Embedded Files
Дата публікації допису: Oct 07, 2016 6:17:44 PM
ФІРМА "ПРУТ ПРИНТ" • СНЯТИН
1997
ББК 63.3(4УКР)-4Ів
Б19
До нової книжки Миколи Бакая «Підхоплені полум’ям» увійшли прозові та поетичні твори, які висвітлюють те жахіття, що мало місце в повоєнні роки в західних областях України. Придушуючи волелюбний порив галичан, сталінські душогуби вдавались до нечуваних методів геноциду. Винищували спершу молодь, яка серцем і душею тягнулась до світла, до волі і не корилась червоним зайдам – гуртувалась в повстанські загони і мужньо захищала рідну землю, батьківську оселю, Україну.
Через горнило репресій пройшов і сам автор. Тому ця тема так хвилююче розкрита в запропонованих творах і не залишить байдужими наших читачів.
Висловлюю найщирішу подяку дорогій, рідній людині, яка фінансово підтримала це видання — Трішу Михайлові Миколайовичу (м. Тундер Бay, Онтаріо, Канада) і зичу козацького здоров’я, щастя родинного, земних радощів.
«Хай Гocпoдь на чужій далекій землі наділяє всіма благами життя і оберігає від всяких негараздів...
«За свій рідний край…»
Пам'ятний слід у моєму серці полишила зустріч з Павлом Дворським і Миколою Бакаєм у Снятинській друкарні Це сталося з нагоди виходу у світ пісенника Павла Дворського. Ми заслуховувалися, у вузькому колі щедрих поліграфістів, чарівним голосом видатного українського співака... А потім до слова прилучився Микола Бакай, автор слів багатьох пісень, які стали основою пісенного репертуару Павла Дворського.
Тож його "Смерекова хата" облетіла весь світ... Вона згодом дала назву першій поетичній книзі поета-пісняра.
Виявилося, Микола – уродженець Прикарпаття...
...Нитка Аріадни навічно нас пов'язує із дитинством. Так і в Миколи... То були літа і засмути, і великої віри в ліпші дні... Молоді вояки УПА віддавали за цю віру і любов до України своє життя.
В дитячій душ все те закарбувалось наповсякчас.
Бачене, як та губка, вбирала хлоп'яча душа. І зберегла впродовж усіх подальших літ... Ні по Сибірах, ні по Колимах не розгубила... І появилась цікава книга повстанського безсмертя...
"Добре вишколена та озброєна червона орда" не погубила незламного національного духу і поривів до волі.
Зайди, аби поневолити і пояничарити народ, вдаються до найжорстокіших методів.
"...Вбивці і над мертвим позбиткувались – поклали тіло на тліюче риштування, щоб догорав... Відсутні права нога і ліва рука. Голова стала вугликом... Тіло обгоріле, обсмалене... Вимотали із нього всі нутрощі..." ("Орлик").
"...Очі видовбані, вуха і ніс відрізані, замість грудей... кров'яні рани" ("Упирі").
"..Довго мучили, збиткувалися над ним кати.
...Навіть пан так не збиткувався над своїм наймитом, як це чинить "старший брат" ("Зашморг").
Були і лицемірство, і хитрість катів. Тож Марічка видає криївку нареченого Іванка ("Марія").
Через призму дитячого світовідчуття приходять до нас минувші події та їхні герої. Від цього сюжетно-зображувальна канва Бакаєвої новелістики стає переконливішою. Кожна деталь в ній емоційна і доступна.
Витончена метода песиголовців мала єдину ціль – "зробити з людини онучу, щоб витерти ноги, а потім викинути на смітник, як непотріб". Тож і "мордують непокірних "хохлів" ("Зашморг").
Вустами Гната, колишнього стрільця із новели "Запах рідної землі", автор щедро сіє-засіває найголовніше – гордість за героїв та прагнення волі.
"Був я сьогодні на селі і бачив наших хлопців-повстанців... Курінь "Різуна" заквартирував. Походив, порозмовляв і душа помолодшала. А хлопці молоді, наче орли! Веселі, бадьорі, ніби на прогулянку зібрались, а не воювати. І смерті не бояться. Хоч і знають, що сьогодні чи завтра з нею зустрінуться... Якби відкинути літа, сам би подався із ними".
"Вся Україна встелена кістками, полита нашою кров'ю. Прагнемо волі на своїй землі, аби бути господарями у власній хаті. Та вороги не дають. Повзуть зі всіх сторін, мов те гаддя... а ми живемо, боремося і не втрачаємо надії..." За це і розправа... "Рудий енкаведист підніс автомат і скупа черга обпалила Гнатові груди. Гнат похитнувся, прикляк, потім обняв мозолистими руками землю, ніби боявся, що зайди і її відберуть".
Домінантою сприймальних засад автора є людина-борець. Але світ не без лихого. Найсвятіше підточує зрада... Як та міль.
"Обступили Велесницю,
Ще й пів Винограда
"Різунівці" закричали:
- Зрада, хлопці, зрада!"
Автор дарує читачеві ключ до розуміння людських вчинків, зранених, але не здоланних високих особистостей.
"Що рухає цими безвусими юнаками? Любов до рідної землі, до народу, до поневоленої України – найвищий критерій патріотизму..." ("Ворога самі шукали").
Цим же переважно просякнутий і поетичний розділ книги з автобіографічною поемою "Неволя".
"Бувайте здорові, рідненькі!
Прощай, Україно! Мене не забудь!
За тебе іду умирати.
Не сотні, а тисячі завтра прийдуть
І будуть тебе захищати!!!"
("Я бачив героя")
Молитва за Україну, за всенародну єдність, аби не повторились Дем'янові Лази, розстріляні весни й згорілі світанки, віра в щасливу долю рідної Держави, – найвище авторське кредо!
Усі твори Миколи Бакая пронизує образ Правди. А вона завжди в одвічній боротьбі. По-інакшому не може бути. В цьому сила і насущна потреба новелістики і поезії нашого краянина.
Тож зеленої вулиці її до сердець читачів.
Мирослав ПОПАДЮК,
голова Снятинського районного
об'єднання Всеукраїнського товариства
"Просвіта" імені Тараса Шевченка.
ЗАПАХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Гната ніби хтось підмінив. Ходив просторим подвір'ям туди й сюди збуджений; у святково піднесеному настрої. Ніби повернулись до нього молоді літа, розгублені на дорогах війни. Жінка і діти позирали здивовано і не наважувались запитати: що трапилось? Міг нагримати, насварити. Висока, кремезна фігура господаря з'являлась то тут, то там. Заглянув на город за стодолу, де лисніли виорані грядки, почерпнув долонями землі, підніс урочисто до вуст і глибоко вдихнув. А земля запахла, пригорнулась до теплих мозолистих долонь, мов кошеня, жадібно вбирала його тепло. Потім заніс корові сіна, напоїв і, поглянувши на гори, звідки насувалось надвечір'я, мовчки переступив поріг хати, зайшов до комори, прихопив пляшку оковитої і подався за ворота.
З-за плота гукнув жінці, що якраз вийшла на подвір'я:
- Вечеряйте без мене! Я трохи затримаюсь!..
І пішов.
Дні у грудні короткі, а ночі довгі. І зима цього року, на диво, десь затрималась. Земля відпочивала без снігового покривала – оголена, сіра. Вдень сонце пригрівало, лиш з настанням ночі з гір збігали легкі заморозки у своїх гуцульських кожушках.
Зійшовши стежкою на долину, Гнат завернув до кума Василя. У вікнах кумової хати заблимало світло, ніби кликало, манило до себе. Василиха якраз поралась біля печі, готуючи вечерю.
Привітавшись, Гнат поставив пляшку на стіл і гучно сказав:
- Настрій у мене, сусіде, сьогодні піднесений! Оце й вирішив зайти до вас і погуторити. Думаю, що не відмовите?
- Та ні-і-і! – відповів господар і тут же поцікавився: – А що якщо не секрет, трапилось?
Гнат присів на широку лавицю, поклав великі жилаві руки на коліна, глибоко зітхнув, збираючись з думками:
- Був я сьогодні на селі і бачив наших хлопців-повстанців... Курінь "Різуна" заквартирував. Походив, порозмовляв і душа помолодшала. А хлопці молоді, наче орли! Веселі, бадьорі, ніби на прогулянку зібрались, а не воювати. І смерті не бояться. Хоч і знають, що сьогодні чи завтра з нею зустрінуться... Якби відкинути літа, сам би подався із ними.
Залягла хвилинна мовчанка, яку порушив господар:
- І багато їх?
- Та ж кажу тобі, що цілий курінь! Кілька сотень! Добре озброєні, одягнені, готові на любі випробування. Оце із ними поговорив і згадав свою молодість, обпалену в боях, коли був стрільцем УГА. Пройшов тоді Україну від Львова до Дніпра. Боролись завзято, та бракувало підтримки зі сторони інших держав. Та й наша Генеральна Команда хворіла нерішучістю. Весь час оглядалась на захід, мов Хмель на круля...
