Embedded Files
Дата публікації допису: Oct 08, 2016 4:33:51 PM
РОЗСТРІЛЯНІ МРІЇ
Коли приїжджаю в село, кожен раз спішу на цвинтар, щоб покласти квіти на його могилку. Схиливши голову ще і ще раз намагаюсь полинути думками у ті страшні повоєнні роки, перейнятись муками, які він переніс в останні хвилини свого життя.
Ось і сьогодні зайшов сюди.
Ходжу поміж могилками і вчитуюсь у прізвища тих, хто тут спочиває. Різного віку жителі села знайшли на цьому клаптику землі вічний спочинок. Забрали з собою болі, переживання і нездійснені мрії. Під холодними зірками лежать ті, що розбудовували радянську владу, захищали її, обдурені комуністичною пропагандою, і ті, що брали зброю і гуртувались у повстанські загони, щоб повалити цю злочинну владу, звільнити рідну землю, обдурений народ од страшної неволі. Знаходились вони по різні сторони барикад, а зімкнувши очі, мирно лежать у землі і не ділять на "моє" і "твоє".
Вгамувались, спопеліли буремні пориви на віки вічні Найсуттєвіше перейшло в гени дітей, онуків, котрі повинні розібратись в минулому, розвіяти ворожнечу, котра ще жевріє в серцях людей, живущих на цій землі. А ворожнеча, нав'язана темними силами, перейшла в конфліктне русло і підточує здорові сили нашого народу у самий відповідальний час, коли треба об'єднуватись і розбудовувати власну державу, подаровану Всевишнім.
Ми так захопилися цією безглуздою суперечкою, що забули про те, якою дорогою ціною досталась нам наша ж Свобода! Ми ділимо церкви, руйнуємо нашу духовність, замість того, щоб об'єднатись і відбудовувати нашу молоду державу Україну!..
Заглиблююсь, а на серці – щемно, хмарно робиться.
На старій частині цвинтаря збереглось не багато хрестів. Клали в голови, переважно, дубові хрести. А вони з роками трухлявіли, підгнивали, падали і залишались для нащадків загадкові горбики, покриті травою.
На його могилці зберігся залізний хрест, покритий іржею, та дика яблуня, що виросла над ним. Напису на хресті немає. А чи взагалі був, важко сказати. Висока трава перегородила дорогу, що й не підійдеш. Видно, рідко хто сюди навідується, хоч живі ще близькі йому люди, та й родичів не бракує. І прикро робиться на душі за нашу байдужість, наше безпам'ятство до тих, хто віддав найцінніше – своє життя за нас, наше сьогодення, за нашу державність. Їхні імена повинні бути вкарбованими золотими літерами у мармурі, а не покриватись іржею забуття!...
А він цього заслужив – як патріот, великий мученик! Його муки повинні щоденно відгукуватись у наших серцях біллю, щоб ми і наші нащадки змогли ненавидіти своїх ворогів так, як він ненавидів. Його пролита кров тече у наших жилах і закликає до пильності, до єдності, до рішучого спротиву всім зайдам і катам, що вривались в наші мирні оселі, нищили братів, сестер, голодом морили, мордували, по тюрмах гноїли і нині готові повторити все це...
* * *
Михася я добре знав.
Він жив у невеличкому селі Велесниці, а я в сусідньому – Винограді. Хоч був він старший за мене, але нас єднала любов до пісні, до отчого краю, до мови, звичаїв, пізнання світу цього. Він захоплювався сценою, брав активну участь в драматичних гуртках, виступав не тільки як виконавець тої чи іншої ролі, але і як режисер.
Зустрічались ми в школі і на виставах.
Десятирічки в наших селах не було, тому, після закінчення сьомого класу, він пішов вчитись в Отинію (тодішній районний центр), а згодом і я. Але скоро мій шлях проліг в Сибір на каторгу, а Михась продовжував навчання...
Закінчилось літо 1949 року...
Наступила осінь.
Наближалось свято Михайла.
Сільський драмгурток, очолюваний ним, підготував до цього свята виставу за п'єсою Т. Г. Шевченка "Назар Стодоля". Учасники драмгуртка вивчили ролі, провели кілька репетицій і взялись за матеріальну сторону. Декорацію допомогли зробити батьки. Дівчата подбали про побутові речі Бракувало ще козацького строю для головного героя Назара. Цю роль підготував сам Михась і тому взявся роздобути для себе його.
До свята залишилось два дні.
Після першого уроку Михась підійшов до двоюрідного брата Романа Подолянка та Романа Еремія, що вчились із ним в одному класі і сказав:
- Мене на уроках не буде. Я відпросився. Піду на розшуки одягу. Потім відправлюсь додому, напишу оголошення, прикріплю на клубі, щоб люди знали, що вистава відбудеться. Буде хтось питатись, скажіть, що мене не буде... Вечером на репетиції здибаємось!
Направився до районного Будинку культури, але там нікого не було. Висів замок. Постояв хвилину, роздумуючи – куди податись? А потім завернув за ріг і пішов додому, з надією, що напише оголошення, прикріпить, а вже після цього поїде до Гаврилівни на розшуки козацького строю.
Закинув сумку з книжками через плече і пішов дорогою. Листопад видався сухим, холодним. Ще снігу не було, але вночі був легкий мороз і зимне повітря охолоджувало обличчя, груди і руки. Михась защепив на грудях куртку, натягнув нижче на чоло кашкет і прискорив крок. Ще і ще раз почав перебирати в пам'яті, чи чогось не забули підшукати до вистави. Бо навіть маленька деталь може применшити, знизити гру аматора. Пригадав весь текстовий матеріал, кілька разів повторив його. І це робив вголос, бо довкола нікого не було. Місто залишилось позаду і ніхто не заважав думати, вникати, зживатись з образом Назара. Вже коли вийшов на гору, зліва і справа підступили до дороги густі чагарі лісу, подумав: куди йти? Лісом, через Лази – сім кілометрів. Якщо через Виноград, цілих дев’ять.
Вирішив скоротити дорогу...
Переповнений мріями, зігрітий творчими задумами, крокував лісовою дорогою, роззираючись довкіл. Пахло пріле листя, хрустіли, ламались під ногами сухі гілки. Зліва і справа стояли в задумі столітні дуби, берези, поодинокі ялиці. Кущі ліщини та скрушини бовваніли острівцями то тут, то там. Осінь роздягнула ліс і видно було досить далеко.
Від швидкої ходи зробилось навіть жарко.
Розстібнув на грудях куртку, розправив плечі, аж хрустнуло між лопатками. На вустах забриніла знайома мелодія пісні. В уяві промелькнув милий образ Ганнусі. Може мелодія навіяла цю картину сердечної таємниці! Бо закохуватись посправжньому він ще не думає. Час і на це прийде. На перше місце ставить навчання. Після закінчення школи мріє про інститут. Вирішив остаточно – буде вчителем! А для того, щоб вчити, необхідно самому багато знати. Перечитав багато літератури і далі продовжує поглиблювати свої знання.
В школі – відмінник.
Вчителі хвалять. Друзям допомагає. І вдома все робить, щоб облегшити нелегку працю батька і матері. Сестер не забуває. Олеся більша. А Маруся так прив'язалась до нього, що як лиш прийде зі школи, то вона, розкинувши рученята, метеликом лине до нього і падає на руки. Пригорнеться, поцілує і щебече безупинну, поки мама не вгамують її дитячі пориви і не заберуть від нього.
- Дай же йому спокій, дитино. Він змучений дорогою і нічого ще не їв!..
Заглиблений у роздуми наблизився до неглибокого яру, прозваного в народі – Кривим. Перейти його, полем, а там й рукою подати до села. І враз з кущів виповзла ціла зграя енкаведистів. Михась з несподіванки аж зупинився. По тілу пробіг мороз. Зустріч з цими душогубами нічого доброго не пророкувала. Та ще в лісі! Та діватись вже не було куди. А вони наближались... Мовчки... Ніби зграя голодних вовків. Попереду капітан Касецький в теплій куфайці. На грудях автомат. Кобура з пістолетом на паску. Своїм колючим поглядом прострілює наскрізь. Спираючись на грубу палицю енкаведист тримає вовкодава. Собака, побачивши Михася, почав гарчати і рватись до нього.
Наблизились і щільно оточили.
- Фамилия? – холодно запитав Касецький.
- Федоришин...
- Откуда идешь?
- Зі школи.
- Что?! В лесу школу нашел? – глумливо витріщився кат.
- з Отинії…
- Почему дорогой не шел, а лесом бродишь?!
- Сюди ближче, – пояснив Михась.
Капітан почервонів і закричав:
- Вон оно что!! А знаешь украинскую поговорку: хто правцює, той дома не ночує! Слышал?!
Михась мовчав. Хотів пояснити, що класна керівничка, Майя Сергіївна, – дружина капітана, – відпустила його з уроків. Та нічого не встиг сказати, бо Касецький тут же розпорядився:
- Обыскать!!
Кілка дужих енкаведистів кинулись виконувати. Один взяв сумку з книжками, інші почали обмацувати, вивертати кишені Дихали в обличчя тютюновим та самогонним перегаром. Солдат, що рився в сумці, закричав:
- Товарищ капитан! У него пистолет имеется!..
Михась оторопів.
