на священиків. Олександр був парохом в селі Дроговиж. Степан здобув докторат у Римі, дістав титул «шамбелана» і був парохом у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) на вулиці Руській. Довго тут не був, бо дістав гарну і багату парафію у місті Золочеві.

Анна (моя баба по мамі) лишилася на господарстві в родинному будинку, де я сьогодні проживаю, вулиця Шевченка 41, а тоді була вулиця Підлісся 27 і вийшла заміж за Оприска з села Дроговижа. У них народилося троє дітей – Катерина, Марія (моя мама) і Василь.

Катерина виходить заміж за Довбушовського. Їй дістається у спадок: хата, багато поля, яке їй подарували Олександр і Степан Юрики. При народженні першої дитини вона помирає, і весь її маєток переходить на чоловіка.

Вуйки Юрики записали свої маєтки, які посіли по батькові, дочці своєї сестри Катерині (сестрі моєї мами). Вона була здорова і вуйки думали, що все майно лишиться при родині, а мама моя була така собі, маленька і хоровита. Але думаєш одно, а виходить інше. Марія (моя мама), маючи 17 років, бере собі за чоловіка Мочульського Степана з вулиці Болоня. Родичі моєї мами, скоро повмирали.

Батько мій, Степан, зі знаної родини Мочульських. Говорили, що їхній прадід служив в армії Наполеона, яка йшла на Росію (у 1812 році). Кажуть, що з війни вернувся з мішком золота. Викупив п`ять будинків у ринку, приблизно там, де сьогодні музична школа і багато поля (землі). Мав велику сім`ю, жив багато, вивчив всіх своїх дітей. Правда скоро помер, а діти весь батьківський спадок прогайнували, продали все жидам, бо вони більше платили, чим хто з родини. Діти переїхали до Львова, повністю зпольщилися і поїхали жити в Польщу.

В Україні залишився мій дідо, бо був менше вчений і Михайло Мочульський, який був нотаріусом місті Станіславові (нині місто Івано-Франківськ). Він був письменником, написав історію міста Миколаєва, оповідання миколаївським виговором. Михайло Мочульський надрукував у Львові своїм коштом свої твори, а також твори Івана Франка. Це був свідомий українець, але і заразом він був і русофілом. Тоді багато таких було, але не довго, бо комуністи показали себе. Він декілька разів, до 1939 року, їздив у Радянський Союз. Михайло Мочульський помер у 1940 році. Хоронила його радянська держава своїм коштом. Особисто я гостював у нього два рази. Приймав він мене гарним обідом, як бідному студентові дав два злотих, то дуже мало, як для нього і того часу. Будинок його був двоповерховий, в хаті не було святих образів, а були модерні картини. Його жінка була літературним критиком. Я мав багато його і її книжок, але мене арештувала радянська влада і все пропало, дякувати Богу я зостався живий.

От такою була моя родина по мамі і татові. І кожний свідомий повинен знати свій родовід, звідки він і хто він. Дай Боже, щоб мої діти цікавилися своїм родом.

Я родився за панування Австро-Угорської держави, в якій була і наша Галичина, нині Західна Україна. Верх в усьому тут тримали поляки, бо вони були більше вчені, хоча їх було менше, і тому Австрія з ними рахувалася. Поляки обіймали більшість посад у владі і весь ділоустрій вівся переважно на польській мові. У школі, також навчання велося на польській мові.

Люди жили, можна сказати, і бідно, але і гідно, не «обжиралися» і мало-мало хворіли. Жили зі своєї господарки. Мали переважно один, два гектари землі на хату. Працювали багато, з рана до ночі. Але праця на своїй господарці і для себе, приносила задоволення і радість, хоча були перемучені. Ми жили не бідно, мали більше двох гектарів землі (три морги). Тато був столяр-будівельник, господаркою і рільництвом менше займався. Коней чи биків у нас не було. А так, то ми мали корову або дві, двоє свиней на рік, 50-60 курей і то вся наша господарка.

Мама дітьми і господаркою займалася. Тато майстрував. Зерно молоти на муку він возив до села Демня, де жид мав водяний млин, там і крупи робили. Пшоно з проса самі на ступі впихали (ступа це саморобний пристрій, де просо ногою, по польськи – ступою, впихалося). Бідніше населення зерно мололо в дома на саморобних млинках (жорнах), які були майже в кожній хаті.

Люди для життя мали майже все своє з господарки. В магазинах (переважно жидівських) купували тільки сіль, перець, поташ, нафту (електрики ще не було), сірку та деяку мануфактуру. Полотно з льону мали своє, в чому більшість на роботи ходила.

Міщани, як і село, жили з поля. Тільки урядники і різні чиновники та їхні робітники жили з державної зарплати (тоді казали з пенсії). І жили вони дуже добре, бо держава добре платила. Всьо хлопське, з поля-землі, було дуже і дуже дешеве. Тяжко було жити з одної землі, люди ледве в’язали кінці з кінцями, жили бідно, але не голодували. Голоду не було, хлібом не кидалися, як нині.

Зате в житті, мали багато радості. Весілля гуляли гучно, з різними прекрасними народними обрядами. Гуляли цілий тиждень і то при одній літрі горілки. Сьогодні сміються, що так мало пили, за те багато пива було. Всі були веселі, але п’яних не було видно. Христини два, три дні гуляли. Справляли іменини, уродини. Щонеділі різні забави з музиками під лісом, то так звані фестини були. А вже яка радість була на релігійні свята: Великдень, Рождество, Зелені свята, Івана-Купала, Петра і Павла і другі. Святкували багато, але робота йшла і все було зроблено, нічого не пропадало на полі. Нині можемо дивуватися тільки, бо живемо зараз матеріально краще і вигідніше, а радості домашньої і всенародної можна сказати «не відать». Нині жадібність – побільше захопити – всіх опанувала, не має дружності, щирості, сусід сусіда майже не знає.

В половині 1911 року наша хата вже була побудована. Тато, як майстер, гарно її побудував і вона була найбільша і найкраща на нашій вулиці, тоді вулиця Підлісся 27. Половина хати мурована з каміння, а друга половина – з дерева. Вікна були невеликі, бо тоді великих вікон не вставляли, тяжко було опалити. (В 1975році я зробив капітальний ремонт хати: вікна вставив нові великі, дерево в стінах поміняв на цеглу).

Мене принесли до нової хати від сусіда. Положили у нову дерев’яну колиску, яку зробив мій тато. Я плакав, бо в новій хаті було ще сиро і не тепло. Казали мені «Ясьо плаксун» і ворожили, що буду певно співаком. Трохи помилилися, бо аж при радянській владі, в 1939 році, я став професійним співаком. За польських часів теж доробляв дещо до життя співом.

В новій, просторій хаті жили : тато, мама, четверо малих дітей, брат мами Василь. Жили ми не зле. Вуйко Василь Оприско вчився у Львові на кравця. Вуйка Василя забрав до себе його і мами вуйко отець доктор шамбелан Степан Юрик, який був парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) у Львові на вулиці Руській. На неділю він часто приїжджав до нас.

В ті часи до нас почали приїжджати вербувальники з Америки і набирали від нас (з Галичини) робітників. Американський «бос» з великим капелюхом, великим годинником на животі ходив по нашій вулиці і набирав емігрантів на роботи. Він сам виробляв «шіфкарту», документи на виїзд, давав аванс грошима. Коли «бос» набрав людей, всі разом від’їжджали. Проводи і прощання були повні сліз, бо їхали «шіфою» (так називали корабель) морем в далеку, незнану нам «Гамерику». Дуже і дуже багато людей їхали, бо там було краще жити і хоч роботи були дуже тяжкі, але заробляли дуже добре.

Мій вуйко Василь Оприско поїхав до Америки у 1911 році, він жив у місті Філадельфія. Потім він помагав мамі, уже вдові, присилав гроші (доляри) і посилки. У 1973 році вуйко Василь приїжджав до нас в гості з Америки, привіз подарунки. В Америці вуйко мав свій будинок, жінка була чешкою, мав троє дітей – два сини і доньку. У 1982 році вуйко помирає. Його дітей ми не знали, а вони нас.

Та настали тяжкі часи для нас. У 1914 році почалася Перша світова війна і тато вмирає. Тато будував бараки для австрійської армії, при дорозі, яка іде на вокзал у селі Розвадів Миколаївського району. Коли він підносив тягар йому тріснула грижа. Завезли до Львова, зробили операцію і все йшло на добре. Тата виписують, він їде поїздом додому, а тут візники (фіакри) не приїхали на вокзал і він пішки іде додому, а це три кілометри дороги. Коли тато йшов, то порвалися операційні шви, в той час ще ради на то не було (зараз то лікують, бо є антибіотики). Помало, помало і тато помирає. Був великий похорон, який я вже трохи пам’ятаю. Родина Юриків з Дроговижа, родина Мочульських з вулиці Болоня, сусіди, знайомі, проводжали той великий похорон. Батькові було 39 років.

І так в нашу хату прийшла біда. Мама – тридцятирічна вдова, хоровита, лишилася з малими дітьми: Касуня, Степан, Іван і Василь. Біда і горе велике. Справді, нам допомагала дещо рідня, а найбільше Юрики. Вуйко о. Олександр Юрик (парох Дроговижа) давав нам часто коней, щоб обробити поле, допомагав мукою, салом і другим провіянтом.

Вуйко о. Степан Юрик (парох з Золочева) забрав до себе нашу сестру Касуню, щоб вона там могла вчилася. Але і тут біда нас не минає. У 1918 році у Золочеві сестра захворіла на дизентерію. З лікарні Касуня вийшла здорова, всьо було добре, але вдома напилася багато води і від того помирає. Поховали її на цвинтарі у Золочеві, а нашій мамі не дають знати про смерть Касуні. Одного разу миколаївські гончарі повезли продавати горшки до Золочева. І там на базарі довідались, що Касуня померла. Пригадую собі, ми різали січку для корови, мама накладала, а ми з братом крутили січкарню. Я ще був малий, ледве досягав ручки на колесі і тут на подвір’я заходить сусідка. Вона ще з воріт починає кричати: «Матусю, ой матусю! Ваша Касуня померла!» Мама падає і умліває. Яке то було горе, тяжко описати. Мама скоро прийшла до себе і заспокоїлася. Вона була дуже врівноваженою і віруючою людиною. Мама потішала себе і всіх: все від Бога, все від Бога!

Ой тяжко, ой тяжко було жити слабовитій вдові. А ще треба було платити за робітника і коня. Але якось ми жили і не голодували. Мама варила, так як всі на той час, раз на тиждень: капусту, бульбу, фасолю, біб, зупу. Все це трималося в холодній пивниці і при потребі – грілося. Пригадую собі, як то ми їли капусту з підігрівника. Вона вже була бронзова, мов шоколад і дуже смачна. Ми їли все на «розхват». Рано, мама брала хліб, робила хрест ножом і ним нарізала хлібні скибки. А я завжди плакав, бо думав, що братові мама дала більшу «пайку». Було ще по горнятку молока. І того вистарчало до обіду. На обід – бульба і капуста. На вечерю часто мама варила стиранку – це рване тісто на молоці. У неділю ми їли краще. Рано пили каву (мелений ячмінь), бо молоко надоїло за тиждень. На обід часто були пироги з бульбою (вареники), а деколи і м’ясо було. Цукор був дорогий, то ми їли сахарину (штучний цукор). Сахарину в магазинах не продавали, а купляли на базарі у перекупки.

Мама вставала раненько, ще до сходу сонця, бо треба було з поля принести хабару (різна трава) для корови з телятком, дати їсти свині і курам; та і нас малих зранку «обійти».

Пізніше вже брат Степан пас корову і то була вже велика поміч мамі. Корову нам дав вуйко о. Юрик з Дроговижа. Ми називали її «упиріста», бо була вона чорна з білим, а телятко – «мінька». Упиріста була дивна корова, бо мала лише три дійки (корова має чотири дійки) і жидівнята у ринку, як я гнав її пасти, показували пальцями «драй» (три) дійки. Давала вона молока понад десять літрів в день.

В 1915 році, мама їде до Львова і залишає молодшого брата Василька на нас старших, щоб за ним наглядали. В той час по нашій вулиці йде військо на Радів, то були Січові стрільці, які йшли на вправи і співали українські пісні. Ми біжимо на вулицю і беремо з собою Василька. На вулиці Василько простудився, захворів на запалення і помирає. Боже, який то був плач бідної страждальниці, нашої мами. Зосталось у мами нас двоє, Стефко і я – Ясьо (так називали Івана по-польськи).

Ми вже помагали мамі коло хати і по господарці. Стефко був старшим за мене на чотири роки і вже косив траву, пас корову. Я вже помагав різати дрова, ледве досягав до ручки пили. Зимою опалити хату було дуже дорого і тяжко. Ми з братом носили з лісу різне різзя. Через нашу вулицю, з Прийми, фірмани возили кіньми гарні різані дрова (поліна) для панів, міської управи, Закладу. Мій брат, я і хлопці з нашої вулиці «крали» ті поліна. А фірмани не дуже боронили, бо їм, аби тільки сани привезти. В ночі, ми з сусідами ходили в ліс по дрова, бо треба було в хаті чимось напалити. На дворі морози великі, а хата велика, нова і її треба опалити. У нас в хаті було не тепло і ми бігали (і то на босяка) до Шарана грітися (там жила моя хресна мама). У них хата була стара і дерев’яна.

На той час діти ходили до школи з шести років. У 1917 році я вже був у першому, а мій брат Стефко, у четвертому класі. В школі вчили українське, польське і рахункове та обов’язково був спів: до, ре, мі… Науку ми починали гімном Австрії «Боже, будь покровителем цісарю нашому», а як не стало Австрії, то вже жодних гімнів ми не співали.

Після школи, літом, ми помагали мамі на господарці. На жнива ми ходили в поле в'язати снопи. Тоді пшеницю жали серпом і було мило подивитися на женців, головно жінки, вони були в роботі наче артисти. Ми збирали колосочки збіжжя, а то і каміння, щоб краще поле родило. Корови пасли переважно на «стінці», або на «обширі» коло криничок, як іти на Прийму,та біля «фігури». При дорозі на Розділ і зараз стоїть кам’яна фігура 16 століття, як пам’ятка дуелі двох лицарів.

Багато жидів з Роздолу їхали до Миколаєва на базар у вівторок. Вони наймали фірмана з фірою, на фіру їх сідало по 10 – 14 чоловік. Дорога з базару іде до гори, коні ледве-ледве тягли ту фіру. Фірман злазив з фіри і плечима її підтримував, поганяв коней «гей но, гей но», а жид ні один не зліз з фіри. Ми то все бачили і нам було шкода коней і фірмана. Тоді всі пастухи, хто пас корови, змовилися кидати камінням на жидів, коли буде їхати фіра, щоб ті злізли з фіри. «Ай вай, ой вай…» кричали жиди і втікали з фіри, а коні легко виїжджали нагору.

Та одного разу, нас хлопців, жандарми з помічниками зловили і привели у магістрат (міська рада), де мали прийти наші батьки і покарати нас за це. А тоді карали на голий «задок», скидали штани і ременем або прутом били. По нас прийшла наша мама і як підняла крик: «Що ви мені бідній вдовиці помогли? Може дітей нагодували?», не била нас, а за руку і до дому. А там трохи покричала, трохи набила і по всьому.

Мама нас виховувала строго і часто била військовим ременем, який висів коло шафи. Найбільше била за куріння, бо ми, коли пасли корови курили саморобні папіроси з сухого моху або листя горіха. Одного разу я пригнав корову з пасовиська, а хлопці вже продали мене: «Матусю, матусю, ваш Ясько курив», мама нічого не говорить і кличе мене в хату вечеряти, а в хаті пішов ремінь в роботу. Стефкові каже зняти з стіни образ Святого Йоана з баранчиком на руках і до мене: «Цілуй і присягай, що більше не будеш курити!!!». Я цілував, присягав, але не додержував цієї присяги. У 1952 році я приїжджав з лагеру у Норильську додому. Заходжу у хату, а цей образ Святого Йоана глядить з стіни на мене. Все я собі пригадав і якось мені ніяково стало, що присягу я зламав.