Служив я тоді у самому Львові – в 19 стрілецькому полку. 31 жовтня, як сьогодні пам'ятаю, нас п'ятдесят стрільців з двома скорострілами, відмарширували до центру міста. Привели до Народного Дому, щоб охороняти Генеральну Команду. Бо поляки, пронюхавши, що українці збираються захопити владу, алярмово почали готуватись до спротиву. З 31 жовтня на 1-ше листопада (а це був 1918 рік), Народний Дім вирував, мов вулик. Ми отримали наказ охороняти і нікого без дозволу не впускати. Нарада тривала до пізнього вечора. Керував операцією по захопленню влади сотник Дмитро Вітовський, який напередодні прибув з Буковини і очолив штаб. Сміливий був командир! Подібних йому було мало...
Так о 4-й годині ранку наші вояки зайняли всі основні пункти: банк, пошту, вокзал тощо. І то без бою! Як потім з'ясувалось, у цій операції брало участь біля півтори тисячі стрільців!
Розуміючи, що з такою силою міста не втримати, Головна Команда звернулась в Чернівці з наказом, щоб бойові стрілецькі відділи, які там знаходились, негайно вирушали на допомогу. Поляки, зібравшись з силою, розпочали наступ. Вони обстрілювали нас з вікон будинків, підвальних приміщень. Вуличні бої, з невеликими перервами, точились до 20 листопада.
Підмога з Чернівців вчасно не прибула і ми змушені були залишити місто...
За вікном стояла груднева ніч 1944 року. Тулилась вона до шибок своєю циганською вродою і слухала оповідь колишнього стрільця УГА. Господиня хати, впоравшись з роботою, лягла з сином на ліжко і заколисана розмовою, поринула в сон.
Припрошуючи один одного і нахилившись над дубовим столом, старі побратими розмотували спогади, мов пряжу.
- Багацько пережити прийшлось тобі, куме! – співчутливо зауважив господар.
- Та який хосен! – продовжив Гнат. – Ми рвались у бій, бо знали, що воюємо за рідну землю, за Україну! Захищаємо свій народ, своє гніздо. Та бракувало міцної руки, організатора, щоб повести за собою. Лідера не було! Польщу підтримала Франція: вишколила, одягла, озброїла армію і кинула на наші стрілецькі загони. Та сили були не рівні і прийшлось відступати...
На хвильку замовк, задумався, а потім, глибоко зітхнувши, сказав: *
- Вся Україна встелена кістками, полита нашою кров'ю. Прагнемо волі на своїй землі, аби бути господарями у власній хаті. Та вороги не дають. Повзуть зі всіх сторін мов те гаддя, шматують, розпинають, а ми, на диво, живемо, боремось і не втрачаємо надії, що таки встанемо з коліні... Я оце думаю: чи зможуть наші діти, що взяли зброю у свої руки, вибороти свободу?
Покрутив заперечливо головою, глянув в очі кумові, що сидів навпроти і ковтав кожне слово, відповів:
- Сили замалі. Якщо Америка та Англія не повернуть зброю проти цієї сили, то вона, доконавши Гітлера, обплутає своєю червоною брехнею цілий світі... Надія зараз тільки на захід...
Смоктали помаленьку хмільну рідину, балакали, поринувши у спогади. А коли у пляшці вже нічого не залишилось, глянули на спорожніле дно, посміхнулись один до одного.
- Пора розходитись, бо ранок застане за столом.
Гнат натягнув на голову шапку, наблизився до дверей, нагнувся, щоб не зачепити одвірок і подався надвір. Кум вийшов за ним. Мовчки наблизились до хвіртки і зупинились.
- Хтось ніби йде, – наслухаючи, зауважив Гнат.
Кум приклав до вуха руку і почав вдивлятись у сторону річки, звідки долинуло ледь вловиме шурхотіння. І враз перед ними виріс гурт озброєних повстанців. Вони зупинились і тихо запитали:
- Не спиться вам, ґазди?
- Та оце засиділись з кумом і вже розходимось, – пояснив Гнат.
- Тут у вашому кінці села спокійно? Чужих не бачили?
- Спокійно. Нікого немає. – Відповіли майже разом.
Хлопці пішли і розтанули в далині.
Вже збирались розходитись, як знову почулось тупотіння. Дотримуючись відповідної відстані, слідом за передніми стрільцями посувалась сотня повстанців. "Різунівці", відпочивши в селі, перебирались до лісу, бо вже на сході прокльовувався ранок.
- Хай Бог вас оберігає, діти! – зітхнув Гнат, коли останній повстанець пройшов повз них.
Куми ще якусь хвилину постояли, а потім один одному побажали спокійної ночі і розійшлись, щоб хоч трохи перепочити перед приходом нового дня...
Сонце встигло вирватись з-поза лісу і осягнуло своїм поглядом все доокілля, як автоматні черги розірвали ранкову тишу. Тривожне відлуння розійшлось по селу і докотилось до Гнатового подвір'я. Він якраз впорався з роботою і збирався зайти до хати, щоб поснідати. Та вже не став заходити, а відклав порожне відро, що виніс із стайні, ще раз прислухався до віддаленого торохтіння, поглядаючи на гору, з-поза якої накочувався цей тривожний відгомін. І швидким кроком пішов до річки. Перейшов кладкою на протилежний бік, по звивистій стежці піднявся на гору і зупинився біля крайньої хати, звідки добре проглядалось оголене поле, а за ним і ліс. Побачив чорні клуби диму, що здіймались над безлистими деревами. Долинуло ще кілька одиночних пострілів і все стихло.
День народжувався у вогні і крові
- Семенова хата горить, – почув за спиною приглушений шепіт.
Озирнувся.
До нього прилучився Михась Царук, що теж вийшов поглянути, що діється під лісом. Оба стояли, дивились на обрій і про щось думали. Перетинаючи поле, до лісу, зі сторони села, стрілою летів вершник на гнідому коні Вихором пронісся і зник у видолинку.
- На грозу заносить, – зауважив Гнат. – Треба додому йти, бо не далеко й до біди. Наднесе нечиста сила більшовиків і не обминешся з лихом.
Спускався крутим узвозом до річки. Згадав стрільців, що зустрічав вчорашнього дня на селі. Молоді, ще безвусі юнаки об'єднались і готові в любу хвилину на самопожертву в ім'я ідеї, вибраної цілі. Свідомо кладуть своє життя на вівтар Свободи. Холод, голод і постійна небезпека переслідують їх. Може хтось із них вже сьогодні потрапив під більшовицьку кулю там, біля Семенової хати?
Згадав і свою молодість обпалену війною...
Літо 1919 року. Перехід Збруча. З якою тугою полишали стрільці рідну галицьку землю! На очах в багатьох іскрились сльози, бо за спаленими мостами та обозами залишались батьківські оселі, рідні й кохані І хто міг сказати, чи доведеться повернутись, побачити їх? Хоч Гнат не плакав, та серце розривалось від пекучої туги. Розумів, що сонце вимріяної волі закотилось за обрій пожеж А попереду – нові бої, похід на Київ, відступ, лазарет у Вінниці, куди потрапив прямо з окопів. Думав тоді, що не виживе. Тиф багатьох стрільців поборов. Кулі поминули, а він взяв! Пробирався додому через Буковину, яку окупували румуни. Більшість емігрувала за кордон, а він, помінявши вояцький стрій на цивільний, повернувся у рідне село. Непомітно, тихцем, мов блудний син. Добре, що так обійшлось. А то б прийшлось покуштувати Картузької Берези! Де-якийсь час старався не показуватись на люди. А потім все утихло, зустрів дівчину Явдоху і побрались. Нажили діточок і живуть у батьківській старенькій хатині на окіллі села.
На краще життя надії нема.
Чи не чекає подібна доля і цих юнаків, що підвелися зі зброєю в руках проти такої могутньої сили?
Точаться балачки, що захід ось-ось має розпочати з більшовиками війну. Чекають надійного моменту, коли обі воюючі сторони видихнуться. Це і зігріває серця повстанців...
Побачивши на подвір'ї кума Василя, Гнат попрямував до нього. Заскрипіла хвіртка, зачовгали по піску чоботи і дві правиці злились у привітанні.
- Звідки, куме, прошкуєш так рано? – поцікавився Василь.
Гнат повернувся обличчям до сонця, що якраз виглянуло крізь димову хмару, відповів:
- Ось звідти. Ходив поглянути, де ж це стріляли. Поглянь, який дим клубочеться!
- І що ж це горить?
- Семенове господарство пішло з вогнем, – пояснив Гнат. – Там і стріляли. Коби лиш вогнем обійшлось...
- О Господи милосердний, змилуйся над нами! – перехрестився господар.
- Що трапилось – пізніше довідаємось, – сказав Гнат. – Переконаний, що без крові не обійшлось. "Різунівці" ж у лісі!... Оце йду з гори, а на душі так прикро, ніби хтось важку каменюку мені поклав на серце. Давно подібного не відчував. Ніби з похорон іду.
Господар співчутливо покрутив головою, взяв Гната за рукав куртки і запропонував:
- Що трапилось, то трапилось. Ми нічим не зарадимо. Краще зайдемо до хати та разом поснідаємо. Бо скоро й обідати треба буде, а я нічого в роті ще не мав.
- Я теж до сповіді можу йти, – сказав Гнат.
- Ото й пішли...
Господиня якраз витягла кочергою з печі баняк вареної картоплі, поставила на стіл миску квашених огірків з розсолом, хлібину і запросила сідати.