Який пістолет? Де він його викопав? Та він не настільки дурний, щоб до школи ходити зі зброєю. А тут – в сумці револьвер... Між-книжками... Звідки він взявся? Подивився в ту сторону і побачив в солдатський руках справжнісінький револьвер. Сумка, книжки і зошити лежали у сухій траві, біля солдатських ніг.
Залягла хвилинна мовчанка.
Касецький взяв із рук солдата револьвер, старанно обдивився, вийняв магазин з набоями, загнав назад, і наблизився до спантеличеного Михася.
- Ну, голубчик! Ты будешь правду говорить, или надумал вилять хвостом, как собака?! Где ты его достал и куда шел?!!
Михась, переборюючи хвилювання, відповів:
- Я правду вам кажу, що зі школи. А ... звідки револьвер взявся, бігме не знаю... Хтось підсунув мені.
Обличчя енкаведиста побагровіло, очі звузились, налились кров'ю і він гадюкою засичав:
- Вон оно что-о!! Подсунули! Думаешь, что мы настолько наивны, чтобы поверить в твое вранье!!.
Налетів і з люттю вдарив по голові.
Обливаючись кров'ю, Михась заточився і впав, мов підкошений. Скільки лежав, не тямив. Коли повернулась СВІДОМІСТЬ, то не міг зрозуміти, що з ним робиться? Де він? Боліла голова, в очах стояв туман, а безлисті дерева кружляли над ним в якомусь химерному танку. З-поміж безлистих гілок проглядало сіре, захмарене небо, а довкола якісь викривлені, чужі обличчя. Поступово зір очищався, свідомість поверталась і пригадав, де він і що з ним.
Допомогли йому підвестись. Дали можливість трохи відійти. Кров текла по обличчю, заливала очі.
- Ну?! Будешь говорить?! – наступав кат.
Дзвінке гарчання вовкодава, що теж рвався до жертви, заглушило всіх. Солдат відтягнув собаку в сторону.
- Какое задание выполнял и где должен встретиться?! Где прячутся бандиты, с которыми ты связан?!. Говори!!
- Я ж вам правду кажу, що йду зі школи і нічого не знаю. Це якесь непорозуміння... Револьвер не мій, клянусь вам...
- Раздеть и руки связать! – розпорядився капітан.
Налетіли, мов шакали.
Дужі, кремезні енкаведисти зняли куртку, штани і роззули. Руки заломили назад і зв'язали, залишивши на ньому сорочку, нижні штани і безрукавку. Кашкет лежав на землі. Всі речі зібрали і разом з книжками та зошетами втрамбували в шкільну сумку. Забрали все це і повели вглиб лісу. Кілька хвилин петляли поміж деревами і зупинились на невеличкій галявині. І знову допит, нестерпні катування. Вимагали одного: де ховаються повстанці? Скільки їх і хто вони? Михась на всі вимоги відповідав одне і теж – ні з ким не зв'язаний і нічого не знаю.
Наляканий, зацькований не міг Михась догадатись, що кати все самі інсценізували, придумали аби натішитись його муками. Це стало їхньою професією і за це їм гроші платять і то не малі!
Ні сльози, ні кров вже неспроможні розворушити здичавілі серця цих нелюдів у військовій формі. А Михасеві і в голову не прийшло, що солдат, який рився у його сумці, сам поклав револьвер, вийнявши із власної кишені.
- Так будешь говорить правду?! Где бандиты?! – лютував капітан.
Роздягнений, босий стояв Михась на промерзлій землі і відчув, як холод поступово розходиться по тілу. Підступає до серця, охоплює мозок. Хотілось плакати, кричати від безсилля. Кликати тата, маму, сестер, друзів, щоб прийшли і вирятували з кривавих рук червоних упирів, що напосілись на нього і вимагають неможливого. А може хтось з колег доніс на нього про його зв'язки з партизанами? Та про це ні з ким не мав розмови. Навіть батьки не знають. А може хтось вислідив і доповів? Та повстанців підтримує весь народ одягає, годує, притулок дає у скрутну хвилину. Бо ж вони свої, рідні!..
Михась знову повторив все дослівно, що перед тим сказав.
Та катів ця відповідь не задовольнила.
- Хорошо! Сейчас развяжем язык! Не таких ламали!...
Капітан звернувся до солдата, що тримав палицю:
- Подай ее мне!..
І почав бити.
Михась зів'яв, впав на землю, перекошуючись зліва на право. А палиця свистіла в морозному повітрі, боляче опускалась на беззахисне тіло. Крізь льняну сорочку виступала кров і роздавався приглушений стогін.
Стомившись, садист відкинув палицю, витер піт з чола і люто прохрипів:
- Бандит!!.
Енкаведисти розсілись на опалому листі, закурили і лиш скоса позирали на свою жертву, що лежала нерухомо. Вовкодав, лежачи поруч зі своїми хлібодавцями не зводив очей і гарчав.
Михась вкотре повертався до життя. Молодий організм боровся зі смертю. Боліла голова, плечі, горіло пекельним вогнем все тіло. Дихала свіжістю рідна земля. Дихала прохолодою прямо в обличчя. Вперше в житті відчув її так близько і зрозумів, яка вона дорога і рідна! Хоч би заступилась, захистила, як сина, а під чужинцями, катами, щоб розійшлась і поглинула їх, як погань. Щоб і сліду не залишилось!
А кати відпочивали, щоб відпочивши, знову приступити до чергової екзекуції. Через їхні руки не одна жертва пройшла. Прокльонами, сльозами і кров'ю позначений їхній шлях.Підводячись, Касецький розпорядився:
- Немного пройдемся!
Михась ледве переставляв ноги. Його підтримував рижий енкаведист. З рота і носа сочилась кров. Сорочка стала червоною. Сили покидали, підступала до горла солодка млість.
Вийшли з кущів і зупинились на лісовій дорозі. Наказали відкрити рот і запхали ганчірку. Напевне, щоб не закричав і хтось не почув. Рушили всі гуртом вперед і опинились на полі. Не раз цією дорогою крокував з хлопцями до школи і додому. За полем, в далечині, вимальовуються крайні хати рідного села. Батьківської не видно, бо вона заховалась в долині, на березі річки. А за річкою, за кладкою, між столітніми дубами дерев'яна церква. Ровесниця тих дубів. Ще цією весною, на великодні свята, допомагав дівчатам водити "жука". А вже літо відпливло і осінь прийшла.
А через два дні свято Михайла.
Його ж свято!
Все село знає, підготовлена вистава. Зійдуться люди, а вистава не відбудеться, бо його не буде. Навіть не знатимуть, де він подівся! Бо ніхто не бачив, як його затримали і катують. А вони його не відпустять в такому покаліченому вигляді! Постараються сліди свого злочину замести. Це вони вміють. Не він перший і не останній пройде через це колесо смерті! Хоч би хтось надійшов та побачив, в якому він оточенні перебуває, та повідомив рідним!
Враз енкаведисти заметушились.
Михась оглянувся і побачив трьох хлопчаків, що вийшли з кущів з оберемками дровець. Вони зупинились і перелякано позирали на енкаведистів та їхню жертву. Одного із них Михась пізнав. Це був школярик з сусіднього села – Попович Дмитро. Михась крутнув головою і загукав:
- Це я! Михась Федоришин з Велесниці! Передайте рідним, що мене бачили!!.
Та замість слів одне шипіння.
Ганчірка заважала.
Та Дмитрик пізнав Михася.
Енкаведисти захвилювались і прогнали хлопців. Збентежені, що їх бачили, убивці повернули назад до лісу. Михась не міг так швидко йти, так його потягнули. Зупинились в кущах і почали гуртом катувати. Не стали вже більше допитувати, а накинулись і важкими кирзаками наносили удари куди забаглось. Витанцьовували, мов дикуни. З рота вислизнула ганчірка, і Михась закричав від страшного болю. Червоні душогуби розступились і дали дорогу вовкодаву. Собака накинувся на беззахисну жертву і почав шматувати зранене тіло. Гарчання і крик змішались в одно. Кати спостерігали, як на землі корчиться невинна жертва, перевертається зі сторони в сторону і як собачі зуби вгризаються в криваве місиво.
Вдосталь наситившись муками, капітан наказав забрати вовкодава. Підніс автомат і постріли погасили всі болі, страждання юнака...
* * *
Про трагедію, що відбулася в Лазах, ніхто не знав.
Родичі думали, що Михась затримався десь у колег на селі. Драмгуртківці зібрались увечері до клубу, щоб провести генеральну репетицію зі всіма реквізитами. Виглядали Михася, як режисера та виконавця головної ролі, та він не приходив. Післали посильного додому, а батьки відповіли, що як пішов ранком до школи, то так і не приходив. Однокласники, що повернулись перед вечором, стверджували, що на перших уроках був, а потім відпросився і пішов на пошуки одягу для себе. Ще мав написати афішу для вистави.
Затривожились всі.
Роман Подолянко та Роман Еремій розповіли, що коли повертались зі школи через Лази, то в лісі їх затримали енкаведисти. Довго допитували, обшукали і навіть звинуватили у зв'язках з повстанцями. Хто знає, чим би все закінчилось! Та на їх же щастя затримали цілу групу хлопчаків з села Гаврилівки. Тоді всіх і відпустили додому. І тоді чули постріли, що лунали над Кривим. Цю стрілянину чув також і Славко Оперук, що орав з татом на Лазах. Закралось підозріння, чи не потрапив Михась у якусь халепу. Бо він сам повертався зі школи. А якщо йшов лісом, то обов'язково потрапив більшовикам у руки.