Стефко був більше статечним, а я збиточним. Був такий випадок. У нас вдома різали свиню. Я взяв кусок сала до школи. У класі я почав мастити всіх жидівських дітей цим салом, а то був страшний проступок, бо жиди сала не їли, це був великий гріх для них. Вчителі мене зловили, зняли штани і давай мене різкою бити. Я вчепився дверцят пічки і почав кричати. Я так голосно кричав, що мій брат почув і прибіг з свого класу мене рятувати. Піднявся крик, шум і я втік додому.

Один учитель жив у нас на квартирі, бо мама половину хати квартирантам відпускала, і мені все сходило з рук. Навіть було таке: цей учитель (фамілія Навойскі) викликає мене у класі до мапи і каже: « А ну Ясю покажи границі Польщі!». Я прибіг до мапи і почав показувати і кричати: «Україна, Україна а не Польща» і втік з класу через вікно, бо клас був на першому поверсі.

Я учителю вдома палив пічку і замітав хату і тому всі збитки мені проходили. Я ходив до старої школи, бо нова згоріла на початку війни. Стара школа стяла на кінці вулиці Чкалова (на сьогодні Устиянович, біля костелу). Пам’ятаю учителів: Горичковський, Шуховський (з дому Шух), Терновський, Зарембіна. Зарембіна була хитра полька. Вона нас вчила рахунків (арифметика) і був такий випадок. Тоді була війна і з їдженням було тяжко. Одного разу, на уроці, вона каже ученикам принести на другий урок по 12 штук, гарної, гарної фасолі, бо будемо вчитися рахувати. Ми всі принесли (а нас було 40 учнів), трохи порахували фасолини, а коли година (урок) закінчилася, вона всю фасолю зібрала і забрала. Вийшла гарна торбинка фасолі.

Першу світову війну я уже дещо пам’ятаю, хоча у нас, в Миколаєві, її майже не було. Австрія сильно готувалася до війни з москалями, копали шанці (окопи), сліди яких, ще донині зосталися. Фронт тут не проходив, але нам багато страху нагнали. Ходили чутки, що у місті буде страшна війна. І деякі жителі почали тікати з міста в навколишні ліси і села. Ми також утікали. Сусід Іщак, казали йому Марцинишин Влодко, запряг бики (воли), забрав перини, подушки і усяке їдження, забрав і нас з собою на фіру (віз) і ми поїхали за село Устя. Там на сіножаті переночували, но війни не було чути, ніхто не стріляв і ми вернулися додому.

Заїжджаємо на подвір’я, а у нас на подвір’ї і у хаті повно сусідів. Наша хата на той час була нова і велика. В хаті була пивниця, то було де ховатися, бо то найкраще місце. Також, деякі люди тікали від війни з худобою до лісу, бо австрійська армія (головно мадяри) вже голодувала і вони боялися, щоб мадяри не забрали її.

Пригадую собі добре, як йшла (марширувала) армія австрійська. То були майже всі мадяри (угри). За ними тяглися п’ять чи то шість здорових баб (жінок), то були проститутки, які обслуговували жовнірів (солдат). Як я вже казав, наша хата була гарна, нова і до нас на квартиру відразу давали офіцерів. Один з тих офіцерів командував проститутками, яких поселяли на околиці, в окрему хату. На хаті чіпляли червону хоругву. Знак того, що тут міститься цей «бурдель». До офіцера приходили солдати, ставали в ряд і просили білет у цей «бурдель». Білет у «бурдель» для жовніра був свого роду нагородою, за добру службу.

Треба сказати, що солдат дуже строго, а деколи навіть жорстоко карали за різні провини. Була така кара, як «банд-гоф». Порушника підвішували за руки до стелі, так щоб пальцями ніг тільки торкався землі. Ми з братом підставляли їм стільчик, як ніхто не бачив.

З нашої стодоли на подвір’ї зробили склад продуктів для війська. Командири перед дверима стодоли поставили жовніра з рушницею, який караулив склад і вдень, і в ночі. Я знав про діру ззаду стодоли і залізав туди, набирав всякої поживи і приносив до хати. Мама на мене сварила, кричала на мене, але… Так повторювалося декілька разів, аж поки кладовщик завважив, що бракує провіянту. Він сховався у складі і коли я знов заліз у склад, він мене злапав і закричав: «Фофлюхтер банда!». Кладовщик набив мене, кинув у яму, де було повно битого скла і я собі сильно порізав ліву ногу. На мій крик прибіг офіцер і заніс мене в їхній воєнний шпиталь. Рану мені зашили, але добре не вичистили. Рана на нозі почала сильно гнити. Тут австрійці, під натиском москалів, відступають і мене забирають разом з шпиталем. Мама плаче і чіпляє на шию картку, хто я і звідки. Австрійці оставляють мене у селі Кохавина. Потім приїхала мама і забрала мене. Я ще довго кульгав на ногу, але скоро все загоїлося, тільки великий палець остався простий і не згинався. Мама завжди говорила: «Рушай пальцем Ясю, рушай!» Одного разу мама так зі мною говорила і як взяла палець в руку і зігнула його і палець залишився кривий, горбатий. Я дуже мучився з взуттям і вже коли мені було двадцять років, був на теології (вчився на священика), пішов до хірурга др. Бурачинського. І він, без повного знечулювання, долотом обрубав мені кість на пальці, який то був мій крик, коли він то мені робив.

Мадяри (австрійська армія), почали утікати, люди їх не любили, бо вони не знали нашої мови і були чужої віри і були дуже нелюдяні. Вони питали наших міщан чи селян: «Хто ви?» А ми відповідали: «Русини» (так тоді ми ще себе називали), і вони подумали, що ми москалі-русские, їхні вороги і давай нас бити. Багатьох повішали, багатьох арештували.

Прийшли москалі (Російська царська армія). Вони перед святими образами знімали шапки, хрестилися, говорили дещо подібно до нашої мови, а були між ними і українці. І люди їх полюбили. Також їх полюбили в особливий спосіб деякі дівчата і молодички, потім у них зосталися малі діти. Їх називали «москалики» бо від москаля. Російська армія була добре вбрана, мали що їсти і так як сьогодні ми кормимо свиней, так і тоді вони кормили коней святим хлібом і цукром. Пригадую собі, як військовий кухар кинув мені в солом’яний капелюх (бо тоді діти їх носили) гречаної каші з салом, то до нині її смак пам’ятаю. Мама наша, молода вдовиця, ховалася від солдат, а тим більше від російських, бо вони страшні нахали були. Русские в нас довго не були.

В 1917році почалася «лєнінская» революція у Петрограді. Русские поділилися на червоних і білих. Почали битися між собою і русские відійшли. У нас нібито зосталася австрійська влада, де поляки всім керували, бо були більше вчені і мудріші за нас. Після розпаду Австрії почалася війна між українцями і поляками за владу в Галичині (Західній Україні).

Всі села в Галичині були українськими, але подекуди і польські поселення (колонії). Українське населення на селі було мало свідоме національно, звали себе переважно русинами, не було кому їх просвітити. Нашої інтелігенції по селах було мало, хіба священики і то серед них було багато русофілів (називали їх кацапами). Учителів теж мало було українців. Взагалі у містах і містечках нашої інтелігенції небагато було теж, переважно були поляки і жиди. Но уже в той час почали організовувати українські товариства імені Шевченка. Добре були зорганізовані читальні «Просвіта», а для молоді «Сокіл», а пізніше «Луг». Повним «паром» пішла просвітительська національна робота, яка дала дуже добрий ефект.

У 1913-14 роках почала організовуватися перша українська армія «Січові Стрільці». У нашому районі був кіш перевишколу і збірний пункт Січових стрільців. Вони були розміщені у селах Розвадів, Пісочна, Надітичі, Верин. Сюди приїжджав генерал Мирон Тарнавський (він був генералом ще в австрійській армії) і другі офіцери. Митрополит Андрей Шептицький правив Службу Божу у церкві Розвадова, а потім освятив стрілецький прапор.

Пригадую собі, як нашою вулицею йшли стрільці на Радів на вправи – остре стріляння – і співали українські пісні воєнного змісту. Одягнені ще були в австрійські мундури, але на грудях мали синьо-жовті кокарди, а дехто уже мав українські шапки, так звані «мазепинки».

Війна з поляками йшла більше спорадично, фронту, як такого, майже не було. У Львові поляки були сильніші, бо їх там було більше, знали добре місто, вони мали більше «батярів», а ті вміли добре битися. Ми були запорядні до боротьби, село свідомо йшло в українську армію, а міщани, ніби інтелігенція, ховалися і так було у Миколаєві.

Пізніше полякам прийшов на поміч польський генерал Галлер з Франції зі своєю регулярною армією. Нам не було сили воювати з Польщею і УСС відступили на східну Україну (казали Велику Україну). Там вони помагали воювати з більшовиками, які напали на Україну з другого боку.

У нас в Галичині, тим самим у Миколаєві, була влада ще нібито австрійська, але в польських руках. Війни, як такої не було, але час від часу було чути постріли.

А була тоді така «чудосія». У Миколаєві вівторок – базарний день. Мама наша продавала на базарі, де нині площа Ринок (за комуністичної влади площа Перемоги), цибулю, бульбу, фасолю та інше, що вродило на городі, а я помагав мамі. Аж тут сильно загуділо, всі почали оглядатися на боки, і бачимо, що з заходу летить якась велика скриня з широкими, великими крилами. Пішла нечувана паніка, всі почали хреститися, падати на коліна, промовляти «свят-свят» і давай тікати домів. Базар розбігся, хоча ще тільки був обід. То був перший літак, якого в нас ще ніхто не бачив. То був початок 1919 року.

Але добре пригадую собі, як через Миколаїв їхали перші автомашини. Вони гуділи на ціле місто, а ми діти бігли з криком у Ринок (тоді казали у місто), дивитися на цього чорта. Ми чіпали авто руками, бо на закруті воно їхало дуже помало. Автомобілі мали двотактні мотори і тому так гуділи.

А перше кіно в Миколаєві? В Ринку, коло згорілої у війні школи, стояв «сарай» (велика шопа) І тут йшло перше кіно. Двотактний мотор (динамо) крутив кіно і гудів на все місто. Екраном був кусок білого полотна на стіні. Плівки були короткими частинами, часто рвалися, бо організатор цього кінотеатру привозив їх зі Львова за дешеві гроші, щоб щось тільки показувати на стіні. Найбільше ходили сюди підлітки. Білетів не продавали, а хто що дасть, окрім грошей. Давали курячі яйця, гарні яблука. Ми кричали і кидали шапками в екран, коли плівка рвалася. Пізніше, потому все уже виходило краще і показували навіть такий фільм, як «Пат і Поташон». Фільми всі були американські. Одного разу ми і маму затягли подивитися фільм і від неї тільки й чули: «пек – пек» (це слово турецьке і тільки у нас прижилося – вираз здивування), що зачудосія…

Ще тут треба розказати, як то уже в 1923 році привезли до Миколаєва «радійолу». Вона була велика мов шафа і поставили її в сінях магістрату (тодішньої міськради, напроти міліції нині). Білети продавали по 0,2 злотих, для тих хто хотів послухати, як то «радійо» само говорить. Антену закинули на будинок суду (нині міліція) і «радійо» шуміло, грало і щось говорило. Тоді в Миколаєві вже було багато студентів, які вчилися у Львові в гімназіях, між ними і мій брат, а пізніше і я. І ми не вірили тоді в ту «радійотехніку», бігали перевіряти ту антену. Ми думали, що по ній хтось говорить і так обманюють людей.

Це все було приблизно 70 років назад, а яка нині нечувана техніка. А що буде дальше, хто доживе, той побачить. Нині й так найновіші винаходи строго засекречені. Техніка – техніка, вона принесла і велике добро, но не забуваймо і багато зла. Добро духовне і любов тоді, без техніки, царило в світі, а зараз? Жодних екологічних питань не було, природа була чиста і здорова і люди, як частина цієї Божої природи, були теж здорові фізично і морально. Не було хати, щоб в ній не було від четверо до десятеро дітей, і то в малих хатах. Казали, що по нашій вулиці тяжко було фірою переїхати, бо юрби дітей бавилися в піску. Всі ми бігали в латаних сорочках, бо тоді так вбирали дітей на щодень, майже не миті лягали спати, але на неділю нас мили і нас гарно одягали. Ми були здорові, ні насмарку, ні кашлю не було. На їдження ми кидалися без розбору, а не як нині: їж та їж, і впрост напихають дитину.

Один наш земляк, професор, описує, як він приїхав до свого сина у гості. У його сина була одна дитина і коли вона з'їла ложку каші то в хаті була велика радість і свято. Далі він пише, що їх у батьків було восьмеро, їли тільки хліб і бульбу. Виросли всі здорові і веселі, вивчилися бо хотіли вивчитися. Так як тепер батьки пестять дітей, то це нечувано і то як багатші так і бідніші однаково. Здоров’я у дітей мало, бо вживання над міру цукру, шоколаду і жиру – шкідливо для дітей, як старому горілка.

У 1920 році, а може 1921 мала частина армії більшовиків під командуванням Будьонного, яка йшла на Польщу, прорвалась аж до Миколаєва. Ми, хлопці, рано пасли корови на «обширі» під лісом, як іти на Прийму і бачимо, на Лисій горі багато вершників на конях і багато тачанок (двоколісні брички з конем). То було на свято Святого Спаса, літо – в розпалі. Ага, щось буде і ми женемо худобу додому і біжимо до міста дивитися, що сталося. Малий загін більшовиків несподівано напав на магістрат, управу і поліцію міста. Польське військо, зі страху, стрімголов з міста втікло. Більшовики розбили касу в управі і гроші викинули на ринок, люди, з панічною жадобою, кинулися збирати гроші, грабувати магазини (вони були всі жидівські) і нести награбоване домів. Один більшовик вдерся на коні до костела, а там була відправа, нагнав багато страху на поляків. Суддю, миколаївського поляка (називався Заплатальський), в одних кальсонах, прив’язали до хвоста коня і так водили по місту. Натовп овацією і сміхом зустрічав то, бо суддя – це влада поляків і ніхто ту владу не любив.

Ми, хлопці, вже до хат не пішли, а чекали, що далі буде… І бачимо, більшовики на конях, ведуть, приблизно 20 полонених польських жовнірів, які чинили опір і при стрілянині убили двох більшовиків. Тих полонених поляків, вивели за місто, де нині АТК (як їхати на Львів), поставили їх в ряд і один з більшовиків, може старший над ними, бо вони були вбрані по різному, хто що мав, а не по військовому, став говорити про «власть совєтов» і за те, що поляки вбили їх товаришів, всіх їх розстріляють. Почався плач, крик, всі поляки просилися, але приступив якийсь молоденький більшовик вийняв шаблю і давай рубати поляків по головах, а другий – їх розстрілював. Останнього поляка помилували, і той старший сказав йому: «Іди і розкажи своїм, як більшовики помстилися за своїх товаришів». На то було страшно дивитися, а я з хлопцями все то бачив.

На другий день уже не видно було большовиків у місті, бо вони пішли доганяти своїх. Місто два дні було без влади, аж на третій день поляки почали вертатися.

Австрійська влада в Галичині була не така вже і погана, була справедливість особиста і державна. Жили люди свобідно і чесно, з повагою до найбіднішого. В магазинах було все, аби тільки були гроші. Гроші мали високу ціну і тому люди були дуже ощадливими. Люди працювали тяжко і багато, з досвіта і до вечора, але праця на себе не була мукою. Працю рук дуже шанували, хліба не викидали, хлібом худобу не годували – бо рахувалося великим гріхом. Хто знайшов кусок хліба на землі, то підняв його, поцілував і клав у добре місце.

Мушу тут написати, як то тоді, люди все шанували і берегли, нічого марно не пропадало. Нас, дітей, до пошанівку з дитинства привчали. Електрики не було, ми вчилися при нафтовій лампі. Пригадую собі, як мама на нас кричала: «Чого так сильно підкрутили лампу, я що так багато грошей маю на нафту!». До церкви люди з сіл ішли босі, а мешти чи чоботи несли на плечах і аж під церквою, витирали ноги, і взувалися. А нині? Кажуть, що ми були бідні в тих роках. Так жили не багато, але з голоду не вмирали. Люди вміли дотримуватися посту і вміли свята святкувати.