Гнат вихилив порційку, взяв ложку і потягнувся, щоб почерпнути розсолу, та їсти не хотілось. Серце і душу обплутувало якесь незрозуміле передчуття чогось недоброго.
Звідки воно взялось? Ні з жінкою, ні з сусідами суперечки не мав. Може спогади і сьогоднішня подія так прикро подіяли і посіяли зерна осмути?
Господиня помітила і втрутилась у розмову:
- Та ви, куме, нічого не їсте! Хочете, щоб я на вас нагнівалась? Картопелька гаряча, олією і цибулькою зомащена... Споживайте на здоров'я!
Господар наповнив ще по одній і запропонував:
- Хочу випити за те, як у тій пісні співається: «Щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося!»
Гнат через силу посміхнувся і відповів:
- Нам не бачити кращої долі. Наша доля в неволі нидіє. Розчавлена чужинецькими підковами. Аби наші діти та онуки дочекались кращого життя...
Сонце піднімалось все вище і вище. День, мов немазаний віз, поскрипуючи безлистими деревами, пересувався на захід. За розмовою і спогадами час пролетів швидко. Годинникова стрілка пересунулась за першу годину дня. Гнат підвівся, подякував за гостину і попрямував до виходу. І в цей момент крізь віконні шибки долинули гучні постріли. Здавалось спочатку, що стрілянина розгорілась десь недалеко від хати. Та коли вийшли на подвір'я, то зрозуміли, що бій розпочався з "різунівцями". З-за гори вихлюпнувся шалений відгомін. Сотні цівок зброї заговорили разом, об'єднавшись в смертоносний реквієм бою. Час від часу прочувались глухі вибухи гранат та мінометних стрілен.
- Почалось! – вимовив Гнат, сумно глянувши на господарів. – Більшовики на ліс наступають. Пронюхали, що там наші хлопці. Піду додому. Бувайте!
Поправив на голові шапку, що зсунулась на очі, повернувся круто і пішов стежкою до своєї оселі, що бовваніла на березі річки, побіля лану. Вона виглядала, ніби старенька бабуся, з-поміж безлистих кущів вільшини, одиноких дубчаків, що розрослись на пологому березі. Зліва і справа – сусідські забудови, покриті почорнілою солом'яною стріхою.
Музика бою не вщухала і тривожила душу. Під таку мелодію приходилось йому проходити галицькою, а потім подільською землею аж до Дніпра. Кулі градом сипались зі всіх сторін, та не зачепили. Господня рука відводила смерть, яка чатувала на кожному кроці. Матусина молитва була почута Всевишнім і повернувся додому неушкодженим.
Стежка, по якій крокував, підвела до польової дороги, що круто збігала з лану до річки. Гучне тупотіння заставило оглянутись. По дорозі, тримаючи зброю в руках, збігали з лану енкаведисти. Ціла зграя! Ця зустріч нічого доброго не віщувала, та вже не було куди діватись – більшовики наближались і Гнат відчув, як спиною пробіг холодок. Та й ноги раптово обважніли, ніби свинцем наповнились. Можливо й згадка про минуле, що виринула миттєво у пам'яті, зробила своє. Бо не раз у ті далекі роки приходилось зустрічатись на степових просторах, як перейшли Збруч, з більшовицькими ордами. Земля стогнала від кривавих баталій. Рубав на всі чотири сторони, аж дрантя летіло. Платив червоним зайдам за Крути і поруйновану Україну. Колов наліво і направо, бо був дужий, молодий і серце переповнювалось відвагою. І ось через стільки років гірка доля знову звела його, але уже не з ними, а з їхніми нащадками. Прийшли вони наводити комуністичний порядок вже не на східних просторах України, а тут, на галицькій землі. Прагнуть весь світ загарбати, перетворити у свою колонію!
Похиливши голову, Гнат продовжував йти.
Передній енкаведист різко закричав:
- Стой!!!
Миттєво оточили і зразу запитали:
- Бандеровец?
- Застарий я до цієї справи.
- Значит, разведчик! Помогаешь им! Фамилия как?
- Іванчишин.
- Звать?
- Гнат.
- Игнат, значит... А живешь то где?
- Ось моя хата, – показав рукою.
- Не врешь?
- Та чого мені брехати!
- Тогда пошли!...
І повів непрошених гостей. Гнат попереду, а енкаведисти за ним. Цілий виводок! Спішать, наступають на п’яти, підганяють. Холодно брязчить зброя, сопуть. Зі сторони може видатись, ніби їх супроводжує, показує дорогу. Допомагає! "Перелякаються жінка та діти, коли побачать мене в такому товаристві", – подумав Гнат.
А бій гуде, клекотить, ніби у велетенському казані.
- Побыстрее шагай, мать твою!...
Вихлюпнулась брудна лайка, якої Гнат ніколи і не чув.
Та ось і хата. Чим ближче до порога, тим серце починає ритмічніше битись. Тривожно стало на душі; 3 цими вовкулаками розмовляти важко. Хоч би хатні не розгубились!
Можуть подумати, що за якісь гріхи затримали. Зі сторони на це скидається.
З шумом і гуркотом зайшли до хати.
Діти в куточку на лавиці. Збились докупи і злякано позирають. Миколка, Дмитрик, Ганнуся. Старшого нема в хаті – кудись пішов. Жінка біля них. Бліда, ні кровинки на обличчі. Побачивши чоловіка в такому оточенні – розгубилась, на очах сльози.
- Твой муж?! – звучить запитання.
В горлі пересохло. Хотіла сказати: так!, та слово застрягло в глибині і слабе зітхання вирвалось наверх. Розгублено позирала то на чоловіка, то на тих, що його оточили. "За що?" – билась в голові думка і не знаходила відповіді.
А старший підійшов до дітей.
- Ваш папа?..
До стіни прилипли, відвернулись, щоб не бачити чужинців, що переповнили хату. І чого їм від них треба?
- Вывести!! – почулась команда.
Гнат біля порога озирнувся і прошепотів:
- Євдокіє... діти...
Та його грубо виштовхали за поріг.
Євдокія стрепенулась, ніби прокинулась від страшного сну, випросталась і кинулась навздогін. Розштовхала в сінях солдат і голосно закричала:
- Відпустіть мені чоловіка, нелюди! Відчепіться від нього! Куди ви його забираєте?!
Та її грубо відштовхнули, і вона, втративши рівновагу, впала головою на старий куфер і знепритомніла.
Гната повели за хату, на крутий берег річки. Під ногами шелестіло опале листя, суха трава. Зійшли у видолинок і наказали зупинитись. З калинового куща, що нахилився над головою, звисали червоні кетяги, мов краплини крові. З-за гори доносилось клекотіння бою. Більшовики нервувались, наслуховуючи цю тривожну музику.
- Кончай!! – вигукнув старший.
Рудий енкаведист підніс автомат і скупа черга обпалила Гнатові груди. Гнат похитнувся, прикляк, а потім обняв мозолистими руками землю, ніби боявся, що зайди і її відберуть.
З хати вибігла Явдоха з діточками, закричала, заячала і припала до холонучого тіла, поливаючи горячими сльозами.
Вбивці відійшли, по дорозі підпалили сусідську хату, що стояла між деревами на горбику, і пішли квапливо туди, звідки доносився відгомін бою...
Підхоплені полум'ям
Прокинувся від того, що грюкнули двері і до хати увійшли мама. Розгублено забігали, шукаючи щось, а потім наблизились до вікна і зашепотіли збуджено:
- Наші! Наші прийшли!
Я швидко зсунувся з лежанки, одягаючи штани, запитав:
- Де наші?
Мама прилипли до шибки, позираючи у потойбіччя, пояснили:
- Хлопці з лісу прийшли. Повне село! Поглянь, городами йдуть!
Я вставився заспаними очима у вікно і побачив гурт озброєних людей, що рухався в нашу сторону. Попереду крокував середнього зросту повстанець. Мабуть командир, бо, не зупиняючись, щось говорив до своїх спільників, що поспішали, за ним, розмахував руками. Був одягнений в короткий кожух, підперезаний паском. На паску револьвер, гранати. Автомат напереваги і похідна сумка. Куди він показував рукою, туди, відокремившись від гурту, спішив стрілець.
Командир розставляв стійкових.
Протираючи заспані очі, я знову запитав маму:
- А хто ж це?
Мама одірвались від вікна і відповіли з неохотою:
- Агій на тебе! Та ж кажу, що наші. "Різунівці"!...
Кинувся шукати взувачки, щоб вибігти надвір, але один черевик знайшов, а другий кудись подівся, ніби крізь землю провалився. Зі злості і цього закинув під лаву і босий вискочив із хати. Вибіг за ворота і зупинився, широко відкривши рот. На дорозі, прямо за нашим плотом, стояв кремезної статури стрілець і дивився в далековид, обстежуючи дорогу, що з'єднувала село з райцентром. В ту ж сторону був націлений ручний кулемет, що стояв на дорозі на ніжках. Кілька разів обійшов повстанця з цікавістю і захопленням, поглядаючи на нього. Він мені видався дуже високим і широкоплечим. В новій шинелі, чоботях. Обвішаний запасними дисками для кулемета та гранатами.