За всю ніч батьки не зімкнули очей. Чекали, надіялись, що явиться, та даремно.
Ранком, коли весь дев'ятий клас зібрався до школи, а Михась так і не прийшов, всі затурбувались. Підійшли гуртом до дружини Касецького – Майї Сергіївни, класного керівника і вчительки російської мови та літератури, – почали просити, щоб довідалась: куди ж поділи його?
Та вона мовчала.
А вдома чекали!
Аж під вечір наступного дня, коли надійшла вістка з сусіднього села, що Михася дітлахи бачили роздягненого, зв'язаного, побитого в колі енкаведистів на чолі з Касецьким, сумніву не було – він в районі Одні стверджували, що сидить в катівні НКВД, інші – закатували і закопали на окопищі.
Свято Михайла (21 листопада 1949 року) пройшло сумно не тільки для рідних, але й для всього села. Михася любили, поважали всі Молодь бачила в ньому свого вожака, спільника і друга...
Наступного дня батько запряг у віз коня і поїхав на розшуки сина. До нього підсіла Доня Ґалайчук, – перша сестра Михася, – бойова і енергійна жінка, чоловік котрої був призваний до армії.
- Мені легше буде з ними говорити, – пояснила вона. – Піду у саме пекло, а виясню, куди поділи брата!
Зустріли в районі холодно, та коли переконались, що від молодиці не відчепляться і нічим не налякають, відповіли, що Михась арештований, бо у нього знайшли револьвер і листівки.
- Де він зараз? – вимагала відповіді Доня.
Відповіли сухо, що не знають.
Ця відповідь остаточно переконала, що Михася в живих нема.
А де його шукати?
- Поїдемо на цвинтар, – запропонувала Доня.
Обстежили всі закутки, але свіжої могилки не побачили.
Стали думати і згадали, що всіх, кого енкаведисти закатують, закопують, мов тварин, на окопищі за містом.
Поїхали туди.
Батько з возом залишився в кущах на долині, а Доня відправилась на розшуки сама, бо недалеко бовваніла споруда, в якій гніздились енкаведисти. Звідти все окопище продивлялось. Крім того, перед спорудою прогулювався вартовий з автоматом. Побачить – біда буде. А то і підстрілить. Доня виждала, коли енкаведист відійшов, пригнулась і швидко побігла вперед Присіла біля старого надгробка, роздивилась і не далеко побачила горбик свіжої землі. Підповзла до нього і гарячково почала руками розгрібати глину. Та кам'яна плита, що лежала зверху, заважала заглибитись. Покликала помахом руки батька і вдвох трохи відсунули. Запрацювала ще швидше і.... на невеличкій глибині побачила тіло Михася.
- Він... – прошепотіла.
Швидко загребла землею і відповзла до кущів, бо споруда ожила. За нею відповз і батько.
- Удвох ми не справимось, – пояснила вже біля воза.
Завтра прихопіть когось із хлопців і привезете додому.
Наступного дня батько і Ярослав Оперук, молодий, кремезний парубок, вкрали тіло...
Все село зійшлось на похорони.
Домовину несли на плечах друзі. Попрощатись з Михасем прийшли учні СШ з райцентру. Весільний букет попереду домовини несла наречена – Ганнуся Гулій.
Ще одна могила червоного злочину сталінських опричників виросла на сплюндрованій Українській землі...
УПИРІ
Перед тим, як вийти з вагона, Анна подивилась у вікно. Але побачити нічого не могла, бо мороз так замурував, що продивлялись крізь нього лише невиразні контури станції. Квапливо насунула на очі темну хустку, прихопила вузлик зі своїми речами (все своє майно) і направилась до виходу. Коли наблизилась до східців і взялась за ручку, щоб зійти вниз на засніжену платформу, побачила набундючених міліційників, що стовбичили навпроти, пильно придивляючись до кожного з пасажирів, що виходили з поїзда. Трохи осторонь, біля входу до вокзального приміщення, юрмились енкаведисти.
"Аж тепер я у їхніх руках, – подумала, повільно переставляючи ноги, котрі зів'яли від раптової розгубленості. – Тисячі кілометрів проїхала щасливо, а тут?... "
Та відступати вже було запізно. І вона, згорбившись, перевтілившись у стареньку бабусю, повільно пошкандибала, взявши напрямок до центру міста. Їй потрібно було пройти за переїзд, а там – в сторону села. Та вчасно зметикувала, що це може викликати підозріння у носіїв порядку і себе викаже. Тому вирішила піти в місто, а там, відірвавшись від допитливих очей, зверне в провулок. Анна так майстерно зіграла роль старенької жінки, що міліційники співчутливо провели її поглядами і залишились стояти на своїх місцях. А коли поїзд відійшов, вони з'єднались з енкаведистами і зайшли до станційного приміщення.
Коли Анна переконалась, що небезпека минула, різко звернула в провулок і пішла за місто.
Від серця відлягло. Окрилена тим, що ступила на рідну землю, готова була, летіти, щоб побачити сина, пригорнути його до грудей. Виринув у пам'яті той страшний день, що звалився на село прудким холодним вітром, який налетів зі сторони гір. Набігли низькі хмари, а з них посипав пухкий сніг. Це було такою несподіванкою, що люди, не підготовлені ще до холодів, окопались по хатах, порозпалювали печі і грілись біля них, чекаючи кращої пори. Цим і скористались більшовицькі упирі. Заїхали серед ночі у село, повиганяли безборонних людей на холод і погнали на станцію. Загнали, мов худобу, у товарні вагони, приставили вартових з автоматами, і покотився ешелон з бранцями у далечінь. Щастя, що синочка не було в ту жовтневу ніч із нею. Ночував у брата Петра. А то б і йому прийшлось попробувати цього пекла. Це і врятувало його від смерті. Не витримав би цих поневірянь. А дорога на каторгу вимірювалась не відстанню, а людськими долями, життям. В першу чергу вмирали літні люди та діти. Вони не могли перенести страшного холоду і голоду, що панував у товарних вагонах. А наостанку – Сибір, торжище невільників, яке влаштували більшовики на березі Іртиша побіля Омська. Розбирали, сортували, мов тварин. Здорових забирали на лісорозробки, заводи, будови, а літніх та жінок з діточками – у колгоспи.
Подібного світ не бачив!
Не змогла перенести наруги і рішилась на втечу.
До невеличкої станції добиралась кілька днів. Прийшлось долати дрімучу тайгу, засніжені простори, непривітні села. І на кожному кроці чигала небезпека. Біженців ловили і віддавали у руки правосуддя. Та їй пощастило добратись до станції. А коли поїзд зупинився, швидко зайшла і поїхала на захід. Прикидалась душевно хворою, німою, жебрачкою, щоб якось вижити, вирватись із цього комуністичного пекла. Крім невеличкого вузлика в кишенях й копійки не було. Та добрі люди допомагали, ділились чим могли...
Ось вона на рідній землі.
Невимовна радість переповнила груди.
Дорогою не йшла, а трималась поодаль неї. Хоч земля була покрита снігом, та стежки, заховані під його покровом, були знані ще з дитинства. Могла б з зав'язаними очима по них пройти! Тут вродилась, виросла, тут зазнала чарів кохання з красенем Юрком, від якого й народила Богданка. Та кохання було коротким, наче спалах зорі. Бо під час бою з більшовиками він загинув. Тіло віднайшла у лісі, фірою перевезла на цвинтар і поховала.
У неповних двадцять п'ять повдовіла...
До села добралась разом з сутінками. Щоб не потрапити на гарнізонників, що розташувались в центрі села, підійшла до нього з протилежної сторони. Вирішила зайти до родичів чоловіка, вивідати обстановку, а вже потім заглянути до рідної оселі, та синочка побачити. Не спішила, хоч хата стояла осторонь від інших, крайньою від колишнього панського мастку. Зупинилась, з відстані обдивилась, прислухалась, чи не чути чогось підозрілого. На всякий випадок знову насунула хустку на очі, згорбилась і пішла до воріт.
Юркові родичі сиділи в хаті і не впізнали невістку. Думали, що це зайшла якась жінка проситись на ніч, чи просто жебрачка. Та вигук наймолодшого сина Івася, що сидів на лавиці, заставив всіх пильніше глянути:
- Тату! Мамо! Та це ж наша Анна повернулась!..
Хустка, що закривала обличчя, зсунулась на плечі, вузлик випав з рук на долівку і обвітрені вуста прошепотіли:
- Так, це я... Доброго вечора вам, рідні!
Всі заметушились, забігали. Заслонили вікна, щоб не продивлялось. В хаті напалено, глітно. Семеро душ у світлиці! Старий Онуфрій, що сидів біля столу, вийняв з беззубого рота люльку, примружив очі й голосно проказав:
- Ай справді Анна!..
Підійшов, витер рукавом сорочки сльозу, пригорнув до старечих грудей і прошамкотів:
- З поверненням, невісточко!..