В суботу, коли дзвонили на вечірню, то всі закінчували роботу у полі, верталися додому. В дома милися, мили дітей, ладили все на неділю або свята. В неділю гарно одягалися до церкви.

Жінки мали гарні чоботи (саф’янці), від них пішла мода на чобітки жінкам до нині, мали дорогі гарні хустки, спідниці і таке інше. Вони то все дуже берегли і залишали свої речі у спадок своїм дітям і внукам, дехто їх має ще до сьогодні. Мода тоді не мінялася, як нині, що пів року. Жінки замужні, носили довгі сорочки, а низ їх був обшитий грубим полотном. Називали то – начинка. Ця начинка була в хаті для всього, коли треба рушником – обтирали руки, лице, дітей обтирали і їхні носи, коли треба стиркою – зі стола стирали крихти, витирали корові дійки перед доїнням. Одного разу ми з братом, а ми вже були студентами, мамі звернули увагу на цю «начинку», то мама так образилася на нас, каже: «О! уже вивчилися на панів, уже вам не вгодиш!». Чоловіки носили дорогі фетрові капелюхи, чорні кашкети, шапки кримки, буксові чоботи на шкірі, бо тоді ще гуми не було. Кожний господар обов’язково мав гарні футра.

Все було гарно, але з особистою чистотою було не так добре. Рано вставали, трохи очі водою протерли і до роботи, у суботу милися ліпше, тоді і дітей раз на тиждень мили у суботу, перед неділею. На ногах мали потрісканий бруд – називали «ріпиця». Було багато блох, а навіть були і воші. Пригадую собі, мама каже: «Ясю давай я тебе почешу» і грубий гребінь з кості водить по голові, а на стіл воші падали. Стригла нас мама ножицями, вони були грубі і на голові залишали сходи з волосся, з того всі сміялися.

Пригадую собі ще історію з виходком. Австрійський уряд видав указ про те, щоб у кожного на подвір’ї був виходок – туалет. Люди на той час «по тяжкому» ходили до стайні, або на жарт, між хатами, або де-небудь де притиснула потреба, так щоб не на видноті. Спочатку на той указ уряду люди нарікали і кричали: «Шляг (удар по-німецьки) би їх трафив, вже і до с…ки добралися». Але виходки мусіли ставити, бо хто не поставив платив штраф. Виходки поставили, але до них не ходили довго, аж за пару років до них звикли.

І так, зосталося нас двох з братом у мами, з чотирьох дітей. Мама нас виховувала строго, але і дуже любила. І та мамина любов зробила нас, я так думаю, добрими людьми. Біда була в хаті слабовитої вдовиці, но радість була далеко більша, особливо перед святами.

Почну розповідь від Великодня. Божа Пасха іде, весна наближається і мама вже заздалегідь про все старається. Пацятко (свинку) ріже, мука є, хоча не дуже петльована (питльована – біла), яйця є, свої кури нанесли. Мама нам на Пасху обов’язково шила нові вбрання. Грошей відложених мама не мала, але йшла у магазин (казали до склепу) до жида Еренцвайга, а той: «Пані Мочульська для вас і ваших гарних діточок, що хочете беріть, а за гроші не журіться, я почекаю». Жид був хитрий, но за те, що чекав грошей, брав у боржника що хотів, хто знав тоді правдиву ціну? А вже за місяць-два, приходила картка від його адвоката, що ви винні стільки то грошей. За картку треба було платити пів злотого, а то один кілограм м’яса.

Кравець був нашим сусідом, Василишин. Мама його просила: «Ой татусю шийте їм статне (на виріст) вбрання, бо діти ростуть. В наших убраннях рукава були довші і ми ходили з закоченими рукавами.

Пасок мама пекла багато і ми їх їли ще два тижні після свят. Яйця були крашені кольоровим папером, з якого робили квіти на святі образи. Ми готували «бабки», якими стріляли на свята. «Бабка» – то був кусок заліза з діркою, куди ложився порох, закривалося грубим цвяхом і гоп до кам’яної стіни. Ще де-не-де був порох з війни, а якщо не було пороху, то ложили сірку. На сам Великдень, на Воскресній Утренній, коли заспівали «Христос Воскрес!», почали хлопці всі стріляти на славу Бога. Старші хлопці мали маузери і теж ними стріляли.

У нас на Підліссю (вулиця Шевченка) була своя церква святого Михайла (зараз її радянська влада віддала), яку побудував наш прадід Григорій Юрик в 1886 році, теж була відправа. Після служби Божої, на святковий обід вся родина збиралися за столом і частувалися. Після святкового обіду, всі збиралися на горі Високий Камінь (гора Галя) і співали різні прекрасні гагілки (гаївки). Кожна вулиця мала свою гору, збиралися бавитися гагілок. Завалля збиралися на Лисій горі, Болоня – на горі Липа, а передмістя на горі Струженій.

Гори були замаєні соснами і синьо-жовтими прапорами. Гагілок бавилися всі: старі, молоді, діти. Всі ці обряди і фольклор гагілок треба окремо описати, бо це шедевр багатства духа нашого українського народу, знищене і забуте, але не зовсім і зараз то все почало відновлюватися.

Пасху святкували не три дні, а більше ніж тиждень. Смачні страви їли цілий місяць. До Пасхи був піст і нарід досить строго додержувався цього посту. Робота була вся зроблена в хаті і на господарстві. Люди бавилися, гуляли і пили, но п’яних – борони Боже – не було видно. Яка то була загальна, всенародна радість, вам такого «не відать», вам таке і не присниться!!!

За Пасхою – уже Зелені свята (Зіслання святого Духа). Вся вулиця, всі хати замаєні зеленими гілками дерев. Пастухи плели букети і маїли ними корови (чіпляли їх між рогами).В ці свята, у нас всі йдуть на цвинтар відвідати померлих, віддати шану тим, хто вже в гробах. Священики відправляють панахиди на могилах. Це велика культура духа і так гарно у нас відзначається, бо я був і жив на Сибіру в Росії 15 років і такого там не бачив.

А тут уже, після Пасхи і Зелених Свят – день Івана-Купала. До цього дня не вільно було купатися, бо казали, що ще сонце не скупалося. Після Служби Божої всі йшли або їхали (кіньми, биками) на Дністер купатися. Брали з собою закуску і випивку, правда не багато. Чоловіки купалися у кальсонах, трусів-плавок тоді ніхто не мав. А ці кальсони шили переважно самі жінки своїми руками і ніколи вони не закривалися з переду добре. Чоловіки руками затулялися на переді. А жінки? Вони теж не мали жадних трусів і закривалися спереду запасками (ті що мали при кухні), а ці запаски трималися на поверхні води і теж все було видно. Який то був сміх і крик!!! Ми хлопці, вже дещо розуміли, і сміялися з жінок і казали: «Мабуть ваша качка (так тоді то називали) дуже багато води п’є!», а жінки зі сміхом відповідали: «Сину, як би ти стільки ковбасок наївся, то ти ще більше пив би!».

За святом Івана Купала іде свято Святих Петра і Павла – свято молоді. На те свято батьки нам наварять вареників і то вже з черешень, нароблять з сиру «гамівок», дадуть лимонаду. На той час вже є порічки, агрус. Ми, діти беремо то все і ідемо на стрих або до стодоли і там петруємо, тобто вгощаємося і співаємо: «Петре, Павле ходи з нами петрувати, гамівочки поїдати…».

У свята відпочинок. Середина літа, але підходить пора великої, тяжкої роботи в полі – жнива.

Після жнив наступає осінь, а потім зима, яка приносить знову радість свята.

День Святого Миколая – то свято подарунків всім, а головно для дітей. Нині свято Святого Миколая святкують по старій традиції. Святий Миколай чемним дітям і дорослим носить подарунки до хати і в ночі кладе їх під подушку, а не чемним – різку, щоб батьки покарали їх за збитки. Діти співають: «Ой хто, хто Миколая любить, Ой хто, хто Миколаю служить…».

Але головне свято зими, свято веселості і радості то це Різдво Христове. Зима, робіт жодних і всі живуть святами. Свят Вечір – це вершина радості, щасливості всіх людей. А які прекрасні звичаї, колядки на ці свята припадають, жоден інший нарід таких багатих духовно обрядів не має. Всі живуть святом, розучують колядки, готують вертепи. Тоді в усіх українських журналах і газетах друкували слова колядок і вертепів. Ялинок за моїх молодих літ великих дуже, як тепер, не ставили. Вносили до хати на підлогу «діда» – це була солома, а на стіл ложили сіно – «бабу», так тоді казали. На вечерю варили дванадцять страв, але головною стравою була кутя, як і тепер. Про Різдво Христове дуже багато і гарно описано.

Зимові свята закінчував Новий Рік. У нас його менше справляли, бо у нас є багато річних церковних свят. Новий Рік у нас то свято Святого Василія, а на вечір, це була Маланка. На сам Новий рік, раненько, ходили по хатах і здоровили господарів з святом і казали «помагай Біг (помагай Боже)».

Так на свята веселилися наші краяни і не «підігрівалися» горілкою, так як нині.

Весілля справляли 7-10 днів і тут були окремі обряди і пісні. На весіллі горілки пили дуже і дуже мало. Весілля можна було справити з одною літрою горілки. Нині з того сміються, як то з одною літрою? Наші батьки не тільки вміли тяжко працювати, але і вміли бавитися.

На той час, ми продавали масло, м'ясо і яйця до Англії і другим державам заходу. Була у нас знана фірма на весь захід «Маслосоюз», скорочено «М.С.» (не той «союз», що потім прийшов). Приємно згадати нині, які то були у нас господарі.

Мій брат Степан і я були для нашої зболілої мами неоціненним скарбом. В неділю чи свята мама нас чисто і гарно вдягала до церкви і просила, щоб ми були чемні, а сама йшла до костела, бо була з давнього роду латинського обряду.

Одного разу, пам’ятаю це було приблизно десь у 1922 році, заїздить до нас на подвір’я гарна бричка, а в ній два священики: о. Олександр і о. доктор шамбелан Степан Юрики. Вони приїхали відвідати свою сестріницю, нашу маму. Привезли нам різні подарунки, цукерки, булочки. І о. Степан каже: «Марисю, я забираю Стефка (мого брата) до себе у Золочів. Хай там вчиться у гімназії.». Мамі слези пішли по лиці, бо там вчилася Касуня і померла. Але правдива любов мами до сина переборола і Стефко поїхав. Там він учився в українській гімназії «Рідна школа». Крім державних, українці мали ще Рідні школи. Довго Стефко там не провчився, не витримав, бо дуже зле до нього відносилася тета Матидьда (вона була німкеня), жінка вуйка о. Олександра Юрика (пароха з Дроговижа). Вона вела господарку у Золочеві. Він втік поїздом, без білету («зайцем»). Пізніше, Стефко вже вчився в гімназії у Львові.

Я вдома пас корову і ялівку, помагав мамі по господарці. До школи я ходив у четвертий клас. І знову, подібно як зі Стефком, приїздить до нас у гості двоюрідний брат мами Юліан Юрик (син о. Олександра Юрика з Дроговижа). Він був студентом Львівської богословської семінарії. То був приблизно 1924 рік, і почав маму вговорювати, щоб мене теж віддали до гімназії у Львів, а по господарці він поможе. Як я це почув , то дуже зрадів, бо хотів , як брат, вчитися у Львові. Мама не хотіла, не годилася мене відпускати, бо хто буде на господарці в хаті. Але знову, правдива любов мами до сина, щоб син вчився і вивчився і йому тоді буде краще в житті, дала згоду.

Я почав готуватися до екзамену у гімназію, бо треба було йти у четвертий клас, я був уже старший. Ходив брати лекції до пана Сеньківа, колишній артист. Він мав довге волосся і був хворий на сухоти. Я носив йому дволітрову баньку молока за лекцію. У нього я нічого не навчився, хіба що була розмова з інтелігентом. Прийшов час їхати до Львова, здавати екзамен до четвертого класу гімназії. За мною приїхав мій вуйко Юліан Юрик. Він мене завіз на теологію (вулиця Коперника 36), де він ще вчився. Там я жив і їв, ходив на вулицю Льва Сапіги (нині вулиця Миру, Степана Бандери) здавати екзамени в «державну гімназію з руською мовою навчання», так вона оригінально називалася.

У четвертому класі були хлопці (то була чоловіча гімназія), за якими було три роки науки, а я від корів – до гімназії. Я майже нічого не знав, писав все з малої букви, вживав миколаївський виговір, слова закінчував на «сі». Але вуйко Юлюсь ходив і просив за мене, говорив що я дуже здібний і буду гарно вчитися. За мене ходив просити професорів мій брат Стефко, який там вчився. І мене прийняли у четвертий клас. Тут ще допомогла національна політика, українська інтелігенція хотіла щоб більше вчилося українців, та ще з села.

І так, у гімназії мене посадили за останню лавку, а нас було тридцять студентів. Всі майже панські діти і дехто з родин робітників. З провінції нас було четверо. Я своїм видом і простотою смішив цілий клас, був грубенький, у порваних чоботах. Професор Макарушка (ми його так називали) звернув мені увагу, чому я не почистив чоботи? А я йому відповів, що ще не неділя, бо в нас вдома чоботи чистили тільки на неділю і свята. Одного разу я написав диктант на миколаївському виговорі, то сміх був на весь клас. Але скоро я все те переборов і став навіть не зле вчитися. Я закінчив четвертий клас і перейшов до п’ятого.

У гімназії мене вчили такі професори: Макарушка – господар класу, Федусевич – його брат був у Миколаєві священиком, Посацький, Любомирович, Яцкевич, Янів, Зінько. Гімнастику вчив син Івана Франка – Петро. На годині гімнастики він читав газети, а ми робили, що хотіли. Я був здоровий і найстарший у класі. Боротися я навчився з пастухами, коли пас корову. На гімнастиці я всіх положив на підлогу і тут всі стали мене поважати.

П’ятий клас у мене пішов багато краще. Я співав у гімназійному хорі, диригентом був Вітошинський, а потім Вахнянин. Ми співали Служби Божі, концерти давали до днів Шевченка і Шашкевича.

У шостому класі я був уже добрий ученик, але завжди був голодний. На квартирі, де ми з братом жили у одної самітної бабці (вулиця Пушкіна 58, Чупринки), я ніколи не наїдався, бо вона мало давала, як для хлопців, які ростуть. Один раз на рік, осінню, мама привозила цій бабці бульби, муки, сала, різних круп і таке інше, і за кожного з нас з братом доплачувала по п’ять злотих за місяць. Бабця нас годувала бульбою і кінським м’ясом, бо воно було дешевше.

Зі школи я йшов вулицею Потоцького (нині вулиця Пушкіна), а на тій вулиці жили багаті пани і з їх вікон так гарно пахло різними стравами, що було годі йти.

Пригадую собі, я вже був у шостому класі і один з товаришів запропонував класові: «Давайте зложимо всі свої другі сніданки (батьки давали дітям канапки), і чи Ясьо їх з’їсть?» Я спокійно з’їв, не менше ніж двадцять других сніданків. Всі на мене так подивилися, а вдома розповіли про мене. То їх мами приходили до гімназії, на мене подивитися.

У 1991 році, у Львові був з’їзд тих хто скінчив цю академічну гімназію, абсольвентів. Багато було наших, з діаспори, і ведучий читав привітання тих, хто не міг приїхати. І ось ведучий читає листа колишнього мого товариша Василя Федоровича з Канади, де між іншим він питає «чи живий Ясько Мочульський, який з’їв нараз друге снідання цілого класу?» Я встаю і кажу: « Я і зараз ще з’їм». Сміх великий понісся на засіданні…

Сьомий клас, я вже кавалєр, ходив до жіночої гімназії (сестер Василіянок) на забави.