До повстанця підійшов дідусь Марчак, наш сусід, і завів із ним розмову. Стрілець відповідав коротко, не відриваючись від направленого на дорогу далековида. На запитання діда: як партизаниться, стійковий відповів, що боротьба з ворогом ведеться жорстока. Майже щодня бувають сутички. Та головна перешкода, це – зрада. Більшовики готують і засилають зрадників в усі ланки, чим завдають болючих втрат. При допомозі цих безбатченків ворогові вдається вивідати чисельність загонів, розташування. Виходять на зв'язкових, наводять катів на криївки, шпиталі, партизанські комори, тощо. Окремі загони перекинчиків діють навіть під виглядом українських повстанців. Грабують, убивають свідомих, знущаються над мирним населенням, деморалізують, сіють зневіру до лав УПА. Проникаючи у повстанські загони ці перекинчики піднімають руку на командний склад. Входять в довір'я і, вибравши зручний момент, – особливо під час бойових операцій, – знищують командирів.
Подібне станеться через два роки в Чорному лісі, де під час бою з енкаведистами від рук зрадника загине командир куреня "Чорний ліс" полковник Грегіт-Різун.
Це станеться 25 лютого 1946 року...
А зараз була зима 1944 року. Грудень місяць. Фронт, що перекотився через Карпати і посунувся на захід, залишив на полях свіжі окопи, вирви від бомб і гарматних стрілен. Війна не обминула нашого села. Відступаючи, угорські вояки підпалили кілька хат, серед яких згоріла і наша. З хатою пішло димом все, що в ній знаходилось. Рятувати було нікому, бо ми самі втекли до сусідів і сховались від куль у викопаній ямі-криївці. Коли стрілянина вщухла і ми вилізли із ями, то побачили жахну картину. Там, де стояла наша хата та інші прибудови, курилось сумне попелище.
Щоб перебути цей важкий час, ми перебрались жити до бабусі...
З першими сонячними променями, що пробились з-за лісу, народжувався новий день.
Стійковий пильно стежив за дорогою, а я покрутився біля нього і вирішив поглянути, що діється на селі! Перейшов кладкою річку і зразу, на долині, побачив біля хат гурти "різунівців". Одні чистили зброю, інші допомагали господиням різати дрова, окремі від криниць носили воду, бо кухарки стояли біля печей і готували стрільцям сніданок, пекли хліб.
А з сусіднього саду доносилась тужлива пісня, котру я вже чув від своєї родички Ольги:
Розпрощався стрілець зі своєю ріднею,
Та й поїхав в далеку дорогу.
За свій рідний край, за стрілецький звичай
Йдемо в бій за свою перемогу...
Джерельним струмочком пісня проникала в серце і душу, переповнювала якоюсь гордістю за цих відважних хлопців, що зі зброєю в руках виступили проти такої могутньої навали. І ось, серед білого дня сидять, співають, і не мають страху, що можуть налетіти енкаведисти і не один зімкне навіки очі, скошений гострою кулею!
Я ходив, милувався і навіть жалкував, що малий. А то б і сам пішов з ними в лісові хащі, назустріч небезпеці...
Сонячне коло повільно викотилось з-за гори і зависло над селом, і воно задивилось на сміливців, розщедрилось і розсипало своє тепло на охололу землю!
Коли біля цвинтаря зчинилась стрілянина, я долиною поплівся додому.
Мама зустріли дзвінкою лайкою:
- В хаті нема ні краплиночки води, а ти, волоцюго, по селу вештаєшся!..
Коли заніс відра з водою до хати і присів біля миски на широкій лавиці, то довідався від мами про перестрілку, що відбулася біля цвинтаря...
Це група хлопців з місцевої боївки затримала непрошених гостей, що їхали з району в село для збору податку та агітації. Поляка-міліціонера, жінку-активістку та фірмана затримали і відправили до "різунівців". Енкаведисту, що їхав разом із ними, вдалось втекти.
- Тепер чекай з району інших гостей! – заключили мама...
* * *
Ніч пройшла спокійно.
Лиш почало розвиднюватись, як мама мене розбудили. Одягаючись, я звернув увагу, що в хаті немає брата Василя. І не приходив додому ночувати! Схиливши низько голову на печі сиділи бабуся і мама ходили по хаті самі не свої. Цікавитись я не мав права, бо вони цього не любили. А після сніданку покликали за собою надвір. Вивели зі стайні конячку, натягнули хомут, орчик причепили до хомута, щоб не теліпався і сказали:
- Відправляйся до Марчака. Будете впарі город орати...
Марчаки – наші сусіди. І городи в межу. Оба Івани – батько і син. З сином разом ходимо до школи, в один клас. Правда, він від мене старший на три роки. Краще одягається, вчиться краще. Бо ми погорільці! Ледве кінці з кінцями зводимо. Правда, мама мені пошили полотняні штани, брат старі черевики дав, солдатську пілотку після бою знайшов під лісом у траві. Ось і ходжу у такому строї до школи і по селі.
Старий Марчак, зіславшись на хворобу, орати не пішов, а послав сина. Ось ми оба, – Іван свого огиря, а я кобилу, – запрягли до колісниці з плугом і виїхали в прочинені ворота на город.
Сонце якраз викотилось з-за лісу.
- Так з чийого починаємо? – запитав мене.
Я відповів, що мені байдуже. І почали з його.
Грядки тулились прямо до звору, в якому росли кремезні дуби, граби, вільхи та маса ліщини. Часто у цьому зворі з дітлахами бавимось у війну. Розводимо ватри і кидаємо патрони, щоб більше шуму було, за що не раз отримуємо поза вуха від старших, як винагороду за своє бешкетство. А стріляти ми мали чим! Фронт, що прокотився через наше село, полишив безліч військового майна. І ми поназношували і приховали того добра цілі арсенали.
Іван підкотив штани, опустився у свіжу борозну, і був до смішного низеньким. Скидався на гномика. Ледве справлявся з важким плугом, та вдавав, що навіть у цій справі відмінно розбирається. Я теж підтягнув свої полотняні штани, підганяв лінивих коней, повйокував на них, повертаючи то вліво, то вправо.
Погода стояла тепла і сонячна.
І враз нашу увагу привернули віддалені постріли. Зупинили коней і на обрії побачили чорні клуби диму. Дим піднімався в далині над лісом, куди напередодні перебазувались "різунівці". Стрілянина так же раптово припинилась, як і виникла, а пожежа розросталась. Сонце піднялось високо і з відстані спостерігало за тим, що там робиться.
Коні дотягли плуг до дороги, що стелилась понад звором, і в цей момент з-за кущів, зі сторони городища, вибіг гурт стрільців. Стомлені дорогою, тримаючи зброю в руках, закричали на нас:
- Тікайте, хлопці, додому, бо зараз бій буде! Більшовики наступають!..
І побігли в напрямку цвинтаря.
- Воронська боївка! – пояснив Іван.
Вивернув плуга, сказав загнати коней на подвір'я, а сам побіг до хати повідомити про це батька.
Я загнав коней і швидко побіг до стодоли, що височіла над самим горбом, щоб подивитись на долину – де ж ті більшовики?
Не встиг наблизитись до плота, як переді мною виросли спітнілі, з затьмареними обличчями, енкаведисти. Тримаючи в руках зброю, лавою посунули вперед. Відступати не було куди, і я стояв перед ними переляканий, лиш мовчки дивився, як вони перелазять через плоти, паркани, не зупиняючись. Один наблизився до мене, замахнувся автоматом, облив брутальною лайкою і поплівся далі.
Через кілька хвилин, біля цвинтаря, заговорив кулемет. Доносились віддалені голоси команди, крики більшовиків, що розсіялись городами та полями, прошкуючи до лісу.
А стрілянина розросталась.
Це воронська боївка, відступаючи, відстрілювалась...
* * *
Спланувавши широко маштабну акцію проти куреня "Чорний ліс", більшовики розпочали активний наступ з довколишніх районів. Лави енкаведистів посунули на ліс, де отаборились повстанці після відпочинку та поповнення сотень. З Отинії, Ланчина, Надвірної і самого Станіслава відправились карателі з надією, що такою силою їм вдасться знищити повстанські сили. Через Виноград і Гаврилівку зграї енкаведистів наблизились до села Велесниці та мовчазного запусту (дубового лісу, що висунувся клином до самої дороги).
Надвірнянські і ланчинецькі гарнізонники прибули вантажівками і повільно рухались вперед по розбитій дорозі
Повстанці, окопавшись на узліссі і добре замаскувавшись, були готові зустріти непрошених гостей.
Про рух ворожих сил повідомляли не тільки стежі, але й зв'язкові і загони самооборони (УНС), що прибували з довколишніх сіл. Всім стало зрозуміло, що бою не уникнути. Надійні бойові заслони, виставлені у різних напрямках, виключали проникнення до лісу ворожих сил.
Засмутила всіх ранішня подія, що сталася на краю лісу...