Вечеряли гуртом за довгим дубовим столом. Після вечері збиралась піти до брата Петра за Богданком, та не пустили. Івась зголосився привести його. Прихопив ґринджолята і помчав, мов вітер. Разом з Івасем прибігли брат з дочкою і з собою привезли Богданка. Обійми, сльози радості переповнили серця всіх. Богданко, якому минув четвертий рочок, впізнав маму. Радісно закричав, обняв за шию і вже не хотів від мами відходити...
До пізньої ночі розповідала про своє принизливе життя на чужині, про поневіряння в дорозі. Ночувати з сином зголосилась на печі.
- Там тепло. Хочу погрітись з дороги...
Лежачи на теплій печі і пригортаючи до себе сина, Анна відчула, що під серцем ще хтось ворухнувся. Материнське відчуття підказало, що з часом долучиться до них ще третій. Хай буде! Молода, дужа, дасть раду собі і їм. Родичі допоможуть. Головне, щоб дали спокій більшовицькі людолови!..
* * *
Під тиском перших весняних променів зима почала відступати. Сніг осів, почорнів і з горбів до ріки побігли потоки каламуті, виграючи на сонці. І ночі, мов сніг, почали танути. Збільшувались дні, що наближали Христове Воскресіння. Вже з половини березня земля звільнилась від снігового покрову і обласкана першим дотиком тепла, потягнулась до сонця зелень.
Анна вирішила, що на Благовіщення пресвятої Богородиці навідається до Кам'яної. Відвідає далеку рідню, знайомих і якийсь час в них побуде, бо в селі вже стало небезпечно находитись. Більшовики, довідавшись про її повернення, почали активно розшукувати. Приходили до Юркових батьків і цікавились нею. Хтось нашептав. Добре, що не застали, а то б забрали. В друге потрапляти їм до рук немає бажання. На село не показується, а ночує по людях: сьогодні – в одних, завтра – в інших. Половина села рідні, є де перебути. Ніхто не відмовляє. Лихо людей згуртувало, зріднило. Не тільки ночувати, але й допомагають ховатись, коли небезпека близько, діляться останнім окрайцем. Сина залишила у діда з бабусею. Хай доглядають, бо ні батька, ні матері рідної немає. Давно померли. А тут оце полювання за нею. Самій одній якось легше уникати зустрічей з людоловами. Та й вагітна ще. Не впору ця радість. Сама на правах прохачки. Ні кола, ні двора. Все конфіскували. Хоч хата й збереглась, та до неї вже підселили одиноку жінку – Гафію Бобиху. Ґаздує у батьківській оселі. Заходила, побалакала зі старою. Готова й сьогодні уступитись. Та хай живе й оберігає, бо самій і так не дадуть. А десь під осінь повинна родити. Може тоді відчепляться від неї приблуди? Вбили чоловіка, ще й над нею позбиткувались: пограбували все, а її відправили на чужину. І за що? За те, що вона дружина повстанця? Німаки були і збиткувались над народом. Прийшли "визволителі'' ще гірше прикрутили. Нікого не милують. Молитви до Бога не доходять, хоч чоло в поклонах розбий!..
* * *
Квітень розщедрився на гарну погоду і тепло. Після активних дощів земля покрилась зеленим килимом, заврунилась. Окремі дерева, кущі одяглись в принадної краси листочки, зустрічаючи передвеликоднє свято Благовіщення. Голубим дзвоном зависло небо над головою, оповіщаючи про прихід свята. Все кликало, манило до життя, п'янило серце і душу, розливало щемні спогади.
Анна йшла дорогою у вишитій сорочці, квітастій спідниці, наче сама весна. Довкола роззиралась, згадувала Юрка і своє коротке життя із ним. Ось такої весняної пори зустрілись вони біля церкви і покохали одне одного. Та розчавили, наглумились над їхнім коханням вороги. Розлучили навіки. Вона повернулась з Сибіру, а він ніколи не повернеться. Молодим ліг у землю, захищаючи рідний край від чужинців.
Обабіч дороги стояли в задумі кремезні, багатолітні липи, а за ними, ще не завеснені лани. Кілька років тому вони належали панові. А зараз люди поміж собою розділили і обробляють. І самій здалося б хоч картопельку покласти. Бо прийде осінь і не буде за що взятись. Та люті вороги не дадуть ґаздувати. Навідувались позавчора до рідної оселі. Лиш переступила поріг хати, а бабуся Гафія назустріч:
- Стережись, Анно, бо приходили і питались про тебе. Всі закутки обдивились...
Вбили чоловіка і їй не дають жити на рідній землі!..
Проминула похилу дерев'яну фігуру святого Яна, що дивом уцілів і зберігся на крутому горбі біля дороги. Хуртовина війни над ним прошуміла, обпалюючи вогнем, а він ніби відводив від себе ворожі кулі, що нишпорили довкола, вишукуючи живі мішені.
Узвозом зійшла до моста, побудованого під час війни угорськими вояками, що довший час квартирували у селі Наблизилась до гаїв. Зліва і справа піднялись до блакиті стрункі дуби, вільхи, берези. Поодинокі верби і черемхи підступили до дороги, ніби хотіли продемонструвати свій ошатний одяг. В кущах змагались лісові співаки, прославляючи прихід весни.
Анна йшла розбитою дорогою, по якій наступали і відступали різні завойовники, прасуючи її гусеницями танків та тягачів. Обходила калюжі, ями, яких ніхто не засипував, бо людям зараз не до них було.
Раптом дорогу перегородили енкаведисти, що виповзли з кущів. Промацуючи її своїми колючими поглядами, повільно наближались, оточуючи зі всіх сторін. В маскувальних плащ-накидках вони здавались лісовими упирями, що вилізли з болота, розташованого за кущами.
- Фамилия? – дивлячись прямо а очі, запитав старший.
З переляку не могла вимовити й слова. Анна зрозуміла, що потрапила в руки тим, що її розшукують. Колючий погляд старшого, перекривлене від злоби лице вона колись вже бачила. Але де і коли?
- Фамилия, спрашиваю?
- Цюпер, – назвала своє дівоче прізвище.
- А по мужу?
Зам'ялась.
- Как по мужу?
- Пасакас...
- Анна?
Кивнула головою.
Упирі переглянулись і злорадісна посмішка миттєво осінила всіх. Розставивши широко заболочені кирзаки і схрестивши на грудях руки, енкаведист випалив задоволено:
- А мы тебя, голубушка, давно ищем! Сбежала с места поселения и прячешься! Не хорошо поступила! Нас подвела. И куда собралась?
Сумніву не було – перед нею стояв сам Касецький! Це він тієї жовтневої ночі забрав її із хати і вимагав, щоб і сина з собою взяла.
- Чего молчишь? Спрашиваю тебя: куда идешь? В лес к бандитам?
- Сьогодні свято, так я вирішила відвідати рідних...
- Где в лесу? – визвірився енкаведист.
- В селі... Кам'яній.
Касецький зло посміхнувся, зміряв з ніг до голови, і прицмокнув задоволено:
- Не плохо придумала. Вырядилась, приоделась и пошла прогуляться. И куда? В лес! Конечно! Бандиты голодные! С удовольствием потешатся тобой! Но и мы не против побаловаться!..
Рознісся регіт. Упирі сміялись, переминаючись з ноги на ногу. Як не радіти, коли день розпочався і така удача! Так довго шукали, і так легко потрапила до рук.
- Сьогодні ж свято, – почала пояснювати. – Я... вагітна. Дитинку чекаю. Відпустіть мене.
Думала викличе співчуття і вони відчепляться, підуть своєю дорогою. Бо ж у кожного із них десь є мати, кохана, а може й дружина. Та упирів це немов підстібнуло. Касецький наблизився впритул, витріщив почервонілі від постійного оп'яніння очі і процідив крізь зуби:
- Бандитов плодить надумала? Мало их шляется? Марш вперед!!
Спробувала не підкоритись, та дужі руки енкаведистів одірвали від землі і повели в ліс, далі від дороги. Петляли поміж деревами та кущами і зупинились на невеличкій галявині, біля кремезного дуба.
- Теперь тебя никто не спасет. Что захотим, то и сделаем, – сичав прямо в обличчя кат. – Сбежала с места ссылки, чтобы не только плодить бандитов, но и поддерживать их. Твой муж был с ними и ты многих знаешь. Если согласишься нам помочь, то будешь спокойно жить и никто пальцем не тронет. Скажи только, где они прячутся? Выбирай! Спокойная жизнь, или...
Ридання вирвалось з грудей і сльози полились з очей. Опинившись серед лісу в оточенні цих нелюдів, вона розуміла, що це безвихідь А тут ще вимагають неможливого – зрадити тих, до кого серце горнеться, за кого готова любі муки перетерпіти.
- Я ж мати... Нічого не знаю. Відпустіть мене, – звернулась до своїх катів.
- Мы уговаривать не будем! – просичав Касецький.
Не встигла отямитись, як спідниця, звільнена ривком, лежала біля ніг. Хотіла нагнутись, щоб підняти, та сильний удар у груди випростав її. На якусь мить припинилось дихання і вона, ковтаючи відкритим ротом весняне повітря, відновила його. Стояла перед упирями в одній сорочці, безпорадна, але не скорена, з чистою совістю і серцем. Весняне сонце, що піднялося над лісом, розсівало проміння, котре проникало крізь безлисті дерева, лягло на її пишне волосся, освітило вишиту святкову сорочку і, здавалось, що це лісова мавка вийшла щойно із води, заскочена упирями, котрі збіглись, щоб натішитись її красою...