Одного разу, я попав на концерт (розуміється без білету, бо грошей не було) студентського хору «Бандурист» і вони співали пісню, яку я добре знав. Ми ту пісню в Миколаєві співали хором і я сказав в голос, що хор в одному місці неправильно потягнув. Потім до мене підійшов якийсь пан і сказав, що я добре завважив. Він спитав мене, хто я і чи я співаю, а потім запросив мене на репетицію того хору. То був хор при читальні на вулиці Жовківський, а тим паном був диригент і композитор Тадей Купчинський (то його відома колядка «Не плач Рахиле»). В хорі Купчинського співали вже знані співаки, такі як Зеновій Попель, Березюк, Филипович та інші. Я при них навчився співати. Хор Купчинського тоді співав у кінотеатрах (фільми були німі), в церкві на похоронах і шлюбах. І я вже почав заробляти гроші співом, хоча мені молодому менше платили. Я був дуже радий, бо був без копійки (мама не мала з чого дати мені грошей).

І так я співав майже до нинішніх днів і пісня мене врятувала в багатьох випадках мого бурхливого, пізніше, життя.

Сьомий клас по своїй глупости я повторював, бо були гроші, колєги, ресторани і моя молодеча дурнота… Я зле не вчився, але професор Рудницький (ми його кликали горбатенький) поставив мені двійку з німецької мови. Він був відомий тим, що написав «Іду на вас» і мав псевдонім – Опільський. Він поставив двійку, бо бачив як то я, студент гімназії, співав у кіно. А то було невільно. Вдома, ні мама, ні брат того не знали, бо мною не цікавилися, бо я сам жив.

Одного разу я купив мамі подарунок – гарну хустку. Мама подумала, звідкіля у мене гроші, певно займаюсь чим злим, недозволеним і розплакалася.

У 1927 році я повторив сьомий клас і уже жив в Малій семінарії, куди мене прийняли по протекції о. Юліана Юрика і о. др. Андрія Іщака (наш сусід у Миколаєві). Ректором Малої семінарії був о. Перрідон. Митрополит Андрей Шептицький привіз його з Голландії, і він прийняв наш український обряд. О. Перрідон говорив українською мовою, хоча дуже і дуже з голландським виговором.

Мала семінарія була призначена для бідних дітей, для дітей вдів по священиках. Цю семінарію утримував митрополит Андрей Шептицький. Тут було все для нас задарма, добре годували та виховували студентів в релігійному дусі.

Хор вів славний диригент Дмитро Котко, український офіцер – емігрант з Росії. Він мав професійний хор: славний, знаменитий хор Котка. Котко з цим хором гастролював з 1924 року аж до приходу радянської влади. Я співав у його хорі семінаристів, а потім і в його професійному хорі.

У 1928 році, я разом з хором семінаристів Котка їздив на Євхаристійний Конгрес в місто Познань. Там ми співали наші Служби Божі в костелах, давали концерти української пісні, і нас нечувано гарно приймали, бо такого гарного хору не чули (сопрано і альти – студенти 1-4 класів; баси, баритони, тенори – студенти 7-8 класів). Достойники Папи Римського, на Конгресі, подарували нам гарні подарунки.

У 1929-1930 роках я здав матуру (закінчив 8 клас). Здав все на трійки, але здав, тоді більшість студентів так здавали. Радості було не багато і не довго, бо матура нічого такого не давала і треба далі вчитися. Але куди іти і що вивчати?

Українцеві було дуже – дуже тяжко десь попасти вчитися. Тоді екзаменів у всі навчальні заклади не було, а приймали на основі матурального свідоцтва. І то було правильно, бо нині здав екзамени за десятилітку іди ще раз здавай при вступі. Я подався на університет у Львові на юридичний факультет (мій брат Стефко уже закінчував науку), але тут мене не прийняли, бо я «русін».

Так я вештався по Львові, то тут, то там підспівував, щоб заробити на прожиття. Одного дня, стрінула мене моя тета Зоня Юрик і каже: «Що ти Ясю, так будеш вештатися, іди на теологію, там твій вуйко о. др. Іщак Андрій (наш сусід) і тебе приймуть». Я її послухав і так зробив, хоча не хотів там учитися. Пішов я з заявою до ректора теології (богослов’я) о. др. Йосипа Сліпого. Я виглядав, як тоді казали, «по-фраєрськи», носив вусики, бачки… Коли я зайшов до нього, то в руку не поцілував його, як священика. Ректор подивився на мене з іронією якоюсь і питає чи я співаю. А я як заспіваю «Царю Небесний», він усміхнувся і питає мене: «Брате, а що вам закидають?». Я довго не думав і відразу відповів – лінивство! Тоді він каже – о, ви щирий, ідіть я вас прийняв. Так я став студентом Української Богословської Академії у 1931 році.

Це була правдива Академія, бо окрім теології, тут учили багато інших предметів, їх учили, знані на той час професори. Викладали нам такі предмети: археологію – др. Пастернак, мистецтво і архітектуру – др. Залозецький, який приїжджав до нас на семестр з Берліну, історію світу і східних народів – о. др. Андрій Іщак, слов’янське – др. Чехович і знаний історик др. Чубатий. Читали лекції про філологію, філософію, медичні нариси, про примірну поведінку у товаристві.

Виховування в академії було в духовному і національному напрямках. Студії тривали п’ять років. Студентів богословів нас було коло 300 чоловік. Ректор о. др. Йосип Сліпий був вихователь добрий і мудрий, хоча ми його трохи не долюблювали. Він був досить строгий, порядок і культура життя у нього були на першому місці, а ми, молоденькі, цього не розуміли, я зрозумів пізніше…

В академії працювали різні гуртки, такі як літературний, кооперативний, музичний. Хор був чоловічий і такий сильний, що сьогодні такого ніде немає. Понад 40 молодих, чистоголосих співаків – прекрасних тенорів, басів і октавістів. Кажуть, добрий репертуар – синонім доброго хору. Репертуар нашого хору: псальми, колядки, церковні наспіви, класика європейська і українська. Ми виконували твори Веделя, Бортнянського, Березовського та інших українських композиторів. Диригентом був богослов Жомкевич. Я співав гарним басом і деколи був солістом. У нашій церкві Святого Духа, перед Пасхою, ми давали концерт псалмів, а на Різдво концерт колядок. Церква не могла помістити всіх бажаючих послухати нашого співу. На вакаціях ми гастролювали з концертами по Західній Україні.

Великою подією у Львові був Йордан, свято Водохрещення. Зі всіх церков Львова (їх було приблизно десять) збиралися процесії і зі співом йшли в центр на площу Ринок, де було традиційне, з великим торжеством водосвяття. Наш хор ішов з церковною процесією по вулицях Львова до Ринку, співав колядки і щедрівки. Нас супроводжувала велика юрба віруючих і зацікавлених. Водосвяття відкривали священики всіх церков на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Була присутня святкова асиста в особі представників державної влади, поліції і військових (майже всі поляки). Така традиція була започаткована ще за Австрії. Торгівельні і урядові заклади були закриті. Так польська влада поважала нас «русінів»-українців на ці свята, а поза тим правдивої демократії і свободи до нас, «кабанів» (кабан – то свиня, так поляки називали нас українців) не було.

За науку і повне утримання в Богословській Академії платилося приблизно 200 злотих (за ті гроші можна було купити дві корові). Студентів з бідних родин утримували по зниженим цінах або задарма, як мене.

З усіх наук мене дуже цікавила аскетика, бо її викладав митрополит Шептицький. На лекції, ми ходили в митрополичі палати, бо він уже сидів у фотелі, не міг ходити і нам розказував всю правду життя. Він був ідеалом людини, своїми знаннями, розумом, скромністю і добротою. Митрополит об’їздив багато країн і знав, що найменше шість мов. Ніколи не забуду, як він пророчо твердив (то було перед весною): «Так, як той сніг счезне, так сюди прийдуть більшовики, і тому хто не має твердої віри, не ідіть на священиків». Нам говорили, що то вже старий чоловік і йому не треба вірити. Митрополит далі твердив: «Більшовики підуть у цілий світ, но вже не вернуться…»

У 1936 році я скінчив Богословську Академію, но з великими перепонами, бо я був молодий-дурний, не був примірним студентом. Висвятитися на священика було не так легко, нас було багато більше, як треба, хіба на нежонатого священика (целєбс), а я не хотів.

Випадково у Львові я зустрів о. Малиновського заступника ректора Академії по господарсько-адміністративній роботі і він мені каже: «Добре, що я вас зустрів, бо я маю для вас роботу». З роботою у Львові було тяжко. Справа малася така. У Львові, по вулиці Супінського (зараз вулиця Коцюбинського 21) був український академічний дім. Там жили і збиралися студенти національних поглядів, робили різні мітинги, демонстрації проти польського уряду. Польський уряд грозив зліквідувати цей академічний дім. Тоді митрополит Андрей Шептицький викупив його для Українського Католицького Союзу, який тоді у Львові був популярний. Ректором став о. Малиновський, чесний і мудрий священик, колишній офіцер Української Галицької Армії. Тут я не довго працював, бо мене запросив ректор о. Йосиф Сліпий працювати до митрополита Андрея Шептицького і я дав згоду.

Я став працювати адміністратором католицького видавництва «Мета». Видавництво друкувало тижневик «Мета», літературний католицький журнал «Дзвони» і популярний тижневик «Христос наша сила», різні рецензії та інші принагідні видання. Це видавництво разом з друкарнею «Бібльос» було розташоване по вулиці Японській (сьогодні будинок зв’язківців). Цей будинок для видавництва викупив митрополит Шептицький у поляків. Завідувала видавництвом митрополича палата при церкві Святого Юра. У видавництві я вже працював до самої війни 1939 року.

Мав гарну кімнату при церкві Святого Духа (вулиця Коперника 36), віктувався у сестер монахинь, які вели прекрасну їдальню для студентів-богословів. Робота для мене була дуже цікава. Я їздив по селах і організовував передплатників для наших видань, а головно для тижневика «Христос наша сила». Я довів передплату тижневика з 40 тисяч до 400 тисяч примірників. По роботі я мав змогу зустрічатися з передовими журналістами і письменниками цілого Львова. До друкарні «Бібльос» приходить працювати мій товариш по теології о. др. Михайло Сопуляк (робив докторат у місті Інсбрук) і ми разом багато зробили для цілого католицького видавництва.

Але! Але! Пророчі слова митрополита Андрея сповнилися! І у 1939 році 17 вересня приходить до нас радянська влада. І так війна! Німці йдуть на Польщу, поляки нібито бороняться, але чим? На Львів падають німецькі бомби і одна з них (перша) падає на церкву Святого Духа (вулиця Коперника 36) і мою кімнату, де я жив. На Боже провидіння, мене врятував мій товариш о. др. Михайло Сопуляк. Він вечором прийшов до мене і запросив мене до себе в «Бібльос», на вулицю Японську, послухати радіо, новини про війну. Тоді мало хто мав радіо. У мене жив тоді переїздом з Парижу студент Тарновецький з Чернівців. Один порох з нього зостався, а з церкви – купа каміння.

Рано, коли я то побачив, моє серце завмерло, я впав на коліна з подякою Богу, що спас мене. Я перейшов жити до «Бібльоса» з о. Сопуляком. У Львові паніка, демонстрації, всі поляки кричали «На Берлін!», а польське державне радіо пускало брехню, що польські жовніри уже перейшли німецьку границю.

Рано будимося, а німці уже у Львові. Тоді Москва проголосила, що йде визволяти братів-українців в західних областях. Відбулася мирна зустріч німців і більшовиків у Львові. Все йшло по підготовленій угоді Молотова – Рібентропа. Німці вернулися до границь Великої Польщі, а більшовики зайняли всю Західну Україну з містами Перемишль, Ярослав і Холм. Вони почали наводити свої соціалістично-більшовицькі порядки. Кругом переполох і страх, недовіра до радянської влади, яку ми так стрічали з вірою, що вона, нам українцям, принесе правду і волю.

Радянська влада заставила багатьох і багатьох покинути рідну землю та йти на Захід, бо вдома їх чекала тюрма і Сибір. На роботі в «Меті» і «Бібльосі» я зостався один, бо це було митрополиче і церковне видавництво. Священики залишили його. Мій товариш о. др. Михайло Сопуляк пішов на Захід, нині живе у Канаді.

Продовження мого життя – це вже життя під радянською владою. Про це окремо напишу.

Частина ІІ

І так настало 17 вересня 1939 року – як часто, на різних зборах, любили говорити композитори Микола Колесса і Анатолій Кос-Анатольський: «Сонце 17 вересня нас осінило…»

Справді, нас багатьох і багатьох це «сонце» на початку освітило, бо ми були мало освідомлені про нього. Ми вірили, що йдуть брати з України і ми разом з ними розбудуємо одну, велику, нашу Україну. Ми були свідомі, що 17 вересня то є велика історична подія для України, яка об’єднала всі західноукраїнські землі, разом з українськими містами Перемишль, Холм і Ярослав, в єдину, соборну Україну (сьогодні, ці міста знов відносяться до Польщі).

Ми, молодь у Львові, кинулася з національним запалом у революційні комітети, помагати радянській владі творити порядок. Тим хто був у революційних комітетах видали зброю. Молодь чергувала по вулицях, приймала участь в обшуках, головно у поляків, забирали у них зброю, бо вони її чимало мали. Все було по-українськи і нам було мило і приємно, що кругом було чути нашу мову, а поляків не було чути.

Но так довго не було. Може через два тижні, у наш революційний комітет, який містився в Українській академічній гімназії по вулиці Миру (зараз) (Степана Бандери), заходять двоє воєнних старшин і в приказному порядку кажуть: «Сложить оружие, все свободны». Вся влада у Львові перейшла до більшовиків, які понаїхали до нас з Московії. Ми опустили носи і пішли шукати роботу, а її було завались, бо поляки зі Львова повтікали. І то не тільки поляки, а багато і то багато українців пішли на захід, бо передчували, що їх тут чекає. Я вирішив теж утікати і поїхав до Миколаєва попрощатися з мамою і братом.

Приїжджаю додому, а брата вже арештували і повезли до Стрия. Мій брат Степан і я за Польщі не були такі великі політики. Більшовицька влада, що хотіла то робила. Мого брата арештували через те, що його мали вибрати головою міста, а за чим більшовикам свідомий українець, інтелігент. Мені шкода стало маму і я вирішив не втікати від «більшовицького раю», як тоді говорили.

В нашої мами мешкав лікар-більшовик, який мав звання капітана. І одного разу, він приніс зарплату, та як став ці гроші викладати на стіл, то вийшла ціла купа грошей. Він получав 600 рублів, а рубель зрівняли зі злотим, і то були дуже великі гроші. Я подумав, чого мені тікати від такого добра. Але то було брехливе добро, бо воно скоро лопнуло, пізніше ми з хором поїхали до Києва і побачили їхні ціни на все, а головно на промтовари, які були дуже високі. Приміром, мешти добрі, хоча там доброго нічого не було, коштували приблизно 500 рублів, а у нас такі мешти коштували 30-40 злотих.

Я працював, як я вже згадував, у видавництві «Мета» адміністратором. То було релігійно-церковне видавництво митрополита Шептицького. Всі директори-священики залишили роботу і я лишився сам один на роботі, але і я довго там не затримався. Радянська границя на заході була ще мало стережена і багато українців пішло у світ, далі від більшовиків, далі від більшовицького раю.

Кожний день приносив не радісні новини. Почалися арешти не тільки серед українців, які займалися українським національним життям, а навіть серед українців, які були у комуністичній партії Західної України. Більшовики все чистили без права і закону. Коли стали вивозити народ на Сибір, то й ще нині моє серце крається на згадку про ті часи. Це була незнана в світі трагедія українського народу. Її організували більшовики, а провели війська НКВД, в нелюдський, бандитський спосіб. Люди з дітьми плакали, цілували рідну землю, а ці нелюди тільки кричали: «Давай, давай, вперед!». Вони навіть не дали взяти з собою, те що потрібно у дорозі для дітей, і для дорослих.