Почуваючи себе затишно під боком "різунівців", окремі стрільці з виноградського куща, розмістились на відпочинок у двох хатах на узліссі. Були певні, що більшовики сюди не навідаються. На всякий випадок виставили стійкових і заспокоїлись. Група енкаведистів, супроводжувана зрадником, непомітно прокралась до хат, зняла стійкових і постріляла майже всіх присутніх. В сутичці з ворогом впав командир куща "Черемшина" (Пасакас Степан). Енкаведисти вглиб лісу йти побоялись, а підпалили одну із хат і швидко відійшли...
Ліс ожив.
Він наповнювався втікачами, що прибували з довколишніх сіл. "Різунівцям" прийшлось відкласти обід, що якраз привезли селяни фірами разом зі своїми станичними. Декотрі стрільці встигли наповнити свої їдунки смачними гарячими стравами, та команда: "Шикуйсь!" заставила відкласти їх і братись за зброю.
Зустріти ворога відправилась сотня "Прута". А стрільці "Чорноти" залишились для охорони тилів та штабу "Різуна". Крім того, прийшлось заспокоювати прибулих' котрі, довідавшись про наближення червоної орди, почали кидатись сюди-туди і сіяти паніку.
Насувалась гроза, хоч сонце лагідно світило з високості.
На узлісся, щоб випробувати зброю і свої сили, відправились стрільці самооборони. Всі зайняли від дороги і поля вигідні позиції, замаскувались і почали чекати.
А ворог наближався.
Зі сторони Гаврилівки чітко прочувався гуркіт вантажівок, переповнених вояками. Відкритим полем, з виноградської сторони, посувались лави енкаведистів. Поступила команда від "Прута": підпустити більшовиків ближче і тільки після червоної ракети відкривати всім вогонь. Стрільці лежали, стискаючи зброю в руках. Приготували гранати, щоб ними зустріти вантажівки, що вже з'явились на розбитій дорозі. Вони ревіли, порскали, перевалюючись зі сторони в сторону. Ось вони порівнялись зі стрільцями, з'їхали в долину і в цей момент над лісом злетіла ракета. Заговорили кулемети, автомати по всій партизанській лінії. Назустріч автомашинам полетіли гранати. Ліс загудів, завирував шаленим вогнем. З вантажівок долинули крики, зойки. Мертві падали, живі вискакували і зникали в ровах. Поле вкрилось ворожими трупами й пораненими. Такого активного вогню зі сторони повстанців вороги не чекали! На допомогу енкаведистам підійшли свіжі сили, та пробитись до лісу можливості не було. Ураганний вогонь заставив залягти і окопатись.
З лісу на поле полетіли мінометні стрільна. Від вибухів піднімались кущі землі. Це ройовий "Богдан" з трьома стрільцями вирішив пригостити ворога з цієї зброї. Вони прихопили з місцевого куща міномет, поставили на лісовій галявині, звідки продивлялось поле, і почали обстріл. Та після четвертого пострілу міна розірвалась, не вилетівши з міномета. Загинув ройовий і два стрільці. Третій стрілець лежав біля розірваного міномета важко поранений, непритомний...
Опинившись в скрутному становищі, більшовики викликали зі Станіслава на допомогу літаки. Вони з'явились над лісом, коли сонце почало хилитись до гір. Кружляючи над смереками вони скидали свій вантаж навмання. Страшний гуркіт розносився довкіл. Щоб уникнути небажаних втрат "Різун" вирішив відвести курінь в безпечне місце. Був певен, що з настанням ночі ворог не наважиться заглибитись в ліс Тим більше, що втрати його були вагомими. Як виявилось пізніше, більшовики в цьому бою втратили 97 вбитих і багато поранених. Зі сторони "різунівців" – 4 вбитих і стільки ж поранених.
Використавши затишшя, енкаведисти підібрали з поля бою своїх солдат і відійшли на бази...
Зупинившись в селі Глинки з пораненими стрільцями, вістун "Співак" занесе у свій зшиток дані і дату бою куреня "Чорной ліс" з більшовиками – 12 грудня 1944 рік...
З настанням ночі на сільському кладовищі відбувся похорон загиблих самооборонців і випадкових людей, що потрапили під ворожі кулі. Ховали тихо, без домовин та священика, щоб ворог не знав і не позбиткувався над полеглими.
У спільній могилі на вічний спочинок лягли:
1. Вексей Тимофій,
2. Вербіцький Федір,
3. Гураль Іван,
4. Пасакас Степан,
5. Перегінець Семен,
6. Мельниченко Василь та два закарпатці, що перебували на лікуванні...
Наступного дня сільський поет, повстанець, Микола Івонюк написав пісню про цей бій:
Ой у лісі на помірку
Стрільці спочивали.
Межи ними сидів зрадник
А вони не знали.
Пішов зрадник до району
І став говорити.
Щоби пішли більшовики
Цей ліс обступити.
Обступили Велесницю,
Ще й пів Винограда.
"Різунівці" закричали:
- Зрада, хлопці! Зрада!..
* * *
Від сусідів мама повернулись додому пізно. Бабуся, що лежали на печі, підвелись і запитали:
- Що люди говорять про бій? З лісу ніхто не приходив?..
Вони переживали за сина Петра, що теж був у тому пеклі.
Мама відповіли, що в селі спокійно, совіти вибрались. Але всіх подробиць не знають, бо живемо в протилежному закутку села і серед ночі нічого не довідаєшся. Хіба завтра, якщо більшовики не влаштують облаву...
Перед ранком нас розбудив стукіт у вікно. З потойбіччя долинули тихі голоси. Там стояли люди. В душу закралась тривога: може облава? Але облавники так делікатно не стукають. Це свої!
Мама поквапливо підвелися, натягнули спідницю і вийшли у сіни. І через хвилину, разом зі скрипом дверей, долинув їхній зойк і голосіння. Чиїсь приглушені голоси заспокоювали їх:
- Матусю, тихіше. Горю сльозами не зарадите...
Я одірвався від подушки і побачив, як повстанці у відчинені двері заносять когось на коці. Мама заметушились біля них, не приховуючи сліз. Заплакали на печі й бабуся. При бляклому світлі лампи, яку запалив повстанець, побачив брата Василя.
Стрільці завісили верітками вікна, положили пораненого на розстелене ліжко, де перед тим я спав, попрощались із ним, зі всіма нами і пішли.
Брат сумно провів їх до дверей і по обпаленому обличчі потекли сльози.
Він плакав.
І ми – бабуся, мама і я. Сіли біля нього, дивились на його обпалене обличчя, на його безпорадність і серця кров'ю обливались. Сиділи, плакали і думали: що робити? В кого поради шукати? Якщо з'являться енкаведисти, тут же розстріляють... І нас не помилують!
Хоч би ніч не минала так швидко!
А за вікнами світало. Ніч відступала і залишала тривогу і розпач.
Я одягнувся, вислизнув на задні двері, затамував подих і прислухався, стараючись вловити – що діється довкола? А село, розтривожене боєм, спало, а чи вдавало, що так глибоко спить. Навіть собаки на селі перестали гавкати.
Зайшов до хати.
Лампа погашена, вікна розшторені, бо надворі проклюнувся ранок. Мама з бабусею сидять біля брата і з горнятка, мов дитині, дають молока попити. Напившись, брат кличе мене. Голосно говорити не може. Показує, щоб я нахилився.
- Знаю, що в тебе є захована зброя, – шепче мені. – Дітлахи всі цим цікавляться. Автомата, карабіна мені не треба, бо не справлюсь. Принеси мені пару гранат... Якщо облава буде і мене тут застануть, то я підірву себе і їх... Щоб не збиткувались наді мною...
Мама почули і ще гірше розплакались. Припали до грудей і поливають сльозами. Бабуся на колінах перед образами благають Всевишнього, щоб захистив.
Я знову виходжу на задні двері. Наслуховую. Село прокидається. Слух не вловлює нічого підозрілого. Не чути ні шуму, ні гудіння машин. Але це ще ні про що не говорить! Біда може в любу хвилину з'явитись. Енкаведисти пересуваються безшумно. Можуть несподівано налетіти і тоді... кінець! І братові, і нам.
Хочу піти до хати, та не наважуюсь. А що братові скажу? Розумію його, бо й сам би так вчинив. Але це брат! І я хочу, щоб він жив. А доля так жорстоко з ним повелась! Лише вчора приєднався до повстанців, а сьогодні... лежить і нікому вже не потрібний. Хіба ворогові, щоб позбиткувались.
"Різунівці" пішли назустріч новим боям, а він...
Вже зовсім розвиднилось. З димарів у небо клубочеться дим. До сніданку люди готуються. А в нас, мов на похоронах. Мама від жури почорніли, згорбились. Бабуся перед образами поклони б'ють.
Заходжу знову до хати.
Брат підводить голову і пильно дивиться на мене: чи приніс те, що він просив?
Я не знаю, що відповісти.
Виручають мама:
- Васильку, дитино, нічого не треба! Бог милостивий, допоможе тобі і всім нам. Ні про що не думай і лежи спокійно... Постарайся заснути.
Ніби заспокоївся. Очі злипаються. Хоче спати. Мама показують, аби я відправлявся на варту. Брата накривають і він засинає...
Каторжно довго день тягнеться! Хвилина здається вічністю. На щастя ніхто до нас не навідується. Навіть сусіди не переступають порога. Ніби дорогу забули. Не з'явилися в село й енкаведисти. Напевно після бою сидять на базах і заліковують рани...