* * *
Старий Онуфрій з жінкою, синами та донькою щойно повернувся з церкви і збирались сідати за стіл, щоб пообідати, як на подвір'я влетіли енкаведисти на чолі з Касецьким. Підійшли до господаря і наказали:
- Срочно подводу споряди!
- Для чого і куди? – запитав Онуфрій.
- Бандита застукали. В район отвести надо. Только побыстрее!
На віз поклали соломи, запрягли коня і молодший син Івась сів за фірмана. Позаду розмістились енкаведисти. Виїхали за ворота і взяли напрямок на гаї.
- Гони быстрее! – спішив Касецький.
На роздоріжжі, біля лип, зіскочив з воза, попередивши, що буде чекати в сільраді.
Віз покотився до лісу.
Коли переїхали міст, солдат, що сидів біля Івася, взяв віжки у свої руки і пофірманив, звернувши з дороги. З кущів назустріч вийшли спільники і пішли за возом. Подолали брід ще однієї лісової річки, звернули круто на галявину і зупинились. Івась побачив чергову жертву, що лежала під плащ-накидкою. Молода трава довкола була витоптана, змішана з землею та перепрілим листям. Валялась вузлувата палиця, брудні шматки одягу, краплини крові. З-під накидки виглядали босі ноги. Кілька солдат підійшли до закатованого і разом з плащ-накидкою поклали на воза.
- Ну, парень, поганяй! - наказали Івасеві.
Енкаведисти йшли за возом, голосно розмовляли, сміялись, ніби повертались з веселої прогулянки, чи з полювання. Тримаючи в лівій руці віжки, а в правій батіг, Івась підганяв коня, весь час поглядаючи на тіло повстанця, що тряслось на возі. Йому було до сліз жаль цієї людини, що потрапила в руки катам. Кортіло хоч краєчком ока поглянути на обличчя. А може він бачив колись його? Може хто з села потрапив їм у засідку? Та голова і тіло були щільно накриті, лиш ноги визирали з-під накидки. Солдат ніби прочитав Івасеві думки, – підійшов і накрив ноги сіном.
Проїхали колишній панський маєток, від якого залишився великий, напівпонищений сад, з'їхали до річки і почали долати круту ковалеву гору. Потрапляючи на каміння, віз почав підскакувати, тіло вбитого повстанця затанцювало і плащ-накидка поповзла вниз, оголюючи обличчя закатованого. Недоїжджаючи до роздоріжжя різко зсунулась й Івась побачив голе тіло. Очі видовбані, вуха і ніс відрізані, замість грудей... кров'яні рани.
Руки і ноги затряслись, зомлів, до горла підступила гіркота, очі переповнились сльозами.
В закатованому впізнав братову Анну.
Ще раз подивився. Так, вона! Івась кинув на віз віжки, батіг і миттєво зник в підворітні. Він не біг, а летів городами і плакав навзрид. Перескочив через перелаз, вихором пронісся через подвір'я і зупинився перед столом, за яким сиділи всі хатні
- Що трапилось? — затривожився батько.
Пересилюючи ридання, Івась вичавив із себе:
- Це вони нашу Анну замордували!..
Звістка страшна приголомшила всіх. Здавалось, що сонце закотилось за обрій і темрява огорнула землю. Мати зойкнула і непритомна похилилась на руки синам.
Святковий обід став для всіх поминальним..
ЗАШМОРГ
Повертався Микола додому вже пізно. Ніч захопила у брата Михася, куди зайшов на вогник. Міг би був й переночувати, та не хотів турбувати, бо і так тісняться в маленькій хатчині разом з жінкою і її батьками. Ще й маленька донечка в колисці.
Брат пропонував:
- Переспи, а ранком підеш.
Не послухався. Та й мама просили, аби не затримувався, а швидше повертався додому. Але Миколу турбувало не це... Прийшов на домовлене місце, а зв'язковий не явився. Простовбичив більше години, та даремно. Хоч би чогось не трапилось! Ось і повертається назад, не отримавши відповідних вказівок. Заспокоїв себе тим, що, якщо потрібно буде, його відшукають.
А надворі вже ніч.
Хоч би хтось трапився, веселіше і безпечніше було б. Люди, налякані розгулом червоних бандитів, що отаборились у покоях священика Левицького, рано лягають, щоб не приманювати душогубів. Гарнізонники вдень і вночі нишпорять по селу, вриваються до людей, вимагають їжі і оковитої. А напившись, шукають чергової жертви, щоб отримати за неї винагороду.
На це влада грошей не жаліє. Ще й заохочує убивць! Хай мордують непокірних "хохлів"! Менше їх стане – легше буде управляти ними. А на вільні місця знайдуться охочі. З московщини привезуть, з самої глибинки. Бо ж треба трохи перемішати, розбавити цих місцевих "западніков", щоб і в майбутньому не наважувались чинити опір. А з часом переженяться з росіянками, асимілюються і про все забудуть. Відцураються й материнської мови...
Довкола тихо-тихо. Лиш десь на долині тривожно загавкав собака. Аж мороз пішов по спині від того скавуління. Ще й небо покрилось сніговими хмарами і місяць обмотався ними. Під ногами похрустує сніжок, що ледь прикрив промерзлу землю.
Різдвяні свята прийшли, відколядували люди по своїх домівках, оплакуючи своїх рідних і близьких, що загинули у двобої з ворогом, чи тих, що по тюрмах терплять муки, замерзають в сибірських лісах на вигнанні. А зима ніби навмисне затрималась і не хоче висипатись снігом, та вдарити міцнішими морозами.
Закінчились крайні хати і відкрилась панорама долини.
Вона лежала у нічному мороці, мовчазна, загадкова, насторожена, серед якої купиною бовваніла рідна батьківська хата, затиснута сусідськими городами, а серед них кілька їхніх грядок. І весь маєток. Зліва, понад річкою, виструнчились безлисті дерева, густі кущі, що виступили густою стіною з подальшого закутка села, що розсипалось по долині поодинокими будівлями аж до лісу.
Ніде ні вогника.
З дороги зійшов на стежку і, не кваплячись, поплівся городами. Тривожне гарчання собак посилилось. І цей собачий лемент розлігся долиною, проник у душу, посилив тривогу. Хата наближалась, пливла назустріч Миколі, манила до себе материнською ласкою, теплом. Вона наближалась оголена – без плота і вориння, підставлена холоду і мряці, обласкана всіма вітрами. Наближалась острівцем, ніби спішила кудись під захмареним небом. Самим прийшлось викінчувати її. Батько звів, перекрив і пішов у вічність ще досить молодим. Тепер на господарстві найстарший він. Брат перейшов до жінки жити. Ось і приходиться допомагати мамі по господарству і сестричками піклуватись, бо ще малі..
Залишилось пройти десятка два кроків до порога, як запримітив рухливі тіні, що відокремились від річки. Цілий гурт! Внутрішній голос підказав: "Тікай! Це по тебе!" Микола різко розвернувся і побіг в протилежну сторону, де ріс густий чагарник, а за ним продивлялись засніжені кучми хат. За ним бігли. Лунке тупотіння солдатських чобіт розійшлось по долині До кущів залишалося кілька кроків, як нічну тишу розірвали автоматні черги. І щось гаряче вдарило по ногах, обпалило вогнем. Ноги підкосились, і, мов підрізаний, Микола полетів на промерзлу землю. Кілька разів перекотився і принишк, зіщулився, прикинувся мертвим, бо переслідувачі наближались.
Підбігли і різко зупинились біля нього. Скрипів сніг, чулись приглушені голоси чужинців. Кілька разів копнули під бік, один нахилився, заглядаючи на кров, що текла до його чобіт, сказав:
- Готов! Пойдем за подводой и заберем.
Лиш вовкулаки відійшли, Микола відкрив очі, підвів голову і почав повзти. Просунувся кілька метрів і зрозумів, що самому звідси не вибратись. Кулі прострілили обидві ноги. Гострий біль пронизував все тіло. А енкаведисти довго не затримаються – роздобудуть фіру і приїдуть!
Пересилюючи біль повз по замерзлій землі, залишаючи за собою кривавий слід. Думки, мов хвилі прибою, набігали одна за одною: Куди ж повзти? Додому? Туди навідаються зразу, як тільки приїдуть і не застануть його. Гарячково думав і, перебираючи ліктями, відповзав від трагічного місця. А довкола тиша і ніч поступила. Хоч би хтось надійшов і допоміг вибратись з цієї долини. Сам не встигне. Ноги тягне за собою, руки подряпав об замерзлі грудки. Піт очі заливає.
Добрався до стежки, по якій щойно йшов. Ось і хата видніється не далеко. А там... мама і сестри. Якби вони знали, що він поруч, поранений, обезсилений лежить на холодній землі, прилетіли б, на руках однесли, захистили б своїм тілом, серцем від цих злодюг, що полонили рідний край. А може гукнути? Почують, бо хата поруч. Та ворог може швидше почути і тоді... смерть.
Швидше відчув, ніж почув притишене хрускотіння снігу.