На початку більшовики вивозили суддів і проституток, бо казали: «Это ненужный балласт» громади. Далі почали вивозити кого хотіли, бо в їхніх руках була сила, закон і право, які вони придумали. Вивозили головно, тих хто мав гарні помешкання, бо вони залишалися їм, крали всі кращі речі і цим бандитизмом збагачувалися. Але не довго, бо скоро самі втікали і все зоставили.

«Бібльос» – це була велика фабрика-друкарня і митрополит Андрей Шептицький купив її разом з робітниками різної національності, бо профспілкові закони тоді не дозволяли робітників звільняти. У видавництві «Мета», як і в «Бібльосі» все пішло догори ногами і я лишив ту роботу.

Випадково я зустрів Дмитра Котка, знаного диригента, я в його хорі декілька разів співав і ми домовилися організувати український хор. Котко мав своїх, ще старих співаків і я назбирав своїх хлопців-співаків, нас було шестеро. І так повстав чоловічий хор 16 співаків (шістнадцятка).

Репетиції нам дозволили робити на теології Богословської Академії (вулиця Коперника 36), бо її ліквідували. Перший наш концерт відбувся у політехнічному інституті. На концерті були присутні великі начальники з Києва, концерт пройшов прекрасно і на високу рівні. Гостям з Києва сильно подобалися наші пісні, а за виконання інтернаціоналу «Повстаньте гнані і голодні» наказали всім нам видати премію по 600 рублів. Тоді, то були дуже великі гроші, як я вже говорив, польський злотий зрівняли з радянським рублем. Нас так цим заохотили і ми почали збирати великий хор. Наш чоловічий хор мав виступати на «славних» жовтневих зборах Західної України 1939 року, но ці збори возз’єднання, так затягнулися, що вже почало світати. Котко подивився до зали, де мало хто вже був і каже: «Я перед такою публікою не буду виступати». І до нас говорить: «Пішли домів.». Це було, свого роду, відвагою Котка прийняти таке рішення, щоб не виступати на таких «славних» зборах.

У 1940 році, у нас уже був мішаний хор при Львівській філармонії. До складу хору входило вісімдесят гарних співаків. Хор ми назвали «Трембіта» – гуцульський музичний інструмент, хоча представник з Києва, з відділу культури, був проти цієї назви. Він казав, що трембіта переважно грає сумні наспіви, оповіщає похорони. І справді, так сталося пізніше з нами.

Почалася війна і «Трембіта» сумно-сумно затрембітала. Тоді то прислали до нас нового диригента з Києва – Григорія Гончарова. У Києві він вів хор у Софійському Соборі. Це був видатний хоровий диригент, він був товаришем знаного українського диригента Олександра Кошиці. Було приємно бути на його репетиціях, це була велика культура, то були залишки старої культури співу.

В ті часи, у Львові було багато гарних співаків і можна було набрати дві, три таких «Трембіти», не те що нині. Молодь не пила, не вела розгульний спосіб життя, була під наглядом батьків.

На гастролях у Києві, концерти проходили на нечувано високому рівні, глядачі довго не відпускали нас зі сцени. Один з концертів, ми давали у Верховній Раді. У нас в програмі були пісні Західної і Східної України, а русских пісень не було, хіба одна. Тут публіка не знала нашої музичної культури, а таку пісню, як «Огні горять» Ісидора Воробкевича, ми мусіли повторювати три рази. Київ дав «Трембіті» багато похвали і радості.

Після Києва, «Трембіта» ще була з концертами у Москві. І тут теж всі концерти проходять на «ура», а наші баси так сподобалися А. А. Александрову, диригенту «Краснознаменного» московського хору, що по приїзді у Львів декілька басів дістали повістки в армію. Ми залишилися без кращих трьох басів-октавістів, між якими був і Олександр Гринько, який зараз у Львові уже є народним артистом, а другі призвані баси пропали у вихорі війни.

По приїзді до Львова, у нас забирають диригента Григорія Гончарова. Замість нього присилають диригента хору «Думка» Олександра Сороку. Він був не злий диригент, але не такий, як Гончаров.

У 1941році в «Трембіті» два диригенти – Олександр Сорока і Дмитро Котко. Ми даємо у Львові прекрасні концерти. У нас в репертуарі: «Кавказ» Людкевича, «9 симфонія», «Реквієм» і великий концерт наших колядок (тоді ще дозволяли колядки).

«Трембіта» мала великі гастролі по Радянському союзу. З концертами ми були у Житомирі, Києві, Харкові, Середній Азії, Тбілісі, Ташкент, Самарканд, Єреван, Баку, Алма-Ата, Куйбишев і Саратов. Після Саратова «Трембіта» мала вертати у рідний Львів.

В Саратові, 21 червня 1941 року, нас застала війна. Нам забракло декілька днів для повернення додому, щоб побачити родини і рідний Львів. В «Трембіті» плач, крик, паніка. До Львова їхати вже не можна, хоча білети на дорогу додому ми вже мали. До залізничного вокзалу і на сто метрів не можна підійти. Сидимо в Саратові, грошей не має, бо зарплату мали дати у Львові. В їдальнях страшні черги, хоча там не дуже було, що їсти. В магазинах все забрали і поховали, хіба дешеве вино і рибні консерви, але дуже дорогі. Ага, ще були краби, бо русские їх не їли, хоча це делікатес за границею. Біда кругом, але нам обіцяють, що ми поїдемо у Москву Хай там вирішують, що з нами робити.

Деякі з нас збиралися втікати додому, до Львова самі. Ну як втікнеш, коли русскої мови добре не знаємо, а сам наш вигляд свідчив, про те, хто ми і звідки. Привезли «Трембіту» у Москву, яку уже німці бомбили і то дуже часто. Поселили нас у гуртожитку біля Ризького вокзалу. Почали ми працювати на призовних пунктах для новобранців. І тут нам стало здаватися досить дивним те, що мами і родичі не плакали за своїми синами, бо у нас це був би плач і крик, а тут «за родину…» і все.

В Москві їсти було що, але грошей ми мали мало. Я продав два ручні годинники, бо з дому набрали на «інтерес». На кожному кроці НКВД і нас часто забирали, бо ми своїм видом і львівським вбранням нагадували їм фашистських «шпійонів». Як хто покаже на нас пальцем, нас уже беруть. Правда, на початку нас брали, а потім відпускали. Від німецьких бомб ми ховалися у метро. Так ми жили в Москві.

Нарешті вирішили нас знову відправити в Алма-Ату. До Алма-Ати ми їхали майже місяць, бо в дорозі ми багато стояли і пропускали поїзди з армією і призовниками. То була не їзда, а велика біда і мука, якої ми і не припускали. Їсти не має що, хліба обмаль і то сухий, а до кип’ятку (тут казали чай, у вагонах не було) на станціях треба було бігти і займати чергу. Ми молоді давали собі раду, а старим, що було робити? Почали ділитися хлібом, бо і його забракло. Так ми доперли до знаної уже нам і любої Алма-Ати другий раз.

Війна тут не відчувалася. Було що їсти в їдальнях, продукти були у магазинах і на базарах, но не довго. Почали приїжджати біженці з Ленінграду, з Москви та інших міст, щоб бути по далі від фронту і війни і Алма-Ата сильно помінялася. Бідні не втікали, сиділи у своїх хатах, а власть імущі та їх жінки, родини воєнних начальників втікали у Середню Азію. Вони по привозили з собою цілі валізки (чемодани) крадених грошей. На базарах зараз же піднялись ціни в три рази, а в магазинах продуктів стало багато менше. Крик, шум простих людей, «роботяг» і давай гнати насильно приїжджих, а більшість з них були євреї (жиди) і люди кричали: «Бей жидов, спасай Рассию!». В Алма-Аті казахів було мало, найбільше було русских, а українців, нас називали хохлами, було менше. Приїжджі оборонялися, говорили, що їхні чоловіки і сини воюють на фронті, а їм тут не дають жити, але простий люд їм не вірив, бо знав, що то політичні шахраї.

«Трембіту» поселили в гуртожитку. На початку ми дали п’ять чи шість концертів в парку і все. І нашу «Трембіту» розібрали. Частину з нас забрали в русскую оперу, частину з нас – в казахську оперу. Розійшлися і наші диригенти: Олександр Сорока пішов працювати на радіостанцію, а Дмитро Котко купив собі баян, зібрав малий ансамбль і поїхав з концертами по колгоспах. Частина співаків осталася без роботи. В місті Чемкент теж була частина «Трембіти», і там умирають: сестра Миколи Колесси – Зоня і адміністратор хору – Лисецький.

Я був у хорі русской опери, і ми жили тут добре, дали нам квартири, я жив з Михайлом Дацком. В опері була їдальня і не треба було переживати, де поїсти. Всіх молодих з опери взяли до армії, а нас трембітян не брали. Нас навіть не брали, як добровольців, казали прийде час і для вас. Ми були «западники» і таких, як ми на фронт не брали.

Одного дня нам надсилають повістки з воєнкомату, явитися з «вещами» на залізничний вокзал Алма-Ати, а то досить далеко. Ми прийшли, а тут уже повно призовників, але всі різних національностей – естонці, латиші, литовці, євреї, німці ну і ми. По цих призовниках, я з місця зорієнтувався, що нас не в армію, а в «строй батальйон», на лісоповал, а там пропадай…

Саме тоді була об'яви в газетах, що колишні громадяни Польщі мають йти в польську армію, яка збирається у місті Бузулук (північний Казахстан). Я виступив і сказав, що ми колишні громадяни Польщі і тоді комбриг Щербаков нас звільнив з призову. Ми пішли на стару роботу. Но тут робота уже не в’язалася, як перше. В Алма-Аті було багато поляків і вони їхали в місто Бузулук, де збиралася польська армія. І ми (правда не всі) попробували поїхати з ними, хоча поляки, а особливо джаз-оркестр Варса, не дуже радо нас (русинів) прийняв. Нам було все одно, аби бути ближче додому. Приїхали ми в місто Ташкент, бо тут ми мали пересідати, а в місті зовсім воєнна біда. Повно біженців, в хату нас не пускають, щоб переночувати. Ми спали на попутніх машинах, які стояли біля вокзалу. Про їдальні й не говору, черги і черги, прийдеш подивишся, і їсти не хочеться. Ми зустрілися з земляками-українцями, бо де їх не було. А вони нам: «Куди ви їдете, до поляків, ми там були, поляки нас ненавидять, там біда, на землі спати треба», а вже морозить. І ми давай вертатися в місто Алма-Ату, бо там було ще прекрасне життя.

На роботу в оперу нас прийняли змісця, бо їхні чоловіки пішли в армію. Опера тут була прекрасна, на високому мистецькому рівні, бо всі заслужені і народні артисти теж втікали по далі від фронту, від війни, а хором були ми – трембітяни. Тут ішла вся класика, але вистава «Запорожець за Дунаєм» ішла кожної неділі і побила всі аншлаги. Прекрасна Алма-Ата, друга Україна, а які гарбузи по 30 копійок, а річка Алма-Атинка, де ми загоряли, купалися. Ми добре жили і набиралися сили і здоров’я, бо скоро все пішло так, що нам і в голову не могло прийти…

НКВД стало за нами слідкувати, може і ми тут були винуваті, бо язиками дуже вихваляли наше життя у Львові, а русским то не подобалося. Ми, западеньці, були дуже довірливі, у НКВД стіни вуха мали і майже всі доносили один на одного.

В той день у театрі ішла вистава «Іван Сусанін». Після вистави, ми зняли грим і йдемо до дому. При виході з театру, якийсь чоловік приступив до Володимира Жирка, а другий до Романа Оробця і забрали їх з собою. Я і Михайло Дацко спокійно пішли додому і дивувалися хто і за що їх забрали. Вдома ми повечеряли, лягли спати, а тут хтось стукає у вікно і питає: «Тут живет Михаил Иванович Дацко». Заходять троє енкаведистів з наганами і кажуть йому, що він за наказом прокурора арештований. Роблять в хаті «шмон», забирають з собою його і його речі. Я лишився один, здивований. І так собі думаю, «по-львівськи», як щоб мене мали арештувати, то нас би забрали разом, бо я можу зараз утікати. Я подумав, що Міська Дацка взяли через те, що він любив багато язиком мелькати перед своїми дівчатками, яких він знав багато. Одного разу, він мені признався, що в нього влюбилася донька великого начальника енкаведиста і сказала йому, що «вас скоро не будет…»

Я, якийсь час подумав про то, що сталося і спокійно лягаю спати і думаю собі: «Дасть Бог день, тоді побачу, що буде далі». Но дня я не діждався, бо за дві чи то за три години знов стукають у вікно. Питають, чи тут живе Мочульський Іван Степанович і знов заходять троє, але вже другі, і кажуть, що за наказом прокурора, я арештований. На квартирі у мене «шмон», але обшук був набагато ретельнішим ніж при арешті Дацка.

Коли мене арештовували і забирали з квартири, я зі злості хотів все своє лишити і так йти з тими енкаведистами, але і поміж них були люди і один каже мені, щоб я своє забирав з собою, бо пригодиться. Господині квартири я лишив тільки годинник, а решта все забрав з собою, взяв я і пару колечків сухої ковбаси. Коли мене оформляли у камеру, то все забрали в «хранение». Розібрали мене до голого і сказали присядь, дивились у задній прохід, щоб я там не запхав ножа чи пильника. Ковбасу теж забрали, але одно колечко дали з собою до камери. Я її не їв, а поставив на грати у вікні, щоб була на Пасху, яка скоро мала бути. По камерах, дуже часто ходили різні комісії. Питалися: «Как живете, на что жалуетесь?», робили шмон по ліжку і хотіли забрати ковбаску з вікна, а я їм кажу, що я віруючий християнин, дайте хоч тим колечком ковбаси відсвяткувати Пасху. І на них це діяло і вони лишили мені цю ковбасу. Одного разу була комісія аж з самої Москви і вони мені підказали точний день Пасхи.

І так, нас десятеро трембітян посадили в Алма-Аті в тюрму: Жирко Володимир, Оробець Роман, Квасничка Дмитро, Гасай Юстим, Левицький Роман, Дацко Михайло, Драган Микола, Бахарієр Ігнат (єврей), Срединський Ярослав і я, Мочульський Іван. Перед тим, ще арештували Єрмака, то був емігрант з Росії, і такого самого емігранта з Росії (прізвище забув), батько знаного скрипаля Мазуркевича (прізвище по мамі), но вони обоє відразу пропали. У лагері «Злотіно» Срединський сам відлучився від нас, бо пішов етапом у колгосп, думав що там буде легше і там пропав.

Нас оформили як тюремників, обстригли, ми «пограли на баяні», бо так казали, коли робили відбитки пальців лівої руки, для «дела тюремщика». Пішли допити, тілесні знущання, неспані ночі, муки. Слідство вели тільки пізніми вечорами, щоб ми визнали свою провину перед радянською владою. Слідчі добре знали, що ми в нічому не винні, але всіма силами насильства робили з нас політичних злочинців. Майже кожної ночі шум, крик, відкриваються грубі залізні двері до камери, і чути голос: «Хто на «М» або «В» выхади!». Того, хто виходив, хапали за руки і мов мішок несли до слідчого на допит. Все робилося так, щоб арештант не зрозумів, що з ним робиться і визнав свою провину на слідстві. У мене слідство вів капітан Симоненко. Він був не злий чоловік, мене не бив. Він мені пояснював, що ми, українці з Західної України, дуже довірливі і не розуміємося на більшовицькій політиці. Потім каже: «Ти попав до нас і ми тебе мусимо зробити винним, нам зате гроші платять, не муч нас і себе, бери і підписуй все».

Слідчий так говорив, бо ми не хотіли підписувати ту їхню неправду і боролися з тим. Моїх колєгів слідчі не жаліли і прикладали свої руки (били) на слідстві. Страшно били казахів, бо вони кинули заклик по місту: «Далой советскую власть! – свободу Казахстану!».

На правду треба сказати, тюрма була переповнена невинними людьми і то молодими, але не знаю, чи хоч 2% з них займалися політикою проти радянської влади. Пізніше в лагерах, тих, що займалися, хоч якоюсь політикою проти радянської влади, не стало (загинули).