* * *
Заспокоївшись, брат розповів про своє поранення...
Лиш розпочався бій, його, як новачка, прибувшого в сотню "Прута" в мінометний загін оприділили. І коли стежі доповіли, що зі всіх сторін на ліс наступають більшовики, ройовий "Богдан" вивів стрільців на галявину, прихопивши один міномет з місцевого куща, доручив братові, як ще не обученому, лягти і тримати металеву платформу, що лежала на пухкому ґрунті Обстріляли дорогу, по якій рухались машини з військом, поле де метушились енкаведисти. Все йшло добре. І враз – вибух.. Скільки пролежав – не пам'ятає. Прокинувся ніби з глибокого сну. Лежав горілиць. Над собою побачив небо з поодинокими хмаринками. В голові гуділо, дзвеніло. Намагався щось пригадати, зрозуміти: що з ним? Де він? Чому нічого не чує, лиш страшний шум стоїть? Чому ноги і руки не слухаються, ніби зіткані з вати?
Повернув насилу голову і... вжахнувся: поруч лежали побратими понівечені вибухом. Живого нікого. Зібрав останні сили і підвів голову. Окинув туманним поглядом доокілля і запримітив рухливу постать, що наближалась до нього. Придивився... Щось обличчя дуже знайоме. Нарешті впізнав і зрадів. Це був двоюрідний брат Петро. Сам Бог його послав! Підійшов, нахилився. Щось говорить, роззирається, але слів не чує – оглух від вибуху. Але радість була короткою – Петро швидко розвернувся і побіг в гущак. Може чогось налякався?
Та через кілька хвилин знову появився, але вже не сам, а з стрільцями-санітарами. Підійшли всі разом. Петро почав поквапливо збирати сухе гілляччя для ватри. Розводити вогнище. Санітари зносять побитих під ялицю, повертаються і оглядають рани.
Та раптом стрепенулись, випростались, до чогось прислухались і порозбігались. Петро теж зник.
Василь глянув у небо і зрозумів – над лісом появились літаки. Низько летять. Ось вони розвернулись над галявиною і почали скидати бомби. Закрив очі, щоб не бачити своєї смерті. Вибухів не чує, лиш всім тілом відчуває, як вібрує, здригається під ним земля. А ватра, розведена Петром, горить і приваблює ворогів. Ось вони знову пройшлись над галявиною і зникли.
І більше не з'являлись.
З кущів виринув Петро з санітарами, перемили рани, перев'язали, поклали на коц і віднесли у глиб лісу...
* * *
Бог прислухався до молитв матері і бабусі і відвернув лихо. А з настанням ночі в хату прийшли повстанці з місцевої боївки і забрали пораненого брата. Коли зачинилися за ними двері, аж тоді ми заспокоїлись, знаючи про те, що його прилаштують в надійне місце...
Наступного ранку, як тільки поснідав, мама вручили вузлик і сказали непомітно віднести до Юрка Тріща (по вуличному – живого).
- Там Василь перебуває, – пояснили.
Біднішої хатинки не було в селі Це не хата, а курник. З маленькими віконцями, покривленими стінами, солом'яною стріхою вона не те щоб приваблювала, а відлякувала перехожих і була надійним сховком. Щоб до неї увійти знадвору, потрібно було і мені згинатись, щоб не зачепити головою одвірка. Ділилась хата на дві половини з невеличкими сінями по середині В одній половині жив сам господар з жінкою і дочкою, а другій – корова. Така ж низенька, як і самі жильці. За хатою невеличкий сливовий садок, та кілька грядочок, що тулилися до самої річки, яка омивала з трьох сторін все господарство.
За згодою господаря і для безпеки у стаєнці біля жолоба хлопці викопали для брата невеличку криївку, застелили з верху дошками, вирізали отвір, аби, при потребі, міг туди пролізти. Свій витвір застелили соломою, гноєм.
Так я довідався від мами, де брат перебуває.
Перед тим, як наблизитись до хати, з гори уважно обдивився, чи немає небезпеки, і долиною, понад річкою, густими кущами вільшини наблизився до оселі. На подвір'ї зупинився, постояв і поки не переконався, що немає за мною хвоста, аж тоді переступив поріг. В крихітних сінях на мене повіяло застояне повітря, перемішане з запахом гною, квашеної капусти, картоплі тощо. Прочинив скрипучі двері і увійшов до кімнати.
Брат напів сидів, напів лежав на широкій лавиці біля віконця, підпертий кількома подушками. Зустрів мене з якоюсь особливою радістю.
Місце справді було підібране дуже вдале. Непоміченим до хати не можна було підійти. Та й убогість не давала підстав для підозри. Правда, господарі побоювались за власне життя, хоч і дозволили тимчасово оселитись пораненому. Вони просто уступили хату, а самі перейшли жити до своєї старшої доньки Гафії на гору.
Лише присів біля брата, як господар відкланявся і вийшов. Я закрив за ним вхідні двері на дерев'яний засув, розв'язав вузлик і подав братові сніданок.
- Бачиш, до чого я довоювався! – скрушно зітхнув Василь. – Сотня відійшла, а я, мов кріт, мушу сидіти у цій гнилій дірі. Та й рани не такі страшні. Якби хірурга підшукати, аби те залізо з ноги витягнув! Я б через місяць – другий і ходити почав...
Уламок застряг біля самої кістки на правій нозі, вище коліна. І при маленькому рухові причиняє біль. Рука, легко поранена, почала заживати.
Дні чергування біля хворого потягнулись вервечкою. Ці обов'язки прийшлось виконувати мені з мамою. Днювати і ночувати біля нього.
Одного разу, виглянувши у віконце, брат радісно вигукнув:
- Відчиняй двері! Приємний прийшов. Може витягне кляту залізяку з ноги.
До кімнати зайшов сільський ветлікар, що виконував обов'язки лікаря. Перев'язував рани і вчився лікувати повстанців. Справжніх фахівців з медицини бракувало. Всі опинились на війні.
Гість вийняв з сумки скальпель, пінцет і поклав стерилізувати. Розв'язав полотняний бинт, промив рану і сказав мені сідати на ногу, щоб хворий нею не рухав і міцно тримати. Налив на рану з пляшечки рідини, щоб заморозити, і взявся розрізати тіло. Зціпивши зуби, брат відкинув на подушку голову, стогне і терпить. Я притискаю до лавиці ногу, дивлюсь, як пінцет заглиблюється у розширену рану, чую скрегіт заліза, і мені здається, що ветлікар розрізав мої груди, порпається всередині і намагається вийняти серце. Нестерпний біль проймає і мене.
Відвертаюсь. Заглядаю у віконце, хочу на чомусь зупинити свій зір і відволіктись. Очі бігають по долині, вільхових кущах, річці, але я не можу зосередитись, щоб не чути цього проклятого скреготу. Мені хотілось від усієї сили закричати, вибігти з цієї хати на свіже повітря, впасти на охололу землю і заридати. Та так, щоб мене почули не тільки люди в селі, а й сам Всевишній!
Брат покрився потом і по мені тече.
Пінцет вкотре зіскакує з уламка, рана заповнилась кров'ю, ветлікар сопе, витирає піт з власного чола, відходить від хворого, безпорадно розводить руками і заявляє:
- Нічого не можу зробити. Це не для моїх рук робота. Хірурга, спеціаліста треба.
Обробляє розтривожену рану, перев'язує і вибачившись – виходить...
* * *
Ми вже почали звикати до нової обстановки. Господарі рідко заглядали. Хіба на хвильку зайдуть за чимось і знову уходять. Здавалось, що й лихо обійшло стороною. Та одного дня, десь по обіді, брат виглянув у вікно і зблід:
- Більшовики., прямо сюди ідуть...
Я теж наблизився до шибки і остовпів... Річку переходили енкаведисти. Більше десятка! Вів їх станичний Микита Пасакас. Як потім з'ясувалось, його витягли з криївки і, під цівками автоматів, заставили ходити по селу і показувати все, що йому відомо. Про брата Микита знав, бо особисто керував розбудовою криївки. Сам хату для неї підібрав. Ось він іде і веде убивць. На нього накинули плащ-накидку, щоб люди не пізнавали.
Я швидко нахилився, брат обхопив руками мою шию, завис, і я поніс через сіни у стаєньку. Опустився на коліна, відхилив дверцята і допоміг братові опуститись в криївку. Руки тремтіли, вгинались ноги. Швидко прикрив, розправив на дверцятах гній і зайшов до хати.
Обережно виглянув у шибку..
Енкаведисти виходили з воріт, а попереду у плащ-накидці крокував арештований Микита. Я опустився на лавицю, не в силі вгамувати хвилювання. Не вірилось, що все обійшлось так щасливо. Щоб ще раз переконатись, що це не сон, я виглянув у віконце і побачив тих, що несли смерть братові і мені. Вони крутим узвозом піднімались на городище, де проживали батьки Василя Хомина ("Орлика"), за яким давно полюють... Тремтячими ногами поплівся до стаєньки, відхилив дверцята. В обличчя вдарило вогке земляне повітря. Брат не підводився Через хвилину появилась в отворі голова. Важко дихаючи, він глянув на мене і сказав: «Я мав задушитись у цій ямі. Повітря не вистачило. Яма, мов для мерця викопана, Я став задихатись. Попробував сам відкрити люк, та не зміг. Впав і почав втрачати свідомість. Та Бог тебе вчасно привів...»