Повернув голову і побачив одиноку постать, що наближалась до нього. Енкаведисти по одинці не ходять. Це хтось з сусідів. Вогник радості зажеврів у серці. Сам Бог змилостивився і послав рятівника!
Микола підвівся на ліктях і вп’явся очима у темну постать спасителя і чекав, коли він наблизиться.
Підійшов. Нахилився. Почав придивлятись.
Микола пізнав і з радощів зашепотів:
- Павле... Корзун!.. Що дивишся? Не впізнав? Це я, Микола Коцюбан!..
Корзун ще нижче нахилився і запитав:
- Що ти тут робиш? Чого лежиш на стежці?
Микола коротко розповів, що трапилось і попросив:
- Допоможи мені кудись добратись, бо вони скоро прийдуть за мною.
- А куди? Додому?
- Вдома шукатимуть... Понеси до Катерини Мельницької...
Катерина, каліка, жила з маленькою донечкою в напіврозваленій хаті на горі. Це не так далеко. До неї ніхто не заходить, хіба що сусіди іноді навідаються та принесуть молока чи окраєць хліба дитині.
Корзун прикляк, допоміг Миколі забратись на спину, підвівся з пораненим і пішов швидко через городи навпрошки..;
Енкаведисти, прихопивши фірмана з возом, їхали, щоб забрати чергову жертву і відвезти до району. Старший лейтенант Бутеров вже прикидав, як буде доповідати про черговий "улов" начальству. А потім піде зі своїми дружками і добряче обмиють на квартирі. Але коли приїхали на місце і він побачив лиш сліди крові – осатанів! Забігав, розлився багатоповерховою лайкою. Накинувся на підлеглих, що довго шукали воза. Дорікнув, що треба було стерегти "бандита". Раптово замовк, низько нахилився над місцем, де перед тим лежала жертва, і мов мисливський собака, пішов по сліду до стежки. За ним, тримаючи автомати в руках, крокувала вся зграя. А на стежці слід зник, ніби поранений вознісся на небо.
- Обманул! Обвел нас, как мальчишек, вокруг пальца! – бісився кат.
Ще раз обдивився стежку, але на ній нічого не побачив, бо ніч прикрила всі сліди, навіть слід злочину.
Окинувши пекельним поглядом доокілля, зупинився на хаті
- Обыскать!..
Солдати пішли виконувати наказ. Розбудили всіх, перелякали, обшукали, та нікого не знайшли.
Бутеров вислухав нервово своїх підлеглих і заключив:
- Утром, выясним, куда он исчез! Сквозь землю не мог провалится. Следы должны остаться...
А в цей час Корзун зі своєю ношею наблизився до напіврозваленої хати. Натиснув плечем на двері, котрі на замок ніколи не закривались, зі скрипом відхилив і переступив поріг. В обличчя вдарило застояне повітря. Навпомацки наблизився до лавиці, що тулилась до стіни біля вікна, позатиканого ганчір'ям, і обережно поклав свою ношу.
На ліжку прокинулась господиня хати і злякано запитала:
- Хто в хаті?
Корзун засвітив каганець і пояснив, що їх привело сюди. Темінь заховалась по закутках і він побачив господиню, що виглядала з-під лахміття, почорнілий від диму сволок, стелю, стіни, дубовий стіл, непідметену долівку і йому стало страшно, що в таких умовах може жити людина. Розкинувши рученята, лежала поруч дівчинка.
- Додому боявся йти, – пояснив Микола, знемагаючи від ран. – Бо після того, що трапилось, мене шукатимуть. А у вас безпечніше. А завтра брат мене кудись оприділить...
Корзун зняв з пораненого черевики, штани, з сорочки зробив бинти і перев'язав рани.
- Мушу тебе залишити, бо скоро світати почне, – почав прощатись Корзун. – Мої будуть переживати, що досі нема. Подумають, що щось трапилось... Та й твоїм треба сказати, де ти знаходишся.
Микола щиро подякував за порятунок і попросив:
- Допоможи на піч забратись, бо почало морозити. А відносно рідних... Ти братові розкажи, хай навідається і їсти принесе. Але попередь, щоб був дуже обережним. За ним будуть стежити, щоб на мій слід натрапити...
На печі за комином Корзун вимостив з мішків і ганчір'я лежанку і допоміг Миколі туди забратись. Накрив курткою, ще й старенькою веріткою, що валялась в кутку, і, попрощавшись, вийшов.
- І за що ж тебе, синку, так покарали вороги? – запитала, лежачи на ліжку, Катерина. – Ти ще дитина. Скільки ж тобі років?
- Шістнадцять...
- Нелюди проклятії – продовжувала господиня. – І піднімається у них рука на дітей. Хай би в мене життя відняли, бо воно мені не потрібне – каліка. Не живу, а мучусь. Я би тільки подякувала, що укоротили мої муки...
Замовкла, глибоко зітхнувши. А потім запитала:
- А хто стріляв? Ти знаєш?
- Та то, тето ніч, – пояснив Микола, не бажаючи говорити, бо сили покидали його.
А хто стріляв, то він добре знає. Хто ж їх в селі не знає? І хоч лежав з закритими очима, та пізнав голос Бутерова. Кілька разів перестрівав, натякав, щоб погодився на співпрацю. Микола прикидався, що не розуміє, чого від нього садист хоче. Бутеров злився, скреготів зубами. А на остатку блиснув зміїними очима і випалив:
- Ты об этом пожалеешь, да будет поздно!
Ось і зустрілись...-
Та краще смерть, ніж зраджувати своїх. Всякі Бутерови, Кишеєви, Касецькі і їм подібні принесли стільки горя нашому народові, що ніколи не забудеться. І хто просив їх сюди? Афішують, що "волю принесли. Від панів та фашистів звільнили". Та навіть пан так не збиткувався над своїм наймитом, як це чинить "старший брат"! І то вдень і вночі. Немає просвітку. Стараються всіх нагодувати не тільки своєю брехнею, а й кулями і землею. Для молодшого брата цього не жаліють. І ллється кров, змішана зі сльозами. А "Москва сльозам не вірить" стверджують "брати". Один кат, фашист, відступив і сконав у своїй барлозі, а другий прийшов і продовжує чинити чорну справу над українським народом. Тюрми переповнені арештантами. Ешелони з бранцями спішать в Сибір та Казахстан. Мов гриби ростуть могили над героями-повстанцями. Орди Чінгіс-Сталіна бенкетують майже по всій Європі...
Незчувся, як заснув.
А сон був короткий і тривожний, бо прострілені ноги горіли вогнем, ніби хтось ватру під ними розклав. Та й сон приснився жахний. Ніби він спішить додому, та не може дійти, хоч і хата поруч, бо під ним земля провалюється. А він чіпляється за край провалля і не може вибратись. Ось і хата. А на порозі – мама. В білому вбранні Простягають до нього руки, та не можуть досягнути. І враз він зривається і летить у прірву. І все зникає і хата, і мама. Падає над гостре каміння і нестерпний біль пронизує все тіло.
Прокинувся.
Вогонь перекинувся з ніг на груди. В роті пересохло. Страшно хотів пити, та нікому подати води, щоб погасити полум'я. Забув нагадати Корзуну, коли допомагав забратись на піч, аби був хоч глечик з водою поклав. Господиня й сама ледь пересувається по долівці. Хіба дівчинку попросить. Та вона ще спить, зарившись у лахміття.
А в напівзаслонене вікно вже заглядає світанок. Прогуркотів по замерзлій кам'янистій дорозі віз. Скрипнули двері і до хати хтось зайшов. Привітався з господинею і тихо розмовляє. Микола прислухався і пізнав голос брата.
- Він на печі, – пояснила Катерина. – Напевне ще спить, бо перед ранком приніс його чоловік.
Михась підійшов і заглянув на піч. Зустрілись поглядами.
- Я не сплю, – прошепотів зашерхлими вустами Микола. – Дай води. Дуже пити хочу.
- А може молока? Я приніс... І хліба теж
Микола ледь посміхнувся у відповідь.
Михась забрався на піч, з кошика витягнув глечик з молоком і підніс до спраглих вуст братові
- Може трохи хліба з'їш? – запропонував Михась. – Варені яйця є. Підкріпись...
- Зараз не хочу. Дитині дай. Он вона прокинулась і дивиться на нас жадібно.
Дівчинка прийняла гостинці і прийнялась їсти.
А січневий день вже заглядав у розбиті шибки.
Михась зняв з ран закривавлені бинти, наклав свіжі, чисті і почав розпитувати про нічну трагедію. Микола коротко розповів, як все сталося і сказав:
- Це все було заплановано. Я став жертвою не першою, і не останньою.
- Коли ти знав про це, то потрібно було тимчасово кудись зникнути. Не чекати подібного результату.
- Пізно, – зітхнув Микола. – Від своєї долі нікуди не дінешся.
- Але береженого і Бог береже. Ти про це не повинен забувати... А мама, як лиш довідаються, будуть переживати.
- Ти ще їм не говорив?
- Не встиг...
Двері з гуркотом прочинились і в хату зайшли енкаведисти. Першим зайшов Бутеров. Нервово пройшовся, заглянув на ліжко, де дівчинка доїдала хліб і зупинив свій колючий погляд на Михасеві, що сидів на краю печі, звісивши ноги.