Офіцерів, прибалтійських держав, яких арештували, ні одного в живих не залишили, всіх по одному і пішло…

В лагерах залишилися одні «фраєри».

Нашу «десятку» брали на суд, але суд не рішився нас засудити, бо всім було видно, що ми невинні. Нас відправили знов в тюрму. Аж заочно нас засудило «ОСО»(особое совещание) і дали колегам по сім років лагерів за «намерение измены Родины», а мені дали десять років, бо треба було когось зробити головним. Я сидів в одиночній камері, як великий злочинець. Одної ночі, заскрипіли залізні двері і до камери вводять, так під років шістдесят, гарного чоловіка з чорною бородою. І він представляється: «Инженер-полковник Бридихин, бывший постпред царского двора в Брюсселе». Йому дозволили взяти до камери велику торбину з їдженням. Я вже з голоду доходив, а він, як культурний, вихований чоловік, все висипає на стіл і каже, бери пригощайся. Я почав їсти, я їв і їв, коли людина голодна вона не може наїстися. Я вставав в ночі і їв, обкрадав його… Така психологія голодної людини.

Я з теплотою і приємністю згадую того Брідіхіна, хоча я з ним у камері був всього один день і одну ніч. Після революції він утік з Росії і жив у Китаї. А Чан Кайші, всіх русских віддав більшовикам. Брідіхін – то високо інтелігентний чоловік, він за один день, який я був з ним у камері, дав мені, як він казав, «напуствие», як далі жити в лагері. Він казав, що ви «западники» глупі і наївні люди, ви вірите в правду, честь, амбіції, гонор, а в Росії цього всього не має. Росія – то море, тримайся наверху, бо трохи закрутишся, пропадеш цілком, ні за цапову душу. «Ты всегда будь нахалом. Всегда говори – Я, Я знаю, Я умею, Я сделаю…». Наука Бредіхіна мені в лагері спасенно помагала, бо я завжди держався на верху.

І ось настав час, на мій перший етап до новосибірської тюрми. Сім місяців в камері, постійне недоїдання, на день одна десятихвилинна прогулянка з вохровцем (воєнізована охорона) по тюремному подвір’ї. Після семи місяців тюремних мук, ми нетерпеливо чекали на етап. І ось пішло по тюрмі етап, етап, етап… Всі раділи, бо вже було дуже тяжко сидіти в чотирьох стінах, переповненими арештантами. Але цей етап треба було ще перебути. З тюрми нас вивели понад тисячу перемучених, блідих арештантів. Чоловіків і жінок вивели окремо, кожний з нас мав хоч якийсь але маленький клуночок. Лунає команда: «По пятеркам стройся!». З боків солдати вохра з рушницями, багнети на востро і повно собак з ними. Пролунав наказ: «Шаг влево, шаг вправо – конвой стреляет без предупреждения! Идти прямо!», і ми пішли…

Люди голодні, змучені, стратили багато сили в камерах, почали падати, а вохра кричала: «Паднимайсь!» і на бідного пускали собаку…

З тюрми до залізничної станції в Алма-Аті десь до двох кілометрів, но ми йшли їх напевно дві години.

Я фізично держався досить добре, бо дотримувався строгого режиму у камері. Рано нас вели вмиватися і я завжди умивався до половини, хоч вохра кричала «скорей» і не давали добре помитися. В камері я робив завжди гімнастику десять хвилин. На їдженя не кидався, а їв поволі, культурно. Нам давали по 450 грамів хліба на день. Я з пайки відламував кусочок щодня і клав у торбинку, яку зі собою носив, щоб не вкрали. Коли приходила свята неділя, я брав свій котєлок, висипав до нього собою зекономлений хліб і заливав його водою, хліб розбухав у воді і вже очі їли, бо здавалося його більше. Співаю побожну пісню-молитву і давай поволи його їсти і виходило так, що нібито у мене ще одна, дарована пайка. Що то була за радість! Мої товариші по біді, кричали: «Не денервуй нас! Що маєш лишнє їдженя?». Вони не змогли наслідувати мене в цьому, бо не мали сили волі на то.

На станції нас погрузили у телятники (вагони для худоби). У вагонах були триповерхові нари, чисті дошки і ми, наші хлопці, щасливо зайняли третій поверх нарів, бо чим вище, тим краще.

В Росії були ще спеціальні вагони для перевезення арештантів, їх називали «столипінські» (від фамілії міністра Столипіна), но їх не вистачало, як всього в Росії. Везли нас, як худобу, на Сибір. В дорозі на зупинках поїзд ставили подалі в тупик. На зупинках ми старалися набрати побільше води, бо годували нас більше рибою, на пів гнилим оселедцем. Ми постійно кричали: «Води, води!…» і били в стіни вагону, а щоб не було чути нашого крику, то ешелон ставили по далі від основної станції.

Привезли нас в місто Новосибірськ, де є стародавня царська тюрма, яку описував Лев Толстой у своєму романі «Воскресение». Розмістили нас по камерам, а потім погнали нас в баню. До бані ми не рвалися йти, бо у голові була не баня, а їдження. В баню нас заганяли голими, а всі наші речі ішли на дезінфекцію парою. Коли ми виходили з бані, нам часто видавали білизну уже другу, рвану, або малу, або велику і тому ми не любили бані, а ще в бані сильно обкрадали.

Тут було декілька тюремних старих, але сильних будинків. Вони були сложені з грубого дуба, вид мали оригінальний, в них було досить чисто. Но тут було, щось своє «родноє», клопів (плюскви) хмари. Ми навіть «соревнование» зробили, хто більше їх уб’є, ставили рекорди. Пам’ятаю, що рекорд був понад 50 штук за день. Стіни були мальовані людською кров’ю, бо ці клопи пили нашу кров.

Камери були переповнені, тиснява, крик, хто ще мав силу то перся на верх, а багато лежало на підлозі і їхнє життя було уже дароване. Приносили їсти і пити на камеру, скільки було чоловік, стільки було їдженя. У камері ми вже самі ділилися, треба сказати, що ділилися досить справедливо, по рівному. Урки-злодії хотіли обманювати, но нас політичних було більше. Вони мали вже солідну практику, як поводитися в тюрмі. У вечері завжди була перекличка, щоб знати скільки людей у камері. На другий день давали їдження стільки скільки людей нарахували вечором. Хто помер, треба було сказати при перекличці, але урки тримали по декілька днів мертвих, щоб і на них отримати їдження. На початку ми кричали, а потім ми, голодні, зрозуміли, що ця акція вигідна.

Одного разу в Новосибірську, при розподілі на роботи, нас питають, хто агроном, а я, як учив Брідіхін кажу: «Я». Мені кажуть: «Выхади! Откуда ты?», я відповідаю, що я зі Львова. Ведуть мене у великі підземні склади, а сморід гнилої цибулі просто убиває. Представляють мене своєму начальнику: «Вот агроном со Львова!». Він мене питає, що будемо робити, а я йому кажу, що треба цибулю сушити, а він: «От львовский умница!». Я вибрав своїх хлопців, щоб чистити цю цибулю. Ми її перебирали і сушили на примітивних дротяних сітках, які самі зробили. При чищенні цибулі ми її їли сиру, пекли на вогні і їли печену. В день ми з’їдали приблизно по 50 цибулин і від того у нас був постійний понос. Вона була солодкувата, бо була мерзла. Голод все перемагає. Ще раз, мушу повторити, що наука Брідіхіна мені в лагері спасенно помагала, бо пам’ятаючи про неї, я завжди держався на верху.

В Новосибірську нас довго не «гостили», бо наше призначення було їхати далі, в глиб Сибіру. Перед дорогою, знову баня, потім знову «телятники», потрійні нари з голими дошками і ми рушили. З нами їде уже багато нових, бо багато тих, що їхали перед тим з нами відпали до інших лагерів. Нам сказали, що нас везуть в Красноярськ. В дорозі годували нас уже гірше, овочів і ярини не має, одна лиш баланда (суп), вивар з гнилої риби і пару крупинок або дуже мало картоплі.

Ми, наші хлопці, знову зайняли верхні місця на триповерхових нарах, говоримо між собою своєю рідною мовою, час від часу співаємо свої пісні. Тут плач не поможе, вже і до біди звикли, бо вже здається, що так має бути. Я вважався нібито провідником між нашими. Нас, політичних зеків, в тих часах, ще було мало, а злодійні-урків повно. Вони нас не чіпали, бо ми держалися разом і артисти у них викликали повагу. Битися ми не вміли, але я радив, у випадку якоїсь зачіпки, то всім відразу кричати і робити наступаючі погляди-міни, а це вистачить, бо урки-злодії бояться колективної оборони.

То був вже 1942 рік і ми «трембітяни», може були в числі перших українці з Західної України у таких далеких етапах-тюрмах по Росії. Треба сказати, на загал, українців була переважна більшість. Їх було тяжко розпізнати, бо всі вони говорили по русскому і майже ніхто не признавався, що він українець. Коли ми говорили на рідній мові, вони з початку дивувалися і казали, що ми поляки, но коли ми заспівали рідні пісні, то пробудилася і їхня приспана душа і пішло – я тоже українець, і я. Деякі начальники теж признавалися, що вони українці, вони казали так: «Я тоже хохол-украинец». З начальства було дуже і дуже багато українців, бо «хохли»-службісти і їм влада довіряла.

І так ми тут на Сибіру, нас десятеро. По Божому провидінню, кинуті, як зерно засіву української свідомості. Одного разу, ми сидимо на горі триповерхових нар і підспівуємо собі, а тут якийсь чоловік преться до нас на гору з криком: «Я ваш! Я ваш! Я ваш!». Я його ногою, бо до нас всяка шпана перлася. В кінці ми його взяли поміж себе. То був справді наш земляк, родом зі Золочева, називався Гнідець. У 1928 році, він, як багато українців з Західної України, прорвався в радянську Україну, бо то там таки була Україна. В Харкові закінчив інститут, оженився, як гарний хлопець, з дочкою міністра. Мав роботу у Москві на великому заводі, працював начальником. Коли в 1937 році, більшовики почали всіх українців нищити, садити у тюрми, його не рухали, але в 1939 році його таки забрали від жінки і дітей, бо він «западнік», а їм віри не має. Він пристав до нас і коли ми розказували йому про рідну землю, Золочів, а наш товариш Гриць Мединський теж родом з Золочева, то він плакав з радості. Гнідець уже тримався нас, бо сам був слабосильний і всі його обкрадали. У Красноярську його забрали до другого лагеру.

Пізніше у лагері я мав товариша Міщука Василя, він був згодом за хресного тата у моєї доньки Маринки. Він був родом з Рівного і утік до Свердловська, но і тут його знайшли і забрали. От так, чисто прецизійно чистили нашого брата-українця.

Дорога до Красноярська була така сама тяжка як до Новосибірська, бо знову кормили переважно напівгнилою «сельодкою», а води давали дуже мало. Ми кричали, бунтувалися, били чим попало в стіни вагонів і кричали: «Води! Води! Води!». Начальство з того собі нічого не робило, тільки приказували машиністам поїзда, скоріше гнати при станціях, щоб не було чути нашого крику і бунту. Кожного дня нас запускали у купе до умивальника умиватися і ми старалися побільше набрати води, а вохра кричала: «Давай скарей!», щоб ми води взяли менше. За туалет тяжко говорити, то була проблема, треба було проситися зі сльозами на очах. Багато нашого брата хворіло, але в санітарний вагон до лікаря не попадеш, хіба велика температура.

Так ми добралися до Красноярська, но не всі. Багато попрощалося з життям по страшній дорозі. Уже перед Красноярськом стали давати трохи більше води і краще годувати, щоб ми заспокоїлись і не плакали перед начальством на місці. В Красноярську з вагонів нас приймало вище лагерне начальство. З боку стояли солдати-вохра з рушницями, а на рушницях багнети на востро і багато псів, щоб безпечно довести етап до лагера.

Лагер називався Злобіно, то була станція-порт на Єнісеї. Лагер був новий і служив перевалочною базою для етапів, далі у лагери до Норильська. Бараки були нові, з дерева. Тут утримувалося приблизно шість тисяч зеків. Побутові умови погані, всюди бруд, нечистоти, а за туалети нема що сказати, навіть у страшному сні не можливо собі то уявити. Нас завели у зону і почали оформляти, кожного окремо. Начальники викликали кожного зека до столу і записували всі його дані. Ми «западніки» легковірні і говорили, що вчені, знаємо чужі мови, бо думали, що в Росії на вчених потреба і нам дадуть легші роботи.

Я стою в черзі до столу, до мене приступає гарний мужчина і каже українською мовою: «Не кажи, що ти вчений і маєш освіту, бо у нас таких у лагерах тільки в шахти гонять, вони мають тут своїх вчених, їм мудрих не треба». І я при столі кажу, що освіта у мене середня, мову знаю свою, рідну і трохи вже вивчив русскую. На запитання, чи я віруючий, сказав, що так, я віруючий, а він мене «матом» і каже, що я дурак. Я питаю його, чим тут моя мама завинила, а він каже мені, що я дурак, що то по русской привичці. Після реєстрації той, що мене обматюкав, пальцем закликав до себе і питає чи можу я бути завідуючим складу, я відповів, що так. Я вже не ходив на тяжкі роботи і міг допомогти своїм хлопцям. Почали розбивати наш етап на бригади, приблизно по шістдесят чоловік у бригаді.

Ще в Алма-Аті, в тюрмі, що неділі в камері був своєрідний базар по між зеків. Ми мінялися взуттям, убранням і тим що мали. При обміні додавалася або бралася крихта хліба, або трохи махорки. На той час вже почали до тюрми попадати солдати з фронту і я добре поміняв своє львівське убрання на форму солдата з добрим прибавком хліба. І так я став солдатом в шинелі, у пілотці, запустив довгі вуса.

І так, розбивають наш етап на бригади і назначають бригадирів. Один з начальників до мене кричить: «Ей солдат!», я стою, бо я не солдат, а всі до мене: «Іди, до тебе він говорить». Він продовжує: «С каково фронта?», а я поняття не маю за фронти і мовчу. Він каже мені: «Будеш старшим, будеш бригадиром». Я був один такий, виглядом на солдата, а начальство до солдатів ставилося з замилуванням. Так я став бригадиром, а склад, де я працював, закрили.

Дали мені бригаду у шістдесят вісім зеків, майже всі хворовиті (казали на нас доходяги) і дай з ними план. Мої хлопці-хористи, у моїй бригаді. Кожний день двоє днівальних раненько з відрами бігали по баланду до їдальні, приносили їдження з кухні, роздавали по 450 г. хліба кожному на день, робили порядок у бараку. Весною ми умивалися під краном на дворі, правда не всі, бо рано ще зимно, а другі з бригади, «доходяги», пхалися, щоб погрітися від відра з баландою. Кожний з нас мав свою посуду: котелок і ложку. Свій хліб я клав у торбинку і забирав з собою, щоб не вкрали, хоча в бараці чергували днівальні. Я його ділив собі на обід і вечерю.

Після сніданку всі на розвід, на роботу. Звучить команда: «Бригада Мочульского выхади!» і ми всі шістдесят вісім чоловік, різної масти зеки, суджені за бандитизм, за хуліганство, різні злодії і ми нібито політичні, виходимо.

Начальство до політичних багато гірше ставилося, а ніж до злодіїв. На розводі на роботу сам начальник лагеру перевіряв чи всі вийшли на роботу. За кожного зека, який вийшов на роботу, заводи платили лагеру і тому на роботу виганяли всіх, навіть тяжко хворих. Після команди: «Выхади!» ми всі спішимо до воріт, які є одночасно вхідними і вихідними воротами лагеру. Становлять нас по «пятьоркам» і так бригада за бригадою ми ідемо на роботу.