* * *
Після вечері я вже готувався лягати спати, як мама зайшли до хати і сказали:
- Одягайся! Поїдеш до Кам'яної.
- До Кам'яної? – перепитав я . – І так пізно?
Поглянув у вікно, де за шибками господарював вечір.
- Василя відвезеш, – пояснили мама. – Там знаходиться підпільний госпіталь. Лікар справжній є. Може витягне кляту залізячку з ноги. А то, бідний, ходити не може... Віз подадуть до Юркової хати..
З гори поглянув в далечінь на чорну стіну лісу, за яким і знаходилось село Кам'яне, і мороз по спині пройшов. Внизу жебоніла між берегами річка, десь без зупину гавкав собака, і ставало моторошно.
А їхати треба!
Коли зійшов на долину, то побачив на подвір'ї віз і чужого коня. Поклали сіна, допомогли братові піднятись і лягти на розстелену верету. Мама поцілували його, перехрестили, побажали щасливо доїхати, і я пофірманив. Круто звернув в сторону гаїв, щоб обминути село. Чим ближче наступав ліс, тим більше мною почав оволодівати страх. Дорога була добре знайома. Та колеса, потрапляючи у глибокі ями, так торохтіли, що, здавалось, відлуння може розбудить всіх людей в селі. Накличемо на себе енкаведисгів. Брат почав дорікати, що не прихопив зброю. Я мовчав, стримував коня, щоб повільніше йшов і наслухав, як нічний птах вигукує в лісі, наводить страх на мене. Лізли різні думки. Зліва і справа виповзали якісь дивовижні потвори. Здавалось, що вони рухаються, повзуть по землі, оточують фіру, наздоганяють нас
Трохи заспокоївся, коли виїхали з лісу і звернули на дорогу, що з'єднувала наше село з Кам'яним. Проминули темну споруду костьолу, що бовваніла осторонь край дороги.
Наближалось село.
За толокою у мареві ночі вимальовувались крайні хати. Де-не-де навіть світло у вікнах було. І враз нас оточили озброєні люди. Зупинили, запитали – куди їдемо, перещупали сіно, чи зброї нема, і відпустили.
Кам'яне не спало. В хатах світилось, в печах палав вогонь, по дорозі ходили озброєні повстанці, жартували з місцевими дівчатами. Коли розпитались і завернули до призначеної хати, то довідались від господаря, що в селі розташувався курінь "Чорний ліс".
Брат розхвилювався і я побачив, як він, відвернувшись, витирав сльози.
Пораненого занесли до хати. Я слідом зайшов, щоб трохи зігрітись та перепочити з дороги. Простився з братом, відкланявся господарям і поїхав назад.
Та не знав я того, що ми з ним в останнє бачимось...
Зрадник наведе на шпиталь енкаведистів. Господаря розстріляють, хату спалять, а брата і ще кількох повстанців, арештують, засудять і відправлять на північ у Воркуту добувати чорне золото. А нас заженуть в телятники і в сорокаградусний мороз викинуть на берег Іртиша. Та це станеться пізніше.
А зараз я їхав безпечно, нічого не боявся, бо думав, що брата помістили в надійне місце. Витягнуть ту залізячку з ноги і він повернеться додому.
Та через кілька тижнів, одного сонячного дня, з-за лісу, зі сторони Кам'яної, долинула тривка стрілянина, а потім до неба піднявся стовп чорного диму. Я стояв на березі біля Гуралів (моїх родичів) і слухав цю тривожну музику, думаючи про те, що там, в одній із хат, лікується мій брат. З'явились мама і, перехрестившись, заговорили:
- Ой, щось недобре там діється. Хоч би з Василем біди не трапилось... Я мушу туди піти.
І пішли.
Я провів їх за село аж до гаїв. Вернувся через міст, сів на горбику біля дороги, звідки продивлялось все доокілля, і довго проводжав поглядом маму, поки вони не сховались за кущами.
Я сидів і ждав.
Минуло кілька годин.
Сонце вже починало хилитись до Карпат і в цю мить я побачив маму. Вони не йшли, а волокли ноги, похитувались. Побачивши мене, ще здалека закричали, заплакали і лісом, долиною полинула страшна новина, котра гострою стрілою торкнулась моїх грудей:
- Ой, синочку! Нема нашого Василька!...
Побіг назустріч.
- Що трапилось? – запитав.
- Не застала вже його. Люті вороги забрали. До Станіслава, в тюрму повезли...
Закотилося сонце за гори, сльози росами впали на згорьовану землю, розлилася материна печаль луками, полями, заячала над селом, щоб біллю відгукнутись у серцях людських...
ОРЛИК
Двері з гуркотом відчинились і хату заповнили енкаведисти. Брязкіт зброї, лопотіння плащ-накидок, смердючий запах кирзаків доповнили цю розгнуздану картину. Всі були п'яні і злі. Прощупавши гострим поглядом всі закутки, офіцер наблизився до мене, витягнув з кобури револьвер, направив цівку прямо мені в очі і просичав:
- Учиться захотел, щенок бандеровскийі? Мы тебя научим, как Родину любить! Скажи, где прячится "Ус"? Ты должен знать! Одного кореня ягодка! Не скажешь, – убью!!.
Грубо змів на долівку лівою рукою книжки, зошети, витріщив почервонілі зіниці і завис наді мною грізною скелею. Здавалось, опуститься і розчавить мене малого.
А в хаті – я і вони. Мама з бабусею кудись вийшли, залишивши мене самого. Наляканий, розгублено позирав на спрямовану цівку револьвера, скривлене обличчя енкаведиста і не знав, що відповісти.
Солдати нишпорили по хаті в пошуках, чим би поживитись, інші господарювали в коморі, на горищі. Звідти доносився тріск, торохтіння, ніби злі духи. Вони шукали вуйка Петра ("Вуса"), що перебував десь у лісі. Капітан більшовицької зграї вимагав від мене, аби я сказав, де він знаходиться? Стовбичив наді мною і сичав гадюкою:
- Чего молчишь, гаденыш? Где он прячется? Говори!!
I прокурена рука лягла мені на загривок.
- Не знаю, – спромігся відповісти.
Різкий ривок і я полетів, мов м'ячик, і розпростерся біля солдатських ніг.
- Забрать! – наказав капітан своїм підлеглим.
Повели в село.
Ішли мовчки крутою стежкою, що вилась горою, повертаючи то вліво, то вправо. За безлистими кущами вільшини, далеко внизу, плюскотіла річка, а за нею, по той бік, стелилась долина з поодинокими хатами, котрі позирали підсліпуватими віконцями на сумну процесію. Іноді на стежці з'являлись односельці, та ще здалека помітивши більшовиків, миттєво зникали за плотами.
Енкаведисти тупотіли по кам'янистій стежці, сопіли, поклавши руки на висячі на грудях автомати і мовчали. Я шльопав оточений ними і думав, що заведуть до гарнізону і влаштують допит. Змальовував в уяві картину, як зреагує вчителька Левицька, побачивши свого учня в такому "поважному" оточенні. Навіть уявив собі її здивування, а може і запитання:
- За що?
Та минули більшовицьке кубло, що розмістилось у хаті священика, пройшли школу, хату-читальню і звернули на польову дорогу, що вела в потоки, куди не раз гонив пасти корову, їздив орати, сіяти з братом, вивозили снопи, сіно тощо. Залишились за нами хати Мельниченків, Мельницьких і зупинились перед крайньою хатою.
- Здесь живет Анна Попович? – запитали.
Я розумів, що вони і самі знають, хто в цій хатині живе. Але відповів, раз питають:
- Так...
Капітан з кількома солдатами зайшли, а решта залишились на дорозі пильнувати мене. Мої охоронці запалили цигарки, задиміли і мовчки позирали на віконця, чекаючи своїх пильників. Через кілька хвилин ті вийшли і так же мовчки посунули назад в село. До мене ніхто не обізвався. Здавалось, що втратили всякий інтерес. Сподівався, що може підчепляться. Та коли опинились на роздоріжжі, звернули в долину і мене з собою потягли. Перейшли річку і зупинились на перепочинок в саду діда Кондрата. Одні простелили плащ-накидки і лягли, а гурт направився до крайніх хат...
Хоч надворі стояв завершальний місяць зими – лютий, та холоду не було. Земля звільнилась від снігу, лиш де-не-де біліли шматки, котрі нагадували про закінчення зими. Мені наказали сісти. Рябий старшина, лежачи біля мене, витягнув гранату, покрутив нею, а потім підсунув під ніс і пробурмотів:
- Видишь эту штуку? Подложу под тебя и только мокрое место останется! Ты знаешь, где прячется "Ус", да не хочешь сказать. Но мы все равно его найдем!..
Я сидів між хижаками, мов на розпеченім залізі Щось доброго від них годі сподіватись. Бо прийшли вони в наш край не для того, щоб робити добро, а чинити людям кривду, проливати кров і сльози. Полюють не тільки за дорослими, а й дітей чіпляються. Зловлять, затягнуть в чагарі, замордують, а для "доказу" покладуть закатованому в кишеню гранату і стверджують, що це при ньому й було. З повстанцями зв’язаний. І докажи, що не так...