- Ты чего здесь расселся?
Не дочекавшись відповіді, енкаведист присунув стільчик, став і заглянув на піч. Побачивши Миколу, вдавано здивувався, запитав:
- Что? И ты здесь? Ану вставай!
Михась розгубився і не знав, що робити? Як захистити брата?
- Він не може встати... Дуже хворий, – пояснив.
Розумів, що вигородити брата не зможе, якщо вони прийшли по нього. Але поведінка енкаведистів була якоюсь незрозумілою. Поводились так, ніби цей злочин не їхніх рук справа.
- Ану слазь! – розпорядився Бутеров. – Я сам с ним поговорю.
Михась відійшов, а Бутеров вів далі гру:
- Говори, что с тобой?
Побачивши обмотані ноги, запитав:
- Ты ранен?
- Так, – відповів Микола тремтячим голосом. – В обі ноги.
- И кто тебя так наказал?
- Не знаю. Повертався додому і біля хати...
- И ты их видел? Можешь сказать, кто?
- Ні... Було темно. Підходив до хати, а вони вийшли з кущів зі сторони річки.. Я кинувся тікати, а вони з автомата по ногах. Я впав, втративши свідомість. Коли прийшов до тями, то нікого біля мене вже не було. Через силу поповз. Додому боявся. Так сюди забрався, щоб ніч перебути...
- И ты сам сюда добрался?
- Ні мені допоміг...
- Кто? – наступав Бутеров.
На якусь мить Микола завагався – говорити, чи ні? А потім сказав:
- Корзун... Він надійшов стежкою, коли я повз. І допоміг мені. А то б я замерз...
Бутеров зіскочив зі стільця. Витримав паузу, роздумуючи, а потім звернувся до своїх підлеглих:
- Парню надо помочь. Срочно пригоните подводу и в район отвезите! В больницу. Дело очень серьезное. Много крови потерял. Нужна врачебная помощь...
Наступила весна. Розтанули сніги і земля покрилась зеленою травою, першими квітами. З півдня повернулись галасливі друзі до своїх гнізд Все потягнулось до сонця, до життя.
Лікарі дозволили Миколі виходити на подвір'я. І він, спираючись на вистругану палицю, прогулювався, насолоджувався свіжим повітрям і відчув, що з приходом весни в його молодий організм повертаються сили.
А сонце пригрівало, ніжило, кликало у даль. Часто до нього навідувались з села мама, сестричка і брат. З передачами приносили радісні та сумні новини. Розповідали про свіжі арешти, вивози родин на Сибір, сутички повстанців з енкаведистами.
Одного дня, прогулюючись, забрів до річки і присів на стару колоду, що лежала на березі. Милувався щебетом соловейка, хлюпотом води, що переливалась через каміння і бігла кудись в далечінь. Скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до нього. Оглянувся і побачив в білому халаті... Бутерова. По тілу електричним струмом пройшов мороз. Згадалась січнева ніч, автоматні черги, поранення, хата Катерини і ... лікарня.
І цей душогуб знову тут. Не покидає його. Таки хоче доконати. Надіється, що зробить з нього зрадника. Ні! Цьому ніколи не бути! Краще смерть, ніж жити поміж своїми запроданцем. Плазувати перед ворогом на власній землі він не буде. Хай навіть знову прийдеться пройти тернистий шлях.
А Бутеров вже сідав біля нього:
- Говорил с лечащим врачом. Скоро выпишут тебя. Так, что должен благодарить меня, что отправил тебя в больницу. Калекой остался б на всю жизнь! А ты молодой, учиться надо. И в этом тебе поможем. Помогли вылечится, поможем стать человеком. Будешь работать, обзаведешься семьей. Ведь девчонка на примете есть у тебя? Да? Жизнь, это очень хорошая штука. Нужно быть круглым дураком, чтобы не любить ее. А потерять можно в любую минуту. Ты сам в этом хорошенько убедился. На волоске от смерти был. И было время у тебя все, как есть, обдумать...
Микола слухав і відчував, що більше не витримає В голові клекотіло, мов у казані. Як тоді, під час поранення. Чи то від напливу крові, шалених думок, чи від хвилювання.
А Бутеров вів далі:
- Советская власть крепка! Ее ничем не расшатаешь. Фашисты не могли взять, под Москвой были. А бандеровцы тем более. Мы хотим, чтобы на земле был мир, жилось всем спокойно. И в этом ты должен нам помочь. А дело совсем пустяковое. Будешь сообщать, кто поддерживает связь с бандитами. Кто их принимает, кормит, одевает, доставляет жратву в лес Будь уверен, что мы тебя в обиду не дадим.
Енкаведист глянув на Миколу, що сидів нерухомо, звісивши голову, добавив:
- Ответа сейчас от тебя не требую. Подумай хорошенько, сделай вывод а потом скажешь...
Підвівся, поправив халат на гімнастерці, і вже стоячи кинув:
- Встретимся, когда будешь выписываться...
І пішов.
Микола сидів на колоді, ніби хтось прибив до цієї деревини. Важкий, спустошений, розчарований у житті. Випрямився і мов п'яний, поплівся до палати. Зрозумів, що радіти причини нема. Зашморг, закинутий енкаведистами на шиї, затягується...
Про свою зустріч з Бутеровим розповів братові, коли той прийшов на відвідини. Михась вислухав і з гіркотою сказав:
- Він від тебе не відстане. Доконає. Потрібно буде щось придумати...
Прогулюючись стежкою, обмірковували обстановку:
- Хоче тебе використати у своїх брудних справах. Тому і напосівся – продовжував брат. – Зараз головне, щоб ти видужав. Прийдеш додому – щось придумаємо. А зараз я мушу йти, бо роботи багато. Весна!..
Микола залишився сам зі своєю хворобою та важкими думами.
* * *
Весна буйно входила в життя, кликала хлібороба до праці, якої в цю пору накопичилось багато. Брат навідувався рідко. Частіше – мама з сестрами. Микола їм не відкривав своєї невтішної таїни, бо розумів, що дізнавшись, можуть лише нашкодити. Кілька разів бачив крізь вікно, як заходив і виходив з лікарні Бутеров. Не забував за нього.
А час не стояв на місці.
Вже й травень відлічував свої останні дні. Насувалось літо. За містом, в полях, появились копиці сіна, достигало жито, виколисувала на теплих вітрах колоски майбутнього урожаю рідна земля.
Після чергового огляду лікар сказав Миколі, що він пройшов повний курс лікування і наступного дня може йти додому.
- А зараз зайдіть до мого кабінету.
Микола підвівся з ліжка і вийшов в коридор. Рани на ногах зарубцювались, зажили і вже вільно пересувався без палиці Підійшов до дверей, відхилив їх і зупинився. За столом, замість лікаря, сидів Бутеров.
- Заходи и садись.
Підвівся з-за столу, повернув ключ в дверях і повернувся на попереднє місце, навіть руку не подав. Витримав паузу, даючи Миколі прийти до себе після хвилинного шоку і зрозуміти, що розмова буде гострою і принциповою. З коробки вийняв цигарку, повільно запалив. Ковтнув диму, затягнувся, потім видихнув цілу хмарку, подивився крізь димову завісу на спантеличеного пацієнта, сказав:
- Врач сообщил мне, что ты абсолютно здоров. Думаю, что ты за это время все обдумал, взвесил и понял, что только с нами тебе дорога. Иной нет!
Микола сидів на стільчику, схиливши голову на груди, і слухав. Слова, вимовлені енкаведистом, долітали до нього, ятрили серце і душу. Вони, неначе ті кулі, випущені з автоматів тієї ночі, впивались глибоко і боляче. Та мусів сидіти і слухати.
- Я тебе скажу, почему мы остановились на твоей кандидатуре... Кое-кто из твоих дружков тесно сотрудничает с бандитами. Да и ты далеко не ушел от них! Мы давно могли навести порядок – взять всех. Но это испортит дело. Нас интересуют не твои дружки, а те, с кем они связаны. С твоей помощью мы должны выйти на их след... Понял?!
Останнє слово було вимовлено з притиском.
Бутеров підійшов до Миколи, що сидів з опущеною головою, взяв прокуреною рукою за підборідок, підніс обличчя і хижо глянув йому прямо в очі.
- Понял?! – ще раз повторив. – Или с нами, или против нас. Иного пути у тебя нет. Ты и так много знаешь. Больше возится с тобой не буду. О нашем разговоре и встрече – никому ни слова. Молчишь? Я вижу, ты шокирован... Можешь идти. В селе встретимся и получишь конкретное задание...
Ніби кам'яна брила звалилась на плечі. Втратив апетит і сон. Останню ніч навіть очей не зімкнув. Весь час думав, думав і думав.
До села добирався пішки. Спочатку вирішив йти додому, а вже потім, відпочивши, заглянути до брата і вже разом обміркувати: що далі робити? Розумів – життя в селі не буде. Енкаведисти не дадуть. Може взяти зброю і піти у ліс? Це мрія кожного юнака...
Мама і сестри, побачивши його живого і здорового на порозі хати, зраділи. Забігали, розводячи в печі вогонь, бо якраз обід наближався. Та тінь смутку, що ятрила душу і відбилась на обличчі, не пройшла повз мамині очі і вона запитала:
- Ти щось не зовсім здоровий. Чи, може, якісь неприємності серце роз'їдають?