Всі хлопці «трембітяни» були у моїй бригаді і завжди користувалися, хоч маленькими, але пільгами. Їсти на роботах було можна аби було що, але нести з собою у зону – заборонено. Після роботи на воротах, при вході до лагеру, «шманали» строго, навіть визуватися заставляли, бо можна було наложити там краєної цибулі, або картоплі, а може щось інше. Коли не було сильного «шмона», всі старалися принести з собою до лагеру щось поїсти, а коли був сильний «шмон», то всі викидали, що мали коло себе перед воротами. Після нас перед воротами лишалося багато їстивного добра. Но були такі, яких голод заставляв вірити, що якось пронесу, але часто, при обшуку вохра все знаходила. Їх били і садили «ШІЗО»-карцер (штрафний ізолятор), то мала тюрма на зоні. Але геній голодного таки часто вигравав. Ті, хто робили на погрузці муки, робили з муки рідке тісто, обклеювали ним своє тіло і так проходили до лагеру. На зоні знімали з тіла то тісто і варили галушки, які мали неабиякий смак і приносили нам радість, що ми перехитрили вохру.

Було і таке, веде нас вохра з псами біля поля з картоплею зек хапається за живіт і кричить, плаче, що не витримає, хоче на «сторону» і вохра рад не рад його пускає, а він присівши напихає в кишені картоплю. Пізніше ми її їли, як яблучка, хоча вона була сирою.

Таких хитрощів було багато, бо голод – пан, заставить все зробити. Я вже згадував, що моя бригада, це половина «доходяг», а ще називали їх «фітілі»(ті що догорають), але я мусів план давати і то робилися, де хитрістю, а де перекупством. На додаток, ще треба сказати, в лагері кинулася дизентерія. Її завезли етапом зеки з Соловецьких островів. То страшний «понос», в день і в ночі, великі черги біля туалетів. Той «понос» скосив багато нашого брата, головно слабосильних.

Мій товариш завідував моргом при санчастині, і він мені говорив, що не було дня, щоб не було до сто трупів. Трупи клали на підводи і везли в тайгу, щоб закопати, але тут вічна мерзлота, тяжко копати і їх просто залишали в тайзі. Трупи на підводах накривали простирадлами, але вітер, пурга піднімали простирадла і все було видно. Трупів списували в конторі всіх разом, актом, але без фамілій, тому не має і сліду тих, хто і де помер.

Одного разу начальник лагеру, наказав зробити між бригадами «соревнование». Я викликав на змагання бригаду грузинів, які старалися триматися разом, за національною ознакою. Ми мали грузити рейки, які ідуть для колії, на баржу. Я розставив свою бригаду на місця, по групам і діло пішло. Сам я став командувати і приспівувати: «Раз, два взяли!» по русскому звичаю для бадьорості, а потім почав співати різні пісні, в тому числі і українські. У мене голос добрий, бас і було чути мене далеко. Якраз, саме тоді по зоні щось перевіряли начальники і то вищі, навіть з Москви. Начальники залюбки робили собі «командіровки», їхати по далі від фронту. І чую: «Ей артист!», один з них до мене: «Откуда ты?», а йому: «Со Львова! Со львовской оперы!», бо гадаю, «Трембіту» мало хто знає. Вмить, до мене підходить «пацан»-вохровець і каже: «Бригадир зайди в контору! Начальство вызывает.» В конторі я їм розказав про наш хор, про нашу «десятку», що як ми заспіваємо то ви ахнете! Вони мені сказали, щоб ми, хористи, вже на зоні прийшли до начальника, там «разбиремся».

Ми були вже зневірені, озлоблені лагером. Тяжко, але зібралися, дещо собі пригадали з пісень, обдерті, а дехто й опух з голоду і біди, прийшли вечером в контору до начальства. Там їх було щось коло сім чоловік і ми їм «гаркнули» : «В бой за Родину, за Сталіна!», а вони справді ахнули, бо ми з біди і голоду, дійсно, гарно заспівали. «Холуї» ми, але що зробити, то голод, холод і біда нас так переробили, ще на волі, в «Трембіті» ми теж починали концерти цією хвалою…

Хор наш, «десятка», був прекрасний, НКВД підібрало нас краще, ніж досвідчений диригент: три другі баси: Квасничка, Мединський і я, два перші баси: Оробець, Бахарієр, три перші тенори (колишні солісти): Дацко, Драган, Левицький, два другі тенори: Жирко і Гасай.

Потім ми співали уже українські пісні, бо один з начальників, видно був українцем і сказав співати по-українськи. І пішло: «Закувала та сива зозуля», а солістом тут був незабутній тенор Дацко Михайло, «Бандура» і багато інших. Справді, всі ахнули, а начальник лагеру Кохновер пише на карточці: «Кухня – накормить от пуза, ЧОЕ –переодеть во все новое…» Так нам посміхнулася доля. Від робіт нас звільнили, бо на загальних роботах ми б пропали, бо ми не звикли тяжко робити в холоді і голоді.

Всі «западнікі», як і німці, французи, прибалтійці та інші першими погинули, а русские в біді виросли і уміли в біді триматися.

Нас, артистів, вже на роботу не гонять, краще дають їсти, ми робимо репетиції. Вибрали собі диригента – Драгана Миколу. Ми даємо багато концертів для зеків, Начальник лагеру, єврей, майор Кохновер, дуже нас любив, бере нас до Красноярська і ми даємо концерт для «вольних». Все іде добре, бо де не було нашого брата українця і ми їм нагадали про Україну.

Одного разу я пішов до начальника і сказав, що ми давно не давали концерт для зеків, а він мені каже, їм треба хліба, а не ваших концертів, сидіть, як вам добре.

Якось до нашого лагеру приїжджає вище начальство з Норильська, наш начальник хотів похвалитися, який у нього хор і приказав дати концерт. Ми дали гарний концерт, який їм дуже сподобався і вони приказали нас перевести до Норильська.

1942 рік осінь, зима не за горами і Єнісей замерзне. Готується останній етап зеків по ріці до Норильська і хор «десятка» у цьому етапі. З порту Злобіно має вийти останній караван барж. Як в русских начальників завжди буває, щоб виконати план, на той послідній рейс на верх барж грузять всьо, що залишилося, а в трюми понад тисячу зеків. В трюмі баржі, триповерхові нари, а зеків так багато, що нарів не вистарчає.

Ріка Єнісей – то майже море, з одного берегу не видно другого. На Єнісеї бувають такі хвилі, як на морі і приходиться пароходам і баржам стояти при берегах або пристанях.

На етап знову зробили бригади, назначили бригадирів і мене знов зробили бригадиром. На дорогу, яка мала по плану бути сім-десять днів, бригадирам видали сухий пайок. В бригаді у мене, ми – хор і другі подібні нам «придурки», то ті які не робили, а так крутилися при основній роботі. Було нас понад п'ятдесят і я одержав на них сухий пайок, а чай давала кухня. При самому відпливі баржі так нагрузили, що вони сильно подалися у воду. І так ми рушили у дорогу по ріці Єнісей довжиною понад 2000 кілометрів до порту Дудінка міста Норильськ.

В трюмах баржі нестерпна жара і ми всі порозбиралися. На баржі один люк для входу і виходу, який охороняють вохровці. Перемучені приготуванням до етапу, ми заснули мов вбиті, а рано о сьомій годині чуємо крик «падъём, паднимайся».

З просоння, ми всі розповідаємо про свої страшні сни, про те, що ми не допливемо, що ми потонемо і різну дурноту передбачали. А тут крик: «Тоним», що ми тонемо, паніка, плач, але скоро все заспокоїлося, бо виявилося, що то злодії-урки, так звані «блатні» робили паніку, щоб легше було обкрадати нас (вони називали нас «фраєрами»).

Колону наших барж справно тягла спеціальна самоходка, но всі ми передчували якусь біду. І знову крик, що ми тонемо, але паніка була вже менша, бо ми знали, що її роблять блатні, потім було ще раз так. Та не довго був спокій, бо знову чути крики, що ми тонемо, але вже правдиво, спочатку в то ніхто не вірить. Але ми почали на правду тонути. Перегружена баржа зачепила скалу і пробила дно. Вода почала заливати трюм з зеками. Всі пхаються на верх, до люку, на вихід, а він був тільки один. Піднялася страшна паніка. На горі солдати вохру, які охороняли люк, кричать, що піднявся бунт зеків і всіх б’ють прикладами рушниць, не дають вийти на верх. Та коли вохровці побачили, що вода заливає трюм, почали пускати зеків на верх. Я сам не вірив, що ми справді тонемо і боявся лишити хліб і цукор (сухий пайок на мою бригаду). Та коли побачив, що внизу води по шию, все лишив і в чім був, кинувся до люку і вхопився за якісь двері. Та тут мені знов щастя усміхнулося, бо при люку вже владу тримали блатні, а солдати вохра поховалися. Блатні, кого хотіли того рятували, а на кого тримали зло, того били по голові і у воду. Побачили мене і закричали: «О! Яша артист!» (хлопці мене кликали Ясьо, а зеки Яша), подали мені довгу палицю і ледве мене витягнули, бо потопаючі хапалися за мої ноги.

Злодії в лагерах мали повагу до артистів і так мене за спів врятували. Хлопці-хористи вже були на верху, бо вони мали місця біля люку. Я спасся, зглядно мене спасли, але в одній сорочці, босий, а на дворі вже зима, снігом мете. Та знову мені блатні допомогли, врятували, принесли мені шинель і шапку, де вони то взяли я не знаю. Мій товариш, Ромко Оробець, ріже коц-покривало і зав’язують мені ноги, одягнув шинель, шапку і я вже можу жити. У холодній воді я перестудився і вже потім в Норильську обкидало мене чиряками. Чиряків було так багато, що годі було їх порахувати.

Той потоп стався через те, що наше начальство хотіло перевиконати план, а то дуже любили в Радянському Союзі і вони перегрузили баржу. Потонуло понад 300 зеків. В цій трагедії, потопельників могло бути менше, бо всі спокійно могли вийти на верх і через один люк, якби вохровці не підняли паніки, що ніби то зеки підняли бунт. Та ще тут наробили не мало біди блатні злодії, які робили самосуд над тими хто їм заважав і на кого мали око, кидали їх у воду. Начальство етапу сховалося, бо боялося бунту зеків.

Ця трагедія сталася біля пристані Предівінськ, не далеко від Красноярська. Тут залишилися бараки колишнього лагеру лісорубів і в них поселили нас. Начальство з вохрою дуже мирно і спокійно поводилося з нами, бо боялися, щоб ми справді не збунтувалися проти них.

Помалу баржі пішли на дно Єнісея, а ми, цілий етап, лишилися голі, босі і голодні. Близько, коло нас були рибацькі пристані і наші начальники привезли від них хліб, якісь крупи і почали їх варити. Ми не мали в що набрати каші і не мали чим їсти ту кашу, бо наше все потонуло. З дерева ми зробили собі ложки-лопатки, а кашу брали на поли одягу. Пити воду нас гнали, як худобу, в Єнісей, пили пригорщами, п'єш ту воду і не годен напитися, а другий раз пити воду, не скоро поженуть.

Тут було можливо втікати, охорона була слабенька, але куди побіжиш, кругом дика тайга, пропадеш. Але були відважні, які втікали, як тут казали, робили «побег». Збиралося два-три зеки, запасалися їдженням на декілька днів, робили ножі, зібралися і пішли. Говорили, що двоє були головними, а третього брали на їдження, в разі голоду, бо це тайга. В зоні відразу шум, крик, «побег», вводять посилинний режим. Та тих втікачів ловили і то ловили їх вільні і тому втікачі близько не підходили до населення. Зловленим уже життя було не миле, били їх немилосердно і пів живих везли або вели в зону, звідкіль вони зробили «побег». В зоні, їх кидали при вахті, де був розвод на роботи, щоб всі зеки бачили то, щоб ніхто і не думав про якусь втечу. В невдовзі за нами прислали вже не баржі, а пароход під кількість людей і ми спокійно поплили у Норильськ.

Та триста зеків, а то і більше нашого брата зека, осталося в грізних водах Єнісею. Хто за них буде відповідати перед Богом, хто утре слези бідних матерів, жінок і дітей, які так чекали на них. Плили ми уже спокійно, самі повністю варили їдження. Мене знов зробили завідуючим складу етапу, але довго я ним не був. Мені в поміч дали трьох зеків, колишніх високих партійних чиновників, москвичів. Двоє з них були льотчиками, які першими бомбили Берлін, їх посадили за не чемність і не скромність перед сталінським урядом. Я не давав їм міняти хліб і цукор на горілку або самогон на пристанях, де ми мали зупинки. Вони договорилися між собою підкласти мені, западніку, «свиню» і вкрали багато цукру і хліба. Мене арештували, посадили в ШІЗО (місцева тюрма). Тут мене обстригли, хоча нас артистів не стригли і нам вірили.

В ШІЗО сиділи одні бандюги, але мене ніхто не рухав, бо знали – Яша артист, «свой парень». Так в ШІЗО я і доплив-доїхав до Норильська. Коли ми приплили, хлопці-хористи розповіли начальнику лагеру мою історію і мене відразу звільнили, бо ми їхали до Норильська по спеціальному наряді, в театр Норільлагера.

Ми в Норильську, за 73 паралеллю, за полярним колом, кругом тундра, де як кажуть 12 місяців зима, а решту літо, пів року ніч, а пів року день. Сонце заходить десь у жовтні, а на переломі лютого-березня воно починає показуватися. Тоді тут свято – «праздник», беруть пів літри горілки та ідуть зустрічати сонечко, яке скоро стане в центрі неба і буде стояти пів року, аж до заходу. Тоді буває трохи літа, бо сонце не заходить, і все нагрівається і я навіть деколи купався в Єнісеї.

Хворим на серце тут дуже тяжко, бо сильне магнітне поле. Дозволяли працювати не більше трьох років, то так медицина рекомендувала. Але люди звикали (до чого чоловік не привикне) і були тут стільки, скільки витримували, бо платили подвійний тариф, а гроші тримали людей. Я особисто у Норильську, разом з терміном зека, пропрацював понад 15 років.

Норильський лагер мав десять зон, в кожній зоні було по 5-7 тисяч тюремників. Тримали окремо жінок, окремо чоловіків. Кожна зона мала назву від того, що вони робили або добували. Норильськ – багатющий край, іншого такого, мені здається немає. Народи, які тут живуть, розказують таку притчу, що Бог при створенні світу поставив своєю рукою п’ять гір – одній горі дав вугілля, другій газ, третій нафту, четвертій залізо, п’ятій мідь і розкидав ці гори по цілому світу, а тут насипав цілу таблицю Менделєєва. Учені геологи кажуть, що такого чуда природи не має ніде у світі, як тут. Видобувають то все з землі шахтним методом, також тут шахти є відкриті. Ріжуть гору на половину і беруть руду, мав ложкою. Вчені-геологи кажуть, що там такий шлаг-відвал, який в інших державах називають рудою. Ну і що з того? Чому ми такі бідні?

Після такої, важкої дороги з Красноярська, а плили ми коло трьох тижнів, нас прийняв Норильськ. Всіх зеків закріпили за різними зонами, а наш хор направили у сьому зону, де начальником був майор Новохрещенко. Він був великий фанатик української пісні і по мові видно добрий «хохол». Ми зайняли у бараці окремі місця, на роботу не ходили і приготовлялися дати концерт для заключонних. В лагеру було багато краще ніж на материку по Сибіру. Нас, хористів, переодягнули у всьо нове. Біля кухні, ми дуже здивувалися, можна було купити або обміняти щось на щось, або на кусок сала.

В зоні був «культурно-воспитательный отдел» –КВО з клубом. Начальник наказав пошити українські костюми. Чоботи ми шили з дермантину, шаровари з полосатих матраців, а сорочки розмальовували фарбою під вишивку.

Норильський комбінат складався з багатьох різних заводів. Майже всі робітники і спеціалісти були зеками, бо вільних тут, ще майже не було. Забезпечення було дуже добрим. У магазинах було повно різного виду товару. І тому, тут, в лагерах було багато краще ніж на материку. «Вы даёте Родине метал и Родина вас не забудет!» – так нас закликали до роботи високі начальники і поводилися з нами досить добре. Але то все був обман, бо коли закінчилася війна, в лагерах стало багато гірше, нам на плечі почепили номери, але то було потім.

Ми співали, давали концерти в зоні для зеків, пісні були майже всі українські, наші, рідні. Диригентом став наш співак Микола Драган (помер у Львові у 1983 році).