А довкола ніде нікого. Люди, помітивши більшовицьких песиголовців, навмисне з хат не показуються. Ховаються, мов від чуми.
Та в цей час повернулись шукачі пригод і, перемовившись між собою, повернули в село. Піднялись на гору і попрямували до місця розташування. Та коли залишалося подолати сотню метрів до брами постою більшовиків, з подвір'я долинули сигнальні постріли вартового. Почувши сигнали тривоги мої охоронці, мов очманілі, побігли туди.
Я залишився стояти на дорозі і дивився, як вартовий щось доповідає прибулим енкаведистам і показує рукою в долішню сторону села. Розвернувшись, мої охоронці побігли туди, куди наказав вартовий. І в цей момент звідти долинула густа автоматна стрілянина. Вибухнуло кілька гранат.
Забувши про все на світі, я теж побіг в ту сторону. Бо там – наша хата. Відлуння бою підганяло мене, породжувало різні думки: "А може біля нашої хати?"
Більшовики бігли горою, а я долиною, понад річкою, щоб з відстані побачити, що там робиться.
Кілька разів приходилось переходити річку вбрід. Коли опинився в кінці села, на обрії побачив чорні клуби диму. Пожежа пожирала будівлі Миколи Хомина. На подвір'ї точиться бій. Сумніву не було – енкаведисти застукали "Орлика" (Василя Хомина). Ще кілька днів я бачив його. Живого! Я набирав у відра воду з кринички, що розташована під горою. Просунув коромисло і нагнувся, щоб підняти відра на плече, як з кущів, від річки, вийшов він. Підійшов, чемно привітався, запитав, чи не бачив чужинців і пішов. Мов заворожений, стояв я і дивився на його струнку фігуру. Елегантно зодягнений, він мені видався казковим героєм. Наваксовані до блиску чоботи, чорне галіфе, шкірянка, на голові мазепинка. Автомат через плече, револьвер на жовтому паску, гранати. Він пішов до рідної домівки відвідати батьків, а я, позираючи, поплівся з відрами на гору...
Це було кілька днів тому, перед вечером. Сонце якраз лягло за смерекові гори і стояла якась чаруюча тиша.
І ось… Тріщать автомати, вогонь пожирає стодолу і стайню, лиш сиротою, осторонь, стоїть острівцем батьківська хата. Хата, в якій він народився, виріс, став на прю з ворогом, щоб захистити рідну землю і нас живучих на ній від зайд. І вже його нема. А може не він, а хтось інший потрапив у ворожий капкан?
Думки вирували в дитячій голові і не знаходили відповіді. Хотілось особисто переконатись, побачити на власні очі – що там трапилось? Стояв на березі річки в гущаках і ждав, коли все стихне. Вогонь швидко проковтнув будівлі. Ущухла й стрілянина. Перечекавши певний час, я обережно почав пробиратись крізь ожинник і кущі глоду на гору. Обережно просувався, прислухався, придивлявся, щоб самому не потрапити вдруге в руки катам.
Виглянув з-за куща і остовпів...
На згарищі, де стояла стодола і стайня, побачив з заміту викладений високий лаштунок, а на ньому... обгоріле тіло "Орлика". Ще раз переконавшись, що палії пішли, наблизився до нього. Вбивці і над мертвим позбиткувались – поклали тіло на тліюче риштування, щоб догорав. Видовище страшне! Відсутні права нога і ліва рука. Голова стала вугликом за кулак. Тіло обгоріле, обсмалене. Потішаючись, кати мертвого перевертали облавними піками-прутами, з допомогою яких вишукують криївки. Вимотали із нього всі нутрощі...
Пригнічений до краю і зі сльозами на очах залишав це страшне руйновище...
* * *
Напередодні цієї трагедії, по зв'язку, "Орлик" отримав від друзів по зброї депешу, в котрій пропонувалось затриматись на кілька днів. Мали ж відійти в Карпати і враз – затримка. Це трохи насторожило його, але виясняти часу не було. Тому вирішив перебути цих кілька днів в батьків і відпочити перед далекою дорогою. Бо хто знає, чи доведеться бачитись з рідними! Тим більше, що криївки має надійні, про які знають батьки та друзі по зброї. Один сховок викопаний в стодолі і має вихід аж в холодному яру, другий – у стайні. За жолобом. Між подвійними стінами знаходиться простір, де можна свобідно лежати, стояти. При потребі стіна відсувається і закріпляється дерев'яним пристроєм.
"Орлик" був переконаний, що якби й навідались більшовики до батьків, то його не знайдуть. Хіба би застукали в хаті. Але він в хаті не затримувався. Добре пообідав, прихопив зброю і пішов до стайні, щоб там перебути до вечора. Ліг на сіно, накрився коцом, бо з щілин таки дуло прохолодою. З однієї сторони корова, глибоко дихаючи, пережовувала їжу, з протилежної від звору, цвірінькали монотонно горобці, та цокотіла сорока, пророкуючи гостей. Почав, було, дрімати, коли почув чужі голоси, що долинули і подвір'я. Сумніву не було – більшовики! Виглянув у шпарину. Крізь відчинені двері, що виходили зі стайні, побачив попрошених гостей. Одні зайшли до хати, решта залишились на подвір'ї. "Орлик" прилип до протилежної стіни, що виходила до звору. Уважно обстежив кущі. І побачив рухливі постаті, що перебігали від дерева до дерева. Енкаведисти оточили зі всіх сторін.
"Мене зрадили!" – ошпарив здогад.
Та діватись вже нема куди. Всі виходи блоковані!..
А в хаті лише мама. Батько з сестрою десь на селі.
Переступивши поріг, офіцер запитав:
- Где сын?
Байдуже глянула на чужинців, стиснула плечима і відповіла:
- Не знаю, де він.
А в самої серце задерев'яніло.
Енкаведисти пройшлись по хаті, фотографії розглядають, що висять в саморобних рамках. І Василь там є. Дивиться на прибульців своїми очима і ніби цілиться у них.
- А когда приходил? – знову запитує
- Давно не було, – відповіла тихо.
- И не знаешь, где он сейчас находится?
Це запитання і насмішкуватий вогник в очах викликали якесь тривожне передчуття: "А що, коли вони все знають і прийшли, щоб поглумитись над материнським серцем?"
В горлі пересохло, руки затряслись, забракло повітря, защеміло серце. Якби мала силу, то кинулась би на катів, перегризла б кожному горло, щоб не збиткувались над людьми і не пили кров.
- Если не знаешь когда приходил и где он сейчас, мы тебе сами покажем... Пошли!
Ноги підкосились. Не могла переступити через поріг. Заходяче сонце висвітило стодолу, стайню, разом побудовану. Крізь відчинені двері уздріла біля жолоба корову, що лежала на соломі, обрис стіни, за коровою її синок, її дитина, так дитина, бо йому нещодавно минуло двадцятий! Ще не нажився, а душогуби вже прийшли, щоб життя відняти.
"А може провокують? Хотять, щоб сама навела?" – тішила себе.
Та енкаведисти не минають, а прямо ведуть до стайні. Її попереду, а самі – за нею. Ховаються! Зупинилась перед порогом, схопилась рукою за одвірок, не в силі дальше йти.
А Василь все бачить. Крізь шпарину слідкує за кожним кроком. Дав би чергу, та вороги ховаються за маму. Безшумно відсуває дерев'яну засувку, розбезпечує, затискає в руці гранату, щоб пригостити нею катів.
- Говори, пусть выходит и мы ему жизнь сохраним, – зашипів на вухо офіцер.
Нерви не витримують. Різко розвертається і мов божевільна побігла з гори на долину, зняла до неба руки, мов крила, і заголосила:
- Душогуби-и!!! Нелюди!!! Бог вас покарає за наші сльози!!!
Стіна розсунулась, граната впала і вибухнула, не долетівши до порога.
Енкаведисти розбіглись і залягли.
"Орлик" вискочив з отвору, наблизився до виходу, дав кілька черг наліво й направо. Почув, як закричав поранений енкаведист і тут же пролунав вимогливий окрик:
- Напрасно стреляешь! Выходи и мы жизнь тебе сохраним! Ты окружен!..
У відповідь післав другу гранату. Ліг за поріг і почав обстрілювати подвір'я. Почув тріск над головою. Запахло димом. Більшовики підпалили солом'яну стріху, щоб вогнем заставити вийти і здатись. Іскорка надії осінила мозок, що треба пробратись до запасної криївки.
Видряпався під кулями по стіні і зіскочив на тік. Над головою вогонь пожирав сніпки, горіло складене сіно, солома в кутку. Пражило, мов у пеклі Ще раз виглянув крізь щілину і зрозумів, що й запасний вихід блокований. Зрадники добре проінформували ворогів.
Порятунку не було. Але і здаватись катам не буде!
А довкола – суцільний вогонь.
"Орлик" відкинув автомат з порожнім ріжком, витягнув з кобури револьвер і приклав до скроні...
Серед ночі побратими поховали останки на сільському цвинтарі.
Повстанський друг місяць заступив на варту, щоб оберігати вічний сон героя...
Page updated
Report abuse