Та що міг втішного сказати мамі, коли дійсно остання зустріч з Бутеровим загнала в глухий кут, з якого виходу не бачить. Енкаведист напосівся і вимагає від нього зради. Хоче зробити з нього онучу, щоб витерти ноги, а потім викинути на смітник, як непотріб. Та цього матері не сказав. А вона стояла і дивилась на нього, чекаючи пояснення.
- Після такої затяжної хвороби завжди так буває...
Ця відповідь її не влаштувала. Вона заперечливо похитала головою і мовила стурбовано:
- Материнського серця ніколи не обдуриш. Бачу по твоїх очах, що маєш велику гризоту. Можеш про неї мені й не говорити, але прошу тебе, синку, бережи себе...
Ввечері навідався до брата. Михась якраз повернувся з поля і порався в стайні біля худібки. Побачивши на порозі Миколу, сказав:
- Файно, що ти прийшов. Зараз обійдусь, дам трави худібці і буду вільний. Завтра ж велике свято – Петра і Павла! Додому не відпущу, а заночуєш в нас...
Після вечері вийшли із хати, сіли в саду під яблуню і обдумували питання: що далі робити? Як вибратись з цього баговиння, яке засмоктує і може проковтнути. Микола розповів про останню зустріч з Бутеровим, його вимогу співпрацювати.
- Може в ліс піти до хлопців? – запитав.
Михась заперечливо похитав головою і сказав:
- Зараз цього робити не слід. Довідаються – першим ешелоном відправлять нас усіх в Сибір.
- Куди ж тоді діватись? – запитав Микола. – Життя мені тут не буде. Зловлять і замордують, як багатьох вже замучили.
- Вихід є, – заспокоїв брат. – Мусиш на відповідний час виїхати з-села. І то негайної…
* * *
Зразу ж після свят гарнізонники навідались до Миколиної матері. Цілою зграєю! Одні порозсідались на подвір'ї, кілька, на чолі з Бутеровим, переступили поріг хати і присіли на лавиці. Розмову почали здалека. Цікавились здоров'ям, запитали, чи не заходять, бува, вечорами невідомі люди зі зброєю. Бо ж недалеко ліс! Отримавши заперечливу відповідь, поцікавились, чи навідується старший син і чи допомагає бо, мовляв, важко жити без чоловічих рук. Та й господарка мізерна. Одні нестатки, убогість.
- Со временем все наладится, – заспокоював Бутеров. – Скоро колхоз организуем и нормальная жизнь наладится... Хорошо, что сын Николай возвратился с больницы здоровым!
І тут же, між іншим, запитав:
- Где он, что не вижу в хате? Куда-то ушел?
Мама сумно похитала головою і на очах появились сльози:
- Ой, біда нині з дітьми. Малий хосен з них Якісь нелюди життя хотіли відібрати у нього. Ледве вилікувався. І ось уже кілька днів, як пішов із дому і не повернувся.
Бутеров зірвався з лавиці, мов ошпарений:
- И не сказал, куда идет?
Мати заломила руки і відповіла:
- Та сказав... Поїду, мамо, на Донбас, бо тут мені нема що робити.
- Так и сказал?!
- Ая, ая! Так і сказав... Бачите самі – ні хати доброї, ні поля, ні господарки. Бідні ми...
Енкаведисти більше не слухали, поспішно вийшли за поріг, люті і злі.
- Опять упустили!! – бісився Бутеров. – Обвел нас вокруг пальца! Под землей его найду! Попадется, живым из моих рук не выйдет! Все кишки из него вымотаю!!.
Кілька відвідин зробили й до брата Михася. Питались, скрізь обшукали, перевернули все догори дном. Шаленіли. Кожен раз уходили, розсипаючи брудну московську лайку на всі сторони. Влаштовували засідки, та даремно.
Микола не тільки додому, айв село не з'являвся.
Куди подівся, навіть мама з сестрами не знали...
* * *
Дні, не зупиняючись, вервечкою відпливали в далечінь. Люди з поля повозили снопи. Лиш де-не-де ще стояли одинокі полукіпки, дочікуючись своєї черги. На оголених полях гуртувались лелеки, вибираючи вожаків, цілими днями кружляли над доокіллям, випробуючи свої сили перед далекою дорогою. Літо догорало на стерні Та сонце припікало, розливало своє проміння навкруги. По селу виспівували ціпи, на токах вимолочуючи зерна пшениці, жита та вівса. Заготовщики-вимагачі, підкріплені енкаведисгами та головами сільських рад, ходили від хати, кричали на людей, щоб швидше розраховувались з державою. Погрожували, що силоміць заберуть все до зернини, якщо вчасно не буде доставлена хлібоздача.
Не забували і про Сибір.
По дорозі до району їхали вози, навантажені зерном.
Наближалось свято Богородиці. Люди спішили вимолотити і відвезти, щоб московські посіпаки не лізли в душу. Часто приходилось відправляти останні зернини. Та це нікого не турбувало. Голодуй, вмирай під плотом, твоя особиста справа. І хоч наближалось велике свято, та справжнього святкового настрою серед селян не було. В кожну родину заглянуло горе, принесене війною і розгулом більшовицьких банд. В одних батька-годувальника арештували нізащо, в інших брата, сестру. А то оплакують закатованих! І так по всіх оселях. Не земля, а суцільне пекло...
З сонячним ранком поріг переступило свято.
Люди зі скринь повиймали кращий одяг і пішли до церкви, щоб хоч в щирих молитвах до Всевишнього знайти для серця і душі розраду. Бо надія зараз лиш на нього. Він все бачить, яка кривда пекельна чиниться довкола.
Михась теж пішов до церкви. Перед образом Богородиці поставив запалену свічку, щиро помолився, щоб захистила брата і допомогла йому перебути це лихоліття. Молодий ще, а вже стільки мук переніс! І мусить ховатись від убивць. І до яких пір це безправ'я буде продовжуватись? Ніхто не знає. А на серці – смуток. Навіть молитва не змогла розвіяти ці чорні хмари. Вночі приснився сон, ніби брата, мов Ісуса, розпинають. І керує цією кривавою акцією сам Бутеров. Михась зі сльозами на очах просить ката помилувати. На коліна став, та даремно.
Прокинувся серед ночі і більше не заснув.
Душу переповнила тривога. Навіть у церкві не покидала. Глянув на розняття і ще більше загострилось оте відчуття. Не дочекавшись закінчення служби Божої, вийшов і пішов за село. Щось підганяло, кликало вперед. Хрустіла під ногами суха стерня, обплутувало підсихаюче картоплиння. А довкола – безлюдне поле, як ніколи сумне і чуже. Лиш сонце, що зависло над Карпатами, розливало своє проміння.
Село залишилось далеко позаду, коли наблизився до лісу. Навіть не оглянувся. Поринув у чагарник, що виринув стіною, перебрів лісовий потічок, не зупиняючись, поспішив вглиб. Спочатку вибрався на дорогу, а потім стежкою пішов навпростець. Запах прілого листя, приємна прохолода освіжала спітніле чоло, груди. Вона пробиралась крізь вишиту сорочку і лагідно торкалась тіла. Слух вловлював пташиний спів, що долітав звідусіль. Та це його не тішило. Спішив, спотикався об приховане коріння, сухе гілляччя.
Сорочка намокла, хоч викручуй.
Раптово стіна лісу залишилась за спиною, а перед ним простягнулось поле. А за полем виринуло село. На горбику церква з дзвіницею. А довкола – людські оселі. Вибрав з поміж них крайню і попрямував до неї. Вставився поглядом, аж в очах почало рябіти. Хотів когось побачити на подвір'ї, живий рух біля інших хат, та марне. Ніби вимерло село.
Швидко подолав відстань і зайшов на подвір'я. Наблизився до хатніх дверей, та вони виявились зачиненими.
- Кого шукаєте? – почув голос.
Оглянувся. Чоловік та жінка стоять за плотом. Наблизився до них і запитав:
- Де господарі з цієї хати?
Не спішать відповідати, а уважно придивляються до нього:
- Ви не будете родичем того хлопця, що жив у них?
- Як то жив? – запитав Михась, розгублено позираючи на співрозмовника. – А де він зараз?.. Я ж його брат.
Тривожний здогад обпалив серце. Побачив, як жінка відвернулась і хустиною витирає сльози. Чоловік продовжує:
- Господарі хати десь на селі межи людьми. А вашого брата... вже нема...
- Як так... нема? – запитав Михась і вхопився рукою за пліт, бо відчув, що земля під ногами розм'якла, захиталась і все довкіл – хати, дерева почали кружляти в химерному танку.
- Заспокійся, сину, – продовжував чоловік. – Червоні бандити налетіли зненацька, коли люди в церкві Богу молились, зловили твого брата на цьому подвір'ї і ось там, за хатами, в кущах, замучили. Все село чуло, як він кричав... Довго мучили, збиткувались над ним кати. А потім фірою, вже мертвого, відвезли в район...
Чоловік продовжував щось говорити, але Михась вже слів не розбирав. Вони долітали до нього ніби з потойбіччя. Поволі опустився на землю біля плота, обхопив голову руками, і заридав...
Page updated
Report abuse