Як я вже згадував, Норильськ мав десять зон і ми були з концертами в кожній зоні. Ми вже знали, в якій зоні наші земляки потребують найбільше помочі, хоча помочі потребували всі і ми їм привозили, що могли, бо вони жили багато гірше за нас. В зонах звичайно була своя художня самодіяльність, бо в лагери попадали кращі люди суспільства, вчені, культурні, свідомі свого «Я».

У першій лагерній зоні (вугільна) була прекрасна українська трупа, якою керували Толочко з Запоріжжя, Ємець, Кминович і прекрасна співачка з Дніпропетровська (фамілію не пам’ятаю). Всі вони мали не менше, як десять років лагерів. Вони ставили «Ой не ходи Грицю», «Сватання на Гончарівці» і багато інших вистав.

Сьома зона, то центр культурного життя Норильлагеру, куди і нас українську капелу забрали. Нас тут уже називали хоровою капелою «Трембіта». В зоні був «Культурно-воспитательный отдел (КВО)», при ньому був театр, називали його, театр КВО. Усі учасники КВО були звільнені від робіт на шахтах і рудниках. Театр давав вистави у всіх зонах Норильлагеру. Також театр давав вистави для вольних на всіх зборах і політичних святах, бо у них не було гуртків художньої самодіяльності.

Наш хор «десятка», а нас уже почали називати – хорова капела «Трембіта», був закріплений за театром КВО. Ми окремо давали концерти, співали українські пісні. Ми співали так, як колись на волі у Львові, починали концерт русскою піснею і то політичною, а далі пішло все своє українське. Наш перший концерт для вольних відбувся у гарному залі будинку інженерно-технічних працівників. То був незабутній концерт, то було свято української пісні. Українська пісня вперше прозвучала за полярним колом, 73 паралеллю. Концерт пройшов на «ура». Ми співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Бандура», «Закувала та сива зозуля», «Огні горять», за що отримали великі овації.

Тут хочу, ще раз повторити, що НКВД, коли нас арештовували, то краще за заслуженого диригента, вибрало «десятку» з «Трембіти». То був прекрасний хор-десятка, який набув слави у всьому Красноярському краю, де дуже багато українців, як серед начальників, так і серед вольних, а про зеків говорити не приходиться, більше половини – українці. Нам за той концерт начальство наказало виписати премію. Нам дали туалетне мило, тютюн, краще їдження і більші порції.

Окрім концертів, ми брали активну участь у виставах театру КВО. В КВО були знані на волі люди з різних міст, такі, як Сколдінов, Буре – дід знаних хокеїстів Павла і Валерія, Русланова – найкраща співачка російських народних пісень, Козаков, українці: Поспелів, Грудінін, Гладков, Владіміров та інші. Також при КВО були брати Старостіни, згодом керівники московського футбольного клубу «Спартак», Жжонов – артист кіно.

Був тут і добрий диригент театру з міста Полтави Корнієнко, який по пам'яті написав цілу партитуру опери «Запорожець за Дунаєм», а лібрето ми вже писали всі гуртом. Театр КВО ставив цю оперу понад 150 разів. Я грав Карася, Одарку – Кацвай Світлана (сьогодні народна артистка Естонії), роль Андрія прекрасно співав Михайло Дацко. У виставі приймали участь наша хорова капела, наші дівчата, які і співали та танцювали.

Пригадую собі такий момент, султан питає Карася, що вам козакам треба, а я – Карась – виходжу на аванс сцени і з тугою у серці голосно: «Волі, волі добрий чоловіче!», а весь зал зеків встав і заплакав.

Після війни, в Норильськ часто приїжджало начальство з Москви і заборонили ставити «Запорожця…», де так хочуть волі та співати пісню «Закувала та сива зозуля», бо тут кайдани рвати, волю добувати. Коли була війна, то можна було ставити оперу і співати пісню, а коли війна закінчилася, то нам зекам все заборонили. Взагалі після війни начальство завело строгий режим, багатьох наших взяли на каторгу, почепили номери на плечі…

У 1944-45 роках театр КВО став дуже популярним і з Москви прислали нам окремого, для театру, директора, капітана, фронтовика – Ігоря Кострюкова, який був і професійним режисером, хоча у нас, між зеками, були і кращі. На свято Перемоги театр дав великий концерт, а хор, співали українські пісні. Ми, а нас вже звали хорова капела «Трембіта», дуже дружно трималися. Ми відкрито говорили українською мовою, чим закликали других українців, так само говорити українською мовою. Церковні свята ми святкували відкрито. На Рождество в бараку, де ми жили з другими зеками, колядували так колядки, не мов концерт давали. Зеки підходили і просили ще… ще…, но офіційно було строго заборонено, хоча нам то сходило з рук, бо капелу і нас дуже любили.

У 1945 році нам уже прислали деякий репертуар з дому, зі Львова. Пишу з дому, бо офіційно львівська «Трембіта» боялася мати зв’язок з норильською «Трембітою», бо ми були «вороги народу».

У 1952 році я освободився, пішов на роботу, на роботі мені дали відпустку і я приїхав до Львова. У Львові стрінув я директора філармонії та диригента львівської «Трембіти», то вони боялися подати мені руку. О так то було.

В тих часах, ми взяли до хору, ще трьох співаків-тенорів – Василя Висоцького і Онищенка, баса – литовця Петра Бітенаса.

Концерти ми давали майже щодня, а то і два рази на день, один – для вольних, другий – для зеків.

Одного разу нас послали з концертами в порт Дудінка. Там ми давали концерти на іноземних кораблях, які привозили матеріальну допомогу радянській владі. Якби не американська поміч, нас би вже не було, бо в лагерах був голод. На обід вже давали дві ложки вареної пшениці і то з піском, бо видно, вже вимітали остатки зі складів.

Раз послали нас в Молотовськ, де наші зеки помагали вигружати американські кораблі з допомогою для Союзу. Такого чуда ми не бачили, ці кораблі самі автоматично розгружалися. Всі грузи летіли на берег, мов з неба. В тих великих пакунках були і консерви з ковбасою, і смалець у бочках, і цукор, і мука у мішках, чого там тільки не було. Ми об’їлися тих американських консервів і потім сказали, що то «американська туфта». Коли того не стало, а знову перейшли на наше їдження – одна водичка з двома кусочками м'яса – то облизувалися на згадку про «американську туфту».

Були американські кораблі з допомогою промтоварами. Привозили взуття, різний одяг, але все така дивне і в таких кольорах і в пошитті, все ношене і дивної форми, що такого ніхто не одягнув би на себе. Нині, ми вже таке носимо.

Було тут, направду, багато добрих речей, але то все клалося окремо, для номенклатури, як їх нині називають. Я з цього барахла тільки гудзики відрізав, бо вони були гарні і оригінальні. На зоні гудзика не купиш, робили їх з дерева. В Норильську за ці гудзики я мав, що хотів і гроші, і їдження, і горілку.

Дуже часто ми давали концерти на палубах закордонних кораблів. Після концерту, вони нам скритно давали консерви, тютюн, шоколад, бо були задоволені концертом, ну і співчували нам, бо знали, що ми зеки і бачили, що нас охороняє солдат-вохровець.

І так, Друга світова війна добігла кінця. Була маленька амністія, багато хто з театру КВО пішов на волю, але наша стаття «намерение измены родины» амністії не підпадала і ми далі співали.

Взагалі всі засудженні з великою надією чекали кінця війни, бо чекали загальної амністії, але все пішло, як кажуть «на виворіт». Як я вже згадував, в лагерах завели строгий режим, завели окремі каторжні зони для зеків з статтею, яка кінчалася на «8», для політично засуджених. Ввели номери на плечах і штанах, «отбой» в 10 годині вечора і закривали на ніч бараки на замок. Бараки воняли від параші (туалетні бочки). Ми, хористи, теж попали в цю каторжну зону, через ту статтю, но начальство нас любило, бо, чого вартий театр КВО без нас і так ми врятувалися від каторги.

Хочу дещо розказати про першого директора театру КВО, фронтовика, капітана Кострюкова Ігора Івановича. Він був родом з Москви, мав вищу освіту, милий на вид, мав приблизно 40 років. Робота ішла в театрі і без нього, але дещо і він робив. Приїхав він разом з жінкою, яка також мала вищу освіту. Вони приїхали разом зі своєю маленькою донькою. У них була одна біда на двох, вони були алкоголіки, но не крайні і видно, їх за те вислали з Москви до Норильська. Таких, як Кострюков було у Норильську багато, вони трохи робили, трохи пили і на них не звертали уваги. Він мав велику спритність вимантити гроші у других, бо хоч велику зарплату мав, але алкоголіку не вистарчає. Його любило все начальство Норильська, бо було подібне до нього. Кострюков був хохмач-юморист, пив но не валявся і голову не тратив. Його пізніше назначили начальником зони №9, де було коло 10000 зеків. Тут він обманув всіх і вольнонайомних і зеків, вимантив у них не малі гроші.

Зеки в Норильську мали гроші. Вони працювали на заводах разом з вольними і різними хитрощами і «сделками» заробляли великі гроші, які тримали у вольнонайомних.

Капітан погорів і з великим скандалом, його разом з жінкою і дитиною, переводять в друге місце, але потім знову опинився у Москві. У 1952 році, я проїздом у відпустку додому, зайшов до нього, а там збіговисько різних проходимців-алкоголіків, бувших норільчан, різних артистів. З ними я мусів пропити приблизно до 500 рублів і втік силою, бо не пускали. Коли я вертався назад у Норильськ і знов зайшов до нього, то там вже жив якийсь єврей, а Ігорчик в тюрмі, бо вкрав баян на роботі. От така історія, можна сказати кожного алкоголіка, а шкода його, добрий був хлоп…

Прийшов 1949 рік, хлопці хористи, які мали по сім років вироку, пішли на волю, а я один зостався, бо у мене була десятка. Ще три роки я співав солістом і був артистом в театральному гуртку і за одно був заступником директора по господарській частині. Хлопці після звільнення не поїхали додому, бо на Західній Україні, особливо у Львові, був страшний режим. З такою статтею, як «измены родины», колишніх зеків не приписували, а за Львів не було й мови. Більшість пішла працювати на заводи, бо тут добре платили, двійний тариф плюс заполярні. В магазинах було повно імпортних товарів і продуктів, їсти було що. У 1952 році я теж скінчив свій вирок, десять років, відсидів від дзвінка до дзвінка, як тут казали. Додому я не поїхав, по тій причині, що і наші хлопці-хористи.

Прийшов 1953 рік, смерть страшного виновника всіх бід в Україні і наших мук – Сталіна. В день похорону у Москві, у Норильську зробили велику маніфестацію жалоби для вольних, те саме зробили і для зеків в зонах, які його в прокльонах топили, а тут жалоба… Тоді і наша стаття попала під реабілітацію. Нас всіх реабілітували, нам дали допомогу, по два місячні оклади, та повернули забрані речі при арешті. Но все те про повернення речей, то тільки на папері, бо тих речей ніхто не бачив.

Після звільнення, я оформився на роботу експедитором, але совість не давала мені спокою за маму, яка залишилася сама, одна, бо брата також вивезли у Сибір з жінкою і маленькими дітьми. Пішов я до свого начальника просити, щоб той дав мені відпустку, аби я міг поїхати провідати хвору маму. Спочатку він і слухати не хотів, бо каже, як то, ти тільки став робити і вже хочеш у відпустку. Через пару днів він мене визиває і каже, ти мені голову забив, що тебе мама чекає, так колись було і в мене. Оформляй відпустку і їдь, но ти мене не підведи, вертайся, бо мене можуть за тебе наказати. Я поїхав додому, відпустка у мене на два місяці, так по за полярному. Вдома маму застав живу, здорову. Я приїхав з гарними грошима, мав близько двадцять тисяч. Як почали ми з товаришами гуляти і у Львові, і у Миколаєві, то ті два місяці, як плюнув, пролетіло. Знайшовся товариш лікар, який нібито положив мене у лікарню і я ще місяць погуляв. Я вернувся у Норильськ, а начальник каже мені: «Знаєш я знав, що ти не підведеш і повернешся» і підписав мій лікарняний бюлетень. Мені, за те що я обманув, ще заплатили місячний оклад, а я, грішно подумав, яка добра та радянська влада!!!

Ще хочу згадати про неоплакане своє горе. На моїй львівській квартирі разом з моєю жінкою і сином жив мій брат Степан, з своєю жінкою і дітьми. Брат привозить мою жінку і сина у Миколаїв, до мами, де не було ні світла, ні газу. Тому в 1947 році моя жінка Туся з моїм семилітнім сином Іванком жили у Миколаєві, коло моєї мами. Якось вона з сином поїхала у гості до своєї мами, у місто Самбір. По сусідству, з хатою її мами, жив майор-енкаведист. УПА вирішила того майора зліквідувати і підложили міну-іграшку під його двері. Мій син побачив, як ту «іграшку» підкладали. Він забрав її і приніс до хати. Міна у хаті вибухає і вбиває мою жінку, і її маму, а синові відриває ноги, потім він помирає. Я був у лагері та нічого про то не знав, бо ні мій брат, ні моя мама не мали сили написати про таке моє горе. По якомусь часі, хтось таки мені написав, але в лагері листи перевіряли, і коли таке прочитали, листа сховали і мовчали. Але ця страшна новина рознеслася поміж людьми і я так дізнався про своє горе… Но все від Бога, як наша мама завжди говорила, і я успокоївся у своїй біді…

Коли я пішов на роботу, жив у свого товариша по лагеру Яськова. Він скоро виїхав на материк, а квартиру лишив мені. Я вже був жонатий з товаришкою з лагеру, латишкою Мелітою. У нас народилося двоє дітей: донька Маринка і син Роман. В 1956 році я відвіз жінку з дітьми у Миколаїв, до мами, а сам вернувся до Норильська. Бо мав роботу по договору.

У 1957 році я вже вернувся на зовсім. Приїхав у Львів і маючи на руках документ про реабілітацію я дуже тяжко, але прописався. Вернувся у львівську «Трембіту», співав до 1973 року і вийшов на пенсію.

Нині я скінчив 80 років, дякувати Богу, ще здоровий, бо 16 років я заморожувався в Заполярії, де кажуть, що у них 12 місяців зима, в решта літо.

Всім Пан-Біг керує, в то вірить український нарід і я сильно в то віру. Бог мені помагав і далі помагає…

1990-1991 роки

Додаток

Перебуваючи в Норильських лагерах п. Іван побачив у лагері земляка-доходягу з села Розвадів Миколаївського району. Він вже догоряв, його дні були злічені. П. Іван сказав землякові кожного вечора приходити до нього. І кожного вечора земляк отримував КОТЛЕТУ та добрий кусень хліба. Через деякий час людина віджила, і Богу дякувати, згодом повернулась додому з норильських лагерів.

Приїхала до Львова футбольна команда «Спартак» з Москви, щоб зіграти матч з львівськими «Карпатами» на першість Радянського Союзу. (Цей матч завершився з рахунком 2:0 на користь «Карпат». Обидва голи забив Роман Хижак.) Напередодні матчу п. Іван з компанією сиділи в ресторані «Інтурист», тепер «Жорж», з якоїсь нагоди. У зал заходить група з 6-7 людей. Серед них Андрей Старостин – один з очільників московського «Спартака», представник львівського обкому партії та інші титуловані. П. Іван встає і йде на зустріч групі. Всі в залі звертають на нього та групу увагу. Почулись вигуки: «Ваня! Ваня!», «Андрей!» П. Іван і Андрей почали обніматися. Всі були не те що здивовані, а – шоковані. Представник обкому запитав Старостина звідки він знає Мочульського. «Вместе отдыхали на курорте» – відповів Старостин не уточнюючи, що курорт був розташований на південному березі Північного льодовитого океану.

Перебуваючи в норильських лагерах п. Іван у дуже скрутній ситуації для братів Старостіних і Буре допоміг їм пережити ті часи. До їх честі, вони ніколи цього не забували. Коли п. Іван приїжджав у Москву, то вони радо його приймали в своїх помешканнях.

Микола Колодій